Символика у романі Ф.М. Достоєвського Злочин покарання

Символика в романі Ф.М. Достоєвського «Злочин покарання «

…Символ тільки тоді ми істинний символ, що він невичерпний безмежний у своїй значенні. Він багатоликий, многосмыслен і завжди темний у глибині.

Д. Мережковський.

Особенность символу якраз і у цьому, що ні одній з ситуацій, у яких використовується, вона може бути витлумачений однозначно. Навіть в однієї й тієї ж автора щодо одного творі символ може мати необмежена кількість значень. Саме тому й цікаво простежити те, як змінюються цих значень відповідно до розвитком сюжету і зі зміною стану героя. Прикладом твори, від заголовка до епілогу побудованого на символах, може бути «Злочин покарання» Ф. М. Достоєвського.

Уже перше слово — «злочин» — символ. Кожен герой «переступає риску», риску, проведену нею самою чи іншими. Словосполучення «переступити» чи «провести риску» пронизує весь роман, «переходячи із різних вуст у вуста». «В усьому є риса, яку перейти небезпечно; але, раз переступивши, повернутися тому неможливо». Усі герої, і навіть перехожі об'єднані тому, що вони «божевільні», т. е. «зійшли» зі шляху, позбавлені розуму. «У Петербурзі багато людей, ходячи, кажуть самі з собою. Це місто напівбожевільних… Рідко де знайдеться стільки похмурих, різких і стран-ных впливів на свою душу людини, як і Петербурзі». Саме Петербург — фантастичний місто А. З. Пушкіна та М. У. Гоголя — з його вічної «духотою і нестерпною смородом» перетворюється на Палестину, чекає приходу Месії. Але це що й внутрішній світ Родіона Раскольникова. Ім'я та прізвище головний герой невипадкові. Достоєвський наголошує на тому, що герою «бракує повітрю». «Родіон» означає «рідний», але й Раскольніков — розкол, роздвоєння. (Роздвоюється і: реальні вулиці і міраж, фантастика, «Новий Єрусалим» і «Ноєв Ковчег» — будинок бабусі.) Слово «Раскольніков» вживається і як загальне, адже Миколка теж «з розкольників». Пригадується герой сну Раскольникова — і вже все розповідь виявляється обплутаним тремтливою мережею символів. Колір у Ф. М. Достоєвського символічний. Найяскравіший тут колір — жовтий. Для М. А. Булгакова це тривога, надрив; для А. А. Блоку — страх; для А. А. Ахматової це ворожий, згубний колір; у Ф. М. Достоєвського він жовчний і злісний. «А желчи-то, жовчі у яких переважають у всіх скільки!» Цей «отрута» виявляється розлитим скрізь, він у самої атмосфері, а «повітрю немає», лише задуха, «потворна», «страшна». На цієї духоті Раскольніков б'ється «в лихоманці», в нього «озноб» і «холод в спині» (найстрашніше покарання пекла — покарання холодом — «страшний холод охопив його»). Вибратися кола пекла можна лише за драбині, тому Раскольніков (крім блукання вулицями) найчастіше на порозі чи рухається сходами. Драбина в міфології символізує сходження духу чи його сходження до глибин зла. Для А. А. Ахматової «сходження» — щастя, а «сходження» — біда. Герої «метаються» у цій драбині життя, то вниз, в безодню, то вгору, в невідомість, повірити чи ідеї. Петре Петровичу «увійшов із почуттям благодійника, підготовки до потиснути свої плоди й вислухати дуже солодкі компліменти. І вже звісно тепер, сходячи зі східців, він вважав себе у найвищої ступеня скривдженим і невизнаним», яке «кругла капелюх» — одне із кіл пеклом. Але є у романі і герой, «выбравшийся з-під землі», але, вибравшись, Свидри-гайлов (як і всі герої) потрапляє на.

Ни одного з героїв немає справжнього вдома, а кімнати, у яких живуть і які вони знімають; кімната Катерини Іванівни взагалі прохідна, а всіх ним «нікуди піти». Усі скандали, що відбувається, відбуваються надворі, де люди ходять «натовпами» (біблійний мотив).

Евангельские мотиви теж знаходять нового звучання у тому диявольському місті. «Тридцять срібняків» перетворюються на «тридцять копійок», які Соня дає Мармеладову на випивку; під каменем замість могили Лазаря виявляються заховані украдені після вбивства речі; Раскольніков (як Лазар) воскресає на четвертий день («чотири дня ледь їж і п'єш»). Символіка цифр (чотири — хрест, страждання; три — Трійця, абсолютне досконалість), джерело якої в християнстві, міфології і фольклорі, перетворюється на символіку співзвучних слів, де «сім» отже «смерть», «вузькість» породжує «жах», а «тіснота» перетворюється на «тугу».

Живущие у тому світі, безсумнівно, грішники. Вони звикли брехати, але «брехню» їм «справа миле, бо до правді веде». Через брехню хочуть пізнати істину, віру, але спроби їх часто приречені. Диявольський сміх «нарозхрист» (а сміється диявол, але з Христос) сковує їх, і вони «скривляют рот в усмішку», що робить ще дивовижнішим існування чистоти у гріху, чистоти, збереження якої оспівує Ф. М. Достоєвський. І страждання, перенесені героями, лише підкреслюють цю чистоту.

Но Катерина — «чиста» — вмирає, треба бути мудрої (Софія) і вибачати й вірувати (в Родіона вірують Дуня і Софія). Вустами Дуни, Родіона і Соні Ф. М. Достоєвський вигукує (як Василь Фивейский): «Вірую!» Цей символ воістину безмежний, адже «у що віриш, те і є». Весь роман стає хіба що символом віри, символом ідеї, символом чоловіки й передусім відродження його душі. Незважаючи те що що «кришталевий палац» — трактир, а чи не мрія Віри Павлівни; а Христос не праведник, а убивця; вся її голова в нього замість тернового віденця капелюх, а й за порожнистої руб’я — сокиру, але у серці його уваги ідея і святая віра у неї. І це дає декларація про відродження, адже «істинно великі люди… повинні відчувати у світі велику смуток».

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.