Основні цінності системи освіти у контексті Болонського процесу

Цінність якісної освіти, а також рівного та справедливого доступу до неї є однією з найбільш акцентованих в останні роки в міжнародних документах про розвиток освіти. Це можна пояснити великою соціальною вагою питання і великою розбіжністю в цілях для носіїв різних груп суспільних інтересів. Ці різні цілі можливо віднести до двох основних підходів доступ до базових вмінь та знань, що визначають можливості включення все більшого числа людей до забезпеченого життя, та доступ до вмінь та знань, які визначають можливості включення груп людей, суспільств та держав до участі в світовому розвитку.

Як зазначає академік АПН В. Андрущенко, тенденції розвитку сучасної освіти за умов глобалізації є такими, що другий підхід має всі шанси охопити собою предметне поле першого.

Водночас, набуття освітою глобального значення, на думку цього дослідника, не лише посилює інтеграційні процеси, які створюють міжнародні освітні стандарти згідно до спільних освітніх цінностей, але й посилюють мотивацію до зміцнення національних систем освіти:

• — «Вища освіта ХХІ століття не стане космополітичною;
• — Освіта базуватиметься на надбаннях національних систем, що все більш прозоро і зрозуміло будуть делегуватися народам і культурам світу».

Ці два процеси нам також видаються не взаємно виключними, а взаємно зумовленими. У цій статті ми спробуємо продемонструвати це на прикладі вітчизняної системи освіти.

Формування сучасних цінностей освіти відбувається під впливом загальноєвропейських інтеграційних процесів і розгортається у двох напрямах: розвиток співдружності між провідними європейськими університетами (згідно угоди про Велику хартію університетів) та об'єднання в єдине європейське освітнє середовище національних систем освіти і науки на засадах спільних вимог, критеріїв і стандартів. Метою євроінтеграційних процесів в освіті і науці стала потреба консолідувати уряди Європи та педагогічну громадськість навколо вирішення питань підвищення конкурентоздатності освіти і науки на світовому рівні, її ролі в інноваційних трансформаціях суспільства.

Міжнародні документи щодо рівного допуску до якісної освіти чітко розділяються на дві групи такі, що розглядають проблему розширення доступу до базової освіти, та такі, що обговорюють питання доступу до сучасної освіти з метою розвитку людського капіталу та суспільного розвитку.

Аналіз цих та інших документів показав, що критерії доступу, та особливо якості по цих напрямках суттєво відрізняються. По перше, у дослідженнях зарубіжних вчених йдеться про досить добру відповідність показників української освіти світовим вимогам про базову освіту для всіх, та необхідність встановлювати нову систему оцінки якості для вирішення завдань розвитку суспільства. Тому система оцінювання якості та доступу повинна стати основним інструментом трансформації освіти. В Україні зараз немає такої системи, яка була б адекватна стратегічним завданням трансформації суспільства, створення за рахунок освіти умов інноваційного розвитку країни. Принципово неможливо управляти складною системою оцінювання доступу та якості тільки засобами державного контролю та регулювання.

Створення реального механізму оцінювання доступу та якості, працюючого на завдання трансформації суспільства можливо тільки при створенні механізмів дії освітньої політики (тобто впровадження засобів публічної політики в управління) і відходу від директивного галузевого управління.

Стан української освіти наприкінці ХХ ст. (за результатами досліджень міжнародних експертів).

У момент проголошення незалежності України її система освіти була масштабною і за багатьма параметрами перевищувала середній світовий рівень і не поступалася більшості систем освіти розвинених країн як за якістю, так і за дотриманням рівності у доступі. Особливо помітні були успіхи «освіти для всіх» обов’язкової освіти, що охоплювала віковий інтервал 7 — 17 років, частини програм вищої освіти (підготовка інженерів, технологів і наукових працівників, а також освіти дорослих (Life-long Education).

Кількісні характеристики своєї системи освіти Україна кожного року висвітлювала у своїх доповідях в ЮНЕСКО, а тому вони загальнодоступні в щорічниках цієї міжнародної організації.

Вся система мала три великі скоординовані сектори:

• — Сектор формальної освіти (formal education) як сукупність спеціалізованих закладів, призначених для систематичного надання визначених державними стандартами знань, вмінь і навичок. Початкову школу і основну школу зі спільною тривалістю навчання 8 9 років в Україні відносять до формальної (обов'язкової) базової освіти. В межах її тривалості всі діти, незалежно від статі, отримували практично однакову освіту з мінімальною диференціацією. Винятком були лише спеціальні школи для дітей з особливими потребами (система спеціальної освіти, що включала переважно інтернати).
• — Сектор неформальної освіти (non formal education) як сукупність дуже різноманітних закладів та установ, завданням яких були особливі види навчання (в першу чергу мистецьке, спортивне, військово-технічне тощо) дітей, молоді і дорослих поза часом перебування їх у закладах формальної освіти чи на робочих місцях. Відвідування закладів неформальної освіти чи участь в організованих ними заходах не було обов’язковими, але на нижчих її рівнях не бракувало прикладів охоплення комплексними виховними заходами чи заняттями практично всіх дітей і підлітків. Майже 30% дітей в Україні наприкінці 1980;х років навчалися в тих чи інших позашкільних закладах.
• — Всеохоплюючий сектор інформальної освіти (mformal education) як сукупність абсолютно всіх державних засобів впливу на загал населення, вік якого перевищував 1 — 2 роки. Його діяльність контролювалася Урядом так само детально і послідовно, як і робота двох інших секторів освіти. Законодавчо заборонялося поширення інформації приватними особами, а також діяльність будь-яких неконтрольованих державними органами засобів, інституцій чи закладів. Вказані нами три сектори освіти були повністю державними.

Події 1990;х років у системі освіти України можна поділити на кілька послідовних стадій змін і реформ, що відрізняються пріоритетами, формами реалізації і досягнутими результатами.

На першій стадії 1991;1993 років керівники України формували нові структури управління освітою та її матеріального і методичного забезпечення на всій території. Значна частина середніх та вищих закладів підкорялася раніше безпосередньо Москві, тому організація управління була абсолютно необхідною. Указами Президента у 1991 році було створене об'єднане Міністерство освіти України, а в 1992 році Академія педагогічних наук. Верховна Рада (однопалатний парламент) України прийняла основні першочергові освітні закони (Закон про мови і Закон про освіту), що забезпечували правові підстави діяльності державних і недержавних закладів.

Для Уряду і нового керівництва Міністерства освіти одним з головних пріоритетів стало створення детального плану реформування та удосконалення системи освіти для перетворення її з «радянської» на національну.

Для розгляду проекту цього плану в грудні 1992 року був проведений Перший з'їзд педагогічних працівників України (м. Київ). Після врахування пропозицій його учасників план реформ був затверджений Урядом 3 листопада 1993 року як Державна національна програма «Освіта» (Україна ХХІ ст.).

На виконання планів реформ у 1991 — 1993 роках були переглянуті програми гуманітарних предметів, надана державна підтримка появі і розгортанню діяльності незалежних (приватних) закладів освіти різного рівня та ін.

Друга стадія змін в системі освіти України звершилася на початку 1995 року зі зміною керівництва Міністерства освіти України. Вона включала прийняття Урядом та міністрами постанов і наказів щодо виконання положень освітніх законів і Державної національної програми «Освіта. Україна ХХІ ст.». Була реформована система підготовки наукових кадрів, введена багатоступенева вища освіта, вирішене питання забезпечення освітньо-культурних потреб національно-мовних меншин, завершений процес деполітизації і деідеологізації системи обов’язкової освіти. У порівняно сприятливих умовах діяв сектор недержавної освіти (переважно вищої, що був спеціалізований у підготовці економістів і менеджерів).

Третя стадія еволюції системи освіти України 1995 — 1996 років стала періодом «застою» і часткової втрати досягнутого за попередні роки. Це було викликано як зменшенням фінансових та інших ресурсів державних органів, так і недостатньою реформаторською активністю нового керівництва Міністерства освіти України. Ініціатором змін у цей час стали Президент України та його Адміністрація. На виконання його указів розпочалося глибоке реформування системи професійної освіти та удосконалення мережі закладів вищої освіти. Верховна Рада України прийняла новий варіант Закону про освіту, що краще враховує нові реалії соціально-економічного стану України.

Для четвертої стадії, що розпочалася у 1997 році і триває у даний момент, характерним є те, що зміни у системі освіти є наслідком значного (за різними оцінками в 3−4 рази) зменшення її фінансування з державного бюджету. Проблему браку коштів не змогло розв’язати перенесення відповідальності за забезпечення шкіл на місцеві бюджети і розширення платної освіти у вищих закладах освіти. З 1998/99 академічного року вища освіта України розпочала перетворюватися на платну понад 50% всіх зарахованих на перший курс самі оплачують своє навчання.

Серед позитивних явищ цього періоду рішення про створення законів прямої дії для всіх рівнів системи освіти. Перший з них (про діяльність системи середньої професійної освіти) прийнятий Верховною Радою у 1998 році, другий «Про загальну середню освіту» в червні 1999 року.

Аналіз структури і характеристики освіти в Україні на початку ХХІ ст. засвідчує, що найбільші кількісні втрати припадають на дошкільну підготовку і систему середньої професійної освіти. Скоротилося фінансування, можливості і контингент неформального сектору, знизився інформаційно-освітній вплив засобів масової інформації (інформальний сектор). Інформаційне поле України у сфері точних наук і технологій майже зникло учителі і викладачі вищих навчальних закладів втратили можливість стежити за прогресом своїх наук.

В Україні 90-х років зберігався високий рівень централізму в управлінні освітою, характерний для меншості демократичних країн Європи. Політичні питання, формування стратегії і тактики освіти для всіх, реалізація планів і моніторинг їх результатів покладені на центральні державні органи управління освітою. Одним з позитивних аспектів централізації є легкість створення стандартів освіти і використання їх для підтримування якості освіти.

Якщо на рівні вищої освіти заклади знаходяться у підпорядкуванні багатьох (понад десяти) окремих міністерств і комітетів, то заклади дошкільної підготовки і базової освіти для всіх практично повністю сконцентровані в системі однієї установи Міністерства освіти України. Воно, як визначає законодавство, здійснює керівництво і координацію дій у сфері освіти для всіх.

Питання створення інших (допоміжних чи альтернативних) органів навіть на дискутується.

Якщо порівняти досягнуті Україною результати у сфері загального розвитку системи освіти, реформування її управління та фінансування, структури середньої освіти і змісту навчання, то неважко переконатися, що вони поступаються досягненням Польщі та більшості інших країн Центральної Європи і Балтії.

Останнім часом в Україні все помітніші ознаки певного прогресу в демократизації управління освітою та моніторингу її діяльності. З одного боку, вступ Україні в подібні до Ради Європи міжнародні організації неминуче веде до офіційного аналізу та оцінювання системи нашого законодавства зарубіжними експертами за критеріями розвинених демократичних країн, з другого поступово розвивається система соціологічних досліджень всього населення. Тексти прийнятих нещодавно законів прямої дії про професійну і загальну середню освіту свідчать про належне врахування європейської освітньої практики, законодавства і стандартів освіти.

Роль преси та інших засобів інформації («четвертої влади») у формуванні освітньої політики в Україні лишається і суперечливою, і незначною. Економічна криза і мала купівельна спроможність населення гальмують появу масових, впливових і по справжньому незалежних газет, журналів, радіо і телевізійних каналів. Значно звузилося інформаційне поле для більшості освітян, які не мають змоги передплачувати фахові газети і журнали. Малі тиражі (кілька тисяч примірників) останніх та висока ціна не дають змоги впливати на сотні тисяч вчителів України чи акумулювати їх думку і пропозиції щодо стану освіти та напрямів її змін.

Проблема рівного та справедливого доступу в останні роки є одною з найбільш акцентованою в міжнародних документах про розвиток освіти. Це можна пояснити великою соціальною вагою питання для всіх країн в умовах глобалізації В чому суспільний зміст забезпечення рівного доступу до якісної освіти:

• — для світової спільноти та міжнародна організацій це інвестиції в світовий порядок та мир через запобігання соціальних конфліктів викликаних зростаючу нерівністю та бідністю більшості країн, розширення бази вибору кваліфікованої робочої сили для програм та проектів розвитку, підвищення спроможності населення до споживання для світового виробництва та торгівлі;
• — для держави це забезпечення достойного місця в світі через вплив на розвиток, підвищення національного багатства та накопичення людського капіталу, підвищення рівня безпеки;
• — для суспільних груп це засіб підвищення соціального впливу;
• — для індивідів це засіб забезпечити можливості соціального зростання та вибору форм життя та роботи.

Міжнародні документи щодо рівного допуску до якісно освіти теж чітко розділяються на дві групи такі як Всесвітня декларація про освіту для всіх прийняту в 1990 році, підсумковий звіт глобального дослідження «Освіта для всіх 2000», Дакарські рамки діяльності, які вироблені на основі аналізу результатів глобального дослідження, що розглядають проблему розширення доступу до базової освіти та такі документи як Програмний документ ЮНЕСКО «Реформа та розвиток вищої освіти» (1995 рік) що обговорюють питання доступу до сучасної освіти з метою розвитку людського капіталу та суспільного розвитку.

Аналіз цих та інших документів показав, що критерії доступу та особливо якості по цих напрямках суттєво відрізняються.

Рівень, який забезпечує розвиток сучасної еліти (історично 7 10% від кількості тих хто отримує освіту).

Основні завдання:

Персоналізація освіти (тобто спроможність використовувати світові освітні ресурси для підготовки людей під вирішення унікальних та перспективних завдань, можливість самому формувати власну освітню траєкторію впродовж усього життя).

Глобальна технологізація освітньої інфраструктури (технічне забезпечення доступу до світових ресурсів).

Рівень освіти, який забезпечує відповідність вимогам програмних документах ЮНЕСКО щодо розвитку вищої освіти, тобто рівень підготовки сучасних спеціалістів (сьогодні до 5.5% студентів від населення в розвинених країнах).

Основні завдання:

• — відповідність вимогам сучасності (академічні свободи та інституційна автономія як базові принципи забезпечення рівня такої відповідності, зростаюча диверсифікація структур, форм та методів підготовки як прояв такої відповідності);
• — якість (як складна багатоаспектна система оцінки та регулювання освіти якість викладання, підготовки та досліджень яка залежить від якості персоналу, програм, підготовки студентів, інфраструктури, навчальної середи, організації та управління, оцінки діяльності);
• — інтернаціоналізація (за рахунок спроможності до міжнародних зв’язків та співпраці, використання загальновизнаних стандартів та обладнання).

Рівень освіти, який забезпечує мінімальний базовий рівень грамотності (за міжнародними вимогами Дакарських рамок діяльності).

Основні завдання:

• — розширення діяльності з захисту і розвитку дітей дошкільного віку;
• — універсалізацію початкової освіти;
• — поліпшення результатів навчання;
• — зниження рівня неграмотності дорослих;
• — розширення послуг базової освіти, а також навчання підлітків та дорослих;
• — прискорене набуття індивідуальних і сімейних знань і навичок, необхідних для підвищення життєвого рівня.

Таким чином, провідною тенденцією сучасного суспільного поступу на межі другого і третього тисячоліть нашої ери є інтернаціоналізація світового простору, політичне й культурне зближення країн. Різновекторність цього складного процесу та його інтеграційний потенціал переконливо демонструє Європейський Союз на всіх етапах його становлення і розвитку як особливе (спільно із Радою Європи) наддержавне соціально-економічне, політико правове й духовно-культурне об'єднання європейських країн.

Інтеграція суб'єктів соціально-політичної, суспільно культурної діяльності створює певні умови й ефективні стимули прогресивного розвитку освітніх систем, ініціюючи процеси оновлення цінностей освіти. Виступаючи основним пріоритетом стратегії реформування освіти країн членів Європейського Союзу, вони спрямовані на підвищення рівня освіченості суспільства. Базовою стратегією реалізації цього завдання у Європі постає Болонський процес.

Найважливішою цінністю Болонського процесу є така внутрішня цінність системи освіти, як якість освіти. Це питання є найважливішим для будь-якої національної системи освіти, однак Болонський процес дозволяє на принципово новому високому рівні забезпечувати його вирішення. Тому адаптація вітчизняної системи освіти до Болонського процесу, на нашу думку, досягається, передусім, пріоритетним вирішенням завдання підвищення якості освіти в Україні.

Так, питання якості освіти відображено в основних положеннях Конституції України, Національній доктрині розвитку освіти, Законах України «Про освіту», «Про вищу освіту» та інших державних документах. Українська освіта за останні роки здійснила суттєві кроки у напрямку до формування європейського простору вищої освіти.

Головними наслідками трансформаційних процесів вищої освіти в Україні доцільно назвати такі:

• 1. Україна стала демократичною: інтереси всіх груп населення стали легітимними та рівноправними і держава в особі представників державних інституцій, хоч і дуже впливова, тільки одна з груп інтересів. Батьки, корпорації, бізнес, суспільні об'єднання та партії, професійні союзи та педагоги, діти, національні угрупування, міжнародні організації всі вони мають свої інтереси щодо освіти і відповідно свої критерії оцінки її ефективності та напрямків розвитку. В суспільстві та системі управління це ще змістовно не усвідомлено, хоч положення про створення суспільно-державної системи управління зафіксовано в державних документах.
• 2. Україна стає відкритим суспільством в глобальному світі, а це означає що міжнародний освітній простір та ринки робочої сили стають чинниками розвитку освіти в Україні, а прийняття умов та правил входження до них є необхідністю і забезпеченням доступу наших громадян до можливостей реалізувати свій освітній потенціал кращім чином.
• 3. Україна рухається до створення ринкової економіки і це означає що якість освіти визначається також ринковим шляхом через механізми конкуренції. наука дошкільний освіта
• 4. Україна визначила для себе інноваційний шлях розвитку і потребу опанування високими технологіями як зміст суспільної трансформації. Реально прийняття таких цілей в освіті означає реалізацію доступу до сучасних форм освіти, освіти з іншими критеріями оцінки якості.

Цінності як те, що спрямовує поведінку людини, важливі не лише як важелі впливу на особистість, яка навчається (формування мотиваційної структури), але все більшою мірою вони набувають значення як об`єкт освітнього процесу. У такій якості вони можуть бути або ж об'єктом охорони і захисту (успадковані цінності національних систем освіти), або ж об'єктом творення і впровадження (нові цінності, які відповідають викликам і запитам глобалізації, інформаційного суспільства та постмодерної культури). Саме у чіткому акценті на творення цінностей нових, спільних для всіх європейських національних освітніх систем, і орієнтує Болонський процес. За цього успадковані цінності національних систем освіти зберігаються тією мірою, якою вони не суперечать цьому творенню, а також тією мірою, якою творення нових цінностей є змістовним, а не формальним.

Література

• 1. Андрущенко В. Вища освіта в пост Болонському просторі: спроба прогностичного аналізу // Філософія освіти. — 2005. — Ns 2. — С. 6−19.
• 2. Зона Європейської вищої освіти. Спільна заява європейських міністрів освіти. Болонья, 18−19 червня 1999 року // Пидаев А. В., Передерий В. Г. Болонский процесс в Европе. Одесса: Одес. гос. мед. Ун-т, 2004. С.97−101.
• 3. Луговий В.І. Проблема адаптації системи вищої освіти України до стандартів європейського освітнього простору // Вища освіта України у контексті інтеграції до європейського освітнього простору. К.: ІВО АПН України, 2006. — С. 408−415.
• 4. Національна доктрина розвитку освіти: Затверджено Указом Президента України від 17 квітня 2002 року № 347 / 2002.
• 5. Korsak K. Evolution of continuous education in Ukraine (1990 — 1998) // Res Humanae. n.7. Warszawa, Pedag. Un ty, 1999. P.89−105.
• 6. Rado P. Transition in Education. Budapest, Open Society Institute, 2001. 103 p.
• 7. 1990 — 1999 UKRAINE. Education for All. 2000. Assessment. National Report. Ministry of Education of Ukraine, 1999. 72 p.