Модернізм в американській літературі

Приблизно з 20-х р. починають з’являтися модерністські групи, які ведуть боротьбу з реалізмом, пропагують культ «чистого мистецтва», займаються формалістичними дослідженнями. Американська школа модернізму найбільш яскраво представлена поетичної практикою та теоретичними поглядами таких метрів модернізму, як Езра Паунд і Томас Стернс Еліот. Езра Паунд став так само одним з основоположників модерністського течії в літературі, що отримав назву імажинізму.

Імажизм (від image) відривав літературу від життя, відстоював принцип існування «чистого мистецтва», проголошував примат форми над змістом. Ця ідеалістична концепція в свою чергу з часом зазнала незначних змін і поклала початок ще одного різновиду модернізму, відомої під ім'ям вортіцізма.

Вортіцізм (від vortex) близький до імажизм і футуризму. Ця течія зобов’язувала поетам образно сприймати їх цікавлять явища і зображати їх через слова, в яких враховувалася лише їх звучання. Вортіцісти намагалися домогтися зорового сприйняття звуку, намагалися знаходити такі слова-звуки, які виражали б рух, динаміку, поза зв’язку з їх змістом та значенням. Так само появи нових напрямків у модерній літературі сприяли фрейдистські теорії, що у той час широке поширення. Вони стали основою роману «потоку свідомості» і інших різних шкіл.

Хоча американські письменники, які перебували в Європі, не створили оригінальних модерністських шкіл, вони активно включалися в діяльність різних модерністських угруповань — французьких, англійських і різнонаціональних. Серед «вигнанців» (так вони себе називали) більшість становили письменники молодшого покоління, які втратили віру в буржуазні ідеали, в капіталістичну цивілізацію, але не могли знайти реальної опори в житті. Їх сум’яття і виразилося в модерністських шуканнях.

1914 — 1945 роки — це період модернізму в американській літературі. Модернізм у літературі тісно пов’язаний з історією Америки даного періоду і, перш за все, з першою світовою війною. Красномовним і своєрідним явищем у літературі 20-х р. була творчість групи молодих письменників, які увійшли в літературу відразу після закінчення першої світової війни і відобразили у своєму мистецтві складні умови післявоєнного розвитку. Всіх їх об'єднувало розчарування в буржуазних ідеалах. Їх особливо хвилювала доля молодої людини у повоєнній Америці. Це так звані представники «втраченого покоління» — Ернест Хемінгуей, Вільям Фолкнер, Джон Дос Пассос, Френсіс Скотт Фіцджеральд. Звичайно, сам термін «втрачене покоління» дуже приблизний, тому що письменники, яких зазвичай включають в цю групу, дуже різні за політичними, соціальними і естетичними поглядами, за особливостями своєї художньої практики. І тим не менше в якійсь мірі цей термін може бути до них застосовано: усвідомлення трагізму американського життя особливо сильно і часом болісно позначилося у творчості саме цих молодих людей, які втратили віру в старі буржуазні підвалини. Ф.С. Фіцджеральд дав свою назву епохи «втраченого покоління»: він назвав її «джазовим століттям». У цьому терміні він хотів висловити відчуття нестійкості, скороминущості життя, відчуття, властиве багатьом людям, зневірений і які поспішали жити і тим самим утекти, хай ілюзорно, від своєї розгубленості.

У 1929 р. в США виник перший клуб Джона Ріда, який об'єднав пролетарських письменників і виступали за революційне мистецтво і літературу, а в 30-ті р. налічувалося вже 35 таких клубів, а в подальшому на їх основі була створена Ліга американських письменників, яка проіснувала з 1935 по 1942 р. За час її існування було скликано чотири конгресу (1935, 1937, 1939, 1941), які поклали початок об'єднанню письменників США навколо демократичних суспільних завдань, сприяли ідейному зростанню багатьох з них; це об'єднання відіграло видатну роль в історії американської літератури .