Винниченко В., Вернадський В., Маєр-Абіх К.М.: компаративний аналіз теорій

«Ми живемо на зламі, у виключно важливу, по суті, нову епоху життя людства, його історії на нашій планеті"[1,260] - писав В. Вернадський про початок ХХ ст. Важко не погодитися з такою характеристикою, адже саме входження людської спільноти у початок минулого століття поставило перед світом проблеми, пов’язані із самовизначенням, переосмисленням ролі та місця людини як органічної частини Всесвіту у розробці та реалізації векторних шляхів подальшого розвитку земної цивілізації. Справедливо буде зазначити, що, власне, сутність проблеми не є новою у контексті всесвітнього історичного розвитку, але кожен перехідний етап, кожна зміна епох дає їй власне змістове й етико-філософське наповнення. Результати досягнень науково-технічного прогресу, виключна роль, що надавалась науково-теоретичній думці та результати широкого практичного впровадження останньої у повсякденне життя на початку ХХ ст. змусило людину відновити пошуки власної сутності, враховуючи нові аспекти соціальної дійсності. Зрозумілою, відтак, стає пріоритетність розробки питання онтологічної та аксіологічної складових людської особистості різноманітними галузями наукового, філософського, мистецького, соціологічного знання. До того ж, зазначена характеристика визначалась як у загальносвітовому масштабі, так і на терені осібних національних культур. Яскравим прикладом поєднання світового та національного є творчість українського митця, політика та філософа кінця ХІХ — початку ХХ ст. В.Винниченка. Саме його філософська система, відома під назвою конкордизм (від фр. concorde — погодження) є ключем до розуміння творчого коду художньої та публіцистичної спадщини митця і пропонується автором статті до компаративного розгляду з теорією ноосфери В. Вернадського, зважаючи на близькість вихідних понять та бачення подальшого еволюційного розвитку світової цивілізації обох мислителів.

Як відомо, «справжність» ідеї вимірюється її актуальністю для життя не лише сучасників, а й подальших поколінь. Звертання до творчого доробку В. Вернадського та В. Винниченка є доказом суттєвої цінності висловлених ними ідей для вирішення життєво важливих питань, пролонгованих й у наше, ХХІ ст. Для підтвердження даної тези до пропонованого порівняльного аналізу пропонуємо залучити розгляд основних тез сучасного німецького філософа, одного з яскравих представників голістської етики (від грецьк. holos — цілий, весь), К.М.Маєр-Абіха, метою творчих пошуків якого визначається переосмислення людиною базових пріорітетів власного співжиття з природним оточенням, результатом котрого повинна стати зміна світоглядної парадигми «людина — природне середовище» на «людина як складова спільносвіту».

Отже, одним із основних перехресних моментів теорій В. Вернадського, В. Винниченка та К.М.Маєр-Абіха є природно-історична «вписаність» людини у середовище її існування. «Історія людства, так як і життя кожної окремої людської особистості, не може бути відірвана і розглядатись окремо від її «середовища» [1,284] - стверджує В.Вернадський. Процес становлення ноосфери, відповідно до його переконань, залежить від усвідомлення людиною власної сутності, яка полягає насамперед у тому, що вона не є «випадковим, незалежним від оточуючого (біосфери чи ноосфери), вільнодіючим природним явищем"[1,253], а навпаки — є виявленням великого природного процесу, одним із еволюціонуючих геологічних факторів. Вплив соціуму на біосферу спричиняє, у свою чергу, її еволюційні зміни, і, таким чином, ноосфера постає також не чимось відособленим, безумовним по відношенню до людської спільноти, а результатом роботи наукової думки «соціального людства». Отже, В. Вернадський не вважає діяльність людини однозначно згубною, такою, що може спричинити неминучу катастрофу. На його переконання, людина є лише одним із багатьох проявів природного кругообігу, результати якого можна буде оцінювати лише через мільярди років. Але однозначним є те, що лише діяльність соціуму у напрямку наукового освоєння світу може сприяти переходу на наступний, вищий щабель еволюції - формування ноосфери. Таке розуміння ролі і місця людської спільноти у подальшому розвитку планети є, на нашу думку, спорідненим до переконань сучасного німецького філософа К.М.Маєр-Абіха, котрий, незважаючи на безліч непривабливих прикладів взаємодії людських індивідів та оточуючого світу органічної (живої) та неорганічної (неживої) природи, все ж виступає на користь ствердження, що світ з людиною кращий, за світ без неї. Але людству на сучасному етапі слід усвідомити необхідність іще одного просвітництва — просвітництва у плані переосмислення буття на нашій планеті і ролі людини у цьому бутті. Власне, до терміну «Просвітництво» німецький філософ звертається тому, що основною морально-етичною ідеєю останнього декларувалась ідея визнання рівності усіх людей як «рівність творінь Божих (Gleichgeschaffensein). У такий спосіб і модерна держава спирається на визнання рівності індивідів у «природному стані"(Naturzustand), тобто тієї рівності зачаття й народження індивіда, що передує будь-яким соціальним відмінностям"[2,56]. Але суть учення К. М Маєр-Абіха у тому, що ідея рівності поширюється не лише на людських індивідів, а й, з огляду на спільне природне походження, так звану «історичну спорідненість», з усіма іншими живими істотами — тваринами, рослинами, стихіями, що становлять загальну цілісність. «У цій цілісності наші родичі в історії природи — тварини й рослини, разом із довкіллям, морями, повітрям і світлом — є нашим природним спільносвітом, так само як і люди в людській цілісності, у всьому людстві, є нашою людською спільнотою"[2,57]. Отже, суть нового Просвітництва, за К.М.Маєр-Абіхом повинна полягати не в однаковому ставленні до всіх живих істот та неживих явищ природного спільносвіту («. не тільки можна, а й треба по-різному ставитися до різних живих істот: до собак — інакше, ніж до котів, до вищих тварин — інакше, ніж до комах. Відповідно у правовій спільноті природи різні живі істоти аж ніяк не мають однакових прав"[2,57] - зазначає німецький філософ), а у необхідності узгоджувати всі свої дії із глибоким усвідомленням самоцінності кожного природного явища, визнаючи і його відмінність, і його подібність до людської істоти. Таким чином, випливає висновок про необхідність негайних змін не лише у пріоритетних видах людської діяльності, а, насамперед, у самому світогляді, способі мислення, котрий базується на позиціонуванні себе людським індивідом у якості одного з проявів природного кругообігу, однією з рушійних сил еволюційного поступу буття Всесвіту, яка, проте, не є головною, а повинна діяти на умовах гармонійного узгодження із іншими органічними та неорганічними проявами життєдіяльності біосфери.

Спільність походження усіх природних явищ на землі, необхідність зміни світоглядної парадигми та переосмислення позицій власного буття людиною художньо досліджує В. Винниченко у романі «Лепрозорій» (1938). Дослідники говорять про те, що названий роман є мистецьким втіленням філософсько-етичної позиції автора, висвітленій у трактаті «Конкордизм — шлях побудови щастя». Таке ствердження ґрунтується на тому, що оповідачка Івонна Вольвен репрезентує приклад «конкордистської» особистості, особистості, якою у майбутньому може стати будь-який людський індивід, якому для цього необхідно лише усвідомити хибність того, що він раніше вважав нормою життя, відмовитися від того, що руйнує і гнітить сутність людини, і повернутися до природного способу життя, який полягає у природному харчуванні (не вживанні у їжу не лише м’яса тварин, але й рослин, що зазнали будь-якої кулінарної обробки, іншими словами, всього того, що непритаманне «природі людини, себто нічим, що не приготоване на кухні матері природи"[3,158], що дозволить звільнити живу природну енергію, котра забивається «мертвою» їжею, допоможе гармонізувати і особистісне буття особистості, поверне йому відчуття «безпричинної радості», щастя, а відтак — сприятиме поступовій гармонізації оновленого, щасливого та гармонійного соціуму, або ж, послуговуючись термінологією самого В. Винниченка, «конкордистського суспільства». Отже, можна стверджувати, що для українського мислителя ідеалом, бажаною метою суспільного поступу є входження людства в епоху конкордизму, а ключовим моментом на шляху досягнення такої мети є «прозріння», самоусвідомлення хибності нинішнього буття та бажання «зцілення» від хвороби дискордизму. Таким чином, лише сама людина шляхом самоаналізу і, як наслідок його, подальшої самогармонізації, самовдосконалення має вивести себе, людську спільноту як частинку природного спільно світу на новий виток еволюції.

Аналізуючи окреслену позицію В. Винниченка з точки зору вчення В. Вернадського про ноосферу, неможливо не помітити принципових паралелей в обох теоріях. На користь цього свідчить хоча б той факт, що необхідною умовою, рушійною силою і навіть різновидом нової геологічної сили, яка уможливлює і всіляко сприяє переходу людства на досконаліший етап розвитку — етап створення ноосфери, для В. Вернадського є наукова думка, яка, на його переконання, була відсутня на радніших стадіях розвитку біосфери і стала можливою лише із появою представника роду Homo sapiens. Отже, людська істота, яка є результатом еволюції, з’явилась як прояв діяльності біосфери, була передумовою, джерелом та носієм наукової думки та наукової реорганізації дійсності, і тепер від глибини її усвідомлення власної ролі та власної відповідальності перед майбуттям нашого «спільного дому» залежить вектор наступного еволюційного етапу.

Проблема відповідальності, що постає перед людською спільнотою у зазначеному контексті є спільною для теорій В. Вернадського, В. Винниченка та К.М.Маєр-Абіха. Німецький філософ, скажімо, виокремлює вісім рівнів відповідальності соціуму як за збереження людської спільноти, так і за збереження природного світу, які, в свою чергу ґрунтуються на восьмищаблевій етиці сучасного американського філософа Вільяма Франкени.

Отже, відповідно до згаданої концепції, людина відповідальна за: «1) саму себе (егоцентризм), 2) своїх близьких (непотизм — мораль роду), 3) далеких у своїй країні (націоналізм), 4) сучасне людство як спільноту людей, близьких і далеких (антропоцентризм сучасників), 5) людство як таке, зокрема попередні та прийдешні покоління (антропоцентризм загалом), вищі тварини (мамалізм), 7) живі істоти (біоцентризм), і, нарешті, 8) світ як цілісність (фізіоцентризм)"[2,171]. Іншими словами, реалії сучасного буття яскраво демонструють приклади наукових та філософських тез, презентованих мислителями попередніх епох — людина, як феномен, що з одного боку є продуктом еволюції, а з іншого — її знаряддям, внаслідок такої дуалістичності повинна балансувати принципи свого поступу в погодженні до врахування самоцінності кожного природного явища універсуму. Це однаковою мірою стосується усіх проявів діяльності людства — культурної, економічної, політичної, релігійної, наукової тощо.

На різних історичних етапах різноманітним сферам людського знання надавалась функція об'єднання та перетворення розрізнених соціальних груп у єдину загальносвітову спільноту. Цікавою з приводу цього є теза В. Вернадського про те, що такі прояви людської думки як релігія, політика та філософія дискредитували себе у такій якості. Сьогодення й майбуття, на його погляд, слід пов’язувати із розвитком наукової теоретичної та практичної діяльності. Універсальність наукової думки вчений вбачає у її «єдності», одноманітності для всіх країн світу, на відміну від релігії, філософії, атрибутів державності тощо. Саме завдяки такій універсальності наукова думка володіє достатніми потенціями для створення ідеалу майбутнього — загальносвітового, всепланетарного мегасоціуму і, як правову форму його існування — загальнопланетарну універсальну державу з єдиним урядом. Слід зазначити, що таке бачення бажаного майбуття надзвичайно близьке уявленням В. Винниченка, висвітленим у «Конкордизмі» та ряді художніх творів (наприклад, згаданий вище «Лепрозорій», «Слово за тобою, Сталіне!», «Вічний імператив» тощо). Думка про створення Федеративної Республіки Землі не уявлялась українському філософові чимось недосяжним і утопічним, про що свідчить струнка система чітко прописаних кроків-правил, дотримуючись яких, людство досягне гармонійного й щасливого життя. У цій своєрідній програмі-мінімум охоплюються і політичні, й економічні й світоглядні позиції, які, для досягнення позитивного результату, слід взяти до уваги усім країнам світу. Серед таких позицій знаходимо повне роззброєння, перехід на соціально-економічну систему колектократії, створення єдиного Федеративного Уряду тощо. Переконаність у невідворотності, очевидності об'єднання світової людської спільноти у єдину державу імпонує і В.Вернадському. Зокрема, він зазначає, що саме активізація наукових пошуків на початку ХХ ст. приблизило втілення ідей, що довгий час вважались утопічними: «Ідея про єдине державне об'єднання всього людства стає реальністю тільки в наш час, і то, очевидно, стає поки тільки реальним ідеалом, можливість якого не викликає сумнівів. Ясно, що створення такої єдності є необхідною умовою організованості ноосфери, і до неї людство невідворотно прийде"[1,324].

До спільних моментів у поглядах В. Винниченка та В. Вернадського можемо зарахувати також тезу щодо сутності та походження релігійного та політичного впливу правлячої меншості на маси. Скажімо, В. Вернадський, аналізуючи розвиток людської спільноти у рамках історичного часу, робить висновок про невідповідність декларованих морально-етичних засад політичних та релігійних ідеологій, на яких базувалась переважна більшість держав до кінця ХІХ — початку ХХ ст., реальним їх виявленням у повсякденному бутті пересічного громадянина. Найзагальнішим принципом, що насправді лише декларувався на папері і ніяк не впливав на соціально-політичні реалії, вчений називає ідею «рівності» всіх людей, виражену у «своєрідних рамках християнських релігій». Війна 1914 — 1918 років спричинила значну переоцінку цінностей, один із аспектів якої вилився у сумнів щодо доцільності використання релігійних норм та переконань в якості підґрунтя для офіційної державної ідеології. Як наслідок — відбулась заміна релігійних ідеалів на ідеали партійні, або ж «утворилась своєрідна державна віра"[1,279].

В.Винниченко художньо обґрунтовує спільні витоки, подібність сутності та методів впливу релігійних та партійних систем на суспільство у романі «Лепрозорій». Ніби продовжуючи дискурс В. Вернадського, В. Винниченко «експериментально» у часопросторі художнього твору показує неспроможність не лише релігійних, а й політичних систем у контексті переходу до вищого щабля розвитку світової спільноти (ноосфери — у В. Вернадського та конкордизму — у В. Винниченка).

Отже, аналізуючи погляди В. Вернадського, В. Винниченка та К.М.Маєр-Абіха, маємо можливість переконатися у цікавому феномені - з’явившись у певному історичному часі, модель альтернативного руху до вищого щабля еволюції у вигляді створення планетарної держави та загальносвітового соціального об'єднання, із плином історичного часу поступово позбавляється утопічності. Голістська етика, яскравим представником якої є сучасний німецький філософ К.М. Маєр-Абіх, актуалізує, по-новому презентує і своєрідно допрацьовує ідеї, що стали принциповими концептами теорій В. Вернадського та В. Винниченка в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. Саме тому 24 тези повернення до життя, сформульовані німецьким мислителем читаються своєрідним підсумком проведеного аналізу. До того ж, вчитуючись у поради К.М.Маєр-Абіха, можна помітити взаємозв'язок не лише з ідеями названих мислителів, а й завважити основну проблематику філософської, культурної та наукової рефлексії останніх років. Назвемо лише декілька, наприклад: «1. Ми існуємо не для того, щоб знову покинути світ, немовби нас тут і не було. 2. Світ із людьми повинен бути прекраснішим і ліпшим, ніж світ без людей. 4. Ніщо у світі не повинно бути тільки засобом для іншого: усі речі й живі істоти мають власну цінність, і в цій цінності їх потрібно поважати. 7. Розум як голос (логос) природи, що живе в нас, є дарунком природи: спосіб, у який природне ціле на основі пізнавальних і (задля нашої волі) діяльнісних мотивів доходить у нас мови. 8. Розум треба знову застосовувати для життя; він не повинен задля проторення раціонального шляху прагнути смертоносних цілей. 23. Господарству треба покласти цілі та межі, що не визначаються ним самим, а тими культурними рамками, якими вимірюватиметься, що є економічним успіхом, а що ні. 24. Завдяки людині природа має своє продовження, позаяк ми приносимо культуру у світ. Культура є нашим внеском в історію природи"[2,131−133].

Підсумовуючи, хотілось би зазначити, що незважаючи на значну кількість філософських, культурологічних, політологічних, економічних, екологічних та інших наукових розвідок у найрізноманітніших галузях сучасного людського знання, на шляху до реального створення світової єдності задля спільного майбуття зроблено лише перший крок — крок усвідомлення необхідності такого створення і, можливо, перші спроби реалізації такого усвідомлення — активізація процесів глобалізації. Обговорення негативів і позитивів змін світового масштабу внаслідок включення до цих процесів зокрема і нашої країни є чи не найбільш актуальною проблемою сьогодення. Проте, головне слово у виробленні остаточної програми інтеграції українського суспільства до глобального світового співтовариства на умовах можливостей рівноправного розвитку ще не сказане. Відтак, суспільство потребує розробок практичних реалізацій подальших перспективних кроків з урахуванням надбань наукової та філософсько-етичної думки попередників у національному та світовому континуумі. Маємо надію, що рухаючись до втілення мети створення планетарного соціуму, ми не забудемо, що потребуємо не лише глобалізованого, а й гармонізованого суспільства, маючи за попередження тезу К.М.Маєр-Абіха про те, що «не людина є мірою всіх речей, а все, що існує з нами, є мірою нашої людяності"[2,96]. Тож саме людяність у розумінні природної дуалістичності, відповідальності та відчутті спорідненості із природнім спільносвітом повинна стати основною рисою гармонійної особистості майбутнього мегасоціуму.

планетарна держава винниченко вернадський.