Юрій Павлович Козаков

Юрий Павлович Казаков

(1927;1982)

КАЗАКОВ, ЮРІЙ ПАВЛОВИЧІ (1927−1982), російський письменник. Народився 8 серпня 1927 у Москві сім'ї робітника, вихідці з селян Смоленської губернії. У Автобіографії (1965) писав: «У родині нашому, наскільки мені відомо, було ні жодного освіченого людини, хоча талановиті було багато людей». Отроцтво Казакова збіглося з роками Великої Великої Вітчизняної війни. Спогади про цей період, про нічних бомбуваннях Москви втілилися у незавершеною повісті Дві ночі (ін. назв. Розлучення душ), що він писав 1960—1970;е роки.

Пятнадцати років Казаков почав навчатися музики — спочатку на віолончелі, потім у контрабасі. У 1946 вступив у музичне училищі ім. Гнєсіних, яке закінчив 1951. Знайти місце в оркестрі виявилося важко, професійна музична діяльність Казакова була епізодичної: він грав у невідомих джазових і симфонічних оркестрах, підробляв музикантом на танцмайданчиках. Складні відносини між батьками, важке матеріальне становище сім'ї теж сприяли творчому зростанню Казакова-музыканта.

В кінці 40-х років Казаков почав писати вірші, зокрема. вірші в прозі, п'єси, які відкидалися в редакціях, і навіть нариси газеті «Радянський спорт». Щоденникові записи минулих років свідчить про тязі до праці, що у 1953 привела їх у Літературний інститут ім. О. М. Горького. Під час навчання у інституті керівник семінару, за спогадами Казакова, назавжди відбив в нього полювання писати у тому, чого не знаєш.

Еще студентом Казаков почав публікувати свої перші розповіді - Блакитне і зелене (1956), Некрасива (1956) та інших. Невдовзі вийшла книжка Арктур — гончий пес (1957). Розповідь почав її улюбленим жанром, майстерність Казакова-рассказчика була очевидна.

Среди ранніх творів Казакова особливу увагу займають розповіді Тедді (1956) і Арктур — гончий пес (1957), головними героями яких є тварини — утік із цирку ведмідь Тедді і сліпий мисливський пес Арктур. Літературні критики сходилися у тому, що у сучасну літературу Казаков — одну з найкращих продовжувачів традицій російських класиків, зокрема І. Буніна, якого він хотів щодо написання книги і про яке розмовляв із Б. Зайцевым і Г. Адамовичем під час поїздки до Парижа в 1967.

Для прози Казакова характерний тонкий ліризм і музичний ритм. У 1964 в начерках Автобіографії він про тому, що останніми роками навчання «займався альпінізмом, полював, ловив рибу, багато ходив пішки, ночував, деінде, постійно дивився, слухав і запам’ятовував». Вже після завершення інституту (1958), будучи автором кількох прозових збірок, Казаков не втратив інтересу до мандрів. Побував в псковських Печорах, в Новгородської області, в Тарусі, яку називав «милим художницьким місцем», та інших місцях. Враження поїздок втілилися й у колійних нарисах, й у художні твори — наприклад, в розповідях Дорогою (1960), Сплачую і ридаю (1963), Клятий Північ (1964) і багатьох інших.

Особое місце у творчості Казакова зайняв російський Північ. У цьому збірнику розповідей та нарисів Північний щоденник (1977) Казаков писав у тому, що він «завжди хотілося пожити не на тимчасових становищах, не так на полярних зимівниках і радіостанціях, а селах — у місцях споконвічних російських поселень, у місцях, життя іде на швидку руку, а стала, столітня, де людей прив’язує до будинку сім'я, діти, господарство, народження, звичний спадковий працю й хрести на могилах батьків і дідів». У розповіді про життя рибалок Нестор і Кір (1961) та інших., які увійшли до Північний щоденник, проявилося притаманне прози Казакова поєднання фактурної точності й діють художнього переосмислення подій. Остання глава Північного щоденника присвячена ненецкому художнику Тыко Вылке. Згодом Казаков написав про неї повість Хлопчик з сніжної ями (1972−1976) і сценарій фільму Великий самоїд (1980).

Герой прози Казакова — людина внутрішньо самотній, з витонченим сприйняттям дійсності, з загостреним почуттям провини. Почуттям провини і прощанням просякнуті останні розповіді Свічечка (1973) і У сні ти гірко плакав (1977), головним героєм яких, крім автобіографічного оповідача, є його маленького сина.

При життя Казакова було видано близько 20 збірок його оповідань: Дорогою (1961), Блакитне і зелене (1963), Двоє у грудні (1966), Осінь в дубових лісах (1969) і ін. Казаков писав нариси те есеїв, зокрема росіян прозаиках — Лермонтову, Аксакове, поморському сказочнике Писахове та інших. Особливе місце у цій ряду займають спогади про вчителя і одному К. Паустовском Їдьмо в Лопшеньгу (1977). У перекладі російською мову, виконаному Казаковым по дослівнику, було видано роман казахського письменника А.Нурпеисова. Останніми роками життя Казаков писав мало, але його задумів залишилося серед начерках. Деякі їх по смерті письменника були у книзі Дві ночі (1986).

Умер Казаков у Москві 29 листопада 1982.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із російського сайту internet.