Аналіз індивідуальних психологічних особливостей особи в процесі соціалізації

РЕФЕРАТ

Кіл-ть сторінок: 55, кіл-ть таблиць: 2, кіл-ть малюнків: 2, кіл-ть літературних джерел: 24, кіл-ть додатків-1.

У курсовій роботі представлено, що у психології прийнято підрозділяти соціалізацію на первинну і вторинну. Зазвичай вторинну соціалізацію пов’язують з поділом праці і відповідним йому соціальним розподілом знань. Інакше кажучи, вторинна соціалізація являє собою придбання специфічного рольового знання, коли соціальні ролі прямо або побічно пов’язані з поділом праці. Слід зазначити, що в рамках концепції Б. Г. Ананьєва соціалізація розглядається як двонаправлений процес, що означає становлення людини як особистості і як суб'єкта діяльності. Кінцевою метою подібної соціалізації є формування індивідуальності. Під індивідуалізацією при цьому розуміється процес розвитку конкретної особистості.

Також розглянуто, що при розгляді проблеми розвитку особистості співвідношення соціалізації й індивідуалізації людини викликає багато суперечок. Суть даних спорів полягає в тому, що одні психологи стверджують, що соціалізація заважає розкриттю творчих можливостей людини, інші ж вважають, що індивідуалізація особистості - це негативна риса, яка повинна бути компенсована процесом соціалізації. Як відзначає А. А. Реан, соціалізацію не слід розглядати як процес, що веде до нівелювання особистості, індивідуальності людини, і як антипод індивідуалізації. Швидше, навпаки, в процесі соціалізації і соціальної адаптації людина знаходить свою індивідуальність, найчастіше складним і суперечливим чином. Соціальний досвід, що лежить в основі процесу соціалізації, не тільки засвоюється, а й активно переробляється, стаючи джерелом індивідуалізації особистості.

Та проведено емпирічне дослідження індивідуально-психологічних особливостей особистості в процесі соціалізації

Зміст

ВСТУП РОЗДІЛ 1. Теоретичні підходи до процесу соціалізації особистості

1.1 Підходи зарубіжних вчених до процесу соціалізації особистості

1.2 Підходи вітчизняних вчених до процесу соціалізації особистості

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

РОЗДІЛ 2. Аналіз індивідуально-психологічних особливостей особистості в процесі соціалізації

2.1 Індивідуальні особливості особистості

2.1.1 Темперамент, як індивідуальна особливість особистості

2.1.2 Формування характеру в процесі соціалізації

2.1.3 Мотивація як спонукання до вчинення поведінкових актів

2.2.Формування духовного світу в процесі соціалізації

ВИСНОВКИ ЛО РОЗДІЛУ 2

РОЗДІЛ 3. Емпіричне дослідження індивідуально-психологічних особливостей особистості в процесі соціалізації

3.1 Обґрунтування та опис експериментального дослідження

3.2 Психологічний та статистичний аналіз експерименту

3.2 Практична рекомендація щодо подолання повільності

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 3

ВИСНОВОК ЛІТЕРАТУРНІ ДЖЕРЕЛА

ДОДАТКИ

ВСТУП

Актуальність дослідження. Проблема людини, її сутності та існування має ціле безліч самих різних аспектів, але головний серед них — взаємозв'язок соціального і біологічного, духовного і природного. На противагу іншим живим істотам людина як сукупність різних соціальних якостей є в кінцевому рахунку продуктом власної матеріальної і духовної діяльності. Людина не тільки продукт суспільного буття, а й саме суспільне буття — результат людської діяльності.При розгляді проблеми розвитку особистості співвідношення соціалізації й індивідуалізації людини викликає багато суперечок.

Об'єкт дослідження: процес соціалізації Предмет дослідження: аналіз індивідуально психологічних особливостей особистості в процесі соціалізації Мета дослідження: проаналізувати індивідуально-психологічні особливості особистості в процесі соціалізації

Завдання дослідження:

1.Проаналізувати теорії зарубіжних та вітчизняних вчених щодо процесу соціалізації

2.Розглянути індивідуально-психологічні особливості особистості в процесі соціалізації

3.Провести емпіричне дослідження індивідуально-психологічних особливостей особистості в процесі соціалізації

4.На основі проведеного експерименту розробити практичні рекомендації щодо подолання повільності

Методологічною основою дослідження стали положення про активність особистості і про соціальну детермінованість її розвитку, про соціалізацію як соціокультурному процесі, про конкретно історичному характері виховання.

Теоретичною основою дослідження стали розроблені в науці концепції соціалізації (Б.Г. Ананьєв, Г. М. Андрєєва, Л. С. Виготський, І.С. Кон, А. В. Мудрик, В.С.Мухіна, А.В. Петровський), теорії взаємодії особистості та соціального середовища (Л. І. Божович, В. Г. Бочаров, Р. Т. Гурова, Б. Т. Лихачов, А. С. Макаренко, Л.І. Новікова, В. Д. Семенов, С. Т. Шацький та ін).

Теоретичне значення курсової роботи полягає в дослідженні категорії соціалізації,її етапів, критеріїв; у вивченні потенціалу культурно-дозвільної діяльності всоціалізації особистості.

Практичне значення дослідження визначається тим, що отримані в ньому дані та зроблені на їх основі висновки, можуть стати для подальшого вивчення проблем соціалізації людей.

психологічна особливість особа соціалізація

РОЗДІЛ 1. Теоретичні підходи до процесу соціалізації особистості

1.1 Аналіз підходів зарубіжних вчених до процесу соціалізації особистості

Людина, за своєю суттю, завжди є і буде істотою соціальною, яке з перших днів свого існування оточено і включено у взаємодію з іншими людьми. У ході цієї взаємодії засвоєння людиною соціального досвіду відбувається не пасивно, а активно, у процесі спочатку спільної діяльності з дорослим, потім у процесі активної діяльності самої дитини — спілкування, предметної, ігрової, навчальної, трудової та інших видів практичної діяльності. Як стверджує М. Монтессорі: «Початок розвитку лежить всередині. Дитина росте не тому що він дихає, не тому що він знаходиться у сприятливих умовах температури: він росте тому, що закладена в ньому потенційно життя, розвивається і проявляється, тому, що він плідну зерно, з якого зародилася його життя і розвивається підкоряючись біологічним законам, визначеним спадковістю «[2, с. 236].

Відомий німецько-американський психолог, філософ і соціолог Е. Фромм вважав, що соціалізація індивіда починається з перших проявів його ставлення до себе і до інших людей, що призводить, на його думку, за допомогою розвитку форм спілкування до формування «соціального характеру», т. е. до стабільної і чітко вираженої системі орієнтацій. «Соціальний характер», за Е. Фроммом — це «…ядро структури характеру, властиве більшості представників даної культури», і формується він завдяки соціально-економічній структурі суспільства, в результаті чого «члени суспільства різних класів і соціальних груп змушені вести себе так, щоб мати можливість функціонувати у відповідності з вимогами соціальної системи «[11, с. 153].

Отже, людина являє собою цілісну єдність біологічного, психологічного та соціального рівнів, які формуються з двох: природного і соціального, спадкового і прижиттєво придбаного (А. Г. Спірін). З самого початку свого життя людина включена в соціальні взаємодії, де властивості особистості залежать від соціальної ситуації, її способу життя, діяльності та спілкування. Перший досвід соціального спілкування людина набуває ще до того як навчиться говорить. У процесі соціальної взаємодії людина набуває певний соціальний досвід, який, будучи суб'єктивно засвоєним, стає невід'ємною частиною особистості. Так в одній зі своїх ранніх робіт О. Гезелл писав: «Потенціал розвитку залежить в основному від вроджених моментів, але структура особистості майже без остачі визначається тими соціальними умовами, в яких розвивається юна психіка» [12, с. 453].

Т. Шибутані визначає соціалізацію як процес, за допомогою якого люди навчаються ефективно брати участь в соціальних групах. Особистість соцыалызована, коли вона здатна брати участь в узгоджених діях на основі конвенціональних норм. Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму, елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства, а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.

Джерела сучасної концепції соціалізації містяться у працях американського психолога Альберта Бандури (1925), французького соціолога і юриста Габріеля Тарда, американського соціолога Толкотта Парсонса (1902— 1979)[20]. Нині процес соціалізації наука розглядає в широкому і вузькому розумінні цього поняття. Соціалізація у широкому розумінні — це визначення походження і формування родової природи людини (йдеться про філогенез — історичний процес розвитку людства), у вузькому — процес включення людини в соціальне життя шляхом активного засвоєння нею норм, цінностей та ідеалів. З урахуванням цього соціалізацію можна розглядати як типовий та одиничний процеси. Типовий процес визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних, культурних та інших відмінностей. Пов’язаний він із формуванням типових для певної спільноти стереотипів поведінки. Соціалізація як одиничний процес пов’язана з індивідуалізацією особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого досвіду, тобто зі становленням індивідуальності. Серед багатьох учених побутує думка, що соціалізація тісно пов’язана з адаптацією — пристосуванням організмів до навколишнього середовища. Вони трактують соціалізацію як безперервну адаптацію живого організму до оточення, як його здатність пристосовуватися до реакцій інших людей. За іншою точкою зору, адаптація є складовою соціалізації, її механізмом.

1.2 Аналіз підходів вітчизняних вчених до процесу соціалізації особистості

Інтенсивна розробка теоретичних аспектів проблеми соціалізації особистості, що розгорнулася в радянській філософії, соціології, соціальної педагогіки та соціальної психології в 70-і роки (Е. А. Домбровський, В. С. Марков, Л. М. Сніжко, Е. В. Соколов та тощо) і отримала своє продовження у 80-ті роки (Т. А. Гаврилова, О. Ф. Морозова, В. В. Москаленко, В. Я. Силі, Л. К. Синцова, Л. Ф. Філіппова та ін .), сприяли активному обігу до закордонних дослідженням у цій галузі, в тому числі і вітчизняних вчених-педагогів (Л. Б. Боярська, Б. Л. Вульфсон, Є. Г. Гребенюк, Р. Г. Гурова, З. А. Малькова, Е. С. Панасенко, В. Я. Піліповскій, Т. Ф. Яркіна та ін.)[14]. Історичний пріоритет у вивченні соціалізації належить західним науковим школам, чий стаж досліджень у названому напрямку обчислюється з кінця Х1Х століття (Ф. Х. Гіддінгс, Е. Дюркгейм, Г. Зіммель, Г. Тард та ін), тоді як у вітчизняній науковій літературі радянського періоду аж до рубежу 60-х — 70-х років, коли були зроблені перші спроби об'єктивного аналізу питання (Н. В. Андрєєнкова, П. С. Лебедєв, Ю. А. Левада, В. С. Мерлін, Б.Д. Прагін та ін), сам термін «соціалізація» використовувався виключно заради його критики. Г. М. Андрєєва дає наступне визначення: «Соціалізація — двосторонній процес, що включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, з іншого боку — процес активного відтворення індивідом системи соціальних зв’язків за рахунокйого активної діяльності; активного включення в соціальне середовище «[14] У вітчизняній психології прийнято вважати, що розвиток особистості відбувається в процесі її соціалізації та виховання. Оскільки людина — істота соціальна, то не дивно, що з перших днів свого існування він оточений собі подібними, включений до різного роду соціальні взаємодії. Перший досвід соціального спілкування людина набуває в рамках своєї родини ще до того, як починає говорити. У подальшому, будучи частиною соціуму, людина постійно набуває певного суб'єктивний досвід, який стає невід'ємною частиною його особистості. Цей процес, а також подальше активне відтворення індивідом соціального досвіду називається соціалізацією.

Важливим є те, що людина непросто засвоює, а й перетворює соціальний досвіду власні цінності, установки, орієнтації, тобто виявляє не пасивність, а активність.П роцес соціалізації тісно пов’язаний з процесами розвитку особистості і виховання. Розвиток особистості передбачає активність особистості (особистість як суб'єкт) Виховання — у широкому і вузькому сенсі (вплив вихователя) і вплив на людину звий системи суспільних зв’язків з метою засвоєння нею соціального досвіду[22]. Соціалізація включає три взаємопов'язані процеси (див. мал. 1.1):

Рис. 1.1. Процеси соціалізації

1)соціальна адаптація — це активне пристосування до умов середовища за допомогою засвоєння / асиміляції зовнішніх вимог і зміни / акомодації власних реакцій;

2) індивідуалізація — активне пристосування особистості до власних особливостей у формі самопізнання, самоприйняття і самореалізації;

3) соціально-психологічна інтеграція (поступове ускладнення, впорядкованість і узгодження інтрапсихичних компонентів і функцій у відповідність з вимогами соціальної реальності.

Зміст даних процесів (див. табл. 1.1)

Таблиця 1.1. Структурно динамічна модель соціалізації

Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено, оскільки різні вчені за основу беруть різні критерії. Наприклад, з огляду на участь у трудовій діяльності Г. Андреева виокремлює дотрудову, трудову і післятрудову стадії соціалізації (соціологічний підхід)[28]. Дотрудова стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік, включаючи два самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих; ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових ігор, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає група людей) та навчання. Трудова стадія соціалізації пов’язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального досвіду. Специфіка післятрудової стадії соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку. Саме в поглядах на цю стадію найчастіше виникають дискусії. Одні вчені вважають, що поняття «соціалізація особистості» несумісне з періодом життя індивіда, коли всі його соціальні функції згортаються. Інші, навпаки, переконані в тому, що в пенсійний період життя людина продовжує відтворювати соціальний досвід [21]

Як зауважив вітчизняний філософ І.С. Кон: «У самому загальному вігляді можна сказати, що процес соціалізації ознобна становлення в людіні образу Я «.

Як показав В.М. Соковнін, соціалізація особистості є складним процесом і відбувається на трьох рівнях [3]:

1) вплив на індивід суспільства в цілому, суспільство передає свої цінності, ідеали, установки через саме спілкування — через егшо «соціально організовану структуру»;

2) вплив на особистість у сфері масового спілкування через засоби масової інформації;

3) вплив на особистість у надрах малих груп з контактним спілкуванням.

Однією з причин подібної багатозначності терміна є те, що поняття «соціалізація» трактується різна залежно від теоретичних орієнтацій дослідників.

Слід зазначіті, що в рамках концепції Б. Г. Ананьєва соціалізація розглядаєтьсяяк двонаправленний процес, що означає становлення людини як особістості і як суб'єкта діяльності. Кінцевою метою подібної соціалізації є формування індивідуальності. Під індивідуалізацією при цьому розуміється процес розвитку конкретної особистості.

При розгляді проблеми розвитку особистості співвідношення соціалізації й індивідуалізації людини викликає багато суперечок. Суть даних спорів полягає в тому, що одні психологи стверджують, що соціалізація заважає розкриттю творчих можливостей людини, інші ж вважають, що індивідуалізація особистості - це негативна риса, яка повинна бути компенсована процесом соціалізації.

Певною мірою умовно А. В. Мудриком було виділено три групи завдань, які вирішує людина на кожному віковому етапі або етапі соціалізації: естетсвенно-культурні, соціально-культурні та соціально-психологічні.

Природно-культурні завдання — це досягнення певного рівня фізичного і сексуального розвитку. На кожному віковому етапі людині необхідно: досягти певного ступеня пізнання тілесного канону, властивого тій культурі, в якій він жив, засвоїти елементи етикету, символіки, кнесіческого мови (жести, пози, міміка, пантоміміка), пов’язані з тілом і статеворольової поведінки; розвинути іреалізувати фізичні і сексуальні задатки; вести здоровий спосіб життя, адекватний статі і віку; перебудовувати самоставлення до життя, стиль життя відповідно до статево та індивідуальними можливостями. Все це мати деякі об'єктивні і нормативні відмінності в тих чи інших регіонально-культурних умовах.

Соціально-культурні завдання — пізнавальні, морально-етичні, ціннісно-смислові - специфічні для кожного вікового етапу в конкретному соціумі в певній період його історії. Ці завдання об'єктивно визначаються суспільством у цілому, а також етнорегіональних особливостями і найближчим оточенням людини [15]. Специфічні соціально-культурні завдання постають перед людиною на кожному віковому етапі в процесі участі в житті суспільства. Від людини відповідно до його віковими можливостями чекають прилучення до певного рівня суспільної культури, володіння певною сумою знань, умінь, навичок, певного рівня сформованості цінностей. На кожному віковому етапі перед людиною стоять завдання, пов’язані з його участю в сімейному житті, у виробничо-економічної діяльності і т.д.

Завдання соціально-культурного ряду мають як би два шари. З одного боку, це завдання, які пред’являються людині в вербалізувати формі інститутами суспільства і держави. З іншого — завдання, які сприймаються ним із соціальної практики, моралі, звичаїв, психологічних стереотипів безпосереднього оточення. Причому ці два шари не збігаються між собою і більшою чи меншою мірою суперечать один одному. Крім того, той і інший шар може не усвідомлювати людиною або усвідомлюватися частково, а нерідко в тій чи іншій мірі спотворено.

З іншого — завдання, які сприймаються ним із соціальної практики, моралі, звичаїв, психологічних стереотипів безпосереднього оточення. Причому ці два шари не збігаються між собою і більшою чи меншою мірою суперечать один одному. Крім того, той і інший шар може не усвідомлювати людиною або усвідомлюватися частково, а нерідко в тій чи іншій мірі спотворено.

Соціально-психологічні завдання — це складання самосвідомості особистості, її самовизначення в актуальній життя і на перспективу, самореалізація і самоствердження, які на кожному віковому етапі мають специфічні зміст і способи їх вирішення.

Як відзначає А. А. Реан, соціалізацію не слід розглядати як процес, що веде до нівелювання особистості, індивідуальності людини, і як антипод індивідуалізації.Швидше, навпаки, в процесі соціалізації і соціальної адаптації людина знаходить свою індивідуальність, найчастіше складним і суперечливим чином. Соціальний досвід, що лежить в основі процесу соціалізації, не тільки засвоюється, а й активно переробляється, стаючи джерелом індивідуалізації особистостi.

Слід зазначити, що процес соціалізації здійснюється постійно і не припиняється навіть у зрілому віці. За характером свого протікання соціалізація особистості відноситься до процесів з невизначеним кінцем, хоча і з певною метою. Звідси випливає, що соціалізація не тільки ніколи не завершується, але й ніколи не буває повною.

Систематичного аналізу та чіткої класифікації соціально-психологічних механізмів соціалізації у психологічній науці немає. Одні вчені до механізмів соціалізації зараховують наслідування, навіювання, переконання, зараження, інші — соціальну фасилітацію (англ. facilitate — полегшувати), конформізм, дотримання норм, окремі — засвоєння стандартів поведінки, прийняття групових норм, почуття сорому, самоконтроль, соціальний обмін. На думку Г. Тарда, механізм соціалізації включає в себе імітацію, ідентифікацію, керівництво.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Таким чином можна зробити висновок проте що багато зарубіжних вчених розглядали соціалізацію особистості, наприклад, відомий психолог Е. Фромм вважав що соціалізація індивіда починається з перших проявів його ставлення до себе і до інших людей, що призводить, на його думку, за допомогою розвитку форм спілкування до формування «соціального характеру». А Гезел вважав, що потенціал розвитку залежить в основному від вроджених моментів, але структура особистості майже без остачі визначається тими соціальними умовами, в яких розвивається юна психіка.

Серед вітчизняних вчених можна виділити Г. М. Андрєєву, яка визначала соціалізацію як двосторонній процес, що включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, з іншого боку — процес активного відтворення індивідом системи соціальних зв’язків за рахунокйого активної діяльності; активного включення в соціальне середовище.

Слід зазначіті, що в рамках концепції Б.Г. Ананьєва соціалізація розглядається як двонаправленний процес, що означає становлення людини як особистості і як суб'єкта діяльності. Кінцевою метою подібної соціалізації є формування індивідуальності.

РОЗДІЛ 2. Аналіз індивідуально-психологічних особливостей особистості в процесі соціалізації

2.1 Індивідуальні особливості особистості

В основі особистості лежить її структура — зв’язок і взаємодія щодо стійких компонентів (сторін) особи: здібностей, темпераменту, характеру, вольових якостей, емоцій і мотивації.

Здібності людини визначають його успіхи в різних видах діяльності. Від темпераменту залежать реакції людини на навколишній світ — інших людей, обставини життя і т.п. Характер людини визначає його вчинки відносно інших людей. Вольові якості характеризують прагнення людини до досягнення поставлених цілей. Емоції і мотивація — це, відповідно, переживання людей і спонукання до діяльності і спілкування.

Більшість психологів вважає, що людина особистістю не народжується, а стає. Проте в сучасній психології немає єдиної теорії формування і розвитку особистості. Наприклад, біогенетичний підхід (С. Холл, Леонтьєв А. М. Діяльність «Свідомість. Особистість». М., 1982. Фрейд та ін) вважає основою розвитку особистості біологічні процеси дозрівання організму, социогенетический (Е. Торндайк, Б. Скіннер та ін) — структуру суспільства, способи соціалізації, взаємини з оточуючими і т.д., психогенетических (Ж. Піаже, Дж. Келлі та ін.) — Не заперечуючи ні біологічних, ні соціальних чинників, висуває на перший план розвиток власне психічних явищ. 14]

Правильніше, мабуть, вважати, що особистість не просто результати біологічного дозрівання або матриця специфічних умов життя, але суб'єкт активної взаємодії з середовищем, в процесі якого індивід поступово набуває (або не набуває) особистісні риси.

Розвинена особистість має розвиненою самосвідомістю.Суб'єктивно, для індивіда, особистість виступає як його Я («образ Я», «Я-концепція»), система уявлень про себе, що виявляє себе в самооцінках, почутті самоповаги, рівні домагань. Співвіднесення образу Я з реальними обставинами життя індивіда дозволяє особистості змінити свою поведінку і здійснювати цілі самовиховання.

Особистість являє собою багато в чому життєво стійке освіту.Стійкість особистості полягає в послідовності і передбачуваності її поведінки, в закономірності її вчинків. Але слід враховувати, що поведінка особистості в окремих ситуаціях досить варіативно.У тих властивостях, які були придбані, а не закладені з народження (темперамент, задатки), особистість менш стійка, що дозволяє їй адаптуватися до різних життєвих обставин, до мінливих соціальних умов. Модифікація поглядів, установок, ціннісних орієнтації і т.д. в таких умовах є позитивною властивістю особистості, показником її розвитку. Типовим прикладом цього є зміна ціннісних орієнтації особистості в сучасний період.

У найзагальнішому вигляді здібності - це індивідуально-психологічні особливості особистості, що забезпечують успіх у діяльності, у спілкуванні і легкість оволодіння ними. Здібності не можуть бути зведені до знань, умінь і навичок, що є у людини, але здібності забезпечують їх швидке придбання, фіксацію й ефективне практичне застосування. Успішність у діяльності та спілкуванні визначається не однією, а системою різних здібностей, при цьому вони можуть взаімокомпенсіроваться.Людина, здатний до багатьох і різних видів діяльності і спілкування, володіє загальною обдарованістю, тобто єдністю загальних здібностей, що обумовлює діапазон його інтелектуальних можливостей, рівень і своєрідність діяльності і спілкування.

Переважна більшість психологів вважає, що задатки — це деякі генетично детерміновані (вроджені) анатомо-фізіологічні особливості нервової системи, що складають індивідуально-природну основу (передумову) формування та розвитку здібностей. Однак деякі з учених (наприклад, Р. С. Немов) вважають, що у людини є два види задатків: вроджені (природні) і набуті (соціальні).

Анатомо-фізіологічною основою соціальних здібностей, коли вони стають розвиненими, виступають так звані функціональні органи — прижиттєво складаються нервово-м'язові системи, що забезпечують функціонування та удосконалення відповідних здібностей.

Воля — свідоме регулювання людиною своєї поведінки (діяльності та спілкування), пов’язане з подоланням внутрішніх і зовнішніх перешкод. Це — здатність людини, яка проявляється в самодетермінації й саморегуляції їм своєї поведінки і психічних явищ.

В даний час у психологічній науці немає єдиної теорії волі, хоча багатьма вченими і робляться спроби розробити цілісне вчення про волю з його термінологічної визначеністю і однозначністю. Мабуть, такий стан з вивченням волі пов’язане з ведеться ще з початку XX століття боротьбою між реактивної та активної концепціями поведінки людини. Для першої концепції поняття волі практично не потрібно, бо її прихильники представляють всі поведінку людини як реакцію людини на зовнішні і внутрішні стимули. Прихильники ж активної концепції людської поведінки, яка останнім часом стає провідною, поведінка людини розуміють як спочатку активне, а самої людини наділеним здатністю до свідомого вибору форм поведінки.

Розгляд психологічного трактування особистості передбачає тлумачення феномена її духовної свободи. Свобода особи в психологічному плані - це, перш за все, свобода волі. Вона визначається по відношенню до двох величин: до вітальним потягам і соціальних умов життя людини. Потягу (біологічні імпульси) перетворюються в ньому під впливом його самосвідомості, духовно-моральних координат його особистості. Більше того, людина — це єдина жива істота, яка в будь-який момент може сказати «ні» своїм потягам, і яке не повинно завжди говорити їм «так» (М. Шелер).

Однак свобода — це лише одна сторона цілісного феномена, позитивний аспект якого — бути відповідальним. Свобода особистості може перейти в просте свавілля, якщо вона не переживається з точки зору відповідальності (В. Франкл).

2.1.1 Темперамент, як індивідуальна особливість особистості

Темперамент (лат. Temperamentum — належне співвідношення рис від tempero — змішую в належному стані) — характеристика індивіда з боку динамічних особливостей його психічної діяльності, тобто темпу, швидкості, ритму, інтенсивності, що складають цю діяльність психічних процесів і станів.

Темперамент-якість особистості, що сформувалося в особистому досвіді людини на основі генетичної обумовленості його типу нервової системи і значною мірою визначає стиль його діяльності. Темперамент відноситься до біологічно обумовлених підструктур особистості. Темперамент має суттєвий вплив на формування характеру, на динамічні особливості поведінки людини, на індивідуальність останнього. Ось чому темперамент не можна відокремити від особистості. Темперамент виступає своєрідною сполучною ланкою між організмом, пізнавальними процесами і особистістю.

До властивостей темпераменту відносяться індивідуальні особливості, які: регулюють динаміку психічної діяльності в цілому; характеризують особливості динаміки окремих психічних процесів; мають стійкий і постійний характер і зберігаються в розвитку протягом тривалого відрізка часу; знаходяться в строго закономірному співвідношенні, що характеризує тип темпераменту; однозначно обумовлені загальним типом нервової системи.

Аналіз внутрішньої структури темпераменту представляє значні труднощі, зумовлені відсутністю в темпераменту (у його звичайних психологічних характеристиках) єдиного змісту і єдиної системи зовнішніх проявів. Спроби такого аналізу приводять до виділення трьох головних, ведучих, компонентів темпераменту, що відносяться до сфер загальної активності індивіда, його моторики і його емоційності. Кожен з цих компонентів, у свою чергу, має досить складну багатовимірним будовою і різні форми психологічних проявів.

Особливе значення в структурі темпераменту має той його компонент, який позначається як общая психічна активність індивіда. Сутність психічної активності полягає в прагнення особистості до самовираження, ефективному освоєнню і перетворенню зовнішньої дійсності; звичайно при цьому напрямок, якість і рівень реалізації цих тенденцій визначається іншими особливостями особистості: її інтелектуальними і характерологічними особливостями, комплексом її відносин і мотивів. Ступінь активності поширюється від млявості, інертності і пасивного созерцательства одному полюсі до вищого ступеня енергії, могутньої стрімкості дій і постійного підйому — на іншому.

До групи якостей, що складають перший компонент темпераменту, впритул примикає група якостей, що складають другий — руховий, або моторний компонент, провідну роль, в якому грають якості, зв’язані з функцією рухового (і спеціального мовленнєвого апарату. Серед динамічних якостей рухового компонента варто виділити такі, як швидкість, сила, різкість, ритм, амплітуда і ряд інших ознак м’язового руху. Сукупність особливостей м’язової і мовної моторики складає ту грань темпераменту, що легше інших піддається спостереженню й оцінці і тому часто є основою для судження про темперамент їхнього носія.

Третім основним компонентом темпераменту є «емоційність», що представляє собою великий комплекс властивостей і якостей, що характеризують особливості виникнення, протікання і припинення різноманітних почуттів, афектів і настроїв. У порівнянні з іншими складовими частинами темпераменту цей компонент найбільш складний і володіє розгалуженою власною структурою. В якості основних характеристик «емоційності» виділяють вразливість, імпульсивність і емоційну лабільність. Вразливість виражає афективну сприйнятливість суб'єкта, чуйність його до емоційних впливів, здатність його знайти грунт для емоційної реакції там, де для інших такого грунту не існує. Терміном «імпульсивність» позначається швидкість, з якою емоція стає спонукальною силою вчинків і дій без їхнього попереднього обмірковування і свідомого рішення виконати їх. Під емоційною лабільністю звичайно приймається швидкість, з якою припиняється даний емоційний стан або відбувається зміна одного переживання іншим.

Основні компоненти темпераменту утворять в актах людської поведінки то своєрідна єдність спонукання, дії і переживання, що дозволяє говорити про цілісність проявів темпераменту і дає можливість відносно чітко обмежити темперамент від інших психічних утворень особистості - її спрямованості, характеру, здібностей та ін Динамічні риси особистості людини виступають не тільки в зовнішній манері поводження, не тільки в рухах — вони виявляються й у розумовій сфері, у сфері спонукання, у загальній працездатності. Природно, особливості темпераменту позначаються в навчальних заняттях і в трудовій діяльності. Але головне полягає в тому, що відмінності за темпераментами — це відмінності за рівнем можливості психіки, а по своєрідності її проявів.

Великий російський фізіолог І.П. Павлов вважав, що «темперамент є найзагальніша характеристика кожної окремої людини, сама основна характеристика її нервової системи, а ця остання кладе ту чи іншу друк на всю діяльність кожного індивідуума». Їм було виділено три основні властивості нервової системи: сила, врівноваженість і рухливість нервових процесів.

Різні поєднання сили, врівноваженості, рухливості нервових процесів визначають, по І.П. Павлову, індивідуальні особливості умовно-рефлекторної діяльності, темперамент. Ці сполучення складають різні типи нервової системи, служать фізіологічною основою традиційно описаних у літературі чотирьох типів темпераменту [21]:

сильний, урівноважений, рухливий тип нервової системи, лежить в основі сангвінічного темпераменту, сильний, урівноважений, інертний тип нервової системи, відповідає темпераменту флегматіка;сильний, неврівноважений тип нервової системи з переважанням збудження над процесами гальмування, відповідає холеричного темпераменту;

слабкий тип нервової системи, відповідає меланхолійному темпераменту.

Через велику різноманітність поєднань різних властивостей нервової системи разом з чотирма традиційними типами темпераменту, які в чистому вигляді зустрічаються вкрай рідко, існує велика кількість проміжних типів, різних варіантів темпераменту. Тому проблема чіткого поділу людей за спільними ознаками нервової системи, виходячи тільки з чотирьох типів темпераменту, поступилася місцем більш поглибленого вивчення окремих властивостей нервової системи, що лежать в основі індивідуального темпераменту конкретної людини, у якого можуть спостерігатися риси різних традиційно виділялися раніше типів темпераменту.

Володар сангвінічного темпераменту характеризується трохи зниженою сенситивністю, високою реактивністю й активністю, врівноваженістю, емоційної рухливістю, пластичністю, лабільністю, екстравертірованность, що проявляється в гнучкості поведінки. Власники цих властивостей темпераменту зазвичай дуже діяльні, продуктивні в роботі, особливо якщо вона викликає у них живий інтерес. Вони рухливі, легко пристосовуються до нових умов, вміють легко вступати в контакти з людьми, однак відчувають труднощі при виконанні тривалих, монотонних операцій.

Холерик відрізняється підвищеною збудливістю, високою реактивністю й активністю з переважанням реактивності, підвищеної емоційної збудливістю, ригідністю, екстравертірованность, прискореним темпом реакцій.Холерики нерідко демонструють підвищену збудливість, неврівноваженість поведінки, певну циклічність у роботі - від пристрасного захоплення справою до повної апатії, що супроводжується тимчасової бездіяльністю. При негативному виховний вплив у поведінці холерика частіше можуть проявлятися: нестриманість, нездатність до самоконтролю в емоційно напружених ситуаціях, агресивність у конфліктних ситуаціях, що може стати однією з умов, що сприяють вчиненню такими особами протиправних дій насильницького характеру.

Флегматик характеризується зниженою сенситивністю, низькою реактивністю, ригідністю, зниженою емоційною збудливістю, уповільненим темпом реакцій, інтровертованість. Люди, наділені рисами флегматичного темпераменту, звичайно спокійні, більш врівноважені, грунтовні в роботі, успішно трудяться там, де потрібна методичність, завзятість, копітка ставлення до справи. З недоліків флегматика слід відзначити деяку інертність, малорухомість, необхідність додаткового часу для перемикання від одного виду занять на інший.

Меланхолійний темперамент обумовлений слабким типом нервової системи. Темперамент меланхоліка характеризується підвищеною сенситивністю, невисокою реактивністю і низькою активністю, ригідністю, зниженою емоційною збудливістю, негативною забарвленням емоцій, емоційної ранимостью, інтровертованість. У силу того, що гальмування у меланхоліка переважає над процесами збудження, сильні негативні подразники можуть впливати деструктивним чином на його поведінку і діяльність в цілому. Тому люди, наділені значною мірою властивостями меланхолійного темпераменту, частіше відчувають тривогу, страх, нерідко переоцінюють характер загрози, легше стають жертвами правопорушень насильницького характеру.

2.1.2 Формування характеру в процесі соціалізації

Слово «характер» загальноупотребляєме. Його вживають, по-перше, коли хочуть оцінити поведінку людини. По-друге, коли мова йде не про випадкові, а про постійні, звичних для даної людини формах поведінки. По-третє, коли мова йде про такі форми поведінки, які виражають особистість людини, її ставлення до світу.

Характер має тісний зв’язок з темпераментом, який є його природною основою, динамічної стороною. Більш того, характер розвивається на базі темпераменту. Тому він, як і темперамент, досить стійке особистісне утворення.

Характер (від грец. Charakter — «печатка», «карбування»), — це сукупність стійких індивідуально-психологічних властивостей особистості, що визначають ставлення людини до людей, до самого себе, до виконуваної роботи, іншим різними обставинами буття. Характер проявляється в діяльності і спілкуванні і включає в себе те, що надає поведінці людини специфічний, характерний для нього відтінок[11].

Найбільш яскраве, чітке уявлення про характер людини можна отримати, знаючи специфіку його вчинків, поведінки, діяльності. Рухи і дії, виконання яких стає в певних умовах потребою, називають звичками. Звичні дії людини, повторюючись, стають рисами характеру, становлячи його істота, впливаючи на положення людини в суспільному житті й?? на відношення до нього з боку інших людей.

Найбільш об'єктивні і незаперечні дані про характер людини дають не його паспортні дані, не риси зовнішнього вигляду, не його мимовільні дії, а свідома поведінка. Саме з того, які з можливих дій вибирає людина в тій чи іншій ситуації, оцінюється його характер. Характер людини досить багатогранний. Це видно вже в процесі діяльності: один робить все швидко, інший повільно і грунтовно, ретельно обмірковує, діючи напевно, а третій відразу ж хапається за роботу, не подумавши, і тільки через якийсь період часу, не вирішивши проблему з наскоку, оглядається і координує свої дій з урахуванням обставин. Ці особливості, виділювані в поведінці людини, називають рисами, чи сторонами, характеру. Будь-яка риса є деякий стійкий стереотип поведінки.

Проте риси характеру не можуть бути вирвані з типових ситуацій, в яких вони проявляються, в деяких ситуаціях навіть ввічлива людина може бути грубим. Тому будь-яка риса характеру — це стійка форма поведінки у зв’язку з конкретними, типовими для даного виду поведінки ситуаціями.

Найбільш загальні властивості характеру розташовуються по осях: сила — слабкість; твердість — м’якість; цілісність — суперечливість; широта — вузькість[11]. Якщо під силою характеру розуміють ту енергію, з якою людина переслідує поставлені цілі, його здатність жагуче захопитися і розвивати велику напругу сил при зустрічі з труднощами, уміння долати їх, то слабкість характеру пов’язують з проявом малодушності, нерішучості, «стомлюваність» у досягненнях цілей, нестійкості поглядів і т.д. Твердість характеру означає жорстку послідовність, наполегливість у досягненні цілей, відстоюванні поглядів і т.д., в той час як м’якість характеру виявляється в гнучкому пристосуванні до мінливих умов, досягненні мети за рахунок деяких поступок, перебуванні розумних компромісів. Цілісність або суперечливість характеру визначається ступенем поєднання провідних і другорядних рис характеру. Якщо провідні та другорядні гармоніюють, якщо відсутні протиріччя в прагненнях і інтересах, то такий характер називають цільним, якщо ж вони різко контрастують — то суперечливим.

При цьому єдність, багатогранність характеру не виключає того, що в різних ситуаціях у однієї й тієї ж людини проявляються різні і навіть протилежні властивості. Людина може бути одночасно і дуже ніжним і дуже вимогливим, м’яким, поступливим і одночасно твердим до непохитність. І єдність його характеру може не тільки збережуться, не дивлячись на це, але саме в цьому і проявляється.

Усі риси характеру мають між собою закономірну залежність.У найзагальнішому вигляді риси характеру можна розділити на основні, ведучі, що задають загальну спрямованість розвитку всього комплексу його проявів, і другорядні, обумовлені основними.

Характер людини виявляється в системі відносин:

У ставленні до інших людей (при цьому можна виділити такі риси характеру, як товариськість — замкнутість, правдивість — облудність, тактовність — брутальність і т.д.)

У ставленні до справи (відповідальність — несумлінність, працьовитість — лінощі тощо).У ставленні до себе (скромність-самозакоханість, самокритичність-самовпевненість тощо) У ставленні до власності (щедрість — жадібність, ощадливість — марнотратність, акуратність — неохайність тощо).

Слід відзначити певну умовність такої класифікації і тісний взаємозв'язок, взаємопроникнення зазначених аспектів відносин.

Характер не є природженим, — він формується в житті і діяльності людини як

Незважаючи на стійкість, тип характеру має певної пластичністю. Під впливом життєвих обставин і виховання, вимог суспільства тип характеру змінюється і розвивається.

Акцентуації характеру — це крайні варіанти норми, при яких окремі риси характеру надмірно посилені, унаслідок чого виявляється виборча уразливість відносно певного роду психогенних впливів при добрій і навіть підвищеній стійкості до інших. Такі акцентуації як тимчасові стану психіки найчастіше спостерігаються в підлітковому і ранньому юнацькому віці. Практична акцентуація — це гранична величина, крайній варіант прояву норми.

Акцентуації характеру властива підвищена уразливість лише до певного роду психотравматичні впливів, адресованим до так званого «місця найменшого опору» даного типу характеру за збереження стійкості до інших. Особливості характеру при акцентуації можуть виявлятися не постійно, а лише в деяких ситуаціях, у певній обстановці, і майже не виявлятися у звичайних умовах.

Будучи крайніми варіантами норми, акцентуації характеру самі по собі не можуть бути клінічним діагнозом. Вони є лише грунтом, сприяючим чинником для розвитку психогенних розладів. У цих випадках від типу акцентуації залежить як виборча чутливість до певного роду психогенним факторів, так і особливостей клінічної картини.

У залежності від ступеня вираженості виділяють два ступені акцентуації характеру — явна і схована. Такі акцентуації можуть виявлятися несподівано під впливом ситуацій і травм, що представляють вимоги до місця найменшого опору, в той час як психогенні чинники іншого роду, навіть важкі, не тільки не викликають психічних розладів, але можуть і не виявити типу характеру. Обидва типи акцентуації можуть переходити один в одного під впливом різних факторів, серед яких важливу роль відіграють особливості сімейного виховання, соціального оточення, професійної діяльності і т.д.

Явна акцентуація. Цей ступінь акцентуації відноситься до крайніх варіантів норми. Вона відрізняється наявністю досить постійних рис певного типу характеру. Ретельно зібраний анамнез відомостей від близьких і нетривале спостереження дозволяють розпізнати цей тип. Проте вираженість рис певного типу не перешкоджає можливості задовільною соціальної адаптації.

Прихована акцентуація. Цей ступінь мабуть повинен бути віднесений не до крайніх, а до звичайних варіантів норми. У повсякденних, звичних умовах, риси певного типу характеру виражені слабо або не виявляються зовсім. Навіть при тривалому спостереженні різносторонніх контактах і детальному ознайомленні з біографією важко буває скласти чітке уявлення про тип характеру. Такі акцентуації можуть виявлятися несподівано під впливом ситуацій і травм, які пред’являють підвищені вимоги до «місця найменшого опору» .

Незважаючи на рідкість чистих типів і переважання змішаних форм, розрізняють наступні основні типи акцентуацій характерів (по Личко А. Е) [13]:

1) лабільний — різка зміна настрою в залежності від ситуації;

2) циклоїдний — схильність до різкої зміни настрою в залежності від зовнішньої ситуації;

3) астенічний — тривожність, нерішучість, швидка стомлюваність, дратівливість, схильність до депресії;

4) боязкий (сентизивний) тип — боязкість, сором’язливість, підвищена вразливість, тенденція відчувати почуття неповноцінності;

5) психастеничний — висока тривожність, помисливість, нерішучість, схильність до самоаналізу, постійних сумнівів і розсуду, тенденція до утворення ритуальних дій;

6) шизоїдний — відгородженість, замкнутість, труднощі у встановленні контактів, емоційна холодність, що виявляється у відсутності співчуття, недолік інтуїції в процесі спілкування;

7) застревающий (параноїдний) — підвищена дратівливість, стійкість негативних афектів, хвороблива уразливість, підозрілість, підвищене честолюбство;

8) епілептоїдний — недостатня керованість, імпульсивність поведінки, нетерпимість, схильність до злобно-тужливого настроєм з накопленого агресією, що виявляється у вигляді нападів люті і гніву (іноді з елементами жорстокості), конфліктність, в’язкість мислення, надмірна докладність мови, педантичність;

9) демонстративний (істероїдний) — виражена тенденція до витіснення неприємних для суб'єкта фактів і подій, до облудності, фантазування й удавання, використовуваним для залучення до себе уваги, що характеризується відсутністю докорів совісті, авантюристично, марнославством, «втечею в хворобу» при незадоволених потреб у визнання;

10) гіпертімний — постійно піднесений настрій, спрага діяльності з тенденцією розкидатися, не доводити справу до кінця, підвищена балакучість (стрибка думок);

11) дістімний, навпаки, переважання зниженого настроюнадзвичайна серйозність, відповідальність, зосередженість на похмурих і сумних сторонах життя, схильність до депресії, недостатня активність;

12) нестійкий (екстравертірованний) тип — схильність легко піддаватися впливу оточуючих, постійний пошук нових вражень, компаній, вміння легко встановлювати контакти, що носять, однак, поверхневий характер;

13) конформний — надмірна підпорядкованість і залежність від думки інших, недолік критичності та ініціативності, схильність до консерватизму.

2.1.3 Мотивація як спонукання до вчинення поведінкових актів

Мотивація — це спонукання до вчинення поведінкового акту, породжене системою потреб людини і з різним ступенем усвідомлюване або неусвідомлюване їм взагалі. У процесі здійснення поведінкових актів мотиви, будучи динамічними утвореннями, можуть трансформуватися (змінюватися), що можливо на всіх фазах здійснення вчинку, і поведінковий акт нерідко завершується не за первісною, а за перетвореною мотивації.

Терміном «мотивація» у сучасній психології позначаються як мінімум два психічних явища: 1) сукупність спонукань, що викликають активність індивіда і визначає її. активність, тобто система факторів, що детермінують поведінку; 2) процес утворення, формування мотивів, характеристика процесу, який стимулює і підтримує поведінкову активність на певному рівні.

Виникнення, тривалість і стійкість поведінки, його спрямованість і припинення після досягнення мети, преднастройка на майбутні події, підвищення ефективності, смислова цілісність окремо взятого поведінкового акту — все це вимагає мотиваційного пояснення.

Мотиваційні явища, неодноразово повторюючись, з часом стають рисами особистості людини. До таких рис передусім можна віднести вже розглянутий вище мотив досягнення успіхів і мотив уникнення невдачі, а також певний локус контролю, самооцінку, рівень домагань.

Особистість характеризують і такі мотиваційні освіти як потреба у спілкуванні (афіліація), мотив влади, мотив надання допомоги людям (альтруїзм) і агресивність. Це — мотиви, що мають велике соціальне значення, так як вони визначають ставлення особистості до людей. Афіліація — прагнення людини бути в товаристві інших людей, налагодити з ними емоційно-позитивні добрі взаємини. Антиподом мотиву аффіліа-ції виступає мотив отвергания, який проявляється в боязні бути відкинутим, не прийнятим особисто знайомими людьми. Мотив влади — прагнення людини мати владу над іншими людьми, панувати, управляти і розпоряджатися ними.