Концепция людини у ранньому творчості М. Горького

Концепция людини у ранньому творчості М. Горького

Разрыв між героїчним минулим і жалюгідній, безбарвної життям у цьому, між «належним» і «справжнім», між великої «мрією» і «сірої епохою» з’явився тим грунтом, де народився романтизм раннього Горького.

Ранние розповіді Горького носять революционно-романтический характер. У цих розповідях протиставляється сіра повсякденне життя яскравою, екзотичної, героїчної. Контраст пов’язані з протистоянням окремої особистості натовпі — життя як подвиг і життя як произвол.

Для Горького людина — гордий і вільний владар земли.

«В життя завжди є подвигу», — каже Горький вустами героїні романтичного оповідання «Стара Изергиль».

Своими ранніми романтичними творами з яскравими, пристраснішими, вольнолюбивыми героями Горький прагнув розбудити «душі живих мерців». Він протиставляє реальному світу самовідданих романтичних героїв: Данко, циганську вольницю, горді натури волелюбних людей, які воліють смерть підпорядкування навіть коханій людині. Удалий Лойко і красуня Радда гинуть, відмовляючись від любові, щастя, якщо задля того треба пожертвувати свободою, і своєю загибеллю стверджують інше — вище — щастя: безцінне благо свободи. Цю думку Горький висловив вустами Макара Чудры, який історичні підвалини про Лойко і Радде випереджає такими словами: «Ну, сокіл, хочеш, скажу одну бувальщина? Ти ж її запам’ятай як і запам’ятаєш, століття свій будеш вільної птицей».

Среди цих гордих і волелюбних горьківських героїв навчена життям стара Ізергіль переконано висловлює думку Горького про відповідальність за себе, свої дії і вчинки. Через все своє життя пронесла Ізергіль почуття людського гідності; їх могли зломити ні мінливості долі, ні небезпека смерті, ні страх втратити кохану людини, позбутися любові. Історія її життя — апофеоз свободи, краси, високоморальних цінностей людини. Тому така переконливий її оповідання про самовідданому, героїчному подвиг Данко, що це не поетична легенда, а реальну історію, свідком якої був вона сама.

Утверждая вроду й велич подвигу в ім'я людей, Ізергіль протистоїть людям, які втратили свої ідеали. Хто це ті ж, заради яких альтруїст Данко пожертвував життям, кого він вивів із темряви лісу й до смороду, боліт світ і політичну волю, освітивши глупої ночі їм дорогою своїм палаючим серцем? «Це були веселі, сильні й сміливі люди», а от прийшла «важка час» і вони зневірилися у боротьбі, бо вважали, що колишній їхній досвід із боротьби веде тільки в загибелі і знищенню, а «де вони могли померти», тому що разом із нею зникнуть із життя і «заповіти » .

Спасая людей, Данко віддає найдорожче і єдине, що є — своє серце — «факел великої любові до людей». Подвиг в ім'я життя людського, свободи ляже в основу оповідання. До самопожертви в ім'я покупців, безліч закликав Горький. Основна думку, прослеживающаяся у своєму оповіданні: людина, сильний, гарний, здатний на подвиг, — це справжній человек.

Старуха Ізергіль крім передачі думки автора є що й з'єднувальною ланкою. Історія її життя вміщена посередині оповідання. Вона жила між людьми, але собі. Першої від Ізергіль ми чуємо легенду про гордому, свободолюбивом Ларре, сина жінок і орла, який жив собі, та «останньою — про Данко, жив між людьми й у людей.

В «Пісні про Соколі», яка за своєю формою — розповідь у своєму оповіданні — на два попередніх твори, також варто проблема сенсу життя. Горький будує розповідь на контрасті — люди-соколы і люди-ужи. Автор малює два певних типу людей: одні, схожі з гордими, вільними птахами, інші — з вужами, приреченими всю життя «плазувати». Горький, говорячи про останніх: «Народжений плазувати — літати не може», — вихваляє людей, подібних соколу: «Безумству хоробрих співаємо ми пісню!» Основний природний символ, як і «Пісні про Соколі», і у інших творах Горького — це море. Море, передавальне стан умираючої птахи, — «хвилі з сумним ревінням про камінь билися…»; «У тому левиному реве гриміла пісня про гордої птасі, тремтіли скелі від своїх ударів, тремтіло небо від грізної пісні»; «Безумство хоробрих — ось мудрість життя!» Основну тему автобіографічного оповідання «Народження людини» можна визначити вже з самому назві — поява світ нової людини. По Горькому, народження дитини — це продовження життя. І за яких би обставин приходив чоловік у цей, ще невідомий йому світ, потрібно докласти зусиль можливе продовжити його жизни.

Ребенок, з’являючись світ, заявляє себе буйним криком. У його народженні усміхається мати, «дивовижно розцвітають, горять її бездонні очі синім вогнем». І, читаючи ці рядки, забуваєш страшне, нелюдське обличчя, з здичавілими, налитими кров’ю очима, яким було в доброї жіночки під час пологів. На світ у нелюдських муках з’явився довгоочікуваний дитина, отже, відбувся той великий подвиг, на який здатна женщина.

И навіть природа, відчуваючи настрій оточуючих, передає стан щасливою жінки: «Десь далеко дзюрчить струмок — точно дівчина розповідає подрузі про коханого своєму». «Хлюпотіло і шаруділо море, всі у білих мереживах стружок; шепотілися кущі, сяяло солнце».

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.