Мовний світ прозаїків українського зарубіжжя

План

1. Мовний світ прозаїків українського зарубіжжя Словесно-художні образи у творчості О. Гай-Головка, Ольги Мак, С. Риндика, Л. Мосендза, С. Кузьменко Свобода творчості і художній текст

1. Мовний світ прозаїків українського зарубіжжя

Свого часу Олесь Гончар писав: «А мова й історія — це ж єдине ціле, один кровообіг, тож і відроджувати їх маємо водночас. Маємо відродити в наших сучасних українцях і українках генетичну пам’ять, почуття гордості, маємо і до збайдужілих душ торкнутися запашистим євшан-зіллям рідного слова!».

Українські письменники зробили вирішальний внесок у спробу нашої незалежності. Саме при Спілці письменників України був створений Народний рух України, Товариство української мови (очолив Дмитро Павличко, а згодом — Павло Мовчан). Письменники є носіями національної культури, духовності.

Кожен митець має свою творчу лабораторію, пам’ятає, що правильне вживання на письмі того чи іншого слова — то ознака культури, яскравого, виразного мислення. Слова ж у тексті не хочуть бути однаковими, тому й сполучаються в речення для найточнішого втілення думки. Письменник має шукати дзвінкоголосе, вічно живе слово.

У мові всебічно відбивається ментальність нації, специфічне світосприйняття, світобачення людей, особливості індивідуальної психології. Іншими словами, у національній мові віддзеркалюється душа народу.

Аналіз останніх джерел і досліджень проблеми засвідчує, що мова творів письменників українського зарубіжжя знайшла відображення у працях І.Огієнка, Д. Нитченка, П. Одарченка, С. Караванського, Анатоля Юриняка, Я. Рудницького та інших, які здебільшого подавали позитивні приклади, а якщо й критикували того чи іншого автора, то надто делікатно, не порушуючи проблеми ідіолекту та ідіолексики, не заглиблювались у контекст.

На разі ми поставили перед собою мету дослідити мову прозових творів письменників українського зарубіжжя. Ідіолект розглядаємо як індивідуальну мову; ідіолексика ж — це світосприйняття дійсності. Як же письменники особисто розуміють лексику, як ставляться до новотворів, термінів та їх інтерпретують у тексті спробуємо розглянути на конкретних прикладах.

У процесі прочитання текстів переконуємося в тому, що майстерність прозаїка полягає в його умінні віднайти, наприклад, в семантиці такий компонент відповідної назви кольору, котрий акцентував би увагу реципієнта на несподіваності асоціацій, поєднанні різнопланових понять, водночас нейтралізуючи семантику кольору, щоб колір став джерелом появи виразного емоційно-оцінного змісту кольороназви, як, скажімо, новела Василя Дацея «Синя фантазія». Кольороназва інтригує читача, і він від початку до розв’язки твору шукає відповідь, чому автор фантазію назвав синьою. Проза українського зарубіжжя ХХ століття активно послуговується стилістичним прийомом нейтралізації семантики кольору у називанні предметів, явищ задля створення конкретно-чуттєвих образів, саме такі назви вживаються у метафоричному, переносному розумінні. І поряд з цим, як свідчать приклади, ми бачимо, як той чи інший письменник уміє використовувати слова в їх прямому значенні для створення конкретно-чуттєвих образів, але прикметники на позначення кольору вживають так, що усталена, відома риса виокремлюється оновленим контекстом, наприклад, у романі В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» (Нью-Йорк, 1971): «…з таким же золотавим, як спіла пшениця, волоссям» (с.91); «сонце зачервонило білу стіну» (с.330). Відприкметникове дієслово водночас вказує і на колір, і на дію; поєднання червоного й білого кольорів розкриває різку зміну настрою ліричного героя Іваненка, який потрапив у лікарню.

Не тільки кольорова гама відбиває світ словесної символіки в художньому тексті. Наприклад, образно-символічного значення набувають назви небесних світил, астральними є зорі, сонце, місяць; біблійні слова-символи ангел, сатана, Христос, Іуда; явищ природи — дощ, вітер, гроза, блискавка, веселка, хмари; птахи-символи — зозуля, сокіл, голубка, орел; предметів — хата і хатні речі; абстрактні поняття — щастя-доля, недоля, погляд, мрія, фантазія тощо. Через систему символів, образного порівняння в одних випадках може створюватися картина горя, нещастя, смутку, а в інших через передачу опосередкованих ознак предметів чи осіб символічно складеться картина щастя, радості, достатку. На конкретних прикладах повісті В. Дацея «Шиємо (з) власного» (Братислава, 2002), яка була написана автором наприкінці ХХ століття. Сам письменник у листі від 19 лютого 2007 року до автора цієї праці уточнює: «Твори, які я видав і видаю в цьому столітті можна віднести до ХХ ст., бо вони були написані тоді, а декотрі були й опубліковані в минулому столітті». Отже, простежимо за словесним символом у тексті. Функціонування слова-символу в художньому мовленні несе прозорий відбиток його образно-смислового значення як певної ідеї, абстракції, що знаходить реалізацію в рамках прозової структури. В системі художнього світу відбуваються процеси взаємодії слова символу із змістовою організацією твору, що зумовлено природою поняття-символу. Слова-ідеї, як правило, в прозовому творі розширюють контекст, його розуміння, сприйняття і позатекстовими рамками до загальносуспільного, загальногуманного масштабу. Показовими в цьому плані є окремі сакральні символи: собор, Ісус Христос, душа, ангел.

Компоненти слів-символів, символів-порівняння входять до складу багатьох фразеологізмів, стійких словосполучень для підсилення мовного колориту, національного характеру, позитивних чи негативних рис людської вдачі. В. Дацей вживає такі образи-символи у фраземах (в дужках зазначаємо сторінки книжки): глухий кут (39) — безвихідь; із золотими руками (61) — працьовитий, тямущий, обізнаний у своїй справі; сидів, як мокра курка (85) — покірний, смиренний, ошелешений; відіб'є нюх, як перець (65) — неприємний, відразний; побігли мурашки (65) — стривоженість душі, неприємність, острах; зажене за грати (65) — неволя; відкусити язика (67) — замовчати, не говорити те, що не личить; клин клином (73) — однаковісінькою мірою щось вчинити; ходити по лезу ножа (74) — відчувати небезпеку, перебувати на грані небезпеки; розмотувати клубок (83) — викривати приховане, нез’ясоване; он, де ви воркуєте (85) — мило розмовляти; піднятися на один-два щаблі по суспільній драбині (84) — кар'єрний зріст, підвищення по службі; дурна, як пень (91) — нерозважлива, нетямуща; гори переносити (93) — бути надзвичайно сильним, надзвичайно працьовитим, стійко переносити труднощі. Як бачимо, словесний символ в художньому, прозовому тексті має полісемантичний ряд. Кожне слово дешифрується в контекстуальному прочитанні. Скажімо, у фраземі «гори переносити» підсилення несе дієслово, яке вказує на певні перешкоди, що гідно долаються людиною. Однак слово-образ гора має архетипне, релігійне значення: на висоті відбувалися жертвоприношення, жили боги Олімпу — почесне місце перебування. Узагальнений образ землі, країни передає гора (наприклад, Арарат), гора вказує на приналежність до певної етнічної групи (вірменська нація). Підйом на гору — подолання труднощів — виступає синонімом «гори переносити».

Ми зазначили вище, що слова і словосполучення повинні якнайточніше передавати думку. Перечитавши чимало творів різних письменників українського зарубіжжя, бачимо, що не кожен з них, на жаль, дбає про красу слова, про стилістичну і синтаксичну будову речення. Майже всі літератори й досі послуговуються харківським правописом, часто вдаються до вживання іншомовної лексики.

Скажімо, у назві книги «Нарис компаративної метрики» (Мюнхен, 1985) Ігор Качуровський легко міг би замінити латинське слово на власне українське: порівняльної метрики. Знаходимо у праці вченого й інші терміни, не суголосні сучасному правопису: «під час моїх викладів на літніх семестрах» (с. 9), «силяботонічна система» (с. 10), «варіянти» (с. 44), «багрянцем осени» (с. 44), «евентуальні (себто випадкові - В.М.) спекуляції щодо цього питання» (с. 83), «керує оркестрою» (с. 21), «приготовляє нову збірку сатир» (с. 98), «пише новелі» (с. 275).

Невластиві сучасній українській мові словосполучення знаходимо й у книзі Докії Гуменної «Жадоба» (Нью-Йорк, 1959). Деякі «новотвори» викликають у читача легку іронію, наводять на кумедні роздуми. Ось кілька прикладів: «Бажання любити мріло в ній» (с. 195), «вона вибухла голосним риданням» (с. 209), «він любить подрочити Катрю» (с. 180). Ось до чого призводить нехтування культурою мови, правилами стилістичного синтаксису, морфології. Письменниця не особливо задумується над тим, чи доречно вживати у реченні подібні фрази.

У книзі спогадів Паші Ємець «Дорогою терпіння» (Лос-Анджелес, 1998) чоловік «перехрестився на собор» (с. 35). Письменниця не засвоїла формули звертання, а тому пише: «Князь, ви мене любите» (с. 43), «сестра, ви бачили північне сяйво» (с. 42). При відмінюванні імен допускається огріхів, бо «Раїса Ізраїлевна договорилась» (у значенні домовилась — В.М.; с 35). Трапляються речення, де зайві прийменникові та займенникові конструкції, порушено правила милозвучності, недоречні повтори, вживання російських слів. «Я старалася залишатися сама собою, вірила в добро, а підкріплення своїм духовним силам завжди знаходила в чудовій природі - в деревах, в квітах, в небесах, навіть в безмежних сибірських снігах» (с. 54); «за висловом одного врача» (с. 49); «а наш доктор одружився» (с. 43); «мимо діжурної кімнати» (с. 41); «поговори з главврачом» (с. 28); «він саджав за стіл певну кількість людей» (с. 31).

Подібні мовні помилки знову ж таки притаманні ідіолекту Докії Гуменної у книзі нарисів «Багато неба» (Нью-Йорк, 1954). Вона принципово послуговується харківським правописом, але прикметник «чехо-словацький» розділяє дефісом; рясніють фрази «плян», «кляса», «централя» (с. 90, 106), «репатріяція» (с. 23) тощо. Невластиво сучасним мовним нормам вжито у тексті слова «нумер» (с. 221), «гігантичні» (там само), «вражіння» (с. 35), «ріжниця» (с. 47), «ввечорі» (с. 44). Нехтує письменниця й засобами милозвучності «В Детройті» (с. 35), «я зазирала в вічі» (с. 218), «входили з спущеними очима» (с. 233). Трапляються порушення засобів стилістики, синтаксису як ось: «Різні готелі можуть переночувати чотири тисячі одвідувачів» (с. 216).

Сучасна тональність слова Емми Андієвської в романі «Герострати» (Мюнхен, 1971) відбиває час і людину в ньому: «Ну ж і авто! — збирач автографів очевидячки знову корегував свою думку про мене» (с.292), «Якщо ви дасте мені зараз авто…» (с.293). У реченнях ми прочитуємо коротке, відрубне авто (від повного складеного іменника — композит іншомовного походження: грецьке авто + латинське мобіль = автомобіль). Думку й почуття, волю людини до існування у просторі передає письменниця короткою формою дієслова на позначення швидкості. Воно у тексті не вмотивоване, бо відповідає усіченому «живіть», наприклад «Жжіть! Тут жжіть і тут жжіть» (с.318); у скороченій формі називає страуса: «Струсь гнав на трамвай» (с.304), якщо таку номінацію вважати авторським неологізмом. З порушенням мовних норм вживає письменниця відрубну фразу «наші авта» (с.306), «ключ від авта» (с.339), тому що композит (складне слово, яке включає два кореня) не можна розривати, адже дослівно з грецької авто означає сам, «а в складних словах відповідає поняттям «само» (с.13). Тому доречнішим було б вжити «наші автомашини», «ключ від автомобіля». Адже письменниця, як бачимо, не застосувала до «збирача автографів» щось на зразок «збирач авт», бо відчувала в цьому порушення морфологічної норми. До речі, усічену фразу «авто» (авта, авт) вживають у своїх творах майже всі письменники українського зарубіжжя. Юрій Косач, скажімо, також вдається до морфологічної видозміни слова «д'горі», але воно в контексті прочитується як прислівник «догори»: «пилюгою вулиць, що пнялись д’горі». І в поезії П. Тичини, наприклад, натрапляємо на усічену форму слова: «Всіх панів до `дної ями». Але таке слововживання в художньому тексті характеризує стиль письменника, відтворює слово з несподіваного боку.

Вчитуючись у тексти Е. Андієвської, хочеться зауважити, що й вона також часто зраджує почуття міри при доборі виражальних засобів мови, зокрема розмовної лексики, що має пейоративне забарвлення. Аперцепційне, усвідомлене сприймання деяких ідіолектів контекстуально несе спотворення їхнього первинного значення; інколи знижені слова зовсім не пасують до описуваної ситуації, наприклад: «звідки такі роз’юшені почуття проти людини» (с.35), «публіка затупотіла, відплескуючи собі руки», «після виступу обох промовців якийсь зовсім молодий суддя, якого хтось біля мене одразу ж облаяв вискочнем і приїжджим, устиг чи то попросити, чи просто урвати собі слово» (с.280), «у вуха вдарив вереск баби-квітарки», «трамвай, у який ми майже втелющилися, нагло загальмував» (с.306) «і, зауваживши, що крамниця має рудименти (з лат. — початок, перша ступінь; перенос. — пережитки явища, що зникли — В.М.) кількох східців, ніби щоб остаточно переконати мене, мовляв, це і є саме той прохід до базару» (с.341), «поторкав його Козютко-Млодютко…коли ви вже скінчите приватні порахунки» (с.83), «я остаточно настроївся йти», «Я лишився, і тепер цього вже ніщо не направить» (у значенні виправити, поправити ситуацію — В. М; с.151), «бо це ж незміренна радість дірватися до слухача й глядача!» (с.165), «дійсність здається неймовірнішою від вигадки лише тому, що вона триває майже поруч у якомусь додатковому плані, що нагло відбруньковувався від знаного і щоденного» (с.352), «тоді розповідж про мого відвідувача» (с.366), «а він не розтуляє рота, хоч тепер, коли мене опав цей сумнів, він зайшовся кашлем і схопився за груди» (с.431), «аж поки на його місці залишився лише судовий окличник, котрий виголосив довге казання» (с.287). Недоречно вжито авторський прикметник-неологізм на позначення годинника: «Він просто монструозний (потворний — В.М.), де ж би я купував такий годинник» (с.371). У жодному словнику немає пояснення такому прикметникові. Прихильність почуває письменниця до народнопоетичного слова «заки», розмовного «роба», хоч в контексті ці значення гідно представляли б синоніми доки, поки, до того часу, як; робоча форма, змінний одяг, одяг на повсякдень, халат, мантія: «публіка вже на повний рот вітала власника пральні, який розповідав, як до нього, ще заки стати відомими, кінозірки носили прати білизну» (с.284), «один із суддів, що нападали, схопивши в руки поли своєї роби (правильніше — свою робу — В.М.), аби вони не матлялися, як чорні брами» (с.286). Оминає прозаїк цілком нормативне слово «бородань» (розмовне бородай), часто вживаючи російськомовне на позначення людини з бородою тільки «бородач» (с.367). Не відповідає морфологічним нормам сучасної української літературної мови іменник чоловічого роду другої відміни прогноз, який у тексті письменниця перетворює на іменник жіночого роду: «Однак і дурню ясно: самі вже ідеї моєї прогнози»; «Адже твоя „прогноза“ моїй і в підметки не годиться» (с.82). З порушенням норм створено прикметник «фосфоричні очі кота» (с.356). Подібний приклад стосується й прийменникової конструкції: «Зо шматка хліба далебі меценатствую» (с.83), тоді коли контекст вимагає застосування складеного прийменника «із-за». Не у властивій формі письменниця застосовує порівняння: «Він один з тих, які вважають: гроші - це забобон і вандалізм» (с.164), адже останнє латинське слово вживається на позначення безглуздого знищення культурних і матеріальних цінностей, а отже в названому контексті є зайвим, нісенітницею. Чомусь письменниця не вживає синоніми до називання бруківки (асфальтівка, заасфальтована дорога, дорога з твердим покриттям), часто вдаючись тільки до однієї назви — брук: «Кошики з квітами гепнули об брук» (с.305), «публіку кинуто… на брук» (с.306). Не прикрашає художній текст зайва повнота висловлювання, тавтологія: «ніби мова мовиться про когось стороннього» (с.322), «аж я на мить завагався, чи я дійсно не бовкнув чогось іншого, і почав вибачатися, запевняючи, що я нічого страшного чи ганебного не жадав, просто я мушу геть» (с.323). Аналізуючи речення, можемо констатувати, що Е. Андієвська не творить свіжі терміни, нестерті образи, а вживає слова з порушенням норм сучасної української літературної мови, з цієї причини, з причини створення окремих мертвих слів знижується як загальний рівень мовної культури художнього тексту, так й образно-словесне пізнання соціо-культурного буття.

На конкретних прикладах бачимо, що згадані літератори не особливо дбали про високу художньо-мовну творчість та граничну точність у доборі слів. Наведені приклади з ідіолексики — це не новотвори, а спотворення мови. Бо не можна, скажімо, віднести до зразків фрази і словосполучення, які використала у мемуарах Наталя Пилипенко «Життя в театрі» (Нью-Йорк, 1968), а саме: «в зударі», «виконуючи ролю», «заповнив залю», «у заголовній ролі» тощо. Таку стереотипну мовну поведінку літераторів не слід трактувати й народнорозмовною, як і «галицько-діаспорним» діалектом на полтавський еталон, бо ж усі згадані вище письменники народилися, виховувалися, навчалися саме у Наддніпрянській Україні. Феномен такої індивідуальної мови полягає не стільки у безграмотності того чи іншого автора, як у безвідповідальному підході до вибору слова, що визначається суб'єктивізмом висловлювання, мірою мовного чуття.

Не прикрашають рідну мову словотвори Степана Риндика (збірка оповідань «Пригоди і люди» — Чикаго, 1960), як ось: «скрившись за переліском» (с. 31), «скомпрометувати чоловіка» (с. 32), «супруга Кучменка» (с. 85), «віддалення швидко зменшувалось» (с. 340), «дуже розлостився» (с. 393) тощо.

Здавалося Леся Богуславець-Ткач, яка мешкає в Австралії, добре знає українську мову, бо у Мельбурні багато років трудиться радіожурналістом, часто буває в Україні, а отже, вивчила стилістичні можливості словотвору, правопис в цілому. На жаль, сучасна письменниця О.Д. Богуславець-Ткач дещо розчарувала книгою «Від Находки до Чернівців» (Мельбурн, 1988). До творення нових слів вона підходить з порушенням способів, наявних у мові. Так прийменник з іменником пише разом «підчас подорожі», легкий автомобіль у неї став «таксівкою» (с. 179), їдальня «готелева» (с. 179), мова «ріжна'' (с. 43), «мадама каже» (с. 38), «в голові все мішається» (с. 51) Письменниця також не дотримується засобів милозвучності: «матеріалів в більшості» (с. 186), «зупиняємось в Сімферополі» (с. 92) тощо. Не прикрашають книгу фрази «почот», «дикторка питається», «головний по вагоні» .

Очевидно, що на мовну культуру значний вплив справили умови перебування в чужомовному середовищі; віддаленість од материкової Батьківщини; заперечення чи не визнання за основу київського повоєнного правопису. І саме останній аргумент свідчить про те, що мова письменників суголосна добі. Мова кидає світло на внутрішній світ наратора, який начебто «роздвоївся»: з одного боку, дотримується правописних норм Григорія Голоскевича (харківський правопис), з іншого — намагається не відставати од сучасного правопису, не чітко пам’ятаючи, що літературна норма — це сукупність загальновизнаних мовних засобів, які вважаються правильними й зразковими на певному історичному етапі. Одним із показників досконалості літературної мови є сталість норм.

Палким прихильником «Українського правопису», затвердженого М. Скрипником 8 вересня 1928 року, виступила письменниця Ольга Мак (Петрова), яка опублікувала статтю «Катедра українських студій чи кафедра малоросіянства?» («Сучасність». — 1996 — № 10), а також надіслала свої полемічні роздуми усім, кого тільки знала (в тому числі й автору цієї праці. Вона, до речі, писала в листі, що виконала обов’язок, котрий «муляв мене, мов піщинка в чоботі»).

Письменниця згадує професора-мовознавця Костянтина Біду (1916;1979), дійсного члена УВАН (Українська вільна академія наук) і НТШ (Наукове товариство імені Т. Шевченка), бо «визнавав харківський правопис, а харківський правопис, ставши свого роду засадничним заборолом перед ворожою інвазією (з латинськоївторгнення — В.М.) на нашу мову, велів писати катедра, а не кафедра!». Не будемо посилатися на статтю письменниці, яка ностальгійно виливає свій біль за молодістю, за минулим. Саме у молодості вона й навчалася за харківським правописом. А ще ж її чоловік, кандидат філологічних наук Вадим Олександрович Дорошенко (1905;1944), був учнем столичних мовознавців. І хоч, як пише Ольга Мак, правопис — річ умовна, але він є визнаний суспільством і узаконений, стає обов’язковим для української літературної мови.

Простежимо на прикладах, як же цих основних правил дотримується письменниця у книзі «З часів єжовщини» (Мюнхен, 1954). На жаль, натрапляємо на безліч слів-покручів, яких не знайдемо у жодному словнику: «поплечників» (с. 11), «наложила» (с. 12), «не задріть» (с. 27), «боляк» (с. 227), «рівнож» (с. 303) тощо. Не дуже вдалими з граматичної та стилістичної точки зору є речення чи словосполучення, у яких порушено морфологічні засоби стилістики. Письменниця Ольга Мак допускає чимало помилок: «Той покричав, дав для порядку кілька разів у морду, але через дві неділі таки випустив» (с. 111); «в ночі мене автом відвезли з будинку» (с. 126), «вчилася в тому самому педагогічному інституті» (с. 15); «наложила натомість на них нові права» (с. 12); вона не підлягала жодній контролі" (с. 11); «у той самий час» (с. 13); «час-до-часу нервово схлипуючи» (с. 56); «від недалекого ставу тягло свіжим вітром» (с. 308); «адресую грошевий переказ» (с. 247).

Стилістичні функції слова розширюються, якщо вони входять у систему художніх засобів. Наприклад, сьогодні часто вживається у професійній лексиці слово «меценат», але в 70-х роках минулого століття в українській літературній мові воно майже не вживалося, хіба що в словнику іншомовних термінів латинське слово трактували на позначення покровителя наук і мистецтв. Е. Андієвська це слово вводить в художній світ з іронічним підтекстом: «Мовляв, дивіться, меценат, який зі шкіри вилазить, спеціально працює малощо не цілу добу, заощаджуючи гроші на так зване приватне видавництво», «Їм легко було меценатствувати, маючи дідівську спадщину на протринькування» (с.83). Інші слова (роман «Герострати») у мові авторській чи мові персонажів на позначення інтер'єру, ознак діяльності людини в навколишньому світі, фіксації побуту — це зріз мовно-предметний, мовно-професійний: скрипаль, кінооператор, режисер, фоторепортер, магнітофон, фірма, капітал, фільм, гравюри, антиквар, шофер, турист, крамниця, глиняний чайничок, тартинки, мушля, колодязь тощо. Василь Барка в романі «Спокутник і ключі землі» (К., 2004), наприклад, часто вживає іменник паровик. Отже, лише художній стиль здатний оживити в емоційній тональності реалії різних технічних епох — паровик і атомна бомба. Письменники дають змогу відчути добу, в якій живуть герої твору, через емоційний мовно-понятійний світ, крізь чутливі серця і душі персонажів твору. Через моделювання, концепцію зображення людини і світу постає й мовно-виражальна формула відображення художньо-образного світу прозаїка.

В мові художнього тексту Е. Андієвської відбивається час, що номінований досягненнями науково-технічної революції, бо сьогодення є механізованим, технізованим, отже, життя індустріалізоване з уже згадуваними автомобілями (саморухами), а також трамваями, годинниками, сифонами, атомними бомбами (в тексті - атомовими, с.281), фунікулерами. А ось в романі В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» час відбиває боротьбу людства за збереження миру, психологічно-правдиву атмосферу загального страху перед війною: вічна турбота за добро і щастя кожного. Про сонячне піднесення внутрішнього єства, про екзистенційний перелом, про гуманістичний творчий настрій ще 14 квітня 1921 року письменник у своєму «Щоденнику» занотував: «Мій перелом, як ця весна. Неначе зненацька, неначе несподівано, замість тоскного, морозяного туману в душі, замість холодної, безнадійної сльоти, крізь яку не видно нічого вперед на п’ять кроків, через яку весь світ здається вогкою, слизькою і темною ковбанею, — замість цього „раптом“ п’яний вітер, сонце, молоді, жилаві уперті зелені бруньки, безмежний простір блакиті, галас і гомін всього живого». В цих словах відбито головну ідею миру: природа, як людська натура, здатна до подвійних вимірів — будувати й руйнувати. Війна є злом, руйнівною силою, а добро, милосердя — вселяє надію на мир. Людина мусить замислитися над своїм покликанням на землі. Розв’язання світового конфлікту мирним шляхом, покласти кінець «холодній війні» — головна ідея твору, адже «наше готування до нової війни новими засобами вбивання й руйнування — божевілля і злочин супроти людства» (с.366). Автор устами головного персонажа Степана Іваненка випереджає час, ніби зазирає у 1991;й рік: «Режим сам творить зброю, яка конче повернеться проти нього… Радянський режим уже підточений до такої міри, що досить якогось струсу, і він завалиться» (с.344). Антитезою головній думці письменник малює красу рідного краю. Він у пристрасному монолозі промовляє слова-захоплення навколишнім світом, малює ліричні пейзажі України. В наш час екологічних проблем ці слова, картини пейзажу були б інакшими, але на початку 50-х років ХХ століття В. Винниченко уявляв природу такою: «Іноді вони виходили на Володимирську, сідали десь на лаві й мовчки дивились перед себе. А там, перед ними, не було ні політики, ні руїн; і старий сивий Дніпро, і стриножений далекий обрій Чернігівщини, широченне небо над ними, все лишилось цілим, таким самим, як було і двадцять, і двісті років тому. Слава великим силам, непіддатним ніяким танкам, бомбам, ворожнечам крихітних людей!» (с.168). Останнє словосполучення вказує на всесильність природи, на безмежність Всесвіту, перед якими людина здається крихітною. Письменнику навіть важко уявити, щоб таку красу знищила атомна зброя.

Різнобарвними картинами українського степу В. Винниченко малює внутрішній стан головного персонажа Степана Петровича Іваненка, якого послала Москва на Батьківщину в службове відрядження. України не бачив Іваненко 15 років, і ось: «Степан Петрович повернув на першу межу і попрямував нею низеньким, зелено-срібним тинком хлібів. Над головою йому десь високо вгорі відразу зачулось срібне дзеленчання жайворонка, залітали жовті й білі метелики; запурхали з-під ніг якісь сірі птички; запахло давнім-давнім, срібно-зеленим дитинством; ворухнулись у душі ніжні, трошки шершаві від роботи руки матері; вистрибнула улюблена пісня сестри «На городі верба рясна»; в душі зчинився заколот…

…Жайворонок, зрадівши, ще дрібніше та ніжніше задзеленчав угорі. Сонце задоволено і гаряче припало поцілунком до лиця необачного анкетера і засміялось золотими проміннями в примружених очах" (c.287). Через світ природи автор, отже, передає екзистенційне почуття ліричного героя. Образ центрального персонажа є актом свідомості. Але «якщо образ є актом свідомості, — завважував О. Потебня у праці „Думка і мова“, — то уявлення є пізнання цієї свідомості».

Картини природи, світу кольорів — це творчий акт, народжений уявою автора. Поряд з картинами пейзажу, з чисто літературними сентенціями у внутрішніх монологах вияскравлюється несподіване розмовне слово, що, наприклад, забарвлює характерні для стилю Д. Гуменної риторичні речення інтимною інтонацією, як ось: «Тут — іще передвечірні сутінки, а там, у долині, Пітсбург потонув уже в вечір, мерехтить веселими електричними світлами, якимись моторошними загравами, — може пожежами?

Гарний який цей Пітсбург! Тут би малярем бути. Скільки несподіваних кожну мить краєвидів! Скільки тем: могутня промисловість… і оці гори лісисті, і вілли в трояндових кущах, що повилися аж на дороги… То внизу мерехтить тільки частина міста, що розтяглося по обидва боки Мононгагела й Алегени. От тут Мононгагела з'єднується з Алегени, а там вони вливаються в ріку Огайо, і мости дугами підносяться над міським промисловим пейзажем" («Багато неба», с.88−89). Могутня промисловість — автор не приховує своєї іронічно-саркастичної оцінки, коли пише про високо розвиненений індустріальний центр серед розкішної природи, яку людина повинна зберегти для наступних поколінь. Трояндові кущі повилися — ознака краси на фоні промислового задимленого пейзажу, як і мости дугами підносяться, наче підняті вгору руки, що просять у Бога порятунку від забруднення навколишнього середовища промисловими відходами. Якби письменниця, подорожуючи містами Америки, не відчувала беззахисності природи, то, мабуть, не народилися б з-під її пера іронічні епітети, побудовані на асоціаціях. Іронічний зміст таких означень ми відчуваємо лише в контексті сучасних екологічних проблем: на традиційних пейзажах вловлюються глибинні зміни, викликані сприйманням природи в епоху глобальної індустріалізації.

Певна річ, літературна мова нерозривно пов’язана з поняттям мовної норми. Наведені вище негативні приклади з творів, авторами яких є письменники української діаспори, не можна віднести ані до народнорозмовної, ані до літературної мови. Це швидше всього слова-покручі, мертві, слова, які ніколи не приживуться у мові народу. Бо одним із складників загальнонародної мови є літературна мова (відшліфована), що має певні норми у граматиці, лексиці, вимові й акцентуванні. Письменники українського зарубіжжя у конкретних випадках відступилися від норми як сукупності загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними, зразковими на певному історичному відтинку. І це вносить певну нестабільність у граматичні правила. Культура мови — це культура думки. Не секрет, що культура мови починається з самоусвідомлення мовної особистості. Вона зароджується й розвивається там, де носіям національної літературної мови не байдуже, як вони говорять і пишуть, як сприймається їхня мова в різних суспільних середовищах.

Вдамося до порівняльного методу, для того, щоб дізнатися, чи на своєму місці те чи інше слово з наведених вище прикладів. Для цього вчитуємось у праці відомих на Заході українських мовознавців Івана Огієнка та Святослава Караванського. Отже, за І.Огієнком слово «оздоба» — це прикраса; прикметник «евентуальний» взагалі відсутній у словнику І.Огієнка; дієслова — вибухла, мріло — відсутні; не знайшли й іменника «централя»; у словнику І.Огієнка відсутній прикметник «гігантичний», а є гігантський, велетенський. Не знайшли ми в І.Огієнка «ріжниці», а правильно наведений приклад абстрактного іменника — різниця. Немає й слова «почот», бо є варта, «задрити», бо є «заздрість». І.Огієнко так пояснює значення цього слова: «дивитися зле», споглядати з-під лоба, вкінці набрало значення завидувати — звідси заздрити, заздрість" .

Англіцизми, деформовану лексику вживає Степан Ярмусь у передмові до «Етимологічно-семантичного словника» І.Огієнка (т.1 с. 6−7), як-то: дезидерат передплатників; показчик — відсутнє спрощення приголосних; скомплікованою справою; типографічні знаки — орфографічна помилка; подяку за вирозуміння; прохає вибачення за цю проволоку тощо. Таких слів немає у словнику І.Огієнка, бо ж існує, наприклад, не проволока, а зволікання.

Автор передмови Юрій Мулик-Луцик пише, що «Словник» митрополита Іларіона є не тільки етимологічним, а й словником семантичним, таким, що подає значення слів" '. У післямові до 4 тому словника літературознавець Магдалина Ласло-Куцюк пише, що через усю довголітню, плідну діяльність Івана Огієнка «червоною ниткою проходить бажання боротись за єдність української мови. За неї він боровся, живучи до війни у Польщі і намагаючись навчити гaличан говорити правильно, по-літературному; за це він боровся, живучи в еміграції і виступаючи проти намагання великої частини інтелігенції з діаспори утвердити відмінний правопис, ніж той, яким користувалися у Києві» .

Сучасний учений-філолог Василь Лизанчук також обстоює соборність правописних норм, бо це є «важливий та актуальний принцип — соборності правописних норм, орієнтація на взаємодоповнювальність особливостей мовного розвитку у східних та західних частинах національної території, а також зарубіжного українства». Життя не стоїть на місці, воно вносить корективи й у мовні правила, у лексичний склад рідної мови. Дехто з науковців ревно захищає правописні норми, які затвердив своїм підписом М. Скрипник. На нашу думку, цей академічний «харківський» правопис не був ідеальним на період його створення. Крім того, минуло вісімдесят років з часу його прийняття, тому, аби не перетворити нашу мову на мертву, потрібно враховувати реалії сучасності, виробити не догматичні, а єдині правописні норми — спільні для всіх українців.

О.Пономарів слушно зазначає, що «наслідком історичного розвитку мовознавчої науки та одним із її великих досягнень є визначення структурно-функціональних стилів мови, а також принципів застосування їх у мовній діяльності суспільства». Саме конкретні текстуальні приклади з творів літераторів українського зарубіжжя свідчать про те, що стилістичний напрям у лінгвістиці зміщено без урахування проблем функціонування стилів мови, а це межує з мовною неграмотністю. Мовна ж культура в художньому тексті - це надійна основа, тверда опора у виражені незалежності думки, еталон виховання в царині володіння нормами сучасної української літературної мови.

Ще раз нагадаємо, що культура мови — це культура думки.

Таким чином:

1. Більшість письменників української діаспори всупереч усталеним мовним нормам продовжують практику використання «харківського» правопису швидше всього з ідеологічних, а не філологічних міркувань, що призводить до дисгармонії культури мовлення, недотримання єдиних орфографічних правил.

2. Індивідуальна мова літераторів не є зразковою, а отже, це створює штучні перешкоди написанню творів високої художньої вартості.

3. Наведені зразки ідіолекту не належать до нормативної лексики, а стилістичний напрям (як виняток) у лінгвістиці зміщено без урахування проблем функціональних стилів сучасної української літературної мови.

4. Ідіолексика прозових творів письменників українського зарубіжжя не завжди чітко й виразно відбиває світосприйняття, світобачення дійсності через причину невідповідності слова для найточнішого висвітлення думки, а подеколи через використання мертвих слів.

2. Словесно-художні образи у творчості О. Гай-Головка, Ольги Мак, С. Риндика, Л. Мосендза, С. Кузьменко

У творах реципієнти сприймають аналіз із психологічно-загостреною формулою світобачення, світовідчуття, з індивідуальною неповторністю ставлення до оповідання, його появи з першооснови до реалізації творчого процесу: задум, його втілення, літературний пошук щодо шліфування твору. Тобто, читач не байдужий до проявів художнього таланту митця.

Для тих письменників, які опинилися на чужині, українська мова, українське слово ставало не тільки комунікативною формою, а засобом для вираження власних роздумів, узагальнень, розкриття власної душі. Кожен із письменників, певна річ, хотів бути почутим, визнаним ще за життя. Олекса Гай-Головко писав: «Чомусь у нас увійшло у звичку віддавати належне більш чи менш визначним людям за життя, а митцям — після їхньої смерті. Це дуже несправедливо. Коли б у стародавніх Атенах чи Римі не було митців, ми нічого не знали б про греків і римлян, про їхнє життя, звичаї, традиції, дух і культуру. Народи цих країн добре розуміли завдання своїх митців і тому віддавали належне саме їм за їхнього життя, призначаючи для них найпочесніші місця, а під час великих національних свят увінчували їх лавровими вінками» .

Сталося так, що більшість письменників діаспори давно уже відійшли за межу вічності, серед них й Олекса Несторович Гай-Головко. 1959 року видавництво «Муза» (Вінніпег) благословило у світ його книгу оповідань «Одчайдушні». До неї увійшли дванадцять гостросюжетних оповідань. Із збірки помітно вирізняється оповідання «Сповідь Золотої Троянди». Загадковий незнайомець у Лондоні розшукує Дениса Малюту. Він передав українському вигнанцеві пакет. Денис палко кохав свою Золоту Троянду. Кохання світле, чисте, прозоре. Кульмінацією є зґвалтування дівчини майором Улановим і помста кривднику-садисту. Автор уникає портретописання, змалювання пейзажів. Проникнувши у внутрішній світ своїх героїв, він зосереджується на динамізмі, розгортанні сюжету. Стан героїні показано в кількох непередбачених ситуаціях. Оповідання насичене елементами романтичної піднесеності з поєднанням натуралізму, реального життя з елементами сентименталізму. Ці елементи логічно вмотивовані і підсилюють драматичний динамізм оповіді.

У композиційній єдності, силовому полі змальовано психологічні сцени в оповіданні «Лист без початку» (головні герої закохані Валеріан і Люба). Оповідання засвідчують, що автор уміє обирати ситуації незвичні, інтригуючі, пригоди неймовірні (іноді на грані фантастики), сюжетні ходи заплутані. Заради високої ідеї, несхитних борців за незалежність України є Денис Малюта із «Сповіді Золотої Троянди», Валер’ян із «Листа без початку», лейтенант Мороз із «Втечі», Дудник, Корінь і Литвин із «Лицарів Залізної Когорти» та інші.

У жанрі повісті працювали письменники зарубіжжя: Зосим Дончук, Юрій Тис-Крохмалюк, Олекса Ізарський, Ольга Мак, Іван Смолій та інші. Для порівняння візьмемо повість Ольги Мак «Каміння під косою». Повість була надрукована 1973 року в Торонто й двічі передрукована у Києві (1994 та 2006 року). Події розгортаються в колишній столиці України Харкові. Хлопчик Андрійко пробирається до міста у пошуках харчів, порятунку від голодної смерті. Письменниця поволі вводить читача у світ своїх героїв. Вони прочитуються у дії, у вчинках, у напружених сценах. Повість «Каміння під косою» (назва образна, метафорична, інтригуюча) розкриває жахливі картини голодомору в Україні через внутрішній, психологічний архетип головного героя Андрія, якого письменниця наділяє позитивними рисами характеру — вольового і рішучого. Бездушному прорабові, який не хоче прийняти хлопця на роботу без документів, навертаючи знову до голодного села, відповідає:" А ви ж чому до колгоспу не вступаєте?.. Чому до міста тулитесь?"

І хоч відчувається у деяких реченнях виклад публіцистичного стилю, все ж таки, повість Ольги Мак багатогранна, сповнена несподіванок, таємниць. Авторка майстерно володіє «словесною рудою», реалістично виписує картини про тогочасну історичну епоху. Не менш інтригуючою є інша повість Ольги Мак під назвою «Чудасій». Монологи, дії, вчинки дивака Олексія Уха розкривають головну думку: щастя людини постає у праці, чесності із самим собою, милосердному ставленні до інших. «Філософію серця» Ольга Мак розглядає творчо, застосовуючи імпресіоністичний стиль письма, і втілює цю філософію крізь призму головного героя Олексія. Він видається людям дивакуватим, бо за виконану роботу відмовляється брати гроші. Дивакуватим видається і тоді, коли ледащі сестри, мама сидять на його шиї, за його кошт харчуються, купляють дорогі речі. Нарешті дивакуватим виглядає і тоді, коли вривається йому терпець і він сестер проганяє з дому. Дивакуватість постає тоді, коли працює у секретній фізико-хімічній лабораторії, дивом рятується від енкаведистів на початку війни і опиняється на Заході, в одному з монастирів. Бо головне кредо людини, вважає головний герой повісті «Чудасій» — це праця в ім'я достатку і щастя інших.

Продовжувачем традицій В. Винниченка, І.Франка, Г. Хоткевича був Леонід Мосендз. Його перу належить роман «Останній пророк» — про становлення, зростання українського національного руху, виплеканого в уяві автора. Критик Б. Кравців, торкаючись ідейної тематики твору, пише: «Тема, певна річ, охоплює шукання місця між іншими народами, визначення історичної місії народу». Роман складається з 3-х частин. Відчувається як творчий пошук митця пульсує у двох вимірах — це створення цілісної картини життя євреїв під римською окупацією і авторські шукання через внутрішній світ героїв, внутрішній сюжет: переживання героя, його морально-етичні, релігійні почуття. Опрацювавши біблійні сюжети, автор роману через «мікрокосмос» світосприйняття передає «макрокосмос» етнопсихології всіх гебреїв.

Навколо долі головного героя твору Єгоханана (Йвана) створюється світ музичної симфонії з різними відтінками мотивів; образ вічного міста Єрусалиму (місто під індексом, безіменне) поволі перетворюється на інше, де макрокосмос і мікрокосмос постають завуальовано, приховано, «де зверху позолота, а в середині мерзота» — зрізи, розтини, надрізи іудейського суспільства повністю передають і доповнюють дух свого часу. Ідея виміру — це віра юдеїв у Месію. Ось він з’явиться, виведе Ізраїль з неволі, як вивів Мойсей народ з єгипетського рабства.

Але біблійна стилізація створюється за допомогою ремінісценції, зокрема Т. Шевченка «Усе йде, все минає» (с.49). І тут символ зв’язку між поколіннями безперервний. Чи визволить народ Месія? Автор заперечує тезу такими рядками: «Лише з вогню і крові виростає правда! Перед месією ще прийде пророк — і він принесе народові пізнання цієї правди» (с.46). Роман Леоніда Мосендза «порушує світові проблеми і вона повинна стати частиною світової літератури», такої думки дотримувався О.Тарнавський. Можливо оцінка тут дещо перебільшена, але те, що автор заглибився у передхристиянську епоху до 2000 років тому, внісши ясність в історичні реалії, розкривши «білі плями» Святого Письма. Такий підхід характеризує його як автора, який заглибився у світові проблеми. Єрусалим, звісна річ, письменник розглядає як Україну і розуміння гебрейського національного визволення він трактує як визволення власного народу з-під чужоземного гніту. «Останній пророк» є вершиною художньої прози Л.Мосендза.

У Степана Риндика надрукована книга «Пригоди і люди», тут молодшим читачам адресоване оповідання «Нерви». З тонким гумором автор передає побут подолян, сільського хлопчика серед розкішної подільської природи. Дореволюційна школа, дореволюційне виховання, дореволюційна духовність, побожність родини змальовані з високим пієтетом, піднесенням. Розповідь від першої особи. Безіменний хлопчик каже: «Коли мені минуло вісім років, мене дали до школи. Ідучи, я мав великий страх і по дорозі безнастанно шептав собі: «буки-аз-ба, віди-аз-ва, а далі ані руш!»

Маленький школяр так захопився наукою, що дуже швидко засвоїв граматику, знав усі букви і читав усе, що на очі потрапляло. Батько змушений був заховати до скрині Біблію і всі книги. Перелякавшись такою текстоманією дитини, батьки звернулися до лікаря аби той вилікував нерви. І коли того самого дня, прийшовши од лікаря, хлопчик скривдив меншу сестричку, то «мама мене не била, тільки налила до келішка води, капнула туди п’ять крапель і дала мені випити. А сестрі сказала, щоб тікала од мене, бо я маю нерви. Тоді і я переконався, що Майорко добрий доктор… п'ю овер’янові краплі і заспокоююся. А потім сідаю і пишу якусь напасть». У саркастичному, іронічному тоні автор уводить читача у внутрішній світ юного героя, розкриває характер, поведінку, вчинки. Відчувається, що за безіменним героєм оповідання прихований сам автор. Тому цей жанр малої форми написаний в автобіографічному ключі.

До опису власного життя вдається прозаїк і в оповіданні «Ходім на город». Розпустивши «крила фантазії», автор переносить юних українських читачів Америки у благословенний подільський край, де «розцвітали сади білі, сади білі на Поділлі» (с.234). Віддавшись крилатим мріям, прозаїк звертається до юних читачів: «Америка — гарна країна. Гріх казати, що ні. Але наше село краще. Особливо той наш город. Ходім, дітки, туди і самі побачите» (с.231). І далі письменник уводить читача у світ української природи, що зринає в його уяві, неначе з екрана. Вдаючись до дитячої мови, пестливих слів, автор легко розповідає про мурашник, про молоденького часничка, моркву і огірочка, про цибулю, яка має солодкого цибуха. З більших цибухів діти робили дудку, грали і примовляли: «Дудка в Дудки ночував, Дудка в Дудки дудку вкрав». Отакі мовні алітерації, каламбури допомагають дитині якомога довше затримати у своїй пам’яті твір, а деякі епізоди навіть зафіксувати, вивчити.

Реалістично традиційну гумористику представляє письменниця Світлана Кузьменко. Зразком є книга гумористичних оповідань, об'єднаних у своєрідну повість «Новоталалаївські рефлексії». Плід фантазії прозаїка настільки динамічний, що засобами комічного майстерно вимальовується персоніфікована картина «однієї з наймальовничіших частин Південної Америки місто Нова Талалаївка, але ця картина зріло постає в діях і вчинках персонажів. А письменниці про все це «розповів» добрий приятель, а отже суть розмови вона подає «так як доводилося чути» .

Сюжетна канва побудована нетрадиційно: гумористичний вступ під назвою «Незабутнє місто», а далі - «Науковий відступ» -це образ українця, колишнього вчителя таборової гімназії, а тепер витирача склянок у ресторані Нью-Йорка Аполлінарія Кізочки. Пестливе прізвище додає гумористичному оповіданню саркастичного, іронічного забарвлення. Кізочка «приїхав у Нову Талалаївку відвідати знайомих. Саме у цей час тут проходив світовий конгрес земляків-науковців у діаспорі. Відвідавши форум, Кізочка зустрівся зі своїм колишнім (не надто сумлінним) учнем, а тепер докторантом Семеном Шустрим. Застосовуючи діалектизми, фразеологізми на зразок «Пан професор працюють руком, а я головом», автор висміює негативні явища суспільного середовища. Добгавшись до пенсійного віку, Кізочка так і не спромігся наукової висоти. І все ж таки фінал небезнадійний. Світлана Кузьменко — майстер словесної гри, несподіваної літературної інтриги — у кульмінації показує, як її головний герой покинув дослідження в ділянці класичних мов, переїхав на постійне проживання до Нової Талалаївки і тепер він працює над своєю найбільшою працею «Життєвість філософії Семена Шустрого»

Отже, як ми говорили вище, письменники діаспори допускають мовні огріхи, що негативно позначається на культурі мовлення. Тому спробуємо нижче розглянути види помилок.

Культура мовлення вимагає від мовця доброго знання і дотримання норм літературної мови. Але в процесі спілкування люди допускають помилки. Для правильного спілкування, попередження і виправлення помилок треба пам’ятати, що кожна помилка — це порушення якоїсь мовної норми. Оскільки існують норми вимови, слововживання, граматичні, стилістичні, орфографічні і пунктуаційні, то й помилки відповідають цим нормам.

Види помилок, які зустрічаються в усному і писемному мовленні, а саме: помилки в змісті - тема розкрита неповно; про щось сказано недостатньо; у тексті є щось зайве; перекручені факти чи події; не проведена основна думка; матеріал не зовсім відповідає основній думці; нема послідовності у викладі думки.

3. Свобода творчості і художній текст

Відома українська письменниця Ліна Костенко про рідну мову поетично висловлюється так:

Слова росли із грунту,

мов жита.

Добірним зерном колосилась

мова.

Вона як хліб. Вона мені

свята.

І кров’ю предків тяжко

пурпурова.

Важливо, на яких художніх зразках виховується мовний смак читача, чого чекає він від літературного тексту — щоб той був написаний такою мовою, як у житті, чи щоб виявляв безмежні можливості індивідуального осмислення загальновживаного слова. Взагалі формула «як у житті» виявляється досить складною, розуміють її по-різному, коли йдеться про мову художньої літератури. Даючи читачеві зразки літературної мови, письменник весь час відчуває над собою дію художньої влади. До нього озивається попередня традиція української класичної літератури, на його мовній практиці не може не позначатися вплив сучасної мовної стихії, тобто він постійно повинен шліфувати, удосконалювати стилістику своїх творів, шукати найприроднішу форму самовираження.

З цього погляду зрозуміло висловлена думка І. Драча:

Художнику — немає скутих норм.

Він — норма сам. Він сам в своєму стилі.

Історія української літератури засвідчує постійну увагу художників слова до рівня, стану, умов функціонування літературної мови. В певні періоди суспільного розвитку, коли тільки художня література репрезентувала літературну мову, письменники наголошували на виробленні літературних норм у художній практиці, змагалися за розширення словника літературної мови. Леся Українка, пишучи драму, ліричну поезію на теми життя східних народів, на теми давньої історії, розширюючи інтелектуальні рамки української поезії, творила словник української інтелігенції, моделювала життєві ситуації, в яких могла б звучати українська мова. В реальному житті таких ситуацій не було, але письменницька уява переносила її в майбутнє. При цьому мовна практика поетеси не відривалася від живого народного коріння мови. Отже, знання й відчуття цього коріння давало змогу письменниці нагромаджувати мовно-культурний потенціал нації, виводити українську літературу й літературну мову за обрії сільської і традиційної народнопоетичної тематики. Природно, що для цього треба було «кувати» нові слова, словосполучення, формувати комунікативний синтаксис, орієнтований на різні життєві ситуації. В таких випадках художник слова сам творить індивідуальну літературну норму, яка при дії багатьох чинників стає загальнолітературною нормою. Користуючись, скажімо, сьогодні такими словами, як мистецтво, переможець, променистий, ми навряд чи пов’язуємо їх із авторством Олени Пчілки. А саме вона вважається творцем цих слів. Для багатьох новотворів показовим є сам час введення їх у літературну мову, поширення в практиці багатьох письменників, носіїв мови. Слово, як і будь-який винахід чи ідея винаходу, з’являється на потребу часу, і авторство його може бути пов’язане з тим текстом, де воно знайшло найяскравішу форму втілення.

Завважимо, що кожний майстер слова має індивідуальні смаки і щодо новотворів, і щодо відбору засобів із загальновживаної народної мови. Художня література завжди орієнтується на джерела народної мови, а це й діалектні відміни за якими впізнаємо письменника, вихідця з певного етнографічного регіону. Але національний письменник завжди спрямовує свою мовну творчість на вироблення літературної мови, спільної для представників усіх діалектів.

При цьому хочеться заакцентувати, що лексикон історичного роману, наприклад, розкриває перед читачем часову глибину художнього слова. Йдеться не тільки про давні реалії, зафіксовані в певних найменуваннях, а й про створення загального мовного колориту давньої епохи через вживання відповідних зворотів, сполучників, добір синонімів із старокнижної мови тощо. Вміло користується такими засобами мовної стилізації Ліна Костенко у віршованому історичному романі «Маруся Чурай». Індивідуалізовані мовні партії персонажів вказують, що старокнижні розмовні вислови мають право на співіснування в тексті: