Реформи Столипіна в Україні. 
Брест-Литовський мирний договір. 
Директорія: її політика і наслідки

Реформи Столипіна в Україні

Столипінська аграрна реформа комплексно вирішувала цілу низку важливих завдань: підняти ефективність сільськогосподарського виробництва, підвищити товарність селянського господарства, утворити соціальну опору самодержавства на селі, вирішити проблему аграрного перенаселення. У перспективі здійснення Столипінської програми обіцяло поліпшення ситуації у суспільстві. Однак вона значною мірою була зустрінута вороже. Проти неї виступили і праві, і ліві політичні сили. Правих не влаштовувало руйнування традиційного сільського укладу, а ліві не бажали послаблення протиріч на селі, які були збудниками революційної активності селянства. В цілому селянство також дуже насторожено поставилося до реформаторських ідей. Це було зумовлено природним консерватизмом селян, зрівняльною психологією і невірою у власні сили.

Реформи Столипіна найбільший успіх мали в Україні. Цю Аграрні перетворення прискорили розвиток товарних відносин у сільськогосподарському виробництві, сприяли розвитку кустарних промислів, артілей і кооперативних товариств. Україна стала житницею Російської імперії, вийшла на друге місце в світі за виробництвом сільськогосподарської продукції. Українська пшениця становила понад 40%, ячмінь близько 50% загальноросійського експорту цих культур.

Проте в результаті проведення Столипінської аграрної реформи так і не вдалося остаточно зруйнувати селянську общину. Не було ліквідувань і поміщицьке землеволодіння, хоча спроби перерозподілу поміщицьких земель шляхом купівлі-продажу через Селянський банк робилися владою досить активно. Аграрна реформа привела до соціального розшарування серед селянства, скорочення земельних наділів, і навіть до обезземелення селян. Уряд втілював програму переселення найбідніших селян на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу. На нові землі протягом 190б-1912 рр. виїхало з України майже 1 млн. осіб. Через погану організацію процесу переселення, важкі умови життя третина переселенців померла, а четверта частина повернулася в Україну.

Отже, аграрні реформи на початку ХХ століття не реалізували повністю свого потенціалу і не досягли поставленої мети через низку причин: протидію селян, політичних сил, недостатнє фінансування та погану організацію реформаційних заходів, відсутність соціальної бази, загибель Столипіна тощо. Однак, вони прискорили процес переходу українського села на рейки буржуазного розвитку.

Охарактеризуйте бойові дії на території України в роки Першої світової війни З початком війни територія України перетворилась на арену жорстоких боїв між російською армією та військами австро-німецького блоку. На австрійському фронті російська армія, що вела бойові дії на українських землях, мала спочатку значні успіхи. Так, однією з найбільших успішних битв, що провели росіяни у 1914 р., була битва в Галичині, в якій з обох сторін брали участь понад 1,5 млн. вояків. Спочатку успіх був на боці австро-угорської армії, але росіяни отримавши підкріплення, захопили Львів, потім — Галич, взяли в облогу Перемишль і вийшли до Карпат. Під час бойових дій 1914 року січові стрільці проявили себе добре підготовленими та надійними вояками. Січовикам почали доручати важливі ділянки фронту. Так, австрійське командування доручило українським січовим стрільцям оборону Ужоцького перевалу, який вони мужньо захищали з 25 по 28 вересня. Це було перше бойове хрещення січовиків, і вони витримали його з честю, не пропустивши ворога. Відступаючи, австро-угорська влада розгорнула масштабні репресії проти українського населення, вважаючи, що причиною поразки була зрада українців, які нібито таємно допомагали росіянам У листопаді 1914 р. австро-угорські і російські війська після виснажливих боїв перейшли до оборони і до кінця року активних дій не вели.

На початку 1915 р. продовжувались позиційні бої за Карпати.

Проаналізуйте характер Першої світової війни та ставлення до неї політичних сил Царська Росія мала на меті приєднати Галичину, Буковину й Закарпатську Україну. Ідеологи російського самодержавства заявляли, що йдеться про приєднання до Росії давніх «руських» земель і про возз'єднання українського народу. Панівні класи Росії — поміщики й буржуазія у війні прагнули шляхом захоплення нових територій, ринків збуту та джерел сировини і вигідних військових поставок забезпечити високі прибутки, а також загасити революційний рух усередині країни. З початком першої світової війни українські політичні партії опинилися в особливо тяжкому і складному становищі. Крім того, що вони зазнавали переслідувань з боку урядів панівних націй, вони перебували на різних боках державних кордонів — у Росії і Австро Угорщині. Багато хто, переважно з тих, кого війна застала на території Росії, вірив, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і наблизить свободу для пригноблених народів, і тому стали підтримувати царський уряд у війні. Інші, особливо українці Галичини, орієнтувались на Німеччину й Австро-Угорщину, на їхню перемогу у війні і перехід під їхній протекторат всієї України. Була й третя орієнтація, — не російська, й не німецька, а українська.

Охарактеризуйте Українську Центральну Раду, 1−2 універсали

(1 універасал)10 червня 1917 — проголосив автономію України. Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. Після проголошення автономії 28 червня 1917 створено Генеральний (2 універсал) 3 липня 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов’язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України. Українські національно-демократичні сили усвідомлювали необхідність консолідації та створення об'єднаного суспільно-політичного центру, і за ініціативою Товариства українських поступовців (ТУП) 4 березня 1917 р. утворили Українську Центральну Раду (УЦР). У короткий час УЦР переросла у впливовий представницький орган народної влади. Обране 7 березня керівництво Української Центральної Ради очолив Михайло Грушевський, Михайло Грушевський сформулював програму і платформу Української Центральної Ради, основною метою якої було домогтися від Тимчасового уряду визнання і проголошення національно-територіальної автономії України.

Охарактеризуйте утворення УНР та її програму Українська Народна Республіка — українська держава, що існувала в 1917;1920 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві.

Проголошена 7 листопада 1917 року, після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республіка у складі Російської республіки. 22 січня 1918 року, після українсько-більшовицької війни, проголошена незалежною державою.

Після повалення більшовиками Тимчасового уряду та утворення Раднаркому на чолі з В. І. Леніним (25—26 жовтня 1917 р.) Центральна Рада проголосила себе вищою владою в Україні, зайняла антибільшовицьку позицію і прийняла ІІІ Універсал (7 листопада 1917 р.). У цьому документі говорилося про: утворення Української Народної Республіки (УНР) у складі Російської Республіки; передачу землі селянам; введення 8-годинного робочого дня; державний контроль над виробництвом; демократичні свободи тощо.

Однак у здійсненні своїх рішень УЦР проявила повільність та непослідовність, що зменшило її авторитет і призвело до зростання більшовицького впливу в Україні.

Охарактеризуйте Брестський мир Брест-Литовський мирний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 27 січня 1918 у Бресті перший мирний договір у Першій світовій війні 1914;18.

Став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід Росії із війни. Причини: загроза для України з боку більшовиків, спроба УЦР порозумітися з Антантою.

Умови договору: УНР виходила з першої св.в., УНР було визнано незалежною, рівноправно державою, Холмщина та Підляшшя входили до складу України, Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язувались допомогти УЦР звільнити територію України від більшовиків. Наслідки: Договір від 9 лютого 1918 року врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією.

Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду Павло Скоропадський.

Охарактеризуйте проголошення 4 універсалу ЦР та його історичне значення Універсал було прийнято 9 (22) січня 1918 року в Києві. Зміст IV Універсалу: 1) проголошувалася незалежність, суверенність УНР; 2) стверджувалося, що Україна хоче жити в мирі з усіма сусідами, але жоден з них не має права втручатися в її внутрішні справи; 3) урядові доручалося довести до кінця переговори з Центральними державами, укласти з ними мир; демобілізувати армію, яка по укладенню миру буде замінена міліцією; 4) всю землю роздати селянам без викупу на початку весняних робіт; 5) націоналізувати ліси, води і підземні багатства краю; 6) проголошувалося, що держава бере під свій контроль усі банки; 7) ставилося завдання найближчим часом скликати Українські Установчі Збори, що схвалять Конституцію УНР. Зразу після прийняття IV Універсалу Генеральний Секретаріат було перейменовано на Раду Народних Міністрів, головою якої обрано В. Винниченка. Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що він, проголосивши незалежною суверенною державою УНР, завершив процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї автономії і федералізму. Прийняття Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром. Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення України було досягнуто не на хвилі піднесення українського національно-визвольного руху, а в один з найкризовіших періодів його історії часів громадянської війни.

Проаналізувати гетьманський переворот П. Скоропадського

29квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві (майже 8 тис. делегатів) був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава».

29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Тоді ж було опубліковано «Грамоту до всього українського народу», де гетьман заявляв, що «відкликнувся на поклик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та ЇХІІІХ товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».

До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки.

Причини і суть гетьманського перевороту. Основними причинами гетьманського перевороту були:

— криза соціальної політики УЦР і неприйнятність цієї політики поміщиками і промисловцями; - втрата авторитету УЦР серед широких верств населення в умовах окупації; -ослаблення УЦР розбіжностями між українськими партіями в самій Центральній Раді; - зацікавленість окупаційної адміністрації у владі, спроможній виконати зобов’язання щодо постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині.

Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм.

Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами…», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем. За формою це була диктаторська влада з атрибутами національної традиції, за політичною суттю — авторитарний режим.

Внутрішня політика П. Скоропадського. Гетьман сформував новий уряд — Раду міністрів — з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Главою Кабінету міністрів став Ф. Лизогуб; міністром закордонних справ — Д. Дорошенко; міністром освіти — відомий український політик М. Василенко. Інші міністри були членами російських партій, в основному-партії кадетів.

Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат. Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.

— Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання — у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння. Гетьманом Павлом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні. В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи.

При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів, маніфестацій.

Охарактеризувати директорію та діяльність С. Петлюри Директорія її політика і наслідки В ніч на 14 листопада 1918 р. у Києві відбулося таємне засідання представників українських політичних партій, які об'єдналися у Національний союз. Присутні відхилили ідею відновлення Центральної Ради і створили верховний орган УНР — Директорію. Головою її став В. Винниченко, членами-С. Петлюра, Ф. Швець, П. Андрієвський, А. Макаренко .

В той же час, серед Директорії не було згоди щодо напрямків політичної діяльності. Це ускладнювалося суперництвом між Винниченком та Петлюрою і їхніми прибічниками. Вплив останнього невпинно зростав, проте не скрізь. Умовним вік був у військових структурах, що являли собою напівпартизанські загони. Вони добре воювали неподалік від місць проживання, а за несприятливої обстановки розпадалися. Саме тому Директорія мала на початку свого правління 100-тисячну армію, а наприкінці січня, перед здачею Києва більшовикам, — всього 21 тис чоловік.

Нестабільність, армії, придушення робітничих страйків, розгін профспілок, погроми мирного населення та інші дії! стали причинами падіння Директорії.

Вирішили це протиріччя більшовики, які в січні 1919 р розпочали свій другий наступ на Україну, перед цим звівши нанівець переговори з Директорією. В зоні окупації вони розгорнули партизанські дії проти Антанти, а в лютому 1919 р. разом з регулярними радянськими військами розгромили її війська під Вознесенськом.

За цих обставин, не отримавши допомоги від Франції, до якої Директорія вернулася по допомогу, В. Винниченко в середині лютого подав у відставку і виїхав за кордон. С. Петлюра — продовжував боротьбу з більшовиками.

Охарактеризуйте національно-визвольний рух у Галичині та на західноукраїнських землях. Проголошення ЗУНР Унаслідок поразки у війні 1918р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному до того, в якому перебували їхні співвітчизники на сході після нещодавнього падіння Російської імперії. 18−19 жовтня 1918р. і Львові відбувся з'їзд політичних і громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином із депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини і Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили до складу Австро-Угорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про об'єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918р. утворила військову організацію на чолі з Д. Вітовським. Уранці 1 листопада 1918р. вони зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній Раді. Але в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918р. у Кракові була створена ліквідаційна комісія, котра про намір перебрати владу в Галичині у свої руки. 1 листопада Головний польський штаб наказав військовим частинам, які складалися з поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували і українські, і польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська почали планомірний наступ на українські формування.

У цих складних умовах 11 листопада Українська Національна Рада створює виконавчий орган (уряд) — Державний Секретаріат, який очолив К. Левицький. 13 листопада було ухвалено Тимчасовий основний закон, згідно з яким новоутворена українська держава отримувала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор (золотий лев на синьому тлі). Президентом республіки став Голова Української Національної Ради Є. Петрушевич.

Проаналізуйте причини українізації та ї основні напрямки Суть українізації Українізація — це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу:

висування українців на керівні посади;

— запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади;

— розвиток національної за формою й радянської за змістом культури;

— створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917;1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України.

Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації 20-ті рр. стали періодом подальшого національного відродження.

У1930 р. чисельність шкіл з українською мовою навчання становила 85%, на українську мову було переведено 75% діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90% газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54%.

Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. С. Грушевський.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: в республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів і збірників, 55 журналів, виникли багаточисельні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В. Яловий, В. Сосюра, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка і багатьом іншим.

Причини згортання українізації Українізація почала виходити за дозволені центром рамки;

o вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

o зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

— українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 рр. Шумський, економіст М. Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП (б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

" Хвильовизм", «шумськізм» і «волобуєвщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичним ухилом» .

З кін. 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації. Радянська влада повертається до політики зросійщення, активних учасників українізації було репресовано.

Охарактеризуйте Україну в роки нової економічної політики НЕП— економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП (б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму.

Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою.

НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами.

Основні зміни в період НЕПу:1)у сгдозвіл на вільну торгівлю надлишками сг продукції; дозвіл на оренду землі і використання найманої праці; замін продрозкладки продподатком. (В 1925 р обсяг сг виробництва досяг довоєнного рівня)

2) У промисловості - продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частини середніх підпр.; децентралізація управління промисловістю (багато підпр. об?єднувались в трести і переводились на госпрозрахунок,

3) У галузі торгівлі і фінансів — відмова від розподілу продукції за картами.(розвив такі види торгівлі кооперативна, приватна, державна); у вел. Містах відкрилися торговельні біржі; у 1922;24 рр. проведено грошову реформу: були випущені конвертовані банкноти і казначейські білети, спадала інфляція, зріс життєвий рівень населення.

В Україні формувалася єдина система кооперації .У жовтні 1921 р. з єдиної системи споживчої кооперації було створено машино-тракторні, тваринницькі, насіннєві, цукробурякові, меліоративні та інші товариства. Для забезпечення селян посівним матеріалом, робочою худобою, реманентом у 1922 р. було створено акціонерне товариство «Село — допомога», у лютому 1923 р. утворено Всеукраїнську спілку сільськогосподарських кооперативів «Сільський господар «, яка здійснювала всі позиково-продовольчі операції на селі.

Працюючи в нових економічних умовах, селяни підвищували продуктивність праці. В Україні обробляли на 10% більше землі, ніж у 1913 р., а виробництво зерна досягло довоєнного рівня, хоча урожайність залишилася невисокою

Проаналізуйте входження України до СРСР Курс на об'єднання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії, під орудою Москви був невід'ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цього Москва застосовувала широкий набір засобів — від зброї до «політичної дипломатії» в усіх її формах.

Ще влітку 1919 р. під приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на ті сфери, компетенція яких належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, і чим далі, тим більше. В січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад (лютий—березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз із Росією виступили представники опозиційних партій — УКП та лівих есерів. Але переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів обох держав і входження їх до складу центральних наркоматів Російської Федерації.

Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік і почало виконувати функції загально-федеративної структури. В тому ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, — Інститут зовнішніх зносин. Саме з того часу підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цього аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин.0 грудня на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про утворення СРСР і проект основ Конституції СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про утворення СРСР і Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав і далі. В січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР було остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, пов’язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності і федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, або, згідно з офіційними тлумаченнями, «добровільно» передавалися Союзу РСР. Це ярмо український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.

На початку червня 1923 р. проект УРСР було передано в Москву. Під час розгляду його різко критикували Сталін та його оточення. Керівництво республіки і особливо X. Раковського звинуватили в конфедералізмі. Український варіант договору не взяли до уваги.

Прийнятий без урахування думки української сторони Союзний договір був наскрізь пройнятий центризмом. Тринадцята його стаття проголошувала: «Декрети і постанови РНК СРСР обов’язкові для всіх союзних республік і беруться до виконання безпосередньо на всій території Союзу» .

У компетенції союзних республік і, зокрема України, залишалися внутрішні справи, юстиція, освіта, землеробство, охорона здоров’я, соціальне забезпечення.

Жорстока централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження і так куцих прав союзних республік, які об'єдналися в Радянському Союзі. Проте сам факт існування та визнання Української Соціалістичної Радянської Республіки з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, центром, апаратом, можливістю розвивати культуру, мову, літературу створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.

Охарактеризуйте колективізацію сг 20−30-ті рр. ХХ століття Курс на колективізацію був проголошений XV з'їздом ВКП (б) у 1927 р., а з 1929 р. почалося її насильницьке форсоване здійснення.

Причини колективізації:Згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов’язаний із переходом селянства до колективного виробництва. Форсована колективізація, як і форсована індустріалізація, здійснювалася в рамках єдиної політики «соціалістичного штурму» .

Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло: завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі;

— забезпечити населення країни дешевими продуктами харчування і сировиною, отримати кошти для індустріалізації;

— ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі.

Постановою ЦК ВКП (б) від 5 січня 1930 р. було чітко визначено темпи колективізації для різних зон Радянського Союзу. В Україні колективізацію планувалося завершити в основному до кінця 1930 р. Такі нереальні терміни можна було забезпечити лише насильницькими методами.

Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика «ліквідації куркульства як класу», в результаті якої було знищено понад 200 тисяч сг. Жертвами репресій у процесі розкуркулювання стали понад 1 млн. осіб. Особливо трагічною була доля тих селянських родин, яких виселяли на Північ і в Сибір. Узагалі ж, «політика ліквідації куркульства як класу» стала засобом тиску на все селянство, оскільки куркулем чи його «підголоском» могли назвати кожного, хто не бажав вступати до колгоспу. Прискорення темпів колективізації дезорганізувало аграрний сектор: індивідуальні селянські господарства руйнувалися, а колгоспи технічно й організаційно були ще слабкими. У зв’язку з цим наростали кризові явища в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої сільськогосподарської продукції. Така ситуація зберігалася до 1934;1935 рр.

Наслідки колективізації Сільське господарство стало колгоспним. На кінець 1932 р. в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. На кінець 1937 р. — 96%.

На селі було утверджено командну економіку з повним підпорядкуванням колгоспів державній владі. Колгоспи були поставлені в такі умови, які різко обмежували їх господарську самостійність і підприємництво, культивували зрівнялівку, безгосподарність, Позбавляли економічних стимулів розвитку. Суцільна форсована колективізація призвела до тривалої дезорганізації і деградації аграрного сектора. Ліквідовано так зване куркульство як клас не тільки економічно, а й фізично.

Страшним наслідком колективізації став голодомор 1932;1933 рр. Завдяки колективізації було отримано засоби для задоволення потреб індустріалізації, забезпечено індустріальний стрибок.

Охарактеризуйте політику сталінської індустріалізації

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП (б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Сталін заявив, що «ми відстали від передових країн на 50−100 років. Ми повинні подолати цю відстань за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть». Індустріалізацію передбачалося здійснювати п’ятирічками.

Причини індустріалізації Курс на індустріалізацію був об'єктивно необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.

Союз міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування індустріалізації;- не вистачало кваліфікованих кадрових робітників та інженерів, хоч Україна в цьому плані була в більш вигідному становищі; - низький рівень економічної освіти радянського керівництва, відсутність досвіду здійснення планової індустріалізації.

Шляхи і методи індустріалізації були хибними, вони суперечили об'єктивним економічним законам. Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. — форсованими, надшвидкими. Радянське керівництво хотіло одночасно подолати економічну відсталість і побудувати соціалізм за декілька років. Сталін назвав 1929 р. роком «великого перелому» і «стрибка в соціалізм» .

Ці плани були явно нереальними і економічно необґрунтованими. Вони стали наслідком волюнтаризму, політичного свавілля, нерозуміння радянським керівництвом економічної ситуації. Заплановані показники не були досягнуті. Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок легкої та харчової, сільського господарства.

Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом: не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб його стимулювати, використовувались різні методи, серед яких — організація з 1929 р. масового соціалістичного змагання, яке охопило майже всіх працюючих.

У ході форсованої індустріалізації радянське керівництво мало намір здійснити тотальне одержавлення економіки, оскільки згідно з комуністичною доктриною радянська влада могла базуватися лише на державній власності. Почалося згортання непу, ліквідація багатоукладності економіки, тоді як індустріалізацію треба було здійснювати методами запровадження ринкових відносин в економіку.

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків: — посилення тиску на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля (надлишки продукції селяни повинні були здавати за державними розцінками). — перехід до насильницької колективізації; - посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю. Відбулося падіння життєвого рівня народу; - відбувся перехід від непу до командно-адміністративної економіки. З індустріалізацією пов’язаний початок масових репресій.

Поряд із цим, індустріалізація мала і значні позитивні досягнення: — Україна із аграрної країни перетворилася в індустріально-аграрну;- у 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у сім разів;- за обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі по виробництву машин і виплавці чавуну;- за три довоєнні п’ятирічки в Україні з’явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. Серед них — сім промислових гігантів: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний і Дніпровський (Запоріжжя) алюмінієвий заводи, «Азовсталь» «Запоріжсталь», «Криворіжсталь» .

Охарактеризуйте Голодомор 1932;1933рр Не дивлячись на значне скорочення рівня сільськогосподарського виробництва, плани здачі продукції державі зростали. У 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був нереальним.

Щоб забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів — аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план, переводилися на блокадне положення — підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося.

Хлібозаготівлею в Україні керувала спеціальна комісія на чолі з В. Молотовим — одним із головних винуватців геноциду українського народу.

7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної власності»: розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за «пом'якшуючих обставин» — позбавленням волі на строк не менше 10 років.

Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р., стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України голодомору 1932;1933 рр. Прямі втрати від голоду становили 3,5−5 млн. осіб.

Наприкінці 30-х років сг стало виходити на рівень продуктивності, що існував на початку суцільної колективізації, колгоспи почали виходити із кризи.

Відбулося зменшення податкового тиску на колгоспи, селянам залишалася вся продукція, вироблена понад план державних поставок. Зміцнювалася матеріально-технічна база села. У середньому за рік в Україні ставало до ладу 73 машинно-тракторних станції (МТС). МТС обслуговували майже всі колгоспи (з іншого боку, створюючи розгалужену систему МТС, держава забезпечувала собі контроль над діяльністю колгоспів). З метою подолання безгосподарності, стимулювання праці селян у колгоспах створювалися постійні бригади і ланки, за якими закріплювалися засоби виробництва, худоба, земельні ділянки. Запроваджувалася прогресивно-відрядна оплата праці, преміювання натурою. Поліпшувалися побутові умови на селі.

Однак ефективність господарювання залишалася низькою.

Характер сталінського режиму, розстріляне відродження Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем. Ідейним обґрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму та необхідність у зв’язку з цим посилення пильності і боротьби проти «ворогів народу» .

Напрями масових репресій в Україні:

1 Репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932;1933 рр.).

2 Боротьба з «підпільними націоналістичними організаціями» .

3 Репресії проти членів КП (б)У, яких звинувачували в «українському буржуазному націоналізмі», у «ворожій діяльності», у «відсутності пильності», в «троцькізмі» і т.ін. У ході «партійної чистки» було знищено майже половину складу КП (б)У, переважну більшість ЦК КП (б)У, українського уряду. Загинули Х. Раковський, Ю. Коцюбинський, С. Косіор, В. Чубар, М. Скрипник та інші.

4Боротьба проти релігії і церкви. У 1926 р. радянська влада розпочала фронтальний наступ на українські парафії, наклавши високі податки та обмеживши їхню діяльність.

5 Гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва.

Наслідки репресій:

— тотальний терор торкнувся всіх категорій населення,

— занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації - посилення економічної і політичної залежності України від центру; - шляхом репресій відбулося остаточне утвердження тоталітарного режиму, абсолютної політичної влади Сталіна.

" Розстріляне відродження" - це літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр., яке дало високохудожні твори у галузі літератури живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Політичний терор в Україні в 1930;х pp. набрав страхітливих масштабів і перетворився на масове знищення найосвіченіших, найактивніших членів суспільства, передовсім інтелігенції, митців слова. Це — актори, художники, музиканти, письменники.

Отже, «Розстріляне Відродження «- загальна риса тоталітарної доби.

Проаналізуйте соц.-ек. і політ становище на Зх Укр. В 20−30 рр Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 роки перебували в складі трьох держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини. Становище українців у Польщі.

Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово до остаточного рішення держав-переможниць. Польща запровадила жорстокий окупаційний режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано всі органи самоврядування. Було заборонено вживати назву «Західна Україна» і «Східна Галичина». Замість цього вживався термін «Малопольська Всходня». Щоб закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році перепис населення в краї, в 1922 році - парламентські вибори, включаючи окуповані землі. Українці, на знак протесту бойкотували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору очолила УВО (Українська військова організація), утворена у Відні в 1920 році (очолив Є. Коновалець). До 1923 року у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, очолюваний Є. Петрушевичем. Державам Антанти потрібний був сильний заслон проти більшовицької Росії, яким мала стати Польща. Тому 14 березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської республіки. Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичині автономію. Польська конституція 1921 і 1935 років підтверджувала правовий статус національним меншинам, але це були просто демагогічні обіцянки. У 1923 році міністерство освіти заборонило вживати слова «українець», «український». Замість них були терміни «русин», «руський». Причому русини трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний матеріал для розбудови польської нації. Законом 1924 року було заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах. У 1924 році прийнято закон про військову колонізацію краю. В результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції переселилися близько 200 тис. польських осадників. Зазнавала репресій і Православна Церква, особливо на Волині. В кінці 30-х тут провели акцію насильної «ревіндикації» (примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православних церков, а ще близько 150 було пердано римо-католикам.

Становище українців в Румунії. Подібною до польської була політика щодо українців уряду Румунії. Українці усувалися з адміністративних посад, було закрито українську кафедру у Чернівецькому університеті, православну церкву на Буковині перейменували у «православно-румунську» і підпорядкували Румунському патріархату. Закон про шкільну систему від 26 грудня 1924 року трактував українців як «румунів, які забули свою рідну мову». До 1928 року на Буковині було скасовано дію Конституції 1923 року і встановлено відкритий реакційний режим.

Українські землі у складі Чехословаччини. З трьох держав-наступниць Австро-Угорської імперії, що успадкували від неї західноукраїнські землі, єдина Чехословаччина забезпечувала більш-менш демократичний устрій, який хоч і не був ідеальним, але все-таки давав деякі реальні можливості

Становище Буковини у складі Румунії в 20−30 рр Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства. Окупанти демонтували і вивезли в Румунію обладнання Аккерманських трамвайних майстерень та прядильної фабрики, Ізмаїльського та Ренійського портів. Вже в перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні. Ще більше погіршила ситуацію економічна криза, яка охопила Румунію 1928 р. Внаслідок її руйнуючої дії кількість підприємств у Північній Буковині до 1935 р. скоротилася наполовину, а в Аккерманському та Ізмаїльському повітах — більш, ніж на чверть. Внаслідок грабіжницької аграрної реформи розміри селянських володінь в українських повітах Бессарабії зменшились майже втричі. Ці ж процеси були характерними і для Північної Буковини. Грабіжницька колоніальна політика вела до катастрофи. У квітні 1932 p., виступаючи на засіданні румунського парламенту, міністр сільського господарства Міхалакі був змушений визнати, що «сільське населення Буковини перебуває під загрозою голодної смерті».

Уже в лютому 1933 р. на окупованих землях було введено надзвичайний стан, а протягом 1933—1935 pp. румунський парламент прийняв кілька реакційних законів, у тому числі про реорганізацію і зміцнення поліції та сигуранци. З середини 30-х років у Румунії набирають сили фашистські партії та організації Встановлення в лютому 1938 р. особистої диктатури Кароля II тільки фіксувало той злам у бік реакції, який реально відбувся у внутрішній політиці 1933 р.

Наростав політичний рух і в українських землях, підвладних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування:

1. Комуністична партія Буковини. Утворилася 1918 p.; з 1926 р. — складова Комуністичної партії Румунії. Лідери — С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. Боролася за возз'єднання з Радянською Україною.

2. Українська національна партія. Утворилася 1927 р. Лідер — В. Залозецький. Виступала за «органічну» роботу і компроміс з існуючим режимом. За час свого існування (1927—1938) цій партії вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті.

3. «Революційний», або націоналістичний табір. Сформувався в середині 30-х років. В основному він охоплював молодь і студентство (спортивне товариство «Мазепа», студентське товариство «Залізняк»), але мав і певну підтримку селянства. Лідери — О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський.

Отже, характерними рисами політики Румунії в українському питанні були форсована, жорстка асиміляція, колоніальна експлуатація, гальмування економічного розвитку, блокування політичної активності української спільноти.

Закарпаття у складі Чехословаччини Більшість українського населення Закарпаття — селяни, які дуже мало отримали від проведеної тут земельної реформи, коли було поділено частину найбільших маєтків угорських феодалів. Певних успіхів було досягнуто в галузі освіти і культури, які до Першої світової війни жорстоко переслідувалися угорською владою. Між 1914 і 1938 роками кількість початкових шкіл зросла з 525 до 851, гімназій з 3 до 11. Чеський уряд дозволив населенню користуватися в школах мовою на власний вибір. Швидко зростали українські культурні товариства, особливо «Просвіта», активізувалися діяльність театральних труп, хорів та видання українських книг.

Зростав українофільський табір, який спирався переважно на світську інтелігенцію — вчителів, студентів, гімназистів. Діяльність українофільських товариств спрямовувалась щонайбільше на налагодження звґязку з селянством. Про їх зміцнення свідчило розширення і зростання українських культурних організацій. Керівником цього руху був священик А. Волошин, лідер Християнської народної партії. Українофіли створили товариство «Просвіта», скаутську організацію «Пласт», інші обґєднання, кооперативи, часописи. Народовці пропагували єдність закарпатських українців з усім українським народом, вели боротьбу з русофілами і мадяронами. Українські політики вимагали автономії України, але чеська влада відмовлялася розглядати це питання.

У другій половині 30-х років швидко змінювалося міжнародне становище Чехословаччини, а в її складі і Закарпаття.

Уряд Закарпаття швидко зміцнював нову українську державність. Формувалися збройні сили — «Карпатська Січ», які поповнювалися за рахунок добровольців. Значна кількість їх прибувала з Галичини. Це були переважно націоналісти, які прагнули підтримати державність закарпатців. Та скоро стало зрозуміло, що Гітлер використовує Закарпаття в брудній міжнародній акції, спрямованій на залучення до своїх агресивних планів Угорщини та інших країн. В листопаді 1938 р. Угорщині була передана південна частина Закарпаття з Ужгородом і Мукачевим включно. Столицею зменшеної і ослабленої Закарпатської автономії стало місто Хуст. Однак коли в березні 1939 р. Гітлер остаточно розчленував Чехословаччину, закарпатці оголосили свій край незалежною державою — «Карпатською Руссю» на чолі з президентом А. Волошиним. Берлін зустрів це з неприхованим роздратуванням. В цих умовах уряд Волошина здійснює помилковий дипломатичний крок — пропонує Німеччині встановити протекторат над «Карпатською Руссю». Фашисти зневажливо відкинули цю пропозицію і передали Закарпатську Україну Угорщині.

Карпатська українська державність проіснувала надовго, але він дав важливі уроки. Ще раз була доведена небезпечність орієнтації на чужі сили і держави. Гітлер не був зацікавлений в існуванні української державності і використовував це питання у власних загарбницьких цілях. Українці ще раз переконалися в необхідності обґєднання своїх національних сил та інтересів. Існування Карпатської України допомогло закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.

У міжвоєнний час українські землі Східної Галичини, Волині, Північної Буковини, Бессарабії та Закарпаття знаходились під жорстоким колоніальним ярмом сусідніх держав. Тут панували терор та переслідування національного руху. Населення піддавалося жорстокому колоніальному гніту, економіка використовувалась як ринок для збуту товарів, джерело дешевої сировини і робочої сили. Зростало безробіття в місті, земельний голод на селі, злидні, занепад. Це поглиблювало соціально-політичний конфлікт, зумовлювало наростання революційно-визвольної боротьби, мужні змагання за воззґєднання всіх українських земель та створення соборної Української держави. Однак історична доля дозволила створити лише на короткий час державу Карпатська Україна на невеликій частині території Західної України. На її теренах завдяки сприятливим умовам та розчаруванню в неефективності демократії в розвґязанні проблем відбувалося зростання політичного радикалізму. Інтегральний націоналізм ОУН стає тут найдинамічнішим рухом.

Охарактеризуйте Україну в планах тоталітарних режимів у роки 2 світової війни Для політичного керівництва поставала потреба міцної державної влади — контролювати й спрямовувати суспільні процеси — чим став тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-х рр. Про тоталітаризм в Україні у 20−30-х рр. свідчать такі тенденції та процеси: 1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Через безкомпромісну боротьбу з релігією; ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською» інтелігенцією"; боротьбу проти ухилів у партії. 2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій.Влада безцеремонно поводилася з легальними партіями, брутально діяла щодо нелегальних організацій. У 1923 р. хвиля арештів меншовиків. 3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом. Партійний білет відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства. 4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Вже на початку 20-х рр. місцеві органи радянської влади почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Формується олігархія товариств, підпорядкованих державі, убезпечених від соціальної конкуренції. монополію на суспільне життя. 5. Встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою.

Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20−30-х рр. свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою. Масові репресії 20−30-х рр. різних форм були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму.

війна гетьманський визвольний індустріалізація Приєднання західноукраїнських земель до складу СРСР у роки другої світової війни

23 серпня 1939 р. був підписаний пакт про ненапад між Німеччиною та СРСР. У таємному протоколі Гітлер і Сталін до мовилися про розподіл Європи на відповідні сфери впливу та окупації. За ним Радянському Союзові передавалися майже всі західноукраїнські землі.

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, поклавши цим самим початок Другій світовій війні. Кваплячись оволодіти «своєю» частиною польської держави, 17 вересня 1939 р. радянські війська перейшли кордон і зайняли майже всі землі, населені українцями і білорусами. Розмежувальна лінія між СРСР і територією, окупованою німецькими військами, була уточнена в радянсько-німецькому договорі про дружбу і кордони від 28 вересня 1939 р. Українські землі Лемківщина і Холмщина були зайняті Німеччиною, а Закарпаття — Угорщиною. У червні 1940 р. СРСР змусив Румунію віддати Бессарабію та Буковину. Таким чином, до УРСР було прилучено понад 7 млн. мешканців Західної України.

На початку жовтня 1939 р. на західноукраїнських землях відбулися вибори до Народних Зборів, а 26−28 жовтня 1939 р. у Львові пройшли і самі Українські Народні Збори, які прийняли декларацію про встановлення радянської влади на Західній Україні і про возз'єднання з УРСР. У складі УРСР були утворені 8 нових областей. Деякі політичні та економічні заходи, які вживалися новим режимом після возз'єднання, принесли українцям конкретні поліпшення. Сотні тисяч безземельних і малоземельних селянських господарств отримали понад мільйон гектарів землі, значну кількість худоби, що були конфісковані в поміщиків, монастирів та великих державних чиновників. Були створені машинно-тракторні станції, різні обласні та районні установи й організації, які надавали послуги в розвитку рослинництва і тваринництва. Однак усе це відбувалося в умовах тоталітарного режиму, що призвело до поширення репресій, депортацій і на західноукраїнських землях. Були розпущені українські політичні партії, а їх лідери депортовані. Ліквідовувалось багато кооперативів, а інші реорганізувались на радянський зразок. Припинили свою діяльність читальні та бібліотеки товариства «Просвіта».

Утисків зазнавала греко-католицька церква. Священиків зобов’язували мати спеціальні паспорти, а за використання церков уряд вимагав платити високі податки. Викладання релігії в школі заборонялося, церковні землі конфісковувалися. Таким чином, входження західноукраїнських земель до складу СРСР було подією величезної історичної ваги і мало прогресивне значення, оскільки вперше за багато століть українці з'єдналися в межах однієї державної структури. Але здійснено це було тоталітарним режимом з порушенням норм міжнародного права, за допомогою секретних угод. Радянська влада була поширена і на західноукраїнські землі.

Охарактеризуйте Напад Німеччини на СРСР. Оборонні бої 1941р

22 червня 1941 р. почалась гітлерівська навала на СРСР. Відповідно плану «Барбаросса» німецькі війська на Східному фронті ставили за мету здійснення блискавичної війни — «бліцкрігу». За два тижні вермахт планував за допомогою раптових комбінованих ударів танкових і механізованих військ та авіації оточити і знищити головні сили Червоної армії в західних районах СРСР, просуваючись вглиб країни, вийти на лінію Архангельск-Астрахань.

Група армій Північ одержала завдання розгромити радянські війська в Прибалтиці, захопити Ленінград і північні порти. Група армій «Центр» повинна була оточити і знищити радянські війська в Білорусії і розпочати наступ на Москву.

На київському напрямку була розгорнута група армій «Південь». На території Норвегії і в Фінляндії була розгорнута німецька армія «Норвегія» і 2-а фінська армія. Армія «Норвегія» повинна була оволодіти Мурманськом і Полярним, а фінські війська — сприяти групі армій «Північ» в захопленні Ленінграду. Внаслідок важких боїв з переважаючими силами ворога радянські війська, зазнавши великих втрат, відступили.

Найбільший опір гітлерівці зустріли на південно-західному напрямку. В ході напружених прикордонних боїв 22−29 червня 1941 р. ворог поніс великі втрати і змушений був ввести в бій резерви. Могутні контрудари радянських механізованих корпусів, героїчні зусилля всіх військ Південно-Західного фронту дали досить вагомі оперативні результати: вони загальмували наступ німецько-фашистських військ на Київському напрямку.

Можна виділити такі причини поразок Червоної армії влітку-восени 1941 p.: — при всіх обставинах, політичних і військових, напад фашистської Німеччини на СРСР носив раптовий характер;

— військовий потенціал гітлерівської Німеччини та її союзників напередодні війни перевищував потенціал СРСР; тільки в Європі нацистами був захоплений арсенал, яким можна було озброїти 200 дивізій;

— німецькі війська мали значну чисельну перевагу: в 1,8 рази в живій силі, за сучасними танками і літаками відповідно в 1,5 та 3,2 рази;

— вермахт мав дворічний досвід ведення війни в Європі і переважав радянські війська у професійній підготовці.

Суб'єктивні фактори, які призвели до трагічних наслідків літа-осені 1941 р. Вся відповідальність за військові поразки лежить на керівництві партії, армії й держави, особисто на Сталіні:

— боротьба між різними угрупованнями в Червоній армії загальмувала переозброєння військ новою технікою;

— помилковою виявилась військова доктрина про «війну малою кров’ю на території ворога» ;

— було допущено грубі прорахунки у визначенні часу війни, оперативній побудові і розташуванні військ в три ешелони, що дало можливість вермахту завдати удару по кожному угрупованню окремо;

— напередодні війни Сталін відмовився привести війська західних округів в бойову готовність, хоч мав точні дані про початок війни від розвідки та військових;

— репресії 1937;1938 pp. знищили кращі офіцерські і командні кадри Червоної армії.

Охарактеризуйте нацистський «новий порядок» в Україні

Нацисти установили на окупованих територіях жорстокий окупаційний режим. Вони перетворили Україну в німецьку колонію, що входила в «німецький життєвий простір» і стала джерелом сировини, продовольства, робочої сили для «третього рейха». 85% усіх продуктів, вивезених у роки війни зі СРСР до Німеччини, були з України. Нацистами була створена ціла система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим серед них було «Центральне товариство Сходу», що мало 30 комерційних відділів із 200 філіями в містах.

Гітлерівський план «Ост» передбачав перетворення України в аграрно-сировинний придаток рейху, життєвий простір для колонізації представників «вищої раси». Протягом 30 років планувалося виселити 65% населення України, на «землі, що звільнилися», переселити німців, а тих місцевих жителів, які залишаться живими, поступово «онімечити». Нацисти в ідеологічній роботі використовували як негативні приклади діяльність більшовиків проти народу України. Окупанти обіцяли провести аграрну реформу, розвивати українську культуру, повернути солдатів додому, але це були способи морально-психологічного тиску, на тлі якого жителі України оголошувалися громадянами «третього сорту», їхнє життя строго регламентувалося правилами і наказами, порушення яких призводило до концтаборів або розстрілу.

Великою трагедією для України стало вивезення людей, у першу чергу молоді, на роботу в Німеччину. У 1941;1944 pp. 2,8 млн чоловік були вивезені зі СРСР у нацистське рабство і 2,4 млн із них були з України. Десятки тисяч із них загинули на чужині від виснаження, хвороб і травматизму. Частина остарбайтерів, боячись репресій з боку радянської влади, не повернулися на Батьківщину після завершення війни. Крім цього, і на окупованих територіях була організована примусова праця населення з метою зміцнення економічної могутності «третього рейху».

Майже 3 тис. мирних жителів нацисти знищили в Н. Берестечку. Очевидці розповідали, що гітлерівці закопали в землю напівживих людей, над якими ще довго ворушився ґрунт. У вересні 1941 p. у Львові для масово знищення населення окупанти вперше застосували автомобілі, що стали газовими камерами, у яких жертви умертвлялись під час руху відпрацьованими газами.

Охарактеризуйте визволення України Радянською Армією від німецько-фашистських загарбників Можливість звільнення України від німецько-фашистських загарбників з’явилася після перемоги Червоної Армії під Сталінградом. На початку 1943 року радянські війська почали вигнання загарбників з території України, а після перемоги у битві під Курськом — перейшли у наступ, який закінчився 23 серпня 1943 року визволенням Харкова. Так почався новий, визвольний період бойових дій на території України.

З кінця літа 1943 року розгорнулася стратегічна операція по звільненню Лівобережної України, Донбасу і форсуванню Дніпра. Наприкінці вересня радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра майже на 750-кілометровому фронті. Почалася битва за Дніпро — наступальні операції, проведені силами п’яти фронтів, результатом наступу яких стало майже повне звільнення Лівобережної України, захоплення плацдармів на Правобережжі, просування на західному і південно-західному напрямках. 06 листопада 1943 року був звільнений Київ. З кінця грудня 1943 р. розпочався другий етап по звільненню України. В процесі наступальних операцій було визволено Правобережну та Західну Україну, Крим. Третій етап у звільненні України розпочався у липні 1944 року. Радянські війська оточили та розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис. чоловік. Після цієї перемоги радянські війська швидко пройшли Галичину, а в результаті Карпатсько-Ужгородської операції, 28 жовтня 1944 року Україна була остаточно визволена від німецько-фашистських

Отже, зазнавши в роки Другої світової війни величезних людських і матеріальних втрат, Україна зробила неоціненний внесок у перемогу над фашистською Німеччиною і її союзниками.

Охарактеризуйте відбудову народного господарства у повоєнний період. Голод 1946;47 рр Відбудова господарства України розпочалася уже з 1943 року, після початку визволення частини території від фашистської окупації. Вона мала ряд особливостей, які відрізняли її від післявоєнної ситуації на інших територіях СРСР і західних держав

1. Війна завдала величезних людських і матеріальних втрат. Загинув кожен п’ятий і постраждав кожен третій житель республіки. Близько 4 млн. людей знищено фашистами під час окупації, 2,3 млн. чоловік вивезено до Німеччини, 5 млн. солдат загинуло на фронті. Столиця України — Київ втратила 300 тис. чоловік, стільки ж втратили США за всю 2Св. В

2. Процес відбудови господарства в республіці ускладнився голодом 1946;1947 років. Загроза голоду, викликана посухою і післявоєнною розрухою, не була своєчасно попереджена, нейтралізована державою, а навпаки, посилена негативними суб'єктивними факторами. Державні хлібозаготівлі не зменшились, а збільшились (у липні 1946 року план хлібозаготівель зріс з 340 млн. пудів до 360 млн. пудів). Зросли обсяги експорту хліба і продуктів харчування за кордон (так званим «братнім державам» вивезено 1,7 млн. пудів хліба). Одночасно посилилось кримінальне переслідування «розкрадачів хліба», які кваліфікувались як «вороги народу», державні позики зерна із запасів були мінімальними. Таким чином, повторювався сценарій 1933 року. Від голоду в 1946;1947 роках померло понад 800 тис.людей. Голодомор в Україні 1946;1947 — масовий голод (третій голодомор), який влаштувала народам СРСР російсько-більшовицька (комуністична) диктатура 1946;1947, був спричинений не так повоєнним неврожаєм, як спланованою акцією сталінського Політбюро з метою забрати в селян залишки зерна і продати чи подарувати його братнім режимам у соціалістичному таборі.

Реформи 50−60 рр. та їх здійснення на Україні

Проаналізуйте реформи 50−60-х років. ХХ ст. та їх здійснення на Україні.

Радянська економіка після смерті Сталіна являла собою осередок складних і взаємозалежних протиріч. Гігантська модернізація почата в 1930;х й продовжена в 1950;ті роки змінила вигляд величезної країни, але не привела до істотного поліпшення життя людей. Виявлялися, звичайно, катастрофічні наслідки воїни.

Не менше значення мали й протиріччя закладені в самій економічній моделі розвитку, і проблеми зросли як сніжний кім рік у рік у міру її втілення. Твердий централізм, прив’язка до московських директив будь-якого мало-мальськи значимого рішення ніяк не відповідали зрослій складності виробництва, породжували й консервували регіональні протиріччя, вели до вибудовування часом безглуздих господарських зв’язків. Економіка не могла гнучко реагувати на загальносвітові тенденції в розвитку технологій і науково-технічного прогресу. З держпланівських кабінетів було важко вловити всі перспективні напрямки розвитку, тому прорив відбувався на тих галузях, де вдавалося зосередити фінансові, технологічні й людські ресурси. Економічний розвиток продовжував бути залежним від ідеологічних установок.

Гонка озброєнь спричинила істотне прискорення розвитку воєнно-промислового комплексу і в країнах Заходу. Ще з останніх років війни у США і Великій Британії стали розвиватися нові галузі хімії, кольорової металургії, приладоі машинобудування. Поява їх засвідчила початок науково-технічної революції. В міру поширення її на інші країни світове господарство стало набувати іншого вигляду. Рівень видобутку вугілля і виплавки сталі перестав бути основним показником економічної сили держав. Індустріальне суспільство стало перетворюватися на постіндустріальне.

За цей період збільшилася кількість радгоспів (з 935 у 1950 р. до 1343 у і 965 р.). За розмірами вони були більшими, ніж колгоспи, у 2—3 рази. Посівна площа їх становила у 1965 р. 16% загальної посівної площі. Концентрація виробництва поєднувалася з спеціалізацією. У 1965 р. в Україні займалися відгодівлею худоби близько 800 колгоспів і 500 радгоспів, на вирощуванні овочів спеціалізувалися 223, яєць і м’яса птиці — 139 радгоспів. Колгоспи і радгоспи України був рентабельними. Рівень рентабельності коливався від 29,7% у 1960р. до 44% у 1965р. У березні 1962 р. розпочалася перебудова управління сільським господарством.

Охарактеризуйте дисидентський рух на Україні кінця 50-х першої половини 80-х рр.

Дисидентський рух мав специфічну соціальну базу виношував у собі зародок альтернативного суспільства; концентрував опозиційні інтелектуальні сили, створював осередки майбутніх масових рухів; викристалізував ідейні засади майже всього сучасного політичного спектра.

Суперечливе і динамічне «хрущовське» десятиріччя підштовхнуло оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60−70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовної опозиції — дисидентство.

В Україні дисидентський рух було започатковано ще у 50-х роках.

Від середини 50-х років національний рух розвивався одночасно і в підпіллі, і легально. Останній пройшов шлях від культурно-просвітницької діяльності до політичного руху. Об'єктом, проти якого спрямовувався національно-визвольний рух, був тоталітарний комуністичний режим.

В Україні, переважно на Заході, існували антирадянські підпільні групи. Тільки за період з 1954 по 1959 р. влада виявила 46 антирадянських груп із числа інтелігенції та молоді. Стало відомо про 5500 випадків виготовлення і розповсюдження антирадянських документів. Деякі з груп уже не належали до оунівського підпілля, але були його ідейним спадкоємцями.

Охарактеризуйте русифікацію 70−80 рр В Україні 70-х — 80-х рр. русифікація була поставлена на широку ногу, введена в ранг загальнодержавної політики. Їй були підпорядковані масові політико-пропагандистські; освітня політика; культурна політика. Особливою формою русифікаторства став широкомасштабний процес штучного об'єднання націй в єдину інтернаціональну спільність «радянський народ». Посилення русифікаторського курсу за часів Брежнєва західні політологи пов’язували зі зміною в демографічній ситуації в СРСР у 1960 — 1970;х роках. Швидке зростання населення в республіках Середньої Азії вело до зменшення питомої ваги росіян серед жителів Радянського Союзу. За даними перепису 1979 р., цей показник становив лише 52,9%, й тенденції подальшого розвитку народонаселення в СРСР спричинилися б у найближчому майбутньому до стану, коли неросіяни за своєю кількістю могли перевищити чисельність російського населення. Це створювало загрозу для міцності радянської імперії, яка засновувалася, зокрема, на чисельній перевазі росіян, найпривілейованішій національній групі, над своїми сусідами — неросійськими народами Радянського Союзу. У свою чергу, ця перевага впливала на здатність СРСР зберігати панівну роль у всьому соціалістичному блоці. Подолати цю загрозу можна було шляхом асиміляції українців і білорусів — з етнічного погляду найближчих до росіян народів. Обом народам, як «молодшим братам» росіян, відводилася особлива роль у «радянізації» й «русифікації» Середньої Азії й Прибалтики. Тому радянська національна політика, як писав Джон А. Армстронґ, пішла «головне в напрямі притягнення молодших братів до нерозривного підлеглого партнерства з росіянами як з панівною етнічною групою».

Охарактеризуйте поглиблення кризи у промисловості і сільському господарстві у 70−80-х рр. на Україні

Негативно позначилася на Україні й економічна політика центру, орієнтована на т. зв. валові показники виробленої продукції, що призводило до суттєвого зниження її якості. Зрештою, саме в центрі приймалися рішення про будівництво підприємств атомної енергетики на території республіки, в результаті яких проводилася злочинна політика будівництва реакторів у густозаселених і мало пристосованих до цього місцевостях. В Україні, на яку припадало лише 2,6% території Радянського Союзу, було побудовано бл. 40% атомних енергоблоків СРСР. Причому значна частина з них працювали не на Україну, а виробляли енергію для європейських країн РЕВ.

Охарактеризуйте перебудову на Україні та її наслідки Після смерті Л. Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії - Ю. Андропов (1982;1984 рр.) та К. Черненко (1984;1985 рр.) — виявилося неспроможним належно відреагувати на вимоги часу.

Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося на питання життя чи смерті радянської системи. У березні 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М. Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.Періодизація перебудови

— 1985;1988 рр. -здійснення перших економічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови.

в 1988;1991 рр. — період активних політичних перетворень під лозунгом побудови д соціалізму. Проведення економічних реформ Етапи:

— Квітень 1985 р. — програма прискорення соціально-економічного розвитку країни, яка передбачала: — до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже створеному за 70 років радянської влади; - вирішити проблеми — продовольчу, житлову, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку.

Замість очікуваного прискорення темпів економічного розвитку продовжувалося їхнє падіння, загострювалися соціальні проблеми. Червень 1987 р. — реформа М. Рижкова — Л. Абалкіна. Сутність реформи виражена в трьох «С» — самостійність, самоокупність, самофінансування.

Було прийнято «Закон про державне підприємство» Закон про кооперацію" тощо, передбачали: — переведення підприємств на госпрозрахунок — прямий зв’язок заробітної плати з результатами господарської діяльності;- сприяння запровадженню досягнень науково-технічного прогресу та ін.

У результаті реформа проводилася невпевнено і зазнала провалу. У1990 р. уперше за багато років спостерігалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Національний дохід України скоротився на 1,5%. Непродумана фінансова політика призвела до вибуху інфляції у країні.

Стало зрозуміло, що тільки перехід до ринкової економіки зможе вивести країну з глибокої економічної кризи. Червень 1990 р. — Верховна Рада СРСР прийняла програму переходу до регульованої ринкової економіки. Інфляція, розбалансованість економіки, дефіцит бюджету зростали. Безсистемна перебудова вела до розвалу народного господарства.

Реформа політичної системи XIX партійна конференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на гласність.

Проведення реформи політичної системи сприяло демократизації суспільства, політика гласності прискорила процеси десталінізації, реабілітацію жертв репресій. Перебудовчі процеси сприяли зростанню політичної активності, відродженню національної свідомості українського народу. Аварія на Чорнобильській АЕС Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС у ніч з 25 на 26 квітня 1986 р., яка призвела до небаченого забруднення біосфери, радіоактивного опромінювання тисяч Чорнобильська АЕС після аварії людей, появі на території України мертвої 30-кілометрової зони. Аварія на ЧАЕС була справжнім потрясінням для республіки.

Дайте оцінку проголошення незалежності України Проголошення незалежності України радикально змінило умови її історичного розвитку. Перед українським суспільством постали нові завдання: будівництво правової демократичної України, трансформація адміністративно-командної економіки в багатоукладну ринкову, національне відродження і консолідація суспільства, встановлення рівноправних відносин з країнами світу, утвердження на міжнародній арені. Ці процеси визначають сучасний етап історії України.

Складні та суперечливі процеси відбувалися в Україні в цей період: хрущовська «відлига», застій та криза радянського суспільства, активізація суспільно-політичного життя в період «перебудови».

1 грудня 1991 р. на виборчі ділянки з’явилися близько 32 млн жителів України. За підтвердження Акту про незалежність України виступили 90,3% опитаних. Таким чином, абсолютна більшість українського народу однозначно висловилися за існування української держави. Перемогу на президентських виборах отримав Л. Кравчук .24 серпня 1991 р. Верховна Рада України переважною більшістю голосів (346 з 450) прийняла Акт про проголошення незалежності України.

Охарактеризуйте внутрішню і зовнішню політику укр. На сучасному етапі

Зовнішня політики української держави. 1. основними напрямком зовнішньополітичної діяльності України є робота ООН,. Україна бере участь у роботі практично всіх органів та установ ООН. Наприклад, Україна є членом Дитячого Фонду ООН та вносить свій вклад у вирішення проблем розвитку дітей у сучасному світі.

Україна входить в Економічну та Соціальну Раду ООН (ЕКОСОС), що створена у 1946 році та здійснює міжнародні економічні й соціальні відносини.

2. Наступний напрямок це зовнішньополітична дипломатична діяльність.

Дипломатичні відносини Україна встановлює на засадах рівноправності, суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи одне одного, визнання територіальної цілісності та нерухомості існуючих кордонів.

Дипломатичні відносини з Україною встановили понад 100 країн з 226. Одразу після проголошення незалежності Україна означила 23 держави

3. Важливим напрямком зовнішньої політики сучасної України є встановлення, підтримка та всілякий розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за винятком країн, котрим за рішенням Ради Безпеки ООН оголошена економічна блокада. Міжнародні економічні відносини із закордоном налагоджуються Міністерством економічних зв’язків України. А Міністерство іноземних справ працює над створенням сприятливої політико-дипломатичної атмосфери для економічних, культурних та інших відносин.

4. Четвертий напрямок зовнішньої політики України — це участь у вирішенні глобальних проблем сучасного світу. Глобальні проблеми сучасності - це сукупність найгостріших світових проблем, вирішення яких потребує об'єднання зусиль всіх народів та держав. Головна їх особливість полягає в тому, що кожна з них має загальний характер, що зумовлено цілісністю сучасного світу.

Охарактеризуйте народне господарство на етапі незалежності

Розвиток виробництва, поглиблення суспільного поділу праці, НТП зумовлюють виділення все нових галузей народного господарства. В останні десятиліття XX ст. виникла електронна промисловість, виробництво комп’ютерної техніки, роботів. Складовою частиною промисловості є військово-промисловий комплекс (ВПК), який дістався Україні у спадок від військового комплексу СРСР. ВПК використовував найкваліфікованішу робочу силу, спеціалістів. Переважаючий розвиток галузей важкої промисловості, ВПК потребували максимального залучення до виробництва місцевих мінерально-сировинних ресурсів і використання їх для задоволення загальносоюзних потреб. Через це їхній видобуток постійно зростав. Екстенсивне і марнотратне використання цих ресурсів призвели до їх швидкого виснаження, до звуження природної бази для розвитку промисловості та інших галузей народного господарства. За короткий час зменшилися запаси нафти, газу, вугілля, лісу, інших ресурсів, видобуток і заготівля різко зменшилися, що спричинило в Україні дефіцит енергоносіїв, зробило її народне господарство залежним від Росії. Аналіз структури промисловості України у складі колишнього СРСР свідчить, що її індустріальний комплекс спеціалізувався на виробництві капітало-, матеріало-, енергомістких видах продукції. В загальному обсязі промислової продукції на групу «А» (виробництво засобів виробництва) у 1990 припадало 72%, а на групу «Б» (виробництво предметів споживання) — 28%. У групі «А» переважала продукція ВПК. Ситуація ускладнювалася тим, що підприємства ВПК були повністю виведені з республіканського підпорядкування й управлялися з центру. Для потреб ВПК працювали інші галузі народного господарства, зокрема нафтопереробна, хімічна, машинобудівна. Таким чином, незалежна Україна успадкувала від колишнього СРСР деформований і неефективний промисловий комплекс. Тому потрібна його докорінна структурна перебудова на якісно новій матеріально-технічній базі. Водночас впродовж 90-х промислове виробництво в Україні скоротилося на 49%, що значною мірою було спричинено нераціональною зовнішньоекономічною політикою держави і невиваженою внутрішньою політикою У структурі народного господарства країни важливе місце належить сільському господарству, в Україні воно є провідним. На АПК припадає 40% валового суспільного продукту і більше половини національного доходу. В самому АПК частка сільського господарства в 1990 перевищувала 50%. У сільському господарстві України панувала малоефективна колгоспно-радгоспна система господарювання. Для розвитку сільського господарства в Україні загалом сприятливі умови: достатньо висока землезабезпеченість, великі площі родючих чорноземних ґрунтів.