Механізм використання праці військовополонених у рейхскомісаріаті «Україна» та в зоні військової окупації

Анотація

Розглянуто питання використання праці військовополонених в двох окупаційних адміністративних утворення доби Другої світової війни — в рейхскомісаріаті «Україна» та в зоні військової окупації. Основна увага сконцентрована на економічних передумовах такої трудової мобілізації, її здійсненню та наслідкам. Матеріал дослідження показує загальну систему примусової праці полонених військовослужбовців на окупованих територіях. У статті окреслено особливості таборів військовополонених для реалізації воєнних і політичних планів нацистської Німеччини.

Ключові слова: полон, військовополонені, табори військовополонених, Друга світова війна, примусова праця.

Питання використання праці військовополонених у нацистських таборах належить до недостатньо вивчених тем у сучасній українській історіографії. Проте дане питання є важливим з огляду на великий внесок в’язнів німецьких таборів у діяльність економіки та роботу воєнної машини тогочасної Німеччини. Метою даного дослідження виступає опис та аналіз використання праці військовополонених у двох окупаційних адміністративних утвореннях — в рейхскомісаріаті «Україна» та в зоні військової окупації. Мета роботи передбачає розв’язання трьох головних дослідницьких завдань: дослідити правовий режим застосування праці військовополонених, проаналізувати процес залучення полонених комбатантів до виконання господарських планів гітлерівської держави та вивчити наслідки реалізації такої політики німецьких військових установ.

Однією зі знакових проблем світової історії, яка була маловивченою в СРСР з кінця 1940;х і до початку 1990;х років, є тема військового полону в роки Другої світової війни. Питання трудового використання військовополонених було розглянуте недостатньою мірою внаслідок закритості радянських архівів і певних цензурно-ідеологічних обмежень. В сучасній українській історичній науці дану проблематику розвивали такі дослідники, як В. Берковський [2; 3], С. Богунов [4], В. Король [12], О. Лисенко [14], О. Марінченко [15], А. Чайковський [27], В. Шевченко [28], О. Уткін [21] і Т. Пастушенко [15]. З-поміж нових історичних видань, які стосуються проблематики нацистської окупаційної політики, можна виділити книгу «Київ. Війна. Влада. Суспільство (1939;1945 рр.)», текст якої було написано фахівцями Інституту історії України НАН України [11]. Важливий внесок у розробку даної теми вніс ізраїльський науковець А. Шнеєр [29]. Серед західноєвропейських дослідників даної проблематики велику роботу здійснили К. Беркгоф [1], Й. Дюльфер [31], К. Хартман [32], Х. Хьоне [22], К. Штрайт [30]. Проте і дотепер не існує комплексного дослідження, яке б відображало проблематику використання праці полонених червоноармійців. Важлива інформація щодо внеску радянських військовополонених у реалізацію нацистської трудової політики можна знайти в Державному архіві міста Києва, Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО України) та в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Серед опублікованих матеріалів головне місце в розумінні теми військового полону посідають матеріали Нюрнберзького Міжнародного трибуналу 1945;1946 рр. [17]. військовополонений окупаційний рейхскомісаріат Міжнародно-правові норми цивілізованого ставлення до військовополонених були кодифіковані на конференції в Гаазі, яка відбувалася впродовж травня-липня 1899 р. За підсумками зустрічі 27 країн-учасниць підписали три конвенції: «Про мирне вирішення міжнародних конфліктів», «Про закони і звичаї сухопутної війни», «Про застосування до війни на морі конвенції 1864 року про поранених і хворих». Використання праці полонених для військових потреб ворожої їм держави суворо заборонялося. У 1929 р. відбулася важлива міжнародна зустріч у Женеві, яка була присвячена питанням удосконалення та подальшої кодифікації права війни. Женевська міжнародна конференція 47 держав завершилася ухваленням двох основоположних документів — конвенцій «Про поводження з військовополоненими» та «Про покращення долі поранених і хворих у діючих арміях». Світове гуманітарне право має дві основні мети. По-перше, обмежити воюючі сторони у виборі засобів і методів ведення воєнних дій (право Гааги). По-друге, захистити осіб, які беруть участь у бойових діях (право Женеви) [12, с. 35]. Використання праці полонених для військових потреб ворожої їм держави суворо заборонялося. Праця полонених комбатантів мала бути добровільною і лише в мирних цілях [27, с. 59]. Гуманітарне право передбачало дуже обмежену участь полонених військовослужбовців у праці на користь військового противника. Ситуація з договірною базою ускладнювалася небажанням вищого політичного керівництва СРСР підписувати конвенцію «Про поводження з військовополоненими», адже вона передбачала розподіл полонених у таборах за національною ознакою [29, с. 15]. Небажання радянських державних органів дотримуватися положень Женевського документу слугувало виправданням для геббельсівської пропаганди у справі неналежних умов перебування радянських військовополонених у нацистських таборах. Правовий режим використання праці полонених комбатантів порушувався внаслідок впливу націонал-соціалістичної ідеології та деформованого ставлення радянського військово-політичного керівництва до міжнародного довоєнного гуманітарного права.

Влітку-восени 1941 р. Німеччина здобувала значні території Східної Європи. Упродовж перших чотирьох місяців агресивної війни у полон потрапило понад 3 мільйони солдатів і офіцерів Червоної Армії. Військові успіхи вермахту прискорили формування цивільної окупаційної адміністрації. 20 серпня 1941 р. за наказом Гітлера було утворено рейхскомісаріат «Україна». Він охоплював за часів свого максимального розширення території сучасних Рівненської, Волинської, Житомирської, Київської, Черкаської, Полтавської, Дніпропетровської, Кіровоградської областей, більшу частину Миколаївської та Вінницької областей. Рейхскомісаріат формально перебував під управлінням цивільних осіб, тобто німецьких чиновників. До зони військової окупації потрапили Чернігівська, Сумська, Харківська, Донецька, Луганська області, а також землі Автономної Республіки Крим. Прифронтова зона офіційно керувалася військовими установами, які структурно належали до групи армій «Південь». Табори військовополонених в рейхскомісаріаті «Україна» керувалися Верховним командуванням збройних сил Німеччини (ОКВ), а подібні установи в прифронтовій зоні - Верховним командуванням сухопутних сил (ОКХ) [9, с. 34].

Упродовж перших чотирьох місяців агресивної війни у полон потрапило понад 3 мільйони солдатів і офіцерів Червоної Армії. Кількість полонених нерідко була настільки великою, що німецькі полкові частини не встигали створювати навіть щось подібне до табору. Так, приблизно 50 тис. радянських військовополонених, узятих в районі Могильова в липні 1941 р., були зігнані на берег Дніпра недалеко від міста, і територія, на якій вони розміщувалися, навіть не була обнесена колючим дротом. Командир 403-ї охоронної дивізії фон Дітфурт на судовому процесі в Ризі у 1946 р. свідчив, що в серпні 1941 р. він зустрів колону радянських військовополонених. Старший колони — німецький офіцер — доповів, що під час маршу здійснюються розстріли військовополонених. Фон Дітфурт схвалив це, назвавши розстріли «пострілами полегшення» [18, с. 170]. Водночас частині полонених удавалося вийти на свободу в перші місяці окупації. Нестачу продовольства та приміщень для в’язнів упродовж 1941 р. вирішувалася подеколи гуманними способами з ініціативи окремих осіб або організацій. Іноді полонені військовослужбовці за допомогою Українського Червоного Хреста та Українського Комітету Взаємодопомоги могли вийти на волю з офіційним посвідченням на проживання від німецьких урядовців. Табірне німецьке керівництво вимагало 10 підписів сусідів або знайомих військовополонених як запоруку його благонадійності після звільнення [8, арк. 3].

На початку Другої світової війни Німеччина розраховувала на швидку перемогу і не передбачала інтенсивної експлуатації військовополонених. Частина з них була відпущена на свободу. За різними оцінками, від 600 до 900 тисяч полонених червоноармійців, які потрапили до німецького полону на початку війни, були відпущені додому. Цікаво, що в перші місяці війни офіцерський корпус з середовища військовополонених практично не залучався до роботи. Німецька адміністрація таборів створювала робочі батальйони. Тих, хто погоджувався вступити до робочого батальйону, виділяли з загального числа військовополонених і переводили до окремих казарм [32, с. 25]. Батальйони виконували допоміжні роботи переважно в зоні військової окупації. З перших днів окупації працездатні радянські військовополонені в складі таких робочих команд потрапляли в дискриміновану категорію осіб. Один із керівників німецького відділу в справах військовополонених видав 15 серпня 1941 р. розпорядження, де в одному з пунктів зазначалося: «Розміри продовольчих пайків для російських військовополонених, які знаходяться на роботах, мають відрізнятися від пайків, які видаються військовополоненим інших національностей» [17, с. 101]. Під керівництвом німців батальйони споруджували фортифікації, ремонтували важливі шляхи та залізниці [4, с. 56].

Після поразки під Москвою німецька економіка зіткнулася з великими труднощами. З середини 1942 р. зріс інтерес німецьких військових і економічних установ до експлуатації корисних копалин на території України. Своєрідними резервуаром дешевої робочої сили стали табори військовополонених, яких на території рейхскомісаріату «Україна» налічувалося понад 120, а в зоні військової окупації - понад 100. На території Київської області розміщувалося 46 таких таборів, а на Харківщині - 30 [20, с. 176].

В’язні таборів працювали в Києві на відбудові мостів через Дніпро [Київ, с. 85]. У районі Дарниці полонених залучали до лісозаготівельних робіт, на вантажних роботах на залізничній станції, в залізничній ремонтній майстерні, на сільськогосподарських роботах у навколишніх селах. При цьому полонені жили на території стаціонарного табору постійно. У разі необхідності вони під охороною приводилися на робоче місце [4, с. 85]. Також військовополонених використовували на будівництві оборонних ліній та ремонті важливих шляхів.

У листопаді 1941 р. понад 200 військовополонених було направлено на відновлення залізничного мосту через Дніпро. В’язні жили в неопалюваних бараках поблизу об'єкта будівництва. Пізніше їх було переведено на територію Видубицького монастиря [11, с. 85].

Варто зазначити, що належність військовополоненого до певного табору не обмежувала географічні переміщення цієї особи. Наприклад, табірна команда з Дарниці працювала в Святошині на видобуванні торфу. Окремі робочі команди Дарницького табору працювали на спорудженні залізничної інфраструктури в районі Бучі, а також на території зони військової окупації - у Прилуках на будівельних роботах [11, с. 86].

У зоні військової окупації знаходилися значні запаси важливих для Німеччини сировинних ресурсів, зокрема кам’яного вугілля. При відступі підрозділи Червоної Армії демонтували в Сталінській і Ворошиловградській областях обладнання більшості вугільних шахт і вивезли його в тил. Німецьким економічним інстанціям не вдалося відновити великі механізовані шахти і вони обмежилися експлуатацією окремих шурфів. На початку 1942 р. в Сталінській області було відновлено роботу 16 дрібних шахт, але внаслідок відсутності транспорту вугілля не вивозилося. До літа 1942 р. для початку регулярної роботи було підготовлено кілька великих шахт [4, с. 56].

1 липня 1942 р. Гітлер підписав директиву про відновлення видобування вугілля в Донецькому басейні. Дана територія належала до зони військової окупації. Командування групи армій «Південь» мало забезпечити ці роботи потрібними спеціалістами і ресурсом працівників. Для роботи в шахтах упродовж липня 1942 р. було виділено 30 тисяч полонених військовослужбовців, а в серпні-вересні - ще по 15 тисяч. Для посилення трудових ресурсів в добувній промисловості на дані шахти військовою адміністрацією планувалося направити 300 тисяч військовополонених. Тих, хто володів гірничими професіями, мав отримати роботу за фахом [4, с. 57]. Існували привілейовані групи військовополонених, які не працювали. До такої категорії належали представники табірної поліції. Бригадири і сотники в Сирецькому таборі в Києві звільнялися від фізичної праці.

Слід зазначити, що харчування військовополонених не забезпечувало основних енергетичних потреб людини. Існують свідчення, що до основного раціону військовополонених в північних районах рейхскомісаріату «Україна» додавалося кісткове борошно. Вживання такої речовини, яка використовується переважно як мінеральне добриво, призводило до отруєння та смерті [5, с. 94]. Добова калорійність харчового пайка для радянського військовополоненого згідно з параметрами Верховного командування вермахту складала 2129 кілокалорій. До цього пайка входили такі кількісні показники життєво необхідних речовин: білки — 57,4 грамів, з них — 10,9 г були повноцінними, жири — 29,5 г, вуглеводи — 392,5 г [5, арк. 18]. Такий розмір їжі лише на 300−400 кілокалорій перевищував витрати енергії на основний обмін, тобто обмін речовин у стані повного спокою. Дорослій людині потрібно не менше 2500−3000 кілокалорій при відсутності важкої фізичної праці. Білків у даному раціоні менше за фізіологічну норму вдвічі, а кількість жирів також недостатня для фізичної праці. Неминучим наслідком такого режиму харчування ставало масове виснаження полонених військовослужбовців. За даними німецького науковця К. Штрайта непрацездатні військовополонені часто залишалися без продовольства або їх розстрілювали підрозділи табірної поліції та спеціальні оперативні команди СС [29, с. 595]. Унаслідок важких умов перебування та праці в таборах військовополонених поширилися епідемії та настав голод. За роки окупації загинуло приблизно 3,3 мільйони радянських військовополонених, що склало 58% їхньої загальної кількості [26, с. 12]. Відповідно до сучасних даних мінімальне число померлих радянських військовополонених становить не менше 3 291 157 осіб [21, с. 174].

Отже, економічні фактори підштовхнули керівництво націонал-соціалістичної Німеччини до широкого використання праці військовополонених на території двох окупаційних адміністративних районів — рейхскомісаріату «Україна» та в зоні військової окупації. Основний час примусового масового залучення полонених до праці на нацистську державу припав на літо 1941 — літо 1944 рр. і тривав до повного витіснення окупантів з територій двох адміністративних утворень восени 1944 р. Правовий режим використання праці військовополонених зазнав повністю ігнорувався табірною адміністрацією. Націонал-соціалісти не поширювали на полонених радянських військовослужбовців норми міжнародного права. Водночас радянська держава відмовилася приєднатися до документів Женеви 1929 р. в повному обсязі, що лише поглибило гуманітарну катастрофу в німецьких таборах військовополонених. В’язні в якості робочої сили використовувалися в усіх галузях німецької економіки. До завершення окупації українських земель військові та цивільні установи Німеччини намагалися максимально використати трудовий потенціал військовополонених, що породжувало масову смертність у таборах. Матеріали Нюрнберзького процесу стали остаточним аргументом для визнання такого механізму використання праці полонених комбатантів злочинною.

Список використаних джерел

• 1. Беркгоф К. Жнива скорботи. Життя і смерть в Україні під нацистською владою / К. Беркгоф; [Пер. з англ. Т. Цимбал]. — Київ: Критика, 2011. — 455 с.
• 2. Берковський В. Нацистські табори військовополонених у місті Славуті / В. Берковський // Історія великих страждань. Нацистські табори для радянських військовополонених у місті Славуті на Хмельниччині: дослідження, документи, свідчення. — Київ, 2011. — С.39−47.
• 3. Берковський В. Система німецьких таборів для радянських військовополонених / О. Берковський, О. Пащенко // Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги). Мат. міжн. наук. конференції, 27 квітня 2010 р. — Київ, 2011. — С.438−446.
• 4. Богунов С. Использование труда советских военнопленных на территории Украины в годы Великой Отечественной войны (1941;1944 гг.) / С. Богунов // Військовий полон та інтернування (1939;1956). Погляд через 60 років. Матеріали наукової конференції, 2−4 червня 2006 р. — Київ, 2008. — С.53−66.
• 5. Голубков С. А. В фашистском концлагере. Воспоминания бывшего военнопленного / С. А. Голубков. — Смоленск: Книжное издательство, 1958. — 250 с.
• 6. Державний архів міста Києва. — Ф.Р.-1584. — Оп.1. — Спр.1. — 35 арк.
• 7. Там само. — Спр.13. — 17 арк.
• 8. Державний архів Київської області. — Ф. Р-2395. — Оп.1. — Спр.29. — 36 арк.
• 9. Датнер Ш. Преступления немецко-фашистского вермахта в отношении военнопленных во Второй мировой войне / Ш. Датнер; [Пер. с пол. Виноградова М.]. — Москва: Издательство иностранной литературы, 1963. — 487 с.
• 10. Иванович К. Б. Существовавшие до сих пор правила… отменяются / К. Б. Иванович // Военно-исторический журнал. — 1991. — № 11. — С.38−42.
• 11. Київ: війна, влада, суспільство (1939;1945 рр.). За документами радянських спецслужб та німецької окупаційної адміністрації / [Ред. кол. Смолій В. А., Бажан О. В., Боряк Г. В., Вронська Т. В. та ін.]. — Київ: Темпора, 2014. — 864 с.
• 12. Король В. Ю. Трагедія військовополонених на окупованій території України в 1941;1944 роках / В. Ю. Король. — Київ: Академія, 2002. — 128 с.
• 13. Кузнєцов А. Бабин Яр / А. Кузнєцов; [Пер. з рос. Батурин С.]. — Київ: Саміт-Книга, 2009. — 352 с., іл.
• 14. Лисенко О. Соціальне становище радянських військовополонених у роки Другої світової війни / О. Лисенко // Військовий полон та інтернування. 1939;1956. Погляд через 60 років. Матеріали наукової конференції, 2−4 червня 2006 р. — Київ, 2008. — С.86−95.
• 15. Марінченко О.О. Демографічний вимір поразки 1941 р.: масштаби втрат РСЧА військовополоненими на території України / О.О. Марінченко // Український історичний журнал. — 2013. — № 3. — С.151−171.
• 16. Міжнародне гуманітарне право. Навчальний посібник / [Базов, Качан І. І., Майоров І. О. та ін.]. — Київ: Варта, 2000. — 176 с.
• 17. Нюрнбергский процесс. Военные преступления и преступления против человечности. Сборник материалов в 7 томах / [Под. общ. ред. Р.А. Руденко]. — Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1958. — Т.3. — 815 с.
• 18. Пастушенко Т. Статус радянських військовополонених у роки Другої світової війни: на терезах міжнародного, нацистського та радянського права / Т. Пастушенко // Історія великих страждань. Нацистські табори для радянських військовополонених у м. Славуті на Хмельниччині: дослідження, документи, свідчення. — Київ, 2011. — С.18−28.
• 19. Смогоржевська І. Окупаційний режим на території військової зони України: історіографічний та джерелознавчий аспекти / І. Смогоржевська // Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги). Мат. міжн. наук. конференції, 27 квітня 2010 р. — Київ, 2011. — С.312−320.
• 20. Справочник о нацистских лагерях военнопленных, действовавших на оккупированной территории Украины в годы

Великой Отечественной войны, и формах увековечения памяти погибших / Сост. С. П. Цакун. — Киев: Компас, 2002. — 176 с.

• 21. Уткін О. Людські, технічні та матеріальні втрати радянських і німецьких військ у Великій Вітчизняній війні / О. Уткін // Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги). Мат. міжн. наук. конференції, 27 квітня 2010 р. — Київ, 2011. — С.172−182.
• 22. Хёне Х. Черный орден СС. История охранных отрядов / Х. Хёне [Пер. с нем. Ю. Д. Чупрова, О.И. Лемехова]. — Москва: ОЛМА-ПРЕСС, 2004. — 542 с.: ил. — (Архив).
• 23. Центральний державний архів громадських об'єднань України. — Ф.166. — Оп.3. — Спр.143. — 45 арк.
• 24. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. — Фонд КМФ-8. — Оп.1. — Спр.38. — 136 арк.
• 25. Там само. — Оп.1. — Спр.74. — 33 арк.
• 26. Там само. — Оп.2. — Спр.139. — 137 арк.
• 27. Чайковский А. С. Плен. За свои и чужие грехи (Военнопленные и интенированные в Украине 1939;1953 гг.) / А. С. Чайковский — Киев: Парламентское издательство, 2005. — 970 с.
• 28. Шевченко В. Фашистський окупаційний режим в Україні та доля військовополонених (1939;1944 рр.) / В. Шевченко // Військовий полон та інтернування (1939;1956). Погляд через 60 років. Матеріали наукової конференції, 2−4 червня 2006 р. — Київ, 2008. — С.67−70.
• 29. Шнеер А. Плен. В 2 т. / А. Шнеер. — Иерусалим: Ной, 2003. — Т.1. — 380 с.
• 30. Штрайт К. Советские военнопленные, массовые депортации, принудительные рабочие / К. Штрайт // Вторая мировая война. Дискуссии. Основные тенденции. Результаты исследований; [Пер. с нем. Захарченко Н. А., Неподаев Ю. А., Розанов И. В., Соколов Р.Н.]. — Москва: Весь мир, 1997. — С.589−600.
• 31. Dьlffer J. Der Deutscher Ostkrieg, 1942 // Mitteilungen der Gemeinsame Komm^sion die jьngeren Geschichte der russischedeutsch Beziehungen. — Mьnchen: Oldenbourg Verlag, 2005. — S.17−23.
• 32. Hartmann C. Der Krieg und das Verbrech // Mitteilungen der Gemeinsame Komm^sion die jьngeren Geschichte der russischedeutsch Beziehungen. — Mьnchen: Oldenbourg Verlag, 2005. — S.21−31.