Китай у середині XVII – на початку ХХ століття

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ Китай у середині XVII — на початку ХХ століття

ПЛАН

1. Державне життя Китаю в 17 — 18 ст.

2. Опіумні війни та утворення тайпінської держави

3. Китай після занепаду держави тайпінів

4. Китай на початку ХХ ст. Синкхайська революція

1. Державне життя Китаю в 17 — 18 ст.

Китай — одна із стародавніх держав світу, розташованих у Східній Азії. На початок нової доби це була найвеличніша феодальна держава, в якій від середини XIV до середини XVII ст. правила китайська династія Мін. На той час це була землеробська країна, де під посіви виділялися величезні масиви землі. Бездоганно діяла складна розгалужена мережа штучного зрошення. Висока культура вирощування зернових, бобових та овочів, запровадження бавовництва й шовківництва, вирощування кущів та дерев рідкісних і цінних порід, збирання чайного листа, лакової рідини забезпечували піднесення господарського життя Китаю.

На початку XVII ст. унаслідок загострення суперечностей феодального суспільства Китай був охоплений Великою селянською війною (1628—1634 рр.). Мінська династія була повалена, а китайські феодали, зазнаючи поразок у боротьбі з селянством, уклали союз із північним сусідом і своїм воєнним супротивником — маньчжурськими ханами. Спільними зусиллями їм удалося здолати опір селянських армій, хоча перемога дісталася нелегко.

У 1644 р. маньчжури захопили столицю Китаю Пекін і заснували тут свою династію Цін, яка залишалася при владі до початку XX ст. Упродовж кількох десятиліть тривала вперта боротьба китайського народу проти маньчжурських завойовників. У 1683 р. вони захопили о. Тайвань, де зосереджувалися китайські патріотичні сили. Відсутність єдності серед патріотів призвела до падіння й цього останнього вогнища опору. Після захоплення о. Тайвань влада Цін була поширена на територію всього Китаю.

Перебуваючи на значно нижчому рівні суспільного розвитку, маньчжури не змогли внести нічого нового в соціальний та економічний устрій завойованої країни.

Урядова політика Цинів була спрямована на відновлення старих феодальних порядків, зміцнення привілейованого становища маньчжурських феодалів. Закріпившись при владі, Цини провели перепис населення (кількість населення Китаю на той час сягала майже 70 млн чоловік) і селянських господарств, запровадили податки і феодальні повинності. Село було пов’язане круговою порукою, адміністративним поділом на десятки, сотні й тисячі дворів. Товарне виробництво і торгівля, що досягли значного рівня розвитку у феодальному Китаї, стали складовим елементом феодальної економіки. Маньчжури проголосили державною власністю багатства надр Китаю, встановили монополію на сіль, видобуток руди тощо.

Державний лад за правління династії Цін базувався на старих китайських зразках. На чолі держави стояв необмежений у своїй владі монарх — маньчжурський богдихан, який привласнив функції і верховного глави конфуціанської релігії, що вимагала суворого підкорення владі старішого, проповідувала божественне походження імператора. Функції кабінету міністрів здійснювали шість приказів-палат: чинів, податків, ритуалів, військовий, кримінальний і громадських робіт. Богдихану підпорядковувалася також військова рада. Головною опорою цінських богдиханів було військо, в якому служили переважно маньчжури. Військовики високо оплачувалися і мали безліч привілеїв.

Користуючись усіма досягненнями китайської культури, нечувано розбагатівши за рахунок експлуатації китайського народу, завойовники-маньчжури намагалися всіляко закріпити своє панівне становище в країні, обмежували права корінного населення Китаю. Змішані шлюби заборонялися. Умови життя, норми поведінки, одяг, зачіска — все це суворо регламентувалося й мало підкреслювати зверхність маньчжурів над іншими народами країни. В період свого панування в Китаї Цін здійснювали активну експансіоністську політику в Маньчжурії, Монголії, Тибеті, Кореї. Вони підкорили своєму впливові більшу частину Середньої Азії (після завоювання й знищення в середині XVII ст. Джунгарського ханства).

До західноєвропейських місіонерів цінський уряд спочатку ставився доброзичливо, вбачаючи в них союзників у боротьбі проти бунтівливих китайців. Пізніше, коли у маньчжурів минула гостра потреба в послугах європейців, проникнення яких у країну й втручання в китайські справи посилилися, імператор Цяньлунь видав указ (1757), який забороняв іноземну торгівлю в усіх китайських портах, окрім Гуанчжоу. Європейцям було заборонено відвідувати Китай, а китайцям виїжджати за межі країни. Так маньчжурська династія Цинів нав’язала китайцям та іншим підкореним народам реакційну систему ізоляції від зовнішнього світу.

Політика самоізоляції дещо загальмувала процес проникнення європейських колонізаторів до Китаю. Проте головним її наслідком була консервація феодальних порядків, подвійне гноблення маньчжурськими і китайськими феодалами народів Китаю. Обмеживши зовнішню торгівлю, обірвавши зовнішні зв’язки країни, Цін завдали жорстокого удару розвитку ремесла, мануфактур, торгівлі й прирекли Китай на замкнутість і застій, неуцтво та відсталість. Водночас політика самоізоляції не захищала Китай від втручань з боку європейських колоніальних держав, а навпаки, послабила його, примушуючи суспільство жити середньовічними уявленнями про військову могутність Цінської імперії.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Китай переживав глибоку економічну і політичну кризу. В китайському селі панували голод і злидні. У містах зростала кількість ремісничих підприємств і мануфактур; виникали приватні, із застосуванням найманої праці, прядильні і ткацькі майстерні. З’являлися залізоплавильні печі, майстерні з виробництва фарфору, велися кам’яновугільні та лісні розробки тощо. Проте ці процеси, що відбивали нові тенденції в розвитку економіки — зародження елементів капіталістичного ладу, мали ще обмежений характер і в цілому мало впливали на руйнування феодальних підвалин економічного ладу. Невдоволення мас антинародним режимом невпинно зростало.

Важливим елементом прояву кризи феодалізму в Китаї було зростання кількості антифеодальних, передусім антиманьчжурських повстань селянських мас, які відбувалися під керівництвом різних таємних товариств — «Тріади» на о. Тайвань, «Білого лотосу» на півночі країни та ін. Масовими були виступи пригноблених народів на південному заході та півночі Китаю. Всі ці виступи, як правило, мали місцевий характер, були погано організовані й закінчувалися поразкою, проте вони свідчили про зростання невдоволення китайського народу і назрівання в країні нової загальнокитайської селянської війни.

2. Опіумні війни та утворення тайпінської держави

Відкриття портів, збільшення імпорту європейських товарів, пожвавлення торгівлі свідчили про втягування Китаю в орбіту світового капіталістичного ринку. Почався процес перетворення китайської феодальної держави на напівколонію капіталістичних держав.

Контрибуція, накладена на Китай, і безперервне викачування срібла за ввезений опіум призвели до знецінення китайських грошей. Колосальне зростання цін на срібло спричинили цілковите зубожіння китайських селян і ремісників, яким для сплати податків доводилося міняти мідні гроші на срібні, що різко подорожчали.

Богдихан та його правителі запроваджували все нові й нові податки, сплачувати які вимагалося тільки сріблом. Постійно зростала орендна плата за землю, посилювалася феодальна експлуатація китайських селян. Село зубожіло й занепало. Системи штучного зрошення — канали, греблі, дамби — руйнувалися. Розливи річок, повені, а в інших місцях посухи призводили до масового голоду. Голодні селяни залишали села, обробляти землю було нікому. Збільшилася еміграція китайців до країн Південно-Східної Азії, на індонезійські острови й інші території.

Особливо погіршало становище народних мас після відкриття китайських портів для ввезення іноземних товарів. Цей крок мав трагічні наслідки для економіки країни. Увіз до Китаю англійських вовняних та бавовняних тканин з 1842—1845 рр. збільшився приблизно в 3,5 раза.

Увіз іноземних «тюків ситцю» мав у Китаї такі ж згубні наслідки, як і в Індії. Китайські ремесло, мануфактура, домашні промисли сильно постраждали від іноземної конкуренції. Це підірвало китайську економіку і, відповідно, соціальну сферу. Сотні тисяч ткачів втратили роботу. Китайці стали купувати дешевші англійські товари, прирікаючи тим самим на загибель свої власні мануфактури.

Народне обурення дедалі частіше набувало форм заколотів і стихійних повстань. Маньчжури жорстоко розправлялися з повстанцями, проте антиманьчжурський рух не припинявся. Він охоплював усе нові й нові райони. Згідно з китайськими джерелами, протягом 1841 — 1849 рр. у країні відбулося 110 повстань і заворушень, в яких брали участь як китайці, так і представники інших національностей — дунгани, тибетці, мяо та ін.

Здебільшого ці повстання очолювалися таємними товариствами, діяльність яких проходила під гаслами повалення маньчжурської династії, неспроможної відстояти незалежність країни. Найбільш активними серед них були «Тріади» (Саньхе), товариство «Землі і Неба» (Тянь-дихуей), товариство «Трьох крапок» (Саньдяньхуей).

Невдоволення народних мас особливо активно виявлялося на півдні Китаю, у провінції Гуандун і Гуансі, які найбільше постраждали від війни та руйнівних наслідків увезення іноземних товарів. Ці провінції стали вогнищем селянської війни, яка розгорнулася в середині XIX ст. й увійшла в історію під назвою Тайпінського повстання.

Держава тайпінів.

Важливим наслідком «опіумної» війни було виникнення в країні революційної ситуації, розвиток якої привів до того, що імперію Цін потрясло селянське повстання. Його очолили керівники таємного антиманьчжурського товариства «Байманді хуэй» («Суспільство поклоніння верховному владиці»). Керівником товариства і його ідеологом був сільський вчитель Хун Сюцюань. Товариство проповідувало рівність і братерство, для обгрунтування яких використовувалися деякі ідеї християнства. Кінцеву мету боротьби Хун Сюцюань бачив в створенні «Тайпін тянъго» («Небесної держави загального благоденствування»), тому його послідовники і почали іменуватися тайпінами. Вони пропагували і здійснювали на практиці ідеї зрівняльного розподілу, які привертали до тайпінів головним чином знедолених людей. Але в їх ряди увійшли і представники торгової буржуазії і поміщиків, привернуті антиманьчжурською спрямованістю руху.

Повстання розвивалося успішно. У 1851 р. повстанці оволоділи окружним центром Юнань і заклали тут основи своєї державності. Було проголошене «Тайпін тяньго», керівник руху Хун Сюцюайь отримав титул небесного царя (тянь ван), царями (ванами) почали іменуватися і п’ять інших керівників руху. Таким чином, як і в інших селянських рухах, китайські селяни не пішли далі за встановлення «справедливої» монархії. Тайпіни приділяли велику увагу військовій справі і незабаром створили боєздатну армію, що відрізнялася строгою дисципліною. У березні 1853 р. війська тайпінів узяли Нанкін — столицю Китаю в період Мінської династії який був проголошений столицею «небесної держави». Незабаром після цієї події був обнародуваний документ під назвою «Земельна система небесної династії», значення якого виходило за рамки його офіційного найменування — практично він був програмою антифеодальної селянської революції. Цей документ передбачав розподіл землі на зрівняльних основах, звільнення селян від орендної плати поміщикам надання рівноправ'я жінкам, аж до рівного з чоловіками доступу на державну службу, державний захист непрацездатних, заходи боротьби з корупцією і ін.

Влада тайпінів на частині території Китаю проіснувала до 1864 р. Основними причинами її загибелі, не рахуючи деяких стратегічних прорахунків тайпінських керівників і розколу в їх середовищі, були інтервенція західних держав і внутрішнє розкладання тайпінского руху. Тайпінські армії втратили минулу боєздатність, а тайпіни в цілому — широку підтримку народу. Вони потерпіли поразку під ударами об'єднаних військ маньчжурської династії і китайських поміщиків, підтриманих інтервентами. Проте повстання Тайпінів мало велике історичне значення, стало передвісником китайської буржуазно-демократичній революції, передвісником національновизвольної боротьби.

3. Китай після занепаду держави тайпінів

Тайпінське повстання і «опіумні» війни потрясли Цінський Китай. При цьому в державному ладі не відбулося істотних змін, за виключенням деяких перетворень в структурі державних органів. Знаменною подією з’явилася установа в 1861 р. після третьої «опіумної» війни державного органу, що відає закордонними справами під назвою Головна канцелярія по закордонних справах, яка не була відомством по закордонних справах в звичайному розумінні цього слова. Головні чиновники канцелярії працювали в ній за сумісництвом, були, як правило некомпетентні, що утрудняло переговори з ними представників іноземних держав. Та все ж поява в державній структурі спеціального органу по закордонних справах стало певною віхою, що означала кінець багатовіковій ізоляції країни. У 1885 р. з’явилося ще одне центральне відомство — адміралтейство (канцелярія по військово-морських справах). Організації його передувало знищення китайського флоту в час франкокитайської війни 1884— 1885 рр., що закінчилася підписанням ще одного нерівноправного договору і захопленням французами Аннама. Проте засоби асигновані на будівництво флоту, пошли в основному на будівництво літнього імператорського палацу під Пекіном, туди ж були направлені і люди що призначалися для служби у флоті. Китай як і раніше залишався беззбройним перед лицем іноземної агресії.

Після придушення повстання тайпінів була скасована система двох губернаторів в провінціях (військового і цивільного) і місцева влада зосередилася в одних руках. У структурі провінційного управління закріпилися ті, що виникли в останній період боротьби з тайпінським рухом комітети з відновлення порядку, що складалися з головних провінційних чиновників, а саме: скарбника, судового чиновника, соляного контролера і зернового інтенданта. Намісники отримали право страчувати без попередньої санкції зверху осіб, викритих в приналежності до таємних товариств, що мають метою скинення існуючого ладу, і «відкритих бунтівників і розбійників». Разом з тим маньчжури, зберігши пануюче положення, були вимушені надати китайським феодалам, що врятували разом з іноземцями Цінську династію, більше число державних посад. Характерною особливістю формування державного апарату тих часів є розширення відкритого продажу посад, посилення свавілля чиновників.

Експансія іноземного капіталу, що різко посилилася, до Китаю привела до захоплення ним найважливіших позицій в економіці, до виникнення порівняно сильного і динамічного іноземного сектора в економіці. Країна перетворювалася на напівколонію західних держав. У 60—80-і рр. XIX в. виникають перші китайські капіталістичні підприємства. Первинно це казенні або казенно-приватні заводи арсенали і майстерні, а потім приватні підприємства, що діяли також під контролем держави. Ведучою силою національної буржуазії, що формувалась, стали крупні чиновники і поміщики. Раніше національної утворилася в Китаї компрадорська (посередницька) буржуазія, що виступала як сила, прагнуча зберегти антинародний і антинаціональний маньчжурський режим. Вторгнення в країну іноземного капіталу покінчило з відносною замкнутістю китайського села, залучило сільське господарство Китаю до світовому ринку.

Зростання національного капіталізму, розширення економічних зв’язків в країні, виникнення крупних економічних і культурних центрів створили умови для утворення китайської нації, розвитку національної самосвідомості. Поразка Китаю у війні з Японією (1895 р.) і особливо імперіалістичний розділ країни активізували діяльність патріотичних сил. В кінці XIX в. великий вплив на її суспільне життя зробила група інтелігентів на чолі з публіцистом і філософом Кан Ювеем, що представляла інтереси національної буржуазії і поміщиків, що обуржуазнювалися. Ця група виступала за модернізацію країни, за проведення реформ з допомогою імператорській владі.

Імператор Гуансюй, що співчував реформаторам, призначив членів групи на державні пости і на основі підготовленої Кан Ювеем програмної доповіді видав 50 досить радикальних указів, присвячених в своїй більшості питанням економіки і освіти, а також деяким питанням діяльності державного апарату. Цей тримісячний період 1898 р. увійшов до історії Китаю під назвою «сто днів реформ». Реформи не були проведені в життя через палацовий переворот. Імператор Гуансюй був арештований, його укази скасовані, а реформатори страчені.

У 1899 році Китай знов був приголомшений народним повстанням. Це було виступ сільської і міської бідноти в рядах іхетуань («загонів справедливості і згоди»), що виникли базі таємного товариства — «Кулак в ім'я справедливості і згоди». Повстання носило головним чином антиіноземний характер і продовжувалося до 1901 р., будучи посиленим представниками правлячих кіл, що загравали з широким народним рухом. Облога повсталими посольського кварталу в Пекіні послужила приводом для втручання у внутрішні справи Китаю ряду європейських держав царській Росії і США. У 1900 р. війська інтервентів зайняли Пекін. Цінський двір капітулював.

У 1901 році представником Цінів був підписаний так званий «завершальний протокол», по якому китайський уряд зобов’язався виплатити державам, що вторглися в країну, величезну контрибуцію і прийняло ряд принизливих умов, що закріплювали остаточне перетворення Китаю в напівколонію. Ганебні умови «завершального протоколу» підсилили загальну ненависть народу до маньчжурської династії, і, щоб притупити її, Ціни вимушені були зробити ряд реформ.

4. Китай на початку ХХ ст. Синьхайська революція

Першим практичним кроком в серії реформ була реорганізація Головної канцелярії по закордонних справах, на базі якої незабаром після придушення повстання іхетуань було створено Міністерство закордонних справ по європейському зразку. Були скасовані ряд синекур при дворі і в провінціях. У 1903 р. замість колишнього міністерства суспільних робіт було створено міністерство землеробства, промисловості і торгівлі, перед яким було поставлено завдання виробити статути, що регламентують діяльність торговопромислових підприємств, всіляко сприяти притоці капіталів в промисловість і торгівлю. У 1905 р. створюється міністерство поліції, перетворене наступного року в міністерство внутрішніх справ. В той же час створюються міністерства освіти, пошти, шляхів сполучення, фінансів, армії і права (замість міністерства кримінальних покарань). У 1906 р. засноване Головне митне управління. Судові органи відділяються від адміністрації. Судову систему склали Верховна судова палата, суди вищого ступеня, окружні суди і суди першої інстанції. Одночасно була установлена прокуратура.

У 1906 році був обнародуваний указ про проведення підготовчих заходів для переходу до конституційного правління. У зв’язку з цим в наступному році Ціни заснували бюро по складанню і перевірці конституції, а також бюро законодавчих реформ, що зосередило свої зусилля на підготовці кодексів. 1 серпня 1908 р. був опублікований документ під назвою «Основна програма конституції». Підкреслюючи непорушність імператорської влади, необмеженість її прав у всіх областях політичного життя, цей документ згадував, разом з тим, про створення в майбутньому представницької установи — парламенту, правда, з вельми обмеженими дорадчими функціями.

Після придушення повстання іхетуань кількість підпільних революційних організацій продовжувала рости, не припинялися і стихійні виступи селян. У 1905 р. відбулося об'єднання революційних організацій країни в Союзну лігу (Тунмин хуей), ядром якої стало Товариство відродження Китаю. Програмою Союзної ліги стали три принципи розроблені великим китайським революціонером Сунь Ятсеном: націоналізм (скидання Цінської династії і відновлення незалежності Китаю), народовладдя (установлення республіки) і народне благоденствування (здійснення зрівняльного землекористування).

1906—1908 рр. були періодом революційного підйому, в ході якого Союзна ліга підсилила свій вплив серед народних мас. У революційний рух були залучені солдати і офіцери нових, тобто по-європейськи навчених військ.

Революція почалася повстанням революційних солдатів і офіцерів в Учані в жовтні 1911 р. Повстання швидко перекинулося у всі провінції Південного і Центрального Китаю. На півночі країни, менш розвиненому в промисловому відношенні, влада залишилася в руках цінського уряду. Ціни звернулися за допомогою до генерала Юань Шикаю, колишнього губернатора столичної провінції Чжілі, безпринципному політиканові і кар'єристові що знаходився у той час не у справ. Юань Шикай був призначений головнокомандуючим всіма імператорськими озброєними силами, а на початку листопада став прем'єр-міністром імператорського уряду.

В той же час на півдні сформувався тимчасовий революційне уряд, а в грудні 1911 р. на конференції представників 17 революційних провінцій тимчасовим президентом республіки був вибраний Сунь Ятсен, що повернувся до Китаю з еміграції. В результаті ряду політичних маневрів був досягнутий компроміс, фіналом якого було зречення Цінів. Проте і Сунь Ятсен був вимушений віддати Юаню Шикаю президентський пост.

10 березня 1912 р. збори представників провінцій оголосили себе Національними зборами, прийняло Тимчасову конституцію республіки запропоновану Сунь Ятсеном. Для напівфеодального Китаю ця конституція була прогресивним документом. Вона проголошувала принципи рівноправ'я всього населення і недоторканності особи, свободи зборів, друку віросповідання, таємниці листування, права принесення скарг на дію чиновників і так далі. Як вищий органи законодавчої влади Конституцією передбачався парламент у складі нижньої палати і сенату.

Сунь Ятсен вважав, що конституція обмежуватиме диктаторські наміри Юань Шикая. Проте цей розрахунок не виправдався. На виборах до парламенту в грудні 1912— лютому 1913 рр. більшість місць отримав Гоміньдан (Національна партія), створений в результаті перетворення Союзної ліги. Лідер нової партії Сун Цзяожень готувався стати прем'єр-міністром.

Для того, щоб звести нанівець вплив парламенту, Юань Шикай удався до політичного терору. По його розпорядженню за три тижні до відкриття парламенту був убитий Сун Цзяожень. Юань Шикай ігнорував думку парламенту по найважливіших питаннях внутрішньої і зовнішньої політики. В той же час він добивався підтримки з боку іноземних держав, навіть ціною національної зради. Тому в травні 1913 р. Сунь Ятсен призвав народ і війська південних провінцій повалити диктатуру Юань Шикая. Антіюаньшикайськоє повстання почалося в тому ж році, але потерпіло поразку. Сунь Ятсен знову був вимушений покинути країну.

Юань Шикай, подавивши повстання, прийняв заходи для зміцнення особистої влади. Шляхом погроз і підкупів він провів через парламент свою кандидатуру як постійний президент. Парламент був розпущений, 14 травня 1914 р. була оголошена нова Тимчасова конституція, що надала президентові диктаторські повноваження. Кабінет міністрів ставав відповідальним вже не перед парламентом, а перед президентом. Відмінялися багато демократичних інститутів. В кінці 1915 р. було офіційно оголошено про відновлення монархії. Напередодні цього акту диктатор прийняв так звану «21 вимогу» Японії, направлену на перетворення Китаю на японську колонію. Все це підсилило опозицію диктатурі Юань Шикая. На півдні почалося нове антиюаньшикайське повстання.

Диктатор був вимушений зробити заяву про відмову від монархії, але це не зупинило повстання. Незабаром після смерті Юань Шикая в 1916 р. влада опинилася в руках північнокитайських мілітаристов—генералів, що встановили військову диктатуру на підвладних їм територіях. Але революційний Південь не визнав влади північних генералів. У вересні 1917 р. в Гуанчжоу (Кантон) сформувався військовий уряд захисту республіки на чолі з Сунь Ятсеном. Жовтнева революція в Росії додала новий імпульс боротьбі китайського народу за національне звільнення і соціальну справедливість. У Китаї вона відгукнулася «рухом 4 травня», що поклало початок новому етапу визвольної боротьби. 4 травня 1919 р. в Пекіні відбулися багатолюдні демонстрації проти політики капіталістичних держав відносно Китаю і зокрема, проти вирішення Паризької мирної конференції, що санкціонувала захоплення Японією провінції Шаньдун. У 1921 році за допомогою Комінтерну була створена Комуністична партія Китаю.

Використана література

1. Болдырева Галина Николаевна. Новая и новейшая история стран Азии и Африки: Учеб. пособие для студ. и аспирантов ист. фак. пед. вузов — Воронеж: Изд-во ВГУ, 1995. — 315с.

2. Васильев Леонид Сергеевич. История Востока: В 2 т.:Учеб. по спец. «История» — М.: Высш.шк., 1998. — 495с. Т. 1 — М.: Высш.шк., 1998 — 495с.

3. История Востока: В 6 т. / РАН; Институт востоковедения / Р. Б. Рыбаков (ред.) — М.: «Восточная литература» РАН, 2000. Т. 3: Восток на рубеже средневековья и нового времени. XVIXVIII вв. — М.: «Восточная литература» РАН, 1999 — 696с.