Инквизиция. 
Переслідування чаклунів і відьом

Инквизиция. Переслідування чаклунів і ведьм

Эпоха Середньовіччя була проникнута своєрідним поєднанням християнських навчань про єдиному Бога з поганським пантеїзмом. Саме з тими вкрапленнями поганства й вела боротьбу католицька церква. Питання віри, питання Бога, джерело гріхів і пороків, про шляхи порятунку душі були справді важливими у духовному житті людей на той час. Бог існував у повсякденні, переважають у всіх справах людини, в результаті розширення зрештою, увійшовши реальному житті, проте досить абстрактної і далекої йому. Ікони, мощі святих, розп’яття мали таку ж функцію захисту від зла, як і поганські ідоли і амулети. Зло в християнському світі було чинимо сатаною — супротивником закону та найстрашнішим ворогом Бога, искушавшим і вводившим у гріх людей.

У поданні середньовічного людини в сатани була ціла армія, до якої належали все вероотступники. Нарівні з занепалими ангелами армію диявола становили поганські божества, перетворилися на процесі розвитку християнства знехтуваних і підступних демонів. Греко-римські божества, як і слово «даймон», колись воно означало «божество», були низведены торжествовавшим християнством з божественного п'єдесталу і низринуты у вир диявольською преисподней.

Будучи усезнайкою і всебічним умільцем, у якого ключами від усіх замків і таємницями від усіх ремесел, диявол всю свою увагу і всі надзвичайні здібності зосереджує у тому, щоб якнайбільше шкодити людству, як і глибше підірвати влада бога з людей і підпорядкувати їх своєї сатанинською волі. Моральне зло має своїм джерелом диявола та її помічників: вони насаджують поганство та змушують язичників оцінювати них як у божество. Вони вороги християнської віри, штовхають людей на єресі і язичництво. Диявол є творцем будь-якого церковного розколу й ереси.

Собор 306 р. в Ельвірі самим суворим чином засудив чаклунство зважаючи на те, що його можливо лише силу повернення людини до идолопоклонничеству.

Еще в VIII в. світське законодавство проводить різку межа між «чаклунством» і «поганським безумством». Чаклун — реальність, він городить з собою реальний шкода ближньому і підлягає як шкідник суворому покаранню; різноманітні дії, якими наділялися окремі пані (здатність літати, пити кров у живих людей) зізнавалися маренням обдурених дияволом окремих безумців, які з насильство над вдаваними злочинцями самі підлягали відповіді перед законом.

До ІХ ст. світське законодавство завзято ставило наголос на шкоду, учиняемом чаклунами, в міру цього шкоди встановлювало для чаклунів ту чи іншу покарання. З часу ж ослаблення світської влади й посилення церковної починається випинання релігійного характеру злочину чаклуна. Його чекає покарання як через те, що він учинив збитки людям, але й очевидно: він зробив богохульство, впав до влади демона, схилився перед силою поганського початку; і рівень покарання, обумовлена світським судом, відповідала дедалі більш величині гріха, а чи не злочину: вбивство, досконале без специфічної домішки чаклунства, могло бути покарано менш суворо, ніж ворожіння чи замовляння, у яких яскраво позначалися елементи диявольського мани. Це мало фатальні последствия.

Церковь не лише всі більш і більше стала вип’ячувати гріховний характер чаклунського злочину, а й санкціонувала, розширювала і поглиблювала народне безумство, що з уявлення про літаючих стригах (жінок, літаючих ночами), пожирали живих людей вампірів і жили статевим життям і диявола жінок, здатних обертатися в різноманітних тварин. Міркуючи подібним чином, церква зробила крок у бік народного безумності світу і засвоїла його найбільш характерні черты.

Ученый характер літератури витівки диявола виключав можливість коливань щодо реальності існування демонів із боку неодукованою маси, що дедалі більше і більш охоплювалася панікою перед грізної і таємничої силою нечистого. Ця паніка увергала багатьох у важкі форми психічних хвороб, і вірив у те, що справді зачаровані злим духом, й те, що вони, завдяки диявольському сприянню, можуть інших зачарувати і перетворити в знаряддя своєї волі. Так суспільство, у XII в. йшло назустріч великий катастрофи.

В зв’язки України із розширенням сфери дій диявола страх проти нього швидко збільшувався та її всемогутність починало загрожувати самого Бога. Ніщо у цьому новому, жахливому демоні тепер нагадує нам того колись забавного риса, над потворністю якого було посміятися. Можливість зіткнення подібних двох сил з труднощами передбачення, на чиєму боці виявиться перемога, лякає багатьох віруючих. І дуже навіть авторитетні представники церкви говорять про необмеженому всемогутності дьявола.

Всякое нововведення, всяка смілива думку, усе, що ухилялося навіть дуже незначною ступеня від звичного мислення та повсякденні, викликало уявлення про втручанні диявола, про його персте.

У одного священика, розповідає писатель-монах початку XIII в. Цезарій Гейстербахский, було дуже приємний голос, та друзі постійно насолоджувалися його співом. Якось почув чернігівський хор якийсь чернець і миттєво заявив, що цей голос не властивий людини й що належить дияволові. У присутності всіх шанувальників співака чернець став виганяти диявола тіло нещасного, і співак переживав тяжкі хвилини, що його тіло залишав дьявол.

Так, церква, всіляко поширюючи марення про дияволі, заплуталася у своїх протиріччях і самі початку боятися диявольського мани. Створений церквою диявол його ж стараннями прийняв всеосяжний характері і всепроникаючий образ, і тепер для боротьби з нею була потрібна неймовірна енергія, надзвичайне напруга. Мечем і вогнем може бути знищено ворог роду человеческого.

Почти не розроблена наукова періодизація діяльності інквізиції, відсутня цілісна картина масових єретичних рухів середньовіччя, проти яких було в першу чергу спрямований терор інквізиції. Існують найрізноманітніші думки про тому, що, власне, слід розуміти під інквізицією і які хронологічні рамки.

Если під інквізицією розуміти осуд і переслідування пануючій церквою інакодумців, то хронологічні рамки інквізиції слід розширити протягом усього історію християнської церкви — від неї виникнення по справжнє время.

Если ж інквізицію розуміти у вужчому сенсі, маючи на увазі терміном діяльність особливих трибуналів католицькій Церкві, які переслідували єретиків, що його рамки звужуються від виникнення цих трибуналів в XII-XIII ст. до їх повсюдної скасування першій половині ХІХ ст. Але й цього, у системі папської курії в Ватикані до 1866 р. існувала конгрегація інквізиції - «священна канцелярия».

Инквизиция не виникла на «порожньому місці». Створенню «священних трибуналів» передувала багатовікова боротьба правлячих кіл церкви з єрессю, у процесі якого вироблялося ще й богословська обгрунтування потребу використання до єретикам різних видів тварин і форм насильства, до їх фізичного винищення. Це була нелегке завдання, бо теологам виправдання інквізиції довелося зробити підміну основного принципу християнства, перетворивши їх із релігії кохання тривалістю у «релігію ненависті». На таку трансформацію пішли столетия.

Что усе ж таки є інквізиція? Започатковане папою Григорієм IX між 1231−1233 рр. особливий суд, очолюваний монахами-доминиканцами, наділений повноваженнями розбиратися зі дуже специфічної сферою злочинів — злочинами проти віри — був створено ще ефективної боротьби з єрессю. Інквізиція, як і будь-який інститут, мала свій чиновницький апарат, з допомогою якого інквізитори вели суд, свою армію донощиків, «які постачали» нових і нових єретиків за пристойне винагороду, своїх радників, присутніх при допиті. Роль радників на допиті була чистої формальністю, оскільки вирішальне слово залишалося за інквізитором, який при цьому мав і не прислухатися до думці радника. На допиті також має був може бути епископ.

Еретики по що існувала класифікації ділилися «на умовних, оголошених і явних «залежно від рівня тяжкості підозри. Павутиння плелася дуже хитро, і часом простіше було зізнатися в єресі, ніж боронити невиновность.

Итак, інквізиція мала вирвати із Європи жало єресі. Але чи є чаклунство єресь? Адже єресь характеризується, по-перше, помилкою в мисленні, по-друге, завзятістю у цій помилці. Однак чаклун, вірить у диявола, не робить помилки у мисленні, бо диявол справді є, і завзятість чаклуна може бути єретичним, оскільки він гне своє над помилці, суть у тому, що фактично підтверджено Церквою і всіма її авторитетами. Здавалося, що це види чаклунства, такі важко підігнати під єресь, залишаються поза сферою компетенції інквізиційних судов.

Однако поступово думка про тісний зв’язок чаклунством і єрессю починає проникати у церковну середу, і всі наполегливо висувають необхідність включити чаклунство в сферу діяльності інквізиції і ототожнити чаклунів з єретиками, зокрема з катарами і вальденцами, котрі представляють серйозну небезпека католицької церкви.

Уже У першій половині XIII в. проти катарів і вальденцев, жорстоко переслідуваних і тому, природно, які роблять свої релігійних обрядів таємно, ночами, у підпіллі, було висунуто обвинувачення у устрої «синагоги сатани». Поява сатани, який прибував в синагогу для більшого посоромлення істинної віри, дає підстави прагнути у цю синагогу і чаклунів, щоб там разом із катарами висловлювати свої почуття дияволові і від нього чи інші вказівки щодо чаклунства. Такі зборів мусять зблизити всіх шанувальників диявола і згуртувати в майже однорідну єретичну масу. Оскільки катари виглядали єретиків, те й чаклуни мусять бути єретиками, підлягає ведення інквізиції. Вони більшою мірою грішники, ніж злочинці; вони повинні користуватися «пільгами» світських і епископальных судів. Зближення чаклунів з катарами, зроблене церковниками у сфері залучення перших жорстоких норм інквізиційного судочинства, вело до того що, що з індивідуального злочину чаклунство перетворилося як у колективне, і виникла думка про чаклунської секті, члени якої, зібравшись групою, роблять загальний акт поклоніння дияволові. Зрозуміло, групове, сектантское злочин набуває у власних очах церкви більш тяжку форму, ніж індивідуальне, і з кінця XIII в. кожен викритий чаклун тягне за собою розшуки спільників. Починаються масові страті і відкриття цілих гнізд колдунов.

Суд над єретиками проходив так: інквізитор чи вікарій несподівано вривалися на безладне юрбище народу, закликаючи всіх, запідозрених в єресі чи відчувають її в, покаятися, і отримати прощення. У цьому закінчувалася загальна частина інквізиційного суду.

Когда спектакль з помилуванням завершувався, всіх затриманих викликали порядком денним до суду, на якому інквізитор був повновладним суддею, обвинувачем і присягальним. Ця процедура була публічної, для суду вистачило б двох свідків, і звичайно відомими ставали лише загальні пункти обвинувачень. Імена свідків, чиє присутність в суді викликає сумніви, зберігалися й у тайне.

Подозреваемому не дозволялося запрошувати адвоката. Суд міг тягнутися роки, протягом яких підозрюваний марнів в темниці. Для звинувачених у знахарстві темниця була досить щасливим исходом.

Наиболее ефективним засобом вирвати зізнання обвинувачуваного були тортури. Якщо проводити катування повторно заборонялося, що його можна було розтягувати. Кат старанно оглядав тіло відьми у пошуках «ведовской друку», яку сходило будь-яке родима пляма, будь-яке цятку на шкірі. Наявність «ведовской друку» вважалося залізним доказом винності. Кат починав свою «богоугодний» працю з поміркованих — «людських» — катувань, переходячи за потребою до більш рафінованим, витонченим, нелюдським. Найчастіше яке практикувалося пыточное засіб — зв’язування рук обвинувачуваного позаду і підвішування за руки; до ніг привішували вантаж, вагу якого у разі заперечування збільшували. Застосовувалися й інші види пыток.

Наряду з катуваннями, яка б змусити жертву процесу зізнатися у зв’язку з дияволом, застосовувалися та інші процедури встановлення її ведьмовской природи. Наприклад, застосовувалося «випробування сльозами», яке полягало у цьому, що обвинувачуваної читали уривок із листа Біблії, і якщо вона плакала, то вважалася винною. Підсудну зважували на терезах, оскільки віра у здатність відьом літати передбачала наявність в них меншого ваги, ніж в чесних людей. Дуже поширене було випробування водою: пов’язану через руки і ногах жінку кидали в воду, і якщо вона тонула, це означало, що — чиста стихія так само відьму. Нарешті, існували «фахівці», що нібито могли відокремити відьом від інших з зовнішнім виглядом. Такий випадок мала місце в 1644 р. в Дижонском диоцезе, де «якийсь божевільний ходив селами і із дозволу влади оглядав зібраних для перевірки селян; звинувачені їм у чаклунстві були піддані випробувань, і частина їхньої спалили » .

C початку процесу у центрі уваги суддів були «малефики» (зловредители), а умови, які з їхньою погляду, тільки і не могли зробити ефективними магічні дії. Судді вже заздалегідь мали розгорнутим переліком питань, що вони ставили обвинувачуваним, домагаючись визнання того, що чаклунські акти здійснювали за сприяння нечистої сили. Їх увага була зосереджена повністю зосереджено на договорі і диявола і обставин, у яких він уклали, відвіданні обвинувачуваними шабашу та її описі, і навіть на з’ясуванні того, хто у шабаші участвовал.

Неминучим і геть зрозумілою наслідком пред’явлення що така обвинувачення було заперечування жертв процесу, які заперечували зв’язку з нечистої силою. Проте судді виявляли у таких випадках виняткове завзятість, у що там що, домагаючись потрібних їм зізнань, найчастіше завдяки катуванню.

Запуганные і збиті із пантелику жертви переслідувань, переважно неписьменні й ізольовані від міста своєї середовища, наражаючись витонченому розумовому тиску учених-юристів, які керувалися заздалегідь підготовленої системою питань, нерідко запозичених із зізнань, викинутих більш ранніх процесах, зазвичай, було неможливо їм противостоять.

Возникает природне запитання: чому релігійні та юридично освічених людей, чудово котрі розуміли, що «застосування фізичних мук може вивергнути у жертв будь-які, у тому числі найфантастичніші, визнання, тим щонайменше, вбачали у катуванню цілком прийнятне і неминуче знаряддя судового розгляду при обвинуваченнях в ведовстве?

Прежде всього, зносини з нечистою силою і служіння їй розглядалося як виключно серйозне злочин й тут ніякі обмеження стосовно застосування тортури або не мали силы.

Але існувало й інше обгрунтування необхідності звернутися до катуванню над гаданої відьмою. Зазначимо те що, що завзяте заперечення обвинувачуваної її зв’язки України із дияволом лише посилювало підозри суддів, мало цього, служило у тому очах доказом існування як і зв’язку, і катування поновлювалася і посилювалася. Річ у тім, емоційне обличчя, яке підозрювали в зносинах із нечистої силою, розглядалося як одержиме нею, отже, виникала необхідність вигнати вселившихся до нього бісів, застосовуючи найжорстокіші заходи. Катування спрямована, власне не проти обвинувачуваної, а проти засевшего у ній біса. Истязающие «відьму» судді, вважають себе її захисниками і докладають зусиль до того що, аби врятувати їх із лап Сатани. Поки живе у людській оболонці, він перешкоджає своєї жертві зробити потрібні суддям визнання.

Если чоловіки, звинувачених у чаклунстві, були незначні шанси на порятунок, те в жінок таких шансів зовсім було. Жінку, «посудину нечестивий», «врата адовы», вважали більш падка на різного роду спокуси, тому відкритішою диявольським спокусам. Звинувачену в чаклунстві жінку, що в пекельну машину інквізиції, ніхто ніщо були врятувати. Розбіжність у страти полягала у цьому, що раскаявшуюся і яка дала показання відьму спочатку обезголовлювали чи душили, і потім спалювали, а «упорствующую» просто спалювали живцем чи попередньо калічили. При страти було присутнє дуже багато народу.

Публичная страту була своєрідним видовищем, похмурим поданням, які символізують торжество Бога над сатаною. Видовище живцем які спалюють людей стало чимось пересічним. Для жителів міста Київ і села це видовище зробилося і обов’язковим і притягальним, свого роду святом. Видовища смерті, катувань, страт було неможливо не надавати на сприйняття і психіку жителів міста Київ і села. Але вони зовсім не були лише глядачами кривавих розправ. Нерідко які й самі приймали у яких пряме участь. Період релігійних війн у Франції й Німеччини, інших країнах багатий вуличними самосудами натовпу над які потрапили у її руки ворогами. Католики у тому відношенні не відрізнялися від протестантів. Болісні вбивства супроводжувалися надругательствами над трупами. З огляду на деяких чорт середньовічного мислення, який поєднував безкомпромісність, пристрасність прийняття рішень з забобонними страхами, народ виносив вирок злочинцю виходячи з одних підозр, не маючи ані найменших сумнівів щодо справедливості свого обвинения.

Найчастіше суд був суворим і швидким. У р. Линдейме, наприклад, звинуватили шість жінок на тому, що вони вирили на цвинтарі труп новонародженого немовляти і вжили її приготування якийсь чудодійною мазі. Їх катували й під катуваннями нещасні зізналися у всім, у чому їхня звинувачували. Чоловік однієї з цих жінок наполіг, проте, у тому, щоб розкопали могилі і дома переконалися в невинності жінок. Могила була розрито у присутності всіх суддів. Розкрили маленьку труну — всередині лежав недоторканий труп немовляти. Але судді не визнали помилковою поспішності свого звинувачення й оголосили, що, раз жінки зізналися, отже вони винні; стосовно того, що у труні виявився недоторканий труп немовляти, — то це нічим іншим, як диявольське мана. І жінки були сожжены.

Для створення повнішої і цільною картини про судовий процес полювання на відьом, у тому, щоб зрозуміти природу масових переслідувань і тих стресових станів, що їх породжували і який їм супроводжували, було б бажано усвідомити деякі характерні риси соціальної психології населення Європи на зазначений період. Тим самим було було б намічено той фон, у якому розгорталася полювання на ведьм.

Социальная психологія мас періоду XV-XVII ст. важко уловима. Основні класові і станові протиріччя позднефеодального суспільства створили грунт певних настроїв простого люду: ненависть до панам, недовіри священикам, заздрості, випробовуваної до богатеям.

Начавшееся в перехідний від феодалізму до капіталізму період розхитування традиційних сільських мікроструктур, як-от сільська громада, були не породжувати занепокоєння служило джерелом внутрішніх конфліктів у цих колись замкнутих мирках селянське життя. При переході від середньовіччя до нового часу великий світ дедалі енергійніше втручався до меж села. Але, очевидно, найбільш болісними виявилися внутрішня ламка общинного порядку й криза сільській солідарності, викликаний посиленням протиріч між жителями села. З цього напруженої соціально-психологічної обстановкою, яка склалася західноєвропейської селі, пов’язана й полювання на відьом, що розгорнулася на XVI-XVII ст .

Поведение і психологія простолюдинів насамперед визначається, природно, їх працею. Тісна, нерозривна зв’язку з землею та висока оцінка с/г праці - невід'ємна частина селянської психологии.

Первое, що припадати відзначити в селянське світовідчутті цього періоду, — це власний страх і невпевненість, які володіли народними масами. Вони провоцировались багатьма важливими причинами, зокрема, ставленням селянина до землі, що він обробляв. Він був кровно, багатьма міцними узами з ним пов’язаний, але нею законно не володів. Ця невпевненість у тому, було б земля належати селянинові і далі або ж буде відібрано феодалом, рухала селян як під час настільки частих в XV-XVII ст. повстань, і у ранніх буржуазних революциях.

Как було вже сказано раніше, все дослідники відзначають непевність і страх, які володіли масами в XV-XVII ст., зростання напруження в соціально-психологічної сфері зі загальної економічної і політичною ситуацією у Європі кінця XVI-XVII ст. У період між 1580 і 1620 рр., господарський підйом попереднього часу змінився тривалим застоєм і занепадом. Останній знайшов ще й демографічний вираз. Соціально-економічний криза супроводжувався великими політичними колізіями. Населення були не відчувати і усвідомлювати яка зачепила нього лих. Оптимістичні настрої, характерні для раннього Середньовіччя, змінюються різного роду страхами, відчаєм та спроб якось пояснити кризис.

Одной з найважливіших колективних фобій був страх перед смертю і загробному загибеллю. Страх цей, присутній у свідомості народу протягом усього Середньовіччя, загострився після великих епідемій чуми наприкінці XIV і XV ст. «Часті рецидиви епідемії, які давали часу на відновлення колишньої чисельності населення, висока смертність новонароджених і маленькі дітей, низька тривалість життя, руйнівних воєн, що супроводжувалися жорстокими розправами над мирними жителями, постійний голод, — усе це робило смерть близько знайомої «.

Есть підставу припускати, ідея вічності впроваджувалася у народне свідомість насамперед у образі нескінченних мук, яким буде піддаватися душі грішників. Якщо картини раю залишалися неясними і залишилися непроясненими (либонь небесних радощах взагалі неможливо повідати мовою людському), то картини пекла і народно уяву, і живопис, і література малювали за великий наочністю. Пекло був набагато реальніше рая.

Со страхом загробних мук був безпосередньо пов’язаний страх перед нечистої силою. Цей страх існував у свідомості віруючих протягом усього Середніх століть, і тих не менш трактування сил пекла істотно змінилася як разів у цей період. Як було зазначено вище, адже раніше чорт, страшний за своєю сутністю, був часом водночас і кумедний, то кінці Середньовіччя починається у вищого рівня показова трансформація образу сатани та її поплічників. Біси, кількість яких неймовірно збільшилося, втратили колишню двоїстість і вони втіленням абсолютного зла. Понад те, Сатану мислять тепер як всесильного суперника Бога, як «князя світу цього». З ідеєю про постійному і всебічному втручання у життя людини нечистої сили стулялося уявлення про близящемся кінець світу. Посилення усемогутності диявола — показник те, що перед завершенням земної історії він виступає у ролі Антихриста. Готуючись до цієї фінальній, всесвітньо-історичної драмі, сатана збирає усе своє воїнство, у тому числі і, які принесли йому присягу вірності і вступив у договір із єдиною метою шкодити божого люду. Тому виявлення і знищення відьом і чаклунів розцінювалося як боротьба проти Антихриста.

Денежный момент грав дуже значної ролі у справі інквізиції по знахарству, і без підстав канонік Корнелій Лоос називав процес проти відьом алхімією, з допомогою яку з людської крові отримують срібло і золото. Існували спеціальні «шукача відьом ». Так було в Англії на один такий шукач нагромадив велику суму, одержуючи по 20 шилінгів кожного виявленого злочинця, але викликав проти себе обурення народу. Арештований і притягнутий до суду, зізнався, що пустив у вогнище 220 безневинних душ. Шукач загинув огне.

Когда дохідність процесів стала падати, початок зменшуватися і їхня кількість, — так заявляє З. Зугенгейм у своїй серйозному описі Баварії XVI століття, хоча додає, що у «погані» роки кат заробляв на відьом 169 талерів. Інквізитор «рвав у собі волосся» внаслідок значних коштів, але, очевидно, скоротити їх не міг, потрібно було платити юристам і священикам право їх роботу .

Впрочем, встановилася практика — священикам замість грошей видавати міцне вино. Велика частину видатків по ведовским процесам покривалася із засобів засуджених чи просто залучених до відповідальності відьом і чаклунів. Конфіскації підлягала як нерухомість, але й рухоме майно, до предметів першої необхідності. Назад виправданий щось получал.

Иногда ведовское доносительство було останнім засобом позбавити людини її майна; коли інший спосіб законного грабежу опинявся неможливим, висувалось обвинувачення у ведовстве.

Доносительство нерідко приймало епідемічний і немає божевільний характер, особливо за наявності страху у доносителя, що вона сама на підозрі у ревнителів релігійної чистоти. Той, хто звинувачував інших, ризикував сам бути звинуваченим; паніка поширювалася, захоплюючи дедалі нові жертви. Першими впали різного роду маргінальні елементи села, котрі відповідали вимогам загального конформізму, і тим самим колектив жителів села міг відчути себе гомогенним, хіба що «очистившимся від скверни».

Вскоре диявол стала об'єктом видобутку коштів на найрізноманітніших верств населення. Каліки, горбані, прокажені, сліпі, глухі видавали не то «за врятованих від ще гірших диявольських видінь, чи над його жертв, і жалісливі серця обдаровували всілякими милостинями нещасних, котрі торгували своїми каліцтвами і болезнями.

Что саме стосується припинення полювання на відьом у другій половині XVII в., то думці американського історика До. Томаса, «протверезіння» прийшло ні з книжок не з середовища якийсь помірної групи, як від похмурого усвідомлення, подальше переслідування відьом загрожує руйнацією будь-яких соціальних зв’язків. Ця думка лише поступово дійшло умів людей, які зазнали історію масових ведовских процесів. Слід, проте, відзначити, що й після офіційного припинення судових переслідувань по обвинуваченням у знахарстві у селі ще довго зберігалася практика позасудових розправ з підозрюваними в заподіянні шкоди сусідам з допомогою магии.

Еще в 1781 р. спалили відьма в Севільї - жертва була занесена до активу опозиція інквізиції. Однак у у вісімнадцятому сторіччі «великі подвиги», суперничали за між собою славу розправ і диявола, були вже в результаті. Марія Тереза в 1746 р. Припинила процеси проти відьом. За рік цьому приклад наслідував Вюртемберг, а 1775 р. — Баварія. У рік страти мови у Франції Людовіка XVI в 1793 р. Познань скасувала в собі процеси проти ведьм.

Таким чином, бачимо, що історія гонінь менш прямолінійна і проста, як його усвідомлювали історики кінця XIX та початок XX в. (Г.-Ч. Лі, Й. Ганзен та інші) і її і сьогодні іноді досі зображують. Гоніння кінця XVI і XVII ст. не з’явилися продовженням попередніх переслідувань єретиків, і демонологія як така не породила жахливою практики кінця XVI і XVII ст. Потрібні були специфічні соціальні й соціально-психологічні умови у тому, аби розв’язати той процес, в якому раціоналізоване марновірство поєднувалася з масовими страхіттями й політичним расчетом.

Итак, ми простежили темну, повну загадок й регіональних протиріч, масових фобій і породжених ними жорстокостей історію переслідувань інквізицією чаклунів і відьом в середньовічний Європі межі XVI-XVII ст. Ми спробували зрозуміти причини цього феномена, як простеживши історію гонінь на відьом від самих її витоків, а й представивши максимально повну картину того соціально-психологічного фону, тих тенденцій в середньовічному суспільстві, що й стали основою переслідувань знахарства в Европе.

У слов’ян ведуны і відьми співіснували досить мирно відносини із своїми односельцями, практично нічим не відрізняючись від них своєму спосіб життя. У кожному селі мали певний ведун. Коли вірити їм вони часто й приписувалися злі, ворожі дії, то у часто чаклуни і відьми були просто необхідні селянам. Ворожий характер дій відьом — результат пізнішого впливу. У язичництві ж чаклунство мало благе, чисте призначення. Відьма, як і і знахарка, мала здатністю передбачити й провіщати, лікувати (тобто очищати від), славилася мудрими, чарівними промовами, цінувалася за надприродні знання. Чаклунка, в такий спосіб, служила своєрідним посередником між вищими силами і людини. Пізніше, з прийняттям християнства образ відьми демонізувався, став символом всього язичництва як епохи неосвіченої, бесовской.

Во часи язичництва народ розумів знахарство як чудовий божих дарів; обшир пізнання зосереджувався у вмінні розуміти таємничий мову природи, що була наділена божественним виглядом, бачити й витлумачувати її явища і прикмети. Ведення було вищої премудрістю: воно єднало людину з стихіями води, вогню і світла, з яких ворожили й «передбачали, яким молилися і приносили жертви. Функції відунів були до функцій жерців. Чаклунів закликали для очищення тільки від хвороб, а й від нечистої сили — будинкового, лісовика, потвори. Волхви захищали молодих від чар і шкоди нечистого. До них приносили навіть дітей, і вони давали їм ладанки, амулети, службовці предохраняющим засобом від будь-якого пристріту, чар і сфери впливу нечистої сили. Чаклуни і відьми призивалися у всіх важких випадках життя. Вони збирали їхні коріння, у тому числі робили чудодійні мазі і ліки, мали здатністю вгадувати злодія і ворогів, знімати з серця кручину.

Остатки стародавніх молінь вціліли в змовах, закляттях, загадки та деяких менших народних обрядах і піснях. Жертвопринесення і ворожіння супроводжувалися промовами, зверненими до божества. Перша молитва і в будь-якої народу був першим песнопением. Саме тому пісні для народу отримали священний характер. Пісня, яка представляла собою це й молитву і змова, була пов’язана з чаклунством. Таке значення пісні і що супроводжувала її танці пояснює неприязненность до них християнства, боровся з язичницькими остатками.

Ведун зберігав знання про релігійному мові міфів, розуміння якого поступово стало недоступним більшості; ведунам і відьмам відводиться роль обранців божих, більш обдарованих проти іншими. Вони — народні провісники і учители. Народ вдавався до них по медичну допомогу, вірячи, що вони, як близькі до божествам і розуміють їх знаки, мають провісницьке візіонерство, можуть відкривати правду. Волхви користувалися повагою народу, тим більше спочатку вони виділялися у складі старійшин рода.

Образование з волхвів і відунів класу жерців вимагало довгого процесу, який був перерваний прийняттям християнства. Повір'я про чаклунів і колдуньях багато століть змінилися багато в чому, втратили колишню ясність. З відьмами для народу з'єдналися все залишки поганських повір'їв і той ворожий характер, який було надано їм у християнську епоху. Позитивне значення відьом бачиться тепер лише у здібності лікувати хвороби та вгадувати скрытое.

Ведьмам стали приписувати польоти на Лису гору, на шабаш, крадіжку світил (місяця, місяці), перетворення на різноманітних тварин. Взагалі про відьмі кажуть, що вона чи стара незапам’ятних років, або молода красуня, а чаклун — завжди старий. Таке уявлення стане цілком зрозуміло, якщо і, що поганські богослужіння і жертвопринесення відбувалися старшими в роді, старими і бабами, і що в всіх релігійних поганських обрядах дівчини приймали живе неодмінна участь, оскільки язичництво найвище ставило творчу силу молодості, вроди й родючості, боготворило «красну дівицю зорю» і саме Сонце спочатку представляло образ юнки, і прекрасної женщины.

По ночам відьма зазвичай розчісує по плечам коси, надіває білу сорочку, сідає верхом на помело (кочергу, мітлу, рогач, лопату тощо. буд.), заваривши в горщику зілля, щоб стати невидимою, разом із димом вогнища несеться в українську трубу на вільний світ. Найважливіші польоти відьом бувають двічі на року, на коляду (від Різдва до Водохреща) і Купалу (вночі на 24 червня), збігаються із головними святами язичництва. Чаклуни і відьми збираються разом із нечистої силою на Лисій горі, щоб гуляти їй всю ніч поспіль на шабаше.

Собрание чаклунів і відьом, чи шабаш, є міфічне уявлення про древнеязыческом богослужінні, яке відбувалося з особливим торжеством. На Лисій горі збиралися чаклуни, відьми і баби-яги — особи, які скоїли всі функції, які стосуються поганському богослужінню: ворожбу, ворожіння, лікування тощо. буд. Чаклуни і відьми літали на гору, яка лежала в Києва. Київ мав право головним містом язичництва, у ньому жив великий князь. У ньому стояли кумири, ідоли, яким поклонялися. Гори у славян-язычников були священними місцями жертвопринесень і ігрищ. Після прийняття християнства саме у горах, на пагорбах — місцях найбільш близьких до Богу — почали будувати храми. «Лиса гора», відкрита піднесеність, де немає людського житла, ні рослинності, є зручне для релігійних ігор й обрядів місце. Це гора священна. На Лисій горі чаклуни і відьми збиралися для нарад, загального веселощів і бенкету, що відповідало характеру поганських свят, які супроводжувалися піснями, музикою, танцями. Публичным скоєнням шлюбів і очищень, вимагали повного оголення. Ці святкування з'єднувалися зі спільними бенкетами, у яких їли жертовні страви і пили жертовні напої до надмірності.

Летописцы, які засвоїли дух християнського вчення, дивилися для цієї святкування як у крайнє явище розпусти і аморальності. Залишки подібних свят та для ігор жили, в народі до пізнішого часу, про що свідчить Стоглав. Царська грамота 1684 р. Таке «срамословие і безстудство» за доби християнства уявлялося доти нечистим, гріховним, що народилося повір'я про участь у цих святах темних, злих духів та зв’язки його з ведьмами.

Атрибуты оселі: труба, якою вилітала до неба відьма, помело, віник, рогач, що вона використовувала для польоту, отримали очах язичників релігійне значення і було першими знаряддями за його жертвопринесенні. Але ж і інші атрибути кухні (запалені лучини, заслінки, сковороди, тази) вживалися при язичницькому богослужінні, яке ще встигло розвинутися доти, щоб зробити особливі жертовні і богослужбові гармати. Здатність літати залежить від віри древніх слов’ян у те, що відьма, роблячи жертвопринесення божеству, наділяється його, його могутністю. Відьма несеться до труби у білій сорочці і з розпущеними волоссям, що необхідно для що у служінні божествам світла. Білий колір — колір світлих божеств, і тому священний добродійний. Розбещена коса — символ незайманих, повних сил. У християнську епоху простоволосие (непокрита і розбещена коса) стало розглядатися як грех.

Выше говорилося про священному значенні пісень, музики і танців в язичництві. Ними супроводжувалися і святкування. Танок — звичайне й найулюбленіше заняття відьми. Танцювати відьми і чаклуни ходили до місць, де з’являлися зелені і жовте коло, створені з фізичних причин, але які сприймаються людьми як усе рук божества. Чаклуни і відьми танцювали у колі чи водили хоровод. Кругова лінія була священна. Через неї не могла переступити нечиста сила (пригадаємо Хому Брута, окреслило навколо себе у церкви коло, щоб відьма на її дістати). Коло — образ небесних світил і символ сонячного обороту. Релігійні кругові танці символізують долучення до таємничого знання, до надприродним силам, виділяючи чаклунів в особливий розряд людей. Таємничі пісні, які відьми співали вирушаючи на ігрища і за самому їх скоєнні, посилали людині здоров’я та богатство.

По болгарському повір'я, чаклуни і відьми можуть знімати з неба місяць, звертаючи їх у корову, з молока якої приготавливалось олію на лікування невиліковних ран. За нашими переказам, якщо станеться місячне затемнення чи хмари несподівано закриють місяць — тоді, отже, відьма вкрала з неба це світило. Скрадывание місяці та зірок, составлявшее звичайне заняття відьом, переважно вироблялося ними на свята коляди і Купали (пригадаємо, як чорт у Гоголя краде місяць ніч перед Рождеством).

Полеты відьом на Лису гору, доение селянських корів, отримали ворожий характер. Відьми замість помелу використовують на свої поїздок коней, які від цього стали худнути. Понад те, відьми могли податися Лису гору на думках сплячої людини, який наступного дня почувався змученим і напівмертвим. У християнську епоху проти відьом і чаклунів, як та «проти нечистої сили, придумані різні кошти, ніж підпускати їх до худобі (ладан, святая чи водохресна вода, хрести, священна верба, жагуча свеча).

Действия чаклунів, направлені язичництві на добро, в християнстві отримали злий характер. Знахар, говорив народ, може розташовувати дощем і градом, за бажання насилати їх у людей. Доение корів, раніше що мало символічного характеру доїння корів небесних, давали родючість землі, як одержало вороже значення, але сало розглядатися ніби страшний гріх. Відьом почали звинувачувати в знищенні урожаїв і голод. Принесення дарів природи як присвяти й умилостивания божества стало представлятися християнством справою самим греховным.

Указанные зміни у характері вірувань, що з ведуном і відьмою, відбулися з твердженням християнства на Русі як віросповідання господствовавшего. Зрозуміло, зміна це відбувалося не повністю, ні в всіх місцевостях і щодо всіх древніх вірувань і обрядів. Нове вірування не заперечила того, у що вірили слов’яни раніше; вони лише приписували поганські вірування початку лютому, демоническому.

Віра в можливість негативних дій зі боку старших та обізнаних жінок (так: викрадення з неба світил і роси, дощів і родючості) була великою в ХІ ст., що родичі без жалю віддавали на розправу своїх матерів, їхніх дружин та дочок. Але оскільки всеосяжного і сліпучого страху їх не виникало, то переслідування відьом носили локальний характер. Здебільшого відьом переслідували в року неврожаїв та міжусобних війн, коли населенню потрібно було причини тяжкості його життя та її гнів долю знаходив вихід переслідуванні творить зло людей — чаклунів і відьом. Обвинувачення у творі голоду цілком відповідали грубому і нерозвиненому погляду тодішнього особи на одне явища природи.

В християнську епоху, і чаклуни, і відьми піддавалися сильному переслідуванню; відомо кілька прикладів про спалення «віщих жонок» і чарівників (приклади вище). Протидія чаклунів і відьмам тим паче довелося б, що які самі стали у ворожі ставлення до новому вченню, відкрито хулили християнство і порушували народ проти духівництва, яке відунів уособлювало релігію, чужу їхнім особистим інтересам, недоступну їх розумінню, спрямовану проти праотеческих заповітів. Під упливом цих обставин створювалося у народі переконання у ворожому, гріховному значенні відунів і відьом, зв’язок його з нечистої силою, в водночас створювалися нові обряди, спрямовані проти їх злобливого впливу. Проте, ведуны виглядали хранителів вікових народних культів і обрядів, які таким легким шляхом було цілком знищити. Волхви піддавалися суворому переслідуванню саме оскільки вони втілювали минуле, древні поганські вірування. Залишки цих древніх вірувань зберігалися у сім'ях, і тому легко ховалися від стороннього взгляда.

Духовенство, надто ж вищі її, бачила шкода у цій симпатії до древнім переказам і обрядам і намагалося їй протидіяти. Воно намагалося викоренити марновірне довіру народу до волхвам, чаклунів і відьмам і переслідувало ці фізичні особи, як швидко виявилися їх зловредительские дії. У повчанні священикам 1499 року йдеться, що вони не приймали до храму приношень від волхва, а доповнення до Судебнику указом 1552 року наказали «кликати щодо торгів, щоб до волхвам, чарівникам і звездочетцам не ходили під побоюванням опали та духовної запрещения».Духовенство намагалося винищити звичай лікуватися у знахарів, переконуючи, що той, хто лікується у чаклуна, губить як тіло, а й душу, оскільки чаклуни служать сатани і лікують його. І «Домострой», і царська окружна грамота 1684 р. вимагають припинення будь-яких зносин населення з волхвами.

Другим явищем, обращавшим він увагу духівництва, були народні ігрища, що супроводжувалися музикою, співом і танцями. Як було зазначено раніше, в давнини вони становили поганські святкування, у яких відбувалися релігійних обрядів, жертвопринесення, ворожіння, шлюби тощо. буд. По поганським уявленням, музика й народні пісні мали чудодійну силу, як слова змови, разом із танцем належали до релігійних поганських обрядів. Переслідування ігор, пісень, танців й російськомовної музики почалося із перших часів християнства. Воєводам наказувалося відбирати в будь-якого музичні інструменти, ламати їх і палити, тому що «забувши Бог і погода до православної віри, підуть блазнем і перелесником». Такий суворий погляд на скоморохів зрозумілий — їм надавали особливого значення у язичницькому світі, сама танець і спів були необхідними при язичницькому жертвоприношении.

І світська, та своє духовне влада піддавала звинувачених у чаклунстві суворому суду і покарати. Спалення чарівників на вогнищах узгоджувалося зі спільними переконаннями народу, який, звинувачуючи чаклунів і відьом в посухи, неврожаях і повальних хворобах, почитав таку страту за єдине засіб проти які спіткали лих.

В висновок хотілося сказати, що переслідування чаклунів і відьом було головним чином переслідуванням пережитків язичництва, досить глибоко й надовго вкоренилися у народної культурі, переслідуванням, проведених пануючій церквою які повсюдно та цілеспрямовано. Чаклуни, до цього часу язичництві виконували функції жерців, в християнському світовідчутті придбали демонічні риси, стали оплотом нечистої сили. Страх перед нечистої силою, що охопив європейське суспільство, у XVI-XVII ст., і неконтрольована державою діяльність католицькій Церкві призвели до того, що цей період на території Центрально-Східної Європи запылали вогнища, у яких спалювалися в немислимих кількостях відьми. У Росії її, де також проводилися розправи над відьмами, не було такої страху перед нечистої силою, а церква вони мали такого впливу світську влада, як у Європі. Тому розправи з чаклунами відбувалися локально. Ставлення до народного культурі як до антикультуру у верхніх верств суспільства на Росії не встигло скластися. Усі натяки на «вогненну боротьбу» з відьмами були насильно припинено тут потужним потоком Просвітництва, який залишало місця нечисту силу у світі і наповнило серця людей роздумами щодо добро і розумі.

Список литературы

1. І. Р. Григулевич «Історія інквізиції (13 — 20 ст.)» М: 1970 г.

2. Є. Ф. Грекулов «Православна інквізиція у Росії» М: 1964 г.

3. З. Р. Лозинський «Свята інквізиція» М: 1927 р.

4. Х. А. Льоренте «Критична історія іспанської інквізиції» М:1936 р. (томи 1,2).

5. Дж. Берман «Західна традиція права: епоха формування» М1995.

6. Ч.Г. Лі «Історія інквізиції» в 3-х томах, томи 1−2.

7. «Загальна історія держави й права» ред. К. И. Батыр М 1995.