К питання політичному могутність галльських друїдів

К питання політичному могутність галльських друїдів I століття до зв. е..

Геннадий Казакевич, Київський Національний Університет їм. Т. Шевченко Важные соціальні функції, які лежали обов’язок кельтських друїдів, шанування, яке оточувало жрецов-философов у суспільстві, неодноразово привертали увагу численних античних авторів. Крім виконання своїх безпосередніх обов’язків, що з відправленням культу, друїди виховували молодих галлів знатного походження, вершили суд. До їх радам, як до вказівкам, прислухалися царі, не бажаючи вони, період від часу: «коли армії сходилися одна з з оголеними мечами і піднятими списами, … виходили з-поміж них і зупиняли бій, як приборкуючи диких звірів» [Diod. Siculus., V, 31, 5.].

Подобные висловлювання грецьких і римських письменників, підкріплені, нерідко, їх своїми философско-этическими поглядами більшою мірою ніж реальними фактами, сприяли поширенню в історичної літературі думки, за яким, галльське жрецтво була надплеменную корпорацію, діяльність якої врівноважувала соціальні протиріччя древньої Галлії і могла згуртувати розрізнені племена перед зовнішньої небезпеки. Уявлення про екстраординарному політичному могутність, суворої та централізації «ордена друїдів», панувало у науковій літературі ХІХ століття, але тепер у багатьох спеціальних роботах чути відгуки подібних поглядів. Зазвичай, вони простежуються коли йдеться оцінки значимості щорічного з'їзду галльських жерців, під час яку вони, нібито могли приймати доленосних рішень щодо цілих народів. Проте, чи існують матеріали здатні підтвердити, що галльські друїди й справді були об'єднують у централізовану теократичну корпорацію? Чи можемо узагалі можна говорити про друїдів як і справу незалежному суб'єкт для політичного впливу в Галлії?

Единственным джерелом, що дозволяє нас із більшої або меншої ступенем достовірності реконструювати картину політичного життя Галлії протягом досить тривалого тимчасового відрізка, є «Записки про галльську війну» Гая Юлія Цезаря. Описана у цьому творі майже восьмирічна, переможна для римлян, кампанія засвідчила трагічний фінал незалежності Галлії. Успіх Юлія Цезаря традиційно пояснюють перевагою римської військової організації, політичними талантами полководця, і навіть наявністю більш-менш потужної проримской партії практично у кожному галльському племені.

Римский воєначальник характеризує друидическое жрецтво як надзвичайно впливову панкельтскую організацію, майже орден, з верховним друїдом на чолі, наділений необмежені повноваження у вирішенні як релігійних, а й громадських питань [Caes. De bello gallico., VI, 13]. Така була мусила стати серйозною перешкодою у виконанні планів Цезаря-политика й неодноразово привертати пильну увагу Цезаря-писателя. Останній, проте, як навмисне, ігнорує друїдів, які, крім вищевказаного уривка, фігурують з тексту лише кілька разів. М. Вітт пояснює цю дивовижну особливість джерела тим, що за часів Цезаря, друїди втратили колишнє могутність [Witt, 323]. На думку, ближче до істини думку Дж. Тьерни, який вважає, причетне Цезаря до друїдам зумовлено певними політичними мотивами [Tierney, 223−224]. По словами З. Пигготта, привертає увагу прагнення Цезаря збільшити очах своїх читателей-современников масштаби галльської загрози [Piggott, 105].

Действительно, у І столітті е. metus gallicus досі був істотним чинником влиявшим на формування римського політичної свідомості. Ще 113 року до зв. е. при звістці про розгромі кельтами-скордисками римської консульської армії, Вічний Місто було обійнятий такий панікою, що його жерці вдалися до принесению людських жертв [Briggs, 2].

Немногим півстоліття через, зі сторінок свого твору Цезар не втрачав нагоди майстерно використовувати страхи своїх співвітчизників. Так у разі з друїдами: створивши якось образ могутньої жрецької корпорації, Цезар було і хотів від цієї образу подальшому. Саме цим пояснюється замовчування Цезарем низки фактів, мали безпосередній стосунок до галльскому жрецтву.

Так, наприклад, проконсул не згадує про приналежність до духовному стану эдуя Дивитиака, однієї з найважливіших дійових осіб в подіях 58−49 рр. до зв. е. Про те, що остання був, крім іншого, друїдом ми дізнаємося з твору Цицерона [Cicero. De divinatione. I, 41, 90]. Найвпливовіший представник свого племені, військовий та політичний діяч, Дивитиак здійснював важливі місії і посольства, в водночас будучи самим послідовним і вірним союзником Цезаря. Проте, ніщо не зазначає, що інші галли вважали зрадником друїда, що стояв на чолі проримской партії наймогутнішого племені эдуев. Більш мабуть, що галльські друїди I століття до зв. е., які були найчастіше багатими людьми знатного походження, довільно примикали до прочи антиримської партії, у залежність від власних інтересів.

Весьма показовий згаданий Цезарем епізод, завершальний собою VI главу «Нотаток». Після другої британського походу Цезаря в Галлії спалахнуло повстання, ініційоване тревером Индутиомаром і эбуроном Амбиоригом. Повсталі завдали римлянам ряд поразок, проте Цезарю все-таки вдалося переламати перебіг поєдинку війни. Розгромивши основних сил повсталих, римляни вогнем і мечем пройшли землі переможених. «Світ», який час встановився в Галії, виявився досить міцний, оскільки Цезар, залишивши легіони, поїхав у справах до Італії. Проте, перед від'їздом він скликав общегалльский з'їзд країни ремов, метою якого було нейтралізація керівників антиримської партії двох галльських племен. Наведемо повністю присвячений цій події фрагмент твори:

Tali modo vastatis regionobus exercitum Caesar duarum cohortium damno Durocortorum Remorum reducit, concilioque in eum locum Galliae indicto de coniuratione Senonum et Carnutum quaestionem habere instituit et de Accone, qui princeps eius consilii fuerat, graviore sentential pronuntiata more maiorum supplicium sumpsit. Nonulli iudicum veriti profugerunt. Quibus cum aqua atque igni interdixisset … [Caes., Op. cit., VI, 44].

Опустошив в такий спосіб цю місцевість, Цезар, втративши дві когорти, відвів військо в Дурокорторум ремов. Призначивши тут общегалльское збори, вирішив зробити розслідування змові сенонов і карнутов. Аккон, стояла на чолі цього збіговиська, було до смерті Леніна і відданий страти звичаєм предків. Деякі страхові перед судом бігли. Вони мусили позбавлені вогню й води …

Обращает він увагу відзначений тут механізм галльського правосуддя: розслідування справи і винесення вироку у час общегалльского з'їзду, потім страту «звичаєм предків», втеча частини винних і оголошення їх вигнаними із громади. На тому шостий главі Цезар дає опис судочинства друїдів, що відбувся під час щорічної асамблеї у землі карнутов. Злочинців тут страчували, приносячи на поталу відповідно до дуже архаїчного ритуалу (порівн. «mores maiorum»), а який наважився бігти від суду, ставили поза закону, отлучая від релігійному житті громади і прирікаючи його, цим, на повне відчуження (порівн. «aqua atque igni interdixisset») [Caesar, Op. cit., VI, 13, 16].

В даному разі маємо подібний логічний ряд: общегалльский з'їзд — судочинство — ритуальна страту — відчуження втікачів. Зауважимо, що зв’язок між розгромом змови і судочинством друїдів практично незаперечна, оскільки судили Аккона і його спільників галльським судом, адже саме друїди виносили вироки майже з усіх громадським і приватним питанням («fere de omnibus controversiis publicis privatisque constituunt»). Це Цезарево «майже з усіх» (fere de omnibus), з контексту у якому вжито вираз, можна читати як «за всі найважливішим», а політичний змова аристократів двох племен вже не можна назвати подією пересічним. Нам важливий, проте, не сам собою факт винесення друїдами обвинувального вироку Аккону, бо, що й правосуддя було використане Цезарем з метою проведення такої масштабної пропагандистської акції, якою була страту противників Риму перед представників усіх галльських громад.

Таким чином, докладний аналіз найважливішого джерела інформації про галльських друїдів дає можливість припустити, що у ході галло-римских війн середини I століття до зв. е. по меншою мірою частина галльського жрецтва перебувала за римлян. Зазначимо, йдеться саме частину друїдів, оскільки можливість виступи всього кельтського жрецтва за завойовника неймовірна, через свою абсурдності. Саме собою, це виключає можливість існування політичного єдності галльських друїдів, чи, в у крайньому випадку, робить її ілюзорним. Не заперечуючи значного впливу, яким мали друїди у суспільстві доримской Галлії, ми вважаємо можливим припустити, що сліди цього впливу треба шукати іншій площині. Носієм могутності галльського жрецтва була ефемерна організація (корпорація, орден тощо.) друїдів, а конкретні особи, через ті чи інших причин котрі володіли високим соціальним статусом.

Список литературы

Briggs L. Twyman. Metus Gallicus: The Celts and Roman Human Sacrifice. // The.

Ancient History Bulletin. 11.1 (1997) — p. 1−11.

Piggott P. S. Druidzi: tіum. z ang. — Warszawa: RTW, 2000. (1st edition: The Druids. — London: Thames and Hudson, 1968.).

Ross A. Everyday life of the pagan Celts. — London, New York: B. T. Batsford, G. P. Putnam’s, 1970.

Ross A. Ritual and the druids. //The Celtic World. — London, New York: Routledge. — 1997. P. 423−443.

Tierney J. J. The Celtic ethnography of Posidonius. // Proceedings of the Royal Irish Academy. — 1960. — vol. 60, section З, № 5 — P. 189−275.

Witt N. J. de. «The druids and romanization» // Trans. and Procs. Amer. Philolog. Ass. LXIX (1938), p. 319−332.