Музика та театральне мистецтво козацької доби

МУЗИКА

Друга половина XVII-XVIII ст. в історії української культури — важливий період і з урахуванням розвитку музичного барокового мистецтва, що увібрало традиції попередніх музичних шкіл. Музичні магазини як перші професійні об'єднання народних музикантів виникли ще в кінці XVI ст. в Західній Україні і впродовж XVI-XIX ст. діяли майже в усіх великих містах України. Оскільки в українських землях не було грунту для сприйняття ранніх форм західноєвропейської опери, різновидів інструментального ансамблю і світської пісні, українське професійне мистецтво розвивав традиції церковного мелодійного співу та хорової музики без супроводу інструментів — а капела.

З системи вокальних жанрів українські художники виділяють лише партесний хоровий концерт (церковне хорове багатоголосся) з восьми — двадцяти самостійних партій. З середини XVII ст. відбувається перехід від григоріанського хоралу церковного одноголосного співу до багатоголосного партесного, тобто хорового співу за партіями, в яких кожен голос веде свою мелодію. Партесний концерт, що складався з чотириголосся (басу, тенора, альта, дисканту, потребував знань з теорії музики, правил гармонії, композиції, голосознавства. Теоретичні основи партесного співу розробив український композитор, хоровий диригент і пецатот М. Дилецький (ок. 1650−1723) і виклав їх у посібнику «Граматика мусікійська» (1677).

У XVII-XVIII ст. в Україні склалася мережа музичної освіти. Одним з найдавніших в Україні музичних навчальних закладів була Січова співацька школа (остання третина XVII ст. — 1709, 1734−1775), де готували фахівців для церковних хорів. У першій половині XVIII ст. центр музичної культури зосереджується в Києво-Могилянській академії. У школі сформувалася чітка система музичної освіти, яка поєднала теорію музики і педагогіку. При Києво-Могилянської академії були хор і оркестр, відрізнялися високим професіоналізмом. В академії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745−1777) та Артемій Веделъ (1767, за іншими даними — 1770,1772 — 1808), творчість яких досягла європейських висот.

Відомим закладом музичної освіти була Глухівська співацька школа, заснована 14 вересня 1738 р. В ній навчалося 20 осіб, з яких десять кращих студентів щороку направлялися до Петербурга. Школа давала знання з партесного співу, музичної грамоти, гри на скрипці, гуслях, бандурі, готувала співаків для Придворної капели. З цієї школи вийшов відомий український композитор Дмитро Бортнянський (1751−1825).

Творчість М. Березовського і А. Веделя є перехідною від бароко до класицизму, а феномен музики М. Березовського, який «нашою мовою заговорив з цілим світом», полягає в поєднанні бездоганного професіоналізму європейського рівня з українськими фольклорними традиціями. На музичній стилістиці А. Веделя відбився його тісний зв’язок з Україною, що знайшло свій вияв у «ніжно-ліричному і чутливому характер української ментальності», а його трагічна доля — в українських мінорних думах і народних піснях. Музика Д. Бортнянського, Р. Березовського і А. Веделя, вийшовши з надр українського музичного мистецтва, зберегла свої українські коріння, збагатила інші культури.

Інструментальна музика не досягла такого рівня, як хоровий партесний спів. У середині XVIII ст. поширення набув романс — жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виконувалися в супроводі фортепіано або гітарі. Популярними стали романси «їхав козак за Дунай». Килимовського, «Всякому городу нрав і права» Г. Сковороди, «Дивлюсь я на небо». Петренко.

Після приєднання України до Росії в усіх 10 полках Лівобережної України діяв штат полкової музики, що складався з 6−9 виконавців, які грали на трубах, сурмах, пищалках та литаврах. При гетьманах існувала «генеральна» військова музика. Під час поїздки гетьмана І. Мазепи до Москви в 1689 р. його супроводжували 12 музикантів.

ТЕАТРАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Складовою мистецької культури України було театральне життя. Український театр XVII-XVIII ст. називають ще театром козацького бароко. Під впливом західноєвропейського театру він набув чітких форм, спираючись на традиції народного й релігійного театру. Театральне життя XVII ст. відбувалося насамперед у школах. В українському шкільному театрі поряд із п'єсами значне місце належало декламаціям й діалогам, що писалися на різні теми, прославляючи світські події. Серед них були пояснювальні, дорадчі, судові, подібні гербових, вірші. Найпоширенішим в Україні був такий тип декламацій і діалогів, що робив предметом зображення будь-релігійне свято («Похвала на пресвітлий день Воскресіння Христове» Кирила Транквіліона-Ставровецького). Послідовне читання декламацій і діалогів переривалося не лише сценічним рухом, але й музикою. Часто в шкільних п'єсах обігрувався такий бароковий мотив, як «світ — театр», який акцентував увагу на мінливості, марнотності та швидкоплинності життя.

Дуже часто на шкільній сцені застосовувалися прийоми передачі високого через низьке, використовувалися переходи з області в область духовного земного і плотського, що було характерним для бароко. Твори низького бароко виникли в середовищі учнів тогочасних українських шкіл, насамперед Києво-Могилянської академії, які володіли технікою високих жанрів — містерій (релігійна драма на біблійні сюжети), мораліте (п'єса повчального характеру з алегоричними дійовими особами) і часто синтезували їх засобами народного мистецтва.

Містерії інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа, а герої (їх могло і не бути) з’являлися на сцені незалежно від дії. Театральне дійство відбувалося в живій емблематичній картині, яка ділилася на образотворчу і словесну частини. У У містеріях не тільки біблійний, але і світський, зокрема історичний сюжет.

Найулюбленішим жанром була драма. У XVII ст. вона являла собою віршований діалог, що своїм корінням досягав обрядових пісень. Драми називалися шкільними, бо створювались у навчальних закладах. До середини XVIII ст. в Україні існувало близько 30 драматичних творів: шкільних драм, діалогів, декламацій. їх авторами були викладачі Києво-Могилянської академії та колегіумів, духовенство, а виконавцями — студенти. Популярність мали п'єси різдвяних і великодних циклів, що відбивали звичаї, побут, життя народу. До них належали драми Р. Кониського («Воскресіння мертвих»), Ф. Прокоповича («Володимир»), Д. Туптало («Про причащань святих тайн») і ін Драми писалися також на морально-етичні та історичні теми («Милість божа», «Про святу Катерину», «Царство людської натури», «Про Олексія, чоловіка Божого» та ін).

Як правило, до шкільних драм XVII-XVIII ст. додавались інтермедії та інтерлюдії - короткі одноактні комічні п'єси буденно-гумористичного змісту, що ставилися в антрактах між діями драми і трагедії. У ряді випадків зміст інтермедії був пов’язаний з темами, що розвивалися в основних п'єсах, але в основному вони були сюжетно незалежними. Головне призначення інтермедій полягало в тому, щоб розважити глядача втомленого серйозною дією, яка розігрувалася в п'єсі.

Головними героями інтермедій та інтерлюдій були персонажі з простолюду, які розмовляли кожний своєю народною мовою: українці - українською, росіяни — російською, білоруси — білоруською, а драматичні твори писалися рідною книжною мовою. Змістовно інтермедії були продовженням тодішнього життя, широко використовуючи мотиви і сюжети української народної поетичної творчості, матеріал популярної книжкової анекдотичної і сатиричної літератури. Тому вони користувались особливою популярністю серед народу.

До нас дійшло понад 40 українських інтермедій, з яких інтермедіями у власному розумінні цього слова слід вважати інтермедії Якуба Гаватовича, поміщених в його трагедії про Іоанна Хрестителя, і Р. Кониського «Воскресенія мертвих» (1747).

Саме інтермедії почали український театр.

Український театр XVII — XVIII ст., незважаючи на різноманітні західноєвропейські впливи і свідоме прагнення такого драматурга, як Ф. Прокопович, наблизити його до класицизму, слідував бароковим театральним традиціям.

Переслідування українського культурного життя царським урядом, що особливо загострилося на початку XVIII ст., не дало українському театру доби козацького бароко досягти вершин театру Західної Європи. Остаточне формування класичного театру було сповільнено. Наприкінці XVIII ст. митрополит С. Мстиславській зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберіг український театр, розвинули його в напрямі світської сатиричної комедії вертепні вистави, що з’явилися в Україні в першій половині XVII ст. і поєднали в собі релігійну драму, світську гру та елементи усної народно-поетичної творчості.

Найбільш цікавими у вертепній драмі були сцени з народного життя зі співами і танцями. У вертепних виставах переважали мотиви соціального характеру і відбилося народне світобачення.

Найдавніші тексти вертепної драми збереглися з другої половини XVIII ст. (Сокирницкий вертеп, 1771). До наших днів дійшло кілька десятків текстів вертепної драми.

У XVIII ст. набув поширення кріпосний театр, що створювався в маєтках української шляхти. Гетьман Кирило Розумовський утримував при своєму дворі власний театр і оркестр. Там діяла велика капела співаків-кріпаків — близько 40 осіб, яку очолював А. Рачинський (1724−1794). У театрі К. Розумовського, згідно з тогочасною модою, ставились популярні тоді італійські опери. У нього ж була найбільша в Європі нотна бібліотека.

Український шкільний театр можна вважати зародком професійного театру. Однак у своїй основі український театр не вступив строгості і героїки класицизму, а залишався ефектним бароковим видовищем, пишним в словесному і сценічному оформленні.

У XVII-XVIII ст. українська література, що також розвивалася в контексті європейського бароко, набула своєрідності та оригінальності. Насамперед це виявилось у різномовності літературних творів. Поряд із староукраїнською літературною або церковнослов’янською мовою застосовувалась латина та польська мови. Література цього періоду була різножанровою і різноманітною за тематикою. Сюжети для творів письменники брали із сучасного їм життя, а героями ставали вихідці з усіх станів суспільства.