Депозитна політика банку

Депозитна політика банку.

1. Економічна сутність депозитних операцій в банку Банки є однією з найважливіших структур ринкової економіки. Вони є установами, що займаються організацією міжгосподарських розрахунків у грошовій формі, зберігають тимчасово вільні кошти юридичних і фізичних осіб, надають кошти в кредит за потреби в грошових ресурсах.

Банківська діяльність дозволяє підвищувати ефективність виробництва, розширювати та стимулювати підприємницьку діяльність.

В умовах ринкової конкуренції залучення коштів клієнтів має основне значення для загальної діяльності банку. Чим більше ресурсів є у банка, тим він є стабільнішим, має високий ступінь ліквідності.

Здійснення депозитних операцій — одна з найважливіших економічних передумов для організації діяльності банку, оскільки за рахунок залученого капіталу покривається основна частина потреб банку. Поряд із цим ефективне функціонування ринку внесків та депозитів неможливе без забезпечення, з одного боку, відповідних зовнішніх умов на рівні централізованого захисту депозитних коштів і з другого боку, зваженої депозитної стратегії на рівні окремого банку.

Депозитні операції виникли ще дуже давно. Люди зберігали золото у дворах міняйлів монет, за що власники платили вкладнику певну винагороду і гарантували повернення монет за бажанням клієнта. Але, склалося так, що власники грошей перестали вимагати повернення монет, поверталася тільки сума грошей, що їм відповідала. Звісно, на таких умовах міняйли могли здійснювати позичкові операції з отриманими монетами, а також отримувати прибуток, з якого вони виплачували власникам грошей проценти. Так з’явились перші депозити.

Виникнення та розвиток депозитних операцій відбувались залежно від функціонального призначення депозитів, а саме: для споживання, накопичення та збереження грошових коштів клієнтів.

Депозитні та позичені кошти — це основні види зобов’язань банку. Депозитні операції є однією з форм пасивних операцій банків, що дозволяють залучати грошові кошти, які знаходяться в обігу. За допомогою цих операцій банки залучають кошти юридичних та фізичних осіб.

Залучені кошти банків покривають 90% усієї потреби в грошових коштах для здійснення активних операцій, перш за все кредитних. Мобілізуючи тимчасово вільні кошти фізичних та юридичних осіб банки задовольняють потреби господарства у додаткових оборотних коштах, сприяють перетворенню грошей у капітал, забезпечують потреби населення у споживчих кредитах.

Згідно з Постановою НБУ «Про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними та фізичними особами» та законом України «Про банки та банківську діяльність», депозит — це грошові кошти в готівковій або безготівковій формі у валюті України чи в іноземній валюті або банківські метали, які банк прийняв від вкладника на договірних засадах на певний строк зберігання під процент або дохід в іншій формі, що підлягають виплаті вкладнику відповідно до умов договору.

Теоретичні та практичні аспекти депозитних операцій розглядають в своїх працях багато відомих вчених економістів.

При цьому визначення деяких економістів дещо відрізняються одне від одного.

Можна сказати, що визначення авторів є різними, але кожне зберігає основний зміст — розміщення та залучення грошових коштів на рахунки.

Найбільш розгорнуте поняття терміну депозитних операцій банку пропонує О. В. Васюренко. Цей економіст вважає, що депозитні операції - це кошти у формі вкладів, що зараховано на відповідні рахунки на певних умовах. Дещо інше поняття приводять у своїй літературі Р. Коцовська, В. Ричаківська, М. Вознюк та ін., які стверджують, що депозитні операції не лише пасивні операції, а й активні, тобто розміщення банківських коштів в інших банках.

Отже, ознайомившись з визначеннями вчених-економістів та проаналізувавши їх, можна зробити висновок, що депозитні операції - основні операції з формування ресурсної бази банку, які спрямовані на залучення коштів населення та юридичних осіб на депозити на визначених договором умовах, на певний строк, під проценти.

Суб'єктами депозитних операцій є банки, що виступають як позичальники, і власники коштів, які виступають кредиторами. Об'єктами депозитних операцій є кошти, що передані комерційному банку на умовах, визначених двосторонньою угодою.

У банківській практиці існують різноманітні підходи до класифікації депозитних операцій. Одні автори пропонують широку класифікацію, інші - досить коротку, але, якщо поєднати всі сукупності ознак, що приведено економістами, то можна отримати найбільш повну та цікаву класифікацію депозитних операцій банку. Також треба додати, що банківська практика постійно виділяє нові види депозитів, які часто об'єднують в собі характерні риси і ознаки існуючих раніше видів. Але, найчастіше, як критерій класифікації видів вкладів, досвідчені економісти використовують дві ознаки: за категоріями вкладників і в залежності від терміну і порядку вилучення.

Найбільш розповсюдженими у банківський практиці є депозити до запитання, строкові, ощадні вклади, тому доцільно розглянути їх більш детально, виявити переваги та недоліки.

Депозити до запитання розміщуються у банку на розрахунковому або поточному рахунку клієнта. Вони використовуються для здійснення поточних розрахунків власника рахунку з його партнерами.

Перевагою цього виду депозиту для клієнтів є те, що за його вимогою кошти з поточного рахунку в будь-який час можуть вилучатися через видачу готівки, виконання платіжного доручення, сплату чеків або векселів. З позиції банківської установи вклади до запитання є нестабільними, бо обмежують можливість їх використання для позичкових та інвестиційних операцій. Тому власникам поточних рахунків сплачується низький депозитний процент або не сплачується зовсім.

В умовах відсутності плати за депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це, зокрема, кредитування з поточного рахунку, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків тощо.

Для покриття операційних витрат, пов’язаних з веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може утримуватися з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії з безпроцентних рахунків за умови зберігання на них стабільного залишку не нижче встановленого рівня.

Основним недоліком депозитів до запитання, з позиції банку, є необхідність мати більш високий оперативний резерв для підтримки належного рівня ліквідності (через можливість вилучення грошових коштів з рахунків до запитання).

До депозитів до запитання можна віднести:

1) Контокорентний рахунок (активно-пасивний рахунок, що поєднує в собі ознаки поточного та позичкового), на якому відображено всі операції банку з клієнтами (видача позичок, здійснення платежів за дорученням клієнта, надходження виручки від реалізації продукції та інших грошових переказів на користь клієнта і на погашення позичок). Кредитове сальдо за контокорентним рахунком означає, що клієнт має у своєму розпорядженні власні кошти, дебетове — що у клієнта виникла заборгованість перед банком за позичками.

2) Поточний рахунок з овердрафтом (рахунок на якому на підставі угоди між банком та клієнтом допускається перевищення суми списання з рахунку над величиною залишку коштів). Для цього рахунку притаманний кредитовий залишок.

3) Залишок коштів на кореспондентських рахунках, відкритих у даному банку іншими банками.

Наявність поточного рахунку з овердрафтом не виключає відкриття для клієнта депозитних або кредитних рахунків, тоді як на контокоренті зосереджуються всі операції, що здійснює банк для клієнта. Контокорент відкривається господарським організаціям — юридичним особам, тоді як рахунок з овердрафтом може дуже часто відкриватись і фізичній особі для покриття її розрахунків.

У більшості банків депозити до запитання мають найбільшу питому вагу в структурі залучених коштів.

Строкові депозити — кошти на рахунках, що залучені банком на певний строк. Ці депозитні рахунки мають чітко встановлений строк, за ними клієнтам сплачується високий фіксований відсоток, рівень якого диференціюється залежно від виду внесків, та, як правило, мають обмеження щодо дострокового вилучення вкладів.

Порівняно із депозитами до запитання, строкові вклади не використовуються для здійснення платежів, кошти клієнти вкладають для одержання досить високих процентів, а банки можуть використовувати їх для вкладень на триваліші строки.

Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. Основною перевагою такого виду вкладів є те, що банк може підтримувати належний рівень ліквідності з меншим оперативним резервом, але при цьому повинен сплачувати підвищені відсотки.

Для клієнтів строкові вклади є джерелом одержання більш високих процентів, але є певні недоліки, які полягають неможливості використання коштів для поточних платежів.

Строкові депозити поділяються на сертифікати та депозити овернайт.

Депозити овернайт — депозити, залучені банком на строк не більше одного операційного дня (без урахування неробочих днів банку).

Згідно із українським законодавством, депозитний сертифікат — це письмове свідоцтво банку про депонування грошових коштів, яке засвідчує право вкладника на отримання, після закінчення встановленого терміну депозиту і відсотків по ньому.

Cертифікат може бути достроково проданий власником іншій особі з одержанням деякого прибутку і без зміни при цьому обсягу ресурсів банку, тоді як дострокове вилучення власником строкового вкладу означає для нього втрату прибутку, а для банку — втрату частини ресурсів.

Ощадні вклади — це вклади населення, розміщувані у банках з метою зберігання і нагромадження.

Таким чином, можна зробити наступний висновок, що ресурсна база банку характеризується великою різноманітністю. Це пов’язано із тим, що банківська діяльність спрямована на задоволення потреб різних категорій населення та залучення вільних грошових коштів на рахунки банку.

Порівнюючи види депозитів, треба додати, що всі вони використовуються населенням та банками залежно від мети вкладання коштів. Строкові внески використовуються, в основному, за необхідністю зберігати великі грошові кошти певний термін для отримання доходу. Збільшення долі строкових депозитів покращує ліквідність банку і в меншому ступені сприяє підвищенню його дохідності. Депозити до запитання дозволяють дістати грошові кошти на першу вимогу вкладника, а строкові - після закінчення визначеного договором терміну. Підвищення долі депозитів до запитання призводить до протилежних результатів.

Зростання частки депозитів юридичних та фізичних осіб призводить до знецінення ресурсної бази банку та підвищення дохідності банківських операцій.

Таким чином, виходячи з вищесказаного, можна відмітити, що депозитні операції є найважливішою частиною загальної банківської діяльності, які вигідні не лише вкладникові, але і банку.

2. Депозитна політика в організації депозитної діяльності банку депозитний операція банк ресурс Депозитна політика є важливою складовою стратегії банку в управлінні активами та пасивами, оскільки сприяє формуванню коштів для проведення активних операцій з метою отримання прибутку. Тому можна стверджувати, що банківський прибуток починає формуватися на етапі реалізації депозитної політики банку.

Низький рівень власного капіталу українських банків викликає потребу у залученні через вкладні рахунки коштів населення, що в свою чергу викликає необхідність проведення ефективної депозитної політики. Кінцевою метою реалізації ефективності депозитної політики є збільшення ресурсної бази банку при мінімізації витрат та підтриманні необхідного рівня ліквідності.

Депозитна політика тісно пов’язана з кредитною та відсотковою політикою, є одним з елементів банківської політики в цілому.

Здійснення депозитних операцій та управління залученими ресурсами обумовлює розробку кожною кредитною установою власної депозитної політики.

Найбільш розповсюдженим визначенням у сучасній літературі є поняття депозитної політики як невід'ємної складової управління банком. Отже, депозитну політику можна визначити наступним чином.

За Г. Г. Коробовою депозитна політика — це сукупність заходів банку, що направлені на визначення форм, завдань, змісту банківської діяльності по формуванню ресурсів, їх плануванню та регулюванню. Автор у своєму визначенні робить акцент на управлінні діяльністю банку через здійснення ефективної депозитної політики Р. Коцовська та В. Ричаківська визначають депозитну політику як стратегію і тактику банку щодо залучення грошових коштів вкладників та інших кредиторів і визначення найефективнішої комбінації їх джерел. Таким чином, автори трактують депозитну політику у більш вузькому розумінні. Такий підхід дозволяє розглядати не лише депозитну, а й кредитну політику банку, що є правильним, бо депозити мають споживчу вартість, яка забезпечує діяльність всієї економіки в цілому, куди банки спрямовують залучені ресурси у вигляді кредитів.

Найбільш цікаве визначення пропонує вчений-економіст А. О. Єпіфанов. Депозитна політика — це комплекс мір банку із формування портфеля депозитних послуг, різноманітних формі методів здійснення цих заходів, визначення його конкурентних позицій на даному сегменті ринку та забезпечення стійкості й надійності ресурсної бази. З позиції даного науковця зміст депозитної політики проявляється у стабільності та надійності ресурсної бази банку, а також відповідності потребам клієнтської бази.

За визначенням, яке надає І. В. Сало, депозитна політика — складова стратегії банку в управлінні активами та пасивами, що сприяє формуванню коштів для проведення активних операцій з метою отримання прибутку. Подібна трактовка також свідчить про нерозривний зв’язок кредитної та депозитної політики, в результаті проведення, якої банку отримує прибуток. Таке визначення актуальне з точки зору практичних аспектів діяльності банку.

Таким чином, на думку автора, депозитна політика — це стратегія і тактика банку щодо здійснення депозитної діяльності із залучення грошових коштів на умовах повернення, а також при організації та управлінні депозитним процесом.

Основною метою депозитної політики банку є залучення оптимального об'єму грошових ресурсів, необхідного і достатнього для роботи на фінансових ринках, за умови мінімального рівня витрат. Для реалізації цієї мети необхідно вирішити такі стратегічні завдання, що розробляються банком на 2−3 роки: встановлення оптимальних пропозицій між обсягом депозитів та іншим видами залучених банком ресурсів; визначення політики банку щодо конкурентних позицій на певних сегментах депозитного ринку.

Депозитна політика розробляється не тільки на рівні окремого банку, а й на рівні держави. Депозитна політика на рівні держави — це сукупність заходів, які здійснюються центральним банком і спрямовані на регламентування правил формування депозитів у банках, а також у небанківських грошово-кредитних установах. Депозитна політика на рівні держави в Україні здійснюється через НБУ і спрямована на регламентування правил формування депозитів у банках, та небанківських грошово-кредитних установах.

В Україні, у зв’язку з фінансовою кризою 2008 року, Національним банком України було введено мораторій щодо дострокового вилучення депозитів населенням, а також збільшення гарантованого фонду від 50 тис. грн. до 150 тис. грн. До запровадження такої депозитної політики НБУ підштовхнуло те, що через банкрутство зарубіжних банків, українське населення почало достроково вилучати депозити з банків. Але такі дії можуть мати негативні наслідки, бо депозитні кошти є власністю громадян, які розміщують вклади у банку. Тому це може спричинити відмову населення від використання депозитними послугами.

А. О. Єпіфанов відзначає, що депозитна політика проводиться за допомогою створення спеціального документу — меморандуму, який є конфіденційним і розробляється на рівні окремого банку. Цей документ визначає стратегію банку, тобто врахування можливостей банку та потреб клієнтів різної категорії на ринку депозитних послуг, а також обсяги та структуру вкладів фізичних та юридичних осіб, методів депозитної діяльності. Відповідно до меморандуму депозитної політики банкам рекомендується розробляти каталог депозитних операцій, які містять детальний опис депозитних вкладів і зразки відповідно оформлених юридичних документів.

Депозитна політика повинна базуватись на отриманні прибутку та підтримці певного рівня ліквідності. Ефективність проведення депозитної політики банком визначається обсягами залучених коштів, та правильним та вигідним їх розміщенням у майбутньому. Г. Г. Коробова виділяє основні елементи депозитної політики банку, які доцільно навести на рис. 1.

Рисунок 1. — Елементи депозитної політики банку Тактика організації депозитної політики визначається правильною сегментацією послуг на депозитному ринку, тобто запропоновані види вкладів повинні відповідати вимогам клієнтів — різні за термінами залучення, величиною відсоткової ставки за депозитами, можливістю здійснювати розрахункові операції. Дана складова передбачає налагодження чіткого моніторингу кількості та якості депозитного портфеля.

З точки зору стратегії, управління депозитною діяльністю банку спирається на маркетинг депозитного ринку, регулювання попиту і пропозиції депозитних послуг. Як відмічає І. В. Сало, стратегія розвитку банку у формуванні ресурсів повинна підпорядковуватись ряду принципів загальних та специфічних.

Загальні принципи включають проведення депозитної політики на макроекономічному рівні, та на рівні окремого банку. До специфічних принципів належить забезпечення оптимального рівня витрат банку, безпека проведення депозитних операцій, з урахуванням особливостей грошово-кредитного ринку, на якому установа здійснює свою діяльність.

Контроль за реалізацією депозитної політики є невід'ємним та важливим елементом в організації депозитної діяльності, який, зазвичай, здійснюється над банківським персоналом з метою захисту інтересів клієнтів шляхом нерозголошення банківської таємниці.

При організації депозитної політики банку необхідно враховувати такі важливі аспекти як: економічна цілісність (використання ресурсів з максимальною рентабельністю) та конкурентоспроможність на фінансовому ринку. Конкурентоспроможність, в свою чергу, залежить від розміру відсотка за депозитами.

Отже, ефективність управління депозитами залежить від залучення достатнього обсягу коштів з найменшими витратами для фінансування активних операцій. Тому, можна стверджувати, що основними параметрами є вартість та обсяги депозитних ресурсів. Але, необхідно відмітити, що залучення великої кількості клієнтів, відкриття депозитних рахунків, не будуть сприяти ефективності та стабільності ресурсної бази банку. Все ж таки більшу увагу банкам треба звертати на ціноутворення за депозитами, бо саме ціна визначає вигідність співпраці клієнта і банку та впливає на рентабельність кредитної установи.

Для забезпечення бажаної структури, обсягів та рівня витрат за депозитними зобов’язаннями банки використовують різні методи залучення коштів — цінові та нецінові (рис. 2).

Рисунок 2. — Методи залучення депозитних ресурсів Цінові методи полягають у використанні процентної ставки за депозитами як головного важеля в конкурентній боротьбі за вільні грошові кошти фізичних і юридичних осіб. Підвищення пропонованої банком ставки дозволяє залучити додаткові ресурси. І навпаки, банк, перенасичений ресурсами, але обмежений небагатьма прибутковими напрямами їх розміщення, зберігає або навіть зменшує депозитні ставки.

Нецінові методи, в свою чергу, базуються на використанні прийомів заохочення клієнтів, які не пов’язані зі зміною відсотка. До них відноситься якісна реклама; поліпшений рівень обслуговування; розширення спектра пропонованих банком рахунків та послуг; комплексне обслуговування; додаткові види безкоштовних послуг; розташування філій у місцях, максимально наближених до клієнтів; пристосування графіка роботи до потреб клієнтів тощо.

У практиці української банківської системи перевага надається здебільшого ціновим методам управління, бо депозитні ставки встановлюються банком самостійно, залежно від потреби в залучених коштах. Застосування нецінових методів потребує деяких, іноді значних, витрат. Тому, необхідно порівнювати витрати, що пов’язані з впровадженням цінових та нецінових підходів депозитної політики.

Важливу роль при визначенні факторів, що впливають на депозитну політику має відсоток за вкладами, а саме — його величина, зміни порядку виплат, мінімальна сума для відкриття депозитного рахунку, можливість встановлення індивідуальних процентних ставок для окремих категорій клієнтів.

Теорія визначення процентної ставки завжди була одним з найцікавіших та практично корисних розділів фінансового менеджменту.

Відсоткові ставки за депозитними операціями банків повинні враховувати реальні економічні процеси, що відбуваються в готівковому обігу, реагувати на тенденції зміни грошової маси. При цьому депозитний процент може виступати у якості показника прибутковості банківської діяльності, а також інструменту збереження покупної властивості грошей та конкурентної боротьби банків в умовах інфляції.

Процентна політика у сфері депозитних операцій повинна враховувати об'єктивність умов встановлення процентів за всіма видами вкладів та економічну сутність відповідних відсотків, а також необхідність забезпечення зв’язку відсотків за вкладами із ставками за активними банківськими операціями.

Різниця у відсотках по депозитах, і відсотках, що отримуються від позичальників капіталу, є винагородою банку за проведену роботу із залучення грошових коштів і розміщення позикового капіталу.

Розмір депозитного проценту банк встановлює самостійно, виходячи з облікової ставки НБУ, стану грошового ринку і власної депозитної політики. Він визначається двома основними чинниками: сумою вкладу та строком розміщення коштів.

Середньозважені процентні ставки українських банків по депозитах та кредитах у 2007;2008 роках приведені у табл. 1.

Таблиця 1 — Динаміка відсотків за кредитами та депозитами у 2007;2008 рр.

Так, виходячи з табл. 1, на ринку депозитів, відсоткова ставка у національній валюті в середині 2007 року зменшується, на кінець зростає до 10,4% в середньому по Україні. В той час на валютному ринку за два останніх роки спостерігається коливання відсоткової ставки від 5,6 до 6,4%. Таким чином, різниця між середніми ставками кредитування та надання депозитів у іноземній валюті збільшується, а по операціях у національній валюті на початок та на кінець року спостерігається спад, лише у травні та червні різниця складає 4,6%.

У цілому по українській банківській системі різниця відсоткових ставок по кредитних та депозитних операціях зросла, що було спричинено ростом середніх ставок по кредитах у 2008 році з 14,0% у січні до 24,7 відсотка у грудні, а депозитів з 10,4 до 16,3%, відповідно, у національній валюті.

Така тенденція, безумовно пов’язана зі світовою фінансовою кризою. Для збільшення прибутків, залучення нових та утримання вже існуючих клієнтів банки почали підіймати ставки за виданими кредитами та депозитами. Таким чином, маржа у національній валюті зросла на кінець 2008 року майже у двічі, порівняно з 2007 роком.

Отже, протягом 2007;2008 років проводиться монетарна політика, направлена на підтримку депозитної ставки на рівні, що не перевищує рівень інфляції (у 2008 році інфляція складає 22,3%, у 2007 — 16,6%). При цьому середньомісячна валютна прибутковість вкладів в національній валюті за 2008 рік склала 11,5% річних, а за валютними вкладами — 5,8%.

Очевидно, що збільшення вартості банківських ресурсів привело до збільшення процентних ставок по кредитах населенню. Перспектива переходу українських банків на встановлення процентних ставок за депозитами населенню на рівні, нижче темпів інфляції, привела до зменшення довгострокових кредитних ресурсів банків і зменшила їх можливості з кредитування населення, у тому числі на будівництво й купівлю житла.

При вирішенні питань визначення процентних ставок за депозитами керівництво банків зіштовхується із проблемою: для залучення та утримання вкладів клієнтів банки повинні забезпечувати їм високі процентні доходи, але також їм важливо уникати дуже високих відсотків, що можуть впливати на прибуток від використання залучених ресурсів.

Проблема визначення правильних складових процентної ставки тим більше поглиблюється з ростом ефективності українського фінансового ринку та зміною на ньому процентних ставок. Все це відбувається на фоні загострення конкуренції між банківськими структурами та в умовах фінансово-економічної кризи у 2008 році, в результаті чого банкам необхідно підвищувати ефективність своєї діяльності надавати більшу кількість якісних послуг.

Формуючи ставку депозитного відсотка, банк повинен встановити її на такому оптимальному рівні, який був би привабливим для вкладника і у той самий час дозволяв розміщувати залучені кошти у дохідні активи, що забезпечать йому належний рівень прибутку та рентабельності.

Провідні українські вчені-економісти у розрахунках відсотків за депозитними операціями в основному передбачають використання нарахування простих та складних відсотків. У якості бази розрахунку простих відсотків використовується залишок за депозитами, виходячи із обумовленою ставкою у договорі. Складні проценти визначаються наприкінці розрахункового періоду, отриману суму додають до суми вкладу. Таким чином, в наступному періоді проценти нараховуються на суму отриманого доходу. Складні проценти доцільно використовувати по закінченні строку дії депозиту.

Але, у літературі існують інші погляди на ціноутворення депозитів. К. Тагірбеков пропонує оцінювати та обирати оптимальну ставку, яка б дозволила приносити дохід банку та збільшувати коло клієнтів двома методами, які широко застосовуються у зарубіжній практиці банків. Це метод загального фонду коштів та метод граничних витрат.

Ціноутворення за методом загального фонду коштів потребує точного розрахунку вартості кожного виду депозитних послуг, розрахунку середньої вартості депозитної бази та співвідношення з рівнем відсоткової ставки за активними операціями. Сутність пропонуємого методу визначається наступною формулою:

(1).

де Ya — ставка розміщення;

Wdi — питома вагаго депозиту у загальній сумі залучених коштів;

Ydi — витраті за i-м видом депозиту (%);

Rdi — резервні підрахунки зам депозитом.

Щодо методу граничних витрат, то для визначення вартості депозиту необхідно враховувати додаткові витрати на залучення нових клієнтів. Цей метод дозволяє визначити найбільш сприятливу для банку відсоткову ставку за депозитами, яка дозволить поєднати отримання прибутку та оптимальну суму витрат на депозитні операції. Отже, норма граничних витрат розраховується за наступною формулою:

;, (2).

де N — норма граничних витрат;

Q — процентні витрати за депозитом;

— зміна витрат за депозитом;

V — об'єм залучених ресурсів;

— збільшення об'єму залучених ресурсів;

Ya — ставка розміщення.

Таким чином, відсоткові ставки за депозитами є головним інструментом в отриманні банком свого прибутку. Тому, доцільно розглядати управління депозитною базою банку через оптимізацію відсоткових ставок за вкладами для збільшення ефективності роботи банку, його фінансової стійкості та стабільності.

Як стверджує Л. О. Примостка проблема, з якою стикається інвестор, — це втрата купівельної спроможності грошових коштів упродовж періоду вкладення унаслідок інфляційних процесів. Тому, у процесі визначення депозитної ставки необхідно враховувати очікувані темпи інфляції, на які слід скоригувати основну суму та виплати за відсотком.

Занадто низький рівень ставки призводить до відпливу депозитів банку, зменшує обсяг кредитних ресурсів, а отже, звужує можливості проведення активних операцій та отримання прибутків. Завищення депозитної ставки тягне за собою зростання відсоткових виплат за рахунками клієнтів і за відсутності високоефективних напрямів розміщення ресурсів спричинюється до зменшення маржі чи навіть завдає збитків.

Отже, ефективне управління депозитами передбачає здійснення грамотної депозитної та процентної політики.

3. Організація управління депозитними операціями банку Незаперечним є твердження, що правильна організація процесу банківського залучення депозитів, розробка ефективної та гнучкої системи управління депозитними операціями виступають основою фінансової стабільності й ринкової стійкості банків. Саме від якісно сформованої організації депозитної політики банку залежить дохідність, ефективність його діяльності.

Управління депозитними операціями та банківськими пасивами взагалі, потребує створення особливої організаційної структури, яка розробляє методики та регламент управління, а також здійснення моніторингу та контролю над реалізацією даного процесу.

Організація депозитних взаємовідносин банку з клієнтами визначається багатьма факторами, включаючи розмір банку, рівень кваліфікації банківських робітників, які несуть відповідальність за оформлення договорів, види депозитних послуг та ін.

Організація депозитної діяльності підпорядковується ряду принципів, за умови додержання яких, в умовах конкурентної боротьби, у банка покращується депозитна діяльність, якість обслуговування клієнтів.

При організації депозитної діяльності важливу роль відіграють внутрішні та зовнішні фактори. До внутрішніх факторів можна віднести стратегічні плани банку, організацію робіт та управління у банку, розмір процентних ставок, наявність системи страхування вкладів та ін. Зовнішніми факторами виступають економічна ситуація у країні, політика, законодавство, конкуренти, партнери, рівень життя населення, науково-технічний прогрес, демографічна ситуація тощо.

Управління депозитними операціями потрібно організовувати так, щоб забезпечувати постійне зростання прибутку та надійність установи.

На сьогоднішній день оптимізація та ефективність управління банком досягається через взаємодію створених самостійних структурних підрозділів.

Організаційна структура банку — найважливіший управлінський ресурс менеджменту банку, від ефективності побудови якої залежить досягнення цілей банком. Організаційна структура банку регламентується Законом України «Про банки і банківську діяльність».

Організація управління банку визначається його депозитною політикою. Цілі банку поділяються на стратегічні, тактичні, короткострокові, довгострокові, загальні та локальні. Для свого досягнення, як правило, вони вимагають cтворення відповідних банківських підрозділів. Незалежно від виду банку, масштабів його діяльності, спеціалізації та обсягу виконуваних операцій обов’язковим є створення підрозділів, що здійснюють депозитні, розрахунково-касові та кредитні операції. Тому кожне відділення банку повинно мати всі три види управлінь.

Контроль та управління депозитною діяльністю банку здійснюється депозитним відділом, який виконує операції з мобілізації грошових коштів юридичних та фізичних осіб, а також банків на вкладні рахунки. Дана структура укладає договори, веде облік та аналіз депозитних операцій, надає для планування обсягів ресурсів банку певного роду інформацію. До функцій депозитного відділу належить укладення договору, оцінка ресурсної бази та її вплив на ліквідність банку. Фондовий відділ необхідний для аналізу власних коштів банку, операцій з цінними паперами.