Право власності та право повного господарського ведення: спільні та відзнаки

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Право власності та право повного господарського ведення: спільні та відзнаки (реферат, курсова, диплом, контрольна)

КУРСОВА РОБОТА за темою: «ПРАВО ВЛАСНОСТІ ТА ПРАВО ПОВНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО ВЕДЕННЯ: СПІЛЬНЕ.

ТА ВІДЗНАКИ".

ЗМІСТ ВСТУП 3 ГЛАВА 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ВИДИ. 6 1.1 Суб «єкти й засоби виникнення та припинення права власності. 6 1.2 Право державної власності. 8 1.3 Право колективної власності. 9 1.4 Право приватної власності. 11 ГЛАВА 2 ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ. 13 2.1 Право орендаря як речове господарське право. 13 2.2 Право внутрішньогосподарського ведення майном. 16 2.3 Порівняльна характеристика права власності та права повного господарського ведення. 17 ЗАКЛЮЧЕННЯ 21 СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ 23 ПРИМІТКА 24 ДОДАТОК 25.

ВСТУП.

Актуальність теми.

Экономічні відносини власності отримують юридичне закріплення у праві власності, що виникає внаслідок правового регулювання певних економічних відносин. Правове регулювання відносин власності є одним із найважливіших напрямків нормативної діяльності держави. За допомогою права держава регулює належність тихий чи інших про «єктів власності певному суб «єкту — громадянину, колективу, державі; обсяг й зміст суб «єктивних повноважень власника, порядок та форми їхньої реалізації щодо різноманітних про «єктів; засоби правової охорони відносин власності. Сукупність даних правових норм, що регулюють відносини власності, визначають право власності у про «єктивному розумінні. Суб «єктивне право власності визначається законом України «Про власність» від 07.02.91 р. й Цивільним кодексом як врегульовані законом суспільні відносини володіння, користування та розпорядження майном. Володіння — закріплення матеріальних благ за конкретними власниками — індивідами та колективами, фактичне утримання речі у сфері господарювання даних осіб. Користування — отримання із промов корисних властивостей, що дадуть можливість задовольнити відповідні потреби індивіда чи колективу. Розпорядження — це визначення власником юридичної чи фактичної долі речі. Індивід чи колектив здійснює володіння, розпорядження й користування промовами (матеріальними благами) у своїх інтересах незалежно від волі та бажань інших людей.

Кожне із даних повноважень власник може передати іншій особі, не втрачаючи при цьому право власності. Так при здачі майна до камери схову володіння їм здійснює охоронець; орендар володіє та користується зданим йому в оренду чужим обладнанням; комісіонер володіє й розпоряджається промовами, зданими на комісію. Алі ані охоронець, ані орендар, ані комісіонер власниками майна, що знаходиться у їхньому володінні, не стають. Право власності продовжує належати тому, кому воно та належало до здачі майна на зберігання, у оренду чи на комісію.

З іншого боці, можливі такі випадки, коли право володіння, користування та розпорядження водночас зосереджується у особі, що не є власником майна (наприклад, право власності на майно, закріплене за державними підприємствами, належить державі, а чи не підприємству, що їм володіє, користується та розпоряджається).

Похідними від права власності та абсолютними по свойому характеру є права на майно власника, що належати іншим особам, тобто це право повного господарського ведення, оперативного управління оренди. З одного боці ці права є абсолютними, так як реалізується тріада уповноважень: володіння, користування та розпорядження, що може бути порівняна із обсягом повноважень самого власника та підприємство має право захисту від всіх осіб, включаючи власника. А із іншого боці смердоті спочатку обмежені законом, так як смердоті є вторинними похідними бо лише власнику чи уповноваженому їм органу належить право створення, реорганізації чи ліквідації підприємства, визначення цілей його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронності довіреного майна.

На мой погляд щодо обсягу повноважень форми реалізації права власності можна збудувати у наступному порядку:

— Право повного господарського ведення, є найбільш широким по обсягу та утриманню речовим правом;

— Право оперативного управління, являється значно более жорстким, ніж право повного господарського ведення, у будь-якому випадку у порівнянні зі заставленої у законі теоретичною моделлю цого права;

— Право орендаря, як речове господарське право, є найбільш вузьким, так як право володіння користування встановлюються як невід «ємна частина повноважень орендаря, а обсяг розпорядчих можливостей орендаря, визначається виключно угодою оренди;

— Право внутрішньогосподарського ведення по великому рахунку, є похідним правом від права повного господарського ведення, так як це право реалізується у внутрішньогосподарських відносинах й не входити до сфери товарообернення. Основними повноваженнями тут є володіння та користування, а распорядженні можливості практично виключають можливість відчужувати; Тема даної курсової роботи добро освітлена у підручникові Мартем’янова У. З. «Господарське право». У ньому найбільш чітко охарактеризовані ознаки притаманні лише кожної із форм реалізації права власності, а також розглянуті особливості правового регулювання окремих видів майнового найму, що притаманно угоді оренди.

Про «єктом дослідження даної тими є безпосередньо право власності й похідні від нього права.

Предметом дослідження даної тими є правовідносини, що виникають у зв «язку із реалізацією права власності, похідних від нього прав.

Мета роботи — вивчити дану тему.

Задачі дослідження:

1. Вивчити навчальну літературу, що освітлює право власності та його види;

2. Дослідити форми реалізації даних прав;

3. Провести порівняльний аналіз цих форм щодо обсягу та характеру;

Методи при написанні курсової роботи, що використовуються із даної тими: «Порівняльна характеристика права власності та права повного господарського ведення: спільне та відзнаки» «:

1. Аналіз літератури, що освітлює дану тему.

2. Узагальнення та систематизація існуючих даних щодо цієї теми.

3. Синтез.

4. Метод порівняльного правознавства.

Структура та зміст даної курсової роботи зумовлена поставленими метою та завданнями. Курсова робота складається з:

— Вступу;

— Глави 1;

— Глави 2;

— Списку літератури;

— Примітку;

— Додатку;

ГЛАВА 1. ПОНЯТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ ТА ЙОГО ВИДИ.

1.1 Суб «єкти й засоби виникнення та припинення права власності.

Суб «єктами права власності в Україні визнаються — народ України, громадяни, юридичні особини й держава. У відповідності зі ст. 3 Закону України «Про власність» від 07.02.91 р. суб «єктами права власності можуть бути також інші держави, їхні юридичні особини, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особини без громадянства. «Іноземні юридичні особини й громадяни можуть статі власниками майна в Україні у випадках придбання про «єктів приватизації, а також внаслідок здійснення іноземних інвестицій у формах, зазначенних Декретом Кабінету міністрів України[1]. Для забезпечення здійснення підприємницької діяльності законодавство допускає про «єднання майна, що є власністю громадян, юридичних осіб й держави, та утворення на цій основі змішаних форм власності; у тому числі власності спільних підприємств за участю юридичних осіб та громадян інших держав.

Усі засоби придбання права власності, визначені у законодавстві й поділяються на первинні та похідні. ПЕРВИННИМИ є такі засоби, коли право власності виникає на річ вперше чи незалежно від попередніх власників. До них відносяться, зокрема, створення нової речі внаслідок виробничої діяльності, націоналізації, конфіскації, знахідка, скарб, реквізиція. ПОХІДНИМИ називаються такі засоби придбання права власності, при які право нового власника грунтується на праві попереднього власника й виникає внаслідок волевиявлення останнього. У всіх випадках похідного придбання права власності має місце правонаступництво — перехід прав від однієї особини до іншого. Найбільш розповсюджений похідний засіб придбання права власності - передача речі за договором (постачання, купівлі - продажі, дарування). Підстави припинення права власності поділяються на такі, що залежать від волі власника (догоди про відчуження майна, повне майна внаслідок користування їм), й такі що від неї не залежать (примусовий продажів, вилучення майна у відповідності з законом, зазагибель майна внаслідок стихійного лиха).

Майнову основу господарювання складає право власності. Власнику належати засоби виробництва на базі які здійснюється підприємницька діяльність. Власник створює підприємство, визначає його задачі. Доручає, коли не діє самий, ведення справ уповноваженій особі - підприємцю, встановлює границі майнових прав підприємця. У цих випадках, на підставі договору, встановлює частку прибутку, якої підприємець якщо одержувати за використання переданого майна. Також власнику належить декларація про ліквідацію підприємства. Власник може використати майно для здійснення будь-якій, не забороненою законом підприємницької діяльності. Умовою її ведення є вимога не порушувати публічні інтереси, котрі охороняються законом права громадян, організацій та держави у цілому. Здійснення права власності не винне наносити збитків навколишньому середовищу.

У означених випадках, із одного боці порушується межа здійснення права власності на екологічно шкідливі виробництва, а із іншого боці виникають перешкоди для нормального здійснення права власності на природні ресурси. Закон забороняє власнику скоєння не лише тихий дій, що здійснюються із наміром заподіяти шкоду особистості чи майну іншої особини, але й й таких дій, що про «єктивно завдають цю шкоду чи створюють високий ступінь ймовірності його настання.

У підприємницькій діяльності право власності реалізується по різному. Такі власники як держава, адміністративно — територіальні утворення реалізують його, здаючи майно в оренду, створюючи підприємства, організації чи заклади. Їм надаються права повного господарського ведення чи оперативного управління. Майно, не розподілене таким чином, кошти скарбниці реалізується у господарському обігу владою органів держави та відповідно адміністративно — територіальними утвореннями (наприклад: встановлення порядку користування природними ресурсами). Право приватної власності реалізується у значній мірі самим власником (групою власників). У товариствах й акціонерних товариствах управління майном здійснюється чи зібраннями співвласників, чи через створені ними органи. Громадяни безпосередньо управляють своїми приватними (сімейними) підприємствами. Аналогічно хозяйнують селяни (фермери), що поряд із використанням свого майна, що належить їм на праві власності, реалізують право довічного успадковуваного володіння у відношенні земельної ділянки. Колгоспи, радгоспи, сільгосппідприємства, організації споживчої кооперації, асоціації, про «єднання в багатьох випадках діють на базі колективно дольової й колективно спільної власності. Для такої форми власності характерним є управління нею через виборний орган, а також право виходу зі складу господарства із майновим паєм. Ведення господарства на базі всіх форм власності не виключає можливості передачі власником майна підприємцю. У всіх таких випадках постає запитання про ті, який правовий статус майна, що передається. Підприємець у цій ситуації реалізує один із вікових інститутів:

— право повного господарського ведення;

— право оперативного управління;

— право господарського ведення;

— оренду та інші.

1.2 Право державної власності.

До державної власності в Україні належати загальнодержавна, республіканська власність й власність адмінистративнотериторіальних одиниць. Суб'єктом права загальнодержавної властності є: держава в особі Верховної Заради України, республіканської- Республіка Крім, суб'єктами права комунальної власності- адмінистративно-територіальні одиниці. У особі обласних, районих, міських, селищних, сільських Радий народних депутатів.

Повноваження із управління державним майном що є у загальнодержавній власності покладено на уряд- Кабінет міністрів України. Виходячи із різного ступеня усуспільнення державного майна його значення для народу держави законодавство відносить до об'єктів права загальнодержавної власності: землю; майно, що забеспечує діяльність Верховної Заради України, та утворюванних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних військ й внутрішніх військ; оборонні об'єкти; єдину енергетичну систему; систему транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк та його установи й створювані ними державні кредитні ресурси; республіканські, резервні, страхові та інші фонди; майно вищих й середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об'єкти соціально-культурної сфери чи інше майно, що становить матеріальну основу суверінітету України й забеспечує її єкономічний та соціальний розвиток.

«Майно, що забеспечує діяльність відповідних Радий й утворюванних ним органів; кошти місцевих бюджетів, державно житловий фонд, об'єкти житлово — комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації включаючи раціоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забеспечення економічного й соціального розвитку відповідної території"[2]. У зв’язку з розподілом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом міністрів України прийнято постанову від 05.11.95 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю й власністю адміністративнотериторіальних одиниц», якою затверджене перелік державного майна України, яку передається до власності адмінистративнотериторіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок размежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адмінистративнотериторіальних одиниц.

1.3 Право колективної власності.

Колективна власність охоплює майно, що належить окремим організаційно оформленим колективам громадян, а також інших колективних організацій. Члени таких організацій об'єднують свою працю й свої кошти для досягнення певних цілей. Вони песпосередньо чи через створюванні органи визначають порядок використання майна, управління ним та розподілу доходів. До коло суб'єктів колективної власності відносять трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товаривства, господарські товаривства та інші громадські об'єднання, релегійні організації, що є юридичними особами[3]. Трудовий колектив державного підприємства може бути суб'єктом права колективної власності, щодо частини чистого прибутку державного підприємства, котра може передаватися йому у випадках передбачених статутом підприємства. [4]Порядок розподілу й використання цієї частини прибутку здійснюється радою чи зборами трудового колективу.

Колективу орендаторів належить право власності на виготовлену на основі орендованого майна, продукцію, інше майно, набуте створеним ним підприємством, господарським товаривством тощо, але в дохід, одержаний орендарем.

Слід розмежовувати право власності організації орендарів й право повного господарського відання, створеного нею підприємства, товаривства.

Власність колективного підприємства.

У власності колективного підприємства є вироблена продукція, одержані доходи, а також інше майно, придбане на підставах незаборонених законом. Вклади працівників, визначаються залежно від його трудової участі в діяльності державного чи орендного підприємства, а також участі у збільшенні майна колективного підприємства после його створення.

Окрему групу об'єктів права колективної власності складає майно, належне кооперативам (колгоспам). За своїм правовим режимом, до цієї групи відноситься майно споживчої кооперації, а також майно колективних сільськогосподарських підприємств. Вона складається із власності споживчих товаривств, спілок, підпорядкованих їм підприємств та організацій, та їхні спільної власності. Власність споживчих товаривств створюється із внесків їхні членів, прибутків, одержуваних від реалізації товарів, продукції, послуг, цінних паперів та іншої діяльності не забороненої чинним законодавством. До характерних особливостей права колективної власності кооперативу слід віднести визначення часток (паів) членів кооперативів в майні, що належить кооперативу. Всі відносини регулюються статутом підприємства. Майно споживчих товаривств та їхнього спілок може бути продано, передана у оренду, надано в позичку й безоплатне тимчасове користування членам споживчіх товаривств, державним, кооперативним та іншим організацям, трудовим колективам, окремим громадянам лише за рішенням загальних зборів, конференців та з'їздів відповідних спілок чи уповноважених ним органів. Об'єктом права властності акціонерного товаривства є майно, придбане за рахунок продаж акцій, одержане в результаті його господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об'єктом права власності господарського об'єднання підприємств й організацій є майно, добровільне передане йому підприємствами і організаціями, а також набуте в результаті господарської діяльності, а також інше майно, набуте на підставах, незаборонених законом. Об'єктами права власності громадських об'єднань, професійних спілок, благодійних та інших громадських фондів, є кошти та інше майно, необхідне для здійснення їхнього статутної діяльності, в тому числі майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення та інше. Право власності об'єднань громадян реалізують їхнього вище статутнього органу управління в порядку, передбаченому законодавством України та статутними документами. Політичні партії створюванні ними установи й організації не мають права засновувати підприємства, крім засобів масової інформації, та займатися господарською та іншою комерційною діяльністю, за винятком продаж суспільно-політичної літератури та інших пропагандисько-агітаційно матеріалів. Релігійні організації мають право власності на майно придбане чи створене ними за рахунок власних коштів, пожертвувани громадянами, організаціями чи передане державою.

1.4 Право приватної власності.

Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни та особини без громадянства. Іноземні громадяни та особини без громадянства користуються правами й несуть обов’язки щодо належного їм на територї України майна на рівні із громадянами України, якщо інше не передбачене законодавством. Об'єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, продуктивна та робоча худорба, земельні ділянки, засоби виробництва, вироблена продукція, грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого й виробничого призначення. Склад, кількість й вартість майна не обмежується, крім випадків передбачених законом (в власності зброя, боєприпасі, вибухові та бойові отруйні речовини, наркотичні, психотропні засоби та інше). Майно може належити громадянам на праві спільної власності(сумісної чи часткової). Майно придбане у наслідок спільної роботи членів сім'ї, є їхнього спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Майно, придбане у наслідок спільної роботи громадян, що об'єдналися для спільної діяльності є їхні спільною частковою власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними. Розмір частки шкірного визначається ступенем його трудової участі. Важливим аспектом здійснення громадянами права приватної власності є право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої діяльності.

Таким чином, держава законодавчо встановлює форми власності: державна, колективна та приватна. Кожної із цих форм власності притаманні лише їй характерні риси (суб «єкти, засоби придбання, про «єкти), що викладені у главі 1. У основі розподілу на види лежить суб «єктивний склад даного права, так як суб «єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Заради України, республіканської - Республіка Крім, комунальної адміністративно-територіальної одиниці в особі обласних, районних, сільських, селищних, міських Радий Народних Депутатів. У державній власності знаходиться более широке коло про «єктів, ніж у колективній та приватній власності. Суб «єктами колективної власності є окремі організаційнооформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські про «єднання та ін., котрі є юридичними особами. як й у праві приватної власності коло про «єктів визначене законодавчо. Існують ряд про «єктів, що в приватній та колективній власності. Суб «єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземці та особини без громадянства. Усі форми власності мають свої переваги та недоліки.

ГЛАВА 2 ФОРМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ВЛАСНОСТІ.

Поняття речових прав на відміну від вол «язальних може бути вживане у широкому та вузькому змісті. У широкому змісті це декларація про майно, що належить власнику, а також похідні від них права на це ж майно інших осіб — неспіввласників. Усі види речового права є абсолютними за своїм характером й передбачені безпосередньо законодавством. Речові права у широкому змісті протиставляються вол «язальному, що випливають із договору (оренди, перевезення, зберігання та ін.), квазідоговорів та деліктів. На відміну від речових прав, що забезпечують закріплення майнових відносин у статиці, як вихідного положення для економічного обороту, вол «язальні права на майно виникають й реалізуються у самому громадянському обороті як у динамічному процесі переходу майна й заговорили українською у «язаних із ним прав від одного суб «єкта до іншого.

У вузькому змісті речові права розуміються як вторинні похідні від права власності й абсолютні за характером права на майно власника, що належати іншим особам[5].

2.1 Право орендаря як речове господарське право.

Для ведення господарської діяльності майно може передаватися власником підприємцю За договором оренди, у силу якого наймодавець вол «язується надати наймачу майно у тимчасове користування за плату. Правовідносини, що виникають при цьому, є обов «язковими й підкоряються нормам вол «язального права. Однак у відносинах із усіма третіми особами смердоті є речовими й захищаються як речові права.

У відповідності зі ст. 257 ДК України договір між громадянами на рядків более одного року винен бути укладений у письмовій формі. Договір найму майна державних, кооперативних та інших громадських організацій винен бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених особливими умовами. Інтереси орендаря, що вдається до використання майна, яку наймається, складаються із того, щоб не обтяжуючи собі щоразу придбанням майна у власність, отримати можливість ефективно використовувати тимчасово наймані виробничі фонди. Ці інтереси можуть полягати також у тому, щоб у ході оренди викупити майно у власність. Такі, зокрема, мотиви оренди підприємств, трудовими колективами. З одного боці, тут розуміється виробничий комплекс, що уже «в процесі лікування ». З іншого боці, оренда такого комплексу винна бути ефективної бо орендарем виступає колектив, що працює тут, знає виробництво, його достоїнства й недоліки, економічні зацікавлений у хорошій роботі підприємства. При переході права власності на здане у найом майно від наймодавця до іншої особини, договір найму зберігає силу для нового власника. Договір найму зберігає силу й при переході майна від однієї державної організації (наймодавця) до іншої. 6.

Право володіння та користування майном у орендаря встановлюється як невід «ємна частина повноважень орендаря: продукція, плоди та інші доходи, отримані орендарем у результаті використання майна, що орендувалося у відповідності із договором, є його власністю. Обсяг розпорядчих можливостей орендаря, визначається виключно договором із орендодавцем. Орендар має право за згодою орендодавця здавати майно у суборенду. Якщо йдеться про оренду майна, що належить орендодавцю на праві приватної власності, у договорі оренди може міститися умова про викуп майна, за умови внесення обумовленою договором викупної ціни.

Якщо йдеться про державне та муніціпальне майно викуп може здійснюватися лише на основі законів про приватизацію.

Відмінність орендного речового права складається із відносно вузьких розпорядчих можливостей орендаря. Воно відрізняється від права повного господарського ведення також тім, що обсяг повноважень останнього встановлений законом. Також слідує відзначити, що ці права на відміну від оренди, надається не було за плату. Це не виключає передачі власнику певної частини доходів, але й це не Плата майно, а умова його надання.

На всіх підприємствах основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарчої діяльності є прибуток (дохід). Порядок використання прибутку визначає власник підприємства чи уповноважений їм орган згідно Статуту підприємства та діючому законодавству[6].

У контрагентів існує ряд прав, притаманних лише договору оренди до які відносяться:

— обов «язок наймодавця передати майно у відповідності із договором й право вимагати установленої плати;

— право наймача вимагати передачі майна у відповідності із договором, обов «язок вносити обумовлену плату й повернути майно у належному стані, із врахуванням нормального зносу (чи у стані обумовленим договором);

— встановлення права власності наймача на продукцію, плоди та інші доходи, отримані орендарем у результаті використання майна, що орендувалося, якщо інше не встановлене договором;

— обов «язок наймодавця щодо капітального ремонту переданого про «єкту, й наймача- щодо поточного ремонту, якщо інше не встановлене договором;

— визначення прав сторін на поліпшення майна у випадку їхнього відокремлюваності: у наймача, якщо інше не встановлене договором, а й у наймодавця на відокремлюючі поліпшення, зроблені без його згоди, й за плату, коли смердоті зроблені за його згодою, якщо інше не передбачене договором;

— встановлення права наймача на відновлення договору на невизначений термін за відсутностюзаперечень наймодавця й продовження користування майном после закінчення рядок договору;

У договорі оренди особливим чином регулюється право орендаря на зроблені поліпшення, розподілені обов «язкі щодо ремонту майна між учасниками договору, У тієї годину як передача майна у повне господарське ведення означає для суб «єктів цого права несення всіх обов «язків по всім видам ремонту отриманого від власника майна.

Підприємства самостійно здійснюють матеріально технічне забезпечення власного виробництва й капітального будівництва системою прямих угод чи через товарні біржі та інші посередницькі організації України та інших держав. Орендний договір носити терміновий характер, а право повного господарського ведення такого характеру не має.

2.2 Право внутрішньогосподарського ведення майном.

Право внутрішньогосподарського ведення майна представляє собою також похідне від права власності, а можливо й від права повного господарського ведення, право внутрішньогосподарського підрозділу щодо володіння, користування та розпорядження, закріпленим його майном підприємства. Воно здійснюється у відповідності із внутрішньогосподарським договором, завданнями підприємства, метою діяльності, означеними у положенні про даний підрозділ, правилами ведення госпрозрахунку на підприємстві.

Особливостями цого права є ті, що його межі визначені для реалізації внутрішньогосподарського розрахунку самим підприємством. Це право реалізується уподавляючій більшості у внутрішньогосподарських відносинах й не входити у сферу товарного обороту. Лише у тихий випадках, коли за умовами діяльності відокремленому підрозділу підприємства відкривається рахунок у банку, воно та може реалізувати майно шляхом виступу у товарно-грошовому обороті.

Наприклад, товарний цех може у відповідності із умовами внутрішньогосподарського розрахунку виробляти та реалізовувати самостійно створювану тару. Транспортний цех підприємства може позичатися у встановлених межах транспортним обслуговуванням клієнтури від свого імені.

Підставою виникнення права внутрішньогосподарського ведення може бути акт наділення підрозділу відповідним правом чи внутрішньогосподарський договір. Основними повноваженнями у триаді внутрішньогосподарського ведення є правочинность володіння та користування. Розпорядчі можливості, що надаються підрозділами практично виключають можливість відчуження майна іншим підрозділам чи взагалі за межі підприємства, хоч це припустимо. Наприклад, надання права реалізації не потрібних підприємству предметів обладнання, інвентаря, інших промов. Звичайно розпорядчі повноваження заговорили українською у «язані із передачею верстатів, обладнання у ремонт, із переміщенням їхнього у сферу діяльності інших підрозділів. Параметри розпорядження повинні бути обумовлені у відповідному акті підприємства й остаточно закріплені за підрозділом.

2.3 Порівняльна характеристика права власності та права повного господарського ведення.

Серед речових прав законодавець особливо виділяє права повного господарського ведення, оперативного управління. 7] Правом повного господарського ведення власник (чи уповноважені їм органи) наділяють підприємства, здійснюючі професійне господарювання як підприємницьку діяльність у цілях вилучення прибутку. Тут застосовують правила про власність, якщо інше не передбачене законодавчими актами чи договором підприємства власника. У цьому випадку речове право підприємств через повноваження володіння, користування й розпорядження реалізуються із найбільшою повнотою, порівняної із обсягом повноважень самого власника. Більш того, користуючись своїм абсолютним правом повного господарського ведення, підприємство має можливість його захисту від всіх осіб, включаючи власника. У тієї ж годину, будучи вторинним, похідним, це право уже спочатку обмежене законом бо лише власнику й уповноваженим їм органам належати права створення, реорганізації, ліквідації підприємства, визначення мети[цілей] його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання й схоронності довіреного майна.

По відношенню до даної вихідної конструкції право повного господарського ведення держава чи інший власник може встановити подальші обмеження його обсягу та змісту. Ці обмеження можуть бути загальнонормативними, спеціально нормативними чи індивідуальними.

ЗАГАЛЬНОНОРМАТИВНИМИ — є обмеження встановлені діючим законодавством при реалізації права повного господарського ведення будь-якими підприємствами стосовними до всіх чи деяких форм власності. Частина цих обмежень розповсюджується й на підприємства, що є власниками свого майна. Обмеження, нормативно встановлені для державних чи муніціпальних підприємств, полягають здебільшого у введенні особливого порядку розпорядження майном, що припускає необхідність одержання дозволу, згоди із комітетами щодо управління майном чи ж необхідність здійснення розпорядчих дій безпосередньо комітетами. Назвемо деякі найбільш важливі обмеження:

Ліквідація та реорганізація підприємства виробляються за рішенням власника чи органу, уповноваженого створювати такі підприємства, при участі трудового колективу. 8].

Підприємство-боржник подає у арбітражний суд заяву про свою неспроможність (банкрутство) лише за згодою власника чи уповноваженого їм органу. Продажів матеріальних та не матеріальних активів діючих державних й муніціпальних підприємств здійснюються у відповідності із законодавством про приватизацію.

При здачі в оренду нерухомого майна державних та муніціпальних підприємств, структурних одиниць цих підприємств, їхніх підприємств, їхніх філій, відділень та інших відокремлених підрозділів повноваження орендодавця здійснюють виключно відповідні комітети із управління майном. Здача в оренду рухомого майна цих підприємств на рядків более 1 року здійснюється підприємствами за погодженням із відповідними комітетами.

СПЕЦІАЛЬНО-НОРМАТИВНІ обмеження встановлюються звичайно на підзаконному рівні й застосовуються до певних галузей чи здійснюючих певні види діяльності. Подібні обмеження можуть перебувати у закріпленні за підприємствами майна на праві ПОВНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО ВЕДЕННЯ (не повного — отже, обмеженого) чи навіть на праві ОПЕРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ. Останнє характеризує загальний вихідний режим майна не було за підприємствами, а й за державними та іншими установами, що фінансуються за рахунок коштів власника. Межі здійснення права оперативного управління встановлюються законом у відповідності із метою діяльності установи, завданнями власника й призначенням майна. Вони є значно более жорсткими, ніж межі здійснення права повного господарського ведення (у кожному випадку, у порівнянні із заставленою у законі теоретичною моделлю цого права).

ІНДИВІДУАЛЬНІ обмеження встановлюються власником чи уповноваженим їм органом по відношенню доти чи іншого конкретного підприємства виходячи із специфіки умів господарювання у кожному окремому випадку.

як можливий правовий засоб застосування індивідуального обмеження ЗУ «Про власність» називає лише договір підприємства із власником.

Виходячи зі сказаного, імперативна вказівка про ті, що за державними та муніціпальними підприємствами майно закріплюється на праві повного господарського ведення, слідує сприймати лише як базову теоретичну правову конструкцію, що може бути модифікована (обмежена за обсягом й змістом суб «єктивного права) нормативним шляхом чи договором. Крім того, у силу ст. 5 «Про власність» власник не вол «язаний, а лише може закріпити майно, що йому належить за створеним їм підприємством на праві повного господарського ведення. Ця досить вагома розбіжність у підставах виникнення даного права (пряма вказівка закону чи ж розсуд власника, втілене у договорі) не можна пояснити лише дефектами юридичної техніки. Мабуть, подібні коливання законодавця відображають суттєві моменти й, зокрема, відтворюють про «єктивну тенденцію до наділення суб «єктів господарювання найбільш широким за обсягом та змістом речовим правом. Однак це не виключає можливості прояву волі власника у обмеженні цого права чи навіть його заміні іншим, завідомо более вузьким правом оперативного управління.

Таким чином, в даній курсовій роботі розглянуті такі форми реалізації права власності як оренда, право повного господарського ведення та право внутрішньогосподарського ведення. Виходячи із завдань курсової роботи необхідно провести порівняльний аналіз права власності та права повного господарського ведення. Щодо суті дані права є ідентичними, так як обидва права володіють тріадой повноважень: володіння, користування та розпорядження. Є абсолютними правами у частині можливості захисту, то й власник й підприємство володіти майном на правах повного господарського ведення мають можливість захисту від всіх осіб, а останні навіть від власника. Істотні відмінності цих двох прав перебують у бо суб «єктом права власності можуть бути й фізичні й юридичні особини, а права повного господарського ведення, лише юридичні особини; засоби придбання права власності можуть бути як первинними, то й похідними, а засоби придбання права повного господарського ведення лише похідними; власник має декларація про створення, ліквідацію, реорганізацію підприємства, визначення цілей його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронності довіреного майна, юридична особа, котра володіє майном на праві повного господарського ведення, таких прав не має.

ЗАКЛЮЧЕННЯ.

Абсолютним правом, яким не кореспондують ані із одним конкретним суб «єктом, є право власності. Право власності дає його суб «єкту можливість володіння, користування та розпорядження майном у відповідності з законом. Це право використовується для здійснення господарювання на базі власного майна Державою, областями, містами, а також приватними власниками. У невеликому обсязі реалізує своє право власності для здійснення господарської діяльності та суспільної організації у цілях реалізації статутних завдань, але й найчастіше як споживачи продукції (робіт та послуг).

Держава (чи регіон) як власник реалізує своє право у господарюванні, коли приймає вирішальні та розпорядчі (дозвільні) акти у відношенні про «єктів власності про направлення їхні на господарські цілі.

Такі рішення, як планові акти про будівництво важливих народногосподарських про «єктів, про створення нових про «єднань чи виробничогосподарських комплексів з їхніми органами, що очолюють, про передачу підприємств, про «єднань, їхньої приватизації - це все дії щодо реалізації права власності. Ос-кільки акти мають виробничо-господарські цілі та породжують підприємницькі стосунки, смердоті відносяться до господарського регулювання. Беруть доля в господарських відносинах на базі власного майна приватні власники — фізичні та юридичні особи.

Держава законодавчо встановлює форми власності: державна, колективна та приватна. Кожної із цих форм власності притаманні лише їй характерні риси (суб «єкти, засоби придбання, про «єкти), що викладені у главі 1. У основі розподілу на види лежить суб «єктивний склад даного права, так як суб «єктом, припустимо, загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Заради України, республіканської - Республіка Крім, комунальної адміністративно-територіальної одиниці в особі обласних, районних, сільських, селищних, міських Радий Народних Депутатів. У державній власності знаходиться более широке коло про «єктів, ніж у колективній та приватній власності. Суб «єктами колективної власності є окремі організаційнооформлені колективи та інші колективні організації, такі як господарські товариства, трудові колективи, релігійні організації, громадські про «єднання та ін., котрі є юридичними особами. як й у праві приватної власності коло про «єктів визначене законодавчо. Існують ряд про «єктів, що в приватній та колективній власності. Суб «єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземці та особини без громадянства. Усі форми власності мають свої переваги та недоліки.

Форми реалізації прав власності можуть різноманітними. У процесі реалізації суб «єкти вступають до абсолютно-відносних речові правовідносин. До числа таких правовідносин відносяться право повного господарського ведення, оперативного управління, оренди та інші права на майно, отримані від власників для ведення господарської діяльності.

Вони є абсолютно відносними. Бо суб «єкт такої можливості реалізує свої можливості поза взаємодією із іншими суб «єктами, володіє, користується та розпоряджається майном «абсолютно », не використовуючи своїх можливостей ані із кім, крім власника, із яким він перебує у відносному правовідношенні. Правовідносини такого роду у сучасному регулюванні опосредують представлення державного майна підприємцем.

Вони одержують майно для його реалізації у умовах ринкової конкуренції із тим, щоб використати автономну оперативно-господарську самостійність, отримати оптимальні фінансово-господарські результати, що дозволяти рентабельно для держави та регіону вести діла у власних інтересах та інтересах власника. У даній курсовій роботі розглянуті такі форми реалізації права власності як оренда, право повного господарського ведення та право внутрішньогосподарського ведення. Виходячи із завдань курсової роботи необхідно провести порівняльний аналіз права власності та права повного господарського ведення. Щодо суті дані права є ідентичними, так як обидва права володіють тріадой повноважень: володіння, користування та розпорядження. Є абсолютними правами у частині можливості захисту, то й власник й підприємство володіти майном на правах повного господарського ведення мають можливість захисту від всіх осіб, а останні навіть від власника. Істотні відмінності цих двох прав перебують у бо суб «єктом права власності можуть бути й фізичні й юридичні особини, а права повного господарського ведення, лише юридичні особини; засоби придбання права власності можуть бути як первинними, то й похідними, а засоби придбання права повного господарського ведення лише похідними; власник має декларація про створення, ліквідацію, реорганізацію підприємства, визначення цілей його діяльності, здійснення контролю за ефективністю використання та схоронності довіреного майна, юридична особа, Яка володіє майном на праві повного господарського ведення, таких прав не має.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ.

1. Гречко У. У., Зіоменко Ю. І. Констітуційне декларація про особисту власність — До.: Политвидав України, 1989. — 65 с.

2. Заболотний У. Організаційно-правові основи й особливості функціонування різних форм власності // Політика й годину — 1991. — №.

13. З. 15−23.

3. Закон України «Про власність» від 07.02.91р. // Юрид. вісник України.

— 1997. — № 11.

4. закон України «Опредприятиях» від 27.03.91 з ізм. і доп.

5. Комах Є. Право колективної власності України //.

Підприємництво, господарство право — 1997. — № 6. — З. 3−7.

6. Майнові права громадян юридичних осіб // Михайленко Про. Р. Основи правознавства — До., 1997. — З. 171−181.

7. Мартемьянов У. З. Господарське право — БЭК, М., 1994. — Т. 1. — 298 с.

8. Про власність у СРСР -М.: Политиздат, 1990. — 126 с.

9. Правове регулювання відносин власності України // Юрид. вісник — 1997. — № 1. — З. 84−89.

10. Правознавство 90 р. — № 4 Толстой Ю. До. Власність і пр.

Власності за умов перестройки.

11. Приходько І. А. Молодій підприємцю — М.: Мовляв. гвардія, 1991. -.

189 с.

12. Пронська Р. Правове становище орендного підприємства // Юрид. вісник.

України — 1996. — № 11.

13. Селіванов У. Проблеми трансформації власності права в Україні //.

Віче — 1997. № 6. — З. 86−100.

14. Сиплувий Ю. М. Підприємцям — про захист власності // Юрид. вісник.

України — 1997. — № 16.

15. Система форм власності перехідних товариств // Економіка України -.

1996. — № 6. — З. 54−62.

16. Власність: право і свободу — М.: ИГПАН, 1992. — 127 с.

17. Суханов Є. А. лекції оправі власності - М.: Юрид. літ., 1991. -.

238 с.

18. Шемякін Л. Конституційне забезпечення прав суб'єктів права власності і господарювання // Юрид. вісник — 1997. — № 2. — С.

62−63.

ПРИМІТКА.

1. Декрет Кабінета міністрів України «Про режим іноземного інвестування» від 20.05. 93 р.

2. У розділі ст. 35 Закону України «Про власність» від 07.02. 91 р.

3. У розділі ст. 20 Закону України «Про власність» від 07.02. 91 р.

4. П. 3 ст. 18 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27.03.

91 р.

5. П. 2 ст. 4 Закону України «Про власність» від 07.02. 91 р.

6. У розділі ст. 268 Цивільного Кодексу.

7. П. 1 ст. 18 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27.03.91 р.

8. П. 1ст. 37, п. 1 ст. 38 Закону України «Про власність» від 07.02. 91 р.

9. П. 1 ст. 34 Закону України «Про підприємства в Україні» від 27.03.

91 р.

ДОДАТОК.

———————————- [1]Декретом Кабінету міністрів України «Про режим іноземного інвестування» від 20. 05. 93 р. [2] ст. 35 Закону України «Про власність» від 27.03.91 р. [3]ст.20 Закону України «Про власність» від 07.02.91р. [4]п.3 ст. 18 Закону України «Про підприємство в Україні» від 07.02.91р. [5] П. 2 ст. 4, ЗУ «Про власність» від 7.02.91р. [6] У розділі ст. 268 ЦК України. 7 П. 1 ст. 18 ЗУ «Про підприємства «від 27.03. 91р.

8 П. 1 ст. 37, п. 1 ст. 39 ЗУ «Про власність» від 7.02. 91 р.

9 П. 1 ст. 34 Закону України «Про підприємства» від 27.03. 91 р.

Показати весь текст

Заповнити форму поточною роботою