Особливості класифікації писемних джерел

Враховуючи найбільшу питому вагу і провідну роль в історичній науці писемних джерел, розглянемо докладніше деякі підходи до їх класифікації, з’ясуємо її особливості. Визначальним критерієм класифікації писемних джерел є їх характер, зміст і форма. Виходячи з цих критеріїв, виділяють документальні й оповідні писемні джерела, а серед них такі основні різновидності: актові, справочинні (діловодні), статистичні документи, мемуаристика (спогади), листи, щоденники, наукову, науково-інформаційну, науково-популярну і навчальну літературу, художні твори, періодичну пресу. Варто ще раз зауважити, що література виступає в ролі джерела особливого призначення: історичного й історіографічного.

Кожна група різновидностей писемних джерел має споріднену форму подачі інформації, яка значною мірою зумовлюється її характером, змістом і призначенням. Якщо взяти до уваги таку ознаку писемних джерел, як походження, то їх умовно можна поділити на джерела колективного й індивідуального (особового) походження. Нерідко історик має справу з джерелом, походження якого пов’язане з діяльністю великих соціальних груп, органів влади, політичних партій, громадських об'єднань, рухів, і в такому разі актуальним є з’ясування, якою мірою у ньому відбиті настрої, прагнення, погляди його творців.

Акти, закони, укази та інші офіційні документи здебільшого групують за їх призначенням і місцем у суспільно-політичному, соціально-економічному та культурному житті. Певну внутрішню спорідненість мають діловодні документи вищих органів влади й управління, які визначають зміст і напрями державної політики на тому чи іншому етапі суспільного життя. Певна специфіка властива дипломатичним актам — міжнародним договорам, угодам, нотам, вірчим грамотам, посланням, заявам, деклараціям тощо. Ця специфіка простежується як за самим змістом документів, присвячених зовнішній політиці, міжнародним відносинам, так і за формою, що відповідає дипломатичному протоколу і встановленим міжнародним правилам. Окрему групу офіційних документів складають діловодні та судово-слідчі матеріали, що завжди мають персоніфікований характер, розкривають певні біографічні факти, віддзеркалюють правову систему тієї чи іншої країни, певної історичної епохи. До того ж судово-слідчі справи, крім наукового, мають важливе практичне і соціально-правове значення, оскільки вони нерідко стосуються невинно репресованих, згодом реабілітованих осіб. Ідеться, зокрема, про судово-слідчі документи репресованих за доби тоталітаризму, що відображають механізм злочинної дії каральної системи, масштаби масового терору, політичних репресій, засвідчують рух опору правлячому режимові. джерело журнальний публіцистика преса До писемних джерел, якщо це зумовлено специфікою дослідження, можуть застосовуватися й інші класифікаційні ознаки, пов’язані з місцем і часом їх створення, авторством, місцем збереження тощо. Прикладне значення мають внутрішньовидові класифікації писемних джерел з використанням спеціальних класифікаційних ознак. Прикладом у цьому плані може бути періодична преса. Відомо, що в періодиці публікуються різноманітні за видами, жанрами і походженням матеріали, документи органів державного управління, громадських організацій, політичних партій, виступи державних та громадських діячів, представників творчої інтелігенції, робітництва, селянства, молоді, ветеранського і жіночого руху. Ураховуючи домінуюче місце на шпальтах преси публіцистичних матеріалів, можна виділити газетно-журнальну публіцистику як джерельну групу писемних джерел, що є основним носієм інформації, особливо з новітньої історії. Нерідко періодику поділяють на легальну і нелегальну (самвидавську), центральну і місцеву, а також за її політичним та ідеологічним спрямуванням. Виправданим є групування матеріалів періодики за газетно-журнальними жанрами, адже кожен з них має свою специфіку, пов’язану не тільки з літературно-стилістичними аспектами, а й із різною питомою вагою інформації. Так, аналітичні жанри (кореспонденції, замітки, огляди, звіти) здебільшого насичені фактичною інформацією, як відкритою, так і прихованою. Матеріали аналітичного характеру можуть містити колонка головного редактора, передові статті, а інколи й інтерв'ю, що їх беруть кореспонденти у відомих політичних та громадських діячів, учених. Групування матеріалів преси за жанрами і тематикою відкриває можливості для застосування математично-статистичних методів вивчення масових джерел, їх поглибленого аналізу.

За внутрішньовидовим принципом класифікують твори політичної, наукової та художньої літератури як один із компонентів писемних джерел. Політичні твори представлені здебільшого книгами, брошурами і статтями, а за своїм змістом, методикою його викладу дуже близькі до публіцистики, до того ж вони виділяються ґрунтовнішим, аргументованішим підходом до висвітлення проблем. Джерельне значення політичних творів двояке. З одного боку, вони містять узагальнення й осмислення переважно поточних подій, їх оцінку і можуть бути джерелом історіографії, вивчення історії формування історичної і політичної думки. А з іншого — аналіз їх тематичної спрямованості, авторської позиції та оцінок тих чи інших подій і явищ сучасності дає можливість здобути додаткову інформацію про політичне життя суспільства. Політична література, так само як і інші писемні джерела, потребує критичного ставлення, врахування тієї обставини, що на ній лежить глибший, ніж на інших, скажімо, офіційних документах, відбиток суб'єктивізму.

Свої особливості мають наукова і, її різновидність, навчальна література, як історична, так і з інших, насамперед, суміжних до історії галузей знань. Наукова література є історіографічним джерелом, оскільки відбиває рівень знань і сферу їх побутування в суспільстві на час її створення, суспільно-політичні та ідейні погляди авторів праць. У ряді випадків наукова література може бути носієм оригінальних відомостей, особливо тоді, коли носії первинної інформації втрачені. Без широкого залучення наукової літератури як джерела неможливо здійснити будь-яке історіографічне дослідження, підготувати працю з історії науки, науково-технічного прогресу, культури і духовності.

Поряд з науковою до вивчення суспільних проблем залучають твори художньої літератури, яка є своєрідним джерелом, котре, насамперед художніми засобами, відбиває епоху, з позицій якої осмислюються і висвітлюються події та явища як минулого, так і сучасності. Між науковим і художнім сприйняттям, осмисленням і відображенням реальної дійсності є чимало спільного, але й багато в чому вони відрізняються. Навіть у тих випадках, коли науковець і літератор працюють з одними Й тими ж джерелами, їхні оцінки, трактування, методика реконструкції подій далеко не завжди збігаються. Зрештою, для історика художня література у джерельному відношенні цінна не самими фактами, не залученими джерелами, а передусім її прихованою (закритою) інформацією, що проливає світло на конкретно-історичні умови написання того чи іншого твору, художні та ідейні уподобання автора. В рамках художньої літератури виокремлюють художньо-документальні й історичні твори, які в джерелознавчому відношенні мають свою специфіку. Історика цікавлять суспільні мотиви появи таких творів, позиція автора, а також міра правдивості та достовірності відображених у них подій, явищ, осіб.

Нарешті, серед писемних джерел літературного спрямування окрему підгрупу становить мемуаристика: спогади, щоденники, листи учасників або свідків тих чи інших подій. Будучи оповідним джерелом, спогади відрізняються від інших їх різновидностей як самим жанром, його законами і специфікою, так і більшою суб'єктивністю, зумовленою тим, що вони повніше відбивають індивідуальність автора, його симпатії чи антипатії. Особливість мемуарів полягає в тому, що стрижнем подачі інформації, її організації, форми і структури виступає сам автор, через призму поглядів якого відбиваються й оцінюються всі факти, події, свідком або учасником яких він був сам чи дізнався про них з інших джерел. Мемуари передають атмосферу епохи, її колорит, віддзеркалюють суспільні погляди, що були панівними на час їх написання. Зазначимо, що самі мемуари можуть бути класифіковані за певними аспектами, наприклад за джерелами їх створення. В одних випадках вони ґрунтуються лише на пам’яті автора, в інших — на записах, щоденниках, які вів автор у процесі описуваних подій, що підносить рівень їх документальності. Нерідко мемуаристи звертаються до документів, архівних матеріалів, періодики. Відрізняються мемуари й за формою: поряд із безпосередньо авторськими спогадами трапляються літературні записи споминів.

Участь журналіста чи письменника в роботі над мемуарами теж може бути різною. Здебільшого це літературна допомога в оформленні мемуарів, але досить поширеним є також літературний запис усних чи диктофонних спогадів з великою мірою художнього оформлення, що нерідко призводить до перекручення фактів. Мемуаристика включає в себе й такі види джерел особового походження, як щоденники, дорожні нотатки, літературні автобіографії, біографічні анкети, особисті листи, художні заповіти тощо.

Викладені тут підходи до групування писемних джерел звичайно ж не охоплюють усіх особливостей, зумовлених конкретними дослідницькими завданнями, тематикою праць, розмаїтістю самих джерел. Деякі питання цієї специфіки ми розглянемо у розділі, присвяченому методичним прийомам опрацювання джерел.

Розглянуті у цьому розділі теоретичні та практичні підходи до класифікації джерел, найпоширеніші класифікаційні схеми й моделі повною мірою стосуються і класифікації джерел з української історії. Разом з тим історія кожного народу, кожної держави має свої особливості, пов’язані з їхньою самобутністю і неповторністю, зі специфікою самої джерельної бази. Історія України ґрунтується на досить широкій і різноманітній джерельній базі, основні групи якої представлені у першому розділі частини другої нашого підручника. Тут лише наголосимо, що виділення основних типів і найбільш поширених родів та видів джерел за домінуючо-спорідненими ознаками є неодмінною умовою їх вивчення й основою ґрунтовного та всебічного дослідження історії українського народу від найдавніших часів до сучасності в контексті всесвітньої історії.

Слід також брати до уваги деякі конкретно-історичні особливості формування джерельної бази української історії. Ці особливості пов’язані як із часовими (хронологічними), так і з просторово-географічними чинниками. Джерела етногенезу української історії сягають у найдавніші часи. Археологічні пам’ятки засвідчують, як і коли відбувалося освоєння первісною людиною нинішньої території України, як протікав етногенез на українських землях. До нас дійшли історичні залишки палеоліту, знаряддя із кременю та кісток мамута, сліди найдавніших поселень доби Трипільської, Черняхівської, Мізинської та інших культур. Племена кіммерійців, екологів, скіфів, сарматів, гунів, готів залишили пам’ятки найдавнішого землеробства, скотарства, золотарства, гончарного виробництва та зброярства. Великий пласт речових джерел маємо про наших безпосередніх пращурів: антів, полян, деревлян, волинян, сіверців. Княжа доба української історії дала нам не лише речові, зображальні, усні, лінгвістичні, а й писемні джерела. Всі вони засвідчують автохтонність українців, тяглість і безперервність людського життя на їх етнічній території, що охоплює великий історичний період від Різдва Христового до початку третього тисячоліття. Ось чому часовий (хронологічний) підхід до класифікації джерел з української історії займає важливе місце у процесі їх групування. Його основою може стати прийнята в сучасній історіографії періодизація історії України. Йдеться про такі віхи, як найдавніші часи, княжа доба, козацькі часи, період розчленування українських земель між двома імперіями, доба Української революції, Першої та Другої світових воєн, часи тоталітаризму, період відновлення і зміцнення державної незалежності України. Кожній із цих віх відповідають адекватні їм джерела різних типів, родів, видів, різновидів тощо. Будь-яка класифікаційна схема має ураховувати зміни залежно від історичної епохи.

Іншими не менш важливими чинниками класифікації джерел є природничий та просторово-географічний. Як наслідок конкретно-історичних умов джерельна база української історії складалася на матірній, тобто на етнічній території України. Навіть тоді, коли її землі були розчленовані і тимчасово входили до інших держав (Польщі, Литви, Росії, Угорщини, Румунії, Австрії), процес джерелотворення набував своєрідних рис, але не переривався. На жаль, багато унікальних речових, зображальних, писемних та інших джерел вивозились до метрополій, відкладалися там у музеях, бібліотеках, архівах, приватних колекціях, чимало з них були знищені. Значна частина історичних джерел і досі перебуває за межами України, особливо в Росії, і їх повернення є однією з актуальних проблем загальнодержавної ваги. Значний пласт джерел з української історії пов’язаний з діяльністю української діаспори як західної, так і східної. Ці джерела відбивають не тільки історію усіх хвиль еміграції українства, а й життя діаспори, її громадсько-політичних, культурних і наукових центрів, видавничих та освітніх осередків. Цінні словесні та інші пам’ятки продовжують зберігатися в бібліотеках і архівах Українського вільного університету, Української вільної академії наук, Музеї визвольних змагань, інших українознавчих центрах, приватних колекціях. Після відновлення незалежності України започатковано повернення архівних та інших джерел на історичну батьківщину. Вже повернено до Києва архів Уряду УНР в екзилі, так званий Празький архів, архіви В. Винниченка, О. Олеся та ін.

Нарешті, слід звернути увагу на ще одну обставину. З найдавніших часів до історії українських етнічних земель виявляли великий інтерес зарубіжні автори, починаючи з античних істориків та літераторів і закінчуючи сучасними дослідниками. Особливо цінні джерела відклалися в архівах і бібліотеках Австрії, Білорусі, Великої Британії, Литви, Німеччини, Польщі, Росії, Румунії, США, Туреччини, Франції, Угорщини, Швеції та інших країн. Вони відображають різні аспекти історії України, її зовнішніх зв’язків.

Отже, дослідник тієї чи іншої епохи української історії, будь-якої сфери життя українського народу, виявляючи, вивчаючи і систематизуючи джерела, неминуче зіткнеться з проблемою їх класифікації. Взявши за основу одну з поширених класифікаційних схем, залежно від теми і завдань дослідження, історик має обов’язково враховувати згадані часові (хронологічні), природничі та просторово-географічні чинники формування джерельної бази історії українського народу.

Якщо мати на увазі, що переважна більшість науковців, які досліджують історію України, мають справу передусім із писемними джерелами, то можна запропонувати таку приблизну їх класифікаційну схему, побудовану за родово-видовим принципом:

Документальні джерела (законодавчі, актові, діловодні, статистичні, судово-слідчі, дипломатичні, програмні документи політичних партій і громадських об'єднань та ін.);

Оповідні джерела: літописи, твори політичної, наукової, навчальної, художньої літератури, публіцистика;

Періодична (офіційна і неофіційна) преса;

Джерела особового походження: спогади (мемуари), щоденники, листи, автобіографії та ін.;

Матеріали конкретно-соціологічних досліджень.

У певних варіаціях ця схема може застосовуватись у джерелознавчих оглядах курсових, бакалаврських, дипломних і магістерських робіт, дисертаційних досліджень. Корекції вносяться в залежності від теми роботи, її дослідницьких завдань і розмаїтості наявних джерел. При цьому слід зауважити, що схему класифікації джерел не можна ототожнювати з рубрикацією списку використаних у роботі джерел і літератури, оскільки вона виконує зовсім іншу функцію.

Підсумовуючи сказане про класифікацію джерел, варто ще раз зауважити, що йдеться не про формальну процедуру, а про важливе теоретико-методологічне завдання, один із дослідницьких методів опрацювання джерел, який сприяє з’ясуванню природи і походження джерела, його об'єктивно-суб'єктивного характеру, структури. Всі існуючі класифікаційні схеми ґрунтуються на пріоритеті тих чи інших ознак спорідненості джерел, а тому мають досить умовний характер. Вибір класифікаційних схем не самоціль, а об'єктивна необхідність. Визначальним чинником завжди виступає проблематика наукового дослідження, його мета і завдання, склад і характер джерельної бази. Досконалість класифікаційної схеми, її відповідність завданням конкретного дослідження, а також наскільки кваліфіковано ця схема застосована істориком, є важливою передумовою успішного досягнення поставленої мети.

Загальним правилом будь-якого історичного дослідження праці має бути обґрунтування у джерелознавчій частині вступу мотивів вибору тієї чи іншої моделі класифікації джерел і відповідна характеристика кожної з виділених груп. Це є показником наукової культури, одним із критеріїв рівня дослідження, що суттєво впливає на Його результативність та оцінку.

Викладені у цьому розділі підходи до класифікації джерел, запропоновані схеми мають насамперед науково-прикладне значення, розраховані на навчально-наукові цілі, музеєзнавчу та краєзнавчу діяльність, джерелознавчу практику. Вони можуть служити ключем для історика-початківця в пошуку джерел, їх виявленні, обліку, первинній систематизації, опрацюванні й отриманні джерельної інформації і реконструкції на цій основі історичного процесу.