Прогрес чи перетворення

Прогресс чи перетворення

Силуянова І. У.

Здравого вчення приймати ні, але з своїм примх обиратимуть собі вчителів, які лестили б слуху -, і південь від істини відвернуть слух і звернуться до басням.

2 Тім. 4, 3−4.

«Прогресс преображення» — так було названо мова професора Імператорської Московської Духовної Академії архімандрита Іларіона (Троїцького), нині славетного в лик священномучеников. У ньому він у 1914 року зазначав, що, «сомневающемуся в цінності прогресу або зовсім цієї цінності не признающему, загрожує побиение всяким дрюччям» нашими західниками чи сучасними европейцами (1). Чому? Тому, що «ідеал Православ’я не прогрес, а преображение"(2).

«Христианство сповістив однією з найбільш похмурих есхатології, воно попередило, що наприкінці кінців силам зла буде надано вести війну з святими і перемогти їх (Одкр. 13, 7)"(3). Аби не допустити прийняти євангельський Одкровення, атеїстичне свідомість відвертається від істини також обирає ідеї, льстящие слуху. Один із них — ідея розвитку науки, суспільства, мистецтва, кожен із етапів якого неухильно приноситиме людству дедалі нові блага.

Однако, попри льстящее слуху звучання подібних запевнень, нашого часу дедалі частіше чуються щемливе душу металевий брязкіт і стогони жертв, супроводжують сходження сходами прогресу. Дедалі частіше й частіше ідея прогресу сприймається як найжорстокіший, ні від когось котрий залежить процес, майже сліпий рок, а точніше, як асфальтний каток, подминающий під себе всі що надибуємо по дорозі. У цьому запевняють, що це на краще, бо слово «прогрес» і означає рух на краще. Але чомусь мовчать у тому, що люди навряд чи зможуть досягти згоди у тому, що прийнято вважати найкращим, що гіршим. Так, для вже згаданого «теоретика» фетальній терапії Р. Сухих «краще» — це розвиток своєї справи широке використання біомаси з немовлят у лікувальних цілях. У цьому «кращої» фетальная терапія стає через те, що вона — неминучий наслідок науково-технічного прогресу. Та рух це до кращому, тобто прогрес чи это?

Прогресс це — створення XX столітті ядерного і біологічної зброї масової смерті? Прогрес це — екологічна криза, слідство прогресивного розвитку науку й промисловості, який прирікає кожної дитини, народжуваного у нинішньому агресивної екологічної середовищі, на хвороби? Прогрес це, коли під прапором розвитку науку й задля отримання «об'єктивного» знання вживляются ракових клітин у організм здорової людини? Або заради «об'єктивної» інформації та інтересів науки зрікаються лікування вмираючого хворого? Або без відома та згоди хворих їх використовують із клінічних випробувань нових лікарських засобів? На жаль, перелік подібних прикладів, супроводжуючих сучасну наукову працю, триватиме назвати не одне страницу.

Именно під враженням «прогресивного» розвитку науки в XX столітті у західної методології науки виникло поняття «рациофашизм» (П. Феєрабенд), яким позначений наявність зворотного боку цього розвитку, ставить під саму ідею прогресу. Слід можу погодитися з Клайвом Льюїсом, що він пише: «Ми усе найкраще вміємо лікувати і викликати хвороби, полегшувати і нездужайте, множити і розтринькувати природні багатства… Полагодимо там, зламаємо тут, змінимо старі біди на новые"(4). Не можна недобачити, нові біди виявляються страшніше старих. Чого варті самі лише очікувані соціокультурні наслідки сучасних біомедичних технологій? Наприклад, клонування людини із єдиною метою отримання його «оригінальних копій», «запасними частинами». Або нову форму розмноження за різними методиками штучного запліднення. Або поширення генетичного тестування, знов-таки підвищення суспільства. Або втручання у геном людини, що ставить під загрозу існування людського роду… Ці дві проблеми виходять далеко далеко за межі науку й стосуються як кожної людини, і доль суспільства загалом. І тут не про поступ, йдеться про тому, чи здатне буде суспільство просто вижити за умов розвитку таких «прогресивних» исследований.

Преподобный Иустин (Попович) писав: «З допомогою різноманітної діяльності своєї — релігійної, філософської, наукової, технічної, економічної — рід людський очевидно рухається вперед, йде вперед чого? Немає сумніву, до смерті, як останньої реальності. Народжені млині смерті» й які виросли у ній люди, все люди, із його прогрессами виявляються, зрештою, змолотими смертю. Вдивіться в таємницю людських прогресів, і, якщо ваша розум не приспаний морфієм наївного ідолопоклонства, вещепоклонства, ви повинні будете переконатися, що у вигляді всіх своїх прогресів поспішає одного — до смерті. Усі нашими прогрессами стоїть смерть. А коли прогрес завершується смертю, несмішно чи називати його прогресом? Розумнішими називати його регресом, фатальним регресом, оскільки він усі веде до небуття, в неіснування, в нікчема" (5).

Его ж Царствию нічого очікувати конца…

Символ веры Идея прогресу в атеїстичної соціології не що інше, як перенесення дарвинистского розуміння еволюції тваринного світу у область світу людських відносин також історії. Ідея неухильного руху суспільства вперед породила новітній соціологічний теза у тому, що тепер людство нібито перейшло лише еру, іменовану «постхристианством». За задумом винахідників даного терміна, він має позначити нинішнє і майбутнє стан історії всього людства. До великий, багато християнські публіцисти почали вжити термін «постхристианство» які з засвоєнням того руйнівного сенсу, який був закладений у нього спритними «мейкерами» від соціології. Наприклад, нас закликають до з того що «час усвідомити, що вступили в постхристианскую еру і переживаємо процес, зворотний тому, який переживало людство при входження християнства историю"(6). Та це? Права чи ліберальна соціологія? Або все-таки з християнської историософией існує фундаментальне і принципову відмінність, про яку ми повинні ніколи забывать?

Либеральная соціологія, тісно пов’язана у разі з атеїстичним свідомістю, представляє християнську цивілізацію як тимчасовий етап по дорозі нескінченного розвитку людства. Головне нею — навіяти людині, що за «входженням» християнства історію має йти його «выход».

Главное для християнської історіософії — це відкриття тієї істини, що «вихід» християнства з історії неможливий ні фізично, ні метафізично, ні хіба що то не було взагалі. Навіть прихід антихриста і всі події що з ним трагічної для людства епохи відбуватимуться християнську еру. Діакон Андрій Кураєв пише: «Три з половиню роки проповідував Рятівник. Його дзеркальне відображення — антихрист — буде відкрито правити з половиною роки (1260 днів [Одкр. 11, 3]). І з християн станеться найбільше поділ: за тими, прийме печатку звіра, і тих, хто врятує свою душу — ціною вигнання і скорби"(7).

И ці ті, «хто врятує свою душу — ціною вигнання і скорботи», ті, хто відчував присутність Бога завжди: у кожному думки, у кожній події, у кожному вчинкові, — які й будуть останніми, і вічними свідками Його всебытия.

В I столітті християнство увійшло історію. Це входження так змінило культуру, що досі поза християнства вона то, можливо зрозуміла у своїй суть й соціальному значеннях. В. В. Зеньковський пише: «Не слід забувати, що європейська культура, при всю складність свого складу, була й залишається донині християнської культурою — за своїми основними завданням і задумам, за своїм типом: з християнства вона переважно зросла, його сподіваннями і ідеалами вона харчувалася, в християнстві знайшла вона свої духовні сили та від цього взяла любов до свободи, почуття цінності личности"(8). Навіть сама применшення ролі християнства сучасної культурі фіксується поняттями, від християнства що відбуваються, з нею пов’язаними і визначальними себе через ставлення до християнства, якось: «безрелігійний культура», «постхристианская эра».

В той час не можна стверджувати, що з поняттям «постхристианство» немає жодної реальності. Навпаки, це те складність складу, кажучи словами В. В. Зеньковского, що була і залишається донині властивої культурі. Сучасна ситуація — це постхристианство, а вічно возвращающееся протистояння християнства і багатоликого язичництва. На цьому протистояння історія християнства будь-коли виходила. Змінювалися лише його види, ступінь гостроти і масштаби. Неодноразово у історії європейської культури протистояння приймало граничні форми: в I—III століттях, за доби Реформації, під час двох світових війн тощо. буд. У 1900 року В. Соловйов пророчо писав: «Я чую близькість часів, коли християни, будуть знову збиратися на молитву в катакомбах, оскільки віра буде гнана — можливо, менш різким способом, ніж у нероновские дні, але більш тонких і жорстоким: брехнею, глузуванням, підробками — та й мало ніж еще!"(9). І це дійсно, Росія XX столітті випустила в світ страшний приклад відторгнення Христа, нехай і частиною народа.

Близок до цього межі і нинішній століття. Застосування зброї масового знищення людей, торжество розпусти у вигляді статевого освіти, масове поширення наркоманії і алкоголізму, відкрите поклоніння «золотому тельцю», богоборчі новації біологічної науки, незліченні сатанинські культи та його легалізація у суспільстві — це сучасний антихристиянський образ неоязыческого протистояння Богу.

И все-таки історична неможливість постхристианства — це метаисторическая істина. Про неї я свідчив у свій час і професор Санкт-Петербурзької Духовної Академії архімандрит Михайло. Ще роки першої Першої світової, звертаючись до матеріалістам і атеїстам, у публічний лекції він говорив: «Ви переможете, тільки після всіх переможців переможе Христос"(10).

Личность чи суспільство, попирающие Христа, приходять немає постхристианству, а до відкиданню Христа і, отже, немає посаду-, а до антихристианству. Заперечення ким то було, і якби не пішли Бога значить знищення Його буття. Воно означає лише немічну перемогу з людини Його (знов-таки Його!) антипода, ім'я якого — не «пост-Христос», а антихрист. Нам просто немає знати дат чи термінів наступу останніх часів, але православні люди знають, що суспільство, отвергнувшее Христа, приречене на один-єдиний шлях. І це шлях неминуче призведе до стану, яке умовно може бути «пост-история», що означає закінчення лише історії людського падіння, але вічне торжество Божественного бытия.

Список литературы

1. Іларіон (Троїцький), архієпископ. Без Церкви немає порятунку. М., СПб., 1998. З. 266.

2. Саме там. З. 270.

3. Андрій Кураєв, диякон. Про нашому поразку. М., 1996. З. 3.

4. Льюїс До. Чи можливий прогрес? // Зібрання творів: У 8 т. М., 1998. Т. 2. З. 348.

5. Иустин (Попович), преподобний. Прогрес в млині смерті. Про дух часу. Мінськ, 2001. З. 25−26.

6. Галъцева Р. Християнство перед сучасної цивілізації // Нова Європа. 1994. № 5. З. 3.

7. Андрій Кураєв, диякон. Про нашому поразку. З. 35.

8. Зеньковський У. Автономія і теономия // Путь.1926. № 3. З. 36.

9.Величко У. Володимир Соловйов: Життя невпинно й твори. СПб., 1904. З. 170.

10. Цит. по: Андрій Кураєв, диякон. Про нашому поразку. З. 37.