Стан здоров"я населення України

РЕФЕРАТ на тему:

" Стан здоров’я населення України"

Інтегральним показником суспільного розвитку країни, відображенням її соціально-економічного та морального стану, могутнім фактором формування демографічного, економічного, трудового та культурного потенціалу суспільства є здоров’я населення, яке за останні роки погіршилося.

Тому одним з приоритетних напрямків досліджень КМІС на сьогодні є вивчення стану здоров’я населення України та функціонування української системи охорони здоров’я.

За даними чергового всеукраїнського опитування, яке проводилось КМІС з 5 по 15 листопада цього року у 110 населених пунктах усіх областей України та Криму, 17.8% дорослих жителів України вважають своє здоров’я «добрим» і тільки 2.1% респондентів зазначили своє здоров’я як «дуже добре». Найбільша частка респондентів (51.4%) оцінюють власний стан здоров’я як середній (ні добрий, ні поганий). 22% кваліфікують свій стан як «поганий» і 6.5% як дуже поганий. Таким чином, загальна сума негативних оцінок (28.5%) перевищує відсоток позитивних (19.9%) та домінуючою оцінкою є «середнє» здоров’я (51.4%).

Одною з причин обрання половиною респондентів середньої відповіді, можна припустити, є фактична необізнаність людей про реальний стан власного здоров’я. З одного боку, вони можуть не знати про деякі свої захворювання, а з іншого — навпаки — приписувати собі неіснуючі хвороби.

Для зручності порівняння даних щодо самооцінки здоров’я за певний проміжок часу був побудований індекс самооцінок здоров’я, який розраховується як середній бал самооцінки здоров’я (від 5 — «дуже добре» до 1 — «дуже погане» здоров’я). Порівнявши значення цього індексу, ми дійшли висновку, що не існує динаміки в оцінці власного стану здоров’я населенням України за останні сім років.

Респондентам також було задано запитання про те, чи задоволені вони власним здоров’ям. Наступна діаграма ілюструє отриманий розподіл.

Як видно, майже вдвічі перевищує кількість тих респондентів, які повністю не задоволені власним здоров’я (21%), порівняно з тими які надали відповідь «повністю задовольняє» (11.9%). Однак виявилось більше респондентів, яких власний стан здоров’я більше задовольняє, ніж не задовольняє (25.3%), порівняно з тими, які, навпаки, більше не задоволені, ніж задоволені. 23% обрали середню відповідь — «наскільки задовольняє, настільки не задовольняє» .

Аналіз взаємозв'язку самооцінки з рядом соціально-демографічних показників показує, що самооцінка здоров’я більше за все залежить від віку респондентів: з віком стан здоров’я погіршується. Існує також кореляція між самооцінкою здоров’я та статтю респондентів: жінки схильні оцінювати своє здоров’я гірше, ніж чоловіки. Наступна діаграма взаємозв'язку індексу самооцінки здоров’я з віком та статтю ілюструє вище наведені твердження.

Якщо об'єднати категорії стану здоров’я «дуже погане» та «погане» в «погане здоров’я», «дуже добре» та «добре» — в «добре», то наявний наступний розподіл, який ще раз підтверджує попередній висновок: жінки оцінюють власний стан здоров’я більш негативно, порівняно з чоловіками: 32.6% оцінюють своє здоров’я як погане, тоді як для чоловіків цей відсоток складає 23.8. Відповідно, 27.5% чоловіків вважають своє здоров’я добрим, на відміну від 13.8% жінок, які обрали такий варіант відповіді.

В межах міжнародного проекту КМІС провів дослідження «Здоров'я та рівень благополуччя в перехідних суспільствах», яке було присвячено вивченню взаємного впливу рівня матеріального благополуччя і здоров’я членів домогосподарств в перехідний період з 10.01.99 по 01.03.2002. За результатами цього дослідження існують чіткі відмінності в самооцінках стану здоров’я залежно від індексу рівня благополуччя, який був побудований для більш ефективного аналізу даних. Адже дані наших досліджень показують, що доход, який повідомляється респондентами, є досить поганим індикатором рівня благополуччя в Україні, оскільки респонденти схильні занижувати доходи своєї родини.

Індекс рівня благополуччя побудований шляхом факторного аналізу наступних п’яти показників:

грошовий доход;

житлові умови;

зручності (наявність в домогосподарстві душу, сауни, телефону, пральної машини та холодильника);

наявність в домогосподарстві автомобіля;

сукупне споживання (побудований на основі факторного аналізу усіх статей споживання домогосподарства окрім витрат на сплачування за комунальних послуг, ліків та лікування, які слабо пов’язані з основними витратами).

В результаті аналізу були отримані такі групи за рівнем благополуччя: бідні, нижче середнього, вище середнього, багаті.

Наступний графік ілюструє пряму залежність між індексом самооцінки здоров’я та індексом рівня благополуччя: бідні схильні оцінювати власне здоров’я більш негативно, ніж багаті.

Майже половина бідних оцінила (47.7%) оцінила своє здоров’я як погане, тоді як тільки 24.5% багатих думають, що у них погане здоров’я. Крім того, люди з вищим рівнем благополуччя відвідують лікаря частіше, ніж бідні у разі необхідності.

За даними цього ж дослідження рівень благополуччя не пов’язаний з здоров’ям дітей. У більшості дітей гарний стан здоров’я (55%), 37% з них мають середній стан здоров’я та 8% - погане здоров’я.

Якщо порівнювати тенденції споживання за групами благополуччя, то ми побачимо, що багаті респонденти споживають масла в 4 рази більше, ніж бідні респонденти, в 2 рази більше риби, м’яса та фруктів, в 1,5 рази більше овочей. В той же час сім'ї з вищим рівнем благополуччя витрачають в сім разів менше на купівлю ліків, ніж бідні сім'ї.

Таким чином, високий рівень життя є одним з факторів, який пояснює кращий стан здоров’я, характерний для багатих, згідно з отриманими результатами.

За результатами всеукраїнського опитування, проведеного КМІС у листопаді 2002 року, більше за все позитивних оцінок здоров’я на півдні України (майже 30% респондентів оцінюють своє здоров’я добрим). Менше за все позитивних оцінок здоров’я в східно-центральному та східному регіонах Україні. Можливим поясненням цьому може бути вплив Чорнобильської катастрофи.

Існує кореляція між самооцінкою стану здоров’я та розміром населеного пункту: чим менший розмір населеного пункту, тим гірше респонденти оцінюють стан власного здоров’я.

Жителі сільської місцевості оцінюють власне здоров’я гірше, ніж жителі міст: 34% респондентів з села оцінили своє здоров’я як погане (обрали відповіді «погане» та «дуже погане»), тоді як в місті таких було тільки 26%.

Проблема державотворення в Україні - пострадянській державі, в якій залишаються непевними шляхи економічних реформ, нестабільна соціально-політична ситуація, обумовлена незгуртованістю національно-демократичних сил на тлі низької національної свідомості населення, проблема — багатоаспектна.

Одним з цих аспектів є охорона здоров’я, медицина, про яку, на жаль, в цьому ключі, майже не ведеться.

Спочатку назвемо державотворчі чинники, які більшою чи меншою мірою забезпечуються станом медицини. Насамперед — це життя, здоров’я, довголіття людності, в ім'я якої, волею, інтелектом і руками якої твориться держава.

Життя, здоров’я є найвищими, дарованими нам Природою, суспільними та індивідуальними цінностями. Зрозуміло, що здорова людність — це вагомий потенціал розвитку економіки (робоча сила!), здорові люди потребують менших непродуктивних витрат держави. А що вже казати про чисто гуманістичне ставлення до людини, її життя і здоров’я… Рівень медичної допомоги, з якою громадянин стикається в найекстремальніших ситуаціях, коли йдеться про здоров’я, про життя, значною мірою формує суспільну свідомість, визначає ступінь довіри населення до державних структур.

Державотворення включає розвиток культури, науки, вагомою часткою яких є медицина не тільки наукова, але й практична. Не скинути з рахунку, що медики становлять понад дев’ять відсотків населення України, з яких понад двісті тисяч лікарів, що репрезентують один з наймасовіших прошарків (принаймні кількісно) національної інтелігенції. Ці люди зайняті у понад трьох тисячах лікарняних і у понад семи тисячах амбулаторно-поліклінічних закладів. Зрозуміло, якою мірою вони, торкаючись таких цінностей людського буття, як життя і здоров’я, можуть впливати на соціально-психологічну атмосферу, на свідомість і настрої населення. Тому з повним переконанням можна приєднатися до висловлювань Президента України на загальних зборах АМН України 08.04.1997 року: «Охорона здоров’я — один з чутливих барометрів самопочуття суспільства, вимірів його гуманності та цивілізованості.» І далі: «…серед державних пріоритетів сьогодні немає такого, який можна було б поставити попереду проблем практичної охорони здоров’я та медичної науки» .

Отже, чільні особи держави, усвідомлюючи значення медицини як державотворчої потуги, мають розуміти, що потреби у медичній допомозі та їх задоволення залежить від рівня розвитку матеріального виробництва. Своєї черги, мета виробництва та засоби її досягнення вказують на потребу суспільства у розвитку та вдосконаленні охорони здоров’я.

Система охорони здоров’я в Україні базується на Конституції (ст. 490, «Основах законодавства про охорону здоров’я» (далі - «Основи»), що поступово (занадто повільно: Закон про трансплантацію органів і тканин приймається Верховною Радою два роки) доповнюється іншими законами, Указами Президента, Постановами Кабінету Міністрів, Наказами МОЗ України.

Обов’язки і функції МОЗ визначено «Положенням», затвердженим Президентом України у серпні 1998 року. Чи могло ефективно працювати МОЗ, якщо від 1994 до 1998 року помінялося п’ять його керівників? Це ознака легковажного ставлення до відбору керівних кадрів у охороні здоров’я з боку вищих інстанцій, чи такий уже дефіцит потрібних людей? На сторінки преси у 1997;1998 роках журналісти вихлюпнули конфлікти у зв’язку з фармкомітетом. Змінили його керівництво, але, всупереч загальносвітовій практиці, створили структуру над ним — Бюро реєстрації лікарських засобів при МОЗ. В лютому 1999 року за Указом Президента України створене Національне агентство з контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення, керівництво яким доручено попередньому міністрові і яке підпорядковується МОЗ. Чи не суперечить така централізація управління за МОЗ п.15-му вищезгаданого «Положення», в якому йдеться про обов’язок МОЗ у «Формуванні та реалізації антимонопольної політики в галузі охорони здоров’я» ?

Така кадрова політика в урядово-медичних верхах, такі потуги в реформуванні організації управління в охороні здоров’я.

Зміна векторів економічної політики вимагає реформування системи протягом усіх років нашої незалежності. Поки що, на жаль, все зводиться до максимального зменшення видатків на охорону здоров’я за рахунок масового скорочення медичного персоналу, медично-профілактичних закладів, особливо в сільській місцевості. Усе це робиться без врахування впливу на доступність і якість медичної допомоги, а отже — на стан здоров’я громадян.

Авральне скорочення ліжкового фонду до 80 ліжок на 10 тис. населення можна було б виправдати тільки в разі збільшення діагностично-лікувальної, патронажної потужності поліклінік, на що й натяку немає.

В Україні кількість лікарів (45 на 10 тис. населення, один лікар на 222 мешканці), порівняно з країнами Центральної та Західної Європи (13−19,9 на 10 тис., один лікар на 321−774 жителів), значно більша, але в тих країнах враховуються тільки ті лікарі, що займаються лікувальною роботою, у нас же — і санітарні лікарі, стоматологи, адміністратори. У світі менша кількість лікарів компенсується середнім медичними персоналом (1: 5−7), тоді як у нас (1: 2,6) функції медичних сестер значною мірою перебирає на себе лікарський персонал. Значна кількість лікарів вимушено працюють на 0,75 — 0,5 ставки, а звільнені поповнюють ряди безробітних. Лави безробітних будуть зростати і за рахунок випускників медичних навчальних закладів. Адже набір до них (якщо й скорочення йде з боку державного замовлення) поповнюється охочими здобувати вищу медичну освіту на засадах контрактних.

Яка матеріальна винагорода очікує їх за роботу в боротьбі за життя і здоров’я?

Середньомісячна заробітна платня у сфері охорони здоров’я становить 127−132 грн., що на 35% менше, ніж у промисловості. Притім із затримкою в середньому на два місяці, а то й, як у деяких регіонах, до 12 місяців. На оплату праці припадає понад 60% всіх виділених коштів на охорону здоров’я. Ці кошти, згідно з «Основами», мали б становити 10% від ВВН. Не кажучи про українську величину ВВП. Уряд виділяє 3,6−3,2%. За оцінками ВООЗ, якщо питома вага заробітної платні в структурі витрат на охорону здоров’я становить більше 30%, то це свідчить про відсутність відтворення галузі. Майже не вводяться в експлуатацію нові лікарні та поліклініки, чекають ремонту давніші. Харчування, медикаменти, м’який інвентар у лікарнях майже цілком лягають на плечі пацієнтів. Матеріальну і кадрову незабезпеченість особливо відчуває сільська медицина. За нинішніх обставин мало сподівань, що зможе бути реалізований Указ Президента України від 22.01.99 «Про заходи, щодо поліпшення умов функціонування закладів охорони здоров’я в сільській місцевості» .

Питання економіки системи охорони здоров’я в Україні можна було б ще довго викладати. Система функціонує на засадах державно-бюджетного фінансування, чого не витримує бюджет майже ні однієї країни світу. Розмови про реформування в напрямку доповнення цього фінансування на засадах обов’язкового державного страхування, добровільного страхування, вільнішого розвитку приватної медичної практики, на жаль, залишаються розмовами.

Медична наука не відстає у своєму занепаді від інших наукових галузей. Державне фінансування її з року в рік зменшується. Спроба МОЗ перевести підпорядковані йому науково-дослідні інститути на самофінансування до добра не доведе. Виконання ними досліджень на замовлення з наступною оплатою замовником наукових результатів прикладного характеру на сьогодні також обмежена, тому що обмаль платоспроможних замовників. А як же з фундаментальною наукою? Під загрозою такі престижні для України напрямки як радіобіологія, молекулярна біологія, медична генетика. Загрожують медичній науці не тільки брак фінансування, але й відплив наукових кадрів. Щорічно Україну залишають десятки докторів медичних наук. Попит за кордоном, звичайно, є на вчених талановитих, молодих, перспективних. Їх втрата не компенсується ні в кількісному, ні в якісному відношенні.

Українська медична наука за обставин радянської системи централізації у всіх сферах суспільного життя тільки в деяких напрямках могла конкурувати з досягненнями світової науки. Тепер же вона стоїть перед загрозою повного виродження.

Щодо кількісної сторони підготовки лікарських кадрів сказано вище — лікарів забагато. Щодо якості підготовки, то у вищих навчальних закладах вона досягає рівня міжнародних стандартів. Набагато гірше з післядипломною освітою, з формуванням і вихованням спеціалістів, із системою поповнення знань протягом практичної діяльності. Тривалість післядипломної спеціалізації у три — чотири рази коротша, ніж це прийнято у світі. Тривалість підготовки для здобуття фахової категорії недостатня, матеріальні обставини часто-густо взагалі не дозволяють проходити необхідну підготовку кожні п’ять років. Таким чином, формується лікар — недоук, що за своїм рівнем поступається грамотному фельдшеру.

Зрештою, за нинішніх обставин технічно-медикаментозної злиденності медичної допомоги нерідко й високий фахівець, сповнений співчуття й милосердя до хворого, буває, не в силі допомогти йому.

Коротко зупинимося на демографічній ситуації, на стані здоров’я населення України. Загальновизнаним є, що ці характеристики стану людності, насамперед, залежні від добробуту, від економічного становища в державі. Не другорядне значення має успадкована схильність до певних хвороб. Роль стану довкілля для рівня здоров’я населення починає конкурувати зі значенням економічного становища держави. А відомо ж, що в Україні у зв’язку з перевагою розвитку сировинно-видобувних, екологічно небезпечних галузей, енергомістких технологій, низькою екологічною свідомістю суспільства, недостатністю інформації довкілля стало вагомим чинником погіршення здоров’я населення. Медичній допомозі в ролі збереження здоров’я населення виділяють всього 10−12 відсотків. Вважаємо, за наших обставин належним рівнем медичної допомоги, своєї черги залежним від економічних можливостей, можна б поліпшити стан людності більше, ніж на 10 відсотків.

На сьогодні «…ми стали сучасниками справді унікального, екстраординарного феномена новітньої демографічної історії України: вперше в мирний час з’явилися та набувають сили явища, які раніше звичайно спостерігалися тільки у відносно короткочасні періоди війн» (Г.Г.Старостенко, 1999). За останні шість років (1993;1999) природне скорочення населення сягнуло 2,1 мільйона. Зросла смертність у всіх вікових групах у чоловіків, у віці понад 20 років — у жінок. Майже чверть померлих припадає на працездатний вік. За останні роки тривалість життя чоловіків скоротилася на понад 5 років (надсмертність чоловіків у працездатному віці!), становлячи в 1997 р. 62 роки, жінок — майже на 3 роки (в середньому — 73,1 року). У 1995;1996 рр. середня тривалість життя в Україні була менше середньої в Європі на 5,4 року, порівняно з країнами ЄС — на 7,4 року. Не досягнути нам середньої тривалості життя не менше 75 років (на сьогодні - 62,3 року), визначеної ВООЗ згідно із затвердженою у 1994 році програмою «Здоров'я для всіх» .

Як і в цілому світі, серед причин смерті перше й друге місце займають серцево-судинні та онкологічні захворювання. Третє місце в Україні серед причин смерті займають «зовнішні причини»: травматизм, отруєння, вбивства, самогубства, частота яких зростає. Порівняно високій материнській смертності, вважають, за належного рівня медичної допомоги в 75 відсотках випадків можна було б запобігти. Від 1990 року більше ніж удвічі зросла смертність від туберкульозу, кількість хворих на який щорічно збільшується на 20−25 тисяч, що зумовило виникнення епідемічної ситуації. За останні 5−6 років значно зросла частота інфекційних захворювань, в тому числі туляремії, лептоспірозу, сибірки, повернулася малярія, наші напівпрозорі кордони призводять до появи невідомих колись в Україні інфекцій. У геометричній прогресії зростає частота сифілісу (у 1998 році - 66,5 тис. хворих), розповсюджується СНІД.

Про брехливість санітарної статистики радянських часів загальновідомо. Адже й таким способом намагалися довести «переваги соціалістичного способу життя». Але й сьогодні лунають голоси з місць («Нар. Газета», 1999, ч. 10), що з метою уникнення адміністративних стягнень подаються насправді дані про причини смерті, захворюваність.

Якими вступаємо у третє тисячоліття, якщо 60 відсотків дітей переступають вперше шкільний поріг з вадами у здоров'ї, 10 відсотків — із затримкою психічного розвитку? Наскільки обороноздатною буде наша армія, якщо кожний 8−10-й вояк нездоровий, недорозвинений?

Велике значення для збереження здоров’я має ставлення до нього самих людей. Рівень санітарної освіти населення низький. Наведемо приклад з палінням тютюну: палить 41 відсоток осіб працездатного віку, близько 40 відсотків підлітківз жінок максимального дітородного віку (20−39 років) палить кожна 3−4-та, частота паління серед жінок зростає. Смертельними жертвами паління в Україні щорічно є близько 100 тис. осіб. Якщо не схаменемося, то 2020 році понад 22 відсотки смертей будуть обумовлені тютюнопалінням (Г.В.Рудь, 1998). До того ж, 50−85 відсотків студентів-медиків і 40−45 відсотків студенток, які в майбутньому мають бути пропагандистами здорового способу життя, палять (В.А.Шаповалова, В. В. Вояков, 1998).

А ще зростання — алкоголізму, наркоманії.

Низький рівень доступної медичної допомоги, розчарування з боку пацієнтів офіційною медициною, ставленням до них знеохочених і деморалізованих лікарів спрацьовують на процвітання самодіяльних цілителів, екстрасенсів, біоенергетиків, психоенергосугестологів і т.д., які нерідко працюють під вивіскою народної медицини. Переважна більшість з них шахраї, ласі нажитися на людському горі, але є й такі, що вірять у свої можливості. Попит є і на одних, і на інших. Можливості для них відкрилися ще й у зв’язку зі зняттям табу вульгарно-матеріалістичного забарвлення на все таємниче і незвідане, з потуранням, особливо в попередні роки, з боку МОЗ. Зрештою, завжди будуть особистості, які очікують чудес і, з іншого боку, одержимі манією месіанізму, готові врятувати людство. Реклама екстрасенсів триває, незважаючи на запрограмований «Положенням» МОЗ від 11.02.1998 р. контроль, і навіть на Указ Президента України від 31.07.1998 року «Про заходи щодо врегулювання діяльності в сфері народної і нетрадиційної медицини» .

Лікарі - представники з наймасовіших професійних корпорацій і уступають в цьому аспекті хіба що вчителям. За характером своєї діяльності лікарі найтісніше спілкуються з населенням і тому компетентні щодо його матеріального, морально-психологічного стану. Це дало право видатному німецькому вченому ХІХ ст. Р. Вірхову висловити думку, що «лікарі завжди захисники бідних і соціальні питання значною мірою належать до їхньої юрисдикції» .

І справді, лікарям України, як потужній професійній громаді, аналогічно лікарським об'єднанням країн світу, належало б ставити питання і піднімати голос на захист обездолених, охорону довкілля, підвищення рівня медичної допомоги, бити на сполох щодо катастрофічних темпів поглиблення демографічної кризи. Не вийшло. Впродовж радянських десятиліть медицина фінансувалася на засадах залишковості, зведена була до рівня сфери послуг, лікарська спеціальність була однією з найнижчеоплачуваних. Соціально-політична ситуація тих літ не допускала гуртування медиків, можливості справедливих вимог щодо поліпшення умов їхнього існування, підвищення престижності медицини. На сьогодні в пошуках роботи і додаткового заробітку, «лівих» доходів лікар ще більше здеморалізований. Матеріальні злигодні нерідко присипляють його сумління, вірність Клятві Гіпократа. Нерідко лікарі, на жаль, у своїй діяльності опускаються до рівня криміногенності. Куди тут до гуртування і організованих виступів. Щоправда, спорадичні випадки колективних страйків бувають. Не дозріли лікарі до переконання, що поліпшити стан медицини, власне становище можна тільки через консолідацію, загальногромадський вплив на владні структури, які повинні змінити своє ставлення до системи охорони здоров’я.

Повторні звернення з боку Всеукраїнського лікарського товариства, ІІ-го Всесвітнього форуму українців щодо необхідності створення при Президенті України Ради з питань демографії та охорони здоров’я, на жаль, залишилися безрезультатними.

Останні один-два роки періодично з’являються публікації, присвячені проблемі національної еліти. Наведемо визначення еліти, подане Ст. Вовканичем («Універсум», 1996, 1−2): «…елітарність… насамперед, лежить у площині знань, інтелектуальності, духовності, патріотизму, творення в ім'я нового, досконалішого. Доброзичливість, благородство, гідність, етичний інтелектуалізм, альтруїзм, високі вимоги до себе, самообмеження у споживанні, активність у конструктивній діяльності та інші якості, притаманні тим, кого називають елітою, з якою нація може пов’язати надії на побудову держави, творення гуманного, соціально зорієнтованого суспільства» .

Елітарність…, безперечно, не може бути масовою. З іншого боку, еліта — збірне поняття, яке стосується більших чи менших груп людей. Орієнтуючись на вищенаведене визначення поняття «еліта», взявши до уваги висвітлену ситуацію в охороні здоров’я, в медицині розраховувати сьогодні на медичну еліту чи то професійну, чи то наукову, чи то адміністративну, не доводиться.

Ставлення наукової, хоч і не медичної еліти (чи еліти?) до проблеми державотворення звучить у висловлюваннях академіка НАНУ І.Чабаненка: «Вероятно, пора нам уже кончать с этими нашими детскими играми в ложную демократию… ложную государственную самостоятельность и прочее, и прочее» («Зеркало недели», 1999, № 9). Декан факультету соціології Національного технічного університету, доктор філософських наук, професор обурюється, що деякі представники сучасної інтелігенції" … відхрещуються від держави, яка так турботливо їх пестила" (мається на увазі СРСР) і додає, що «…патріотизм… — похідна поняття «інтернаціоналізм» («Тиждень», 1999, 7).

Одним із критеріїв оцінки національного самоусвідомлення, патріотизму медиків є їхнє ставлення до української мови. В середовищі медиків-практиків українська мова переважно побутує в західних областях. Щодо східних областей, то переважає російська мова. На підставі анкетування, проведеного 1992 року, переважна більшість респондентів причину цього вбачала у відсутності потреби і мотивації переходу на українську, в інертності. У 1997 році із 4-х науково-популярних медичних журналів 3-україномовні, 1-російськомовний, але не відхиляє статей українською мовою. Із наукових журналів 14 (34 відсотки) — україномовні, 8 (19,5 відсотків) — російськомовні, 19 публікують статті мовою авторського оригіналу, переважно російською (з них — 14 названі українською, 5 — російською мовою). У 1996 р. україномовних журналів було 28 відсотків, російськомовних — 24 відсотки. У найпопулярнішому і найстарішому журналі «Лікарська справа» у 1997;му, порівняно з 1996 роком, кількість україномовних статей дещо зменшилася (відповідно — 25,4 відсотки і 31 відсоток). Із західних областей усі статті були україномовними (1996 р. — 89,7%).

Тон у дерусифікації мовної атмосфери повинно задавати МОЗ, яке ще у травні 1991 року прийняло «Програму розвитку української мови та інших національних мов в установах та органах охорони здоров’я в Українській РСР до 2000 року». З того часу УРСР стала Україною, прийнята Конституція України з відомою 10-тою статтею, до 2000 року залишилися лічені місяці, але хід виконання цієї програми, яка мала б бути переглянута відповідно до нового політичного статусу Держави не контролювався.

Сьогодні ні здорові люди, ні пацієнти, ні медики не відчувають, що, згідно з «Основами», охорона здоров’я є пріоритетним напрямком діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України", що за реалізацію державної політики охорони здоров’я «особисту відповідальність… несе Президент України», який «виступає гарантом прав громадян на охорону здоров’я», не відчувають вони і зазначеного в Конституції «Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування» .

Чи можемо ми дати відповідь на запитання відомого лікаря, письменника, політолога Юрія Липи: «…Коли хтось говорить про українську державність, то перше питання, що йому поставимо, буде: як уявляє він господарку не тільки духовними вартостями України, а й її фізичними силами, її людським матеріалом?» .

Будуючи сьогодні українську державність, цей «людський матеріал», який вибудовує ту саму державність і для якого вона твориться, упосліджений, позбавлений «фізичних сил», втрачає «духовні вартості», втрачає надію. І однією з причин цього є невідповідність нашої охорони здоров’я вимогам державотворення.

Використана література:

• . Пиріг. Охорона здоров’я в Україні як складова державотворення. — К., 2001.