Козацька педагогіка як унікальне явище світової педагогічної думки

Козацька педагогіка як унікальне явище світової педагогічної думки.

.

.

Козацька педагогіка — феноменальне явище і складова української етнопедагогіки: в усній формі вона зберегла, передаючи з покоління до покоління найкращі духовні цінності народу, досвід виховання, формування і навчання особистості, не зафіксовані письмово прогресивні й результативні форми допологового виховання, батьківського опікування немовлят і дітей дошкільного віку, роботи з отроками, підлітками і юнаками та побудови взаємин між дорослими. Так виникли неписані закони кодексу лицарської честі, що передбачали:

— любов до батьків, рідної мови, вірність у коханні, дружбі, побратимстві, ставленні до Батьківщини-України;

— готовність захищати слабших, молодших, зокрема дітей;

— шляхетне ставлення до дівчини, Жінки, бабусі;

— непохитна відданість ідеям, принципам народної моралі, духовності (правдивість і справедливість, скромність і працьовитість тощо);

— відстоювання повної свободи і незалежності особистості, народу, держави;

— турбота про розвиток національних традицій, звичаїв і обрядів, бережливе ставлення до рідної природи, землі;

— прагнення робити пожертви на будівництво храмів, навчально-виховних і культурних закладів;

— цілеспрямований розвиток власних фізичних і духовних сил, волі, можливостей свого організму;

— уміння скрізь і всюди чинити шляхетно, виявляти інші чесноти.

Козацька педагогіка як невід'ємна складова української етнопедагогіки акумулювала в собі вироблені віками та апробовані часом традиції тіловиховання молоді.

Система освіти і виховання у школах Запорозької Січі (козацькі, січові, полкові, паланкові, парафіяльні та інші школи) передбачала формування у молоді, крім якостей лицарської честі, певної системи доблесті та звитяги, а саме:

— готовності боротися до загину за волю, честь і славу України;

— нехтування небезпекою, коли справа стосується нещастя рідних, друзів, побратимів;

— ненависть до ворогів, прагнення визволити рідний край від чужих зайд-завойовників;

— здатність відстоювати рідну мову, культуру, право бути господарем на власній землі;

— героїзм, подвижництво у праці та в бою в ім'я свободи і незалежності України.

У козацькому середовищі виникло, закріпилося, а потім і поширилося в слов’янському стилі кілька специфічних систем фізичних і психофізичних вправ, спрямованих на тіловиховання, самовдосконалення особистості. Це перш за все система фізичного виховання і військового вишколу учнів різних типів шкіл (володіння луком, списом, шаблею і арканом, майстерність їзди на бойовому коні, управління і догляд за ним тощо).

Система ведення наступальних і захисних боїв з позиції духовності, створення «кругової неприступної оборони» (між іншим, і свої військові табори вони зводили за такими ж принципами), системи козацького єдиноборства: все підпорядковувалося основній меті — вихованню незборимого воїна-захисника, богатиря, красивого тілом і духом, інтелектуально багатого.

Козацька служба вимагала високого рівня духовності й загартованості, витривалості до голоду і спеки, дощу і снігу, до відсутності харчів і питної води, що зумовлювало побудову единоборств у поєднанні з високим рівнем моральності, лицарської честі.

" Як і бувале козацтво, молодь на свята народного календаря, у процесі народних ігор, змагалася на силу, спритність, винахідливість, точність. Традиційними були змагання на конях (перегони та ін.).

А в непрохідних дніпровських плавнях козацька молодь під наглядом найбільш досвідчених запорожців у постійній праці загартовувала своє здоров’я, силу і спритність. Цьому сприяло полювання, плавання, рибальство та постійні змагання з веслування.

Найбільш відповідальним випробуванням для молоді було подолання дніпровських порогів, і тільки тоді вони отримували звання «істинного» запорозького козака" .

Серед запорозьких козаків значного поширення набули різноманітні системи единоборств. Найвідоміша лягла в основу козацького танцю гопак, що формує інтелектуальне, духовне, фізичне та естетичне багатство юності.

Окремі козаки спеціальними вправами досягали неймовірного ефекту, коли «тіло грає» (у такому разі больові удари противника не відчувалися). Такі козаки миттєво концентрували внутрішню енергію в ту частину свого тіла, куди спрямовувався удар нападника. Подібні явища притаманні й східним системам боротьби, наприклад, мистецтву тибетських ченців катода і «школі залізної сорочки» в кунг-фу та карате.

Отже, високий рівень розвитку психофізичної і духовної культури козацтва, досягнення української етнопедагогіки з питань тіловиховання молоді, інтелектуального розвитку визнані й апробовані у світі, мають природне право на відновлення кращих своїх здобутків у практиці тіловиховання і духовності сучасної молоді. Успіх буде гарантовано за умови творчого підходу до практичної реалізації теоретичних узагальнень потреби відновлення на високому рівні козацького гарту, тіловиховання і гармонійного розвитку молоді в процесі відновлення національної системи освіти.

Найголовнішими вимогами до такої діяльності можуть бути відомі козацькі заповіді:

— не шкодь своїми діями іншим;

— візьми все найкраще, що зробить тобі добро, зміцнить силу, загартує волю, збудить думку, уяву, сформує почуття і переконання;

— без потреби не зазіхай на сусідські звички, не переймай чужих молитов, а бери лише те, що продовжить життя, зробить його незборимим, загартованим, помножить майстерність, вправність, а здібності перетворить на невичерпні.

Ці та інші настанови тяжіють за своєю сутністю до Заповідей Господніх.

Відомо, що запорожці були глибоковіруючими людьми, і відсіч усім ворогам давали за заповідями Божими.

Виховання в козацьких школах і літніх юнацьких таборах проводилося у ході різноманітних ігор, засобами спортивних, рухливих ігор, розваг та змагань, що гартували волю і характер юних, розвивали духовність і інтелект, множили витримку, наполегливість, уміння доводити справу до кінця, до перемоги. Спортивно-фізичні ігри прямо та опосередковано впливали на формування інтелектуального рівня юного українця, на розумовий і фізичний розвиток особистості.

В умовах боротьби за збереження українського етносу і виживання в екстремальних обставинах козаки гартували своє тіло і дух, доводячи особистість майже до ідеальності.

Козацтво — високоінтелектуальний і суспільнотворчий унікум державотворення, громадського дива Європи, в якому кожен козак — це мудрець.

У Запорозькій Січі, як і у Стародавній Греції, існував культ фізичного розвитку особистості. Фізично недосконала людина відчувала свою нерівність і тому щиро прагнула підвищити свій фізичний вишкіл. Як свідчать літописи, слабку людину січове товариство ніколи не обирало в старшини.

Могутнім вождем був Іван Підкова, гетьман низових козаків, який був такої міцної породи, що гнув підкови. Ось чому за ним закріпилося прізвисько «Підкова» ,.

Добре розвиненими фізично були Б. Хмельницький, П. Сагайдачний, І. Богун, І. Свірчевський та ін. А про гетьмана Мазепу французький дипломат Жан Балюз писав: «Тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, і їздець із нього знаменитий» .

Напевно, не випадково усі воїни, національні герої, як правило — богатирі. Залишилися численні легендарні перекази про козаків-характерників, яких не брали ні ворожа куля, ні шаблюка бусурмана. А деякі з цих легенд-переказів надлюдські властивості приписували конкретним історичним особам, як, наприклад, Іванові Дмитровичу Сірку (1605—1680), який за народним поголосом міг ловити кулю на ходу й назад кидати її в дуло пістоля того, хто стріляв…

Населення України проводило виховання підростаючого покоління на прикладах визначних козаків, козацьких традиціях і законах, тому вся педагогіка носила назву козацької, її дійовими засобами ставали народні козацькі думи й історичні пісні, легенди і народні перекази, сміховини та величезна кількість влучних афористичних творів, які потім одержать назву приказок та прислів'їв.

Все це яскраво видно і на прикладі життя та боротьби славетного І.Д. Сірка. Щодо нього у свою вічну пам’ять (думи, історичні пісні, перекази, легенди, що є прикрасою українського епосу і міфології) народ увібрав найсвітліше, що тільки може характеризувати визначного полководця, дипломата, державного діяча і прекрасну людину, якого 8 разів підряд обирали кошовим (нечувано в історії козацтва), який переміг ворога в 52—53 походах із 55, а решта битв завершилася перемир’ям.

Про подвиги Івана Сірка сповіщали козацькі літописці Самійло Величко, Григорій Граб’янка, історик з Київської колегії Інокентій Гізель та ін.

Такі лицарі, як Іван Сірко, цілком заслужено здобувають безсмертя в пам’яті народній. Наприклад, у пісні «Та ой як крикнув же та козак Сірко» народ називає свого улюбленого героя сонечком, місяцем, сизим орлом.

Кобзарі усієї України, лірники і скрипалі, сліпі співаки розповідали в піснях і думах про життя, подвиги незборимого Івана Сірка, його батьківську турботу про козаків, яких він називав синками, дбаючи про здоров’я кожного, про його військовий і фізичний гарт, тіловиховання.

Про Сірка ходила добра слава як про звитяжця: він міг сам і вимагав від своїх козаків — «молодих соколят» — спати на землі, митися холодною водою, уміти пірнати, плавати, стрибати у воду. Кожен його козак умів доглядати за конем (навіть, якщо був пішим), гарцювати, переходити з галопу в алюр і навпаки, рубати («сікти на капусту») лозу на повному скаку (а це могла зробити лише струнка людина).

Як відомо, Іван Сірко не залишив спеціального заповіту, тим паче з питань тіловиховання і гарту людського організму. Але спосіб його щоденного життя, спілкування з козаками свідчать, що він сам прожив своє життя за давніми українськими законами і традиціями тіловиховання, тіловдосконалення, у тісному зв’язку з природою, її законами та особливостями, чого наполегливо і постійно вимагав від своїх підлеглих, від молоді.

Іван Сірко за життя дбав про розвиток могутньої гілки народної культури і світосприйняття — фольклору. Він дбав про збереження стародавніх традицій, обрядів, про відродження національної культури в побуті, народній освіті, науці, у розвитку суспільних взаємин. Через те вдячний народ природно зробив Івана Сірка героєм своїх творів, не забуваючи ні на мить про Сірка як про славного воїна, якого служителі Бога порівнювали з Георгієм-Войовником, Георгієм-Побідоносцем, Георгієм — Переможцем Змія. А це вже явище більш складного порядку — тісного взаємозв'язку появи народнопоетичних творів про національних героїв, уславлення їхнього подвигу як легендарно-фантастичних героїв і обернення їх на надзвичайно важливий виховний потенціал козацької педагогіки.

Виховне значення образу Івана Дмитровича Сірка зростатиме прямо пропорційно до вивчення його життєвого шляху й образу в народнопоетичній творчості, творами якої користується національна етнопедагогіка. Тому кожному слід знати, що кошовий отаман Іван Сірко воював навіть у Франції, потім у Паризькому університеті читав лекції з історії України і Польщі. Цей визначний полководець і дипломат, енциклопедист свого часу, який володів багатьма мовами, мав знання, що дорівнювали знанням найвидатніших тоді вчених світу, чітко знав, що недоторканність рідних земель (кордонів землі української) слід утримувати не тільки і не стільки силою, як договорами, угодами, роз’ясненням своєї позиції, переговорами, переконаннями, давати відсіч слід тільки у разі прямої агресії.

У лекціях з історії України, з якими І.Д. Сірко виступав у столичному університеті Франції, він докладно зупинявся на давніх українських (ще праукраїнських) традиціях тіловиховання і тіловдосконалення, на системі українсько-козацьких шкіл військового одноборства і самозахисту, їхньому впливові і єдності з інтелектуальним і духовним вихованням. Сірко завжди велику увагу приділяв домашньому (читай — сімейному) вихованню.

Звичайно, в українських навчальних закладах і академіях, певно, були фахівці з питань тіловиховання, духовного виховання, але серед козацьких мас Іван Сірко став справді першим.

Народний поголос приписує Сіркові не лише чудодійство, велетенську силу, а й справжній козацький гумор. Навіть авторство славнозвісного листа запорозьких козаків турецькому султанові народ чітко приписує Сіркові, хоч історія зберегла оригінали багатьох інших листів цього звитяжця. Іван Сірко був бойовим соратником Богдана Хмельницького і, як твердить професор Ю. А. Мицик, на Переяславській раді кошовий отаман не присягав на вірність цареві, однак у листах до самодержця, своїми бойовими діями, в усних виступах перед козацькими загонами і населенням різних регіонів України та європейських держав щиро і переконливо закликав до дружби з російським народом.

Кошового отамана Івана Сірка ще за його життя називали найрозумнішим учителем і вихователем козацтва, який навіть негативний вчинок котрогось з козаків умів обернути на засіб виховання позитивного, прекрасного.

. Проте І.Д. Сірко в історії козацтва і козаччини — явище зовсім не унікальне, таких звитяжців було чимало по Україні, — вони були в кожному населеному пункті, у кожному козацькому загоні, полку.

Певно, через те, керуючись народною мудрістю, що чисті й незамулені джерела знань, духовності — де могутня і непереборна сила в боротьбі за волю («вольності», «воленьку святую» та ін.), поняття «воля» було найпоширенішим серед козаків, найдорожчою духовною цінністю. Українське козацтво виробило власну духовність, різноманітні компоненти якої — козацька ідеологія, козацька філософія, козацька мораль і етика, козацький характер, козацький світогляд благотворно впливали на молодше покоління.

Як видно з прикладу І.Д. Сірка, козацька система виховання заперечує рабську психологію, втрату людиною самостійності та гідності, пасивність, політичне прислужництво, невіру в свої сили. Багато людей були переконані, що таких козаків не беруть ні куля, ні шабля, ні вогонь, ні вода. Такі реальні й напівлегендарні факти з життя козаків-характерників стимулюють учнів розвивати в собі фізичні та духовні резерви, займатися ґрунтовним самопізнанням і самовдосконаленням.

Історію переробити і відродити не можна, перенести старовину в сьогодення без творчого підходу теж практично не можливо, бо з’явились нові умови, обставини, нарешті, люди стали іншими, не такими, якими були в період формування традицій, обрядів, ритуалів, звичок, основ культурних характеристик епохи. Навіть унікальний випадок відродження в державі Ізраїль давньоєврейської мови івриту як державної уже несе зовсім інші функції, ніж тоді, коли іврит обслуговував давньоєвропейське суспільство.

Аналогічно і зі здобутками козацької педагогіки у формуванні інтелектуальної козацької духовності й тіловиховання молоді, що теж потребують творчого підходу при практичному перенесенні досягнень минувшини на ґрунт сьогодення. Тільки в конкретних справах, активній інтелектуальній і практичній діяльності учні зможуть успішно розвивати в собі козацьку кмітливість, винахідливість, підприємливість, творчу ініціативність, — зазначають провідні теоретики козацької педагогіки.

.

.

_.

.