Культура епохи Відродження і Реформации

року міністерство освіти Російської Федерации.

Армавирский лінгвістичний университет.

Анапский филиал.

Факультет «Лингвистика».

РЕФЕРАТ.

По світової художньої культуре.

На тему: «Культура епохи Відродження і Реформации».

Студента 1 курсу 102 группы.

Голікова Ігоря Геннадьевича.

Викладач Сумина.

Анапа.

План.

Введение

3 1. Культура Відродження. 4 2. Діячі Ренесансу. 7 3. Реформація. 8 Укладання. 11 Список літератури. 13.

Культура Ренесансу зародилася у другій половині ХIVв. І продовжувала розвиватися протягом ХV і ХVI ст., поступово охоплюючи одну одною усі країни Європи. Виникнення культури Відродження було підготовлено поруч загальноєвропейських і локальних історичних условий.

У XIV — XV ст. зароджувалися раннекапиталистические, товарно — грошові відносини. Однією із перших вступила цей шлях Італія, чому чималої ступеня сприяли: високий рівень урбанізації, підпорядкування села місту, широкого розмаху ремісничого виробництва, фінансового справи, орієнтованих як на внутрішній, а й у зовнішній ринок .

Складання нову культуру було підготоване і громадським свідомістю, змінами у настроях різних соціальних верств ранньої буржуазії. Аскетизм церковної моралі за доби активного торгово-промислового і фінансового підприємництва серйозно розходився з реальною життєвої практикою цих соціальних верств зі своїми прагненням до мирським благ, накопичення, тягою багатством. У психології купецтва, ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму, розважливості, сміливості в ділових починаннях, усвідомлення особистих здібностей і широких можливостей. Складалася мораль, що «чесне збагачення», радості світському житті, вінцем успіху якої вважалися престиж сім'ї, повагу співгромадян, слава у пам’яті нащадків .

Термин «Відродження «(Ренесанс) виник XVI столітті. Розглядаючи епоху Середньовіччя як простий перерва у розвитку культ. Ще Джордано Вазарі - живописець і перший у історіограф італійського мистецтва, автор прославлених «Життєписів «найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих (1550 р.) писав про «відродження «мистецтва Италии1. Це виникло на основі панівною тоді історичної концепції, за якою Епоха Середньовіччя являла собою період безпросвітного варварства й неуцтва, наступну за загибеллю блискучої цивілізації класичної уры, історики на той час вважали, що мистецтво колись процветавшее в античному світі, вперше відродилося у тому час до нове життя. Термін «Відродження «означав спочатку й не так назва всієї епохи, скільки самий мить виникнення нового мистецтва, який приурочивался зазвичай до початку XVI століття. Тільки поняття це отримала понад широкий зміст і стала означати епоху, як у Італії, а її у інших країнах сформувалась і розквітла опозиційна феодалізму культура. Енгельс охарактеризував Відродження як «найбільший прогресивний переворот із усіх, пережитих доти людством » .

1. Культура Возрождения.

XIII — XVI століття були часом великих змін у економіці, політичного і культурного життя країн Європи. Бурхливий зростання міст і розвиток ремесел, а згодом і зародження мануфактурного виробництва, підйом світової торгівлі, вовлекавший до своєї орбіти дедалі більше віддалені райони поступове розміщення головних торгових шляхів з Середземномор’я до півночі, що завершився після падіння Візантії й великих географічних відкриттів кінця XV та початок XVI століття, змінили образ середньовічної Европы.2 Майже повсюдно тепер висуваються першому плані міста. Колись могущественнейшие сили середньовічного світу — імперія і папство — переживав глибоку духовну кризу. У XVI столітті розпадалася Священна Римська імперія німецької нації стала ареною двох перших антифеодальних революцій — Великої селянської війни у Німеччині, й Нідерландського повстання. Перехідний характер епохи, що в всіх галузях життя процес звільнення з середньовічних пут разом із то нерозвиненість стають капіталістичних відносин було неможливо не зашкодити особливостях художньої культури та естетичної думки того времени.

Усі зміни у життя суспільства супроводжувалися широким оновленням культури — розквітом природничих і точних наук, літератури на національних мовами й, особливо, образотворчого мистецтва. Зародившись у містах Італії - це відновлення перехопило потім і кільця інші європейські країни. Поява друкарства відкрило нечувані можливості поширення літературних і наукових творів, ні тим більше регулярне і тісне спілкування між країнами сприяло повсюдному проникненню нових художніх течений.

Не означає, що середньовіччя відступило перед новими віяннями: в масовій свідомості традиційні уявлення зберігалися. Протистояла нових ідей церква, використовуючи середньовічне засіб — інквізицію. Ідея свободи людської особистості залишалася у суспільстві, розділеному на стану. Не зникала остаточно феодальна форма залежності селян, а деяких країнах (Німеччини, у Європі) стався повернення до крепостничеству. Феодальна система виявляла досить велику життєстійкість. Кожна європейська країна изживала її по-своєму — і у хронологічних рамках. Капіталізм довгий час існував як уклад, охоплюючи лише деякі з виробництва та у місті, й у селі. Проте патріархальна середньовічна повільність стала відступати в прошлое.

Величезну роль цьому прорив зіграли Великі географічні відкриття. У 1456 року португальські кораблі досягли Зеленого мису, а 1486 р. експедиція Б. Диаса обігнула Африканський континент з півдня, пройшовши мис Доброї Надії. Опановуючи узбережжі Африки, португальці одночасно посилали кораблі у відкритий океан, захід і південний захід. У результаті картах з’явилися невідомі раніше Азорські острови Фіджі і острова Мадейра. У 1492 р. здійснилося велику подію — Х. Колумб, італієць, який у Іспанію, у пошуках шляху до Індію перетнув Атлантичний океан і висадився у Багамських островів, відкривши новий континент — Америку. У 1498 р. іспанський мандрівник Васко так Гама, обійшовши Африку, успішно навів свої кораблі до берегів Індії. З XVI в. європейці пробираються у Китаю і Японію, про які раніше мали лише саме туманне уявлення. З 1510 р. починається завоювання Америки. У XVII в. було відкрито Австралия.3.

Змінилося уявлення форму землі: кругосвітню подорож португальця Ф. Магеллана (1519−1522) підтвердило здогад у тому, що вона має форму шара.

Анализ пам’яток культури Відродження свідчить відхід багатьох найважливіших принципів феодального світогляду. Середньовічний аскетизм і презирство до всього земному змінюються тепер жадібним інтересом до реального світу, до людини, свідомості вроди й величі природи. Незаперечне в середньовіччі першість богослов’я над наукою похитнуто вірою в необмежені можливості людського розуму, що стає вищим мірилом істини. Підкреслюючи інтерес до людського на противагу божественному, представники нової світська інтеліґенція називали себе гуманістами, виробляючи це слово від випливає зі Цицерону поняття «studia humanitanis », яка означала вивчення всього, що пов’язані з природою чоловіки й його духовним світом. Попри всю складність і неоднозначності естетики відродження ролі її однієї з основних принципів можна назвати абсолютизації людської особистості її цілісності. Для естетичних трактатів і літературних творів мистецтва Відродження характерно идеализированное уявлення про людину як «про єдності розумного і почуттєвого, як і справу вільному суть з безмежними творчими можливостями. З антропоцентризмом пов’язано естетиці Відродження й розуміння прекрасного, піднесеного, героїчного. Принцип прекрасної артистично — творчої людської особистості сполучився у теоретиків Відродження зі спробою математичного обчислення різного роду пропорцій симетрії перспективи. Естетичне й художнє мислення цієї епохи вперше спирається на людське сприйняття та на почуттєво реальної картини світу. Тут впадає правді в очі також субъективистскиіндивідуалістична жага життєвих відчуттів, незалежно від своїх релігійного й моральної тлумачення, хоч останнє, у принципі, не заперечується. Естетика Відродження орієнтує мистецтво на наслідування природі. Проте за місці не стільки природа, скільки художник, який у своїй творчої діяльності уподібнюється Богу. У поступово освобождающемся від церковної ідеології творця твори мистецтва найбільше цінується гострий художній погляд на речі, професійна самостійність, спеціальні навички, яке створення набувають вже самодостатній, а чи не священний характер. Одне з найважливіших принципів сприйняття творів мистецтва стає насолоду, що свідчить про значної демократичної тенденції на противагу моралізування і схоластичної «вченості «попередніх естетичних теорій. Естетична думку Відродження містить як ідею абсолютизації людського індивіда на противагу надмировой божественної особистості середньовіччі, а й певне усвідомлення обмеженості такого індивідуалізму, заснованого на абсолютному самоствердження особистості. Звідси мотиви трагізму, обнаруживающиеся в творчості У. Шекспира, М. Сервантеса, Мікеланджело та інших. У цьому вся суперечливість культури, отшедшей від антично — середньовічних абсолютов, але з історичних обставин ще знайшли нових надійних устоев.

Зв’язок мистецтва та становитиме з характернейших особливостей культури Відродження. Правдиве зображення світу й духовності людини мало спиратися з їхньої пізнання, тому пізнавальне початок відігравало в мистецтві за цю пору особливо значної ролі. Природно, що митці шукали опору в науках, нерідко стимулюючи їхній розвиток. Епоха Відродження відзначено появою цілої плеяди художников-ученых, серед яких перше місце належить Леонардо так Винчи.

Розуміння людиною світу, наповненою божественної красою, стає одним із світоглядних завдань відродженців. Світ тягне людини, оскільки вона натхненний Богом. Однак у добу Відродження панувала і інша тенденція — відчуття людиною трагічності свого існування. 4.

Російський філософ М. Бердяєв вважав, що у добу Відродження відбулося небувале зіткнення поганських і християнських почав людської природи. Саме це послугувало причиною глибокого роздвоєння человека.5.

2. Діячі Ренессанса.

Ранні гуманісти: поет філософ Ф. Петрарка (1304(1374), письменник Дж. Боккаччо (1313(1375) (хотіли створити прекрасну людську особистість, вільну забобонів середньовіччя, і тому, перш всього намагалися змінити освіти: вводити на неї гуманітарні науки, зробивши акцент на вивченні античної літератури та філософії. У цьому гуманісти зовсім на ниспровергали релігії, хоча як така церкву та її служителі були об'єктами глузувань. Швидше, вони намагалися поєднати дві шкали ценностей.

У своїй «Сповіді» Петрарка писав, що аскетична мораль християнства очищає душу, але з менш важливо усвідомлення цінності земного буття, успадковане від греків та римлян. Отже усувалося середньовічне протиставлення плоті і духу. Реабілітація земного виявлялася у той епоху насамперед у апології краси світу і людської тіла, плотської любви.

Художники бачити світ інакше: площинні, хіба що безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному, рельєфному, опуклому простору. Рафаель Санті (1483(1520), Леонардо так Вінчі (1452(1519), Мікеланджело Буонаротті (1475(1564) оспівували своїм творчістю досконалу особистість, у якій фізично й духовна краса зливаються воєдино відповідно до вимогами античної эстетики.6.

Людина з його земними пристрастями та бажаннями з’явився у літературі. Заборонена колись тема плотське кохання, натуралістичні її описи отримали бути. Проте тілесне не придушувало духовного. Як вона та філософи, письменники намагалися створити гармонію двох почав, чи, по крайнього заходу, їх врівноважити. У своєму знаменитому «Декамероне» Боккаччо пустотливі фривольні новели про сластолюбцах чергуються з трагічними розповідями про безмовної чи самовідданого кохання. У сонетах Петрарки, присвячених прекрасної Лаурі, небесної любові додані земні риси, а й земні почуття возвышены до небесної гармонии.

Малюючи ідеал людської особистості, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, здатність діяти і створювати навколо себе — новий світ. Неодмінним передумовою цього італійські гуманісти Лоренцо Валла (1407(1457) і Л. Альберти (1404(1472) вважали накопичені знання, які допомагають людині зробити вибір між добро і зло. Високе уявлення про людину було нерозривно пов’язане з ідеєю свободи її волі: особистість сама обирає свій життєвий шлях збереження та сама відпо-відає долю. Цінність людини стала визначатися його успіхами достоїнствами, а чи не становище у суспільстві: «Шляхетність (як якесь сяйво, що йде від чесноти і озаряющее її власників, хоч би походження не були.» Наступала епоха стихійного і буйного самоствердження людської особистості, звільнюваної від середньовічної корпоративності і тієї моралі, яка підкорить індивіда цілому. Це був титанизма, що проявилася й у мистецтві, й у житті. Досить героїчні образи, створені Мікеланджело, і самої їх творця (поета, художника, скульптора. Люди, подібні Мікеланджело чи Леонардо так Вінчі, являли собою реальні зразки безмежних можливостей человека.

3. Реформация.

Батьківщиною Реформації стала Німеччина. Її початком вважають події 1517 г., коли лікар богослов’я Мартін Лютер (1483(1546) виступив із своїми 95 тезами проти продажу індульгенцій. Відтоді почався його тривалий поєдинок із католицька церква. Реформація швидко поширилася у Швейцарії, Нідерландах, Франції, Англії, Італії. У Німеччини Реформація супроводжувалася Селянської війною, яка з таким розмахом, що не можна порівняти жодна соціальне рух середньовіччя. Своїх нових теоретиків Реформація знайшла у Швейцарії, де виник другою — після Німеччини найбільший її центр. Там остаточно оформив реформационную думку Жан Кальвін (1509(1564), якого прозвали «женевським папой».

У остаточному підсумку Реформація породила новий напрям у християнстві, який став духовної основою західної цивілізації - протестантизм. Від католицтва відійшла більшість населення Європи: Англія, Шотландія, Данія, Швеція, Норвегія, Голландія, Фінляндія, Швейцарія, частина Німеччини, Чехії і т. буд. Та й у самому католицтві відбувалися істотні зміни. 7.

Протестантизм звільнив від тиску релігію у практичної життя. Релігія стала особистою справою людини. Релігійне свідомість змінилося світським світоглядом. Релігійна обрядовість спростилася. Але головне досягнення Реформації в тому особливій ролі, яка придавалась особистості у її індивідуальному спілкуванні з Богом. Позбавлений посередництва церкви людина тепер самий мусив відповідати за вчинки, т. е. нею покладалася значно більша відповідальність. Реформація піднімала значення мирської життя та банківської діяльності, проповідуючи можливість для спілкування з Богом через влаштоване відповідним чином общество.

Кальвін вчив, що знак Божественного благовоління до людини розкривається у його практичної діяльності: успіх чи неуспіх — критерій, дозволяє зрозуміти, прокляття чи подяку лежить людині. Трудова етика реформації висвітлювала практицизм, підприємництво, було найбільш адекватним західному способу життя. «Результатом реформації… було передусім, що у противагу католицької точки зору моральне значення мирського професійного праці та релігійне воздаяние для неї надзвичайно выросли».

Різними істориками питання співвідношення Відродження і Реформації вирішується по-різному. І Реформація і Ренесанс визнали за центр людську особистість, енергійну, спрямовану на перетворення світу, із яскраво вираженим вольовим початком. Але Реформація у своїй мала більш дисциплінуюче вплив: вона заохочувала індивідуалізм, але вводила їх у суворі рамки моралі, заснованої на релігійних ценностях.

Є й інші відмінності. Так З. Б. Сказкин вважає, що гуманізм і Відродження висловлюють життя в всім її різноманітті, бо класова основа гуманістичної інтелігенції різна. Понад те, гуманізм далеко ще не завжди ворожий церкви (знамените Эразмовское: Сократ, молися за нас!).8 Реформація ж у основі - буржуазне явище. Вона викликана появою і розвитком буржуазії, виступає проти феодалізму та її висвітлення церквою. Буржуазія цьому етапі свого розвитку ще занадто слабка, щоб самостійно виступати чи організовувати рух всього «третього стану». Вона тільки специфічної формах феодального експлуатації, але з проти феодальної експлуатації взагалі. Феодальноабсолютическое держава нею ще пройдена щабель, а, навпаки, прогресивна форма політичної організації. Перегорнутою щаблем нею є лише феодальна форма релігію у вигляді католицькій Церкві, і тільки проти католицької релігійності та католицькою релігійної організації вона виступає революционно.

З. М. Сотні стверджує протилежність двох ідейних систем із трохи інших позицій. Він заперечує того очевидного факту, що ті й були противниками середньовічної схоластики і приклад духовної диктатури католицької церкви. Лютер і Кальвін визнавали відому цінність земному житті і практичної діяльності, корисність деякого світського знання. Неможливо заперечити индивидуалистическую тенденцію: визнання права власного рішення, отже — розуму волі людини (кальвіністська ідея божественного избранничества й обов’язки кожного проявити максимум енергії у своїй «призвании»).9.

У цьому подібність закінчується, вулицю й розпочинаються протилежності: християнство прагнуло обмежити людську допитливість, тоді як гуманізм всіляко прагнув її розвинути. Гуманісти були впевнені у всемогутності людського розуму, навпаки, реформатори надихалися ідеєю усемогутності віри. «Нехай хто б думає, — писав Лютер, — що він може осягнути віру розумом…. Те, що говорить Христос, — істина, незалежно від цього, чи можу чи який або інший людина зрозуміти это».

Гуманістам був ненависний аскетизм, що становить стрижень релігійної моралі. Людина може сягнути досконалості над силу спокути та особливої божественної милості, а власним розумом і волею, спрямованої на максимальне розкриття всіх своїх природних способностей.

Навпаки, Лютер виходив з «корінний і загальної зіпсованість людської природи». Здобути Божу благодать то вона може лише покаянням, самознищенням і самопопранием перед богом, придушенням власних бажань, і стремлений.

Нарешті, домінантою ренесансного гуманізму була ідея людини, чиє високе гідність визначалося не знатністю походження, не званнями чи багатством, але особистої доблестю, шляхетністю на ділі і думках. Нове розуміння людини об'єктивно протистояло феодальностанової дискримінації як програма людського рівності. Звідси, гуманізм Відродження — ідеологія раннебуржуазная, т. е. антифеодальна, народна. Навпаки близькість церковно-реформационной ідеології до масам і тим паче її революційність видаються З. М. Стаму дуже відносними. Ведучи мову про свободі християнина, Лютер має на увазі лише духовну, а не мирське свободу.

Заключение

.

Идеи гуманізму — духовна основа розквіту мистецтва епохи Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасного, гармонійно розвиненого людини. Італійські гуманісти вимагали свободи в людини. «Але свобода у сенсі італійського Ренесансу, — писав його знавець А. К. Дживелегов, — мала через окрему особистість. Гуманізм доводив, що чоловік у свої почуття, у думках, у віруваннях заборонена ніякої опіки, що з нього не має бути силою волі, заважає йому відчувати і думати як нам хочеться ». У науці немає однозначного розуміння характеру, структури та хронологічних рамок ренессанского гуманізму. Але, безумовно, гуманізм слід розглядати, як головне ідейний зміст культури Відродження, невіддільною від України всього ходу історичного поступу Італії епоху розпочатого розкладання феодальних зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, що сприяло утвердженню кошти культури, спираючись насамперед античне спадщина. Італійський гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV столітті, яскравий розквіт наступного століття, внутрішню перебудову і поступові упады в XVI столітті. Еволюція італійського Відродження була міцно пов’язана з недостатнім розвитком філософії, політичної ідеології, науки, за інші форми громадського свідомості людини та, своєю чергою, справила могутньо вплинути на художню культуру Ренессанса.

Відроджені на античної основі гуманітарні знання, включавшие етику, риторику, філологію, історію, виявилися головною сферою в її формуванні та розвитку гуманізму, ідейним стрижнем якого став вчення про людині, його місце і у природі та суспільстві. Це вчення складалося переважно у етики та збагачувалося у різних областях ренессанской культури. Гуманістична етика висунула першому плані проблему земного призначення, досягнення щастя його власними зусиллями. Гуманісти по-новому підійшли до питань соціальної етики, в рішенні що вони спиралися на ставлення до мощі творчих здібностей волі людини, про його широких можливостях побудови щастя землі. Важливою передумовою успіху вони вважали гармонію інтересів індивіда й суспільства, висували ідеал розвитку особи і нерозривно що з ним вдосконалення соціального організму, що політичних порядків. Це надавало багатьом етичним ідеям та вченням італійських гуманістів яскраво виражений характер.

Безліч побутових проблем, разрабатывавшиеся в гуманістичної етики, знаходять нового змісту і як ніколи актуальними наша епоху, коли буде моральні стимули людської діяльності виконують дедалі важливішу соціальну функцию.

Гуманістичне світогляд стала однією з найбільших прогресивних завоювань епохи Відродження, які надали сильний вплив попри всі наступне розвиток європейської культуры.

Реформація відіграла важливу роль становленні світової цивілізації. Не проголошуючи якогось певного соціально-політичного ідеалу, не вимагаючи переробки суспільства на той чи інший бік, не роблячи ніяких наукових відкриттів чи досягнень на художньо-естетичному терені, Реформація змінила свідомість людини, відкрила проти нього нові духовні горизонти. Людина отримав свободу самостійно мислити, звільнився опіки церкви, отримав найвищий йому санкцію — релігійну те що, аби тільки власний розум та сумління диктували йому, як слід жить.

Реформація сприяла появі людини буржуазного суспільства — незалежного автономного індивіда зі свободою морального вибору, самостійного і відповідального у своїх судженнях і поступках.

1. Бердяєв Н.А. Філософія свободи. Сенс творчості. М., 1989.

2. Л. М. Брагина «Соціально — етичні погляди італійських гуманістів «.

(II половина 15 століття) Видавництво МДУ, 1983.

3. З культури Середніх століть, і Возрождения.

Видавництво «Наука », М 1976 г.

4. З культури Середніх віків і Возрождения.

Видавництво «Наука », М 1976 г.

5. 50 біографій майстрів західно — європейського искусства.

Видавництво «Радянський художник », Ленінград 1965 г.

6. Навчальний курс з культурології. Ростов-н/д.;Издательство «Фенікс», 1999 г.

7. Навчальний курс з культурології. Ростов-н/д.;Издательство «Фенікс», 2000 г.

8. 1. Естетика. Словник. Политиздат, М 1989 г.

1 50 біографій майстрів західно — європейського искусства.

Видавництво «Радянський художник », Ленінград 1965 г.

2 Навчальний курс з культурології. Ростов-н/д.;Издательство «Фенікс», 1999 г.

3 З культури Середніх віків і Возрождения.

Видавництво «Наука 4 Навчальний курс з культурології. Ростов-н/д.;Издательство «Фенікс», 2000 г.

5 Бердяєв Н.А. Філософія свободи. Сенс творчості. М., 1989.

6 Навчальний курс з культурології. Ростов-н/д.;Издательство «Фенікс», 2000 г.

7 Навчальний курс з культурології. Ростов-н/д.;Издательство «Фенікс», 1999 г.

8 З культури Середніх віків і Відродження. Видавництво «Наука », М 1976 р. 9 З культури Середніх століть, і Возрождения.

Видавництво «Наука », М 1976 г.