Государственное регулювання економіки країнах Східної Европы

смотреть на реферати схожі на «Державне регулювання економіки країнах Східної Європи «.

Міністерство науку й вищого образования.

Казахська Державна Академія Управления.

Кафедра «ГРЭ».

Реферат.

На тему:

«Державне регулювання економіки країнах Східної Европы».

Проверил:

Выполнила:

Студентка.

3 курсу УНК"ФК" грн. «Налоги-Г» Пепенина.

Мадина.

Алматы-1999.

У східноєвропейських країнах у протягом останніх трьох-чотирьох років триває економічне піднесення. Найбільш на високі темпи розвивається економіка Польщі, Румунії та Словаччині. Бурхливий зростання промислового виробництва, у Польщі - 5,8% в 1993 р, 13,2 1994 р., 10,3 в 1995 р., 9,7% у грудні - травні 1996 р. проти тим самим періодом 1995 р. — дає підстави говорити про економічний бумі. Високі темпи розвитку промисловості характерні, й у Чехії (9,2% в 1995 р., 9,8% у грудні - травні 1996 р. проти тим самим періодом 1995 г.).

У основі економічного підйому у країнах Східної Європи лежить низка чинників як внутрішніх, і зовнішніх. Серед внутрішніх чинників головну роль зіграли: лібералізація господарської діяльності, формування сучасної фінансової систем, стабілізація грошово-кредитної сфери. Зростання забезпечують майже повністю за основі розширення «нової окремої сектора ». Наприклад, Польща високої економічної динамікою зобов’язана середнім та з малим підприємствам як приватизованим, і новоствореним в 1990;1993 рр., державна ж важка промисловість продовжує перебувати в кризовому стані. Швидко зростає виробництво на підприємствах, зведених за останні роки іноземних компаній. Зростання румунської економіки й у основному пов’язані з діяльністю невеликих фірм, причому, переважно торгових, посередницьких і послуг: оборот торгівлі, і сфери послуг збільшився на 8,3% 1994 р., на 24,5 в 1995 р. і 21,2% у грудні - травні 1996 р. проти тим самим періодом 1995 г.

Дія сприятливих внутрішні чинники узгоджується з зарубіжної допомогою, припливом іноземних інвестицій І що дуже важливо, зі стійкою зовнішньоекономічної кон’юнктурою. Експортні поставки дозволяють Польщі, Чехії і особливо Угорщини підтримувати високу динаміку промислового виробництва попри як і низьку купівельну здатність населения.

При рівні інтегрованості на світовий господарство поруч із проявом циклічності економічного розвитку, з якою східноєвропейські країни вперше зіштовхнулися на 1996 р., держава змушене поєднувати антиінфляційні заходи з стимулюванням експорту, така поєднання можливе лише протягом порівняно нетривалого часу. Наприклад, в Угорщини швидкий економічний зростання на 1994 р. (у промисловості - на 9,1%), викликаний розширенням як внутрішнього, і зовнішнього попиту, натрапив на обмеження з боку пропозиції. У результаті початку 1995 р. виникла сильна інфляційна хвиля (темпи підвищення цін підскочили з 21,2% 1994 р. до 28,3% в 1995 р.). Це змусило угорське уряд підвищити обліковий відсоток, заморозити зарплатню і скоротити соціальні посібники. Хоча деякі заходи уряду щодо зниження допомог і виплат був у середині 1995 р. скасовані Конституційного суду, реальні доходи населення 1995 р. впали на 15%.

Паралельно у березні 1995 р. прийнято рішення про разової девальвації і наступному щомісячному зниженні курсу форинта на 1,3% (під кінець року девальвація становила 27%), навесні 1996 р. темпи девальвації були уповільнені. Заохочення експорту з боку держави через зниження курсу валюти, і зарплати дозволило наприкінці 1995 р. відновити темпи зростання. На цей час потенціал цього механізму вичерпаний, проте півторарічний період штучного стимулювання ділову активність дав угорської економіці «перепочинок », достатню для деякого розширення виробничих потужностей з урахуванням вітчизняних також іноземних інвестицій. Таким чином, уряд одержав можливість, не побоюючись нового «перегріву «кон'юнктури, послабити фінансові обмеження, що з нього особливо важливо у світлі виборах у 1997 р. парламентських выборов.

Поєднання поміркованих фінансових рестрикцій зі зниженням валютного курсу для одночасного вирішення завдань стимулювання економічного розвитку і боротьби з інфляцією останнім часом стало головним елементом політики держави також у Чехії та Словаччини. У обидві країни з початку 1996 р. був істотно розширено діапазон коливань курсу національної валюти навколо офіційний курс (у Чехії - з 0,5 до 7,0%, що насправді означає девальвацію). Підвищення облікової ставки Національного банку України, про який вкотре Чеському керівництві говорили ще взимку 1995/96 р., відкладалося до парламентських виборів у травні 1996 р., у червні ставка було збільшено на 1 відсотковий пункт — до 10,5% годовых.

У самій Словаччині національної валюти стабільніша завдяки рекордно низьким для Східної Європи темпам інфляції (в 1995 р. — 7,2%, в квітні 1996 р. — 6,0% у річному обчисленні). Протягом 1995 р. ця країна мала велике позитивне сальдо по поточним розрахунках, що дозволяло фінансувати великий обсяг імпортних закупівель для модер-нізації промисловості. Однак у першому півріччі 1996 р. позитивне сальдо змінилося дефіцитом внаслідок надмірно високого імпорту і сталося зниження валютного курсу. Це зажадав від Національного банку України жорсткості фінансової політики, в тому числі підвищення облікової ставки.

Примітно, що денежно-финансовое регулювання, як і економічна політика східноєвропейських країн цілому, має дуже прагматичний характері і мало пов’язані з політичної та економічної ідеологією нової генерації керівників, які до влади у 1993; 1995 рр. Для зміцнення грошової системи, розвитку ринкових інститутів і рішення найгостріших бюджетних проблем нинішні уряду змушені скорочувати державні витрати і проводити приватизацію державної власності щонайменше енергійно, чому це робили ліберали 1990;1992 гг.

Такий стан особливо притаманно Болгарії, Угорщини та Польщі. Зміни у економічну політику держави у 1995;1996 рр. проти початком нинішнього десятиліття відбивають нові реалії просування шляхом ринкової трансформації і інтеграції на світовий господарство і спираються нового інструментарій економічного регулювання. Зокрема, саме ліві уряду Угорщини та Польщі, у 1995;1996 рр. розпочали «приватизації «системи соціального забезпечення, а окремі спроби ортодоксальних політичних груп відновити елементи адміністративної економіки (відтворення аграрних кооперативів у Болгарії, ренаціоналізації деяких банків Польщі) були блокированы.

Реальний прогрес у формуванні ринкових інститутів істотно змінив становище держави у економіці. У кінцевому підсумку це і центральної завданням посаду соціалістичної трансформації (становлення ринкових інституцій у значною мірою, хоча й повністю, є «дзеркальним «відбитком відмови держави від всевладдя економіки). Тож у основі (з погляду формальних «правилами гри ») східноєвропейські економіки до середини 90-х стали ринковими системами. Держава від імені законодавчої і виконавчої влади створило необхідну базу фундаментальних юридичних норм перехідною і ринкової систем, що складається з п’яти основних елементів: означення й захист прав власності, контрактні відносини, порядок початку будівництва і завершення господарську діяльність, забезпечення конкурент іншої середовища, специфічні для затяжного перехідного періоду процедури формування ринкових інститутів. Наявністю ринкових «правилами гри «пояснюється, в частковості, досить висока дієвість макроекономічного регулювання з боку держави, підтримує економічний зростання протягом кількох років. Разом про те перспективи нинішнього підйому, пов’язані, як, з діяльністю «нового» приватного сектори й сприятливою зовнішньоекономічної кон’юнктурою, підриваються багаторічним кризою у важкій в промисловості й фінансової системе.

Цей криза спричинена тим, держава залишається власником великих підприємств і єдиним джерелом соціальних фондів, будучи неспроможна забезпечити колишній рівень фінансування в промисловості й підтримки. Криза проявляється, зокрема, у «високих дефицитах держбюджету, а останнім часом і поточного платіжного балансу у зв’язку з необхідністю погашення зовнішнього боргу (що робить виник термін «подвійний дефіцит »). Тож у середині 1990;х років, після лібералізації, завершення фінансову стабілізацію і шляхом створення правова база ринкової системи, «велика «приватизація, і бюджетну реформу стали пріоритетами в економічну політику держави у Східної Европе.

Приватизація від початку реформ займала важливе місце у планах про ринкову трансформацію. Але якщо передача новим власникам свої малих та частини середніх підприємств через оренду, продаж і реституцію пройшов у 1990;1993 рр. досить легко й успішно, то «велика «приватизація зіткнулася з суттєвими труднощами. Так, польському уряду України у 1990;1991 рр. вдалося продати, використовуючи західні методики оцінки й приватизації майна, лише 2 десятка підприємств. У наступні роки менш 200 підприємств були з торгів і майже 30 — через фондову біржу. До того ж невдовзі зрозуміли, що формальна зміна це не дає безпосереднього економічного ефекту зростанням виробництва, підвищення конкурентоспроможності та т.п. Тому центр тяжкості економічної політики у багатьох країнах (крім Чехії та Словаччини) було перенесено на лібералізацію і макроекономічну стабілізацію. «Велика «приватизація відкладалася як і «реформаторських» країнах, і у тих, які зазвичай належать до аутсайдерам реформ.

Найуспішніша у піст соціалістичному світі чехословацька модель масової приватизації був підданий принциповим змін у Словаччини. Влітку 1995 р. несподіваним рішенням керівництва країни обмін ваучерів вдатися до акцій інвестиційних приватизаційних фондів припинили. Не розпродане на той час державне майно централізовано у спеціальний державного фонду, який почав здійснювати програму поступової продажу підприємств, зокрема за нереалізовані ваучеры.

Останнім часом звертаються програми пільгової приватизації (проведеної зазвичай, у користь трудових колективів), яким відводилося велике місце у реформаторських планах у першій половині 90-х років. Придбання підприємств «інсайдерами », тобто адміністрацією і трудовим колективом, розповсюдили головним чином легкої в промисловості й за іншими виробництвах, орієнтованих споживчий ринок та які потребують великих капіталовкладень. Пільговим моделям приватизації, як і ваучерної схемою притаманні серйозні недоліки: де вони пов’язані безпосередньо з припливом інвестицій, хоча і вирізняються в цю справу від ваучерних схем тим, формування реальних і відповідальних власників — переважно у особі адміністрації - відбувається быстрее.

Але попри всі недоліках різних моделей практика деяких країн, особливо Болгарії та Румунії, виявила вкрай негативні наслідки затягування термінів проведення приватизації. Хоча більшість промисловості залишається у держави, він у умовах господарської лібералізації втрачає реальні важелі контролю та управління. Ростучі втрати держпідприємств компенсуються кредитами державних банків чи бюджетними субсидіями, поглиблюючи цим криза фінансову сферу. Власність, втративши фактичного власника, стає об'єктом зловживань. У Угорщині та Польщі неодноразово проходили широкі громадські кампанії уряду й судові розгляду у зв’язки України із напівлегальної розпродажем державного майна України та перекачуванням державних ресурсів в знову створені приватних фірм. Такі кампанії, мабуть, значною мірою сприяли з того що у середині 1990;х років питання приватизації опинилися у центрі суспільної внимания.

Проте безпосередньої причиною підйому нинішньої хвилі приватизації з’явився гострий фінансову кризу, викликаний різким падінням бюджетних доходів населення і традиційно високими для посаду соціалістичних країн державними видатками. (Тільки Чехії економічна політика віддає пріоритет модер-нізації промисловості по порівнянню із саудівським фінансовим проблемами з збалансованості бюджету та взагалі досить благополучного загальноекономічного становища.) Тому приватизація проводиться переважно шляхом продажу підприємств з метою розвантаження бюджету та взагалі забезпечення державі доходів. У цьому головна труднощі у тому, щоб залучити покупців до великим об'єктах, характеризующимся високої збитковістю, обтяженим великою соціальною інфраструктурою, застарілим обладнанням і надлишкової зайнятістю. Наприклад, в Угорщини протягом 1995 р. одні й самі енергетичні і транспортні компанії доводилося виставляти на торги кілька раз.

Серед об'єктів, хто був виставлені продаж протягом останніх півтора року, — компанії ПЕК (електростанції, мережі енергії і газопостачання в Угорщини, Польщі й Чехії, нафтопереробні заводи, мережі заправних станцій у Румунії і Болгарії, у вищій що й нафтопромисли), транспортні організації, зокрема національні авіакомпанії у Польщі Чехії, великі машинобудівні підприємства, раніше які становлять серцевину індустріального комплексу. У передбачається і продаж «стратегічних «компаній (Угорщина, Чехія), затримка викликана, переважно, організаційної і легальною фінансовою реструктуризацією з метою підвищення вартість цих об'єктів. У результаті високої капіталомісткості великих компаній, і підприємств найбільш імовірними покупцями може бути іноземні інвестори. Уряди східноєвропейських країн передбачають спеціальні заходи, щоб забезпечити порівняно простий (але з пільговий, але в рівних умовах з вітчизняними інвесторами) порядок продажу іноземним компаніям. Для країн (наприклад, Болгарії) характерно прагнення продати держпідприємства якнайшвидше по невисоким «номінальним «цінами. Поруч з іншими заходами суворої бюджетної економії це пов’язано з необхідністю термінових і дуже великих платежів по зовнішнім боргом. З тієї ж метою Болгарія, єдину зі країн Східної Європи, останнім часом відновила практику приватизації по «схемою Брэйди «(названої під назвою міністра фінансів США кінця 80-х років), що передбачає продаж державної власності закордонних інвесторів чи здійснення екологічних заходів міжнародного значення (наприклад, підвищення безпеки ядерної енергетики) в залік погашення державного зовнішнього долга.

Платна приватизація сфокусувала різні аспекти ринкової трансформації, далеко котрі виступають поза рамки пошуку покупців, оцінки майна, і інших комерційних питань. Продаж підприємств із багаторічної збитковістю і запущеними неплатежами вимагає вдосконалення господарського права, розвиток ефективніші форми і принципів «проміжної «власності й корпоративної управління з опорою на «зовнішніх «власників, оздоровлення фінансів, зміни багатьох елементів податкової й цінової систем. Держава повинна здійснювати попередню підготовку підприємств до приватизації шляхом організаційної реструктуризації і втрати фінансової санації. Ці питання, зазвичай, не можна вирішувати у відриві друг від друга.

Реформи у першій половині 90-х, зокрема, корпоратизація держпідприємств і масова приватизація по ваучерної і «інсайдерської «моделям, сприяли глибокому зміни становища підприємства у экономикоправову систему. Проте відома «розмитість «прав власності в результаті цих процесів, що виявляється в змішанні і нестійкості правий і інтересів нових власників, а й у у недостатній юридичної визначеності їхнього економічного становища стосовно іншим власникам і приватизованому майну, різко погіршила керованість підприємствами і вагалася процедуру прийняття довгострокові інвестиційні рішень. Так було в ході реалізації чеської моделі приватизації, у якій взяли участь понад 600 ваучерних фондів, формальний контроль над багатьма підприємствами придбали невеликі фонди, які може модернізувати виробництво і тому обмежуються кадровими перестановками на предприятиях.

Минулий у Чехії 1994 р. кампанія торгівлі ваучерами і акцій між самими фондами і злиття низки фондів (іноді звана «третьої хвилею приватизації «) зменшили їх кількість більш як удвічі. Але ці фонди відмовлялися «ефективними власниками », здатними відродити виробництво з урахуванням великих довгострокових інвестицій. З іншого боку, приблизно 2/3 решти фондів контролюється державними банками, що українці ускладнює управління виробництвом, а й спонукає іноземні компанії затримувати інвестиції чекаючи визначеності як банків (уряд має намір їх приватизувати) й у економічної политике.

Як і інших посаду соціалістичних країнах, корпоративне управління державах Східної Європи розвивається за «континентальної моделі «, яка характеризується концентрацією акціонерного капіталу, управління та фінансування виробничих компаній у руках універсальних банків (на відміну «англосаксонської моделі «, спирається фінансування виробництва через розвинений фондовий ринок та на високий рівень спеціалізації фінансових установ). Наприклад, у Чехії проведено законодавчі заходи: у липні 1996 р. парламент прийняв Закон, який передбачає зниження максимально припустимою частки участі ваучерного фонду в акціонерний капітал підприємства з 20 до 5%, тобто фактично витискає фонди з системи корпоративного управління і який би банки до встановлення контролю за підприємствами через придбання їх акцій. До цих підприємствам належить і державні компанії, що потребують засобах під час до проведенню приватизації. Але тоді як Чехії порівняно стійке становище банків та взагалі фінансового сектора допускає таку можливість, то інших країнах Східної Європи ситуація набагато труднее.

Приватизація ускладнюється станом та тіла державних підприємств, і банків, що у першу чергу пов’язане з заборгованістю підприємств банкам ні одне одному. Проблема має вже багаторічну історію, оскільки масові неплатежі виникли в перші місяці проведення радикальних змін. Початкові кроки (наприклад, в ЧС. ФР 1990;го — 1991 рр. «скуповування «боргів державою з наступним пред’явленням платіжних вимог боржникам від імені) дали обмежений і недовговічний ефект, тим більше у багатьох країнах борги просто списувалися державою попри інфляційні наслідки такої заходи. У 1992;1994 рр. східноєвропейські країни знову зіштовхнулися з проблемою заборгованості, маючи на той час більший досвід минулого і більш розвинену правову базу.

Угорщина та Польща спробували в широких масштабах вводити на практику механізм банкрутств, причому у законодавстві неспроможність акцент було зроблено на досягнення домовленості безпосередньо між основними кредиторами і боржником без звернення до суду. Спрощена процедура банкрутства допомогла уникнути бюрократичної тяганини, але з отримала поширення і вирішила проблему заборгованості. Річ у тім, що чимало банки-кредитори тісно пов’язані з підприємствамиборжниками і навіть засновані останніми, тому де вони зацікавлені у порушенні справ про політичне банкрутство. З іншого боку, держава допускало руйнування «стратегічних «підприємств, хоча і вони зазвичай перебувають у на самому початку ланцюжка неплатежей.

У першій половині 90-х в східноєвропейських країнах доводили і більше комплексні програми реструктуризації підприємств і санації банківської системи. Вони поєднували централізований і децентралізований подходы.

При централізованому підході держава справляло пряму фінансової підтримки окремим, зазвичай, «стратегічним «підприємствам, проводячи реорганізацію чи ліквідацію інших. Попри недолік бюджетних ресурсів немає і відсутність надійних критеріїв для надання допомоги (складність оцінки майбутньої роботи підприємства з його колишніх виробничих та комерційних показників), централізована реструктуризація зіграла дуже позитивну роль підготовки до проведенню приватизації, особливо у країнах, де банки неспроможні були справитися з реструктуризацією через власних трудностей.

При децентралізованому підході завдання фінансової, кадрової і матеріальної (технічне переоснащення) санації покладалися на банки. У окремих випадках (Болгарія) цьому передувала консолідація самих банків шляхом злиття, збільшення статутного капіталу і введення більш суворих норм регулювання банківську діяльність. Така поетапна реструктуризація дала позитивні результати (хоча у Болгарії, наприклад, вона було доведено остаточно, що обернулося банківським кризою навесні 1996 р.), оскільки буде більш більш-менш стійкі банки в нинішніх умовах залишаються найбільш зацікавленими і компетентними агентами реструктуризації промисловості. Зазвичай, вони зосереджують зусилля на надання допомоги найперспективніших підприємствам (до придбання частини їхнього акціонерного капіталу, одночасно припиняючи кредитування інших клієнтів). У другому разі банки можуть хоча на часткове погашення кредитів, виданих «обраним «предприятиям.

Децентралізована реструктуризація займала чільне місце й у Польщі, у своїй порівняно висока розвиненість господарського законодавства і ринку використовувати такі складні механізми, як обмін боргів на частина акціонерного капіталу підприємств-боржників і продаж боргів на фінансовому ринку. Разом з тим було виявлено і значні мінуси децентралізованою реструктуризації. Припинення фінансування неперспективних боржників призводить до того, що вони перекладають борги на постачальників, власних працівників і держави (соответствен але з оплачують відвантаження, зарплатню і податки), з усіма звідси наслідками фінансової системы.

Досвід країн Східної Європи свідчить у тому, що організувати неможливо знайти єдиний всіх і гарантовано ефективний алгоритм перед приватизаційної реструктуризації промислового й фінансового секторів. Реструктуризація повинно бути одночасно по кількох напрямах з урахуванням конкретних можливостей держави, банків та підприємств. Проте загальний вихід із досвіду східноєвропейських країн зробити можно.

Доцільно реструктуризацію розпочинати з санації фінансової системи з урахуванням об'єднання банків та державну соціальну допомогу із них, які надалі зможуть прийняти фінансування модер-нізації промисловості. Надійність цих банків може сприяти залученню у яких фінансових ресурсів підприємств і населення. По крайнього заходу на період трансформації слід обмежувати участь банків капіталі виробничих компаній, навпаки, формування «континентальної моделі «взаємодії фінансового і промислового капіталів має бути полегшено і прискорений. У цьому багато банків під час реструктуризації можуть залишатися державними: у фінансовому сфері приватизація проходить складніше, ніж у реальному секторі, оскільки місцеві ділові кола над стані купити банки, а іноземці зіштовхуються з труднощами їх інтеграції на свій фінансову систему, воліють відкривати власні філії. (До 1996 р. в Угорщини продано лише дві великих банку, у Польщі - чотири, трохи простіший така проблема була розв’язано нелегку для Чехії та Словаччини, де вдалося приватизувати кілька банків за ваучеры).

У той самий час, певне, не можна цілком уникнути списання частини боргів — найбільш безнадійних — з банків та підприємств, підкріпляючи цього заходу пожорсткішанням контролю за виділенням нових.релитов. Ухвалена Словаччини кінці 1995 р. трирічну програму реструктуризації, яка спирається подібні принципи, судячи з першим результатам, проходить успішно. Але у реалізації цієї програми важлива здатність держави протистояти лобізму промислових кіл, які домагаються розширення пільгового кредитування. Можна навести в як приклад негативний досвід Болгарії, у якій бюджетна підтримка низки банків не супроводжувалася досить жорсткою обмеженням кредитної емісії. Коли джерела фінансову допомогу держави вичерпалися, банківський і промисловий сектори у квітні - травні 1996 р. зіштовхнулися з гострим кризою. Уряду змушений був піти на безпрецедентні обмежувальні заходи, включаючи припинення підтримки 12 найбільших комерційних банків, скорочення субсидій 60 державним компаніям, і взятися до закриттю більш як 100 госпредприятий.

У самому виробничому секторі також чітко простежуються тенденції до того що, щоб покласти великі й конкурентоспроможні компанії функції агентів реструктуризації при негайному закритті і швидкої приватизації найбільш безперспективних підприємств (Болгарія, Угорщина, Словаччина). Ці компанії, у обмін податкові, тарифні та інші пільги. Зокрема, в 1995;1996 рр. у Болгарії, Угорщини та Польщі кількаразове збільшення регульованих ціни енергоносії проводилося з єдиною метою, крім скорочення бюджетних дотацій, підвищення рентабельності національних енергетичних компаній, і розширення ЄС їх можливостей модернізації власного виробництва та енергетичного сектора економіки в цілому. Наголос формування великих промислово-фінансових структур — головна особливість нинішньої програми реструктуризації і приватизації у Словакии.

Попри очевидний монополістичний ефект такий підхід східноєвропейські країни у останнім часом помітно послабили зусилля в розвитку конкурентного середовища, воліючи досягнення зростання виробництва з допомогою «економії від масштабу «й уміння великих компаній залучати капіталовкладення. Наприклад, у Польщі 1995 р. парламент переглянув антимонопольний закон, змінивши критерій «монополістичного становища «з 20 до 40% обсягу продажу у галузі. Отже, із сфери дії цього закону опинився багато підприємства енергетики, транспорту, й телекомунікацій, тобто галузей, у яких особливо гостра питання про реструктуризацію і наступний продаж. У тому ж року Кольское уряд оголосило про планах об'єднання державних підприємств у нафтопереробної, сталеливарної, фармацевтичної та інших галузях. Органи антимонопольного регулювання у Польщі (як й у інших східноєвропейських країнах) здійснюють нагляд ринком критерієм й не так частки компанії, у галузевому виробництві чи збуті, скільки «монополістичного поведінки », тобто значного завищення цін, зниження якості продукції, незаконного перешкоджання входженню нових конкурентів у ринок тощо. Такий підхід відповідає сучасної практике.

Водночас із проведенням активної санації частини банків та підприємств держава зайняло жорсткішу позицію щодо нежиттєздатних структур. Останнім часом у Болгарії, Угорщини, Польщі та Словаччині оголошено про майбутнє закриття десятків банків та підприємств у в зв’язку зі припиненням їх субсидування. Наприклад, в Польщі ще кінця 1995 р. почалася реорганізація вугільної промисловості, що протягом багато років належала до найбільш депресивних отраслей.

Масове закриття збиткових підприємств належить до найважливіших умов, висунутих міжнародними фінансовими організаціями надання необхідних кредитів, хоча ці самі організації справляють фінансове сприяння покриттю соціальних витрат, що з реструктуризацією промисловості. З іншого боку, східноєвропейські країни, як і інших посаду соціалістичних держав, сьогодні мають більше умов закриття неконкурентоспроможних виробництв, ніж на початку ринкових реформ. У кілька років виникло багато нових компаній, і фірм, здатних працевлаштувати котрі вивільняються працівників, на збиткових підприємствах зменшилася кількість зайнятих, сформувалися основи системи працевлаштування та політики зайнятості. Додатковим чинником, визначив прискорення реорганізації промисловості, у 1995;1996 рр., було те, що активізація цього хворобливого соціальноекономічного процесу у багатьох країнах Східної Європи відбулася у середині парламентського цикла.

Загострення «подвійного дефіциту «змушує уряду приступити і до давно назрілу реформу соціального забезпечення. До того ж характерна всіх посаду соціалістичних країн проблема збору податків і внесків негативно позначається насамперед соціальних фондах. На відміну від виробничу краще й банківсько-фінансової сфер система соціального забезпечення у попередні роки не зазнала глибоких якісних змін, хоча у кількісному вираженні обсяг дотацій, пенсій, витрат до охорони здоров’я, освіту й інші соціальні мети істотно скоротився (крім Чехії, де частка соціальних виплат у витратах центрального бюджету близька до рівня скандинавських країн й у 1994 р. склавши 60,6% проти 36,3% у Болгарії і 46,9% в Румынии).

Система соціального забезпечення у країнах із перехідною економікою повинна еволюціонувати у створення (поруч із державними) неурядових організацій та, фінансованих з допомогою внесків осіб, які користуються відповідними благами. Такі організації та фонди вже функціонують Східної Європи (наприклад, в Угорщини та Чехії медичне страхування на підприємствах фінансується з допомогою внесків працівників і роботодавців), та їх роль соціальному забезпеченні поки що невисока. Водночас у перехідний пе-ріод потреба у соціальні витрати не тільки скорочується, а й зростає, особливо у зі збільшенням безробіття і більше раннім виходом за рахунок пенсій. Так було в Польщі частка пенсійних витрат у ВВП з кінця 80-х до 1993;1994 рр. збільшилася більш ніж двічі - із сьомої до 16%.

Проблема пенсійних фондів в час найбільш гострої у державній соціальної сфери. У Чехії приватні пенсійні фонди створюються початку 1993 р. як доповнення до існуючої державної системі, в Угорщині та Польщі 1996 р. оголошено більш радикальні плани пенсійної реформи. Відповідно до програмою угорського уряду починаючи 1998 р. всіх працюючих громадяни віці до 40 років вироблятимуть внесок у приватні ощадні фонди, сума внесків забезпечить основну частину пенсії на додаток до гарантованого державному мінімуму. Пенсійний вік буде підвищено. Для заохочення перекладу пенсійних накопичень громадян із державних фондів у приватні пропонується запровадити тимчасові податкові пільги за внесками у приватні фонди, причому міжнародні фінансових організацій обіцяють компенсувати бюджету пов’язані з цим втрати. Пенсійна реформа у Польщі полягає в аналогічних принципах, проте умови його проведення сприятливіші у зв’язку з стійким зростанням особистих доходів громадян основі швидкого економічного подъема.

Нині східноєвропейські країни переживають суперечливі процеси: економічне піднесення супроводжується кризою державного сектори й посиленням бюджетної напруженості. У багатьох країн, навіть найбільш «благополучних », знижується рівень життя населення. Негативні явища економіки та соціальній сфері посилюють нестійку фінансову стабілізацію і підривають перспективи продовження економічного зростання, викликаючи необхідність рішучих дій зі продовження реформ, які було проведено раньше.

Останні півтора-два роки у країнах Східної Європи були активізовані спроби продажу підприємств важкої промисловості, закриття хронічно збиткових державних підприємств і банків та формування приватних структури системі соціального забезпечення. Ці перетворення на кінцевому підсумку зроблять становище держави у економіці таким, що буде сприяти, а чи не перешкоджати дії ринкових сил, причому вже нині східноєвропейські країни нагромадили позитивний досвід макроекономічного регулювання. Проте економічна практика цих країн промовисто свідчить у тому, що такі перетворення особливо складні тоді, що вони проверятся за умов наростаючих соціально-економічні проблеми, які потребують невідкладного решения.