Старуха Ізергіль. 
Горький М

Старуха Изергиль. Горький М..

Рассказчик слухав ці історії в Бессарабії, на морському узбережжі. Він тоді працювали з групою молдаван. Вони ввечері пішли на море, а оповідач залишився у винограднику зі старою Ізергіль. Молдавани йшли поряд і співали, вони були веселі і гарні в промінні вечірнього сонця. Стара запитала свого співрозмовника, чому не пішов із усіма молодими, той відговорився втомою. Вона невдоволено сказала: «У!., старими народитесь ви, російські. Похмурі усе як демони. Бояться тебе дівчини, тоді як ти молодий сильна». Зійшла місяць, і з степу пішли тіні від пробегающих хмар. Стара сказала, що бачить Ларру. Оповідач подивився, нічого, крім тіні, не побачив. А стара сказала, що Ларра у тінь перетворився, і повідала цю казку. «Багато тисячі років відбулися з тих часів, коли це сталося. Далеко Сході є великий річки, це надзвичайно щедра країна! Там жило могутнє плем’я скотарів. Вони полювали на тварин, співали пісні, грали з такими дівчатами…» Якось чорноволосу і ніжну дівчину вкрав орел. Про неї посумували і забули. А двадцять років вона повернулася втомлена і висохла, але із нею був юнак, хороший і сильний, як саме вона двадцять років тому. Вона розповіла, що жила з орлом женою у його гнізді. Коли орел втратив силу, він, склавши крила, кинувся я з висот і розбився. Усі ми з подивом дивилися на сина орла; але нічим не від решти, лише очі були холодні і пишалися, як в орла. за таким казали й вона відповідала дуже гордовито. Старійшинам сказав, що він незвичайний. Тоді люди розгнівалися і вигнали його з племені. Він засміявся і пішов, куди захотів. Потім вона підійшов до красивою дівчини і обняв її, а вона відштовхнула, тоді й убив її. Усі злякалися: вперше «в такому разі так вбивали жінку». Його схопили і пов’язали, але з вбили, вважаючи це задля нього занадто легкої смертю. Довго думали, який страти зрадити його, нічого не придумали. Розмовляючи з нею зрозуміли, що «вважає себе першим землі і, окрім себе, вбачає нікого». Усім страшно стало, коли зрозуміли, у яке самотність він бере. «В нього було і не племені, ні матері, ні худоби, ні дружини, і не хотів нічого». Люди вирішили покарати його самотністю. Раптом з неба прогримів грім, підтвердивши справедливість розв’язання.

Юношу назвали Ларрой, що таке: відринутий. Коли йому оголосили вирок, він сміявся. Він був сам, як, та його батько ні людиною. Юнак став жити один, зрідка викрадаючи у племені худобу та дівчат. До нього стріляли з цибулі, але він невразливий. Так пройшли десятки років. Але одного разу він близько підійшов до людей, щодо нього кинулися, і стояв, не захищаючись. Тоді люди зрозуміли, що хоче померти, і зачепили його. Вона сама вихопив ножа і вдарив себе у груди, але ніж зламався як про камінь. Люди з радістю дізналися, що вона може померти. Вони залишили його лежачим у казахському степу, відтоді він ходить, очікуючи смерті, вже у тінь. «Йому немає життя, і смерть не усміхається йому. І йому місця між людьми. Ось як було вражений людина виборює гордість!».

В ночі лилася вродлива пісня. Стара запитала, чи чув її співрозмовник коли-небудь, щоб так співали? Він негативно мотнув головою, а вона підтвердила, що не багато і будь-коли почує. «Тільки красуні можуть добре співати, — красуні, котрі люблять життя!» Стара початку розповідати: вона цілими днями ткала килими, коли було молода, а вночі бігала до улюбленого. Три місяці бігала на побачення, поки любила. Оповідач подивився на стару: «Її чорні очі були все-таки тьмяні, їх оживило спогад. Місяць висвітлювала її сухі, потріскані губи, загострений підборіддя із сивим волоссям у ньому і зморщений ніс, загнутий, як дзьоб сови. На місці щік були чорні ями, й у, а такою лежала пасмо пепельно-седых волосся, які вибилися з-під червоною ганчірки, якої був обмотана її голова. Шкіра в очах, шиї і руках вся порізана зморшками…».

Она розповіла, що жила біля моря в Фальми разом з матір'ю. Ізергіль було п’ятнадцять років, як у їх краях з’явився «високий, гнучкий, чорновусий, весела людина». Вона побачила його, стоїть однією ногою в човні, а інший — березі. Він здивувався її красі, і її покохала його. Чотири дня вона почала його. Він був рибалкою з Пруту. Мати дізналася про все й побила її. Рибак кликав Ізергіль з собою на Дунай, до того часу вже розлюбила його: «Але мені ніхто не подобався він тоді — лише співає так цілує, нічого! Нудно було вже!».

Потом подруга познайомила її з гуцулом. «Рудий був, весь рудий — і вуса, і кучері!» Був він іноді ласкавим і сумний, а часом, як звір, ревів і бився. Вона пішла гуцулові, а рибалка довго переживав і плакав неї. Потім іншу знайшов. Згодом їхня обох повісили: рибалки і гуцула. Їх схопили у румуна; йому помстилися: хутір спалили, і він став жебракам. Оповідач здогадався, що зробила Ізергіль, але його запитання стара ухильно відповіла, що ні лише вона хотіла помститися. Були в страчених друзі.

Изергиль згадала, як любила турка. Мав в гаремі в Скута-ри. Тиждень жила, і потім скучила.

У турка був шістнадцятирічний син, з нею Ізергіль і втекла з гарему в Болгарію, з ченцем і у Польщу. Відповідаючи на запитання співрозмовника, сталося з юним турчонком, з яких вона втекла з гарему, Ізергіль відповіла, що він помер від суму за домом чи то з любові. Поляк-монах її принижував, і її якось кинула його у ріку. Ізергіль не зустрічала пізніше своїх коханих. «Це нехороші зустрічі, байдуже, як б із покійниками». Ізергіль продовжила свій виступ… У Польщі їй було важко. «Там живуть холодні, і брехливі люди». Вони сичать, як змії, тому що брехливі. Потім вона потрапила до кабалу до жидові, який торгував нею. Тоді вона любила одного пана з порубаним обличчям. Він захищав греків, у боротьбі йому порубали обличчя. Вона додала: «у житті, знаєш ти, завжди є подвигам. І ті, хто їх знаходять, — ледарі і труси». Потім був мадяр, пізніше убитий. А «остання її гра — шляхтич». Вродливий дуже, а Ізергіль вже було років, стара. У Кракові жила, і всі вона не мала: і коні, і золото, і слуги… Пан на колінах просив її любові, але, домігшись, то відразу й кинув. Потім вона бився з російськими й потрапив у полон, а Ізергіль врятувала його, вбивши годинникового. Пан брехав Ізергіль, що з це завжди буде любити її вічно, але відштовхнула вона «брехливу собаку». Ізергіль приїхала до Молдови, де живе вже тридцять років. Був має чоловіка, але минулого року помер. Живе вона як серед молоді, яка любить її казки. А стара дивиться на хлопців і згадує прожите. За її словами, раніше люди були чистіше, у яких було сили та вогню, «тож і жилося веселіше і від».

Наступила ніч, і Ізергіль запитала свого співрозмовника, чи бачить він іскри у казахському степу? Блакитні! Стара зізналася, що саме вже сьогодні їх вбачає. «Ці іскри від палаючого серця Данко». Оповідач сидів і чекав, коли Ізергіль почне свій новий казку.

«Жили землі у старовину одні люди. Непрохідні лісу оточували їх табори з трьох боків, і з четвертої — була степ. Це були веселі, сильні й сміливі люди». Але прийшли завойовники і прогнали в глиб лісу. Ліс старий будинок і дрімучий, у ньому болота, яких піднімається смертельний сморід. І навіть людей почали гинути. Треба вихід із ліси або вперед, чи у рабство до загарбникам. Люди думали, що робити, і слабшали від цих коштів дум. «Вже хотіли йти потрапить до ворога і принести то дар волю свою, і, зляканий смертю, не боявся рабської життя. Однак з’явився Данко і врятував всіх одна».

Данко — молодий красень. Красиві — завжди сміливі. Він умовляв людей йти через ліс, адже має ж вона кінець. Люди розглянули Данко і зрозуміли, що найкращий, і повірили йому. Спочатку все пішли за Данко весело. Однак шлях був важкий, з дня на день танули сили та рішучість людей. Почалася гроза. Люди знесиліли. Їм соромно було зізнатися у своїй слабкості, і розв’язали вимістити злість на Данко. Вони звинуватили у нездатності вивести їх із лісу. А Данко називав їх слабкими. Люди вирішили вбити Данко. Його зрозумів, що нього загинуть. «І його серце спалахнуло вогнем бажання врятувати їх, вивести на легкий шлях, і тоді його очах засяяли промені того могутнього вогню. А, побачивши це, подумали що він розлютився…» і вони оточувати Данко, щоб легше було його вбити. Данко подумав, що може б зробити людей? «І раптом воно розірвав руками груди і вирвав з її своє серце й високо підняв його над головою».

Сердце яскраво висвітлило ліс факелом любові до людей, і вони, уражені вчинком Данко, кинулися його бадьоро і швидко, аж раптом ліс скінчився. Люди побачили собі променисту степ. Вони веселилися. А Данко впав і помер. «Один обережна людина, чогось боючись, настав на палаюче серце Данко, і воно розсипалося в іскри і зникло…».

Вот звідки у казахському степу ці блакитні вогні, з’являються перед грозою.

Старуха, стомлена розповідями, заснула, а море все шуміло і шуміло.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.