Інститут президентства в країнах Центральної Азії

Реферат на тему:

Інститут президентства в країнах Центральної Азії.

Центральноазійський регіон — одна з найбагатших частин світу за запасами корисних копалин. Географічне положення та мінеральні ресурси роблять країни Центральної Азії не лише об'єктом політичних ігор, але й важливими акторами в геополітичних комбінаціях. Тому дослідження внутрішньополітичних процесів в цих країнах мають неабияку вагу, адже саме від ситуації в регіоні часто залежить вибір цими країнами союзників та партнерів на міжнародній арені.

Центральноазійські країни (Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргизія і Туркменістан) є яскравим прикладом держав, де авторитаризм має стійкі тенденції розвитку. «Аналіз політичної практики взагалі примушує дійти висновку: в Центральній Азії утверджується авторитарна модель політичного розвитку у формі світської унітарної держави» [1].

За С. Панаріним [2], панівна в Центральній Азії модель політичного розвитку репрезентована нині трьома модифікаціями. Різниця між ними простежується в конституційному праві, а також в політичній практиці та стилі керівництва. До першої модифікації належать Киргизія і Казахстан, до другої - Узбекистан та Таджикистан, до третьої - Туркменістан.

Перша модифікація — Киргизія і Казахстан Це авторитарна модель з деякими елементами демократії. Наприклад, конституція Киргизії, якщо порівнювати з конституціями інших країн Центральної Азії, створює найсприятливіші умови для формування демократичного політичного режиму. Проте і в ній бачимо перекіс на користь виконавчої, точніше — президентської влади. В конституції Казахстану домінування президента над законодавчою і контроль над судовою владою забезпечені ще надійніше. Наприклад, формування Верховного суду є прерогативою Сенату, але оскільки Сенат фактично формується президентом, то і Верховний суд, і вся судова система перебувають під рукою президента. Окрім цього, конституція Казахстану значною мірою писалась під конкретного президента і під конкретну ситуацію.

Чим виділяються ці дві країни серед інших в Центральній Азії, так це найвищим у регіоні рівнем розвитку партій. Допускається тут і діяльність опозиції та правозахисних організацій. Окрім цього, Киргизія — єдина країна в регіоні, де відбувся державний переворот. Словосполучення «тюльпанова революція» вийшло з ужитку, головним чином, через погроми, юрби мародерів, а також тому, що, за даними ЗМІ, ціла низка місцевих політиків має зв’язки з кримінальним світом. В країні налічується близько 200 організованих кримінальних угруповань, що дуже багато для такої невеликої країни.

Політичний процес в Киргизії в кризовому стані. Під час виборів нова влада задекларувала політичну реформу: передбачалась трансформація президентсько-парламентської республіки у парламентсько-президентську. Проте після виборів президента (10 липня 2005 року) ситуація змінилась. К. Бакієв, який став президентом значною мірою завдяки підтримці нинішнього прем'єр-міністра Ф. Кулова, зараз не бачить сенсу в тому, щоби віддавати значну частину своїх владних повноважень главі уряду. І хоча президент продовжує твердити, що «тандем Бакієв — Кулов» міцний і монолітний, а ситуація в економіці та в соціально-політичній сфері перебуває під контролем, позитивні перетворення прискорюються, всі в країні починають розуміти, що союз К. Бакієва з Ф. Куловим був суто ситуаційним. Зараз К. Бакієв виступає за збереження президентської республіки, що суперечить принципам проголошеної політичної реформи. Президент заявив, що «оскільки думка більшості конституційної ради та стан речей промовляють більше на користь президентсько-парламенської республіки, то на всенародне обгворення винесено проект конституційних поправок, які передбачають саме цю форму правління. Більше того, коментуючи пропозиції деяких киргизьких політиків про необхідність поєднання посад президента і прем'єр-міністра, К. Бакієв зазначив, що це може дати позитивний ефект.

Знижується рівень життя людей і в столиці, і тим більше — в провінції. Іноземні інвестиції майже не надходять. Солідних інвесторів відлякують незрозуміла економічна перспектива та політична нестабільності в країні. До речі, щорічна платня за американську військову базу Манас ($ 200 млн.) складає 60% надходжень до бюджету країни.

З погіршенням економічного становища, як не дивно, більш за все страждає рейтинг президента, а не прем'єра. Можливо саме це і створює певний грунт недовіри між лідерами. У прем'єра Ф. Кулова немає реальних важелів влади, тому можна пронозувати подальше посилення ролі президента Киргизії.

Останні президентські вибори в Казахстані відбулися 4 грудня 2005 року. За посаду глави держави змагалося п’ять кандидатів: діючий президент Н. Назарбаєв, лідер опозиційного блоку «За справедливий Казахстан» Ж. Туякбай, голова партії «Ак жол» («Світлий шлях») А. Байменов, представник комуністичної народної партії Є. Абилкасимов та голова екологічного союзу «Табігат» («Природа») М. Єлеусізов.

Перемога Н. Назарбаєва була цілком прогнозованою. Він взагалі не є тим кандидатом, на імідж якого повинні були працювати PR-менеджери. Рейтинги Н. Назарбаєва завжди були високими: 98,78% 1991 року, 95,4% - на референдумі 1995 року, 79,78% - на виборах 1999 року. Останні вибори засвідчили, що Н. Назарбаєв був найбільш популярним кандидатом (99,4%); його програму знала абсолютна більшість виборців (82,1%); передвиборчу кампанію вважали найбільш цікавою 85,5% опитаних; 82,4% підтримують висунення Н. Назарбаєва на новий термін, а ще 10,6% взагалі не бачать йому гідної зміни.

Дослідники, зокрема економісти, вважають, що зростання рейтингу Н. Назарбаєва є закономірним результатом його успішної політики. Якщо взяти період з 1998 по 2005 рік, то середньорічні темпи зростання ВВП сягнули 10,4%. А абсолютний приріст ВВП в республіці - 85%.

Під час опитування напередодні виборів ставилося, зокрема, запитання щодо реакції населення на можливі фальсифікації виборів. При загальній байдужості населення було виявлено, що 2,6% опитаних готові приєднатися до активних акцій протесту. Але інтрига в тому, що з цих 2,6% понад три чверті збиралися голосувати за Н. Назабаєва.

Отже, вибори президента 2005 року якоюсь мірою були унікальними: Н. Назарбаєв був не лише діючим головою держави та основним претендентом на це місце, але й єдиним опозиційним кандидатом самому собі (в його електораті була найбільша кількість тих, кого традиційно відносять до протестуючих).

Попри те, що досягнення політики президента Н. Назарбаєва очевидні, а його популярність ніколи не викликала сумнівів, треба мати на увазі, що опозиції на виборах не вдалося згуртувати свій потенційний електорат. Якщо ще 2004 року передбачалось, що супротивники Н. Назабаєва можуть розраховувати на 25 — 30% голосів, то на самих виборах усі чотири альтернативні кандидати разом одержали менше 20% голосів.

Останній президентський термін Н. Назарбаєва триватиме до 2013 року, а питання про передачу влади навряд чи буде порушуватися раніше 2007 року. Президент Н. Назарбаєв має всі шанси стати справжнім регіональним лідером, причому всерйоз і надовго. Ще один претендент на цю роль — президент Узбекистану І. Карімов через події в Андижані втратив симпатії як США, так і європейської спільноти.

Друга модифікація — Узбекистан і Таджикистан.

Ці дві держави є президентськими республіками з декоративними елементами демократії, з надзвичайно великими повноваженнями глави держави та фактичним прямим президентським правлінням у поєднанні з конституційно закріпленим, але абсолютно формальним розподілом гілок влади.

1991 року становище Узбекистану було досить складним порівняно з іншими країнами Центральної Азії (за винятком Таджикистану). Тут діяла сильна опозиція, загострювалися національні проблеми. Економіка залежала від постачання нафти і зерна з Росії, в сільському господарстві панувала монокультура (бавовна).

В той час, після розпаду СРСР, шляхом всенародного голосування І. Карімов, одержавши 86% голосів виборців, став президентом Узбекистану. Невдовзі після виборів розпочалися репресії проти представників опозиції. Було заборонено опозиційні партії «Бірлік» і «Ерк», посилився тиск на ісламістів.

1995 року повноваження І. Карімова було подовжено на п’ять років шляхом проведення всенародного референдуму, який, за висновком багатьох зарубіжних аналітичних служб, не був демократичним. Такі ж коментарі робилися й стосовно президентських виборів 2000 року. Другий кандидат на виборах, А. Джалалов, сам визнавав, що мріяв лише про перемогу І. Карімова.

2002 року І. Карімов провів ще один референдум, в результаті якого термін його правління був збільшений до 7 років. Отже, наступні вибори глави держави очікуються не раніше 2007 року.

Конституція Узбекистану — єдина серед країн СНД, яка навіть не передбачає можливості усунення президента з посади через імпічмент. Вважається, що зміна влади в Узбекистані шляхом революції абсолютно неможлива. Тим не менше, І. Карімов балансує зараз між кількома провідними клановими угрупованями, що мають явний регіональний характер. На даний момент в країні у владі представлено в основному два клани — вихідці з Ташкента і Самарканда.

Як і в багатьох інших країнах перехідного типу, основна загроза стабільності держави приховується в соціально-економічній сфері - саме з цим пов’язується зростання екстремістських настроїв.

Узбекистан за кількістю населення випереджає решту країн регіону. Тут живе 26 мільйонів осіб, з яких 72% - узбеки, росіян — 8%, таджиків — 5%, казахів — 4%, татар — 2%. Всього в Узбекистані проживають представники 130 національностей. Середня заробітна платня не перевищує $ 25 — 30. Мінімальна зарплатня — $ 4. У бюджетній сфері середня зарплатня становить $ 15. Більше 80% населення країни живе за межею бідності. Рівень безробіття сягає 1,5 мільйона осіб. Чисельність узбеків, що виїхали за межі республіки, в основному в країни СНД, також становить 1,5 мільйона чоловік. За рівнем корупції Узбекистан посідає 114 місце серед 145 країн у світовому рейтингу корумпованих країн. Заради справедливості зазначимо, що ця проблема властива усім країнам регіону.

Наприкінці 1980;х — початку 1990;х років суспільні відносини в Таджикистані характеризувались надзвичайним загостренням протиріч, нарощуванням та розширенням конфліктності. Конфлікти набували настільки жорсткого характеру, що вилилися в громадянську війну.

Ще 1992 року було здійснено перші спроби врегулювати ситуацію. Протягом року між конфліктуючими сторонами відбулося три зустрічі. Слід зазначити, що всі вони проходили без участі міжнародних організацій. Та зобов’язання, які брали на себе учасники переговорів, постійно порушувалися. Громадянська війна загострювалася, викликаючи великі матеріальні та людські втрати. Лише економічні збитки, за підрахунками спеціалістів, склали більше $ 7 мільярдів. Кількість вбитих перевищила 50 тисяч чоловік, десятки тисяч людей стали біженцями [3]. Лише 27 червня 1997 року в Москві було підписано угоду про встановлення миру і національної злагоди.

Головну роль у миротворчому процесі приписують Е. Рахмонову, якого таджицькі автори порівнюють з А. Лінкольном. Вони так оцінюють діяльність Е. Рахмонова: «Його президентство — це найкраща гарантія відродження держави таджиків. Нащадки Саманідів безумовно приведуть Таджикистан до нових вершин процвітання на просторі цивілізації третього тисячоліття» [4].

1993 року Е. Рахмонов став головою Верховної Ради Таджикистану. Через рік він оголосив запровадження президентського правління. Пізніше змінив Конституцію і подовжив строк президентского правління з п’яти до семи років. Останні зміни дозволили залишатися Е. Рахмонову на посаді президента до 2020 року.

У Таджикистані сім мільйонів населення, з якого понад дві третини проживає за межею бідності. Ще близько мільйона щороку виїздить на роботу в Росію та інші країни СНД. Таджикистан — найбідніша країна центральноазійського регіону.

Було б помилкою вважати таджицького президента абсолютно незалежною політичною фігурою. Напевно, це й неможливо в країні, яка ще не відійшла від кривавої громадянської війни, де залишаються відкритими певні ділянки кордону з Афганістаном, у якій майже половина населення виживає завдяки наркоторгівлі. Суттєвим фактором, що впливає як на внутрішню ситуацію в Таджикистані, так і на його зовнішню політику, є те, що в політичному процесі бере активну участь Ісламська партія відродження. Таджикистан — найрелігійніша країна на теренах колишнього СРСР.

Сьогодні реально лад в країні зберігається завдяки російській армії. І хоча відбулась передача охорони таджицько-афганського кордону під юрисдикцію таджицьких прикордонників, Е. Рахмонов підкреслює, що Таджикистан залишається вірним союзником і стратегічним партнером Росії.

Цікаво, що сьогодні США, в особі помічника держсекретаря Д. Фріда, називають Таджикистан (поряд з Киргизстаном) «країною реформ, що розвивається». Поряд з цим Узбекистан критикується за придушення повстання в Андижані у травні 2005 року та за відмову «дозволити прозоре розслідування подій, що там відбулися» [5].

Взагалі, статус Узбекистану дуже постраждав через свою неповагу до світових стандартів демократії. Проте влада Узбекистану не погоджується з такою трактовкою подій та вважає, що повстання у Ферганській долині спрямовувалося на силове захоплення влади в країні.

На відміну від свого таджицького колеги, І. Карімов є значно сильнішим лідером, а Узбекистан — державою, здатною проводити самостійну зовнішню і внутрішню політику. Прихильників у І. Карімова не менше, ніж противників. Правильно було б сказати, що і ті й інші є ситуаційними акторами, заклопотаними передусім власними інтересами. Автор «узбецької моделі розвитку суспільства» часто отримує по східному яскраві характеристики. Як і Е. Рахмонов, І. Карімов порівнюється з видатним політичним лідером, але — Великої Британії. «Появу Іслама Карімова біля керма країни певною мірою можна порівняти з приходом Вінстона Черчілля до керівництва Англією 1940 року, в катастрофічний для неї час. Такий самий пам’ятник (як В. Черчілль — Т. Л.) від нащадків заслужив у майбутньому і Карімов» [6].

Узбекистан — єдина країна центральноазійського регіону, яка за минуле десятиліття кілька разів змінювала свою зовнішньополітичну орієнтацію. Відхід від Росії Узбекистан почав у 1995 — 1998 роках, коли Ташкент відчув себе досить впевнено у світовій економіці. Його бавовна, золото та уран мали попит, й іноземні фірми активно йшли в республіку, відкриваючи свої представництва. Досвідчений політик, І. Карімов завжди діяв згідно з тезою, що в політиці немає друзів, є лише постійні інтереси. Цим і виправдовуються численні коливання Узбекистану в зовнішній політиці, який, залежно від ситуації, орієнтуються то на Туреччину, то на Китай, то на Німеччину чи Південну Корею, то на США, то на Росію.

Дехто з експертів вважає, що невдовзі на узбецькій землі замість американської може з’явитися російська військова база, яка діятиме в рамках Організації договору про колективну безпеку.

Згідно з конституцією країни, І. Карімов перебуває при владі останній строк. Зміна влади, вірогідно, буде досить болючою, адже за неї боротиметься кілька кланів.

У президента Таджикистану зараз серйозних конкурентів немає ні серед окремих політиків, ні серед представників політичних партій. Скоріш за все, Е. Рахмонов після закінчення усіх своїх президентських термінів шукатиме наступника. Тут досить ймовірна російська модель зміни керівництва.

Третя модифікація -Туркменістан С. Ніязов керує Туркменістаном з 1985 року — спочатку як керівник ЦК компартії, а після розвалу СРСР — в якості всенародно обраного президента. Формально країна є президентською республікою. Але її глава володіє фактично безмежними можливостями.

В цьому випадку йдеться про надзвичайно своєрідну модифікацію авторитарної моделі: вона переростає навіть не в тоталітарний режим, а набуває рис східної деспотії. Розподіл законодавчої і виконавчої влади не проведений навіть на конституційному рівні. Точніше, він нівелюється через те, що над ними стоїть вищий представницький орган — Халк Маслахати (Народна рада). За конституцією цей орган поєднує функції обох гілок влади і висловлює вищу волю народу. Головою ради є сам президент. До її складу входить 2507 членів — депутати, міністри, члени місцевих рад, голови міст та районів, аксакали, бавовнярі, діячі культури, які ухвалюють доленосні для країни рішення. Так, 1999 року Народна рада зняла обмеження з президентського терміну, і С. Ніязов був оголошений пожиттєвим президентом. Рада повторно прийняла це рішення 2002 року. Пожиттєве президентство ніяк не закріплено законодавчо.

Окрім цього, конституцією Туркменістану забезпечено жорсткий і доволі відвертий контроль президента над судовою владою. Партійна структура в країні нерозвинена, преса існує лише офіційна. Будь-яка критика влади виключена, про опозицію взагалі не йдеться.

24 жовтня 2005 року С. Ніязов заявив: «2009 року ми проведемо вибори нового президента». Існують різні тлумачення цієї дивної заяви. Перше: це перевірка найближчого оточення на можливість зради. Друге: демонстрація цивілізованому світові того, що в газовому царстві існує демократія. Третє: С. Ніязов справді шукає «спадкоємця». В останньому випадку найбільш вірогідним переможцем наступних безальтернативних президентських виборів вважають І. Ніязову — доньку президента, або А. Реджепова — начальника особистої охорони президента. Та скоріш за все, 65-річний Туркменбаші відчуває стурбованість щодо своїх можливостей зберегти «пожиттєву» владу.

Отже, на цей час в країнах Центральної Азії, на думку дослідників, альтернативи авторитарній моделі політичної влади не спостерігається. «Навіть „європейське“ населення, виховане в дусі радянського державного патерналізму, демонструє вкрай низький рівень політичної активності» [7]. Постійне зниження його кількості об'єктивно посилює характер місцевого суспільства. А це, у свою чергу, може сприяти трансформації «м'якого» авторитаризму в жорстку владу.

Досвід авторитарних режимів східних країн, що розвиваються, доводить, що перехід від жорсткого авторитаризму до м’якого, від деспотії до керованої демократії, до режимів, здатних, при всій їх недосконалості, просуватися шляхом справжньої демократизації, може здійснюватись по-різному. В одних випадках імпульс до переходу дає масове соціальне заворушення, в інших — локальний, але сильний протест однієї, найбільш свідомої соціальної групи населення, в третьому — достатньо зростаючої апатії та невдоволення мас і розколу еліт.

Тому, на нашу думку, принципи політичного лідерства в країнах Центральної Азії заслуговують на глибоке дослідження. В інтересах світової спільноти — здійснювати вплив на перебіг подій в Центральній Азії таким чином, щоб сприяти розвитку там цінностей і норм поведінки європейських держав, починаючи від дотримання прав людини і закінчуючи заходами для нерозповсюдження зброї масового знищення. В руках лідерів центральноазійських держав не лише долі народів їх країн, адже збереження миру в цьому надзвичайно важливому регіоні є запорукою стабільності на світовій арені.

Література:

1. Панарин С. А. Политическое развитие государств Центральной Азии в свете географии и истории региона // Вестник Евразии. — 2000. — № 1. — С. 30.

2. Там само. — С. 32.

3. Эмомали Рахмонов: наша цель — единство, согласие, созидание! — Душанбе: Ирфон, 2000. — 125 с.

4. Там само. — С. 122.

5. В результаті заворушень в Андижані, за офіційними даними узбецької влади, загинуло 187 осіб. Проте на думку правозахисників там було вбито близько тисячі людей.

6. Левитин И. Л. Узбекистан. Эпоха Каримова. — М.: Вагриус, 2003. — С. 32.

7. Панарин С. А. Политическое развитие государств Центральной Азии в свете географии и истории региона // Вестник Евразии. — 2000. — № 1. — С. 38.

8. internet.