Історія вивчення роману Лермонтова Герой нашого часу

Контрольна работа.

з літератури ХIХ века.

Історія вивчення роману М. Ю Лермонтова.

«Герой нашого времени».

…Идея «Героя сьогодення «багатьом залишалася донині тайною і їм тайною назавжди! … В. Г. Белинский.

Як всяке справді класичне твір, «Герой сьогодення» які вже протягом півтора століття живе інтенсивним мистецьким життям, постійно оновлюючись у свідомості більшої кількості поколінь. Про подібних творах Бєлінський писав, що вони належать до «вічно жвавий і які йшли явищам… Кожна епоха вимовляє про неї своє враження. І як б не вірно зрозуміла вона, але завжди залишить наступній з ним епосі сказати щось нове і більше правильне, і і не висловить всього». Говорячи безпосередньо про «Герої сьогодення «, великий критик стверджував: «Ось книга, якій судилося будь-коли стертися, оскільки, при саме народження, у неї вспрыснута живою водою поэзии».

Роман Лермонтова «Герой сьогодення «класично простий, доступний кожному, навіть недосвідченому, читачеві, водночас складний і багатозначний й те водночас глибокий і незбагненно загадковий. Усе це породжувало і продовжує породжувати постійні суперечки та дискусії щодо ньому — з моменту її появи світ і до нашого часу. Для історії його вивчення характерна як суперечливість, а й іноді навіть полярна протилежність суджень, як і справу романі загалом, і про головне герої, Печорине, в частности.

Власне, роман Лермонтова найзагадковіше твір російської класичної літератури. До цього часу немає одного, усталеного думки звідси невеличкому творі. Невирішені однозначно питання: «Позитивне чи негативне початок російського життя втілене у образі Печорина? Національний тип чи привнесене із Заходу? Обмежується його значення короткій епохою 30 років 19 століття, чи зберігає впливом геть літературу, і життя наступних поколінь? Яким художнім методом і стилем написано роман — школи романтизму, реалізму, чи як це синтез цих шкіл? Роман це частина або збори повістей?». Твердого відповіді однією з цих питань у літературознавстві нет.

Кожна епоха за всіх недоліків в тлумаченні і оцінках цього великого твори, у яких — нехай на невеличкий крок наближалася до його глибокому прочитанню і пониманию.

Цей роман написано під час 1837—1839 р, коли перед літературою стояла завдання пошуку нового героя, який втілює нові тенденції громадського розвитку. Лермонтов стояв у цей час перед вже іншого суспільства, ніж — то, що було відбито в «Євгенії Онєгіні» Пушкіна. Бєлінський писав про це в вступної статті до збірки «Фізіологія Петербурга"(1845): «У «Онєгіні» ви вивчите російське суспільство, у одному із головних моментів його розвитку, в «Герої сьогодення «ви не побачите той самий суспільство, але вже новому виде».

Показана романі Лермонтова доля окремої особистості, зображена в усій своїй конкретної соціально-історичної, національної зумовленості й те водночас в індивідуальної неповторності суверенної, духовно вільного родового істоти, набувала водночас загальнолюдський смысл.

Печорин, в передмові до роману, — тип «сучасного людини», яким автор «його розуміє» та яким «занадто часто зустрічав». Разом про те це «массовидный» тип, а «типове виняток», різновид «дивного людини». Називаючи Печорина Онєгіним свого часу, Бєлінський віддавав належне неперевершеною художності пушкінського образу: «Печорин — це Онєгін сьогодення», але з тим він думав, що «Печорин вище Онєгіна теоретично, втім, цю перевагу належить наших часів, а чи не Лермонтову».

Не виправдовуючи і звинувачуючи Печорина, Бєлінський помічає, що він дуже сильний «інстинкт істини», що з двоїстості його характеру не зупиняється перед наклепом на себе і суспільство. Зваживши чесноти та вади характеру Печорина, Бєлінський укладає: «А суд належить не нам: кожному за людини суд його справах та їх следствиях».

Справедливість цієї думки Бєлінського підтверджує нещадним судом з себе, який веде Печорин, зважуючи і оцінюючи даремно прожите їм життя: «…Правильно було мені призначення високе… От і не вгадав свого призначення …» У цих словах Печорина — ключ розуміння причин трагедії його покоління «розумних ненужностей», трагедії російських людей последекабристского времени.

Від другої половини ХIХ століття, за Печоріним сталим визначення «зайвого людини», хоча сам Лермонтов, ні Бєлінський, цього визначення їй немає давали, передусім, оскільки такого терміна у тому час немає. Їх Печорин — «герой часу, сучасний людина, дивна людина». Типологічний сутність образу «зайвого людини» у російській літературі трактується дуже противоречиво.

Герцен найточніше визначив зміст і характерність типу «зайвого людини» російського нашого суспільства та російської літератури миколаївської епохи. «Сумний рок зайвого людини, втраченого людини, лише оскільки він розвився на людину, був тоді у поемах і романах, але вулицях й у вітальнях, у селах і. Наші літературні фланкеры шпыняют тепер над цими слабкими мрійниками, сломавшимися без бою, над цими дозвільними людьми, не які вміли найтиться у тому середовищі, у якій жили». На думку Герцена, Печорин стає «зайвим» оскільки у її розвитку йде далі більшості, розвиваючись на людину, і якщо точно — в особистість, що за умови знеособленою дійсності миколаївської Росії, по словами Герцена, «однією з трагічних положень в мире».

На думку Лермонтова, трагедія його часу у тому, що «люди терпляче страждають», а й у тому, що «більшість страждає, не усвідомлюючи цього». У цьому сенсі в Печорине зображений акт інтенсивному розвиткові громадського й особистого самосвідомості у Росії 1930;х. Бєлінський писав: «Знайомлячи суспільство із самою собою, тобто, розвиваючи у ньому самосвідомість, вона задовольняє його найголовнішим і найважливішої під цю хвилину потребности».

Лермонтовская концепція особистості розширювала і поглиблювала можливості художньої типізації. Печорин — типовий характер, але без особливого роду. З одного боку, він породження певних соціальних обставин, середовища проживання і у сенсі представляє собою твердо, окреслене соціальний тип «героя свого часу», з іншого, особистість з її внесословной цінністю, він виходить поза межі, що породили його обставин, соціальних ролей, тобто межі соціального типу, породженого певної епохою й конкретної середовищем, знаходячи вселюдську значимість. Особистість Печорина ширше, целостнее і избыточнее того життєвого змісту, яке вміщує його соціальні ролі, його соціальний статус і в цілому. Поєднання визначеності і невловимості не закритості в особи і характері героя Лермонтова, дало підставу Бєлінському сказати: «Він переховується ми настільки ж неповною і нерозгаданим істотою, як і є в початку романа».

Коли друком роман «Герой сьогодення «, охоронна критика, обізнана різко негативною оцінкою Миколою 1, запевняла читачів у тому, що у романі нічого немає російського, що його «порочне» герой списаний автором у західноєвропейських романістів. Дійшло до те, що невдовзі після фатальний загибелі поета барон Е. Розен висловив «радість» по іронічних нарікань, що Лермонтов убитий вже не напише «другого Печорина». Чимало був у відгуках подібних «критиків» напівнатяків й немає прямих натяків те що, що в герої роману автор зобразив самого себя.

Різку оцінку Печорина дали критики консервативно-охоронного штибу О. И. Сенковський, С. П. Шевирьов, С. А. Бурачок. Зокрема, Бурачок, редактор журналу «Маяк», обурено писав, що образ Печорина є наклепом на російську дійсність і, що «весь роман епіграма», що у ньому «релігійності, російської народності і слідів немає». Бурачок був із від кількості тих критиків, які вважали, автора намалював свій портрет. На що Лермонтов відповідав: " … видно, Русь так створена, що все оновлюється, крім подібних дурниць. Найбільш чарівна з чарівних казок ми чи уникне закиду про замаху образу личности!".

Негативне сприйняття образу Печорина було і в деяких декабристів: Д.І. Писарєва, А. В, Дружиніна, К. С. Аксакова та інших. Так В. К. Кюхельбеккер писав: «Лермонтова роман — створення потужної душі… Усе-таки шкода, що Лермонтов витратив свій хист на зображення такого істоти, як він бридке Печорин».

Близький родич Лермонтова О. П. Шан-Гирей так охарактеризував Печорина: «Лермонтов спостереження дуже вдало зібрав ці риси у герої своєму, якого зробив цікавим, та все ж виставив порожнечу подібних покупців, безліч шкода … від нього суспільству «.

Відкидаючи злісні вигадки критиков-охранителей, що їх презирливо іменував «критиканами», Бєлінський передрікав «Герою нашого часу «довге життя. «Ніхто й уявити ніщо, — писав Пауль про лермонтовською книзі, — на заваді її ходу і витраті, доки розійдеться до останнього примірника; тоді вона вийде четвертим виданням, так буде тривати до того часу, поки російські говоритиме російським языком».

Присвятивши аналізу лермонтовського роману велику статтю, критик показав, що його автору притаманні «глибоке почуття дійсності, вірний інстинкт істини», яке творінню властиві «простота, художня обрисовка характерів, багатство змісту, непереборна принадність викладу, поетичний язык».

Саме там Бєлінський характеризує головні гідності художнього світу Лермонтова, такі, як «глибоке знання людського серця й сучасного суспільства, широкость і ваша сміливість пензля, сила та міць духу, розкішна фантазія, невичерпне безліч естетичної життя, самобутність і оригинальность…».

У працях Бєлінського про Лермонтову, дано усе необхідне достатнє у тому, аби побачити і зрозуміти головні етапи його короткого шляху до літературі - від перших публікацій ранніх творів до видання зборів віршів чотири частинах і по появи роману «Герой нашого часу «.

У працях Бєлінського про Лермонтову, повних любові до поета, презирства і ненависть до його політичним ворогів і літературним «критиканам», склалася настільки обгрунтована і всеосяжна концепція його світосприймання і творчості, яка у своїх головних рисах було прийнято, підтверджено, а потім і Юлії розвинена такими видатними діячами нашої літератури, громадської думки, як А. І. Герцен, Н. Г Чернишевський, М. А. Добролюбов, М.Є. Салтыков-Щедрин.

Усі вони у чомусь доповнював і уточнював судження Бєлінського про Лермонтову, про його романі, в водночас неодмінно підкреслюючи його заслуги у боротьбі Лермонтова, невигубне диво його статей творчість поэта.

Відомий поет і критик. А П. Григор'єв, дуже складно ставився до творчості Лермонтова, на початку 1860-х рр. стверджував з усією визначеністю: «Печорин усім нам тягне надзвичайне і досі пір ще довго можуть захоплювати, і, мабуть, завжди буде захоплювати… заворушеннями неосяжних сил, з одного боку й з'єднанням з водночас північної стриманості через присутність у собі майже демонського холоду самовладання. Адже, то, можливо, цей, як, нервовий пан міг померти з холодним спокоєм Стеньки Разіна в найстрашніших муках, огидні і кумедні боку Печорина у ньому щось напускна, щось міражне, яка взагалі все наше велике світськість… основи само одержувати його характеру трагічні, мабуть, страшні». У ньому, на думку критика, «чуются люди інший, титанічній епохи, готові грати жизнию при усякому зручному і незручної нагоди… Ось це-те своїми сторонами Печорин як був героєм свого часу, але навряд чи жодна з органічних типів героического».

Аз. Григор'єв, хоч і зосереджує всю свою увагу на героїчної боці особистості Печорина, мимохіть все-таки згадує «огидні і кумедні «її особливості. Є й зразки позитивних оцінок Печорина. Так, В.І Левін доходить висновку, що Печорин цілком обгрунтовано може «вважатися першим справді художнім позитивним героєм у російському реалістичному романе».

Крайнощі в оцінках печорінського образу по-своєму свідчить про «багатоскладовий «природі особи, що вимагає себе не одностороннього, а цілісного підходу. Важливо зазначити, що саме скидався для оцінювання свого героя сам автор. І від того: так скидався себе сам герой. Печорин, як передчуваючи ті суперечки, які породить її особистість, хіба що входить у діалог та відносини із своїми майбутніми інтерпретаторами. У знаменну йому ніч перед дуеллю, стоячи одразу на порозі життя і смерть, герой розмірковує: «І, то, можливо, я завтра помру!.. і залишиться землі ні одного істоти, який би зрозуміло мене були зовсім. Одні шанують мене гірше, інші краще, чому, справді… Одні скажуть: він був хороший малий, інші - мерзотник!.. І те, й те буде ложно».

Н.Г. Чернишевський, за Бєлінськ наносив удари «критиканам» котрий звинувачував Лермонтова в наслідувальності. У острополемических «Нарисах Гоголівського періоду російської літератури» Чернишевський немилосердно висміює малограмотні писання С. П. Шевирьова про Лермонтову, присвячених його віршам і «Герою сьогодення». Нелепи зауваження Шевирьова про Печорине, який, на його думку, було любити природу, було вести щоденника й т.п., як і безглузді побажання «вченого критика»: «Якщо можна було злити Бэлу і Мері за одну обличчя, ось було б ідеал женщины!».

У статті «Що таке обломовщина?» Н. А. Добролюбов показав, як змаліли люди, подражавшие Печорину два десятиліття саме його появи у літературі. Добролюбов, а й за них і Щедрін, викриваючи лібералів 60-х та всіх наступних років, користувалися лермонтовскими образами, пристрасним його словом, продолжавшим жити у інших історичних умовах, до іншого время.

А. М. Толстой на урочистому засіданні пам’яті М. Ю. Лермонтова в 1939 року показав, що «Лермонтов за п’ять повістях розкриває маємо досконалість реального, мудрого, високого за стилем і неймовірно прекрасно запашного мистецтва. Читаєш і відчуваєш: тут усе — максимум і менше від, що потрібно як можна сказати. Це глибоко й людяно. Цю прозу міг виплекати лише російську мову, викликаний генієм до вищої творчості. З цієї прози — й Тургенєв, і Гончаров, і Достоєвський, і Лев Толстой, і Чехов. Уся велика ріка російського роману розтікається від цього прозорого джерела, зачату у снігових вершинах Кавказа».

Осмислюючи суперечливість і неодномерность особистості Печорина на більш широкому, а, по суті - і більше глибокому социально-философском плані сучасний дослідник О. Н. Михайлова пише: «Природна, природне, і громадське злиті в герої в суперечливому єдності… Дві музичні людини, наявність яких відчуває у собі Печорин, це людина мислячий і творча людина діючий: водночас них — це природний, потенційний, можливий людина, і той — людина реально діючий, детермінований суспільством. Засуджуючи другого, Лермонтов повністю за першого. Лермонтов показував в герої як його детермінованість сучасним суспільством, а й протилежні тенденції, здатні цю детермінованість подолати». Такої трактуванні дотримувався інший авторитетний дослідник — Б. М Ейхенбаум. Солідаризуючись зі своїми попередницею із цього питання, він помічав: «Михайлова бачить у поведінці Печорина влада об'єктивних громадських умов життя: «Егоїстична жорстокість є також збоченням, внесеним суспільством, у натуру Печорина». З цієї концепції, суспільство з фатальною неминучістю псує первозданну природну сутність людини, іон у тому лише мері залишається людиною, як і здатний протистояти його впливу, зберегти у собі «природного человека».

У. І. Коровін пише: «Проблематика роману визначається особистістю Печорина, де живуть дві стихії - природна, природна, і искажающая її соціальна. Природна, природне початок в Печорине неуничтожимо, але це лише рідкісні хвилини в своєму чистому, безпосередньому вигляді… Природна початок в Печорине скрізь наштовхується на соціальний предел».

Соціальний чи «Герой сьогодення «? Безсумнівно, соціальний — котрі об'єктивно й суб'єктивно. Об'єктивно оскільки всі дії психологія Печорина детерминированы часом, умови існування його покоління середовища; багато вчинків й поліпшуючи властивості характеру Печорина залежні - більшою або меншою мірою — від громадських відносин також моралі, як він те й визнає. Суб'єктивно оскільки соціальний питання в романі як із об'єктів дослідження. Поруч із центральної постаттю ставиться то «пересічна людина» Максим Максимыч, то «діти гір», то «чесні контрабандисти» — социально-экспериментальный характер цього самого ряду зіставлень, начебто, несомненен.

І все-таки не вичерпується художня завдання письменника. Глибина задуму твори на тому, що різні боки життя ставляться тут у пряму залежність від самої людини, як і щаслива доля кожного окремої людини — від суспільно-історичних обстоятельств.

Новаторство Лермонтова в «Герої сьогодення «багато в чому визначається діалектичним підходом до «історії душі людської», легшим основою методу психологічного реалізму. Щоб виявити процес духовного спотворення особистості міцної середовищем, його типовість і неминучість, письменник відтінює формують характер моменти у житті інших персонажів роману, людей добрих і чистих серцем. Максим Максимыч до глибини душі вражений жорстоким байдужістю Печорина під час зустрічі давніх друзів після довгої розлуки. Але жорстока був і Бела, не замечавшая уподобання та відданості штабс-капітана; жорстокі були «чесні контрабандисти», полишили на напризволяще сліпого хлопчика. Соціальна мотивування масових відхилень від людяності. Від моральних вищих ідеалів акцентується Лермонтовим з допомогою властивого нього композиційної прийому. Створюючи великим планом психологічний портрет Печорина, письменник в монологах і щоденнику ретроспективно накидає картину жорстокості душі героя, але водночас створює образ «простої людини», з одного боку, коригувального поведінка Печорина, як і справедливо зазначав Д. Е. Максимов, з другого — уособлює своєю судьбою моральне виправдання Печорина.

У цілому нині «Герой сьогодення «поєднав у собі філософську концепцію з живою аналітичним зображенням національної життя, як глибоких морально-психологічних противоречий.

Перших читачів «Героя сьогодення «вразила незвичайність його художньої формы.

Бєлінському який із критиків встановили, що з кількох повістей виникає в читача «враження цілого роману». «Секрет» цього він бачить у тому, що лермонтовський роман «є біографія однієї особи». Про незвичайній художньої цілісності роману Бєлінський каже: «Тут немає ні сторінки, немає нічого, ні риси, які б накинуті випадково: тут все випливає з однією головною ідеї, й всі у неї возвращается».

Сучасний дослідник Б. Т. Удодов так говорить про композиції роману: «Композиція «Героя сьогодення «не лінійна, а концентрическая. Не лише оскільки всі у ній тяжіє одного центральному герою. Усі частини роману не так окремими сторонами створення єдиного цілого, скільки замкнутими колами, що містять у собі суть твори в усьому обсязі, але в всієї глибині. Накладення цих кола друг на друга не стільки розширює рамки розповіді, скільки поглиблює его».

Чимало суперечок викликає і проблему художнього методу. Це питання одна із самих дискусійних протягом от вже кількох десятилетий.

«У вивченні творчості Лермонтова, — відзначала на початку 1970;х років И. Е. Усок, — проблема його художнього методу — один із найбільш сложных».

Є різноманітні погляду щодо художнього методу. Так, Б. М. Ейхенбаум, розмірковуючи про художньої еволюції Лермонтова, писав: «Прийнято говорити, у загальних термінах, стосовних в однаково і до Пушкіну, і до Гоголя „від романтизму — до реалізму“. Ця формула її замало… Отже оскільки ніби реалізм не змінювався всім пунктом призначення — треба були лише знайти шляхи щодо нього, а романтизм був лише лише неминучим „проходом“ до цього сборному пункту».

Особливо спекотно розгорілися суперечки методі «Героя сьогодення «на V Всесоюзній Лермонтовською конференції у 1962 году, де цій темі приділялося присвячено одразу трьох доповіді. У одному із них метод трактувався як реалістичне твір (В.А.Майков), й інші - як реалістичне з елементами романтизму (У. Р. Фохт), у третій — як романтичне (К.Н. Григор’ян). Пізніше з’явилася робота, у якій зроблено спробу обгрунтувати четверту думку на метод «Героя сьогодення «як синтез романтизму і реализма.

Сам факт можливості таких разноречии і такі контрастів, наявність дійсних, котрі пориваються правді в очі суперечностей у творчості творчому методі Лермонтова багато що свідчать. Реальні протиріччя дійсності породили художній світ Лермонтова.

Не виключено, саме цей «синтетичний реалізм» Лермонтова і тією нове і самобутнім методом, який привніс письменник в російську літературу, і тим збагатив її. І. У. Карташова акцентує на реальної многосложности творчого методу в лермонтовському романі: «Роман Лермонтова — найскладнішої явище російського історико-літературного процесу… |Вочевидь, щодо нього не можна скидатися з однією виміром… в лермоновсом романі очах відбуватися процес переплавлення романтичного в реалістичне. З іншого боку, той процес не завершено. Роман виявляється за межею двох художніх методов».

У цілому нині «Герой сьогодення» поєднав у собі філософську концепцію з живою аналітичним зображенням національної життя, її глибоких морально-психологічних противоречий.

У художньому відношенні роман був синтез романтичних засобів художньої виразності, які накопичили багатющий досвід відображення духовному житті людину, із засобами об'єктивного спостереження дійсності. Взаємодія цих двох сфер на стадії, відбитій мистецтвом Лермонтова, представляло картину стилістичній неоднорідності. Нерідко на роботах присвячених співвідношенню романтичної і реалістичної «стихій» у творчості Лермонтова, починаючи з досліджень Б. М. Ейхенбаума, В. В. Виноградова, О. Н. Соколова і по нашого часу, можна зустріти «кількісні» критерії у визначенні еволюції методу Лермонтова від романтизму до реалізму: свідчення про зростання простоту мови письменника, на увеличивающуюся об'єктивність його образів, зменшення експресивних і елементарно контрастних засобів вираження і т.п.

За законами діалектики протилежність між кількістю і якістю зніметься в категорії заходи — в нерозчленованому художньому єдності, якщо говорити естетику. Розвиток завжди несе як елементи новацій, але і елементи збереження. Саме тому можна нескінченно вловлювати у Лермонтова романтичні стилістичні елементи при випереджальному зміні художнього метода.

Говорячи конкретніше про епоху першої третини в XIX ст., можна сформулювати діалектику народження нового методу словами Герцена: «Поки класицизм і романтизм воювали … зростала більш і більше щось сильне, могутнє; воно минуло з-поміж них, і де вони дізналися володаря по царственому виду його; воно сперлося одним ліктем на класиків, іншим на романтиків і стало вищий від них, — як „влада имущее“; визнала і одних та інших і відреклося від нього обох… Мрійливий романтизм став ненавидіти новий напрям за його реализм».

Надзвичайна врівноваженість гармонійність стилю «Героя нашого часу «, поєднання для ньому простоти і труднощі, прози і поезії, розмовної жвавості і літературному правильності дали разом той неповторний, не тускнеющий від часу стиль, про яку Н. В. Гоголь сказав так проникливо: «Ніхто не писав ми такий правильної, такий прекрасної, такий запашної прозой».

1. Бєлінський В. Г. Пушкін, Лермонтов, Гоголь. Обраний. статті. М.: Дет. Літра, 1970 г. 2. Долинина М. Печорин й наша час. Л.: «Дет. Лит-ра.», 1970 г. 3. Рез З. Я. М. Ю. Лермонтов у шкільництві. Л.: Учпедгиз, 1963 г. 4. Б. Т. Удодов. Роман М. Ю Лермонтова «Герой сьогодення «. М.: Просвітництво, 1989 г. 5. Історія російської літератури. Під ред. О. Н. Купреяновой, Л. «Наука», т.2, 1981 р 6. М. Ю. Лермонтов у російській критиці. Сб. статей /Сост., вступ. У розділі ст. І примеч. К. Н. Ломунова. — М.: Рад. Росія, 1995 г.