Петро Калнишевський — постать овіяна легендами

П Л, А Н.

1. Вступ.

2. Петро Калнишевський — постать овіяна легендами…

3. як Петро Калнишевський потрапив на Січ.

4. Відносини кошового із російським урядом, імператрицею Катериною ІІ.

5. Ув’язнення Калнишевського та його перебування у Соловецькому монастирі.

6. Дарунки кошового Петра Калнишевського.

7. Частка Калнишевського — таємниця для всіх, за винятком царського двору.

8. Висновок.

9. Список використаної літератури.

Гетьманьський період ми ми виділяємо осібно, бо обставини історичні складаються так, що Україна у цю добу стає більш-менш незалежною, влада гетьманська стає самостійніша; в Україну звертаються чужоземни володарі та чужоземні держави, як до рівні, й народ Український, хоч й перебуває тяжке лихоліття через безнастанні войовничі наскоки, походи та бойовища, які перешкоджали ходити коло хліборобства й тім нищили людей, та не про ті був і думка у тих криваві часи. Народ, котрий шукає волі, домагається, щоб коли не собі, то хоч дітям цого легше стало жити, забуває за що-денні потреби й живе лише надією частку. А, щоб добитися такого самостійного вільного, кращого життя, потрібні були великі люді, які здужали б зректися сам собі, змогли б забути усє задля добра свойому рідному краєві. Та, на превеликий шкода, под тієї годину, под ту годину, таких людей не трапилось ми, а тих, що орудували у ту добу, более шукали своєї власної вигоди, а й за своїх менших братів-поспільство мало ворожили, мало пеклувалися, чи і зовсім не дбали.

Однією видатною людиною у тому годину коли Україна вибилася був на волю, був кошовий отаман Петро Калнишевський.

(Останній кошовий Петро Калнишевський) Петро Калнишевський… Ця постать овіяна легендами… При в «їзді до древнього міста Ромни перед очима постає монумент на Покровській горі. Цей пам «ятник останньому кошовому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському спорудили його земляки влітку 1990 р., готуючись до 300-річчя від дня народження «козацького батька». Встановлено його на місці, де перебувала до 1908 р. Покровська церква, збудована на кошти останнього кошового й освячена 1770 р. Тривалий годину його ім «я було б оповите таємницею. Хто він — борець чи жертва, царський сановник, котрий впавши у немилість, чи мученик за кращу частку України? Чому світова громадськість схиляє голови перед легендарним лицарем?

Переважна більшість дослідників, згадуючи про Петра Калнишев-ського, безпідставно утверждает, що скидатися він із козацької старшини, із української шляхти. Ті, що згодом він ставши дуже багатим козаком, дворянином — безперечно, але й про соціальне становище його пращурів даних не збереглося. Воно і не чудово, якщо врахувати, що масове заселення Посулля на Роменщині почалося лише после мирної постанови 1618 р. між Московщиною й Польщею.

1624 р. на березі р. Сули осіло 100 дворів переселенців із Правобережної України, й це поселення стало називатися слобода Пустовійтівка. На тому годину неподалік, в іншому місці, на березі р. Сули осіло 50 дворів й заснували смердоті слободу Війтівку. Натоді в Роменському острожку було б 300 дворів. Через кілька років Пустовійтівку та інші слободи спалили московські ратні люди под дротом карачаєвця І. Буцнєва, послані путивльським воєводою, князем Московської держави З. Прозоровським, а їхніх жителів вигнали із цих земель, та згодом смердоті знову повернулися і поселилися на старому місці, про що доносив у Москву путивльський гонець Про. Циплаков у червні 1628 р. 23 червня 1628 р. князь З. Прозоровський та А. Толбузін писали у листі: «2 червня посилали смердоті для зсилки литовців карачаєвця І. Буцнєва, а із ним… дітей боярських й отаманів, й козаків по государевому указу 1000 Чоловік. 1 червня в 12-й день І. Буцнєв й голови, що повернулися до Путивля, сказали, що смердоті на річці Сулі із 4-х слобід — Волкової, Охмилової, Пустовійтівки і Війтівки людей побили, а двори й ввесь завод спалили. У Волковій було б 40 дворів, у Пусто-війтівці — 100, а й у Війтівці — 50, а Охмиловій — 10, а всього 200 дворів» (Волкова — сучасне село Вовкавці, Охмилова — село Хмелів). Це було б прикордоння, на ці землі претендували й Москва, й Варшава. Лише после польсько-московської війни 1632—1634 рр., у якій Московщина зазнала поразки, та тривалих переговорів про лінію кордону було б встановлено 1638 р. так звану «Путивльську між» — Пустовійтівка та інші ближні слободи і поселення остаточно ввійшли до Польщі і були офіційно включені у склад Речі Посполитої. Вісь тут — на тривожному прикордонні, й народився 1691 р. майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Він був найстаршим сином, але й не єдиним. як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, 1771 р. священиком Миколаївської церкви в містечку Смілому був брат Петра Калнишевського, Калнишевський Семен Іванович—на цьому «приході аж до своєї смерти 1796 р.». Пустовійтівка тоді належала смілянському сотнику У. Громеці, товаришеві Петра Калнишевського. За переписом 1767 р. у Смілянській сотні значитися й козак Панас Калнишевський, котрий підписав переписну відомість разом з сотником. як Петро Калнишевський потрапив на Сич? Про це розповідає легенда, записана уже 1969 р. в селі Пустовійтівка. Восьмирічний Петрик, сін козацької вдови Агафії, пас худорбу за селом, коли побачив невеличкий кінний загін запорожців. Дехто із них смалив колиски. До одного із них звернувся хлопчак із проханням дати й йому спробувати козацької колиски. Це розважило запорожців, смердоті зупинилися і почастували пастушка «носогрійкою».

— А куди ж ві йдете? — тієї до них.

— На Сич, хлопче!

— Так візьміть ж і мене із собою!

— Ну, коли ти уже і люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду, — дозволив сотник, тієї, що «носогрійку» йому позичив.— Ті, швидше за все, хлопець бідовий, будеш Мені джурою.

Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня.

— А батько ж що скаже?—спитав сотник.

— А немає в мене батька, — похнюпився Петрусь.— Загинув. — Ну то будеш Мені і за сина. І подалися смердоті туди, де «Луг — батько, а Сич — матір», й побрела низка в село сама, уже без пастуха… 1760 р. сімдесятирічний Петро Калнишевський був «військовим суддею Війська Запорозького низового». Це був за своєю владою й авторитетом друга особа после кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого військового і політичного досвіду, ставши видатним політиком й воєначальником свого години, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої матки козацької». «Петро Калнишевський, отаман Кошовий війська Запорозького із отаманною з усім старшим й меншим товариством», — таким титулом підписував він документи, листи й укази січові. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати і цариця, котра 1770 р. оголосила подяку війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю із діамантами, найвищою відзнакою імперії—орденом Андрія Первозванного. 1773 р. йому було б присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант». Саме із цією медаллю на груд зображений Петро Калнишевський на іконі Січової Покровської церкви. Ця ікона намальована не раніше 1770р.—тобто уже после того, як Калнишевського було б нагороджено медаллю, що дає можливість більш-менш точно датувати цей шедевр українського іконопису. Це чи не єдине прижиттєве зображення Петра Калнишевського, що збереглося до відома наших днів. На цій «Покрові» ми бачимо літнього, сивого, дещо бульбоносого чоловіка із козацьким чубом — «оселедцем»; середнього на зріст. Він у червоних шароварах й кунтуші, темно-синій свиті, підперезаній розшитим золотом широким поясом, із великою медаллю на груд й традиційною шаблею на лівому боці. Очі Петра Калнишевського зведені догори, до діви Марії, він молитися, про що свідчить напис, звернений до Божої Матері. Всі зображення козаків на цій іконі дуже індивідуальні, я б сказавши, портрети (але в цій «Покрові» шестеро зображено). Розміри цієї дерев «яної ікони 49Х32,5 (див), написана вона темперою, олією. Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський ставши 1762 р. й займав цю посаду менше року. У вересні 1762 р. Калниш разом із військовим писарем, січовим І. Глобою, зустрічався в Москві із царицею Катериною II. Тоді ще І. Глоба 9 вересня под годину коронування цариці виголосив блискучу промову, котра дуже їй сподобалася. Мабуть, тоді Петро Калнишевський не дуже зацікавив царицю, бо із посади кошового отамана його усунули. 1753 й 1756 рр. царський уряд скасував вибори на Січі і відтоді кошового та інших керівних осіб оббирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, але в обмежених кількісно і якісно сходках старшини, де здебільшого затверджувалися рекомендовані царицею та її представниками кандидатури. Алі ці царські закони козацтво дуже часто ігнорувало, обираючи найдостойніших й найавторитетніших. Одним із таких обранців козацької громади і був Петро Калнишевський, котрий у січні 1765 р. всупереч царській волі знову ставши кошовим отаманом. Про це свідчить «Праворуч про самовільне обрання козаками отамана Коша Запорозької Січі Калнишевського». Розпочата 12 лютого й закінчена 16 березня 1765 р.— понад місяця спеціальна слідча комісія із Петербурга розслідувала цей вияв «зухвалої непокори й свавілля» запорожців. Та, із огляду на майбутню війну із Туреччиною (царська Росія тоді пробивалася до Чорного моря), в якій українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль, цариця Катерина II примирилася із самовільним обранням Петра Калнишевського кошовим, й змінила (одну годину) гнів на милість, визнала його на цій посаді, враховуючи великий авторитет серед козацтва. Так Петро Калниш ставши кошовим вдруге і остаточно — аж до зруйнування Січі, тобто на десять років підряд, «чого зроду-віку не бувало». На кінець свого існування Запорожжя опинилося у вкрай зграбному становищі: його землі постійно захоплювали російські вельможі та поміщики, їхні роздавали іноземним колоністам, що спричинили безперервні прикордонні суперечки й сутички. Непевність, тривожність свого стану зрозуміла і військова маса, козацтво — це і було б однією із причин незвичайного для Запорожжя багаторічного отаманства Калнишевського. Незважаючи на майже безперервні бойові дії, він не лише захищав кордони запорозької територї, а і всіляко прагнув якнайшвидше заселити її великі безлюдні простори, сприяв переселенню селян із України на вольні землі. Всі запорозькі володіння чи «вольності» займали величезну територію, котра в 1770-х роках складалася із самої Січі, восьми паланок, де було б 45 сіл й 1600 хуторів-зимівників. Та особливо дбав про заселення цих просторів П. Калнишевський, створюючи «економічну базу козацької республіки». Не випадково ж саме тоді народилася приказка: «як був кошовим Лантух, то ми не було б хліба і для мух, а як ставши кошовим Калниш, то лежавши на столі цілий книш». Завдяки його турботам у дикого степу виростали нові села—так, зокрема, виникло і село Петриківка на Дніпропетровщині, назване на честь кошового. Він намагався вести самостійну політику, в міру можливості уникаючи конфронтації із царатом. Отож не можна погодитися із твердженням багатьох дослідників, що Калнишевський «вірою й правдою служив цариці та російському уряду»: стосунки між обома сторонами були далеко ще не безхмарними та однозначними. То в січні 1767 р. полковий старшина Павло Савицький написавши цариці в Петербург донос про ті, що Петро Калнишевський разом із військовим писарем І. Глобою й військовим осавулом П. Головатим вирішили: якщо найближчим годиною прикордонні суперечки між Кошем й Росією не розв «яжуться на користь Січі, то смердоті виберуть у війську із двадцять чоловіків добрих й пошлють до турецького імператора із проханням прийняти їхні под турецьку протекцію. У своїй роботи «У «язні Соловецького монастиря» професор, доктор історичних наук Р. Р. Фруменков писавши, що наскільки дозволяють судити матеріали, уряд позбавити її ходу цьому документа. Він вважав його наклепницьким й не сумнівався у відданості кошового. «Ми ніколи найменшого сумніву матір було неможливо про вашу із всім військом до нас вірність»,—писала Катерина II Калнишевському 19 грудня 1768 р. Тому доносу Савицького просто немає ходу. Кошового ніколи не звинувачували у державній зраді. Він то й помер, не знаючи про донос Савицького; цей папір здали до архіву як несправедливий, вклавши до тічки, куди підшили розпорядження 1801 р. про «надання Калнишевському свободи». Далі спробуємо довести хибність цієї версії. Поки що ж запитання стає так: а чи справді донос Савицького не мав підстав? У «Маніфесті» Катерини II від 3 серпня 1775 р. про зруйнування Запорозької Січі, серед переліку багатьох царських «звинувачень», прямо вказано: «Не навіщо так само і ще приховувати, що з на самому початку останньої з Портою Оттоманскою війни, частина з Запорізьких козаків умышляли, забувши страх Божий і належну нас і Батьківщині вірність, передатися на ворожу бік, каки справді ні звістки військам нашим не подали вони наразі про наближенні до кордонів тогдашняго кримського хана…». Отже, як бачимо, підозра таки був; вона згодом, через кілька років, перетворилися на пряме звинувачення. У цьому ж царському указі запорожцям ставлять на карб, що «заводячи власне хліборобство, разторгали ониж тим саме підставу залежності їхню відмінність від Престолу Нашого…». Кримський хан Крим-Гірей теж прагнув залучити на свій бік козаків, й є свідчення про постійні таємні зв «язки його із Кошем. То в жовтні 1768 р. Крим-Гірей надсилає кошовому Калнишевському грамоту із пропозицією повернути Запорожжю купців, козаків, чумаків, які захопили в ясір татари. Крим-Гірей виявився людиною слова — незабаром він й справді звільнив полонених, без будь-яких попередніх умів. Лише после того, як смердоті повернулися із Кріму в Україну, Кіш Запорозький інформував про цей факт царського намісника, київського генерал-губернатора Ф. Войєкова й Катерину II. Мабуть, це і стало причиною написання процитованого аркуша Катерини до Калниша. Отже, маємо доказ прямих дипломатичних таємних зв «язків між Січчю й Кримом — васалом Туреччини, із якими тоді царська Росія перебувала в стані війни. Це не заважало запорозькому війську на чолі із Калнишевським доблесно воювати на боці Росії. Звичайно, царицю із її колонізаторською політикою обурювала незалежність Коша Запорозького, але й доводилося миритися і дивитися на це крізь пальці, щоб не ризикувати втратою надто вирішального союзника. Петро Калнишевський як справжній патріот України, не міг не розуміти, Яка частка чекала його народ, прикутий до колісниці царської Росії. Знищити Український народ як націю—було метою Катерини II. «Приєднані країни непристойно називали чужоземними й поводитися із лицарями у такій підставі є більше, ніж помилка, ці провінції належить найлегшим способом привести доти, щоб смердоті обрусіли і перестали дивитися, як вовк до лісу»,—писала Катерина ІІ настанові генерал-губернатору князю Вяземському. «…Тут ми маємо справу із неприкритим насильницьким завоюванням чужої територї, із вибачимо грабунком», — так охарактеризував цю політику російського царату Ф. Енгельс. Якщо зробити екскурс в історію, то переконаємося, що Катерина II відверто, послідовно (і успішно—на шкода) проводила, політику колонізації й русифікації України, розпочату відразу после 1654 р. Ще не встигли висохнути підписи на Переяславській угоді 1654 р. про союз України із Росією, як того ж року П. Тетеря пише цареві Олексію холуйського аркуша, в якому циганить у нього грамоту на містечко «Сміле із околицями із підданими в ньому будучими й зі всіма землями… й зі всіма належними полями, лісами, відходами та озерами… І щоб бути вільним над своїми підданими…». Цар давши йому таку грамоту, але й смі-ляни, довідавшись про це, ледь не вбили самого Тетерю й вигнали його разом із російським посольством із містечка. Російські війська уже тоді зробили спробу окупувати Україну. Та 28 червня 1659 р. смердоті були розгромлені под Конотопом українськими козаками. Колі звістка про їхні розгром дійшла до Москви, то цар із переляку велів готувати столицю до оборони, доручивши усьому люду виходити на фортифікаційні роботи, сам бравши вони участь—і готувався до відїзду в Ярославль, остерігаючись, що Москву штурмуватимуть українсько-козацькі війська. Та, згодом, оговтавшись, цар й його «апарат» вміло використали особисті амбіції та міжусобні чвари української старшини і оволоділи ситуацією, нацьковуючи їхнього поміж собою. Звідтоді і почалася гризня за гетьманську булаву, царську милість, маєтності, — на ж розплачувався наш народ. Вже в жовтні 1665 р. колишній джура Богдана Хмельницького гетьман І. Брюховецький передавши Україну у володіння російського монарха й погодився на присутність гарнізонів царських військ в українських містах под командуванням воєвод, а й за це його нагородили дружиною, дочкою московського боярина Дарією—далекою родичкою царя. За порадою придворних, Брюховецький як новоспечений родич царя, пише йому «чолобитну» із проханням надати відповідне звання, й стає «московським боярином». Він був одним із перших, але й не останнім лакузою. Згодом, уже у XVIII ст., російська імператриця Ганна Іоанівна бачила вельми цікавий секретний указ «Про шлюби малоросів». «Щоби цей малоросійський народ полювання мав своячитися й до властивості вступати із нашим, великоруським народом … того повеліваємо вам, щоби ві таємно трудилися; й українців від властивості із іншими закордонними жителями відводили, а заохочували їхнього спритним, чином й наводили в властивості із росіянами, ідоб смердоті своїлись й до шлюбів вступали із нашими росіянами, а це тримати надто таємно» (Моск. арх. Мін. юстиції № 79—1806 р.). Наказ цей був адресований керівнику «Малоросії" — князю Про. Шаховському 1734 р. Відразу после приєднання України до Московщини царизм наступивши на суверенні права українського народу та на залишки його державності (Переяславські з статтею 1659 р., Московські з статтею 1665 р.» Андрусівське перемир «я 1667 р., Глухівські з статтею 1669 р., зводили на ніщо угоду в Переяславі 1654 р,.). У хід йшли усі методи—від терору, інтриг до секретних указів на кшталт «Про шлюби малоросів», за якими генерали виступали в ролі свашок.

Заслуговує на увагу і, Ставлення Петра Калнишевського до гайдамацького руху. На останній, печатці Січі був напис: «Печатка войстка Її Імператорського величества Запорізького низового». Отож, Петро Калнишевський був змушений хоча б про людське око виконувати накази «Її Імператорського величества», зокрема, й щодо боротьби із гайдамацтвом, як від хоча б «Указ Імператриці Катерини ІІ у тому, що вона нікому не давала повноваження порушувати востания у Сполученому Королівстві Польському» від 9 июля 1768 р. як відомо, гайдамацький рух починався ще на початку XVIII ст.—вперше в історичних документах гайдамаками згадуються 1717 р. Цей рух міцнів й неодноразово переростав у народні повстання, зокрема, 1734, 1750 рр.—апогеєм ж його ставши 1768 р. Між цими вибухами народного гніву бойові дії гайдамаків нагадували безперервну партизанську війну. Для боротьби із ними царизм залучав «військо запорозьке низове». Повстання козаків на Січі 26 грудня 1768 р. було б викликане вимушеною участю 14 запорожців, у каральних акціях. Петро Калнишевський разом із іншими старшинами, переховавшись у церкві, врятувався від гніву розлюченої козацької «сіроми» й втік в одязі ченця. Повсталі ж, насамперед, звільнили із в «язниці захоплених гайдамаків й озброїли їх.

Українському народу впеклися не лише нелюдські знущання польської шляхти на Правобережжі, але й і утиски та визиски російських колонізаторів. Створена царатом для експлуатації та гноблення Лівобережної України так кликана «Малоросійська колегія» довела народ до відчаю — це про неї писавши Георгій Кониський: «Канцелярія ця так упилася притулок «ю, що якби перстом вседержателя ткнути на тому місці, де вон був, із землі б фонтаном бризнула людська кров».

як відомо, значна частина гайдамаків був запорожцями, зокрема і керівник Коліївщини «гетьман й князь смілянський» Максим Залізняк. Повстанці знаходили на Січі притулок й захист, переховувалися тут від неправого суду польської шляхти та царських посіпак. І хоча ще 5 грудня 1755 р. гетьман До. Розумовський (за дорученням царського уряду) написавши кошовому отаману Січі Григорію Лантуху (Федорову) указ про боротьбу із гайдамацтвом, на нього не дуже зважали. Колі ж 1768 р. спалахнуло повстання гайдамаків—"Коліївщина" (жорстоко придушене наступного року спільними зусиллями польської шляхти, російських військ й загонів кримського хана), козаки були, либонь, чи не основною ударною й організуючою силою цого народного руху. Так, запорозький осавул, отаман гайдамацького загону Губа казав, коли до нього приєдналися ще 500 запорожців: «Ляхів Мені бити уже нічого, смердоті уже розбиті, а буду різатися із москалями». 6 апреля 1769 р. отаман Губа із невеличким загоном, відбившись від своїх основних сил, загинув у жорстокій нерівній сутичці із російськими військами. Кошовий ж Петро Калнишевський, одержавши від ігумена Мотро-нинського монастиря Мельхіседека Значко-Яворського маніфест цариці Катерини II з закликом до гайдамацького повстання й підтримки Ко ліївщини, засумнівався в його правдивості (маніфест цей був фальшивий, виготовлений Мельхіседеком) й давши його писарю І. Глобі. Тієї відразу впевнився в підробці й переконав кошового не втручатися в цю справу. Ігумену ж Мельхіседеку було б дано відповідь: «Колі б велика монархиня вимагала на самом деле служби козаків у Залізняка й Ґонти, то вон б надіслала свій указ не через ігумена, а ще через особливого посланця, як це завжди було б в Запорожжі». Коли не завадило Петру Калнишу, між іншим, відразу после цого таємно посилати на підмогу гайдамакам загін на чолі із З. Гаркушею, якого кошовий добро знавши. Гаркуша згодом подружився із І. Гонтою, ставши його бойовим побратимом, а после віроломного захоплення російськими військами І. Ґонти і М., Залізняка, повернувся на Сич й бравши доля в російсько-турецькій війні 1768—1774 рр., у походах на Очаків й Хаджибей под командуванням П. Калнишевського.

І хоча Коліївщина був жорстоко придушено, опір тривав. Вже 1774 р. вельможні магнати польської шляхти (граф Ф. Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та ін.) звернулися до Калнишевського із проханням захистити їхнього від гайдамацтва запорожців, але й намарне.

Звичайно, російський царизм не міг миритися із некерованістю Запорозької Січі, із її демократичними волелюбними звичаями. На її землі тікали від закріпачення селяни, а козаки не видавали втікачів ніколи і нікому. Особливо збільшився приплив переселенців на землі Запорожжя после скасування гетьманського управління на Лівобережній Україні й проведення генерального опису Лівобережжя (1765—1769 рр.) із метою збільшення зборів у царську скарбницю й покріпачення вчора ще вільних господарів у «містах» («містами» запорожці називали гетьманську Україну, тобто тих десять полків, що утворювали Гетьманщину).

Запорожці брали активну доля в визвольній війні 1773—1775 рр. под дротом Про. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так бі мовити, бойового досвіду в повстанні гайдамаків (Коліївщині) 1768 р.: є дані про ті, що він сам якийсь годину був запорожцем. Ця війна похитнула Російську імперію, перелякала Катерину II, й тісні зв «язки повсталих із Запорозькою Січчю, звичайно, прискорили прийняття рішення про знищення цого розсадника бунту і непокори, чи не єдиного острівця свободи в абсолютистській державі необмеженої монархії. Запорозька Сич був потрібна російському царизмові доти, доки імперія воювала із Туреччиною, розширювала свої південні володіння, пробиваючись до Чорного моря. Тут без козаків обійтися було б важко — смердоті й кордони охороняли, приймаючи у собі Перші удари, й в походи на турків та їхніх союзників разом із російськими військами ходили (у XVIII ст. козаки брали доля в чотирьох війнах Росії із Туреччиною), й розвідку вели.

Особливо відзначилися запорожці в останній (для Січі) російсько-турецькій війні 1768—1774 рр., коли всьому війську козацькому низовому за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Калнишевського, як вже згадувалося, й військового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без діамантів).

Запорозьке козацтво одну годину стало «модним» у придворних кілках Петербурга. Багато російських вельмож й офіцерів прагнули записатися в реєстри Війська Запорозького, уславленого батальними перемогами. Запорозьким козаком записався майбутній видатний полководець Вітчизняної війни 1812 р. М. І. Кутузов, відомий вчений Леонгард Ейлер 4 серпня 1770 р. записався до Кущівського куреня, туди ж 1772 р. записався й фаворит цариці, новоросійський генерал-губернатор Р. По-тьомкін, котрого козаки, за своїм звичаєм, нагородили прізвиськом Грицько Нечоса—через великі буклі його перуки. Підступний, підлий, він і стала однією із могильників Січі. На лестощі не скупився… «Заспів няю вас щиросердно, що жодного випадку не пропущу, де вбачатиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливості і міцності засновану, — писавши 21 червня 1774 р. новоросійський генерал-губернатор Потьомкін Калнишевському, котрого величний «нерозлучним іншому», «милостивим своїм батьком». Та не міні і року, як Запорозька Сич якщо знищена саме стараннями Потьомкіна, котрий 23 апреля 1775 р. виступить на засіданні царського уряду із проектом її ліквідації. Доки розроблявся план цієї каральної операції, цариця Катерина II у своїх аркушах на Сич «із матірною ніжністю й щедрістю» обіцяла запорожцям золоті міські, присипляючи їхню пильність. А тім годиною придворний російський історіограф німець Герард Міллер, за дорученням уряду, розробив так бі мовити «теоретичне забезпечення» для цієї ганебної акції, «науково обгрунтував» її необхідність й законність, похапцем створивши доповідні записки — «Коротку виписку про малоросійський народ й запорожців» та «Міркування про запорожців». Монархіст й кріпосник, Міллер, будучи виразником офіційних поглядів на запорозьке козацтво як гніздо крамоли, доводив, що Сич «помиляюся на існування», при її «несамовитому управлінні», «злодійських умислах» є «політичною потворою». Направду ж усє було б простіше і страшніше — после перемоги над Туреччиною, фактичного підкорення Кримського ханства (офіційно ж Крім увійшов у склад Ро-сійської імперії 1783 р.), потреба в Запорозькій Січі, на думку цариці, відпала, а існування цого «острівця, свободи» в тилу імперії було б надто небезпечним для монархії й суперечило колонізаторській політиці царської Росії. На початку червня 1775 р. величезне військо под командуванням генералпоручика П. Текелія руйнувало в напрямку Запорозької Січі. Виходець з сербського дворянського роду, колишній австрійський офіцер П. А. Текелій був типовим «ландскнехтом». Йому і доручила цариця провести цю операцію. Понад 100 тис. Чоловік налічувалося у підпорядкованих йому десяти піхотних, тринадцяти донських козацьких, восьми кіннотних регулярних полицях, двадцяти гусарських й сімнадцяти пікінерських ескадронах, котрі п «ятьма колонами із різних боків таємно наближалися до Січі. У ніч на виборах 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 р. царські війська оточили останню Запорозьку Січ—невелике укріплене містечко, де були одна велика церква, 38 великих будівель, так званих «куренів», 500 козацьких, майстерованих й торгових будинків. Момент нападу був вибраний вдало—на тієї годину у Січі перебувало лише кількасот душ, решта розбрелася по зимівниках, паланках, промислах, дехто подався на «городи» провідати близьких после тривалої кривавої війни. Це не означає, що козаки було неможливо оборонятися (сили були нерівними). Про що думавши 84-річний кошовий Петро Калниш, дивлячись із валу січової фортеці на царські війська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрію? Згадував усі поневіряння запорожців? Безперечно одне — він розумів, що будь-який опір навалі царських військ приречений — надто нерівними були сили: сотня москалів однієї запорожця. Безглузде кровопролиття із наступним кривавим масовим терором — й годі чекати пощади… Якщо ж здатися добровільно, то залишаються хоча б якісь шанси вижити. А козаки рвалися в бій. Вісь як розповідають про це історичні пісні:

Та дозволь, дозволь, пані кошовий,.

Нам на башти стати,.

Нам старшому генералу.

З плечей голівку зняти…

Та не позволиш із тесаками —.

Дозволь із кулаками…

Ой гукнувши та Калниш кошовий.

На Покровській дзвіниці.

Ой, кидайте ж ві, славні запорожці, І пістолі і рушниці. Та і не дозволю, славні козаченьки, Вам на башти статі. Ой, не дозволю крівцю християнську Марно проливати. …Ой, у суботу у полудні Москва наступала; На неділю до схід сонця Лагері розбила… Ой вже ж наші славні запорожці Та і невеселі стали, Ой, облягли їхні москалі Та всіма сторонами. Ой колом церкви, церкви січової Ой караули стали, Ой, священику отцю Володимиру Та служити не дали. Ой летить бомба із московського боці, Та і посеред Січі впала…

Петро Калнишевський й січова старшина здали російським військам Сич без бою. Загарбники пограбували військову скарбницю, вивезли зі сховищ зброю із припасами, архів Коша Запорозького. Понад 5 тис. запорожців после зруйнування Січі утекли за Дунай й заснували там Задунайську Сич. А що ж сталося із Петром Калнишевським? Всі дослідники однозначно стверджують, що його, разом із козацькою старшиною, військовим писарем І. Глобою, військовим суддею П. Головатим, військовим старшиною А. Порохнею, полковником Чорним, З. Гелехом, І. Куликом, І. Гараджою,-курінними отаманами Про. Параличем, М. Головком та іншими було б заарештовано, а їхнє майно описане і конфісковане. Заарештувати заарештували, але й чи відразу после захоплення Січі? Це, як на мене, теж принципове запитання. Принаймні стосовно Петра Калнишевського, то є підстави сумніватися в його негайному арешті в червні 1775 р.

як відомо, козацьку українську старшину Катерина II зрівняла прав із російським дворянством. Наприклад, А. А. Головатий — писар при кошовій адміністрації, полковий старшина, после зруйнування Січі 1775 р.—капітан російської армії, бравши доля в формуванні із колишніх запорожців Війська вірних козаків, пізніше перейменованого на Чорноморське козацьке військо, де займав посади військового судье й кошового. Досить таки типова частка для вірнопідданої козацької старшини, лояльної до цариці. Зрештою, про це йдеться й в маніфесті Катерини II від 3 серпня 1775 р.

Не зайвим якщо процитувати рядки із маніфесту: «всім же ж старшинам, дідька лисого служили порядно і мають схвалення наших воєнних начальників, службі і званню їх отримають ступеня». У Петра Калнишевського були «схвалення» від самої цариці — нагороди, подяки, високе військове звання.

Катерина II був підступною, жорстокою, але й хитрою і розумною імператрицею, котра ревно дбала про свою репутацію «гуманістки й благодійниці». Чи переслідувала б вон 85-літнього старця, якби він не становив для неї реальної загрози? Тім понад — героя воєн, генераллейтенанта, кавалера ордена Андрія Первозванного? Думається, що Петру Калнишевському було б надано можливість повернутися на свій хутір-зимівник Гетьманку на рідній Роменщині, щоб тихо доживати віку. Маніфест Катерини II від 3 серпня 1775 р. ставив, на думку цариці, крапку на цій «політичній потворі»: «Сич Запорозька остаточно уже зруйнована, з знищенням на прийдешні часи і самої назви запорозьких козаків, не було за образу нашої імператорської величності, через вчинки й зухвальства, що чинені були від цих козаків непокорою нашим височайшим повелінням». У метричній книзі Миколаївської церкви містечка Смілого є запис з полів, датований липнем 1775 р.: «Брат Петро на Петра і Павла був печальний дуже, благаю бога за нього». Святе Петра і Павла-, як відомо, 12 июля. Отже, Сич до цого години було б вже зруйновано. У журналі «Київська старовина» № 9 за 1887 р. було б надруковано інформацію «Клопотання Потьомкіна про заміну запорозькій старшині смертної кари ув «язненням у монастирі», де йдеться про Петра Калнишевського. Це звернення Р. Потьомкіна до цариці написане в травні 1776 р., майже через рік после зруйнування Січі. Де був Калнишевський раз в раз? У конторі військової колегії в Москві? Є кілька версій.

Одна із них подано в московському тижневику «Тиждень» № 13 за 1965 р. Житель Роздорської столиці І. У. Проколовши, збираючи на Дону інформацію про скарб З. Разіна, випадково натрапив на слід ще одного скарбу — запорозького. Розповів йому про це донський козак, у родині якого таємниця скарбу передавалася із діда-прадіда «від самого Калниша». Можливо, мова йшла про майно останнього кошового, котрий, за переказом, после зруйнування Січі втік на Дон. Ймовірно, що Петро Калниш міг переховуватися серед вірних йому у Роздорах — одному із багатих козацьких містечок. Відомо, що із втечею Калнишевського зникли й сліди запорозької страти. Чи не залишилася вона (принаймні її значна частина) на Дону? А можливо, скарб останнього кошового закопаний й ближче, на дорозі із Січі на Дон — на таку думку наводити розповідь ще одного скарбошукача із Таганрогу М. З. Овчарова.

Однак. Його прадіда разом із родиною та іншими селянами привіз поміщик із Рязанської губернії в Приазов «я ще на початку XIX ст.— для освоєння безлюдних земель «Дикого поля». Під гаєм, біля злиття двох струмків, заснували село, збудували поміщицьку садибу. Овчарови вирішили викопати криницю у дворі, щоб не тягати воду із «копанки», біля струмка. Десь на іншому метрі глибини ями лопата потрапила на щось тверде. Витягли один обгорілий обрубок дерева, другий, третій… На глибині двох метрів ними виявилася щільно завалена вся земля. Отож, забобонні селяни, перехрестившись злякано, загорнули цю «нечисту» яму землею, а колодязь викопали в іншому місці. А багато років у двір Овчарових забрів старий й хворий втомлений дід, який, відпочивши, розповів, що десь півсотні літ тому загін запорожців, тікаючи від погоні, закопавши у цих місцях, кроків за триста від криниці, великі скарби. Не виключено, що це був загін Петра Калниша, який не ризикнув їхати із казною повз відбудовану Троїцьку фортецю в Таганячному розі, повз численні сторожові пості й троянд «їзди царської армії в Приазов «ї. Отож вирішили прориватися на Дон без скарбів, а їхнього приховати до кращих часів у надійному примітному місці. Залишки ж від вогнищ закопали в землю й замаскували, щоб не привертати до цого місця уваги.

Після зруйнування Запорозької Січі Петро Калнишевський підпільно провівши роботу по встановленню контактів із тією козацькою старшиною, Яка залишилася йому вірною, аби самовільно відновити Сич в іншому місці за межами Ро-сійської імперії, за що і був засуджений до смертної кари із заміною її довічним ув «язненням у Соловецькому монастирі. На такі роздуми наводити ця публікація та інші факти. Звичайно, це гіпотеза, не понад, але й — не позбавлена логіки. Вісь цей лист Потьомкіна до цариці:

«Всемилостивейша государиня! Вашій імператорській величності відомі усі дерзновенні вчинки колишнього Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського й його спільників судье П. Головатого й писаря І. Глоби, коїх підступне буйство настільки велике, що не дерзаю уже я, всемилостивейша государиня, переліченням нього чіпати ніжне і людинолюбне ваше серце, а притому не знаходжу ані найменшої потреби приступати до будь-яких досліджень, маючи явним доказом справжні до старшини ордери, що свідчать великість злочину їхнього перед освяченим вашої імператорської величності престолом, котрою, за всіма цивільними, громадськими й політичними законами заслужити, по всій справедливості, смертну кару. Та як постійна блискучої душі вашої супутниця добросердечність перемагає суворість злості сумирним й материнським виправленням, то і відважувався я всепідданіше уявити: чи не зволите ві височайшим указом згаданим підданим праведному суду вашому в «язням, які відчули тягар-свого злочину, оголосити милосердне вибавлення їхнього від заслуженої ними покари, а замість того із відомої уже небезпеки від ближнього перебування їхнього до колишніх запорозьких місць, повеліти відправити на вічне утримання в монастирі із коїх кошового — в Соловецький, а й у розташовані в Сибіру монастирі, із забезпеченням за рахунок конфіскованого колишнього запорозького майна; кошовому по карбованцю, а іншим по півполтини на день. Залишки ж потім повернути, за всією справедливістю, на задоволеная розореним ними вірнопідданих ваших рабів, кої, корячись божественному вашому розпорядженню, зносили буйство колишніх запорожців без найменшого опору, чекаючи ви—бавлення свого від десниці вашої й потерпівши збитків більше, ніж на 200 000 карбованців, коїм й не залишу я співрозмірне робити задоволення, всемилостивійша государиня.

Вашої імператорської величності вірно всепідданіший раб князь Потьомкін".

На дійсному підписано власною рукою її й. в. так: «Бути по цьому».

14 травня 1776 р. Царське Село".

Промовистий документ — варто звернути увагу на підкреслені автором слова, котрі переконливо свідчать про причину заслання в далекі краї й про ті, що суд був-таки якийсь. Треба зауважити, що на утримання кошового Петра Калнишевського було б виділено астрономічну того годину суму, якщо врахувати, що на харчування одного ченця Соловецького монастиря витрачалося всього дів «ять карбованців на рік (менше трьох копійок щодня, а точніше — дві із половиною). Це свідчить, що головною метою ув «язнення Калнишевського й його соратників був, насамперед, надійна, абсолютна, я б сказавши, герметична ізоляція їхні від України. Розташований на островах північного Білого моря, відрізаний від материка, Соловецький монастир якнайкраще відповідав такому призначенню. 8 червня 1776 р. урядовий сенат повідомив Синод про рішення, цариці і доручивши, оголосивши Калнишевському із соратниками указ, негайно відправити Калнишевського в Соловецький, Глобу — в Туруханський, Головатого — в Тобольський монастирі «под найсуворішим наглядом від одного місця до іншого військових команд». Між іншим, усі троє—кошовий, Глоба, Головатий—фігурували в доносі П. Савицького в січні 1767 р. Випадковий збіг? То нещирість. За пропозицією Потьомкіна, Синод доручивши монастирським владі, щоб «утримувані були в «язні сії безвипускно із монастирів й віддалені були б не лише від листування, але й і від будь-якого із посторонніми людьми спілкування». 10 червня 1776 р. Синод надіслав настоятелю Соловецького монастиря Досифею й Тобольському архипастирю Варлааму відповідні укази — стосовно ж Петра Калнишевського додатково розпорядився начальнику тюрми «надісланого туди в «язня утримувати под неослабною вартою солдатів, котрі перебувають у тому монастирі». Дуже, мабуть, боявся царизм 86-літнього колишнього кошового, якщо забезпечив йому аж потрійну охорону — море, монастирську тюрму на острові та ще і постійну варту біля дверей камери. 25 червня 1776 р. конвой із семи Чоловік, секунд-майор А. Пузирев-ський, унтер-офіцер й п «ятеро солдатів — повезли Калнишевського із Москви до Архангельська. Вони прибули туди 11 июля 1776 р. й, най-нявши за двадцять карбованців пароплав у купця Вороніхіна, переправилися на Соловки — разом із додатковою охороною; сержантом й трьома рядовими, яких виділив архангельський губернатор Є. Головцин для посилення нагляду за в «язнем. Отже, Петра Калнишевського охороняли в морському плаванні, крім екіпажу, десять військовослужбовців царської армії.

ЗО июля настоятель Соловецького монастиря Досифей доповів у Синод, що він прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згідно із царським указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося останньому кошовому проіснувати 27 років,.

Не може бути, що Калнишевський повернувшись до Гетьманки после того, як було б зруйновано Сич, подався згодом до цариці, як йдеться у легенді. Стосовно Катерини II у нього не було б ілюзій, він добро знавши ціну «монаршої пестощів». Зрештою, уже арештований, він міг бі звернутися до неї із проханням про помилування, із каяттям, й ймовірно, що цариця могла б зайвий раз продемонструвати своє «людинолюбне серце», «вибачила б» 86-річного дідугана. Калнишевський не зробив цого ані под годину арешту, ані под годину 25- річного ув «язнення. Ймовірно, що він був заарештований восени 1775 р. за спробу відродити Сич десь в іншому місці. Ні, не покірною жертвою царської сваволі був Петро Калнишевський, а мужнім, і свідомим борцем за кращу частку України, й це, на мою думку, вивищує його героїчну постать в українських очах. Про нього можна сказати словами Т. Шевченка:

«Караюсь, мучуся, але й не каюсь!».

Звичайно, він був дитям свого години, обстоював інтереси козацької верхівки, ігноруючи вимоги сіроми, про це свідчать кілька повстань й заворушень на Січі под годину його правління й замах на його життя козаків Щарбинівського куреня 1770 р. Важко було б догодити усім та ще і керувати свавільною волелюбною громадою, якої перебувши собою Кіш Запорозький.

Петро Калнишевський був багатою людиною, володів 16 тис. голів худоби. Під годину арешту в його зимівниках та хуторах було б описано 639 коней, 1076 голів великої рогатої худоби, 14 045 овець, 2175 пудів збіжжя. За своє життя він фінансував будівництво п «яті церков на Роменщині, в Межигірському монастирі біля Києва, на Запорожжі, робив їм та монастирям багаті дарунки.

Є в Роменському краєзнавчому музеї коштовне Євангеліє, яку Петро Калнишевський подарував церкві свого рідного села Пустовійтівка. Про цей подарунок останнього кошового отамана Запорозької Січі знає цілий світ.

Свого години вартість його був 600 карбованців золотом (за коня давали не понад п «яті). Більше пуди срібла пішло на оправу, довжина якої понад 62 див, ширина—32 див, товщина—10 див. Виготовив його київський майстер Іван Равич. Вісь як описує цей шедевр у книзі «Українське золотарство» М. 3. Петренко: «Споріднену із народним мистецтвом орнаментику має срібна оправа Євангелія із дарчим написом останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, яку зберігається в Роменському краєзнавчому музеї (інвентарний номер 8803). Тут ми бачимо орнаментальні мотиви (розетки, пагінці рослин), дуже близькі до прикрас Покровської церкви села Сорочинці, а також Преображенського собору в селі Мгар на Полтавщині. Наріжники чільної сторони оправи Євангелія зроблені у формі овальних вінчиків, характерних для київських оправ. Простір між клеймами орнаментований оригінальними стеблами стилізованої труй і аканта. Дуже цікаві прикраси спідньої дошки. Наприклад, пуклі тут виконані у вигляді майолікових розеток, типових для будов України XVIII ст. Між дрібненьким стилізованим листям розсипані купками сніжинки. Корінець прикритий орнаментальною сіткою із густого плетива лози». А дарчий напис вигравійовано в нижній частині передньої обкладинки: «Сія книга Євангелія іздєлана коштом війська Запорізького низового судії військового Петра Івановича Калнишевського». 1760 р., коли виготовлено пам «ятку, Калнишевеький ще був суддею — вперше кошовим отаманом він ставши 1762 р., а до «судійства» він тривалий годину був військовим осавулом. Будучи кошовим, він збудував на батьківщині в Пустовійтівці церкву Святої Трійці. Збереглися документи: «У духовну протопопію роменську управу доповідь. Війська запорозького низового пан кошовий отаман Петро Іванович Калниш, в селі відомства протопопи роменської Пустовійтівці, в якому він, пан кошовий, народився, від свого коштів власного знову дерев «яну, в ім «я пресвятої Трійці церкву на місті вільному збудували…» «…У духовну роменську управу доповідь. Відомства протопопії роменської, в приході троїцькім пустовійтівськім закладена в минулому 1773 р. дерев «яно церква, на місці напівзруйнованої, знову будувалася усім коштом до єдиної останньої потреби цого села Пусто-війтівки уроженця, Січі кошового отамана Петра Калниша й збудована уже до самих верхів». З наведених документів видно, що Петро Калниш вдруге фондував будівництво церкви. Після Великої Вітчизняної війни церкву перебудували на клуб. Нині залишки її перебувають у занедбаному стані, вон конче потребує відбудови і реставрації. 1929 р. доктор мистецтвознавства професор З. Таранушенка дослідив Троїцьку церкву в Пустовійтівці — змалював й зробив креслення, сфотографував (на сьогодні збереглося 5 фотокарток). Фахівці вважають цей храм, споруджений 1773 р., одним із шедеврів української архітектури. На кошти Петра Калнишевського збудовано і грандіозну дерев «янові Покровську церкву в Ромнах, освячену 1770 р. як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, її споруджували, починаючи із 1764 р., майстри теслярського цеху містечка Смілого І. Босик, М. Руденко, З. Дзюба, Т. Тертишник, Т. Лихола із помічниками — цих зодчих нарадив Петру Кални-шевському його брат Семен, священик Миколаївської церкви в Смілому, котру смердоті перед цим спорудили. Покровську церкву будували шість років, датування її 1764 р. викликає сумнів, бо того годину Петро Калнишевеький кошовим не був, а ставши ним наступного року. як вважає головний архітектор Філадельфійського університету (США), куратор виставки й автор її каталогу «Дерев «яні храми України. Шедеври архітектури» (Нью-Йорк, 1987) Тіт Геврик: «Найвизначнішою спорудою Полтавщини був церква св. Покрови, ЗО метрів заввишки, в Ромнах (1764), збудована на замовлення останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського й Д. Чорного (над головними дверима церкви було б вирізано напис: «…споруджено храм се в ім'я Покрови Богоматері коштом і старанням воиск запорізьким кошового шляхетного гідіна Петра Калнишевського і Давида Чорного влітку…»). Побоюючись, що російська царська адміністрація її зруйнує, 1908 р. стародавню церкву перенесли до Полтави, де вона згоріла 1941 р. под годину другої світової війни. На будову церкви св. Покрови вплив мала архітектура тодішніх київських мурованих церков. Провідний спеціаліст у галузі народного і професійного українського зодчества Тіт Геврик з США так оцінює цей шедевр: «Одним із найкращих зразків іконостасів був у церкві св. Покрови в Ромнах (скульптор З. Шалматов, 1768—1773). Він був виконаний винятково розкішно в стилі рококо, типового для українського сницарства (різьблення з дерева), середини XVIII ст. Іконостас із чотирьох рядів був настільки високий, що деталі його верхівки, увінчаної скульптурною композицією Отця небесного серед хмар й путтів, ледве можна було б розглядіти із землі. У третьому ряді цого іконостасу були дерев «яні статуї на консолях св. Захарії, св. Аарона, св. Іоанна Хрестителя й св. Євангеліста. У першому (намісному) ряді були чотири статуї із липового дерева, розміром втричі чверті повного зросту; Там були св. Миколай, Діва Марія, Ісус Христос й Покрова Пресвятої Богородиці. На половинках царських воріт було б вирізьблено сцену Благовіщення, а над нею — голуба, символ святого Духа. Цю композицію завершувало зображення міста із лівобережною дерев «яною церквою та Розп «яття, увінчане короною. Над бічними дверима іконостасу також були вміщені корони». Про унікальність цого витвору можна судити хоча б із того, що видатний майстер З. Шалматов працював з нього майже п «ять років, тоді як у середньому робота над великим бароковим іконостасом забирала від двох до трьох років. Чому ж російсько-царська адміністрація й церковні власті малі намір знищити Покровську церкву в Ромнах? Либонь бо був вона надто уже українська, козацька — такий собі символ славного минулого краю. Під керівництвом урядовців єпархії Ро-сійської Православної церкви ще до 1917 р. було б знищено чи перероблено багато старих храмів. Ще 1803 р. Синод РПЦ заборонив будівництво рублених церков українського типу. Російська церковна влада також заборонила прикрашати іконостас скульптурами, коронованою Дівою Марією (це стосувалося і придорожніх каплиць) — ці особливості української церкви були, на думку царських й церковних влади, неправославними, схизматичними, отже, небажаними. Петро Калнишевський мав що втрачати, однак усє одне не примирився із царською сваволею й підступністю. На Україні тім годиною окупанти ділили здобич — загарбані землі Коша Запорозького. По 100 тис. десятин пожалувала цариця Потьомкіну й князю Прозоровському, генерал-прокурор князь Вяземський, один із авторів антикозацького маніфесту, здобувши 200 тис. десятин землі, на якій колися перебувала й сама Запорозька Сич, перейменована на Покровську фортецю. Згодом ці землі стали власністю німецького барона Штігліца. Решту земель поділили між новоспеченими і «столбовими» дворянами, офіцерами царської армії, поміщиками та іноземними переселенцями-колоністами. Частка ж Калнишевського стала таємницею для всіх, за винятком царського двору, причетного до його арешту й ув «язнення. Колишні запорожці склали легенду про ті, що їхній останній кошовий втік до Туреччини, там одружився й навіть мав сина. Інша ж легенда розповідає, що Калнишевський оселився на Дону, про це ж свідчить й тогочасна пісня:

Ой, полети ж ти, та чорная галко, Та і на Дон рибу їсти. Ой, принеси нам, ти чорная галко, Від Калниша вісті. Та уже ж Мені не летіти Та і на Дон рибу їсти. Та уже ж Мені не носити Від Калниша вам вісті.

А Калниш тім годиною карався в одному із найстрашніших казематів «Головленкової вежі Соловецького монастиря. Історик М. Колчин, котрий у 1880- x роках був монастирським фельдшером, так описує камеру цого в «язня: «Перед нами маленькі, аршина два (один аршин—71 див) двері із крихітним віконечком посередині; двері ці ведуть до житла в «язня, куди ми й входимо. Воно має форму лежачого урізаного конуса із цегли, завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висота при вході три аршина, у вузькому кінці — півтора. При вході праворуч ми бачимо лаву — ложі в «язня… На іншому боці — залишки розламаної печі. Стіни… сирі, плісняві, повітря затхле, сперте. У вузькому кінці кімнати знаходиться маленьке віконце вершків шість у квадраті, промінь світла, наче крадькома, через три раме й двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна було б лише в найсвітліші дні і то із великим напруженням зору. Якщо ув «язнений пробував крізь це вікно подивитися на світло божий, то його погляду відкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вікном. Тому, хто бував близько півгодини в задушливій атмосфері каземату, ставало задушливо, притулок доливала до голови, із «являлося якесь безмежне відчуття страху. У шкірного, хто тут побував, навіть найсуворішої людини, мимоволі виривається із груд якщо не крик, то тяжке зітхання й із язика злітає запитання: «Невже тут можливе життя?» Невже люди були настільки міцні, що зносили рокта цого домовинного існування?» Крім цього у камері протікала стеля, про що свідчить письмова доповідь від 12 жовтня 1779 р. намісника, знайдена в монастирському архіві: «За багаторазовим мене проханням П. І. Калнишевського для потреби йому до виправлення й перекриття келії, в якій він живе, що від дощу велика теча відбувається, від чого й одежа в нього гниє, й просити ваше високопреподобіє наказати особливо, понад монастирських найнятих у теслярську роботу робітних, на його рахунок найняти чотирьох Чоловік й навесні із іншими монастирськими робітними надіслати із вказівкою на його ім «я, хто й якими цінами». Так, за власні гроші Калнишевський відремонтував свою камеру. Його тюремний режим відзначався особливою суворістю. У «Відомості про колодників, що утримуються в Соловецькому монастирі», написано: «Петро Калнишевський із 1776 р., июля 29. За наказом Потьом-кіна, за височайшим повелінням для утримання безвихідно з монастиря й позбавлення не лише листування, а і усякого із сторонніми особами спілкування, под пильною вартою солдатів, що знаходяться в монастирі», — ці слова постійно писавши архімандрит у відомостях, котрі він регулярно посилав до Синоду. За переказами, останнього кошового виводили із камери до церкви лише тричі на рік: на Великдень, Преображення Господнє й Різдво, але й в архівах не знайдено підтвердження навіть цьому. Влітку Калнишевського позмінно охороняло четверо солдатів, — при інших в «язнях було б по двоє: взимку біля його каземату № 15 чатувало троє — біля всіх інших за одним. Калнишевського стерегли тих ж сам найнадійніші охоронці: У. Соханов, А. Михайлов, І. Матвєєв, У. Не-стюков. Вони одержували гроші для харчування бранця — один карбованець на день — й купували йому ту їжу, якої він замовляв. Про це свідчать запис у «Зошиті, даному конторою монастирського правління скарбнику ієромонаху Іоанну, для запису видачі харчових грошей колишньому Січі Запорозької кошовому Петру Кальнишевському». Отже, матеріальної скрути цей в «язень не відчував: відомо, що Калнишевський на згадку про собі подарував Соловецькому монастирю коштовне Євангеліє вагою понад 34 фунти срібла вартістю 2435 карбованців. Після шістнадцятирічного перебування в казематі Головленкової тюрми його перевели в кращу камеру поряд із кухнею, де він пробув ще дів «ять років. І лише указом нового царя Олександра І від 2 апреля 1801 р. Петру Калнишевському було б «даровано прощення» й надано право зверни собі місце проживання на свободі за власним бажанням. 110-літній в «язень, котрий за 25 років перебування в одинаках, як твердять перекази, осліп, нарешті ставши вільний. Указу від 2 апреля передувала перевірка списків ув «язнених всієї імперії. Такий список спрямувавши й архангельський генерал-губернатор Мезенцов на розгляд уряду — тієї звільнив із Соловецької тюрми лише двох: одним із них й був Петро Калнишевський. Вже у відомості арештантів за березень 1801 р., направленій Соловецьким монастирем до столиці, навпроти прізвища Калнишевського зазначено: «прощень». Указом від 2 апреля 1801 р. ліберальніший цар Олександр І скасував Таємну експедицію й звільнив багатьох в «язнів—починалося XIX століття. Старожили монастиря розповідали Д. Яворницькому, котрий розшукав могилу останнього кошового, що «после нього залишилося в камері понад два аршини нечистот, що, просидівши у в «язниці такий тривалий годину, він здичавів, ставши похмурий й втратив зір; що в нього, як у звіра, виросли пазурі, довга борода, й весь одяг на ньому, каптан із ґудзиками розповзся на шматки й спадав із плечей». Від нього тхнуло землею. Алі він не втратив розум. 7 червня 1801 р. Петро Калнишевський у листі до архангельського губернатора Мезенцева не без іронії дякує за звільнення й просити Дозволити йому «в обителі сій чекати із спокійним духом кінця свого життя, що наближається, бо за 25 років перебування в тюрмі він до монастиря цілком звик, а свободою й тут насолоджується повною мірою». Мовляв, коли вся країна стала тюрмою, то чи варто шукати волю за межами Соловків. Та і куди йому їхати — на покріпачену Україну ятрити душу, спостерігаючи, як, за словами Т. Шевченка на руїнах «Січі мудрий німець картопельку садити»? Єдине прохання висловив він у цьому листі — щоб дожити «залишок днів безбідно», ганьби йому залишать ті ж арештантське утримання — за одним карбованцю на день, що цар й дозволив. Цікаво, хто ж писавши цого аркуша? Якщо Калнишевський особисто, те в свої 110 років не втратив зору, як свідчать перекази.

Восени 1803 р. Калнишевського Герасимчука. Перед Преображенським Собором Соловецького Кремля, на сірій гранітній плиті вибито святенницьку епітафію: «Тут поховано тіло в бозі почилого кошового колишнього Запорозької грізної Січі козаків отамана Петра Кальнишев-ського, засланого в сію обитель за височайшим повелінням 1776 р. на спокуту.—Він у 1801 р. за височайшим ж повелінням, знову був звільнений, але й уже сам він не побажав облишити обитель, в коїй знайшов душевний спокій уклінного християнства, щиро визнавши свої провини. Помер 1803 р., жовтня 31 дні, у суботу, 112 літ від роду, смертю благочестивою, доброю».

Точне ж місце, де знаходиться могила, нині невідоме, в 20—30-х роках нашого століття на монастирському цвинтарі були табірні городи, де вирощували овочі. До наших днів дійшла лише надмогильна плита із цим написом, викарбуваним 1856 р. постриженим у ченці білоцерківським протодияком, котрий заховався под криптонімом А. А. чи Л. Л. (теж, мабуть, українець).

Усі це ми знаємо тепер. А после арешту Петра Калнишевського майже сто років про його частку нікому нічого не було б відомо. Царат умів берегти свої таємниці. як ж було б розкрито «таємницю останнього кошового»? Влітку 1862 р. про нього почув від селян поморського села Ворзогори історик П. З. Єфименко, засланий до Архангельської губернії за революційну діяльність. Найстарші із місцевих жителів аби ще Бачили Калниша живим. П. З. Єфименко знайшов у архіві Архангельської канцелярії «Справу по повідомленню Державної воєнної колегії контори про відправлення до Соловецького монастиря кошового Петра Кальнишев-ського, червня 11 дня 1776 р.». Опрацювавши усі ці матеріали, вчений написавши статтю «Кальнишевський, останній кошовий Запорозької Січі», якої було б надруковано в журналі «Російська старовина» за листопад 1875 р. Так було б повернутим з забуття ім «я могутнього сина українського народу, який все своє життя обстоював інтереси Запорозької Січі, розуміючи, що доки якщо на Вкраїні Сич, доти якщо жити Україна.

Список використаної літератури.

1. «Історія України-Русі «Микола Аркас — Одеса «Маяк» 1994р.

2. «В'язні Соловецького монастиря «РР. Фруменков — Архангельск.

1968р.

3. Журнал «Київська старовина «№ 9 — 1887р.

4. «Українське золотарство» М. З Петренко 1973р.

5. «Пам'ять століть «№ 5 — 1997р.