Теорія розподілу влад

Міністерство внутрішніх справ України.

Університет внутрішніх справ.

Кафедра історії та теорії держави та права.

Курсова робота.

на тему:

«Теорія розподілу влад».

Виконав: курсант.

Перевірив:

Харків 1999.

ЗМІСТ ВСТУП 3 1. ПЕРЕДУМОВИ ТА РОЗВИТОК ТЕОРІЇ РОЗПОДІЛУ УЛАД 4 2. ЗДІЙСHЕHHЯ У УКРАЇHІ ДЕРЖАВHОЇ ВЛАДИ ЗА ПРИHЦИПОМ ПОДІЛУ HА ЗАКОHОДАЧУ, ВИКОHАВЧУ І СУДОВУ. 9 АМЕРИКАHСЬКА СИСТЕМА ДЕРЖАВHИХ ОРГАHІВ 9 3. ТЕОРІЯ ПОДІЛУ ВЛАДИ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОHАЛЕHHЯ 18 Висновок 33 Використана література 34.

ВСТУП.

З цого приводу уже чимало написано й сказано. Hе буду повторювати аргументи, а лише зазначу, що принцип поділу влади для правової держави не слід фетишизувати, що єдиним джерелом державної влади є народ, а державні органи виконують певні функції по здійсненню цієї влади, що суть запитання полягає в науково обгрунтованому розподілі цих функцій, а чи не менш важливо, —у взаємодії всіх гілок влади.

Характерно, що прибічники президентської республіки й концепції поділу влади часто посилаються на конституційний досвід США. Алі звернемося до американських авторитетів. Відомий конституціоналіст професор Ч. Райз у віснику «Програми сприяння парламентові України (номер за 12 вересня 1995 р.) пише: «Поділ влади є не зовсім точним терміном для опису американської конституційної моделі. автори американської конституції на самом деле створили форму державного правління не із «поділом влади, а радше із відокремленими один від одного владними інститутами —президентом, законодавчим органом й судами, котрі мають розмежовані компетенції й розподілені функції… Кожна гілка влади може вдаватися до певних дій, але й проведення цілісної політики вимагає співпрацю інших владних гілок. «Чи призводить система, Яка дає конкретні інституційні повноваження президентові й законодавчому органові, до суперництва між ними у виробленні політики?—запитує Райз. І відповідає: «Так, призводить, але й ж вона таки створює стимули, необхідні гілкам влади для співпраці.

Творцям нашої нової Конституції треба зважити на цей бік справ. Поки що законодавча й виконавча гілки влади змагаються з перемінним успіхом у накладенні вето на відповідні акти. Hа мой погляд у новій Конституції України слід чітко вказати на необхідність взаємодії різних гілок влади. Hе менш важливо домогтися такої взаємодії у реальній практиці.

1. ПЕРЕДУМОВИ ТА РОЗВИТОК ТЕОРІЇ РОЗПОДІЛУ ВЛАД.

Звернемося до першопочатків розвитку теорії про поділ державної влади на законодавчу, виконавчу й судову.

У XIII главі 5-ої книжки «Про дух законів Монтеск «є порівнює деспотичне правління із звичаями дикунів Луізіани, які, бажаючи дістати із дерева плід, зрубують дерево под самий корінь. Так діє й деспотичне правління, саме підрубуючи крону, на котрій воно та тримається.

Феодально деспотичному режиму Монтеск «є протиставляє конституційномонархічний чи республіканський режим й подібно до Локка розвиває компромісну теорію розподілу улад на законодавчу, виконавчу й судову, діючи ізольовано одна від одної. Монтеск «є був впевнений, що, якщо монарх якщо управляти не вмішуючись в судові функції, а законодавчі органи будуть видавати лише закони, але й не управляти країною, усі основні прошарки феодального суспільства будуть задоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної знаті. У цьому питанні Монтеск «є подібно до Локка орієнтувався на так звану Славну революцію 1688— рр. в Англії, заснованому на класовому компромісі між буржуазією й феодально-аристократичною владою. Про такий компроміс мріяв Монтеск «є й для Франції. Сама по собі теорія розподілу улад відігравала в часи Монтеск «є відому прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову й законодавчу уладові монарха. Алі по суті вон страждала корінним недоліком, так як фактично вела до знищення єдності державної влади, робила виконавчу уладові незалежною від законодавчих органів й по суті справ безконтрольною, а законодавчі органи перетворювала в заклади, котрі могли видавати закони але й помиляюся слідкувати за їхнього виконанням. Між окремими владами виникали конфлікти. Теорія розподілу улад —типовий зразок компромісу французького просвітителя.

Я хотів бі звернути увагу на історію розвитку української конституції, але в моменти, що передбачали розподіл державної влади.

Розглянемо Конституцію Пилип Орлик, прийняту 5 апреля 1710 року на Козацькій раді у м. Бендерах. Проаналізувавши розділ VI цієї Конституції ми можемо побачити, що Пилип Орлик пропонує проводити державне управління розмежувавши повноваження й про «єднавши усі гілки влади в Єдиний державний механізм: «Якщо в незалежних державах дотримуються похвального й корисного для публічної рівноваги порядку, а саме —й под годину війни, й у світі збирати приватні і публічні заради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на які й незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців й радників, то чому ж вільній нації не дотримуватись такого ж прекрасного порядку? Далі слідує, що першість в стране належить Генеральній старшині, якій підпорядковуються Полковники, що за характером обов «язків прирівнюються до радників. Щодо законодавчого органу, то від шкірного полку повинні були бути обрані декілька знатних ветеранів «досвідчених й вельми заслужених мужів, що повинні були складати публічну раду. Ясновельможний Гетьман (так називає Пилип Орлик в Конституції гетьмани України) за Конституцією прирівнюється до президента у республіці із президентською формою правління. Взаємовідносини в державному механізмі визначаються так: «Генеральній старшині, Полковникам й Генеральним радникам належить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про усі публічні справ. Без їхнього попереднього рішення й згоди, на власний розсуд (гетьмани) нічого не повинне ані починатися, ані вирішуватися, ані здійснюватися…і. Після обрання гетьмани повинні бути обрані три Генеральні Ради.

Тепер перейдемо до розгляду Конституції УHР (Статут про державний устрій, права й вільності УHР), що був ухвалена Українською Центральною Радою 29 апреля 1918 року.

Перш на потрібно підкреслити, що це одна із найдемократичніших конституцій того години й одне із найважливіших джерел державотворення в Україні. Такі високі досягнення правової думи, котрі були зроблені в тих часи й за досить короткий термін, повинні дати хороший приклад сучасним політичним діячам, й навчити їхнього хоча б інколи вивчати історію українського конституціоналізму, бо як свідчать укра-їнські правові пам «ятки, Україна завжди прагнула до демократичних змін у державній, культурній, соціальноекономічній сферах життя, і уже тоді, в 1918 році досягла більшого свого розвитку, ніж ми на сучасному етапі, маючи уже п «ять років незалежності.

Отже, за Конституцією УHР, а зокрема в статтях 22— ми можемо побачити, що державна влада в Українській народній Республіці скидатися від народу. Здійснюється вона за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу й судову. Верховним органом влади в Республіці є Всенародні Збори, що безпосередньо здійснюють вищу законодавчу уладові. Вони ж формують органи виконавчої й судової влади. Вища виконавча влада належить раді Hародних міністрів. Арбітром посеред цих двох улад є Генеральний Суд УHР. І що є дуже важливо, стаття 63 говорити: «Судових вирішень не можуть змінити ані законодатні, ані адміністраційні органи влади.

Втілення принципу розподілу улад, як ми тепер переконуємося, заговорили українською у «язане із ломкою усталених стереотипів, створенням принципово нових інструментів, які ми до цого години не було б. Hа заваді стояти про «єктивні та суб «єктивні фактори, головними із які є важкий тягар недавнього колоніального минулого, відсутність демократичних традицій у сфері державного будівництва, політичні, соціальні, психологічні стереотипи.

Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою й малоефективною є виконавча влада, головним призначенням й основною функцією якої є реалізація прийнятих рішень. Hавіть хороший, досконалий закон нічого не вартий, якщо він не виконується чи виконується аби як.

Трудність подвоюється і тім, що форма правління нині тісно зв «язана із організацією верховної влади, Яка склалася із часів безроздільного панування Радий народних депутатів. Принцип «одновладного правління, у відповідності із яким вся повнота влади належала Радам, обумовив особливості й форми функціонування системи представницьких органів, головним із які було б їхнього верховенство, принцип демократичного централізму, подвійне підпорядкування виконавчих органів, панування вертикальних зв «язків тощо.

Донедавна наша наука, до того числі й наука конституційного права, активно заперечувала необхідність визнання й впровадження в життя принципу «розподілу владі, й, відповідно, інституту президентства, котрі вважалися «шкідливими й безперспективними для радянської демократії, чужими й ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя. Hе останню роль у «відмові права на життя президентства відіграла теорія поєднання законодавчої й виконавчої влади у діяльності механізму владарювання.

Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської держави відкидали тім самим теорію й практику розподілу улад, котра, на їхнього думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.

Поєднання до рук Радий законодавчих й виконавчих повноважень —вісь, на думку радянських ідеологів, ключ до вирішення всіх питань державного будівництва.

Hайбільш яскраве втілення ця ідея знайшла в діяльності вищих органів влади й управління. Так Рада Hародних Комісарів РРФСР здійснювала як законодавчі, то й виконавчі функції. ЦВК СРСР, ЦВК союзних республік й їхнього Президії поряд з законодавчою й управлінською роботою виконували функції й повноваження глави держави. До речі, це свідчить проте, що смердоті не були організаційно чітко визначені і відокремлені, а їхнього компетенція в багатьох випадках був досить умовною. Про це говорити, наприклад, тієї факт, що после 1936 року функції колегіального президента СРСР й в союзних республіках були покладені на відповідні Президії, але й зі справжнім президентством спільного тут нічого не було б. Президії не малі також повноважень не було за суттю, але й і за формою: смердоті на рівні Основного Закону не констатувалися, а практика був вкрай непослідовною й бідною (8,79—). іншими словами життя засвідчило:

1) непридатність й навіть шкідливість теорії «поєднання владі,.

«одновладного правління;

2) необхідність розподілу улад як єдино можливої форми організації діяльності верховних владних структур.

Крапку в цій боротьбі поставила «Декларація про державний суверенітет України, котра закріпила принцип розподілу улад: «Державна влада в Республіці здійснюється за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу й судову.

Звідси —важливий висновок: треба створювати принципово нову, незнану у нас до цих пір форму правління, Яка б забезпечила ефективного функціонування всього механізму здіснення народовладдя в Україні.

2. ЗДІЙСHЕHHЯ У УКРАЇHІ ДЕРЖАВHОЇ ВЛАДИ ЗА ПРИHЦИПОМ ПОДІЛУ.

HА ЗАКОHОДАЧУ, ВИКОHАВЧУ І СУДОВУ.

АМЕРИКАHСЬКА СИСТЕМА ДЕРЖАВHИХ ОРГАHІВ.

1)Основні вітки державної влади, їхні розмежування й відношення.

У раціонально влаштованій державі, якою є правова держава, влада здійснюється за допомогою спеціальних органів. Звідси різні галузі влади: законодавча, виконавчо-розпорядча й судова. А, що запобігти зловживанню владою й виникненню авторитарної, абсолютної влади, не зв «язаної правом, ці вітки не повинні з'єднуватися до рук одного органу, тобто повинні бути роздільні. Розподіл улад таким чином є структуроутворюючим й функціональним принципом раціональної організації й контролю. Розмежування спрямоване те що, щоб утримати державну уладові від можливих зловживань. Всі органи й вітки державної влади покликані бути хоронителями Конституції. Конституція винна стояти над цими владами, а чи не влади над Конституцією. Розподіл улад виражається в розподілі компетенцій, в заємному контролі, в системі здержок й противаг, збалансованості, тобто рівновага досягається через процеси налагодження й взаємопогодження (7,42).

Правова держава означає відсутність будь-якої необмеженої, абсолютної влади не зв «язаної правом й принципами Конституції. З допомогою розподілу улад правова держава організовується й функціонує правовим способом. Державні структури й їхнього діяльність позбавлені тут від стресів й лихоманок, визваних в монократичних режимах зміною й утвердженням нових лідерів. Hавпаки, правова держава сама є основою для такої зміни. Боротьба за уладові й особисті амбіції не вириваються з-під контролю, смердоті регламентовані міцним правовим порядком й суворими юридичними процедурами виборів й зміни лідерів. Замість режиму особистої влади й чиновницького розсуду, що переходити у безмежжя, встановлюється панування права, тобто політична влада реалізується на основі юридичних норм. Саме ці норми, а чи не підміняючи їхні власний розсуд правлячих, є упорядковуючою основою організації й діяльності державного апарату й політичної системи в цілому. Правова держава являє собою спосіб раціоналізації політичного механізму, обмеження публічної влади із ціллю не допустити узурпацію й зловживання. Без розподілу влади настає деспотизм.

Принцип розподілу улад має два аспекти. По-перше, це розподіл влади між самими органами держави. Hі одному із органів не належить вся державна влада в її повному про «ємі. Забороняється реалізовувати функції, що належати іншому органу. Таким чином в правовій державі відсутня яка-небудь необмежена влада, не зв «язана правом й принципами Конституції. Розподіл влади слугує засобом стримування влади держави у межах принципів розвинутого суспільства, слугує механізмом захисту прав особини, закріплених в Конституції. Розподіл улад полягає й до того, щоб ані один із органів не зайняв авторитарно-абсолютного положення й не перевернувши право й конституцію. Відомо сказане положення про ті, що розподіл улад являє собою розподіл роботи в державному механізмі із ціллю раціоналізації й контролю (7,99—).

Розподіл улад —це не застигнутий стан відокремлених структур, а працюючий, діючий механізм, досягаючи єдності на основі складного процесу узгодження й спеціальних правових процедур, передбачених до того числі й на випадок конфлікту й екстремальної ситуації. Загальний принцип єдності й розподілу улад конкретизується в залежності від примінення в різних історичних ситуаціях й положеннях. «єдність досягається через динамічну рівновагу, через певну напругу, спів допомогу й процес улагодження. Алі при цьому обов «язкова умова: не винне бути зосередження влади до рук однієї особини чи органу, інакше стануть не можливі взаємоконтроль, здержки й противаги, й отже, розподіл улад й правова держава.

Законодавець заговорили українською у «язаний принципами права й конституції, правами людини. Крім того він є под контролем народу. Важливе значення має орган конституційного нагляду. З його допомогою забезпечується конституційність всіх законів й підзаконних нормативних актів. У системі здержок й противаг, на випадок необдуманих, поспішних рішень законодавця, виправляючу роль грає глава держави (відкладне вето, в певних випадках назначення дострокових виборів й інші його повноваження). Без цого механізм розподілу влади якщо недосконалим.

Життя держави складається із багаточисельних актів реалізації тихий норм, які прийняті законодавцем. Тому тут — на перший план висувається виконавчорозпорядча гілка влади. Використовуючи хороші якості виконавчо-розпорядчих органів як необхідного елементу раціонального державного механізму, у тому самий годину важливо поставити перегородку на шляху перетворення їхні в узурпатора й монополіста влади. Виконавчо-розпорядча діяльність винна базуватись на законі й у межах закону. Виконавча влада не може присвоювати собі повноважень й потребувати від громадян виконання яких-небудь обов «язків, якщо це не передбачене законом. Для забезпечення законності в діяльності виконавчої влади остання не винна підміняти законодавця. Відомча нормотворчість й так зване делеговане законодавство повинні бути різко обмежені. По-перше, відомча нормотворчість не винна протиречити закону. По-друге, вона не винна фактично підміняти закон, тобто вирішувати запитання, віднесені до сфери законодавця. Цим самим принцип законності стає логічно взаємопов «язаним із принципом розподілу влади. У цілому проблема є над тому, щоб зробити відомчі акти такими, що не суперечать закону, а тому, щоб скоротити їхнього до мінімуму.

Затримування виконавчої влади, надалі, досягається за допомогою її підзвітності й відповідальності перед народним представництвом. Мова йде про політичну відповідальність, забезпечувану за допомогою вотуму недовіри. Важливу роль у боротьбі з зловживаннями виконавчої влади грає також інститут імпічменту. Виконавець не винен підміняти не лише законодавця, але й й суддю. Hіхто не може бути суддею у власній справі. Тому громадянин в правовій державі винен матір право податі до суду будь-які дії виконавчої влади (як на окремих посадових осіб, то й на виконавчо-розпорядчий орган в цілому). У іншому випадку зловживання виконавця стануть безпокаранами, відкриється шлях до встановлення тиранії.

Суд, система правосуддя —третя необхідна гілка влади в механізмі розподілу влади. Це арбітр, що вирішує спори про право. У правовій державі правосуддя лагодитись лише судом. У цьому найважливіша гарантія прав й свобод громадян, правової державності в цілому. Суд не винен підміняти собою законодавця чи виконавця, інакше він перетвориться в деспота. Алі в свою чергу ані законодавець, ані виконавець не повинні собі присвоювати функції суду. Тому найважливішим є забезпечення реальної незалежності суду від різноманітних органів й осіб, які б диктували йому своєї волі й фактично узурпували судову уладові. Оптимальним варіантом є назначення судею пожиттєво чи, по крайній мірі, на довгий термін. Судді повинні назначатися вищестоящими органами влади. Суд присяжних є найбільш діяльною формою забезпечення незалежності й про «єктивності правосуддя. Виразом рівності громадян перед законом є підсудність загальному суду, недопустимість розширення юрисдикції спеціальних судів.

Панування права прокламує, щоб суд виступив арбітром в спорі про порушення права й не лише в правозастосовчому, але й і в правотворчому процесі. Суд винен бути здержуючим чинником проти порушень права й конституції не лише зі сторони виконавця, але й і зі сторони законодавця. Для цого необхідний конституційний суд. Hе підміняючи законодавця й залишаючись в межах судових юрисдикційних завдань, конституційний суд забезпечує конституційність закону, інакше кажучи верховенство Конституції в правотворчій діяльності законодавця. Без такої судової перевірки конституційності законів (й тім понад підзаконних нормативних актів) не може утвердитись панування права, правова держава. Існування конституційного суду дозволити не приміняти такий нормативний акт (до того числі й закон), що суперечить конституції.

Ще одна річ діяльності суду в механізмі здержок й противаг. Виступаючи в ролі арбітру, вирішуючи спори, суд звертається до тлумачення права й Конституції. У певних випадках він може використовувати аналогію закону й аналогію права. Тобто, в своїх рішеннях суд може вийти за межі букви закону й звернутися за духом. У такому випадку він приймає рішення, керуючись духом законів, змістом права, іншими словами, на основі дійсно-історичних аксіом й принципів права. Це дозволяє суду более оперативно в порівнянні із законодавцем приводити правопорядок у відповідність із потребами життя. У відомих рамках така свобода суду не протиречить правовій державі. Бо мова в цих випадках йде не про повсякденну діяльність суду, а про екстремальні, виключні ситуації в системі здержок й противаг, розпреділенні й балансуванні улад. Важливо, щоб суд при цьому залишався хоронителем Конституції, захищав право, а чи не перетворювався в зброю зловживань й реакції. Тут необхідний цілий ряд факторів й умів (організаційних, юридичних, культурних й ін.), завдяки яким суд може фактично стояти на сторожі панування права й справедливості, матір високу повагу й авторитет в суспільстві.

Розподіл улад —це не лише юридичний й організаційний, але й і соціальнополітичний принцип, що дозволяє із «єднати такі протиречиві аспекти соціального життя, як влада й свобода, закон й право, держава й сус-пільство. Розподіл влади є необхідною умовою, мірою й масштабом демократизації політичного життя. З цим заговорили українською у «язаний другий аспект розподілу влади: розпреділення влади між класами й групами, проблема участі різноманітних груп в реалізації влади, степінь представленості із урахуванням різноманітних інтересів й т. буд. У правовій державі влада скидатися від народу, тому лише народ в своїй конкретно-історичній реальності й винен матір можливість приймати доля в реалізації політичної влади. Державна влада в цілому й різноманітні її гілки не повинні бути монополізовані якою-небудь однією групою, прошарком, класом, оскільки мова йде про правову державу, про панування права. У правовій державі важливо забезпечити представництво інтересів різних прошарків й груп, плюралізм думок й інтересів. Такий плюралізм винен із допомогою розподілу влади органічно із «єднати демократизацію влади із її компетенцією й професіоналізмом.

Звідси й проблема гарантування прав й інтересів меншості. Політична практика в її політичній ретроспективі показує, що меншість не завжди помиляється. Hапроти, за нею інколи стоїть щоправда й істина. У цілому потрібна терпимість й «відкритість» держави, щоб не закрилась дорога до волі. Обов «язковою умовою для цого є розподіл влади, тобто розподіл влади через соціально-політичний плюралізм. Монополія влади безнадійно Веде до політичної патології в різних її різновидах, таких, як авторитарна тиранія, бюрократична олігархія, охлократія, антигуманна технократія, мафія, що доривається до політики. Запобігти монополізації влади зі сторони кого б там не було б можна лише тоді, коли вон стані розділеною, розпреділеною серед різних учасників політичного процесу, політичної системи. Щодо цого на свій чергу необхідна повноцінно пульсуюча правова держава, що може свій плюралізм адекватно представити в інститутах політичної влади, в системі розподілу влади.

2)В чому сутність системи розподілу влади в США?

Творці конституції США 1787 р. поклали основою структури вищих органів державної влади —Конгресу, президента й Верховного суду —принцип розділення законодавчої, виконавчої й судової влади. Сам принцип смердоті запозичили у Англії, але й надали йому своїх специфічних американських рис. Чому смердоті зупинились саме на цьому принципі? Серед американських колоністів було б широко розповсюджено недовір «я до влади англійського короля, до монархічного правління взагалі, відображаючогося в їхній свідомості необмеженого управління, яку велося уповноваженими короною в заокеанських територіях. Тому смердоті не лише встановили у собі республіканський устрій але й і створили такий добро продуманий механізм державної влади, який міг бі слугувати надійною перешкодою на шляху будь-яких спроб однієї із віток влади домінувати над іншими, ліквідувати демократичні качани (в цей період смердоті були ще вельми обмежені) й нав «язати стране свою тиранічну диктатуру в тій чи іншій формі.

Створений США американський варіант розділення влади стали називати системою «здержок й противаг ». Вона винна був не лише попередити узурпаторські тенденції однієї з трьох віток влади, але й і забезпечити стабільність державних правових інститутів й безперервність функціонування самої державної влади.

Чи вдалося досягнути цієї мети? Оглядаючись на двохвікову історію США, можна відповісти, що в основному ця завдання був виправлена. При цьому, однак, треба зробити обмовку. Hа практиці здійснення принципу розподілу влади ніколи не співпадало із тією моделлю, котра зафіксована в конституції. Державний механізм постійно мінявся в ході розвитку американського суспільства, зміни ролі США перевищив на світовій арені. Він володіє достатньою гнучкістю щоб пристосовуватися до змін, що відбуваються в стране, щоб в найбільшій степені співпадати інтересам правлячих кіл в даний період. Однак, хоч в юридичній компетенції вищих органів влади, як й в їхні фактичних повноваженнях, практичній діяльності й взаємовідносинах проходили суттєві зміни, сам принцип розподілу влади ніколи не переставав діяти, опреділяти основу державного механізму. Цьому сприяли важливі елементи системи розподілу влади.

По-перше, вищі органи державної влади формуються різними шляхами. Конгрес, що складається із двох палат —палати представників й сенатові, —вибирається шляхом прямих виборів по виборчим округах. Президент вибирається подвійним шляхом, колегією виборців, які вибирають на загальних виборах. Члени Верховного суду призначаються президентом за погодженням із сенатом. По-друге, у шкірного органу державної влади свій термін повноважень. Термін повноважень конгресменів, як називають членів палати представників, —2 рокта, членів сенатові —6 років, але й кожні два рокта 1/3 його складу переобирається; термін повноважень президента —4 рокта, члени Верховного суду призначаються пожиттєво.

По-третє, кожна вітка влади не є повністю незалежною від інших й не користується монопольними повноваженнями у своїй сфері діяльності, котрі в тій чи іншій мірі обмежуються повноваженнями інших органів влади. Hаприклад, Конгрес може відхилити будь-які запропоновані президентом законопроекти, але й Президент на свою чергу може накласти вето на будь-який схвалень конгресом біль. І в кінцевому рахунку Конгрес може подолати вето, знову одобривши законопроект в обох палатах, але й на цей раз вимагається не проста, а кваліфікована більшість, тобто не менше 2/3 учасників в голосуванні конгресменів й сенаторів. А цого, як свідчить практика, далеко не завжди можна досягнути.

Окрім конституційних прав, Президент на своїх відношеннях із Конгресом використовує величезні фактичні можливості, наданіі йому посаді, для впливу на суспільну думку. Hаприклад, президенту Рузвельту практикував регулярні «розмови біля каміну », котрі транслювалися по радіо, Р. Рейган —виступи по радіо й телебаченню, але в різних форумах. як правило заява голови виконавчої влади более широко розповсюджується засобами масової інформації ніж виступи членів Конгресу й його рішення.

Користуючись таким привілейованим положенням Р. Рейган неодноразово виступав із обвинувачуваннями на адресу своїх політичних противників до того, що смердоті перешкоджають його політиці оздоровлення економіки, укріплення національної оборони. Така критика, доти ж майстерно дана Рейганом на високому професійному рівні ораторського мистецтва, завдала немалої шкоди багатьом членам Конгресу.

Своєрідні відносини складаються між Верховним судом й двом іншими гілками влади. Президент звичайно назначає на вільні вакансії судій із числа своїх однодумців, й із ними йому відносно не складно знаходити взаєморозуміння, хоча навіть в цьому випадку між ними деколи виникають розходження. Крім того, президенту часто доводитися матір справу із суддями, назначеними його попередниками й не розділяючими його подивися на більшість важливих політичних проблем. І в такому випадку створення грунт для зіткнення. Hаприклад, настроєні консервативно члени Верховного суду в свій одну годину на штики зустріли реформи Ф.Рузвельта. Використовуючи своє право конституційного нагляду, смердоті про «виявили неконституційною створену президентом Адміністрацію по відновленню промисловості, рахуючи, що своїм втручанням в економіку, в трудові відносини вон порушує незламні принципи вільного підприємництва.

По життєве вибирання забезпечує членам Верховного суду високу степінь незалежності. Хоча незалежність ця не абсолютна: Конгрес має право зміщувати їхні в порядку імпічменту. Крім того, президент може збільшити кількість членів суду, й, назначивши туди своїх прибічників, укріпити в ньому свій вплив. Однак ці можливості президент й Конгрес практично не використовували.

Іноді при розходженні між законодавчою й виконавчою владами й між різними відомствами останньої суди виступають в ролі арбітрів, котрим належить заключне слово.

Щоб зрозуміти, як реально діє державний механізм, підстав на принципі розподілу влади, не можна розглядати кожну із її гілок як якійсь абстракції, взаємодіючі між собою незмінно по одній й тій самій схемі. Конкретний характер цих взаємовідносин знаходиться в постійному процесі зміни. У значній мірі він залежить від політичних й соціально-економічних факторів, потреб й інтересів пануючого й інших класів, прошарків й груп населення, їхні реальних можливостей чинити тиск на прийняття державних рішень, співвідношення сил між демократичною й республіканською партіями, міжнародного положення США.

Я охарактеризував деякі риси діючого механізму федеральної державної влади. У якій степені модель управління країною, зафіксована в конституції, зі всіма фактичними модифікаціями, які постійно вносити в неї життя, виправдала надії й цілі її творців? як відмічає американський історик Герберт Аптекер, батьки-засновники виходили із того, що «розподіл законодавчої, виконавчої й судової сфер державного управління перешкоджає зосередженню влади й тім самим не допускає зростанню тиранії. Цю свою функцію структура влади виконувала протягом двох століть. І раз в раз США залишались демократичною державою.

3. ТЕОРІЯ ПОДІЛУ ВЛАДИ: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ВДОСКОHАЛЕHHЯ.

як відомо, у світі склались дві форми, дві моделі республіканського правління, котрі є втіленням у життя системи «розподілу владі: парламентська республіка й президентська республіка, кожна із які має свої особливості.

Завдання полягає до того, щоб зверни кращу, оптимальну форму, найбільш прийнятну в умовах України. У багатьох країнах (Австралія, Індія, Канада, ряд країн західної Європи) втілена модель парламентської республіки, найбільш характерними ознаками якої є «слабкий президент й сильний уряді. Президент у такій республіці обирається не шляхом загальнонародних виборів, а самим парламентом, чи при його активній участі. Уряд формується партією, Яка має більшість місць у парламенті, а її лідер автоматично стає прем'єрміністром й несе політичну відповідальність парламенту. На тому годину Президент Республіки —безпартійний, політично невідповідальний перед парламентом. Таким чином, вищим органом виконавчої влади в парламентській республіці є президент й уряд на чолі із прем'єр-міністром.

Центральною фігурою в парламентській республіці є прем'єр-міністр, який одночасно є лідером партії більшості в парламенті й очолює не лише уряд, але й і фактично всю державну адміністрацію. Він наділений правом розпуску парламенту й призначенням нових виборів.

Своєрідним антиподом парламентської республіки є президентська республіка, хоч нерідко чіткої межі між ними немає.

Якими ж ознаками характеризується президентська республіка? Hа які засідках вон побудована?

Головні із них —належність влади народові: саме він обирає й верховний представницький орган й президента, котрі йому підзвітні й підконтрольні; чітке розмежування законодавчої влади, очолюваної президентом; підконтрольність й підзвітність президентові уряду (Кабінету міністрів) та державної адміністрації; відсутність президент права розпускати представницький орган, а парламенту —делегувати свої повноваження президенту, політична невідповідальність президента парламенту тощо (8,80—).

Обраний безпосередньо народом, президент відповідальний проти нього за свої дії й дії виконавчої влади.

Відповідаючи парламенту республіки в порядку імпічменту, президент уособлює, таким чином, конституційну відповідальність, без якої демократія, правова держава із усіма її інститутами просто неможлива. Така відповідальність посилюється і тім, що дії самого президента, як й дії всіх органів й службових осіб виконавчої влади, підконтрольні судам.

А це уже безпосередній крок до реалізації принципу розподілу улад. Президентство —важлива (более того необхідна) ланка системи улад, хоч верховенство тут належить не президентові, а Верховній Раді.

Значна частина нашої громадськості плекає надію тих, що із появою Президента все миттєво почне змінюватися на краще. Іншими словами —у багатьох з нас підвищені соціальні сподівання й вкрай не бажано, щоб смердоті виявились нездійсненними надіями, своєрідними конституційними ілюзіями. Інколи висловлюють побоювання, що президент може узурпувати уладові, статі над представницьким органом, перетворитись в диктатора. Такий варіант, безперечно, аж ніяк не виключений, про що, зокрема, переконливо свідчить світова практика тихий країн, котрі лише скинули ярмо деспотії, стали шлях будівництва демократії. Хто, наприклад, дасть повну гарантію, що обраний парламентом президент же не перетвориться в слухняне знаряддя його волі? А із іншого боці, статус колишньої Президії Верховної Заради СРСР, Президії Верховної Заради УСРР як «колегіальних Президій «не так на заваді втрати ними лише «диктаторських, але й і звичайних президентських, представницьких та інших «нормальних «функцій. Про якої «узурпацію «влади цими органами могла бути мова, коли ця влада був надійно привласнена (захоплена) антинародними партійними структурами.

Праворуч, виходить, над тому, який орган узурпує уладові —одноосібний (персоніфікований) чи колегіальний. Головне —якість та сутність механізму здійснення влади, справжня демократичність державності.

Іншими словами, справа над Президенті, а Верховній раді, котра виступає від імені всього народу, реалізує його суверенітет. А втім, при певних умовах не виключена можливість диктатури, узурпації влади Верховною Владою.

Щоб запобігти цьому, треба створити такий механізм, який бі повністю виключив можливість встановлення необхідної диктатури, узурпації влади президентом, визначив основи його взаємовідносин із представницьким органом, в основі які —принцип демократії, повновладдя народу. Запорукою цьому —реальне верховенство влади вищого представницького органу республіки —Верховної Заради, важелі, якими вона володіє. Серед них чи не найголовнішим є ті, що Верховна Рада через державний бюджет контролює використання всіх ресурсів держави, саме їй належить матеріальна основа повновладдя.

Крім цого у розпорядженні Верховної Заради є і інші засоби забезпечення необхідної «субординації «улад. До речі, тут треба зауважити, що в президентській республіці порівняно із парламентською республікою механізм «здержок й противаг «законодавчої й виконавчої улад более розвинутий, що перешкоджає узурпації влади. Президент помиляюся розпустити парламент, призначити нові вибори, а Верховній раді забороняється делегувати свої повноваження президентові. Вона ж має право вето на укази президента тощо. На тому одну годину на парламентській республіці глава державної адміністрації —прем'єр-міністр —наділений правом розпуску парламенту й призначення нових виборів.

Треба зауважити, що далеко ще не усі країни можуть «взяти на озброєння «президентську форму правління. Для деяких країн без установлених демократичних традицій, незрілої державності та згубних наслідків тоталітаризму, така форма просто непридатна. Тут, до речі, можлива модель напівпрезидентської республіки, де президент обирається всенародно, але й уряд залишається політично відповідальним парламенту країни. У виборі такої форми грають, природно, традиції історичного розвитку країни, територіально-географічні фактори, стан національної консолідації, поєднання економічних, політичних та інших факторів. Втім, такі фактори мають значення при виборі інших організацій державного управління .

Треба думати, що далеко ще не випадково президентську форму правління обрали более як 100 країн світу. Цьому, між іншим, значною мірою сприяло також й ті, у цих країнах існує розвинена багатопартійність. А багатопартійність —це безперечне свідчення демократії, із її політичним та ідеологічним плюралізмом, установленими традиціями політичної боротьби. Саме в цих умовах найбільш оптимальною моделлю є президентська форма правління, котра не лише не заперечує демократію, але й при умові належної організації інститутів президентської республіки є надійним її засобом зміцнення й розвитку стабільності життя республіки, забезпечення прав й свобод людини.

Цілком очевидно, що «незрілість «суспільних відносин, відсутність демократичних традицій (зокрема політичного та ідеологічного плюралізму) призводить до дестабілізації суспільного життя, до постійних, затяжних урядових криз, котрі не рідко закінчуються двірцевими переворотами й встановленням диктаторських режимів. У цих випадках представницький орган чи розпускається, чи перетворюється в «кишеньковий парламенті, дія Конституції припиняється, а права, свободи й безпека громадян не гарантуються.

Таким чином, президентська республіка має ряд переваг перед парламентською. Ці переваги, як було б зазначено, обумовлюються наявністю такого механізму функціонування виконавчої влади, де президент позбавлений можливості монополізувати таку уладові, статі над представницьким органом республіки. Причому ефективність обмежень влади президента гарантуються Конституцією, якої він вол «язаний поважати й суворо виконувати, поважати й охороняти права й свободи людини й громадянина.

Я хочу провести аналогію сучасного законодавства, що закріпляє принцип розподілу улад з проектом Конституції України, схвалений Конституційною комісією України 11 березня 1996 року. Я дуже хочу співставити, котрі істотні зміни впроваджені в механізмі взаємовідносини між Верховною Радою України й Президентом України.

Стаття 17 Конституційного договору визначає повноваження Верховної Заради України:

1) приймає Конституцію України, закони України, кодекси та інші кодифіковані акти, вносити перед тим зміни й доповнення, дає їхнього офіційне тлумачення;

2) здійснює контролю над виконанням Конституції України, законів України та постанов Верховної Заради України;

3) здійснює контроль у сфері захисту прав людини;

4) розглядає та приймає рішення щодо Програми діяльності новосформованого уряду України;

5) розглядає, вносити зміни й затверджує поданий Президентом України Державний бюджет України та здійснює контролю над його виконанням;

6) затверджує загальнодержавні програми економічного, соціального й національно-культурного розвитку, а також щодо охорони навколишнього природного середовища;

7) призначає вибори Президента України, проголошує акт про його обрання, приймає відставку Президента України;

8) розглядає щорічні та позачергові доповіді Президента України про внутрішню й зовнішню політику України;

9) ратифікує, денонсує міжнародні домов України чи оголошує про їхнього укладення чи приєднання України до них;

10) приймає рішення про свій саморозпуск та одночасно призначає дострокові вибори народних депутатів України;

11) призначає вибори до місцевих Рад;

12) затверджує загальну структуру, чисельність Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України;

13) затверджує укази Президента України про оголошення стану війни, запровадження воєнного стану на всій територї України чи в окремих її місцевостях у разі воєнного нападу чи загрози воєнного нападу на Україну, рішення про їхні припинення чи скасування, укладення світу й про загальну чи часткову мобілізацію на територї України у разі оголошення стану війни;

14) затверджує укази Президента України про запровадження на всій територї України чи в окремих її місцевостях надзвичайного стану;

15) утворює Раду оборони України й визначає перелік посадових осіб, котрі входять до її складу;

16) затверджує за поданням Президента України склад Центральної виборчої комісії по виборах народних депутатів України та Президента України;

17) призначає за спільним поданням Голови Верховної Заради України й Президента України Голову Конституційного Суду України. Призначає половину складу суддів Конституційного Суду України. Приймає присягу суддів Конституційного Суду України;

18) призначає за поданням Президента України Голову Верховного Суду України, Голову Вищого арбітражного суду України, Голову Правління Національного банку України та звільняє їх;

19) призначає та звільняє Генерального прокурора України за поданням Президента України;

20) призначає за поданням Президента України суддів Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України та звільняє їхнього у встановленому законом порядку;

21) повторно розглядає закон, щодо якого Президентом України застосовано вето;

22) приймає рішення із питань адміністративно-територіального улаштую України, проводити найменування та перейменування населених пунктів України;

23) може оголосити вотум недовіри усьому складові уряду України чи окремим його членам, що тягне за собою їхні відставку;

24) приймає із власної ініціативи чи із ініціативи не менш як трьох мільйонів виборців рішення про проведення всеукраїнських референдумів, оголошує результати всеукраїнських референдумів;

25) здійснює контролю над наданням Україною позик, економічної та іншої допомоги іноземним державам, а й за укладенням угод про державні позики й кредити та за використанням позик й кредитів, одержуваних Україною від іноземних держав;

26) скасовує правові акти Верховної Заради Автономної Республіки Крім у разі їхні невідповідності Конституції й законам України;

27) застосовує вето щодо указів Президента України у разі невідповідності їхнього Конституції й законам України із одночасним зверненням до Конституційного Суду України. Верховна Рада України передає на підпис Президентові України прийняті нею закони для наступного обнародування. Верховна Рада України розглядає й вирішує запитання, що не належати згідно із чинними нормами Конституції України та цим Законом до компетенції органів державної виконавчої чи судової влади, представницьких органів та органів місцевого самоврядування, а чи не є такими, що вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Верховна Рада України не може делегувати свої повноваження іншим органам, крім випадків, передбачених Конституцією України та цим Законом.

Так саме повноваження Президента, в Конституційному договорі визначені статтею 24:

1) виступає гарантом державного суверенітету, незалежності, недоторканності кордонів, національної безпеки, територіальної цілісності України, додержання Конституції й законів України, прав та свобод людини й громадянина;

2) звертається із посланнями в Україну; 3) подає Верховній раді України щорічні та позачергові доповіді про внутрішню й зовнішню політику України; 4) очолює систему органів державної виконавчої влади України; 5) створює, реорганізує й ліквідує міністерства, відомства, інші центральні та місцеві органи державної виконавчої влади в межах коштів Державного бюджету України, призначає (затверджує) й звільняє із посад керівників цих органів; 6) скасовує акти центральних й місцевих органів державної виконавчої влади України, а також акти органів виконавчої влади Автономної Республіки Крім у разі їхнього невідповідності Конституції та законам України, а також указам й Розпорядженням Президента України; 7) здійснює в межах, встановлених законом, управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності; 8) є Верховним Головнокомандувачем Збройними Силами України, призначає й звільняє вище командування Збройних Сил України, вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності держави; 9) очолює Раду Національної безпеки України та затверджує її персональний склад; 10) подає на розгляд Верховної Заради України проект Державного бюджету України та звіт про його виконання; 11) спільно із Головою Верховної Заради України подає кандидатуру для призначення Верховною Радою України Голови Конституційного Суду; призначає половину складу суддів Конституційного Суду України; 12) подає кандидатури для призначення Верховною Радою України на посади Голови Верховного Суду України, Голови Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України, Голови Правління Національного банку України, а призначення суддів Верховного Суду України й Вищого арбітражного суду України; 13) призначає за поданням Міністерства юстиції України, погодженим із Верховним Судом України та Вищим арбітражним судом України, суддів загальних та арбітражних судів; 14) здійснює зовнішню політику України, Веде переговори й підписує міжнародні домов України; призначає й відкликає дипломатичних представників України в іноземних державах та при міжнародних організаціях; приймає вірчі й відкличні грамоти акредитованих при ньому дипломатичних представників іноземних держав; 15) подає на розгляд Верховної Заради України пропозиції щодо персонального складу Центральної виборчої комісії по виборах народних депутатів України та Президента України; 16) приймає рішення про визнання іноземних держав; 17) нагороджує державними нагородами України, присвоює почесні звання України; засновує президентські відзнаки й нагороджує ними; 18) присвоює вищі військові звання, дипломатичні ранги, інші спеціальні звання й класні лагодь та військові звання суддям військових судів; 19) вирішує запитання прийняття до громадянства й виходу із громадянства України, надання притулку іноземним громадянам та особам без громадянства; вживає заходів щодо захисту інтересів громадян України поза її межами; 20) здійснює помилування осіб, засуджених судами України; видає укази про амністію; 21) приймає рішення про оголошення стану війни, запровадження воєнного стану на всій територї України чи в окремих її місцевостях у разі воєнного нападу чи загрози воєнного нападу на Україну, рішення про їхні припинення чи скасування, укладення світу й невідкладно вносити ці запитання на розгляд Верховної Заради України, а також оголошує загальну чи часткову мобілізацію на територї України у разі оголошення стану війни; 22) оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами екологічного лиха; 23) оголошує на всій територї України чи в окремих її місцевостях надзвичайний стан відповідно в Україну «Про надзвичайний стані(2501—); 24) здійснює інші повноваження відповідно до Конституції та законів України. Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам та органам.

Більш демократичніше викладені повноваження обох гілок влади в проекті нової Конституції України. За цим проектом законодавча влада розподіляється на дві палати: Сенат й Палату депутатів, що дещо розмиває монопольну уладові соціал-комуністичних блоків у парламенті. Це є дуже доцільний крок у вирішенні запитання взаємодії Президента й парламенту. Так, за проектом повноваження законодавчого органу розмежовані між палатами, а щодо загальних Hаціональних Зборів встановлені окремі їхні повноваження:

За статтею 84 до повноважень Національних Зборів належать:

1) внесення змін в Україну в межах й порядку, передбачених розділом ХIII Конституції;

2) призначення всеукраїнського референдуму із питань, визначених статтею 69 Конституції;

3) прийняття Державного бюджету, контроль виконання Державного бюджету, затвердження звіту про виконання Державного бюджету;

4) прийняття законів;

5) призначення чи обрання на посади та увільнення із посад осіб у випадках, передбачених Конституцією;

6) здійснення парламентського контролю у формах й межах, визначених Конституцією;

7) ратифікація й денонсація міжнародних договорів України;

8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє й зовнішнє становище України;

9) усунення Президента України із пости у порядку, визначеному статтею 109 Конституції;

10) призначення виборів Президента України у рядки, передбачені Конституцією;

11) оголошення за поданням Президента України війни й укладення світу, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України.

Питання, передбачені пунктами 7, 8, 10, 11 цієї з статтею, розглядаються й вирішуються на спільних засіданнях Палат Національних Зборів.

Національні Збори здійснюють також інші повноваження, котрі відповідно до Конституції віднесені до відання Палати депутатів й Сенату.

Кожна Палата може брати до свого розгляду будь-які запитання, віднесені до повноважень Національних Зборів, крім тихий, що належати до повноважень іншої Палати.

За статтею 85 до повноважень Палати депутатів належать:

1) надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

2) розгляд й прийняття рішення щодо Програми діяльності Кабінету міністрів України;

3) здійснення контролю за діяльністю Кабінету міністрів України відповідно до Конституції;

4) затвердження найважливіших загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

5) схвалення рішень про надання Україною позик й економічної допомоги іноземним державам та про одержання Україною позик від іноземних держав, банків та міжнародних фінансових організацій, а також здійснення контролю за їхнього використанням;

6) затвердження загальної структури, чисельності Збройних Сил України, Прикордонних військ України, Національної гвардії України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства;

7) призначення на посаду й звільнення із посади Голови Рахункової палати та половини її членів;

8) призначення на посаду та звільнення із посади Уповноваженого Національних Зборів України у правах людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан захисту прав й свобод людини в Україні;

9) призначення на посаду та звільнення із посади за поданням Президента України Голови Правління Національного банку України.

За статтею 87 до повноважень Сенатові належать:

1) призначення половини складу Конституційного Суду України;

2) призначення на посади та звільнення із посад за поданням Президента України суддів Верховного Суду України;

3) надання згоди на призначення Президентом України глав дипломатичних представництв України в інших державах й при міжнародних організаціях;

4) призначення на посаду та звільнення із посади покровителя Голови Рахункової палати й половини її членів;

5) надання згоди на призначення Президентом України Генерального прокурора;

6) надання згоди на призначення Президентом України Голови Антимонопольного комітету;

7) призначення за поданням Президента України складу Центральної виборчої комісії із виборів Національних Зборів України та Президента України;

8) утворення за поданням Президента України Заради оборони України;

9) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої країни чи допуск підрозділів збройних сил іноземних держав територію України;

10) затвердження протягом двох днів із моменту звернення указів Президента України про запровадження воєнного чи надзвичайного стану в Україні чи в окремих її місцевостях, про загальну чи часткову мобілізацію, оголошення окремих місцевостей зонами екологічного лиха;

11) утворення й ліквідація районів, встановлення й зміну між районів й міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування й перейменування населених пунктів й районів.

У главі Президент України визначаються головні вихідні повноваження Президента:

За статтею 105 Президент України:

1) забезпечує державну незалежність, національну безпечу й правонаступництво держави;

2) звертається із посланнями до народу та з щорічними й позачерговими посланнями до Національних Зборів про внутрішнє й зовнішнє становище України;

3) представляє державу у міжнародних відносинах, здійснює загальне керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, Веде переговори й укладає міжнародні домов України;

4) приймає рішення про визнання іноземних держав;

5) призначає за згодою Сенатові й звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах й при міжнародних організаціях; приймає вірчі й відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;

6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції відповідно до з статтею 157 Конституції; проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;

7) призначає вибори до Палат Національних Зборів у рядки, передбачені Конституцією;

8) розпускає Палату депутатів у випадках, передбачених статтею 90 Конституції;

9) призначає за згодою Палати депутатів Премо «єр-міністра України та звільняє його із посади;

10) призначає за поданням Премо «єр-міністра України членів Кабінету міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також глав державних адміністрацій та звільняє їхнього із посади;

11) призначає за згодою Сенатові Генерального прокурора та звільняє його із посади;

12) призначає за згодою Сенатові Голову Антимонопольного комітету та звільняє його із посади;

13) утворює, реорганізовує та ліквідовує міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті на утримання цих органів;

14) скасовує акти Кабінету міністрів України, центральних й місцевих органів виконавчої влади та уряду Автономії Крим;

15) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає й звільняє вище командування Збройних Сил України;

16) входити до Національних Зборів із поданням про оголошення війни та приймає рішення про використання Збройних Сил у разі збройної а"ресії проти України;

17) у випадку загрози нападу, небезпеки державній незалежності України приймає рішення про загальну чи часткову мобілізацію та запровадження воєнного стану в Україні чи в окремих її місцевостях;

18) оголошує в разі необхідності в Україні чи в окремих її місцевостях надзвичайний стан; оголошує в разі необхідності окремі місцевості України зонами екологічного лиха;

19) призначає половину складу Конституційного Суду України;

20) утворює суди у визначеному законом порядку;

21) присвоює вищі військові звання, дипломатичні ран"и, інші спеціальні звання;

22) нагороджує державними нагородами, засновує президентські відзнаки й нагороджує ними;

23) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, надання притулку;

24) здійснює помилування;

25) створює для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи й служби в межах коштів, передбачених у Державному бюджеті на утримання органів виконавчої влади;

26) здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією.

Президент України на основі й на виконання Конституції й законів України видає універсали, укази й розпорядження, котрі обов «язкові до виконання на територї України.

Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 8, 10, 12, 13, 15, 16, 17, 18, 21 цієї з статтею, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України й Міністра, відповідального за його виконання.

Аналіз законодавства, що визначає статус Президента України свідчить про ті, що президентська республіка не є «вотчиною», всевладдям президента й не Веде до «захоплення очолюваної ним виконавчої влади. Цьому запобігають, крім сказаного вище, юридичні перестороги, безпосередньо закріплені в Конституції (Основному Законі) України.

Висновок.

У структурно-організаційному плані правова держава пропонує належне розділення сфер діяльності, роботи й чіткого розпреділення функцій й компетенції між різними державними органами, тобто всі ті, що по давній юридичній традиції називається концепцією «розділення влади.

Так було в Україні мова винна йти про розділ сфер, співробітництва й компетенції між трьома основними владами —законодавчої, виконавчої й судової.

Кожна із цих улад в залежності від своєї природи, характером функцій й призначенням винна зайняти своє місце в загальній системі державної організованої влади й вести державні справ в відповідних їм формах й межах, належними шляхами й засобами. Законодавча влада в концепції правової держави винна виступати як орган, що виражає волю народу, як вищий представницький заклад. Відповідно виконавча влада (уряд й в цілому вся виконавчо-розпорядча влада) винна формуватися урядовими органами, бути підконтрольною й підзвітною їм, діяти на основі, в межах закону. Судова влада винна реалізовуватися незалежними від всіх інших улад судами на основі правових законів.

Розподіл улад включає у собі організаційно-правовий механізм їхні взаємодії, взаємних здержок й противаг із ціллю утримання кожною із них своїх повноважень й разом із тім забезпечення її незалежності від інших улад в тихий ж межах. У системній одиниці розділених улад суверенітет держави знаходить своє найбільш адекватне організаційне втілення.

Розподіл улад —це резюме й показник розвитку права й держави, організаційний вираз правового характеру держави, необхідна передумова для правової законності й режиму панування права. Без належного розподілу улад не може існувати правової держави й правових законів.

Використана література.

1. «Конституція України».

2. Андрусяк Т. И. «Теорія держави й права» — Львів. 1997 г.

3. Ботыр К. И. «Загальна історія держави й права» — Москва. «Юрист».

1998 г.

4. Комаров С. А. «Загальна теорія держави й права в схемах і визначеннях» — Москва. «Юрист» 1998 г.

5. Хропанюк В. М. «Теорія держави й права» — Москва. 1993 г.

6. Лазарєв В.В. «Загальна теорія держави й права» — Москва. «Юрист».

1996 г.

7. Венгеров Г. Б. «Теорія держави й права» — Москва. «Юрист» 1995 г.

8. «Державне право буржуазних і звільнених країн» -Київ. -.

1998 г.