А була антична література?

А була антична литература?

Михаил Михайлович Постніков, математик, лауреат Ленінської премії, професор, експерт з давньої истории.

Могла чи антична література у певних нам формах розвинутися з урахуванням матеріальної культури античності і могла вона дістатися нас «через товщу времени»?

Необходимость папери у розвиток грамотности Для здобуття права приготувати один лист пергамену, нужно:

1) здерти шкіру з молодого теляти до 6 тижнів чи з молодого барашка,.

2) розмочувати до 6 діб в проточній воде,.

3) здерти міздрю особливим скребком,.

4) розрихлити шерсть гноением шкіри у сирої ямі і золением вапном від 12 до 20 суток,.

5) обдерти разрыхлившуюся шерсть,.

6) проквасить голу шкіру в вівсяних чи пшеничних отрубях, щоб видалити з її надлишок извести,.

7) продубить шкіру рослинними дубильними екстрактами, щоб він коли висохнуть стала мягкой,.

8) вирівняти нерівності, утираючи в пергамен яєчний білок чи свинцеві білило або натираючи пемзою шкіру, попередньо пересипану крейдою (вважається, втім, що другий спосіб ввійшов у вживання тільки з XIII века).

Это — приготування кожного аркуша пергамену. Воно ставило пергамен до рівня дорогоцінних предметів, і такий становище зберігалося до винаходи ганчір'яній папери напередодні епохи Возрождения.

Как навіть за такої цінності і рідкісності писального матеріалу могла розвинутися вишукана література? Навіть у розвиток простий грамотності потрібно сталий розвиток і багаторічне вправу (прописи, диктанти тощо.), неможливе на пергамені (і, додамо, на папірусі, який був лише трохи дешевше). Нам відповідають, що з цього використовувалися дешеві навощенные і грифельные дощечки, допускають багаторазове застосування. І де як і фіксувалися вказівки вчителя та її виправлення допущених помилок? Щоб виправлення помилок залишилися у пам’яті, потрібний час зберігати тексти диктантів і вправ, постійно повертаючись до них закріплення навыка.

Правда, історія відомі практично «бесписьменные» школи (наприклад, сільські школи Росії ХІХ століття), але й відомо, з якою рівнем грамотності з них учні. Щоб досягти достатньої грамотності і вміння легко викладати на папері своїх поглядів, потрібно лише написати незліченну число диктантів, контрольованих учителем за стандартними прописам, але прочитати дуже багато книжок, написаних по стандартної орфографії. Якщо учень не читає багато книжок, то він сумлінно ні навчався у класі, він залишиться малограмотним людиною й у будь-якому разі, ніколи літератором, впевнено що володіє мовою. Це чітко виявляється в екстремальній ситуації — щодо іноземних мов. Без практики на стандартизованих текстах навчитися правильно писати неможливо: заучування лише правил не гарантує від ошибок.

Но могли чи рукописи в допечатный період писатися за єдиними орфографічним правилам? Досить порушити це питання, щоб негативна відповідь став очевидним. Навіть тепер однорідна орфографія книжок досягається тільки після кількох переглядів набору коректорами, нищівними все авторські (і лише авторські) орфографічні оригінальності. Проте, коли було підручників орфографії чи ці підручники існували тільки як приватних зошитів, не проконтролированных єдиної державною владою, і авторитет яких немає підкріплювався авторитетом підконтрольних державі (чи церкві) шкіл, ніякими засобами не можна було примусити дотримуватися численні орфографічні умовності мови. Це стосується навіть на період, коли з’явилася папір, але не було орфографічно стандартизованной друкованим верстатом літератури. Прикладом є, скажімо, давньоруські літописі, чолобитні та інші ділові папери, зовсім на блистающие однорідної орфографией.

Обеспеченный матеріально, допитлива людина тим часом було ще читати книжку побіжно, як ми, отримали таку можливість саме виразним друкованим буквах, тому було і побіжно думати, а тим паче — побіжно писати. При писанні він виводив кожну букву окремо, як у пресі, знаків препинания не ставив, орфографії хто б міг його навчити, адже й ми досягаємо цього лише після тривалих вправ. І можна сказати, що кожна рукопис, де мало орфографічних курйозів, списана вже з якогось друкованого примірника, де можливість заміняти неправильно поставлені букви і слова набору іншими раніше друкування книжки нічим не обмежена. Адже набір книжки старанно виправляється кілька разів автором і коректорами, а рукописи цього можна, не портя ее.

Только відразу ж і з’явилася можливість одноманітною орфографії, а доти часу кожен міг писати лише з власному слуху, то поєднуючи прийменник зі словом, то разъединяя один голос на дві голови і найчастіше не роблячи ніяких проміжків між словами всієї фрази, що утрудняло швидке читання рукописей".

Достичь цих умовах літературних вершин кращих «античних» творів представляється явно невозможным.

Структура древніх сочинений

Имеется ще одна обставина, тісно що з відзначеним. Безперечно древні твори, як релігійні (Біблія, Коран), і світські (давньоруські билини, «Наль і Дамаянти»), є лише збірники окремих оповідань, кожен із яких присвячений чітко локалізованому в часі та в просторі епізоду. І це зрозуміло, бо в на початкових етапах розвитку літератури хто б міг мати настільки різнобічних попередніх знань, щоб самостійно написати цілу повість чи велику складну казку з змістом, підібраним за одним плану. Навіть у літературі багато пізнішій безладне нанизування епізодів було з характерних ознак (лицарські романи і іспанський шахрайський роман).

Начиная свій літературний працю, древній письменник, болісно повільно вимальовуючи кожну букву, гадаючи майже над кожним словом, як він правильно написати, міг скласти одним махом лише дуже короткий текст. Через необхідність економії исписываемого матеріалу, не міг скільки-небудь задовільно погоджувати ці тексти друг з одним, переписуючи їх ще кілька раз. Він був здатний, зібравши (чи самостійно склавши) кілька десятків різних оповідань, лише переписати їх майже буквально друг за іншому, уніфікувавши імена чи місця дії. Щоб надати розповіді вид связности, вистачило б з'єднати окремі оповіданнячка «перехідними мостиками».

Первоначально ці містки були дуже прості та беспретенциозны («та був», «раптом» тощо.), але з недостатнім розвитком літературної техніки з урахуванням все зростаючого потоку граматично уніфікованих друкованих книжок вони робилися дедалі складнішими і складніше. Знадобилося кілька століть літературного досвіду, щоб мистецтво будівництва перехідних мостів досягло витонченого рівня кращих сучасних романов.

В кращих зразках античної літератури це мистецтво просунуте вже далеко і залишається точнісінько лише на рівні епохи Відродження. Вже цієї однієї досить, щоб визнати античну літературу продуктом, а то й епохи друкарства, то вже явно епохи, безпосередньо друкарству предшествующей.

Но чого ж річ буде з палеографией, нібито надійно датирующей деякі античні рукописи VIII— X століттями? Загальновідомо, як і просак потрапляли специалисты-палеографы при експертизі літературних містифікацій ХІХ століття. І це зрозуміло, бо коли, скажімо, почерк часу й то, можливо вивчений, описаний і охарактеризований, те ж саме й тому він може бути фальсифіковано (фахівцем щодо древнім почеркам і він, наприклад, Поджо). Тому вірити палеографам можна тільки тоді, коли справжність рукописи підтверджує все комплексом обставин. На відношенні «античних» рукописів справи як раз наоборот.

Переписывание рукописей

Музейные і бібліотечні працівники добре знають, які колосальних зусиль потрібно витрачати для тривалого, без псування, зберігання книжок. Їх потрібно було тримати при певної температурі, берегти від пилу, предохранять від вогкості й немає прямих сонячних променів, охороняти від цвілі, комах і розмноження гризунів тощо. тощо. Зрозуміло, що за умови середньовіччя книжки швидко старіли, истлевали, пліснявіли і піддавалися усіляким іншим хворобам. Щоб книга збереглась у століттях, її потрібно періодично переписывать.

Вполне розуміючи це, традиційна історія стверджує, що переписування латинських книжок здійснювалося у монастирях благочестивими ченцями, безкорисливо трудившимися «для порятунку души».

Но виникне відразу кількох затруднений.

Во-первых, все авторитети сходяться на визнання майже поголовного невігластва ченців, скажімо, в VI— IX століттях. А ще отвечается, що з маси ченців безперечно має знайтися хоча трохи грамотіїв, які мають через свою вченості особливим повагою, яких було створено тому всі умови до роботи. Однак у то час грамотні люди зовсім на користувалися повагою, ними дивилися зі страхом, як у чаклунів, прикосновенных до магії і нечисту силу. Папа сьомого століття Григорій I писав одного з своїх єпископів: «Не можемо згадати без сорому, що когось навчаєш граматиці. Звістка про цей вчинок, до якому ми насичуємо велике презирство, справило на нас важке враження…». Офіційні церковні влади змушені були миритися з грамотністю, як з необхідним необхідним злом. У умовах навіть окремі ентузіасти і робили листування нецерковних книжок, їх діяльність, безперечно, лише терпелась і навряд чи заохочували. Адже листування книжок вимагала тоді і великих (через дорожнечу пергамену) на неї. Де гадані энтузиасты-переписчики знаходили потрібні кошти (багато і не на два, а постійно протягом багатьох столетий)?

Правда, пізніше, в зване Високе середньовіччя (XI— XIII століття), ставлення до книзі змінилося, і «монастирські статути всіляко заохочували ченців на роботу по листуванні книжок, вважаючи це богоугодним справою». Проте питання у тому, хто переписував античні книжки — у критичні IV— IX века?

Во-вторых, як під зовнішнім тиском офіційної влади, і за своїми внутрішніми переконанням монахи-переписчики мали насамперед зосередити своє увагу до книгах «божественного» змісту. Які імпульси могли ними керувати, щоб витрачати багато років життя листування «поганських» творів античності? На звання колекціонерів поганських текстів ченці — дуже погані кандидати. Монастирі піддавали суворому відбору книжки знайомить із яких робили копии.

А річ сягає анекдотів. До нас дійшла записка Цицерона, може бути яка датується 15 березня 44 р. і, можливо, належить вбивства Цезаря: «Вітаю тебе, радію тебе… хочу знати, що робиш І що відбувається». Цією записці, отже, дві тисячі років. І його теж сумлінно переписували благочестиві монахи?

Хотелось також отримати роз’яснення, як монастирський «суворий відбір» преблагополучно проскочила вільнодумна поема Лукреція Кара «Про природу речей», нібито переписану у одному з раннесредневековых французьких монастирів, як і раніше, що «…в статутах монастирів, мали скриптории, спеціально заборонялося переписувати роботи еретиков».

В-третьих, щоб переписувати наукові, скажімо, математичні, твори, треба хоча б розуміти їх цінність плюс у вигляді хоча самого можливого читача. Хто це в VII столітті міг розуміти й оцінювати Евкліда, Архімеда і Аполлония? Звичайний відповідь, що це автори сягнули нас через арабів, не витримує критики хоча б тому що від нібито події катастрофічного знищення античної культури до з так званого «арабського ренесансу» минуло кілька століть назад, і знову повертаємося до старого питання: хто й чому увесь ці століття зберігав (отже, переписував) нікому непотрібні, з їх незрозумілості, книги?

В-четвертых, для ченців раннього середньовіччя класична латину була мовою невідомим чи, у разі, що з вживання. Яка ж сенс для них же в переписуванні книжок цією мовою? Якби якийсь чернець і за працю переписати, скажімо, Тита Лівія, то, оскільки вона робив на свої сучасників, а чи не палестинцям не припиняти гуманістів, він автоматично намагався б переизложить Лівія на сучасної йому «вульгарною» латыни.

Переписывание світських творів зареєстровано (пізніші століття) у російській історії. Як чи слід очікувати, це переписування було механічним, а творчим процесом: переписувачі скорочували оригінал і вносили до нього доповнення, розшифровували імена і застарілі слова, пояснювали реалії тощо. і т.д.

Невозможно собі не знає класичної латини ченця, переписывающего, як машина, Цицерона.

Все опікується цими питаннями — тільки з більшою гостротою — постають і щодо грекоязычных творів. Хто, наприклад, переписував книжки Йосипа Флавія? Євреї грецького мови було невідомо і (зі звичайних уявленням) самоизолировались в талмудичної вченості, а греки (візантійці?) було неможливо мати ані можливості, ні бажання витрачати час і сили на переписування иудаистических творів Флавия.

Мы бачимо, в такий спосіб, якби навіть антична література існувала, то дістатися нас вона могла, і тому його, що знаємо під цим ім'ям, є апокрифом (тобто. вымыслом).

Специалисты-палеографы, розуміючи, очевидно, труднощі, пов’язані з проблемою збереження античної літератури, старанно їх обходять, обробляючи беззмістовної декламацією. Ось, наприклад, що пише А.Д. Люблінська у книзі, допущених ролі навчального посібника для студентів університетів і педінститутів: «Античність залишила середньовіччя багатющу спадщину… Усе це накопичене століттями багатство людську думку… середньовіччя використало двояким способом. Та частина спадщини, яка виявилася дуже складним для ще тільки що формувався класового суспільства німецьких і кельтських народів (римське право, наука, філософія, більшість літератури), був у значною мірою збережена, а ніби покладено у довгу шухляду, її почали звідти виймати в XII— XIII ст., і особливо — під час Ренесансу. Інша ж частина — елементарні початку латинської освіченості і всі християнське спадщину — була відразу ж потрапити поставлена на службу християнської церкви, молодий державності, й школі, яку найкраще позначити як початкову, оскільки вона давала лише елементарні знания».

Люблинская щиро думає, що декламація про «довгому ящику» знімає всі питання. Їй в голову неприходить запитати себе, а якими методами було профінансовано це «становище у довгу шухляду»? Стверджує вона, що варварські німецькі племена готовий і вандалів, про які повідомляється, розграбувавши Рим, зрадили вогню майже всі архіви і забезпечення бібліотеки Римська імперія, як грабувати і палити, споряджали особливі загони шукачів римських документів і майже хранителів творів культури, яке здійснювало експертизу практичної цінності захоплених папірусних сувоїв, навощенных дощок і пергаменных кодексів, відділяючи просте від «занадто складного» і відкладаючи на вельми «довгу шухляду» (на 800— 900 років!) недоступні їх розумінню, античні рукописи наукового змісту? І що це був за «довгий ящик», у якому рукописи зберігалися краще, ніж у сучасних книгосховищах з кондиционированным воздухом?

Античные «письма»

Серьезные сумніви викликають також існують деякі жанри античної літератури. Візьмемо, наприклад, звані «листи», скажімо, знаменитий лист Плінія Молодшого, у якому описується виверження Везувію, що погубила Геркуланум і Помпею.

«Ты запитуєш, який у мене проводжу дні за моєї тосканської віллі? — пише Пліній другу. — Прокидаюся, зазвичай, годині на першому (по сонячному часу), іноді раніше, рідко — пізніше. Вікна залишаю закритими: думку яскравіша і жвавіше в темряві і безмовності… Працюю то більше, то менше, дивлячись у тій, відчуваю себе розташованим. Потім кличу секретаря, велю відкрити віконниці, диктую те, що склав. Вона йде, кличу його знову, знову відсилаю… Продовжую складати і диктувати. Сідаю в екіпаж… Трохи відпочивши, голосно читаю якусь латинську чи грецьку мова, більш задля зміцнення грудях, ніж голоси, а й голосу це корисно. Ще гуляю, мене натирають єлеєм, займаюся гімнастикою, беру ванну. Під час обіду за одним столом сидить зі мною дружина чи кілька друзів, щось читаємо вголос. За десертом в залі приходить комічний актор, або музикант з лирою…».

Переводчик цього тексту Д. С. Мережковський коментарів вигукує: «Як розв’язувати ці древні люди нагадують нас! Як мало змінюється сама тканину повсякденної людського життя! Тільки візерунки — інші, а основа стара». Та чи справді так стара ця описана життя? Усе це підозріло схоже сторінки сучасних «бытоописательных» романів. З іншого боку, Пліній не повідомляє ніяких реальних подробиць, новин зі свого життю або життя знайомих, весь текст переслідує тільки один мета — продемонструвати читачеві життя «римського аристократа». Це — тенденційне підкреслення задля друга (який, до речі, і так повинен знати, що вілла Плінія перебуває у Тоскані, оскільки з тексту слід, що Пліній які вже живе у ній), а стороннього читача, і це буде непросто лист, а літературне твір, має метою під формою приватного листи ознайомити публіку із домашньою життям і обстановкою «римського письменника», вся обстановка і характеристика життя Плінія на віллі не реальна, а така, який уявляли її саме письменники епохи Відродження, та й стиль листи — це стиль цього времени.

Настораживает також його присутність серед античної літературі жанру літературної критики. Цей жанр можлива лише тоді, коли літературний твір повністю відокремилося від автори і поширилося у числі ідентичних копій. До виникнення друкарства навіть думка про критиці, має публічний інтерес, була невозможна.

Вся давньогрецька література розбивається за часом на періоди. У період, найвіддаленіший, розцвітає легендарний героїчний епос. З 700 по 500 рр. до н.е. у Стародавній Греції переважають переважно представники ліричного, епічного і сатиричного напрямів. До 500 р. е. всі ці напрямки зникають і розцвітає, навпаки, трагедія, і потім за нею — комедія, безслідно зникаючі до 400 р. е. На місці з’являються філософи. Не встигли припинитися філософи, як знову виникає комедія, щоб із 300 р. до н.е. вже більше ніколи не з’явитися на арені до епохи гуманізму. Незадовго перед тим видихається і філософська думку. На зміну комедії і філософії приходять сірі і безколірні жанри — дидактика і буколіка, що й завершують історію літератури в Греции.

Если не вважати гомеровского періоду, то, на все літературна творчість у Стародавній Греції доводиться приблизно 600 років. На трагедію доводиться з цих 600 років буде 100 років. У інші 500 років до ні після не з’являлося жодного автора трагедій. На комедію доводиться 150 років. У інші 450 років до ні після не з’являлося жодного автора комедий.

Сатира мала настільки малий представників, що вона промайнула десь до 500 р. і уїдливий ямб ніколи не вражав древніх греков.

После 500 р. греки перестали складати ліричні вірші. Вони цілком переключилися на «серйозні» роздуми (протягом майже 200 років). І коли їм і це набридло, вони почали повчати молоде покоління (також протязі 200 лет).

Совершенно аналогічно і у Давньому Риме.

В протягом перших 150 років у у Стародавньому Римі нікого був, крім драматургів (комічних і трагічних). До 100 р. е. драматурги повністю вичерпали своїх обдарувань, а натомість почалася величезна хвиля поетів аж 200 років. Що З’явилися потім філософи також швидко наскучили римлянам, залишилися лише уїдливі сатирики, які, втім, через100 років теж наглухо замолчали.

В цьому, звісно, нічого немає нового. Ця «зміна жанрів» загальновідома і описується (то, можливо, негаразд докладно) у кожному підручнику. Історики літератури роблять з її жодних висновків. Досить ясно, що ця позиція неправомерна.

Как ж можна уявити, що саме і сталося при розвитку літератури передового народу, де поезія та прозу, наука і белетристика, в усіх їхніх формах, уявляють не лише різні сторони діяльності пробудившегося людського генія, завжди і скрізь котра рветься на всіх доступних напрямам. Як можна, що греки кілька сотень років розробляли лише у своєї області - лише один рід літератури, потім, закинувши його, кілька років займалися іншому місці іншим, потім, закинувши і це, кілька століть назад займалися третім, і знову на на новому місці? Чи можливо такий поділ літературного праці в конкретних містах та векам?

Конечно, не можна собі навіть уявити. Проте нам кажуть, що це були так.

«До п’ятого століття народяться лише ліричні, героїчні і сатиричні поети, і перший з героїчних поетів творить… цілі епопеї в роді «Іліади» і «Одіссеї». Адже, щоб написати їх тодішнім великим почерком, потрібен був сувій пергамену до версти довжиною… Чому в часи створення «Одіссеї» немає істориків, хоча історичні запису і є завжди першим предметом, до якому додається писемність? Чому потім цей посів ліричних і героїчних поетів припиняється до епохи Відродження, і тоді замість нього виростають багаті сходи драматичних авторів третього періоду чи, краще сказати, посева?

Почему і драматичні автори, — як коміки, і трагіки, — припиняються від IV століття перед нашої ерою до епохи Відродження, натомість їх виходять паростки з посіву буколічних і дидактичних поэтов???

Если ви скажете: це плодопеременное господарство відбулося лише оскільки у не перший і на другий періоди все загубилося, крім поетів, втретє — все, крім коміків і трагіків так софістів тощо., ми відповімо, що це зовсім неможливо з погляду математичної теорії ймовірностей, через яку із усіх пологів мало загубитися приблизно однакове число процентов.

Если ж ви скажете: у різні періоди була різна мода в літературному творчості: до одного — мода на поезію, на другий — мода на драму, ми відповімо: моди бувають лише у убраннях. Ясна річ, що ваші матері у минулому могли вдягати своїх новонароджених дітей у різні століття пелюшки різного покрою і кольору, як й письменники могли оригінальничати тій чи іншій манерою викладу, але аж ніяк неможливо допустити, щоб у одному столітті в матерів була мода народити виключно брюнетів, й інші блондинів, у третій кучерявеньких, а четвертому безволосих дітей. Не чи саме ми бачимо народженні грецькими матерями щодо одного столітті ліриків, й інші драматургів, у третій богословів, у четвертому летописцев?

Не природніше чи допустити, що вони народжувалися безладно, як і треба, але це було добу Відродження і її передодні причому дійсно була мода (чи навіть звичай) апокрифировать ліричні і героїчні поеми в древні століття, драми, комедії, філософські і ораторські твори за цим, а буколическую і дидактичну поезію ще позднее…

Держащаяся досі в головах істориків древнього світу ідея про можливість плодопеременного господарства за розумовому творчості людства, з залишенням тимчасово тому чи тому частини, його мозку «під пором», є абсолютно неприйнятною з еволюційної погляду, що повідомляють наші першоджерела епохи Відродження про багатому розумовому творчості греків бачать у дохристиянську епоху, цілком неправдоподібно з этно-психо-логической і еволюційної точок зору має бути відкинуто серйозної наукою вже сіло моменту, як початку відкидати все чудесний в історичної життя народів та стала на еволюційну точку зрения.

Здесь насамперед цікаво теоретико-вероятностное міркування про приблизною рівномірності «втрата часу та забування» у століттях творів різних жанрів. Чи не можна це теоретичне становище перевірити экспериментально?

Трудность такий експериментальної перевірки полягає у необхідність створення штучного механізму «втрата часу та забування». Можна, наприклад, запропонувати таке: візьмемо який-небудь досить повний, але з всеосяжний огляд середньовічної та поглибленні нової літератури який-небудь країни, скажімо, Франції, і, з визначення, вважати «забутими і втраченими» твори, у цьому огляді не упомянутые.

Эта ідея належить А. С. Мищенко, що й справив такий, узявши огляд французької літератури зі статті «Франція» Радянської Історичною Енциклопедії. Виявилося, що ніякого вибіркового забування окремих жанрів, власне кажучи, не наблюдается.

Однако можна запропонувати і той механізм. Скажіть, яких французьких драматургів ви пам’ятаєте? Безумовно, ви згадайте Мольєра, Корнеля і Расіна (все XVII століття), а з XVIII століття ви згадайте (якщо в вас немає спеціальних знань), мабуть, лише Бомарше. У ХІХ столітті ви зазначите жодного французького драматурга, крім, можливо, Гюго тощо. Виходить, що XVII століття було на драматургів мови у Франції втричі більш урожайним, ніж XVIII чи XIX век!

Это заперечення погляд видається дуже переконливим. Але якщо краще подумати, стає ясним, що його не належить до діла. Факт, що ми пам’ятаємо драматургів XVII століття і забули многочисленнейших письменників XVIII і XIX століть, пояснюється не тим, що твори останніх до нас потребу не дійшли (кожен може знайти їх у бібліотеках), а нашим вихованням й утворенням. Чи знали б ми Мольєра, коли він би вивчався у шкільництві, безупинно не перевидавався і ставився в театрах? Античні ж письменники нібито сягнули нас через тисячолітній проміжок перерваної культурної традиції, і зберегтися за цю тисячу років мали однакові шанси як найбільш знамениті й найавторитетніші письменники, і самі незначні, бо всі вони були рівні перед цвіллю, вогкістю і мышами.

Можно також запитати, чи правильно, що «моди бувають лише у убраннях»? Здається, навпаки, історія літератури спостерігається безперервна зміна жанрів. У періоди соціальних потрясінь та революцій пишно розцвітає поезія (переважно героико-патриотическая) і театр (у вигляді масових театралізованих видовищ і дійств), а більш спокійні часи пріоритет отримує лірика, і психологічний роман. Ми самі її є свідком надзвичайного зростання науково-фантастичній літератури, мало що існувала років тому. Проте сплески цієї моди зовсім негаразд великі, як поблизу здається, попри всі, більшість літературної продукції зараз, як і зараз, складається з романів. Літературної моді підвідомчі й не так самі жанри, скільки наша їх оцінка та кількість приділяєте їм уваги з боку критики і навкололітературної публіки. Якщо зараз перерву у литературно-культурной традиції, і залежать майбутні археологи і філологи не виявлять у залишках сьогодення ніякого «плодопеременного господарства», аналогічного античному.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використано матеріали із сайту internet.