Християнство

| | |Санкт-Петербурзький гуманітарний університет профспілок | |Далекосхідний філія | |—————————- | | | | | | | | | | | | | |КОНТРОЛЬНА РОБОТА | | | |на уроках «КУЛЬТУРОЛОГІЯ «| | | | | | | |тема: ВИНИКНЕННЯ І ПОШИРЕННЯ | |ХРИСТИЯНСТВА. | |ПОДІЛ ХРИСТИЯНСЬКИХ ЦЕРКОВ. | |ХРИСТИАНСТВО І КУЛЬТУРА. | | | | | | | | | | | |Керівник: | | | |Виконав: студент юридичного | |факультету (в/о) I рік | |навчання | |МАЛЫГИН О.А. | | | | | | | | | | | | | | | |р. Владивосток, 1998 р. |.

Короткий план:

1. Виникнення христианства.

2. Поширення христианства.

3. Поділ християнських церквей.

4. Християнство і культура.

1. Виникнення христианства.

1.1 Історичні умови становлення христианства.

Історія християнської релігії налічує вже з більш двох років, саме християнство налічує найбільшу кількість прибічників у мирі та є майже найпоширенішої світової релігією, домінуючої у Європі й Америці, має вагомі позиції з Африці і Океанії (включно з Австралією і Нову Зеландію), соціальній та кількох регіонах Азії. [2, с.164].

Проте людство до того, як віддавати перевагу цієї світової релігії, виконало великий історичний шлях, протягом якого формувалися і відшліфовувались релігійні уявлення та вірування. [1, с.43−47].

Історія релігійних уявлень, і вірувань, від часу їх виникнення за умов первіснообщинного ладу, його розкладу і переходу в рабовласницьке суспільство, свідчить, що ранні релігійні уявлення мали тенденцію до спадаючій фантастичності міфологічних образів й більше набували людську, антропоморфну форму. Великий конкретності і з достатньою ступеня виразності антропоморфізм божеств сягає на політеїстичної стадії розвитку религиозно-мифологических уявлень, класичні образи яких дає міфологія античних греків і римлян.

Вищий етап розвитку релігійних уявлень, і вірувань в суспільстві тих далеких часів настає, коли з численного пантеону божеств на чільне місце висувається один. У цьому частина істотних властивостей і якостей різних богів переноситься одне, головне божество. Поступово культ і поклоніння одному Богу витісняє вірування за іншими богов.

Ця тенденція чи етап у розвитку релігійних вірувань і уявлень називається монотеїзмом. Виникнення монотеїстичних уявлень серед віруючих було з передумов появи християнства. Проте цього явища у людства недостатньо, щоб зрозуміти, хоча в найзагальніших рисах його, суть і стала особливості християнства як світової религии.

Християнство виникла першому столітті у в східній частині Римської імперії. У цей час Римська імперія була класичним рабовласницьким державою, які мають десятки країн Середземномор’я. Однак до першому віці міць світового держави була підірвана, і це перебував у стадії занепаду й розпаду. На його території встановилися досить складні релігійні відносини між носіями різних верований.

Це було викликане цілою низкою чинників: по-перше, йшов процес розкладання національних релігій, розпочатий ще елліністичну і завершений в за римської епохи; по-друге, відбувався процес стихійного взаємодії різних національних героїв і племінних вірувань і звичаїв — синкретизм. Релігійний синкретизм зводився тоді насамперед до проникненню близькосхідних уявлень, і образів, мають тисячолітню історію, в свідомість і релігійне життя античного общества.

За підсумками взаємопроникнення і злиття різних сторін віровчень і культів відбувалося освіту релігійних громад, які через свої суті не зводилися до жодної з інших національних релігій в чистому вигляді, що ставило ці громади у тому чи іншого формі до опозиції до офіційної релігії. Але найбільший вплив на становлення та розвитку християнства справила іудейська релігійна традиція з чітко вираженим монотеизмом.

Християнство виникло на перехресті епох, культур, змогло об'єднати досягнення духовно-практичної діяльності людства і пристосувати їх задля потреб нової цивілізації, залишивши за порогом дряхлі одягу родоплемінних і національних релігійних уявлень, і вірувань. Сила християнства у тому, що його змогло дистанціюватися від вузьких рамок територіальної відособленості этносов.

1.2. Соціокультурні передумови виникнення христианства.

На середину I століття настав час, коли впевненість римлян у цьому, що й світ найкращий із можливих світів, залишилася у минулому, змінюють цієї впевненості прийшло відчуття неминучої катастрофи, катастрофи вікових устоїв, близького кінця світу. У соціальні низи зростає невдоволення пануючими, яке періодично набуває форми бунтів, повстань. Ці бунти, повстання жорстоко придушуються. Настрої невдоволення не зникають, але шукають якихось інших форм свого задоволення. [3, с.148−149].

Християнство у Римській імперії спочатку сприймалася більшістю як чітка та зрозуміла форма соціального протесту. Воно будило віру в покровителя, здатного приборкати можновладців, затвердити ідею загальної рівності, порятунку всіх людей, незалежно від своїх етнічної, політична і соціальна приналежності. Перші християни вірив у близький кінець існуючого світопорядку встановлення «Царства Небесного», завдяки прямому втручанню Бога, у якому відновлено справедливість, восторжествує праведність над неправедністю, бідні над богатыми.

Викриття зіпсованість світу, його гріховності, обіцянку порятунку та встановлення царства світу та справедливості яких — такі соціальні ідеї, які залучили набік християнства сотні тисяч, а згодом і мільйони послідовників. Вони давали сподіватися розрада всіх жадаючих ледве. Саме цим людям, як випливає з Нагірній проповіді Ісуса і Одкровення Іоанна Богослова, передусім обіцяли Царство Боже. Ті, про котрих тут перші, там стануть останніми, що тут — там будуть першими. Зло буде покарано, а чеснота винагороджена. Страшний суд здійсниться й оснащено всім воздасться з їхньої делам.

Значна роль поясненні процесу соціокультурного і природного механізму виникнення християнства належить Ф. Енгельсу, присвятив цієї проблеми ряд творів: «Бруно Бауер і початкове християнство», «Книжка одкровення», «Історії початкового християнства». Загальний висновок цих робіт зводиться до ідеї, що на момент виникнення першої християнської громади в Палестині, суспільну свідомість народів Римська імперія було підготовлена для сприйняттю цього віровчення. Ф. Енгельс зафіксував як соціальні, і культурні передумови сприйняття християнства. За словами «Християнству передував повний крах світових порядків. Християнство було вираженням цього краху». (Маркс До., Енгельс Ф. Тв. т.7 з. 21).

2. Поширення христианства.

Християнство виник як релігія принижених і ображених, пригноблених рабством, втіливши у собі протест проти сьогоднішніх відносин, проти соціального гнета.

Широко поширившись, ця релігія стала здаватися небезпечної офіційної влади і могла не викликати тривожності, а відомої ступеня зустріла і вороже ставлення себе з боку держави. Як свідчать історичні джерела, християнство у перших три століття свого існування було гнаної релігією. Християн спочатку ототожнювали з іудеями. Спочатку ворожість місцевого різних провінцій до християнам визначалася не сутністю їх вчення, які становищем чужаків, що відкинули традиційні культи і віруванню Приблизно настільки ж чином ним ставилися і римські власти.

Під власною ім'ям християни з’являються у свідомості римлян у зв’язку з пожежею міста Риму при імператорі Нерона. Нерон звинуватив в підпалі християн й у з ним багато хто християни валилися жорстоким катуванням і стратам. Однією з головних причин переслідування християн служив їх відмова приносити жертви перед статуями імператора чи Юпітера. Відмова означав непокора владі й, щодо справи, невизнання цих влади. Християни перших століть, слідуючи заповіді «не вбий», відмовлялися б служити у армии.

Тоді проти християн велася активна ідеологічна боротьба. У суспільній думці поширювалися чутки про християн як безбожниках, святотатцах, аморальних людях, які робили канібальські обряды.

Підбурюваний такими чутками, римський плебс неодноразово влаштовував масові побиття християн. З історичних джерел відомі випадки мученицькою страти окремих християнських проповідників: Юстина-Мученика, Купріяна та інших. У умовах ранньохристиянські авторитети прагнули підбадьорити своїх прибічників, навіяти їм ідею їх особливого становища, богоизбранничества. Фанатичне самопожертву, страждання за віру вони представляли як найбільш богоугодну дело.

Але ці гоніння привели тільки в отпаданию від християн частини нерішучих елементів, сама церква і його організація зміцнилася і загартувалася боротьби з государством.

Окремі імператори і владоможці провінцій своєї діяльності іноді намагалися, й успішно, взяти за основу християнські громади. Спочатку це діялося від нагоди випадку, в 311 року римський імператор Галерий наказав скасувати гоніння християн. Два роки Міланським едиктом Костянтина і Лициния християнство було визнано терпимої релігією. Відповідно до цього эдикту, християни мали права відкрито здійснювати свій культ, громади отримали право володіти майном, зокрема і нерухомим. На 324 року християнство було визнано державної релігією Римської империи.

Після цього християнство й остаточно перестав бути релігією рабів і пригноблених: воно перетворився на пануючу релігію, підтримувану государством.

Основні становища християнського віровчення 12 догматів і сім таїнств було прийнято першою (Никейском) соборі 325 р. й другому (Константинопольському) соборі 381 г.

У період із IV по VIII ст. відбувалося зміцнення християнської церкви, з її централізацією й суворим виконанням розпоряджень вищих посадових осіб. Ставши державної релігією, християнство перетворилося і в панує світогляд держави. Природно, держава потребує єдиної ідеології, єдиному вченні, і тому вона було зацікавлений у зміцненні церковної дисципліни, і навіть єдиного мировоззрения.

Безліч різних народів об'єднувала Римська імперія, і це дозволило християнству проникнути в усі її найвіддаленіші кутки. Проте розбіжності у рівні культури, життєвих укладах різних народів держави викликали різну інтерпретацію суперечливих місць у віровченні християн, що стало базою виникнення єресей серед знову звернених. А розпад Римської імперії на цілий ряд держав із різним соціально-політичним пристроєм збудував протиріччя богослов'ї і культової політиці до рангу непримиренних. [1, с.58].

3. Поділ християнських церквей.

3.1. Причини й умови виникнення раскола.

Загроза схизми, що у перекладі із грецької означає «розкол, поділ, чвари», став реальним для християнства вже у ІХ ст. Зазвичай причини схизми шукають економіки, політиці, у особистих симпатіях і антипатіях римських тат і константинопольських патріархів. Особливості віровчення, культу, життя віруючих західного й східного християнства дослідники сприймають як щось другорядне, незначне, заважає пояснити істинні причини даної, які, на думку, криються у економіку й політику, тільки не обвинувачували, тільки в релігійної специфіці того що відбувається. [1, с.111−122].

Тим часом, католицизм і православ’я мали такі особливості, які істотно вплинули на свідомість, побут, поведінка, культуру, мистецтво, науку, філософію західною та східною Європи. Між католицьким і православним світом склалася як конфесійна, але і цивілізована кордон. Християнство було собою єдиного релігійного течії. Розповсюджуючись по численним провінціях Римської імперії, воно пристосовувалося до місцевих умов кожної країни, до сформованим соціальним відносинам і керували місцевим традиціям. Наслідком децентралізації Римської держави була поява перших чотирьох автокефальних (самостійних) церков: Константинопольської, Олександрійської, Антіохійської, Єрусалимської. Невдовзі від антіохійської церкви відокремилася Кіпрська, та був Грузинська Православна Церква. Проте справа не обмежувалося лише поділом християнських церков. Деякі відмовлялися визнавати рішення всесвітніх соборів і затверджену ними догматику. У V в. вірменське духовенство не погодився з осудом монофизитов Халкидонским собором. Тим самим було вірменській церкві поставила себе у особливе становище, прийнявши догмат, що суперечить догматики ортодоксального христианства.

Однією з найбільш великих поділів християнства була поява двох основних напрямів — православ’я і католицизму. Цей розкол назрівав в протягом кількох сторіч. Він визначався особливостями розвитку феодальних взаємин у східних і західних частинах Римської імперії і конкурентної боротьбою між ними.

Передумови розколу виникли ще наприкінці IV початку — V в. Ставши державної релігією, християнство вже було невіддільне від економічних і розширення політичних потрясінь, пережитих цієї великої державою. Під час Нікейського і I Константинопольського соборів вона мала щодо єдиним, попри внутрішні чвари і богословські суперечки. Але це єдність базувалися не так на визнання усіма авторитету римських єпископів, але в влади імператорів, яка розповсюджувалася і на релігійну область. Так, Нікейський собор проходив під керівництвом імператора Костянтина, а римський єпископат у ньому представляли пресвітери Вітус і Винцент.

Стосовно зміцнення влади римського єпископату, воно було пов’язано, передусім, з престижем столиці імперії, і потім вже з претензією Риму володіння апостолическим престолом на згадку про про апостолах Петра і Павлі. Грошові подачки Костянтина і будівництво храму дома «мученицьку смерть Петра» сприяли звеличанню римського єпископа. У 330 р. столиця імперії було покладено з Риму до Константинополя. Відсутність імператорського двору хіба що автоматично висунуло духовну влада першому плані життя. Спритно маневруючи між ворогуючими угрупованнями богословів, римський єпископ зумів зміцнити своє вплив. Скориставшись сформованій обстановкою, він зібрав у 343 р. в Сардике всіх західних єпископів та домігся визнання у себе права арбітражу і фактичного верховенства. Східні єпископи ніколи цих рішень не визнавали. У 395 р. імперія розпалася. Рим знову почав столицею, але сьогодні вже тільки західної частини колишньої імперії. Політичні негаразди у ньому сприяли концентрації до рук єпископів великих адміністративних прав. Вже 422 р. Боніфацій I у листі єпископам Фесалії відкрито заявив про свої претензії на верховенство в християнському світі, стверджуючи, що безпосереднє відношення римської церкви до всіх інших подібно відношенню «голови до членам».

Починаючи з римського єпископа Льва, названого Великим, західні єпископи вважали себе лише местоблюстителями, тобто. фактичними васалами Риму, управляючими відповідними єпархіями від імені римського первосвященика. Проте це залежність не була визнана єпископами Константинополя, Олександрії і Антиохии.

У 476 р. Західна Римська імперія впала. Для її руїнах утворилося безліч феодальних держав, правителі яких суперничали між собою першість. Усі вони намагалися виправдати свої претензії волею бога, отриманою з рук первосвященика. Це ще більше підняло авторитет, вплив та влада римських єпископів. З допомогою політичних інтриг вони зуміли як зміцнити свій вплив західному світі, і навіть створити свій власний держава — Папську область (756−1870 рр.), яка займала всю центральну частина Апенинского полуострова.

Починаючи з V в. за римськими єпископами закріпився титул тата. Спочатку християнстві папами іменувалися все священики. З роками цей титул став присвоюватимуться лише єпископам, а багато століть він закріпився лише римськими епископами.

Зміцнивши своєю владою у країнах, тата спробували підкорити собі все християнство, але безуспішно. Східне духовенство підпорядковувалося імператору, а той і думав поступатися хоча б частиною своєї місцевої влади на користь самозваного «намісника Христа», восседавшего на єпископської кафедрі в Риме.

Досить серйозні розбіжності між Римом і Константинополем проявилися поки що не Трульском соборі 692 р., коли з 85 правил Рим (римський тато) ухвалив 50. У звернення надійшли збірники Дионисиев та інших., котрі брали папські декриталии, опускали не прийняті Римом правил і то визначеніше підкреслюючи лінію раскола.

У 867 року римський тато Микола І і Константинопольський патріарх Фотій зрадили одне одного публічному прокльону. Причиною розбрату послужила звернена й обернена в християнство Болгарія, бо з них прагнув підпорядкувати її своєму впливу. Цей конфлікт кілька днів вдалося залагодити, але ворожнеча двох вищих ієрархів християнства у цьому не припинилася. У ХІ ст. спалахнуло новою силою, й у 1054 р. стався остаточний розкол в християнстві. Викликаний він був претензіями тата Льва IX біля, подчинявшиеся патріарху. Патріарх Михайло Керулларий відкинув ці домагання, пізніше пішли взаємні анафеми (тобто. церковні прокльони) обвинувачення на єресі. Західна церква тепер називається римсько-католицької, що означає римська всесвітня церква, а східна — православної, тобто. вірної догматам.

Отже, причиною розколу християнства було прагнення вчених вищих ієрархів західну та східну церков розширювати межі свого впливу. Це була боротьба влади. Виникли й інші розбіжність у віровченні і культі, але були скоріш наслідком взаємної боротьби церковних ієрархів, ніж причиною розколу християнства. Так, навіть швидке ознайомлення з історією християнства показує, що католицизм і православ’я мають суто земні витоки. Розкол християнства викликаний суто історичними обстоятельствами.

Якщо згрупувати основні відмінності, що є донині між католицизмом і православ’ям, вони можуть представлені наступним чином: [2, з 159].

— Вчення про Святому Духе.

Догмат західної церкви про исхождении святого духу, і від бога-отця, і від бога-сина на відміну догмату східної східної церкви, визнає исхождение святого духу тільки від бога-отця; цю суперечність самі керівників Західної й католицької і православній церкві вважали найголовнішим і навіть єдиним непримиримым.

— Вчення про Пресвятої Діві Марії (про непорочному зачатті), існуючий ще ІХ ст. і споруджений 1854 р. в догмат;

— Вчення про заслуги і чистилище.

Вчення католицькій Церкві про «сверхдолжных заслуги» святих перед богом: ці заслуги становлять хіба що скарбницю, якої церква може розпоряджатися на власний розсуд. Практика індульгенцій — отпущений гріхів, які й церквою від цього священного фонду. Вчення про чистилище (прийняте на Флорентійському соборі 1439 р.), де грішні душі, горя в полум’я, очищаються, щоб поїхати згодом у рай, причому термін перебування душі в чистилище знову-таки за молитвам церкви (за плату зі боку родичів) то, можливо сокращен.

— Вчення про непогрішності римського тата на ділі віри, прийняте 1870 г.;

— Вчення промови про церкву. Целибат.

Обрядовими особливостями католицькій Церкві проти православної є: хрещення обливанням (замість православного занурення), освячення не над немовлям, а над повнолітнім, причащання мирян одним хлібом (хлібом з вином причащаються лише духовні особи), прісний хліб (облатки) для причастя, хресне знамення п’ятьма пальцями, вживання латинської в богослужінні і пр.

Джерелами православного віровчення є Святе письмо і священний переказ (постанови перших семи всесвітніх і помісних соборів, твори «батьків та вчителів церкви» — Василя Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Богослова та інших.). Сутність віровчення викладена у «символі віри», затвердженому на всесвітніх соборах 325 і 381 рр. Дванадцятирічним членах «символу віри» від кожної потрібно визнання єдиного бога, віра у «святу трійцю», в боговоплощение, спокута, воскресіння з мертвих, говориться необхідність хрещення, віри в загробне життя й т.п. Бог в православ'ї виступає у трьох іпостасях: бог-отець (творець видимого і невидимого світу), бог-син (Ісус Христос) і бог-дух святої, вихідний тільки від богабатька. Триєдиний бог единосущен, недоступний для людського розуму. [2, з 160−162].

У православній церкві (найвпливовішої з 15-ти самостійних церков є Російська) загалом внаслідок її відносної слабкості й політичної малозначущості був масових гонінь типу святої інквізиції, це значить, що вона переслідувала єретиків і розкольників в ім'я зміцнення власного впливу маси. У той самий час, увібравши у собі багато древні поганські звичаї тих племен і народів, які прийняли православ’я, церква зуміла переробити і сповідувати їх в ім'я зміцнення власного авторитету. Давні божества перетворилися на святих православній церкві, свята їх честь стали церковними святами, вірування і звичаї отримали офіційне освячення і визнання. Навіть такий язичницький обряд як поклоніння ідолам церква трансформувала, спрямувавши активність віруючих на поклоніння иконам.

Церква присвячує особливу увагу внутрішньому оформленню храму, проведенню богослужіння, де важливе місце відводиться молитві. Православні священнослужителі вимагає від віруючих обов’язкового відвідин храму, носіння натільних хрестів, виконання таїнств (хрещення, змазування, причащання, покаяння, шлюб, священство, елеоосвящение), дотримання постів. Нині відбувається модернізація православної догматики і літургії з урахуванням сучасних умов, що ні зачіпає змісту християнського вероучения.

Католицизм формувався в феодальної Європі й у час є численним напрямом у християнстві. [2, 161].

Віровчення католицькій Церкві полягає в священному писанні і священному переказі, причому вона у число джерел віровчення включає постанови 21 собору і вказівки тат. Особливе місце у католицизмі займає шанування богородиці - діви Марії. У 1854 р. проголосили спеціальний догмат про «непорочному зачатті діви Марії», вільному від «первородного гріха», а 1950 р. тато Пій XII оголосив новий догмат — про тілесному те, що богородиці на небо.

З благословення римської католицькій Церкві забуті і засуджені багато залишались культурні традиції «язичницької античності» з її вільнодумством. Католицькі священики ревно стежили за суворим дотриманням церковні догми і ритуалів, нещадно засуджували і карали єретиків. Найкращі уми середньовічної Європи гинули на вогнищах инквизиции.

4. Християнство і культура.

Християнство зіграло двоїсту роль розвитку культури. [2, с.162] З одного боку, велику спадщину греко-римського античного світу дісталося нам далеко в повному вигляді, бо пам’ятники античної культури немилосердно знищувалися ранніми християнами. З іншого боку християнство справила великий вплив на становлення європейської культури. Коріння багатою культурою Європи — у філософії, скульптурі, архітектурі й театрі античності, в сарказмі Рабле і Еразма, у наукових подвиги Коперника і Галілея, тобто. усього того, що протягом тисячоліть протистояло християнству, боролося з нею. Однак цьому слід зазначити і ще великого впливу, яке надало християнство на спосіб мислення і системи цінностей європейців, цебто в духовну культуру. [4, с.198] Християнська релігія постає як світоглядна опора свідомості, вираз запиту на святу, чисту життя, виникає у людини, стомленого плотським активізмом пізньої, римської античности.

Біблія, біблійні образи і сюжети протягом століть домінували у живопису і скульптурі, вносячи цим чималий внесок у формування культу звільненого Христа. Краще, що створило європейське зодчество — церковна архітектура, — було б славити велич бога і Церкви. Музика в католицькому храмі (фуги і хорали Баха), як і церковний хор в православних богослужіннях, не могла не надавати свого впливу музичну культуру народів. Біблійні афоризми, образи, сюжети, стислі і ємні поняття («важкий хрест», «шлях на Голгофу», цар Ірод, зрадник Іуда та інших.) століттями формували і живили системи життєвих сприйняттів, оцінок, моральних понять. Найважливіші догмати і постулати церкви про слухняності, терпінні, воздаянии у тому світлі формували в народи уявлення про неминучість, ниспосланности понад порядків, панують на землі. У разі можна було очікувати їх знищення після суду та другого пришестя Христа, а доти доводилося терпіти і очікувати воздаяние в царстві небесному. Одне слово, уже багато століть, навіть тисячоліть, норми побуту і тієї моралі, уявлення та асоціації, традиції культури та твори літератури — усе це формувалося під сильним впливом християнської церкви.

Вплив церкви на традиції, культури і побут народів Європи був різним у загниваючій західній (католицько-протестантською) та східної (православної) її частинах. На заході протест проти усесилля церкви, який призвів до Реформації, дав сильніший поштовх світському розвитку, на сході ж злиття православній церкві із державою створило потужнішу систему непорушною і освітленої авторитетом церкви традиції, зламати яку було багато складніше. І ця різниця в значною мірою зумовило неоднакові шляху, темпи та результати еволюції країн і народів Европы.

4.1. Вплив християнства для культури Руси.

На Русі християнство спричинило появу та розвитку топологічної спільності храмової архітектури, монументальної мозаїки і фрески, іконопису та електронної музики. Росіяни міста стали прикрашатися храмами і іншими монументальними будинками — фортецями, князівськими палатами тощо., житла громадян, і селян — предметами прикладного народного мистецтва. Особливе значення в середньовічної російську культуру (як й у західної) набуло будівництво храмів, що ставали центрами культурної революції й інтелектуальної життя. Однією з найбільш знаменитих архітектурних споруд став величний київський собор Св. Софії. Храм втілює собою спрямованість людини до Богу. Шатро храму уособлює молитовне горіння до небес, спосіб прилучення до божественному. [5, с.98−100].

Храмова культура сприяла також розвитку монументальної живопису та іконопису. Було створено регіональні художні школи Києві, Новгороді, Ярославлі, Ростові Великому. Церкви розписуються з допомогою зразків — канонів, вони мали назву «таблетками», а пізніше «прописями».

Християнізація Русі багато чому сприяла виникненню російської філософії. Через християнство російська філософія змогла, не втративши своєї унікальності, прилучитися до філософської традиції Візантії й неї - до античної філософії. Митрополит Іларіон став засновником «історичного богослов’я» — продуктивного й життєвого філософського напрями. Перша спроба осмислити існування як, у єдності особистої, сімейної і досягнення державної життя, належить великому російському князю Володимиру Мономаху. Він створив в «практичну філософію», у якій поруч із глибокими філософськими прозріннями давав практичну пораду і розробляв етичні нормы.

Список літератури з теме:

1. Кудрявцев В. В. Лекції з історії релігії, і свободомыслия.

Навчальний посібник. М., 1997.

2. Полікарпов В.С. Історія релігій. Лекції і хрестоматія. М.,.

1997.

3. Радугин А. А. Введення у релігієзнавство: теорія, історія та сучасні релігії. Курс лекцій. М., 1996.

4. Культурологія. Навчальне посібник. Під ред. Драч Г. В. Ростов-на;

Дону, 1995.

5. Чернокозов А.І. Історія світової культури. Навчальне пособие.

Ростов-на-Дону, 1997.