Формування болгарської інтелігенції в Ізмаїльській області УРСР та на півдні МРСР (1944-1954 рр.)

Аналізуються методи і форми розгортання освітянської справи у болгарському середовищі, стрімкі темпи підвищення освітнього та культурного рівня болгарського населення, його русифікація та молдовофікація. Розкриваються особливості культурно—освітніх змін серед болгар та початок формування нової болгарської інтелігенції в межах Ізмаїльської області УРСР та півдня МРСР.

Ключові слова: національні меншини, болгарське населення, Молдова, Україна, русифікація, молдовофікація, радянізація, культурна революція, інтелігенція. ізмаїльсикй болгарський освітянський інтелігенція Проголошення суверенітету України та Молдови, демократизація життєдіяльності українського та молдавського суспільств призвели до справжнього ренесансу культур національних меншин. Вперше з’явилася реальна можливість представникам цих культур будувати гармонійні відносини. Падіння «залізної завіси» відкрило широкий доступ до знайомства з міжнародним досвідом у цій галузі. Історія болгарської діаспори повоєнного часу досі залишалася практично поза увагою науковців, проте її докладне вивчення має велике значення для загального розуміння історії болгарського народу як в Україні, так і в Молдові.

Важливим компонентом культурної революції стало формування в приєднаних до СРСР землях Пруто-Дністровського межиріччя нової соціалістичної інтелігенції, яка мала, виходячи із соціального складу населення, головним чином, сільське коріння. Існують чисельні роботи, головним чином, молдавських науковців, у яких показаний процес формування соціалістичної інтелігенції в повоєнні часи, насамперед, в МРСР. Однак у них, практично, жодним словом не згадано про становлення нової болгарської інтелігенції.

Насамперед, існуюча в СРСР освітня система давала можливість представникам болгарського населення регіону долучитися до кола інтелігенції, переважно сільської, шляхом отримання вищої або середньої спеціальної освіти. В подібні учбові заклади молодь із села або направляли, або, що рідше, вона потрапляла туди сама. Подібна політика торкнулася й болгар вже у перші повоєнні роки. Наприклад, у 1947;1948 навчальному році у Білгород-Дністровському педагогічному училищі навчалося 137 студентів, з них 16 були представниками болгарської національності [1, арк. 81].

Проте при вступі до вищих учбових закладів перевага віддавалася представникам корінної національності. 27 липня 1945 р. раднарком МРСР та бюро центрального комітету компартії Молдавії прийняли постанову «Про організацію робітничих факультетів при вузах Молдавської РСР» [2, с. 162−163]. У відповідності із нею в республіці відкривались факультети із трирічним терміном навчання, на які зараховувалися особи, що мали освіту в обсязі початкової школи, «головним чином із числа корінної національності». Робилось це для того, щоб, як вказувалось у документі, «забезпечити набір молоді основної національності у вищі навчальні заклади республіки». Формальною підставою для таких дій радянська влада вважала двадцятидворічний період бояро-румунського панування та трирічний період фашистської окупації Молдавії, коли діти трудящих не могли отримати середню освіту.

Тож не дивно, що у Молдавському державному педагогічному інституті в 1944;1945 навчальному році ні серед студентів, ні тим більш, серед викладачів не було болгар. Унаслідок більш високого попереднього освітнього рівня переважали росіяни, а вже потім за ними чисельно були представлені молдавани, євреї, українці [3, арк. 177].

Таким чином, постанова від 27 липня 1945 р. обмежувала можливість для дітей трудівників болгарського походження отримати вищу освіту. Тобто, для болгар МРСР здобутки культурної революції прийшли із запізненням, порівняно із болгарами Ізмаїльської області, коли були скасовані певні обмеження на доступ до вищої освіти представникам інших національностей Молдавії, крім корінної.

Хоча статистика чисельності інтелігенції повоєнних років за національним складом відсутня, наявні матеріали дозволяють зробити певні підрахунки стосовно сільської болгарської інтелігенції. В 1953 р. в Ізмаїльській області налічувалось 272 вчителя болгарського походження [3, арк. 130−131]. Нараховувалася ще невелика кількість творчих працівників, журналістів районних газет, що друкувалися болгарською мовою, студентів. Крім того, до числа сільської інтелігенції вчені відносили лікарів, голів колгоспів, агрономів, зоотехніків, інженерів, бригадирів, бібліотекарів, клубних працівників тощо. Зважаючи на те, що частина осіб, які обіймали ці посади в той час, не були болгарами та враховуючи кількість болгарських сіл, можна додати ще 200−250 осіб. Відтак, припускаємо, що чисельність болгарської сільської інтелігенції в 1953 р. в Ізмаїльській області сягала 500−550 осіб.

Виходячи із пропорційного співвідношення болгарського населення в Ізмаїльській області та в південних районах МРСР як із 5-ти до 3-х, на молдавських землях здогадно нараховувалось 300−330 представників болгарської сільської інтелігенції. У підсумку чисельність болгарської національної інтелігенції в 1953 р. на землях Пруто-Дністровського межиріччя складала приблизно 800−900 осіб, або 0,5% від загальної чисельності болгарського населення регіону.

Проте, надаючи можливість болгарам отримати вищу освіту, влада, із одного боку, виривала кращих з них із етнічного болгарського середовища, але, з іншого боку, відкривала дорогу до особистого злету. Нові спеціалісти — болгари за походженням — розподілялися в інші національні райони та села. Багато талановитих молодих болгар залишалися на постійну роботу в українських, молдавських та російських селах, а також в індустріальних і культурних центрах не тільки Молдови й України, але й в інших республіках СРСР. Із них виросли висококваліфіковані керівники підприємств і колгоспів, установ, інженерно — технічний персонал, діячі науки і культури. Наприклад, міністрами МРСР стали М. Узун з с. Паркан і М. Тузлов з с. Кірсове, директором агропромислового об'єднання в м. Кагул став С. Костянтинов із с. Городне [4, с. 167]. Високі партійні та радянські посади обіймав М. Пінті, виходець із с. Городне — працював у м. Комраті та м. Кагулі, а потім тривалий час в апараті Ради міністрів МРСР [5, с. 118]. Тільки з цього села вийшло 5 докторів наук і понад 10 кандидатів наук: І. Кожухар пов’язав свою діяльність з інститутом прикладної фізики АНМ, де і захистив кандидатську та докторську дисертації, став відомим фізиком Молдови, І. Костянтинов — відомий учений-ґрунтознавець Молдови, доктор біологічних наук, професор, П. Недов — біолог, доктор біологічних наук; І. Кожухар — доктор фізикоматематичних наук, М. Червенков — доктор історичних наук.

Значний внесок у розвиток культури болгарської діаспори зробив ще один виходець із с. Городне — Степан Стоянов. Отримавши музичну освіту, працював викладачем, а потім директором музичного училища імені Ш. Нягу в Кишиневі. За роки викладання виховав цілу плеяду музикантів-теоретиків, захистив кандидатську дисертацію про філософські аспекти творчості угорського композитора І. Бартока. Став ініціатором та організатором створення музичного училища в с. Твардиця (Молдова) з метою підготовки спеціалістів із болгарської музики [6, с. 164−165].

Багато учених дали інші болгарські села: біологи, доктори біологічних наук — П. Кіскін (с. Ново-Іванівка), І. Буюклі (с. Червоноармійське); фізики та математики: член-кореспондент АНМ В. Арнаутов (м. Болград), доктор фізико-математичних наук П. Хаджі (с. Каланчак), архітектори М. Узун (с. Паркани) та В. Стоянов (с. НовоІванівка), історики І. Мещерюк (м. Болград) і К. Поглубко (с. Ново-Іванівка) [7, с. 228−229]. Село Благоєве дало цілу плеяду вчених: професора, доктора історичних наук М. Діхана, лікаря, професора М. Стоянова, кандидата економічних наук В. Доброва [4, с. 167−168].

Одним із найобдарованіших учених повоєнного періоду був С. Ільєв, доктор філологічних наук, професор. Він народився в с. Благоєве. З цього ж села вийшли також відомі художники: заслужений діяч мистецтва України М. Тодоров, який активно брав участь у республіканських та всесоюзних виставках, а також і за кордоном (Америка, Болгарія, Італія, Куба та ін.). Був членом Союзу художників СРСР і України. Багато його робіт знаходяться в музеях України, Росії, Канади, Японії, Франції, Болгарії. Їх односелець, художник І. Пуленко, що працював як художник-постановник фільмів Одеської кіностудії, брав участь у створенні 24-х фільмів [4, с. 167−168].

Зазвичай болгарська інтелігенція мала гуманітарну освіту: історики, філологи, журналісти, літератори, музиканти, художники, юристи, робітники освіти та культури. Нова хвиля болгарської інтелігенції проявила себе і в літературі. Відразу після війни частина болгар, наляканих репресіями та звинуваченнями у націоналізмі, припинили писати рідною мовою і друкуватися. Згодом молодь повернулася до рідної мови, але їх твори стали відомими лише в кінці 50-х — на початку 60-х років ХХ ст. з публікацій на сторінках районних газет і періодичних видань. Перша збірка віршів болгарською мовою вийшла в м. Кишиневі тільки у 1967 р. під назвою «Моя южна равнина». Її автор П. Бурлак-Волканов народився в с. Острівне (Баба). Пізніше виходили його збірки віршів: «Вярност» (1973), «Далечни звори» (1976). Поезія цього автора насичена глибокими лірико-філософськими роздумами про минуле та сучасне бессарабських болгар. У 1976 р. видана перша збірка віршів Н. Стоянова «Здравейте». Поет народився в с. Ново-Іванівка. Його творчість втілює в собі тонкий ліризм та образність [7, с. 246−247].

Саме в середовищі нової болгарської інтелігенції формувались протестні настрої, виникали спроби зорганізуватись та підняти національне питання. Ідея вивчення болгарської мови, утворення адміністративного об'єднання бессарабських болгар обговорювалася групою однодумців с. Огородне. До неї входили місцеві вихідці, виключно студенти, народжені в селі. Ініціатором був Петро Недов, який закінчив софійську гімназію і на той час був студентом Кишинівського сільськогосподарського інституту. Ця група не встигла створити організацію, розгорнути діяльність, висловити свої пропозиції владі - вона була ліквідована в 1949 р. — всі сім учасників (Петро Недов, Федір Стоянов, Петро Терзієв та інші) були засуджені на 25 років сталінського ГУЛАГУ [7, с. 233−234].

Таким чином, у радянські часи болгарська інтелігенція всупереч ідеологічним та політичним негараздам сформувалася, вижила та зберегла притаманну їй етнічну специфіку, оригінальність і неповторність. Існуюча тогочасна освітня система СРСР сприяла становленню інтелігенції з кола болгарського населення, що, з одного боку, привело до появи в самобутній етнокультурі болгар нової масової соціальної групи — болгарської інтелігенції; з іншого — болгарська інтелігенція приклала всіх зусиль до збереження культури болгар півдня України та Молдови.

Список використаних джерел

• 1. Державний архів Одеської області (далі - ДАОО). Ф.П. 4980. Оп.1. Спр.698. 1947 р. 86 арк.
• 2. Культура Молдавии за годы советской власти. Сб. документов в 4-х тт. Т.2. Часть первая. Культурное строительство в Советской Молдавии (1940;1960). Кишинев: Штиинца, 1984. 430 с.
• 3. ДАОО. Ф.П.-4980. Оп.2. Спр.1066. 1953 р. 151 арк.
• 4. Дихан М. Д. 200 години село Благоево / Михаил Дмитриевич Дихан. Одеса: Черноморие, 2002. 134 с.
• 5. Чийшия: очерки истории и этнографии болгарского села Городнее в Бесарабии / автор. кол. А. В. Шабашов, Н. Н. Червенков, Л. В. Суботин и др. Одесса, 2003. 412 с.
• 6. Червенков Н. Музъкантът и родолюбец Стефан Стоянов / Николай Червенков // Родолюбец. София, 2000.
• 7. Грек И. Българите от Украйна и Молдова: минало и настояще / И. Грек, Н. Червенков. София: Христо Ботев, 1993. 296 с.