История радянської космонавтики

Московский Державний Технічний Університет імені Баумана факультет Фундаментальні науки. Реферат з історії батьківщини студента группы.

ІСТОРІЯ РАДЯНСЬКОЇ КОСМОНАВТИКИ.

пілотовані польоти й дослідження інших планет.

[pic].

Вступление.

Навіщо люди поринули у космос? Навіщо ми витрачаємо стільки зусиль і коштів на досягнення інших планет, багатомісячну роботу людей космосі, високовартісні апарати носії? Для людей, які називають себе мислячими практично придумані відмовки: мовляв, бачите, скільки користі вже приносять нам супутники — супутникове телебачення, навігація, пророцтво погоди, розвідку корисних копалин тощо. буд. тощо. п. .

Насправді тих осіб, котрі й створюють цю техніку надихають насамперед не існуючі режими та прийдешні блага, які несуть людству освоєння Космосу і навіть рішення багатьох наших земних проблем рахунок цього, а просте людське цікавість. Бажання подивитись зворотний бік Місяця, зазирнути під хмарний шар Венери, з’ясувати є на Європі (супутник Юпітера). І ще одне, найголовніше — бажання упевниться, що ми єдина у Всесвіті. Є чимало непрямих свідчень, що це так, однак коли ми досі не знайшли у Космосі як сліди інших цивілізацій, а й сліди органічного життя, попри всі наші спроби. Пошуки продолжаются.

Нашу країну було піонером у дослідження космосу. Космічна галузь довго була ми символом прогресу, предметом законної гордості нашої країни. Космонавтика була часткою політики — наші космічні досягнення мали «вкотре продемонструвати перевагу соціалістичного ладу ». Тож у офіційних звітах і монографіях з великою помпою описувалися наші досягнення і скромно замовчувалося невдачі, а головне про успіхи наших головних опонентів — американців. Нині з’явилися, нарешті, публікації правдиво, без зайвої помпезності і із великою часткою самокритики розповідають про те як проходило ми дослідження міжпланетного простору й бачимо, що не йшло легко і гладко. Це нітрохи не применшує досягнень нашої космічної галузі - навпаки свідчить про твердості і дусі людей, попри невдачі які йшли до цели.

Первые шаги.

Основоположником сучасної космонавтики з права вважається великого русского ученый-самоучка К. Э. Циолковский, який ще наприкінці ХІХ століття висунув ідею про можливість необхідності освоєння людиною космічного простору. Спочатку ці думки були опубліковані їм у вигляді науково — фантастичних повістей, та був, в 1903 р. опубліковано знаменита робота «Дослідження світових просторів реактивними приладами », де він показав можливість досягти космічних швидкостей та інших небесних тіл з допомогою ракети на рідкому паливі. Згодом Ціолковський опублікував і інших робіт присвячених ракетній техніці і освоєння космоса.

У Ціолковського з’явилися послідовники і популяризатори як і нашій країні, і там. У Америці - професор Годдард, що у 1926 р. — побудував і відчув у польоті першу у світі ракету на рідкому паливі. У Німеччині Оберт і Зенгер. У нашій країні популяризатором ідей Ціолковського став у, частковості, Я. И. Перельман (автор «Цікавою фізики «та інших. книжок цікавого жанру).Деякі інженери і науковці розпочали подальше розвиненіша його идей.

У 1918 р. у Новосибірську вийшла книжка Ю. В. Кондратюка «Тим хто читатиме щоб будувати », у якій автор дає оригінальний висновок формули Ціолковського, пропонує схему триступеневої кислородно-водородной ракети, орбітального космічного корабля, аэродинамическое гальмування у атмосфері, гравітаційний маневр, схему польоту на Місяць (саме з таку схему летіли американці т.к. вона була оптимальної). Прикро, що цей талановитий інженер не зміг брати участь у створенні ракетної техніки — в 30-ых його у в’язницю «за шкідництво «(він займався тоді будівництвом елеваторів) потім випустили, але загинув під час войны.

У 1924 р. з’явилася робота іншого інженера, захопленого ідеєю міжпланетних повідомлень — Ф. А. Цандера «Перельоти інші планети «в якій він запропонував комбінацію літака з ракетою. У 1931 р. були організовані дві громадські групи вивчення реактивного руху (ГІРД) — у Москві - під керівництвом Цандера й у Ленінграді під головуванням В. В. Разумова. Спочатку вони призначалися лише ведення пропагандистської і просвітницькою деятельности.

Ще 1929 р. у складі Газодинамічної лабораторії (ГДЛ) (финансировавшейся державою) була створена підрозділ Глушка для розробки електричних і рідинних ракет (ще раніше включилися Глушка пропонував проект «Гелиоракетоплана «- дископлана, постаченого электроракетным двигуном що харчується від сонячних батарей — досить сміливий для 20-ых років проект). 1932;го р. московському ГИРДу державою було надано експериментальна база для будівництва та випробування ракет, яке начальником призначається молодий випускник МВТУ, активні учасники створення ГИРДа С. П. Корольов. У наступного року з урахуванням цієї групи і з ГДЛ створили Реактивний науково — дослідницький інститут (РНИИ). Держава підтримувало ракетників зовсім на з бажанням наблизити вихід людства на світовий простір, та якщо з «оборонних «міркувань — вже було ясно, що ракета ця грізна зброю, інші країни, особливо Німеччина, вели активні дослідження, у цьому напрямі. Викликала інтерес військових і можливість застосування ракетних прискорювачів на бойових літаках, яких недалеко був і до реактивної авіації .

Новостворений інститут активно заходився працювати. У 1933 г. був зроблено запуск першої радянської ракети на гибридном паливі (тверде і рідке) ГИРД-09, конструкції М. До. Тихонраваова. У тому ж року відбулася пуск першої вітчизняної ракети на рідкому паливі ГІРД — Х, конструкції Цандера. Наприкінці 30-ых років під керівництвом Корольова побудували і випробуваний ракетоплан РП-318−1 з двигуном конструкції Глушка. Тоді була і випробувана перша автоматична крилата ракета 212 конструкції Корольова і з двигуном Глушка. 1939;го -1941 рр. в РНИИ було побудовано під керівництвом Ю. А. Победоносцева ракетні установки залпового вогню — «катюші «. Як бачимо, РНИИ працював у основному для військових, інших країнах склалася тоді схожа ситуація — реактивні апарати, які піднесуть пізніше особи на одне небеса, спочатку створювалися знищення собі подобных.

Слід згадати також такій важливій подію, як створення в нас у країні мабуть першого навчального закладу, по підготовки фахівців для ракетно-космічної галузі - в 1932 р. у Москві за ініціативи ГИРДа було організовано інженерно — конструкторські курси. На курсах читали лекції визначні радянські вчені, зокрема, творець теорії воздушно-реактивных двигунів Б. С. Стечкин, одного з засновників авіаційної медицини Н. М. Добротворский (що тоді там читали курс фізіології висотного польоту). Випускником цих курсів був, зокрема, И. А. Меркулов — творець прямоточного воздушно-реактивного двигуна (ПВРД). 1939;го р. випробували перша група у світі двоступенева ракета з ПВРД його конструкції. Хоча в авіації, ні з космонавтиці ці двигуни застосування не знайшли, останнім часом інтерес до них відновився у зв’язку з створенням багаторазових транспортних космічних систем, т.к. ПВРД, котрий черпає кисень із довкілля, дозволить різко зменшити необхідну кількість пального на борту.

От ФАУ-2 до першого спутника.

У роки Другої Першої світової найбільш досконала ракетна техніка була створена фашистської Німеччини — це передусім побудована до 1942 р. одноступінчата балістична ракета з РРД ФАУ-2, конструкції Вернера фон Брауна. З їхньою допомогою фашисти обстрілювали Лондон, запускаючи ракети з узбережжя окупованій Франції. У 1943 р. було проведено випробування винищувача з РРД Мессершмитд-163 В з двигуном Вальтера, однак у авіації більш перспективними представляли ВРД, які німецькі конструктори не встиг досить вдосконалити до поразки Німеччини в войне.

До 1943 р. он Браун розробив проект двоступінчастої міжконтинентальної (!) балістичної ракети А9/А10 (Фау-3), злітної масою близько 100 т. (!). Цього року Фау-3 зробила 18 стартів, 16 із яких закінчилися вибухом. Наступного року було виготовлено 30 стартів, даних про яких не знайдено. Фау-3 призначалася для обстрілу Нью-Йорка. Наводити в мета мав пілот — передбачалося що лише по наведення він залишить ракету зі спеціальним парашутом та її підбере підводний човен. Для цього було набрано перший історії загін космонавтів, проте даними у тому, були люди прийшли на борту які стартували ракет ми маємо. Німецьким конструкторам вдалося зробити це, навіть СРСР зробити більш як через 10 років — адже такий ракеті цілком можна вивести на орбіту штучний супутник. Є думка, що у цієї ракеті німці ще в часи війни вивели людини у космос — вважаю це вигадкою т.к., уперших, для орбітального польоту Фау-3 було все-таки слабенька (а суборбитальные польоти не маючи виходу на орбіту можна віднести до космічним з великою натяжкою), а по-друге, в 1944 р. у Німеччини були інші проблеми, ніж космічні польоти .

Поразка Німеччини припинило подальше розвиненіша цієї ракетної техніки (можливо до великого щастю для людства), та її потенціал на цій галузі був буквально розтягнуто союзниками. Основні трофеї дісталися американцям, наступавшим із Заходу і який прихопив тримав там заводи, полігони і КБ. У полон до них перепало більшість німецьких конструкторів на чолі з фон Брауном, що згодом плідно працювали над американської ракетної технікою. Нам трофеїв майже дісталося, проте наші конструктори все-таки зуміли добути креслення і грунтовно вивчити німецьку техніку. Отже ракетно-космічна техніка в обох «космічних «державах почала розвиватися з урахуванням німецького досвіду. Перші балістичні ракети у СРСР та було власне копіями Фау-2.

У 1946 р. (а фактично вже відразу після розгрому Німеччини) почалося гостре протиборство СРСР та в усіх галузях економіки, науку й техніки, за межею конфлікту, яке здобуло із подачі У. Черчілля назва «холодної громадянської війни », і викликане прагненням обох держав до світової господству.

У 1945 р. США з’явилося атомну зброю і плани нанесення ядерних ударів за СРСР. Однак у 1949 р. атомна бомба з’явився й у у Радянському Союзі, а 1953 ми мали підірвана перша термоядерна бомба. Тепер ядерну зброю було в кожної з протиборчих сторін, і велика увагу стало приділятися засобам його постачання. Т. до. Бомбардувальник був занадто вразливий і уповільнений, починаються робота зі створення міжконтинентальних балістичних ракет.

У 1946 р. С. П. Корольов призначили головним конструктором ОКБ, які мали проектувати багатоступінчасті балістичні ракети. У 1948 р. відбувся політ першої вітчизняної балістичної ракети Р-1 (колишньої, щоправда, майже точної копією ФАУ-2). У 1951 р. було прийнято на озброєння ракета Р-2, з дальність польоту 600 км, а 1956 г. — ракета Р-5М, з дальність польоту 1200 км. У 1954 р. була створена ОКБ М. К. Янгеля, яке зайнялося розробкою бойових балістичних ракет довгострокового хранения.

Крім бойових ракет у Радянському Союзі з 1949 г. регулярно запускалися науково дослідницькі ракети В-1Е, В-2А, В-1А (створені з урахуванням балістичних ракет) та інших., з допомогою яких досліджувалися верхні верстви атмосфери, космічні промені, і навіть поведінка піддослідних тварин (собак) під час польоту. Таким чином закладався фундамент майбутньої польоту до космосу человека.

Одноступінчаті ракети було неможливо задовольнити військових — їм була потрібна багатоступінчаста міжконтинентальна ракета, здатна доставити «вантаж «до будь-якої точки земної кулі. Розробка такий ракети велася в ОКБ Корольова, але на її запуску старий полігон Капустін Яр не годився й у 1955 г. в Казахської степу, недалеко від залізничної станції ТюраТам почалося будівництво нового полігону, який досі іменується космодромом Байконур, хоча до селища Байконур від космодрому далеченько. Така назва вибрали, певне, із міркувань заплутування «ворожих шпигунів ». «Ворожі диверсанти «напевно ночами снилися партійним чиновникам, оскільки вони відхилили початковий проект, де старт займав височини, вважаючи, що що стартує ракета в такому разі занадто вразлива і перенесли пуск деінде. Геологорозвідку там зробити ще не встигли, і коли почали рити котлован, будівельників чекав «сюрприз «- в безводній степу вони виявили підземний резервуар із жовтою водою, сильно затруднивший будівництво. Якби винахідливість і героїчний працю будівельників, то старт ще не встигли б завершити до терміну і тоді ще невідомо, чий супутник було б первым.

У 1957 р. будівництво космодрому завершилося, й почалися льотні випробування нової двоступінчастої балістичної ракети Р-7. Після трьох невдалих спроб вдалося нарешті домогтися стійкого польоту ракети. Р-7 була сомой великий і сильною ракетою того часу — її злітна маса становить близько 300 т. а довжину вона мала близько 30 м. «Сімка «була побудована ОКБ Корольова, двигуни створювалися під керівництвом Глушка, а систему управління — під керівництвом Пилюгіна. Ця конструкція виявилася чемпіоном довголіття у такому новий одяг і швидко що розвивається галузі, як космонавтика — ракета «Союз », по сьогодні що доставляла космонавтів на орбіту, їсти, ні що інше, як вдосконалена «сімка «з доданої третьої ступенью.

Створення потужної ракети-носія дозволило нашій країні виходити лідируючі позиції з дослідженні космосу. 4 жовтня 1957 г. Р-7 вивела на орбіту перший штучний супутник землі То справді був алюмінієвий кулю діаметром 58 див, та величезною кількістю 83 кг, обладнаний радіопередавачем. Вперше створений людиною апарат досяг першої космічної швидкості. Про цю подію прийнято вважати початком космічної ери — ери практичної космонавтики. Зв’язок із першим супутником тривала 20 діб (настільки вистачило заряду батарей), після чого ще близько двох із половиною місяців кружляв над землею, доки згорів в щільних шарах атмосфери. У цього експерименту вивчалася іоносфера землі і можливість встановлення зв’язки й з космічним апаратом, і навіть (у ході спостереження за рухом супутника) верхні верстви атмосферы.

Після першим супутником 3 листопада відправили другий (триступінчатим варіантом ракети), масою 508 кг. (!), запущений до до того ж досить високу орбіту. У цьому супутнику перебував перший «космонавт «- собака Лайка. Досліджувалася життєдіяльність тварини космічних умовах. Третій супутник мав масу 1327 кг. і він призначений на дослідження космічного простору й геофізичних досліджень. На супутнику вперше встановлено сонячні батареи.

Запуски перших супутників переслідували як наукові мети, а й мали продемонструвати міць наших балістичних ракет. Можливості американських ракет тоді залишали бажати кращого — запущений ракетою «Юпитер-С «у лютому 1958 р. супутник «Експлорер «мав масу тільки 14-ти кг.

У ракета-носій «Блискавка «(Р-7, доповнена ще двома сходами) вперше досягла другий космічної швидкості, і вивела до космосу станцію «Луна-1 », масою 1472 кг. «Луна-1 », пройшовши у 6 тис. км. від поверхні нашого супутника вийшла орбіту навколо сонця. Зв’язок із станцією підтримувалася до відстані 600 тис. км. (рекорд на той час). У вересні цього року станція «Луна-2 «досягла поверхні Місяці (просто впала її у). Вперше створений людиною апарат досяг поверхні іншого небесного тіла. До речі, Годдард ще 20-ых рр. збирався «послати снаряд на Місяць », але тоді це проект справедливо викликав скептичні зауваження ученых.

Обидва ці запуску, як бачимо, небагато дали науці, і носили скоріш «спортивний «і пропагандистський характер. Однак у жовтні тієї самої «місячного «року до нашої небесної сусідці вирушила станція «Луна-3 », споряджена фотокамерою. Воно скоїло обліт місяця і передала на грішну землю знімки місячної поверхні, зокрема її зворотного боку, невидимою з Земли.

Пилотируемые полеты.

Запуски перших супутників і «лунников », безумовно, справили величезне вразити світову громадськість і показали високий рівень розвитку науку й техніки у Радянському Союзі. Але політ людини у космос було б, безумовно, ще більше ефектним подією, і наші космічні «фірми «почали проектування першого пілотованого корабля. Тим паче, що американці теж працювали над подібним проектом, а М. Хрущов твердо вирішив перегнати Америку у всем.

І було в стислі терміни (від першого супутника до першого космонавта минуло менше чотирьох років) побудувати апарат, у якому людина могла кілька діб перебуває у космосі, та був благополучно повернуться на грішну землю. При такі умови пріоритет віддавався швидкості розробки та надійності, а чи не досконалості технічних рішень. Корабель «Схід «влаштували порівняно просто, але надійно (пригадаємо, чимало пілотований «Схід «не зазнав аварии).

Корабель був кулю, покритий товстим шаром теплоізоляції (з великим запасом), якого з двох металевих стрічок кріпився приладовий відсік з гальмівним двигуном. У кулі перебував космонавт і системи життєзабезпечення. Форма кулі було обрано тому, що її поведінка біля входу до атмосферу добре вивчено, але в аеродинамічні дослідження за інші форми не було часу. Система посадки було також досить просте — сопло гальмівного двигуна наводилося суворо на Сонце, двигун включався і апарат линув до Землі. Далі спрацьовував один єдиний пиропатрон, разрывавший металеві стрічки і що відокремлювали приладовий відсік, і «кулька «робив аэродинамическое гальмування у атмосфері. Системи м’яку посадку був, і тому в розквіті кількох кілометрів пілот катапультувався. Щоб гальмівний двигун дав імпульс у потрібному напрямку момент спуску вибирався так, щоб сонце займало тим часом відповідне положення щодо корабля. Запасного двигуна був, і тому корабель припускали запускати ж на таку орбіту, аби за тиждень — дві вона сама ввійшов в щільні верстви атмосферы.

Перші кораблі цієї серії були безпілотними. Там відпрацьовувався сход з орбіти, і навіть вивчалося поведінка піддослідних собак. В одному з цих кораблів благополучно злітали Бєлка й Стрілка. Дві інші «собачих «екіпажу, внаслідок несправностей систем посадки, на грішну землю повернути зірвалася. Кораблі наступній серії призначалися вже в людини, але у у перших двох польотах їх пасажирами був манекен і піддослідні собаки. У результаті польоту перевірялася двостороння радіозв'язок, навіщо з орбіти передавали запис биттів людського серця. Ці радіосигнали впіймані поруч радіоаматорів, що було привід для чуток про нібито невдалі спроби запуску людини у космос, зроблених у СРСР ще до його польоту Гагарина.

На початку 1960 р. створили Центр підготовки космонавтів і з льотчиківвинищувачів набирається перший загін космонавтів. Перший політ людини мав відбудуться грудні 1960 р. але його відкладений через страшної катастрофи на Байконурі - на стартовому столі вибухнула балістична ракета Р-14 (ОКБ Янгеля). Загинули десятки людина, зокрема члени державної комісії в главі з маршалом Недєліним (офіційно було оголошено, що він загинув автокатастрофі). Виникла небезпека, що американці обженуть нас політ було заплановано на травень 1961 г. (хоча це був суборбитальный політ, але першим людиною у космосі був би все-таки американец).

Проте 12 квітня 1961 г. третьому у серії кораблі «Схід «.

Ю.А.Гагарин зробив перший космічний політ і благополучно повернувся на Землю. Щоправда, політ проходив негаразд гладко, як повідомляв ТАРС. Корабель було виведено на зависоку орбіту, і якби відмовив гальмівний двигун упав на Землю не через 10 днів, як передбачалося, а ще через 50, потім ресурси системи життєзабезпечення розраховані були. На щастя, гальмівний двигун спрацював нормально і корабель кинувся до Землі, але одне із рознімань, що з'єднували спускний апарат з приладовим відсіком не розійшовся, і відсік волочився за які спускалися апаратом поки злощасний провід не згорів в атмосфере.

На висоті приблизно 7 км. космонавт катапультувався спокійно приземлився. Тривалий час ми якось замовчували те що, що пілоти перших кораблів мали катапультуватися. Так було в одній праці сказано «космонавти … могли … або залишатися до приземлення в кораблі, або катапультуватися ». Що стосується, якщо космонавт зостався б у кораблі, позаздрити і було важко — про цьому промовисто свідчать вм’ятини й тріщини, решта на спущені апаратах після жорсткої посадки. Відбувається ця напівправда від цього, що у правилам Міжнародної авіаційної федерації рекорд фіксується в тому разі (а політ Гагаріна був, безумовно, рекордним), коли пілот в останній момент посадки був у літальному апараті. Тож у офіційному відліку було туманно сказано що пілот приземлився разом із які спускалися аппаратом.

Цілі своєї ми не досягли — політ Алана Шепарда відбувся через майже місяць після Гагаріна, а «справжній «орбітальний політ Дж. Глена відбувся лише лютому наступного. На той час в Союзі було зроблено вже друге орбітальний політ — політ Г. С. Титова, який тривав більше доби. У цього польоту з’ясовувалося впливом геть людський організм тривалого перебування у космосі. Титову першим довелося зіштовхнуться зі «супутникового хворобою «- коли людину починає «колихатися «в невагомості. Зараз відомо, що це симптоми з’являються у перші ж дні польоту і викликані адаптацією організму до невагомості, але це викликало великі побоювання все й розробили спеціальні методи тренування вестибулярного апарату космонавтов.

Торішнього серпня 1962 г. над планетою виявилося одразу дві корабля «Восток-3 », пілотований А. Г. Николаевым і що стартував через день «Восток-4 «пілотований П. А. Поповичем. Кораблі летіли у невеликому видаленні отже космонавти змогли побачити кораблі одне одного й останнім було встановлено двостороння зв’язок. Вперше зображення космонавта у кабіні під час польоту передали по центральному телебаченню. Космонавти провели у космосі четверо і три діб соответственно.

Наступного році ми вирішили довести всьому світу, кожна кухарка не лише вміє управляти державою, а й космічним кораблем. Ще 1961 г. до загону космонавтів були набрані жінки. А червні 1963 г. потім кораблем до «Схід -6 «зробила політ колишня працівниця текстильної в промисловості й парашутистлюбитель В. Н. Терешкова. Воно скоїло спільний політ з В. Ф. Быковским, яке лежало в виведене до космосу двома днями раніше «Востоке-5 ». Після триденного групового польоту космонавти благополучно приземлилися і Терешкова стала в такий спосіб першої жінкоюкосмонавтом.

У 1961 г. відразу після польоту Гагаріна президент США Дж. Ф. Кеннеді оголосив національну програму, метою котрої була висадка астронавтів на Місяць. У першим кроком для реалізації цього мав стати проект «Джеммини », що передбачав запуск кораблів з екіпажами з двох чоловік, й відпрацьовування ними таких заходів, як у відкритий космос, стикування і розстикування, 14-суточное перебування людей космосі, необхідні місячних миссий.

Оскільки ми щосили намагалися зберегти лідируючі позиції з освоєнні космосу (чи навіть видимість лідерства), потрібно було також розробляти принципово новий багатомісний корабель. Але польоти «Джеммини «передбачалися вже у !965г. і наш новий корабель «Союз «року встигав до цього терміну. Тоді у політ було вирішено відправити модернізований «Схід », розрахований екіпаж із трьох человек.

У !964г. нова ракета носій «Союз «(побудована з урахуванням тієї самої Р-7) вивела на орбіту корабель «Схід », на якому у світі перебувало одразу трьох космонавта: командир В. М. Комаров, космонавт-исследователь К. П. Феоктистов і лікар Б. Б. Егоров. Вперше космонавти летіли без скафандрів (інакше, напевно, і помістилися в тісну кабіну), потім кораблем до з’явився резервний гальмівний двигун, і система м’яку посадку (запустити трьох було б проблематично) Пробувши у космосі добу корабель благополучно приземлився. Примітно, що того рік спостерігалося якесь затишшя — це була єдина пілотований політ (з обох сторін).

У тому 1965 г. стартував «Схід -2 «з П. И. Беляевим і А. А. Леоновым на борту. На пароплаві була обладнана розсувна шлюзова камера для виходу у відкритий космос, який був успішно здійснено Леоновим. У вільному просторі, він пробув 12 хв. і навіть віддалився від корабля на відстань до 5 м. При повернення корабель, щоправда, виникла проблема — скафандр роздуло від внутрішнього тиску про не пролазив в люк, до щастю космонавт здогадався скинути тиск і благополучно повернулося на корабель. Під час повернення на Землю також виникла непередбачена ситуація — вийшов із ладу автоматична система управління посадкою і космонавти вперше на ручне управління. Узвіз пройшов успішно, але корабель опустився над заданому районі, і екіпаж так важко знаходили. Отже з виходом на відкритий космос ми випередили амереканцев, але потім американці в 1965;1966 рр. зробили досить успішно 10 польотів за програмою «Джеммини «і посіли лідируючі позиції з пілотованої космонавтиці (в 1966 г. загальний наліт наших космонавтів становила близько 500 год., тоді як амереканцев — близько 2000 год. та дванадцяти год. у відкритому космосі, все експерименти, планировавшиеся програмою «Джеммини «були успішно виконані) .

Наш відповідь пішов лише !967г. — 23 квітня у космос вирушив новий корабель «Союз », пілотований Комаровим. На жаль, старту нового вже не побачив Головний конструктор С. П. Корольов — у грудні 1966 г. він раптово помер віці 59 років. «Союз «був на трьох людей і був із трьох відсіків: приладового, у якому перебував двигун, і запас пального для маневрування і посадки; спускного апарата, у якому екіпаж перебував при старті, й у який повертався на грішну землю; і орбітального відсік, який був призначений для поведінки різних експериментів у космосі й за необхідності міг служити шлюзової камерою для виходу у відкритий космос. Корабель був оснастили системою стикування, що дозволяла складати з цих двох «Спілок «орбітальну станцію. Наступним за польотом людини кроком у освоєнні космосу мало стати створення довгострокової пілотованої орбітальної станції. Для досліджень, у цьому напрямку і були призначені кораблі серії «Союз » .

Перший політ «Союзу «завершився першою космічною трагедією — під час спуску у атмосфері не спрацювала парашутна система і спускний апарат з космонавтом буквально розплющило ударом про землю. Комаров був першим космонавтом, загиблому у польоті. Розбір причин аварії затягнувся і друге політ «Союзу «відбувся лише півтора року тюремного через. Своєрідним розрада нам могло може те, що з американців справи з «Аполлоном «також клеелись — у тому року під час наземних випробувань спалахнула пожежа потім кораблем до і загинуло троє астронавтів :В.Гриссом, Э. Уайт, Р. Чаффи .

Після невдачі з цим «Союзом «у жовтні 1968 р. запущено ряд безпілотних кораблів, та був безпілотний «Союз — 2 », а троє діб через «Союз-3 », пілотований Г. Т. Береговым. (Слід зазначити, що відтоді кожен новий корабель запускався ми спочатку у безпілотному варіанті.). На орбіті космонавт здійснював зближення з беспилотным кораблем і перевіряв роботу бортових систем. Через троє діб після старту спускний апарат «Союза-2 «приземлився, а через два дні благополучно сіл й Береговий .

У 1969 р. сталася подія — з космодрому Байконур з інтервалом на добу стартували «Союз-4 «(В.А.Шаталов) і «Союз-5 «(Б.В.Волынов, О. С. Елисеев, Є.В. Хрунов). На орбіті кораблі зістикувалися (!) і утворили першу орбітальну станцію — прообраз майбутніх орбітальних комплексів (якими Україна досі утримує перше місце світі). Елисеев і Хрунов зробили перехід із корабля в корабель, щоправда досить дивним чином — через відкритий космос. У цих офіційних документах сказано, що Німеччина планувалося, але мене з цього приводу великі сумніви, можливе таке рішення не ухвалили тому, що ні була забезпечена герметичність переходу .

У цього року було запущено ціла ескадра із трьох кораблів — з інтервалом на добу опинився «Союз-6 », «Союз-7 «і «Союз-8 », які скоїли спільний політ, взаємні маневрування і зближення. На «Союзе-6 «вперше проведено експерименти із зварювання, краянні та їх обробки матеріалів космосе.

Поки тривалість польотів не перевищувала п’яти діб, а роботи на орбітальних станціях (і, у найближчій перспективі, для міжпланетних польотів), вимагалося вулицю значно більше. А роботи з продовження термінів польоту вже велися, так, запущено биоспутник з цими двома собаками на борту, які провели у космосі 22 дня, проводилася серія наземних експериментів із моделювання невагомості. У червні 1970 р. відбулося перше довгостроковий політ — А. Г. Николаев і В. И. Севастьянов пробули у космосі майже 18 діб, і благополучно почали використовувати землю. Нині це звучить смішно, але тоді їх називали «космічними довгожителями », адже вплив невагомості на організм чоловіка було ще недостатньо вивчено і такий політ вимагав неабиякої дози мужества.

Проте відвернемося тимчасово від успіхів нашої пілотованої космонавтики, що привели у незабаром до створення перших орбітальних станцій (про неї пізніше), а розглянемо один маловідомий (досі), але дуже цікавий епізод нашої космічної истории.

Лунная гонка.

Відразу після успішних польотів перших лунников наприкінці 50-ых рр. ми почалося підготування до пілотованих польотів до Селені. Спочатку почали проектування облетного корабля, яке велося паралельно у двох КБ — Королеві і Челомея. Проект «королевцев «передбачав висновок частин корабля на навколоземну орбіту носієм з урахуванням Р-7 із наступним стыковкой і польотом навколо Місяця. Челомей припускав прямий рейс, навіщо потрібно було використовувати проектований у його КБ носій «Протон ». Після польоту Гагаріна за колективом Челомея проект обльоту Місяця, а й за КБ Корольова — висадку на поверхню. Пізніше керівництво обома програмами зосередили в ОКБ Корольова .

Обліт місяця передбачалися виконати з допомогою ракети «Протон «і розгінного блоку, які виводили на облетную траєкторію корабель, зроблений з урахуванням проектировавшегося «Союзу «- Л1. Для зменшення маси, зі нього зняли орбітальний відсік і системи зближення і стикування. Передбачалося, що космонавти тиждень будуть перебуває у спускаемом апараті обсягом 2,5 м³. постійно сидячому положенні - малоприємна перспектива для перших підкорювачів Місяця .

Кораблі призначені для висадки мали виводиться на орбіту новим надпотужним носієм Н-1. Т.к. вантажопідйомність нашої ракети становить близько 100 т., екіпаж корабля вирішили зробити мінімальним — 2 людини (американцям для доставки до Місяця 3 людина знадобилася система, масою 135 т.).Это була досить ризиковано т.к. на Місяць висаджувався лише космонавт, у разі виникнення «нештатаной ситуації «допомогти і було нікому (тут смертельно небезпечним міг стати навіть випадкове падіння горілиць — в громіздкому скафандрі людина було піднятися без сторонньої допомоги). Місячний корабель, який одержав позначення Л3, передбачалося побудувати з урахуванням «Союзу » .

Поки наші «фірми «розгойдувалися, і пропонували різні проекти, американці вже розпочали виготовлення та випробуванню досвідчених зразків машин (пригадаємо, що у 1961 г. програма висадки на Місяць було оголошено Дж. Ф. Кеннеді національної). Через війну ми дуже відстали і проектування системи велося для максимальне використання вже існуючих агрегатів, це звісно прискорювало терміни будівництва та випробувань, а й утежеляло носій і корабель. Так, двигунів потрібної потужності ми тоді випускати було неможливо, а технологічне переоснащення виробництва був би занадто чимало часу. У результаті першому місці М- 1 було вміщено 30 двигунів, що ні сприяло ні зниження маси системи. Через подібних витрат Н-1, мав майже ті ж самі стартову масу, як «місячний «носій «Сатурн-5 «(2750 і 2800 т. відповідно), маючи вантажопідйомність 97 т. проти 135 т. у «Сатурна ». (До речі, ракета «Сатурна-5 «було побудовано під керівництвом … Вернера фон Брауна — творця ФАУ-2).

Ситуація з двигунами ускладнилася що й через розбіжності, що виникли між Корольовим і Глушка, КБ якого треба було головним «постачальником «потужних ракетних двигунів. Корольов вважав необхідним як пальне використовувати рідкі кисень і водень, дають дуже високу питому імпульс. Глушка ж вважали, що необхідно використовувати фтор і азотну кислоту, т.к. водень має маленьку щільність, й вимагатиме дуже великих паливних баків. Проте запропоновані Глушка компоненти були вкрай отруйні, і такі система могла завдати величезної шкоди оточуючої середовищі. У всіх цих суперечок Глушка відмовився робити двигуни для Н-1 і зайнялося КБ Н. Д. Кузнецова, разрабатывавшее доти лише авіаційні двигуни. У результаті двигуни було зроблено, але втрачено чимало часу (не забуваймо, що йшла справжня гонка). У розпал робіт по місячного носію та кораблях помер С. П. Корольов, що теж могло б не зашкодити ході работ.

Проект обльоту Місяця затримувався через труднощі у випробуванні «Протона ». У 1968 -69 рр. було здійснено обльоти нашого супутника кораблями Л1 в безпілотному варіанті, отримали найменування «Зонд 5- 8 ». Однак у грудні 1968 р. «Апполон-8 «посів орбіту супутника Місяця і програму пілотованого обльоту місяця згорнули т.к. пріоритет був втрачено. Хоча тоді було зрозуміло, що випередити амереканцев з висадкою швидше за все вдасться, роботи в цьому проекту не звертали, шукаючи незаплановані невдачі соперников.

Перші льотні випробування носія Н-1 випали на лютому 1969 р. і були невдалими — на борту спалахнула пожежа. Проведений через 5 місяців повторний старт також вдався — сталося мимовільна вимикання двигунів, здійнята у повітря ракета впала на стартовий харчування і вибухнула, зруйнувавши пускову установку. Для її відновлення знадобилося чимало часу, і такий старт відбувся лише у липні 1971 г. — і знову невдача, у листопаді 1972 р. — запуск нарешті відбувся але 107 секунді через несправності політ довелося прекратить.

На той час, у липні 1969 р., вже відбулася успішна висадка на Місяць екіпажу «Апполона-11 «- Нейла Армстронга і Едвина Олдрена і наші спроби першими досягти Місяця стали безглуздими. Та й після невдалого польоту «Апполона-13 », мало не кінця катастрофою, праці були відновлені. Коли амереканцам вдалося оговтається після аварії, і з честю завершити місячну епопею, роботи було заморожено, та був, 1974 р., зовсім припинені. Три готові ракети Н-1 знищили, розформовано спеціальний загін космонавтів, майже готові місячні кораблі розповзлися по закритим музеям. Комуто цього виявилося замало, і було знищена основна частина техдокументації до проекту.

Як бачимо, програма польоту на Місяць з обох сторін розглядалася не як науково-дослідна експедиція, бо як свого роду спортивне захід, покликане вкотре продемонструвати високий науково-технічний потенціал держави. Чому ми змогли відстояти пріоритет? Спрацювала і недооцінка суперника: після наших гучних досягнень (перший супутник, перша людина у космосі, перша м’яка посадка на Місяць) наші ракетно-космічні «фірми «дозволили собі довго розгойдуватися і сперечатися друг з одним, тоді як американці різко «пішли у відрив «і випередили нас. Наприкінці 60-ых рр. спроба «розворушити «економіку — реформа Косигіна благополучно заглухла і економіка країни фактично що тоді лежить у кризу (який яскраво проявився під час перебудови), існувала переважно з допомогою продажу зарубіжних країн нафти, газу, лісу й до інших природних ресурсів. Експедиція на Місяць виявилася задорогим задоволенням (американці витратили зважується на власну програму понад 25 відсотків млрд.$), яке Україна не могла потягнути (якщо і що проходили на той час дорогі «стройкі вєка »).

Після висадки на Місяць американців офіційно було оголошено, що маємо інша програма дослідження космосу — з допомогою автоматичних апаратів. Подивимося яких ж успіхів досягли наші автомати у дослідженні інших планет.

Автоматы досліджують планеты.

Луна.

Після перших стартів до Місяця в 1959 г. у дослідженні Місяця космічними апаратами спостерігається деяке затишшя — всі сили кинули для проведення пілотованих польотів. Та на початку 60- ых років почалися робота зі створення апарату, здатного зробити м’яку посадку на Місяць. У 1963 — 1965 рр. до Місяця вирушили одна одною п’ять станцій, але зробити посадку зірвалася — апарати розбивалися. М’які посадку на Місяць взагалі дуже складно здійснити т.к. вона не має атмосфери і гальмування здійснюється ювелірної роботою двигуна. У 1966 г. м’яку посадку на Місяць нарешті здійснила станція «Луна-9 ». На землю було передано перша панорама Місячної поверхні. Всупереч сподіванням учених, вважали, що Місяць вкрита пилюкою, грунт виявилося доволі твердим — станція не занурилась у нього, але в телевізійному зображенні чітко видно каміння. «Луна-9 «п'ять місяців випередила амереканский апарат «Сервейер-2 «- як нам бачиться, гонки йшли у області пілотованих польотів, а й у області польотів автоматів. У тому ж року було запущено перший штучний супутник Місяця — «Місяць -10 «та керівництву станції «Луна-11−13 », з яких «Місяць -13 «зробила м’яку посадку на Луну.

У 1970 г. станція «Луна-16 «справила буріння й взяття проб грунту, хто був потім доставлені на грішну землю. Отже, до рук наших учених також зразки місячного грунту (в їхніх американських колег же вони з’явились після успішних польотів астронавтів). 1972;го і 1976 рр. станції «Місяць — 20 «і «Луна-24 «також доставили Землю зразки Лунного грунту зі гірського і морського району відповідно. У 1974 г. було запущено також два штучних супутника Місяця — «Місяць -22 «і «Луна-23 », які провели тривалі дослідження відвідин Місяця й навколоземного пространства.

Найцікавішою частиною нашого програми досліджень Місяця безумовно стало дослідження нічного світила з допомогою луноходов. У листопаді 1970 г. станція «Луна-17 «(однотипна «Луне-16 », лише без яку повертатимуть щаблі) доставила на поверхню Місяця шестиколесный «Луноход-1 », обладнаний телекамерами і керований оператором з землі. Самохідний апарат пройшов Місяцем понад десять км. Він передав на грішну землю чудові телезображення і вивести результати вивчення фізичних властивостей грунту. У 1972 р. на Місяць станцією «Луна-21 «доставили удосконалений «Луноход-2 », який провів аналогічні дослідження, у іншому районі Місяця .

Місяцеходи та керівництву станції, які доставили місячний грунт, на землю були створені у КБ, яким керував талановитий конструктор і організатор Г. Н. Бабакин. Створення цих автоматів показує, що можна відмінно досліджувати інші планети з допомогою машин, не наражаючи на ризик космонавтів, а у тому, що безпілотні польоти обходяться значніша дешевше пилотируемых.

Марс.

Марс почав продовжують непокоїти уми землян із другої половини ХIХ в. коли було відкрито знамениті канали і вперше прийшла думка про існуванні на Марсі своєї цивілізації. Пізніше астрономи встановили, що «канали «були оптичним обманом. Однак у 40-ых роках нашого століття з’явилася гіпотеза про штучному походження супутників Марса, оскільки особливості їх руху, і розрахунки показували, що марсіанські Місяця мали бути зацікавленими порожніми (ці розрахунки, як з’ясувалося пізніше, були помилковими) .

Перший запуск космічного апарату до Марса відбувся в 1962 г. — це був апарат «Марс-1 », минулий з відривом 195 тыс.км. від планети. (зв'язку з ним перервалася три місяці до этого).Но планомірні дослідження червоною планети почалися лише у 70-ые рр., коли з’явилися досить потужні ракети носії і досконала автоматика.

У 1971 г. — на рік великого протистояння (коли польоти до Марса вимагають найменших витрат енергії) до Марса вирушили станції «Марс-2 «і «Марс-3 ». Які вийшли на орбіту штучних супутників планети. На той час внизу кружлявся американський апарат «Маринер-9 », став першим штучним супутником Марса. Річ у тім що наша апарат, що був стати штучним супутником марса, і який «Маринер «не міг би обігнати через помилку в бортовий ЕОМ ні виведений на траєкторію польоту до планеті, і більше легкий американський апарат обігнав дорогою наші станции.

" Марс-2 «скинув на планету вимпел нашої країни, як від «Марса- 3 «відокремився спускний апарат, який учинив першу історія посадку на червону планету. Спускний апарат почав передавати «картинку «із поверхні, але, по досі нез’ясованої причини, сигнал із поверхні планети пропав. Взагалі, з Марсом наших дослідників переслідувало просто фатальний невдача .

Орбітальні апарати наших станцій успішно функціонували і передавали на Землю зображення поверхні планети, але них нічого не міг розгледіти — на Марсі бушувала курна буря. До доти, коли він закінчилася, наші камери вже з ладу, і зображення передавав лише американський апарат. Зате наші супутники провели дослідження поверхні і є атмосфери планети в інфрачервоному, ультрафіолетовому діапазонах спектра й у діапазоні радіохвиль. Було визначено температура і тиск (воно було в 200 разів менша земного) у поверхні планеты.

У таке стартове вікно (1973г.) умови польоту до Марса були гірше, і вивести станцію, аналогічну «Марс-3 «ми могли через обмеження щодо маси. Тоді прийнято рішення використовувати дві станції замість однієї - «чистий «супутник і станцію, яка «скидала «на Марс спускний апарат, і летіла б далі не гальмуючи у планети. Для надійності таких пар слід було запустити две.

Нашим інженерам і виробничникам вдалося зробити майже неможливе — виготовити і випробувати його до чергової стартовому вікна чотири станції. Незадовго до його старту несподівано з’ясовується, що у мікросхемах, що були в апаратурі станцій через рікпівтора утворюються раковини, і виходять з експлуатації .Так, підвела вітчизняна промисловість. Переробляти станції було нереально .У таке стартове вікно мали стартувати американські «Вікінги », а нам дуже кортіло першими отримати зображення із поверхні Марса. Вирішили станції запустити — є вийдуть надія, що вийдуть з експлуатації не відразу, і встигнуть передати на Землю цінну информацию.

Торішнього серпня 1973 г. до Марса пішли орбітальні апарати «Марс-4 «і «Марс-5 «і посадкові апарати «Марс-5 «і «Марс-6 «- ціла космічна ескадра. На «Марсе-4 «не спрацював гальмівний двигун і станція пройшла повз планети. «Марсу-5 «вдалося виходити орбіту штучного супутника, але пропрацював він набагато менше розрахункового терміну. Спускний апарат «Марса-6 «ввійшов у атмосферу планети і етапі спуску провів зондування атмосфери і визначив її хімічний склад. Незадовго до його посадки зв’язку з апаратом перервалася. Спускний апарат «Марса-7 «відокремився від станції але у атмосферу «потрапляв «і пройшов повз планети. Отже програма польоту переважно виконано не была.

Після цієї невдалої експедиції в польотах до Марса настав тривалої перерви. Пов’язані вони був насамперед із тим, що інтенсивна розробка проекту доставки на грішну землю марсіанського грунту. Було відомо, що американці теж розробляють такий проект, а нам, як відомо, в усьому треба було стати першими, на розробку цієї теми кинули майже всі сили «міжпланетних «КБ. Заради цього згорталися інші програми — «Луноход-3 », затримка у роботі «Луной-24 ». У результаті й ми, і самі американці дійшли висновку, що зробити цьому проекті при сьогоднішньому рівні розвитку техніки практично нереально, та її закрили. У 1988 р. відбулася, нарешті нова експедиція до Марса — програма «Фобос ». Апарати мали досліджувати з околомарсианской орбіти планету і його супутники. Вперше передбачалася доставка дослідницьких зондів на поверхню Фобоса. Це була би просто перша висадка на супутник Марса, а перша висадка на астероїд, яким по суті Фобос і є. На жаль, цьому проекті став продовженням наших марсіанських неудач.

Ще дорогою до Марса на «Фобос-1 «відправлено програма, яка б включити один науковий прилад. Однак у що становить її оператор припустився помилки (до однієї букву), і станції відключили система орієнтації. Сонячні батареї відвернулися від поверхні Сонця, акумулятори розрядилися і зв’язку з апаратом було втрачено. Друга станція успішно дійшло цілі й вийшла орбіту супутника Марса. Шляхом хитромудрих балістичних маневрів станція наблизилась до Фобосу і на його фотографіям почали вибирати район зближення. Несподівано станція не вийшла черговий сеанс зв’язку, після напруженої багатоденної роботи вдалося впіймати сигнал зі станції, але невдовзі зник. Що стало причиною втрати зв’язку з станцією буквально «на рівному місці «, залишається загадкой.

Останньою нашої марсіанської невдачею стала невдала спроба запуску станції «Марс-96 «торік. Як відомо, станція не вийшла траєкторію польоту до Марса і згоріла в земної атмосфере.

Венера.

Під час створення космічних апаратів конструктори найчастіше можуть розпочати проектування наступній машини, доки закінчився політ попередньої, т.к. умови, у яких вона повинна працювати, ще невідомі. Найяскравіше це ілюструє історія дослідження Венери, дані про яких до польотів космічних станцій взагалі були дуже жалюгідні, т.к. ця планета покрита товстим покривалом хмар, під яке можуть зазирнути ніякі телескопы.

Перша станція «Венера-1 «вирушила до ранкової зірці ще початку 1961 г. і пройшов у 100 тыс.км. від планети. У завдання станції входила участь у основному вивчення міжпланетного простору. У 1965 г. біля Венери пролетіла стація «Венера -2 », сфотографировавшая планету, а станція «Венера-3 «скинула на планету спускний апарат, який зруйнувався у атмосфері планети. У 1967 г. «Венера- 4 «доставила до планеті спускний апарат, розрахований тиск у 10 атм. Він спускався до висоти, де тиск досягало 18 атм., та був зруйнувався. Спущені апарати станцій «Венера 5 «і «Венера 6 «теж досягли поверхні планети, будучи розчавлені у атмосфері, хоча розраховані на 25 атм.

У 1970 г. спускний апарат станції «Венера-7 «досяг нарешті поверхні планети і передавав звідти інформацію протягом 23 хв. Тиск на місці посадки виявився більш 90 атм., а температура — близько 500С. Досягти Венери легше ніж Марса, м’яка посадка в щільною атмосфері також викликає великих труднощів але труднощі щодо забезпечення роботи апаратів на просто-таки пекельних умовах роблять дослідження Венери вкрай складним. Кажуть, що якби конструктори від початку знали, з якими умовами вони зіштовхнуться, то не взялося при цьому дело.

У 1972 р. станція «Венера-7 «також успішно села на поверхню планети і 50мин. передавала звідти інформацію. У цьому польоти станцій першого покоління закінчилися. Президент Академії Наук СРСР М. В. Келдыш поставив перед конструкторами нове завдання — отримати зображення поверхні Венери. З цього найскладнішої (якщо і умови планети) завданням конструктори впоралися — в 1975 р. що встановлюють апарати станцій «Венера-9 «і «Венера-10 «передали на Землю через свої орбітальні блоки фотографії венеріанської поверхні. Успіх ! Але Келдиш допитувався: наступна завдання — отримати кольорові зображення взяти проби грунту .У 1978 г. цієї мети до ранкової зірці направилися станції «Венера-11 «і «Венера-12 », що встановлюють апарати благополучно досягли поверхні, але зробити зйомку зірвалася — не скинулися захисні кришки фотокамер. Так само зробити і аналіз грунту — не спрацював грунтозаборник. Конструкцію вдосконалили й у 1981 р. станції «Венера — 13 «і «Венера -14 «успішно виконали програму — досліджували зразки грунту та передали на грішну землю кольорові фотографії Венеры.

У 1983 г. у Венери з’явилися перші картографи — станції «Венера -15 «і «Венера -16 «провели її радіолокаційне картографування, що дозволило створити досить докладні карти північного півкулі планети .

У 1984 г. почалося здійснення проекту «Вега », у якому взяли участь, крім радянських учених, вчені з франції і інших країнах. Наступного року посадкові апарати станцій що його дослідження атмосфери планети й узяли проби грунту. Крім спущені апаратів на Венеру були вперше доставлені аеростати, які дрейфували у атмосфері в розквіті близько 50 км і вивчали атмосферу планети. Виготовити ці повітряні кулі було непросто, з урахуванням, що хмари Венери складаються з концентрованої сірчаної кислоти !

Після скидання спущені апаратів на Венеру, станції «Вега-1 «і «Вега-2 «продовжили свій політ — їх метою зустріч із кометою Галлея, приближавшейся того року до землі. Станції пройшли з відривом тисяч км від ядра комети і передали на грішну землю його кольорове зображення — воно було безформним шматком льоду, і провели дослідження, у різних диопазонах довжин волн.

Як бачимо, з Венерою нам щастило вулицю значно більше, ніж із Марсом. Можливо, позначилося тут і те, що американці не можуть дуже процвітали у дослідженні цієї планети — вони обмежилися переважно дослідженнями з прогонних траєкторій і з орбіти. Тому змагання ми із ними не був і політики не втручалися в здійснити програми, збудовані переважно слідуючи запитам учених, хотіли досліджувати ранкову зірку щоб краще зрозуміти механізми формування та еволюції нашої Землі та всієї Сонячної системы.

Орбитальные станции.

Наступним після перших пілотованих польотів кроком по дорозі освоєння космосу мало стати створення на орбіті великого орбітального комплексу, у якому можна било б проводити різні довгострокові експерименти, і став б базою для польотів до Місяця і планет. Цей логічний шлях розвитку космонавтики був перерваний місячної перегонами двох космічних держав, тільки після її завершення (над нашу користь) обидві вони повернулися цей путь.

У 1971 г. у Радянському Союзі було запущено перша група у світі довгострокова орбітальну станцію «Салют ». Цей майже 20-ти тонний апарат було виведено на орбіту новим потужним носієм «Протон » .За кілька діб було зроблено стикування зі станцій корабля «Союз-10 », але космонавти роботою на станції займалися — цей політ був випробувальним для перевірки систем зближення і стикування і протривав всього сутки.

За ними стартував «Союз-11 », також состыковавшийся зі станцією «Салют ». Вперше космонавти Г. Т. Добровольський, В. Н. Волков і В. И. Пацаев що його перехід із корабля в станцію. Після розконсервації устаткування вони у протягом 22 діб перебували на станції і провели різні експерименти (переважно біологічні). На станції перебувала перша космічна оранжерея «Оазис-1 », гама — телескоп «Ганна «і астрофізична система телескопів «Орион-1 ». Аби зберегти форму повернення на грішну землю після довгого перебування у невагомості космонавти щодня займалися фізичними вправами на спеціальних тренажерах. Одне слово, перша експедиція на «Салют «стала прообразом сучасних (і майбутніх) довгострокових польотів на орбітальному комплексе.

На жаль, ця експедиція закінчилася трагічно .Як зазначено у міжнародному сполученні ТАРС: «група пошуку після розтину люка виявила екіпаж … у своїх робочих місць без ознак життя » .Це була найбільша трагедія трапилася у нашої пілотованої космонавтики. Причиною загибелі екіпажу стала розгерметизація спускного апарату — тоді корабель «Союз «вважався абсолютно надійним і космонавти літали у ньому без скафандрів. Після цієї катастрофи старт, стикування і розстикування зі станцією, посадка виконуються космонавтами лише у аварійних скафандрах .

Політ корабля «Союз-12 «відбувся лише крізь двох років. На його борту були лише два космонавта .Політ тривав усього 2 дні. У цьому вся польоті проводилися експерименти по зйомок землі з космосу. У тому ж року екіпаж «Союза-13 «продовжив астрофізичні й біологічні експерименти, розпочаті на станції «Салют » .

У 1974 г. відновилися дослідження у сфері орбитальныханций — через 3 року після «Салюту «на орбіту вивели станція «Салют-3 ». Через 8 днів після її висновку станції до неї пристикувався «Союз-14 «з космонавтами П. Р. Поповичем і Ю. П. Артюхиным на борту. Космонавти провели упродовж 14-ти днів польоту різні медикобіологічні експерименти, і зйомку Землі у різних діапазонах довжин волн.

Станція «Салют-3 «зовні майже відрізнялася від «Салюту », але мала принципові відмінності в внутрішній устрій: в «Салюті «був сам великий робочий відсік, у якому космонавти проводили наукових досліджень, і навіть їли, приспаними і займалися фізкультурою. На «Салюте-3 «було зроблено чотири відсіку, з'єднаних коридором. Така схема, певне, виявилася невдалою зза малий об'єм кожного відсіку, і до неї згодом не поверталися. Сонячні батареї «Салюта-3 », мали змогу поступово переорієнтовуватися під сонце самостійно, без повороту всього комплексу. Це згодом також вважали зайвим, але, враховуючи події на станції «Світ », до цієї ідеї можливо ще вернутся.

Політ «Союза-15 «проходив смішно — корабель здійснив зближення з станцією «Салют-3 «але з зістикувався із нею. Посадка через дві доби польоту було зроблено (вперше) вночі. По офіційних повідомлень у тому польоті відпрацьовувалися аварійні ситуації, проте, можливо, у польоті справді виникли проблеми, які змусили космонавтів терміново сідає., що ТАРС скромно умолчал.

Перші орбітальні станції і космонавтів них мають були вирішити головне запитання, від якої тоді залежало все подальше більш розвинутою є космонавтики — як довго може є людина у космосі без шкоди себе, і які може бути наслідки тривалого перебування в невагомості. Різні медико-біологічні експерименти становили більшу частину досліджень на у перших двох пілотованих станціях, продовжилися які й на «Салюте-4 », запущеному наприкінці 1974 г.

Перша експедиція на «Салют-4 «відбулася на початку 1975 р. Екіпаж «Союза-17 «у складі А. А. Губарева і Г. М. Гречко провів у космосі більш 29 діб, встановивши в такий спосіб новий рекорд. У ході польоту вивчалося вплив невагомості на організм людини. Космонавти відчували спеціальні «нагрузочные «костюми, які дають ослабнути м’язам у тривалій польоті і велоэргометр, дозволяє «тримати у вигляді «сердечно судинну систему. Крім цього вивчалися зростання та розвитку в невагомості найпростіших організмів, багатостраждальних дрозофіл, жаб і гороху. З борту станції було проведено також всесвіту в рентгенівському й інфрачервоному діапазонах, неможливі з землі, дослідження сонця з допомогою спеціального телескопа і спектрометрів, і навіть зондування верхніх верств земної атмосферы.

У тому ж року на станції побував другий екіпаж П. И. Климук і В.І .Севастьянов, що прилетіли потім кораблем до «Союз-18 ». Їх політ був фантастичним (на той час) за тривалістю — 63 дня. У час польоту було продовжено як медико-біологічні експерименти, і вивчення з космосу атмосфери Землі та Світового океану, а також астрофізичні дослідження. Про досягнення нашої космічної медицини промовисто свідчить те що, що вони наступного року день польоту космонавти змогли дати прес-конференцію (тоді за 5 років доти повернення на грішну землю після 18 добового польоту Севастьянов і Миколаїв перенесли дуже котрі й про якісь прес-конференціях неможливо було мови). Космічна медицина до сьогодні залишається одній з передових областей науки, у якій Україна «попереду планети всієї «.

Останньою станцією першого покоління стала «Салют-5 », запущена у червні 1976 р. Цю станцію було скоєно дві експедиції: 49 добова — Б. В. Волынов і В. М. Жолобов («Союз-21 ») і 17 добова — В. В. Горбатко і Ю. Н. Глазков («Союз-24 »). У результаті цих експедицій були продовжені біологічні, астроі геофізичні дослідження, розпочаті попередніх експедиціях. Екіпаж «Союза-24 «провів також велику роботу з зйомці з космосу землі (одна з найбільш «дохідних «практичних застосувань космонавтики до нашого час) і експерименти із вирощування кристалів в невагомості (обіцяє великі доходы).На станції «Салют-5 «вперше застосували гироскопическая систему управління орієнтацією станції .

У цьому польоти станцій першого покоління було завершено. Свою основне завдання експедиції ними виконали — довели, що людина без шкоди здоров’я може тривалий час перебуває у космосі. У вересні 1977 г. на орбіту вивели орбітальна станція нової генерації - «Салют-6 ». В неї було дві стикувальних вузла, що дозволяло поруч із основними експедиціями організувати експедиції відвідин, і навіть пристыковывать до станції транспортні кораблі. Система дозаправлення паливом дозволяла поповнювати його у космосі. Усе це робило термін їхньої служби станції досить великою — порядку кілька років (станції першого покоління літали максимум рік) .

На станції «Салют-6 «з 1977 по 1981 рр. було виконано 5 основних експедицій, тривалістю 96, 139, 174, 185 (півроку), 74 діб. Найбільше досягнення належить екіпажу «Союзу -35 «(Л.И.Попов, В.В.Рюмин). До того ж до станції понад десять разів причалював транспортний безпілотний корабель «Прогрес », створений з урахуванням «Союзу «і одинадцять кораблів експедицій відвідин (тривалістю від 3 до 12 суток).В тому були здійснено польоти на програмі «Інтеркосмос «космонавтів з Чехословаччини, Польщі, НДР, Болгарії, Угорщини, В'єтнаму, Куби. У ході експедицій на «Салют-6 «вперше на орбіті було зібрано комплекс, що з орбітальної станції і двох кораблів, і пілотований чотирма космонавтами. Було здійснено виходи у відкритий космос з нового скафандрі «Орлан », перестыковка кораблів з однієї вузла в інший. Прибулі на «Союзе-32 «В. А. Ляхов і В. В. Рюмин після майже піврічного перебування у космосі повернулися іншою кораблі - «Союзе-34 », який прибув з Землі в автоматичному режимі. У результаті польоту советско-болгарского екіпажу (Н.Н.Рукавишников, Г. Иванов) стикування зі станцією виконати зірвалася через відмову головного двигуна корабля. Космонавтам, проте, вдалося благополучно сісти використовуючи запасний двигун, чим ще раз підтвердилася висока надійність корабля «Союз ». З наукових експериментів треба сказати роботу першого космічного радіотелескопа КРТ-10, доставленого на станцію «Прогрессом-7 ». Використання космічних радіотелескопів обіцяє астрономам багато відкриттів але досі дослідження ведуться невідь що активно: зі значних інструментів мені відомий крім КРТ-10 лише супутник «Астрон «(працював у 80-ых рр.) .

У грудні 1979 г. на орбіту запущено новий корабель «Союз-Т «- модифікація «Союзу », призначена для доставки на орбіту трьох людина (в скафандрах). Перший політ був беспилотным. Може здаватися дивним, що на той час, як американці працювали над значно більше досконалим «Спейс Шаттлом «ми віддали перевагу вдосконалити морально застарілий корабель («Союз «був зроблений ще при Королеві). Але резони це були: у перших, попри одноразовість, експлуатація «Спілок «обходиться непогані дорого — адже корабль-то невеличкий, по-друге, «Союз «проявив себе досить надійним засобом доставки — після катастрофи «Союзу-11 «все екіпажі благополучно досягали рідний планети. (справді, система «Союз «є мабуть найбезпечнішою із будь-коли створених пілотованих систем — це показав його двадцятип’ятилітній досвід «безаварійної «експлуатації, недарма, як аварійного рятувального кошти на нової станції «Альфа «передбачено саме «Союз-ТМ »).

" Союз-Т «успішно здійснив автоматичну стикування зі станцією. «Союз-Т2 «(Ю.В.Малышев, В.В.Аксенов) випробувала вже у пилотируемом варіанті (щоправда двомісному). Корабель благополучно зістикувався зі станцією, екіпаж на три доби долучився до четвертої основний експедиції, та був повернувся на грішну землю. Екіпаж наступного «СоюзуТ3 «(Л.Д.Кизим, О. Г. Макаров, Г. М. Стрекалов) вперше виконали виконати ремонт у космосі, які дозволяли продовжити термін роботи станції і започаткувати у ньому ще одне тривалу экспедицию.

У 1982 г. на було запущено станція «Салют-7 », аналогічна по конструкції попередньої. І на цій станції було профінансовано 4 тривалі експедиції (211, 150, 236 і 168 діб — піврічні польоти вже є нормою), і п’яти експедицій відвідин, у цьому числі советско-французская. У 1985 р. станція втратила орієнтацію на сонце і його акумулятори повністю розрядилися, але В. Джанибекову і В. Савиных, причалившим до станції на «Союзі «повністю реанімувати комплекс — війни операція введення до ладу практично цілком яка вийшла з ладу станції досі немає аналогов.

У 1986 р. на орбіту було виведено базовий блок станції нового покоління — «Світ », менше ніж за місяць щодо нього причалив корабель «Союз-Т15 «(Л.Д.Кизим, В.А.Соловьев), після кількох місяців на «Світі «космонавти зробили межорбитальный переліт і причалили до «Салюту-7 », де продовжили дослідження, не завершені через хворобу командира попереднього екіпажу, після чого повернулися на «Світ ». Після цього «Салют-7 «був законсервований, і його перевели більш високу орбіту, де мав перебуває до 2000 р., проте внаслідок збільшення активності Сонця повітря верхніх шарах атмосфери перевищив і став гальмувати рух станції сильніше, ніж передбачалося, унаслідок чого вже в 1992 р. станція впала на Землю у районі Анд (причому вона повністю зруйнувалася у атмосфері і його уламок знайшли у кілька десятків кілометрах від Буенос-Айреса) .

У 1986 р. почалася складання і експлуатація комплексу «Світ », але цю історію ще закінчилася, тож дозволю собі у цьому зупиниться і підбити якісь итоги.

Эпилог Сімдесяті роки у історії нашої країни часто називають «епохою стагнації «, маючи через застій би в економічному та політичному економічному розвитку країни, але, як нам бачиться, до космічної галузі це поняття не належить. Саме на цей час було проведено великомасштабні дослідження Марса і Венери, створено довгострокові орбітальні комплекси, наша космічна медицина нагромадила унікального досвіду, який вживатись і наступного столітті. Саме на цей час було закладено підстави практичного застосування космонавтики: космічні знімки широко використовують нині метеорологи, геологи, екологи і навіть археологи (а про військових), не доводиться доводити необхідність супутників зв’язку, навігаційних супутників, дуже перспективним залишається вирощування в космосі надчистих кристалів для електроніки .

Крім зазначених очевидних практичних вигод дослідження, проведені на супутниках і орбітальних комплексах, дослідження інших планет дозволяють розширити наші уявлення про Всесвіт, про Сонячну систему, про нашу власної планеті, зрозуміти наше місце у цій світі. Тому повинна тривати як освоєння Космосу нашим суто практичних потреб, а й фундаментальні дослідження на космічних обсерваторіях, і дослідження планет нашої Сонячної системи .

Ці складні (і дорогі) проекти що неспроможні здійснюватися силами лише одну, чи навіть дуже економічно потужного держави, тому міжнародне співробітництво у них просто необхідно. Я свідомо не написав у цієї роботи програми «Союз «- «Аполлон », «Світ «- «Шаттл », МКС — це тема — для окремого розмови. Це — історія не просто радянської космонавтики, а космонавтики Земний, що стала общенациональной.

«Эстафета космічних подвигів» (збірник). Москва «Вісті» 1981 р. «Польоти космічних кораблів про орбітальних станцій «(хроніка), Москва «Вісті» 1981 р. С. П. Уманский, «Космічна одіссея», Москва «Думка» 1988 р. Ю. Марков, «Курс на Марс», Москва «Машинобудування» 1989 г. «Академік С. П. Корольов. Вчений. Інженер. Людина» (творчий портрет за спогадами сучасників), Москва «Наука», 1987 р. І. Артем'єв «Штучний супутник землі», Москва «Дитяча Література», 1957 г. Ю. В. Колесников «Вам будувати зорельотів», Москва «Дитяча Література», 1990 р. і навіть «Microsoft Encarta 97 Encyclopedia».

Журнальные статті :

Б.Е.Черток «Бачу ціль» // «Юний технік», 1989 г. — 2 В. Н. Пикуль «Суперечка Корольова і Глушка» // «Юний технік», 1990 р. — 8 С. Колесников «Шлях до паритету» // «Техника — молодежи», 1993 р.- 5 С. Зигуненко «Поговором і космос повниться» // «Техніка молоді», 1993 р.- 4 І.Афанасьєв, В. Бандуркин «…Заради прапора на Місяці» //"Техника — молодежи", 1992 г.-8.

ё.

[pic].