Правові відносини

Національна академія внутрішніх справ України.

Інститут заочного та дистанційного навчання.

КУРСОВА РОБОТА із теорії держави та права.

Тема: «Правові відносини».

Виконав: студент Гордієв О.П. група 3 № 03−055К.

Науковий керівник: Осауленко О.І.

Київ — 2004.

ЗМІСТ.

|Вступ |2 | |…| | |… | | |Розділ 1. Правові відносини |4 | |… | | |1.1 Поняття, види та зміст правовідносин |4 | |… | | |1.2 Ознаки правових відносин |7 | |… | | |Розділ 2. Складові елементи правових відносин …|10 | |2.1 Суб'єкти правових відносин, юридичні властивості суб'єктів, види | | |суб'єктів |10 | |… | | |2.2 Об'єкти правових відносин, види об'єктів |15 | |… | | |Розділ 3. Юридичні факти |17 | |… | | |3.1 Поняття юридичних фактів |17 | |… | | |3.2 Класифікація юридичних фактів |20 | |… | | |Висновок |30 | |…| | |… | | |Список літератури |34 | |…| | |… | |.

Вступ.

Люди в процесі свого життя, і діяльності вступають одна в численні взаємини. Такі відносини бувають різного типу. В частности, суспільні відносини можна розділити на матеріальні і ідеологічні. Матеріальні спрямовані на підтримку існування людини. Ідеологічні - це лише надбудова над першими. Відносини між людьми, що залежать від їхньої волі й свідомості, досить різноманітні. Це сімейні (відносини чоловіка й дружини, батьків й дітей), трудові (відносини робітника із адміністрацією свого підприємства), майнові (наприклад, відносини, що виникають між продавцем й покупцем) тощо. Люди вступають у ці відносини, як правило, по своїй волі, хоча вон залежить від різних життєвих обставин, насамперед від умів матеріального життя людей, від економічного ладу суспільства.

То в свою чергу, усі види й форми відносин, що виникають й функціонують у суспільстві між індивідуумами й їхніми об'єднаннями можна розділити на суспільні чи соціальні. Вони у свою чергу виникають із безлічі різних відносин: економічних, юридичних, моральних, духовних, культурних й багатьох інших. Саме людське сус-пільство — це сукупність відносин, продукт взаємодій людей. Юридичні чи правові відносини органічно зв’язані із правом.

Право — особливий державний регулятор суспільних відносин. Регулюючи тих чи інші відносини, воно та тім самим віддає їм правову форму, у результаті чого ці відносини стають правовими.

У порівнянні із іншими соціальними регуляторами право найбільш ефективний, владно примусовий й разом із тім цивілізований регулятор. Будькотрі відносини здобувають характер правовідносин лише до того випадку, якщо смердоті виникають на основі й відповідно до норм права, не суперечать волі держави.

Отже, правовідносини можна в самому загальному змісті визначити як суспільні відносини, урегульовані правом. Право не творець, а лише регулятор й стабілізатор суспільних відносин. «Право саме по собі нічого не створює, а лише санкціонує суспільні відносини. … Законодавство усього лише протоколює, виражає економічні потреби». Тім самим спочатку виникають суспільні відносини, а потім, як наслідок, норма права. Алі є й такі правовідносини, що виникають лише як правові і в іншій якості існувати не можуть. Наприклад, конституційні, адміністративні, процесуальні, карні і інші. Саме подібні правовідносини за формою й змістом, «у чистому виді», являють собою дійсно самостійний вид й тип суспільних відносин. Лише в цьому змісті можна сказати, що право створює, діє суспільні відносини, породжуючи нові зв’язки.

Розділ 1. Правові відносини.

1.1. Поняття, види та зміст правовідносин.

Правовідносини — наслідок дії права як соціального й державного інституту. Правовідносини — це суспільні відносини, урегульоване нормами права, учасники якого мають відповідні суб'єктивні права й юридичні обов’язки.

У додержавному пологовому суспільстві правовідносин не було б, бо там помиляюся. Це означає, що правовідносини не мислимі поза правом чи без права. Є лише відносини, що об'єктивно вимагають чи не вимагають потребуючого правового опосередкування. Якщо норма права — статистичний стан правового врегулювання, то правовідносини — динамічний. Категорія «правовідносини» є однією із центральних у загальній теорії права й дозволяє усвідомити, яким чином право впливає на поводження людей.

Під виникненням правовідносин розуміють умови, що породжують правові відносини.

Виділяються два види передумов виникнення правовідносин:

— Матеріальні (загальні).

— Юридичні (спеціальні).

До матеріального відносяться життєві інтереси й потреби людей, под впливом які смердоті вступають у відповідні правовідносини. У широкому розумінні под матеріальними передумовами вважається система соціальноекономічних, культурних й інших обставин, що обумовлюють об'єктивну необхідність правового регулювання тихий чи інших суспільних відносин. До матеріальних передумов можна віднести також наявність об'єкта правовідносин (того, з приводу чого особини вступають у дані юридичні зв’язки), не менш двох суб'єктів й відповідне поводження учасників правовідносин. «Інтерес — від що скріплює членів цивільного суспільства … Ніхто не може зробити щонебудь, не роблячи цого разом із тім, зазаради яких-небудь своїх потреб».

Потреби можуть бути матеріальними, духовними чи фізіологічними. Прагнення до задоволення названих потреб й викликає до життя відповідні правовідносини, у цьому їхня першопричина. У более широкому змісті под матеріальними передумовами розуміється сукупність економічних, соціальних, культурних й інших факторів, що обслуговують об'єктивну необхідність правового регулювання тихий чи інших суспільних відносин.

Однак одних загальних передумов не досить, щоб у конкретних випадках практично виникли й діяли реальні правові відносини, для цого потрібні ще формально-юридичні.

До юридичних передумов відносяться:

— норма права;

— правосуб'єктність;

— юридичний факт (як реальна життєва обставина).

Без названих передумов правовідносини неможливі.

Правовідносини — це суспільні відносини, що представляють собою двосторонній конкретний зв’язок між соціальними суб'єктами, що виникає на основі норм права. У правовідносинах виникає зв’язок між особами за допомогою суб'єктивних прав й юридичних обов’язків, причому цей зв’язок носити вольовий характер.

Інакше кажучи, правовідносини, перш ніж скластися, проходять через свідомість й волю людей. Лише в окремих випадках суб'єкт може не знаті, що ставши учасником правового ставлення, наприклад, виявившись спадкоємцем за законом после смерти родича, що проживає в іншому місті.

Правовідносини, як й право, на базі якого смердоті виникають, охороняються Державою. Інші відносини такого бути не мають. Охорона законності й правопорядку означає і охорону правовідносин, бо останні у своїй сукупності і утворять правовий порядок як результат законності. Також правові відносини відрізняються индивідуалізованістю суб'єктів, строгою визначеністю й взаємністю, персоніфікацією прав й обов’язків. Це завжди конкретне ставлення «когось» із «кимсь». Сторони (фізичні й юридичні особини), як правило, відомі й можуть бути названі по саме, їхні дії скоординовані. Це над інших суспільних відносинах, наприклад, моральних, політичних, естетичних, що не настільки формалізовані й керовані.

Най-більший внесок у розвитку в правовідносинах внесла цивілістична наука. На її висновках й положеннях значною мірою ґрунтується й загальна теорія держави й права. Однак, вторгати із цими готовими мірками в інші соціальні сфери і аналізуючи механізм правового опосередкування суспільних відносин более загального й более високого рівня, у неї виникають утруднення.

Юридичний інструментарій, відпрацьований за тисячоріччя, успішно застосовуваний у своїй області, не завжди без усяких застережень може бути використаний в іншій області. Звідси потреба доповнити цей механізм, зробити более гнучким, уніфікованим, у тому щоб із його допомогою можна було б упорядкувати, регулювати і інші відносини.

Відносини типу держава — держава, держава — громадянин, федерація — суб'єкт федерації, президент — парламент, депутат — виборець, а також відносини й форми взаємодії різних структур, інститутів й галузей влади, тощо виступають як правові, оскільки регулюються правом. Але вони своя специфіка й ці правовідносини можна розділити на окремі види по різних підставах: 1. у залежності від предмета правового регулювання правовідносини поділяються на конституційні, адміністративні, карні, цивільні й т.п. 2. у залежності від характеру на матеріальні й процесуальні 3. у залежності від функціональної ролі - на регулятивні і охоронні 4. у залежності від природи юридичного обов’язку — на пасивні, зв’язані зі здійсненням заборон й активні, зв’язані зі здійсненням визначених позитивних дій 5. у залежності від складу учасників — на прості, виникаючі між двома суб'єктами й складні, виникаючі між декількома суб'єктами 6. у залежності від тривалості дії - на короткочасні й довгострокові 7. у залежності від визначеності сторін — на відносні, абсолютні й загальні.

У відносних правовідносинах конкретно визначені усі учасники. У абсолютних правовідносинах відомо лише управомочна сторона, а обов’язкові особини — різні суб'єкти, покликані утримуватися від порушень інтересів управомочного.

1.2. Ознаки правових відносин.

Найбільш характерні ознаки правових відносин як особливого виду суспільних відносин містяться в наступному:

1) Вони виникають, зникають чи змінюються лише на основі правових норм, котрі неопосередковано породжують правові відносини й реалізуються них. Між цими явищами існує причиннонаслідковий зв’язок. Немає норми — немає й правових відносин. Вони представляють собою деяку єдність, цілісність. Вони ще встановлюються спроби забезпечення й охорони правових відносин порушення. Зв’язок правових відносин із правовими нормами, котрі знаходяться на законодавчих актах держави виражаються до того, що дані відносини в цілому й їхнього структура являється необхідною частиною в суспільній системі правового регулювання суспільних відносин. Саме в правових відносинах викладається ціль правових норм.

2) Суб'єкти правових відносин взаємно пов’язані між собою юридичними правами та обов’язками, котрі в правовій науці прийнято називати суб'єктивними, цей зв’язок й є правовідносини, у межах якого права однієї сторони відповідає обов’язок іншої, й навпаки. Їх можна назвати зустрічними. Учасники правових відносин виступають по відношенню один до іншого, як управомочені й правозобов’язані особи.

3) Правовідносини — це завжди двосторонній зв’язок. Бо сама норма права носити представницько-зобов'язуючий характер, вон завжди когось на щось управомочує й когось на щось зобов’язує.

Крім цього у більшості правових відносин кожен із учасників одночасно має право й несе обов’язок.

4) Правові відносини мають вольовий характер. По-перше бо через норми права у яких відображається державна воля. По-друге, через те, що навіть при наявності юридичної норми правові відносини не можуть автоматично з’явитися, а потім функціонувати волі його учасників, в крайньому випадку, одного із них. Необхідний вольовий акт, який дає вушко явищу.

5) Правовідносини, як правило, охороняються Державою. Інші відносини такого бути не мають. Хоча, далеко ще не у всіх правових відносинах держава зацікавлена й здавалося, не винна їхнього захищати, але й інтерес держави стоїть до того, щоб ці соціальні явища правильно рішалися, винні несли покарання, тому вона тримає в полі свого зору, забезпечуючи увагу виникаючих по цьому приводу юридичних форм й процедур, право громадян. Охорона злочинності й правопорядку визначає й охорону правових відносин й робить правовий порядок як наслідок законності.

6) Правові відносини являють особою різновидністю суспільних відносин.

Це означає, що смердоті являють собою різнобічні зв’язки, котрі виникають між людьми й організаційними формами взаємодії соціальних груп, класів в процесі їхнього економічного, соціального, політичного, духовного життя, і діяльності. Їх основу складає закономірність розвитку суспільства.

«…Правові відносини то й форми держави не можуть бути ані із собі, ані із так званого суспільного розвитку людського духу… навпаки смердоті кореняться в матеріальних життєвих відносинах».

У деяких випадах важливе значення має й примусова сила державного апарату. Правові відносини тримають в собі можливість застосування державного примусу в цілях реального забезпечення суб'єктивних прав й виконує юридичні обов’язки.

Крім того держава може перешкоджати виникненню різних негативних із точки зору приписів соціального розвитку життєвих зв’язків чи відносин. Воно формулює відповідні правові заперечення, намагаючись із їхнього допомогою зруйнувати подібні відносини, встановити конкретну міру відповідальності особі за доля в цих відносинах.

Правові відносини як форма існування права займає важливе місце в правовому регулюванні суспільних відносин. Подібно тому, як не можливо в практичній діяльності вважати думку об'єктів самим об'єктом, неможливо й юридичні формули поведінки суб'єктів права, вирощених на мові законодавчих актів, вважати дійсним правом.

Цінність й значення правових відносин, як форми права заключається в їхнього реальності. Саме із правовими відносинами пов’язана дійсність права. Відповідної реальної поведінки людей-суб'єктів права — в процесі реалізації ними своїх юридичних прав й обов’язків юридичному змісту законів являється окремим завданням правового врегулювання. Тільки реальні правові відносини можуть розглядатися в якості критерія істини при оцінці відповідальності юридичних законів об'єктивним закономірностям життя суспільства й відповідальності сформульованих законодавцем правових норм й втілених в дійсність. Правові відносини є правовою діяльністю практики, практичної діяльності наділених розумом й волею людей, соціальних груп, класів й т.п. По реалізації ними своїх індивідуальних й суспільних цілей й завдань. Таким чином ефективність права може бути виміряне лише на основі ставлення змісту юридичних актів із їхнього реальним втіленням в дійсність й в кінцевому рахунку із тими реальними успіхами суспільного розвитку, котрі закладені законодавцем.

Отже правові відносини можна визначити як врегульовані правом й котрі знаходяться под захистом держави суспільні відносини, учасники які виступають в якості носіїв взаємодоповнюючих один одного юридичних прав й обов’язків.

Розділ 2. Складові елементи правових відносин.

2.1. Суб'єкти правових відносин, юридичні властивості суб'єктів, види суб'єктів;

Елементи правових відносин складають визначені зв’язки, сукупність права й обов’язкову суб'єктів. Вона різнобічна й визначена, як характером то й ціллю задля якої держава приймає це врегулювання, якщо в суспільних відносинах дії особини взаємно пов’язані й держава намагається ці відносини закріпити, то вон наділяє сторони взаємними правами обов’язками. Якщо не відносини такого роду, то держава намагається зруйнувати негативний зв’язок, припинити дані відносини. в цьому разі держава встановлює заборону на таку діяльність, притягуючи до такої відповідальності чи обидві сторони даних відносин.

Під елементами правових відносин розуміють сукупність складників — його елементів й способів їхні взаємодії. До елементів правових відносин відносять:

— суб'єктів правових відносин;

— об'єктів правових відносин;

— змістовні правові відносини.

Суб'єкти правових відносин — це учасники правових відносин, що мають суб'єктивні права й юридичні обов’язки.

Суб'єкти правових відносин — це правоздатні суб'єкти суспільного життя, котрі є носіями юридичних прав й обов’язків.

А, щоб бути суб'єктом права, організація чи індивіди повинні володіти правосуб'єктивністю. У державних й громадських організаціях правосуб'єктивність знаходить свій вираз у компетенції її органів, тобто в сукупності права й обов’язків, що надаються їм для виконання відповідних функцій. Коли ж до право-суб'єктивності індивідів, то юридичною передумовою набуття статусу суб'єкта правовідносин є наявність у нього правосуб'єктивності, дієздатність.

Під праводієздатністю розуміють обумовлену нормами права здатність суб'єкта матір суб'єктивні права та юридичні обов’язки. У людини правоздатність виникає із моменту її народження й припиняється зі смертю.

У сучасному цивілізаційному суспільстві немає й не може бути людей не наділених спільною правоздатністю. Вона витікає із міжнародних пактів про права людини, принципів гуманізму, свободи, справедливості. Обов’язком кожної держави — належним чином гарантувати й захищати цю якість.

Головне в дієздатності - не право, а принципіальна можливість чи здатність їхнього мати.

Вперше поняття правоздатності було б оформлено й введено в практику буржуазними кодексами ХІХ ст. (французький громадянський кодекс 1804р.; германський громадянський пакт, 1894р.). Відмінність правоздатності від суб'єктивного права до того, що вона:

— невід'ємна від особини — не можна людину лишити правоздатності;

— не залежить від кола, віку, професії, національності, майнового стану чи інших життєвих обставин;

— невід'ємна — її не можливо віддати іншим;

— по відношенню до суб'єктивного права, вон первинна;

— суб'єктивне право — конкретне, а правоздатність — абстрактна.

Всезагальність правоздатності зводиться доти, що державна влада із самого початку наділяє всіх своїх громадян спільними особливостями — юридичною можливістю бути носієм відповідних прав й обов’язків.

Правоздатність організацій, юридичних осіб виникає за годину створення й реєстрації тієї чи іншої організації й припиняється за годину її ліквідації.

Дієздатність — це закріплення в законодавстві й забезпечити державну можливість суб'єктам здійснити свої права й обов’язки особистими діями.

Дієздатність залежить від віку й психічного стану особини. Дієздатність настає в повному обсязі із настанням повноліття по досягненню 18 річного віку.

Дієздатністю не володіють малолітні діти до 14 років й душевнохворі особини, котрі можуть матір право. По можливості їхні реалізувати. За них виступають їхні законні представники — батьки, опікуни й т.п.

Дієздатність буває: повна, часткова й обмежена. Повна із 14річного віку, а обмежена, коли особа обмежена в дієздатності за рішенням суду. У деяких випадках у склад правосуб'єтивності разом із праводієздатністю включається ще деліктоздатність, тобто здатність особини нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення. Ніхто не може бути обмеженим у правовій дієздатності, інакше як у випадку передбаченому законом.

Суб'єктами права можуть бути: 1. Фізичні особини: а) громадяни даної держави; б) іноземні громадяни; в) біпатриди; р) апатриди. 2. Організації та об'єднання: а) громадські організації; б) підприємства; в) державні установи; р) установи та їхнього посадові особини. 3. Соціальні спілки: а) держава в цілому; б) народна нація; в) адміністративно-територіальні одиниці; р) трудові колективи.

У своїх взаємовідносинах й відносинах із громадянами юридичні особини діють, як Єдиний суб'єкт, внутрішня структура якого не має значення для виступаючим із ним саме в правовідносини.

Юридичні особини й громадяни беруть доля в відносинах, котрі регулюються різними галузями права. Однак умови при які організації можуть бути визнані юридичними особами, порядок їхні виникнення, зупинка й суспільні принципи вступу у майнові відносини визнає громадянським законодавством.

Юридичними особами визнаються організації, котрі мають відокремити майно, можуть від свого імені набувати майнові й особисті немайнові права й обов’язки, бути позивачем й відповідачем в суді.

Різні суб'єкти вступають у правові відносин і насамперед із метою задоволення певних своїх інтересів й потреб. Для досягнення поставлених цілей суб'єкти у межах правових відносин шляхом реалізації своїх прав й обов’язків здійснює певні дії, чим досягається результат — об'єкти правових відносин, за заради якого відбулися правові відносини.

2.2. Об'єкти правових відносин, види об'єктів.

Об'єкти правових відносин дуже різноманітні, ними можуть бути:

— матеріальні, духовні та інші блага, за винятком предметів вилучених із цивільного обігу;

— також особа може вступати в правові відносини в інтересах здійснення визначених дій. Отже об'єктом правових відносин можуть виступати як сам ці дії, та й їхнього наслідки;

— поведінка учасників правових відносин може бути спрямовано саме суб'єктивне право. Це має місто в тихий випадках, коли фізична особа, юридична особа домагається визнання по них факту належності у яких того чи іншого юридичного права.

Деякі автори згідні із тім, що об'єктом правових відносин є ті, що воно та направлене чи на що дії, різні матеріальні й вольові об'єкти. Під матеріальними об'єктами розуміють в цілому матеріальні та духовні блага, под юридичним — поведінка зобов’язаної особини. З цими двома видами об'єктів можна погодитись, що ж до вольового об'єкта правових відносин, то воно та визначене спірне.

Питання про об'єкт право розглядає громадянське право. Правова наука використовує термін «Об'єкт» ще в одному значенні. У цьому разі мова іде про об'єкт, на який право може діяти. Право неопосередковане дії на вольову поведінку суб'єктів. Отже діяльність суб'єктів служити об'єктом правової дії. Ос-кільки суспільні відносини є наслідком такої діяльності, то кінцевому рахунку об'єктом правової дії виступають сам суспільні відносини.

Коло можливих правових відносин визначається законом. Об'єктами правових відносин можуть бути:

1.Матеріальні блага: а) засоби виробництва.

2. Немайнові особисті блага: а) життя; б) свобода. Характерні для кримінально-процесуальних правових відносин.

3.Продукти харчової творчости: а) твори літератури; б) наукові твори. Усі, що являється наслідком інтелектуальної праці.

4. Гроші та цінні папери: а) облігації; б) гроші.

5. Наслідок поведінки суб'єктів: а) ремонт побутової техніки; б) будівництво будинку.

Розділ 3. Юридичні факти.

3.1. Поняття юридичних фактів.

У словнику под фактом взагалі розуміється дійсна, цілком реальна подія, явище, ті, що дійсно відбулося.

У реальному житті, що оточує людину, існує ціла безліч фактів. Одні факти стають людині відомими в процесі пізнання, інші відомі людині уже давно.

У процесі пізнання можливі випадки, коли наші відчуття, представлення, сприйняття не можуть дати повну характеристику визначеному фактові, чи він може бути сприйнятий перекручено. З цого випливає необхідність критичного підходу до знову установлюваних фактів.

Вивчаючи суспільні відносини й явища, особливу увагу варто звертати на неприпустимість пізнання окремих фактів, а чи не їхньої системи, сукупності. І перебування змісту факту в суспільних відносинах значно складніше, ніж інтерпретація фактів й явищ у природі. В.І. Ленін подчеркивает: «У області явищ суспільних немає прийому более розповсюдженого й более неспроможного, як вихоплювання окремих фактів, гра в приклади».

Юридичні факти оточують нас, у повсякденному житті (народження дитини, закінчення інституту, вступ у шлюб й т.д.). Алі й деякі явища природи також можуть виступати як юридичні факти.

Поняття «факт» широко застосовується в науці. Між науковим й юридичним фактом немає повної аналогії, але й їхня подібність у тім, що науковий факт є посередньою ланкою між науковою теорією і про «єктивним світом, а юридичний факт — посередньою ланкою між правом й суспільними відносинами.

Звернемося тепер безпосередньо до поняття юридичного факту.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, із якими норма права пов’язує виникнення визначених юридичних наслідків. Передумовами правовідносин є юридичні факти, їхня модель фіксується в гіпотезі юридичних норм.

Юридичні факти різноманітні, тому із метою виявлення їхніх особливостей й более глибокого пізнання смердоті досить докладно кваліфікуються по різних підставах.

По вольовій ознаці юридичні факти поділяються на події й дії.

Події - це такі обставини, що об'єктивно не залежать від волі й свідомості людей. Наприклад, стихійні лиха, сам по собі ці явища не чого юридичного не несуть й автоматично ніяких зобов’язань не породжують, але й служать приводами, причинами для виникнення правовідносин.

Дії - це такі факти, що залежать від волі людей. Дії підрозділяються на правомірні й неправомірні.

За характером наступаючих наслідків розрізняють факти: а) правостворюючі; б) правозмінюючі; в) правоприпиняючі.

До правомірних дій, що викликають відповідні правовідносини, відносяться численні акти — документи різних державних органів й посадових осіб.

Нерідко для виникнення передбачених правовою нормою юридичних наслідків необхідний чимало юридичний факт, а їхня сукупність, що називають юридичним складом чи складні, комплексні факти.

За допомогою юридичного факту здійснюється зв «язок реального поводження й правової норми. Саме із його починається життя правової норми перевіряється її реальність, дійсність, перевіряється ефективність правової норми. Юридичний факт — це в переважній більшості випадків поводження, що із волі особини, чи повз його волі, проводити у дію механізм правового регулювання. І надалі поводження особини співвідноситися із тією моделлю поводження, що встановлена нормою права, визначається їхня відповідність чи наявність відхилень.

Безперечно, на відповідність моделі й реального поводження робить свій вплив безліч факторів. Наприклад, на мотиви поводження впливають створення особою прав й обов «язків, можливостей й боргу й т.п.

Значення юридичного факту також у тім, що він є підставою «прив'язки» загальної абстрактної норми до конкретного випадку. Подія чи дія тоді, коли норма визначає ці обставини, при настанні які суспільні відносини здобувають форму правовідносин.

Юридичний факт є обов’язковою умовою виникнення, розвитку й припинення правовідносин.

Чисельно юридичний факт упорядковує соціальні зв’язки, він визначає юридичну чинність прав й обов «язків, а також наслідок їхнього дотримання, використання. Усе це обумовлює велике значення даної правової категорії.

3.2. Проблема класифікації юридичних фактів.

у сучасній теорії права.

У теорії права із питань правовідносин однією із найактуальніших проблем є класифікація юридичних фактів, що провадиться за різними ознаками. Класичною є їхнього класифікація залежно від джерела виникнення — такими є воля людини чи її відсутність на дії та події.

Юридичні факти — це не будь-які дії, а тих, що мають суспільне значимий характер. Тобто, лише тих дії, що зачіпають інтереси людей, включаються у правове регулювання. До дій не відносяться почуття людини та її думки.

Держава заінтересована лише в корисних для суспільства діях, тому основна увага приділяється нею правомірній поведінці громадян та організацій. В частности, дії, шкідливі для суспільства, забороняються законом, що свідчить про особливу увагу держави до цієї сфери правовідносин. Вольові акти регулюються правом, а це означає, що серед юридичних фактів смердоті складають більшість. Юридичні норми закріплюють за громадянами й організаціями можливість вступати в різні правовідносини. У гіпотезах правових норм вказуються умови, за які суб «єкти права вступають чи мають вступати в правовідносини. В частности, з нормативно-правових актів і витікають конкретні суб «єктивні юридичні права й обов «язки, котрі є передумовою виникнення правовідносин у різних юридичних фактів[8].

Юридичні факти — це такі фактичні життєві обставини, із якими право заговорили українською у «язує виникнення, зміну чи припинення правовідносин. У юридичній науці і на практиці под юридичними фактами розуміють конкретні соціальні обставини (події, дії), що викликають згідно із нормами права настання відповідних правових наслідків — виникнення, зміни чи припинення правовідносин (як правило, смердоті закріплені в гіпотезах правових норм). На мою думку, поняття юридичного факту поєднує два суперечливих, але й нерозривно заговорили українською у «язаних моменти: це явище дійсності - подія чи дія (матеріальний момент), що породжує з вказівки норм права відповідні правові наслідки (юридичний момент). Зазначене дозволяє окреслити основні ознаки цого поняття. Юридичні факти — це конкретні, індивідуальні обставини, котрі являють собою життєві явища, що існують у певному просторі та часі. Якщо йдеться про факти-дії, то конкретність дій означає, що смердоті вироблені певними суб «єктами й несуть конкретний соціальний й правовий зміст. Конкретність юридичних фактів-подій віддзеркалюється у бо смердоті відбуваються у певній визначеній місцевості, в певний визначений відрізок години. Отже, юридичні факти — це такі обставини, що несуть в собі інформацію про стан суспільних відносин, які входять у предмет правового регулювання, а також ними виступають лише такі обставини, що прямо чи опосередковано зачіпають права і інтереси суспільства, держави, соціальних колективів, особистості. Беззмістовні із соціальної точки зору події й дії не можуть матір й юридичного значення. Юридичними фактами не можуть бути абстрактні поняття, думи, події внутрішнього духовного життя людини та інші явища. Разом із тім законодавство може враховувати суб «єктивну бік вчинків (провину, мотив, інтерес, мітку) як елементи складного юридичного факту[9].

Неможливо що-небудь сказати про юридичні факти, якщо уявляти їхнього як єдине ціле. Наукова класифікація юридичних фактів являє собою тонкий інструмент вивчення предмета, його суті, властивих йому закономірностей.

На мою думку, класифікацію юридичних фактів можна поділити втричі взаємозалежних принципи.

За першим принципом — «вольовий» критерій, за яким усі юридичні факти поділяються на події й дії. Дії - вчинки людини, акти державних органів тощо. Події - явища природи, виникнення й розвиток які не залежить від волі та свідомості людини.

За іншим принципом дії поділяються на правомірні та неправомірні. Перші відповідають імперативам юридичних норм, вони виражена правомірна (із погляду чинного законодавства) поведінка. Неправомірні - суперечать правовим Розпорядженням, завдають шкоду інтересам особини, суспільства й держави. Значення цого розподілу полягає до того, що воно та охоплює дві певною мірою протилежні сфери правової дійсності. З одного боці - домов, дії, адміністративні акти, заговорили українською у «язані із «нормальними» правовими відносинами, із іншого боці - провини, злочини, що викликають виникнення охоронних правовідносин. При скептичному ставленні до юридичних класифікацій не можна не бачити тут досягнення юридичної думи, що абстрагуючись, охопила єдиною класифікацією юридичні факти.

Відповідно до третього принципу правомірні дії поділяються на юридичні вчинки й юридичні акти. Вчинки викликають правові наслідки незалежно від того, усвідомлював чи не усвідомлював суб «єкт їхнє правове значення, бажав чи не бажав їхні настання. Значна частина правомірних вчинків породжується матеріально-предметною діяльністю людей (виробництвом й споживанням матеріальних благ, створенням творів літератури й мистецтва, відкриттів й винаходів тощо). Юридичні акти — дії, прямо спрямовані на досягнення правового результату. Проводячи юридичні акти, громадяни, державні органи і інші суб «єкти цілеспрямовано створюють, змінюють, припиняють правовідносини для собі чи для інших суб «єктів.

Під час перебування чергу, дії підрозділяються на однобічні й багатобічні, позитивні й негативні, а правопорушення — на навмисні, необережні й випадкові. У числі дій особливо виділяють — юридичні факти-стани, результативні дії; юридичні факти-події, котрі розмежовуються на абсолютні й відносні, тощо.

Класифікація юридичних фактів — необхідний засіб вивчення правовідносин, особливостей правового регулювання. У цій якості вона широко використовується в науці, на практиці, у юридичній освіті. На мою думку, наукова й практична цінність класифікації юридичних фактів розкрита ще не повністю, її подальший розвиток може виявитися корисним для вирішення різноманітних завдань правознавства, у тому числі для соціологічних досліджень у юридичній науці.

Отже, юридичні факти-дії - основний, визначальний різновид юридичних фактів. У правовому регулюванні дії виступають у різних якостях. З одного боці, смердоті слугують підставами виникнення, зміни, припинення правовідносин, настання інших правових наслідків. З іншого — виступають в одного матеріального про «єкта, на який впливають правові відносини й зазаради які власне й здійснюється правове регулювання. Розгляд дій як юридичних фактів, таким чином, лише один із аспектів вивчення їхньої ролі в правовому регулюванні.

На мой погляд, юридичні дії - складний й багатоплановий про «єкт класифікації. Укласти в єдину класифікаційну схему різноманітні прояви діяльності суб «єктів права дуже важко. У науковій й навчальній літературі використовується ряд розподілів правомірних юридичних фактів-дій: за суб «єктами (дії громадян, організацій, держави); за юридичною спрямованістю (юридичні акти, юридичні вчинки, результативні дії); за галузевою приналежністю (матеріально-правові, процесуальні); за способом здійснення (особисто, через представника); за способом вираження й закріплення (мовчанням, жестом, документом) та інші.

Проте безумовним є ті, що виділення результативних дій в окремий різновид юридичних фактів — приклад подальшого поглиблення їхні традиційної класифікації. Виготовлення речі, створення твору літератури, мистецтва, науки й техніки — дії, прямо не спрямовані на юридичний результат, тобто відповідно до прийнятої класифікації це — юридичні вчинки.

Суттєву теоретичну й практичну роль відіграє систематизація неправомірних дій. До числа найважливіших класифікацій тут можна віднести підрозділи неправомірних дій: за ступенем суспільної небезпеки (провини, злочини); за суб «єктами (дії індивідів, організацій); за про «єктами (злочини проти особистості, злочини в сфері економіки, злочини проти суспільної безпеки й суспільного порядку тощо); за галузями права (карні, адміністративні, цивільні, трудові і ін.); за формою провини (навмисні, необережні); за мотивами (хуліганські, корисливі і ін.). З подальшим поглибленням цієї класифікації виникають й нові підвиди неправомірних дій, наприклад із розвитком публічного міжнародного права виникли неправомірні дії держав, їхні союзів та міжнародних й міждержавних організацій.

як й розподіл правомірних дій, класифікацію правопорушень навряд чи можна вважати завершеною. У галузі кримінального права зроблено чимало у вивченні і класифікації злочинів. Класифікація ж проступків й мір відповідальності них потребує удосконалення, через ті, що за кримінальної спрямованості радянського законодавства дослідження цого запитання тривалий годину не проводилися. Детальна класифікація правопорушень дозволити более диференційовано підійти до цієї категорії фактів, глибше проаналізувати їхню систему, повніше осмислити юридичне значення шкірного різновиду правопорушень.

Зв «язок юридичних фактів й правових відносин має ще один бік: у механізмі правового регулювання смердоті можуть «мінятися місцями», тобто правовідносини здатні виступати в ролі юридичних фактів.

У формі правовідносин виступають найважливіші, найбільш значимі істотні зв «язки. Тому немає нічого чудового до того, що право використовує як юридичні факти такий елемент реальності як правовідносини. Закріплення в нормах права фактів-правовідносин обумовлене й вимогою законності, внутрішніми закономірностями правопорядку, що передбачає скоординоване виникнення і існування правових зв «язків. Факт-правовідношення має певне соціальне значення. У узагальненому, концентрованому вигляді він вбирає в собі широкий масив соціальних обставин. Усі це робить факти-правовідносини привабливими для використання в правовому регулюванні. Факт-правовідношення відображає правовий зв «язок в узагальненому вигляді. Юридичне значення має, як правило, факт існування (чи відсутності) того чи іншого правовідношення. Так, для одержання пільг військовослужбовцю необхідно перебувати на дійсній військовій службі, для укладення шлюбу — відсутність іншого зареєстрованого шлюбу тощо.

Факт-правовідношення — це похідний юридичний факт, вторинний стосовно визначеної групи соціальних обставин. Його «юридична надійність» значною мірою залежить від досконалості юридичного механізму утворення правовідносин. Якщо цей механізм не забезпечує належного рівня законності у виникненні правовідносин, то використання такого факту як наслідок якщо матір перенесення помилки в нову сферу суспільних відносин. Це вол «язує бути дуже обережним у використанні фактів-правовідносин, передбачати засоби контролю у складах, що включають цей факт.

Правове регулювання не може не відображати тієї обставини, що в життя про «єкта, в діяльність колективів й громадян годиною вторгаються фактори стихійного характеру. Подібні обставини враховуються, зокрема, шляхом закріплення в законодавстві юридичних фактів-подій. Юридичні події самостійно і у сполученні із іншими юридичними фактами викликають виникнення правовідносин, несуть зміну прав й обов «язків, припиняють правовідносини.

Юридичні факти-події можна класифікувати за різними ознаками: за походженням — - природні (стихійні) й залежні у своєму походженні від людини; залежно від повторюваності події - унікальні і повторювані (періодичні); за тривалістю — моментальні (події) й протяжні в часі (процеси); за кількістю учасників — персональні, колективні, масові; останні - на події із визначеною й із невизначеною кількістю осіб, що беруть вони доля; за характером наслідків, що настали — на події оборотні та необоротні тощо. Діяльність людини й суспільства вперше іде у просторі і часі. Часова протяжність — найважливіша характеристика соціальних явищ й процесів. Вісь чому рядки — досить розповсюджена категорія юридичних фактів.

Функції строків в правовому регулюванні надзвичайно різноманітні. Рядки — такі юридичні факти, що можуть виступати лише як елементи фактичного складу. Строк сам по собі, поза зв «язком із ситуацією, із іншими юридичними фактами, ніякого змісту не несе: він має значення лише як рядків чого-небудь.

Характерна рису рядок — визначеність його початкового й кінцевого моментів. Початок перебігу рядок залежить від встановлених в законі юридичних фактів (наприклад, моменту, коли особа довідалася чи винна був довідатися про порушення свого права). Кінець терміну визначається спливанням деякої кількості одиниць години. Відрізок години, що не має чітко фіксованих між, не є строком й не може використовуватися як юридичний факт. Елементом рядок є також свідомо обраний масштаб (еталон) години. Універсальними масштабами є рік, квартал, місяць, декада, тиждень, день, година.

Юридичні факти поділяються на такі види: позитивні й негативні, правостворюючі і правоперешкоджаючі, головні і підлеглі. У основі Першого розподілу лежить спосіб зв «язку із явищем дійсності. Правові наслідки можуть бути заговорили українською у «язані як із існуванням певного явища, то й із його відсутністю. У першому випадку юридичний факт якщо позитивним, в іншому випадку — негативним, наприклад, відсутність у особини службової підпорядкованості, відсутність захворювання, що перешкоджає проходженню служби — негативні юридичні факти, оскільки правовий наслідок заговорили українською у «язаний саме із відсутністю певного явища.

Класифікацію фактів на позитивні й негативні не слід змішувати із їхнім розподілом на правостворюючі й правоперешкоджаючі. Цей розподіл розкриває функції юридичних фактів у фактичному складі. Правостворюючі факти — такі обставини, що необхідні для настання правових наслідків. Правоперешкоджаючі факти, навпаки, гальмують розвиток фактичного складу, перешкоджають настанню певних правових наслідків. Між правостворюючими й правоперешкоджаючими фактами немає непрохідної межі. Відсутність правостворюючого факту має правоперешкоджаюче значення (фактичний склад змушений «чекати» появи необхідного факту). Навпаки, відсутність правоперешкоджаючого факту — необхідна умова для настання правових наслідків.

Розглянуті класифікації юридичних фактів варто відмежувати також від розподілу їхнього на правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі. У основі цих класифікацій лежати різні критерії. Юридичні факти поділяються на правостворюючі й правоперешкоджаючі за їхнього функцією всередині фактичного складу. Факти й склади можуть бути правоутворюючими, правозмінюючими, правоприпиняючими залежно від правових наслідків, котрі смердоті породжують як ціле. Таким чином, перша класифікація не заміняє й не підмінює другу.

Не позбавлено практичного значення також розмежування юридичних фактів на головні й підлеглі. Головний факт найбільш повно відображає істотність регульованої ситуації. Всі інші факти мають уточнююче значення, конкретизують юридичне значимі деталі. Наприклад, головними фактами для призначення пенсії по старості є вік й стаж роботи. Всі інші фактичні обставини носять характер підлеглих. За наявності головного факту законодавство допускає в окремих випадках дострокове (випереджальне) настання правових наслідків.

З погляду зв «язку із відповідними правовими відносинами юридичні факти підрозділяються на матеріальні й процесуальні. До числа перших належати фактичні обставини, що є підставами настання «матеріальних» правовідносин. Друга категорія заговорили українською у «язана із юридичним процесом, його рухом й розвитком.

За ознакою документального закріплення юридичні факти можуть бути розподілені на оформлені і неоформлені. Ця класифікація заговорили українською у «язана із попередньою, але й із нею не збігається. Більшість юридичних фактів існує в оформленому, зафіксованому вигляді. разом із тім визначені фактичні обставини можуть існувати й в неоформленому вигляді. Це, наприклад, усна угода між громадянами, відмова у здійсненні права та ін. Подібні юридичні факти можна назвати латентними, схованими. У латентному вигляді існує певна частина фактів-правопорушень.

Отже, класифікація юридичних фактів є досить поширеною (хоч й не вичерпною, вон постійно оновлюється), але й в її основі лежить поділ всіх юридичних фактів на події та дії.

З погляду свого соціального змісту юридичний факт має насамперед адекватно відображати соціальну ситуацію. Стосовно останньої юридичні факти виконують двояку роль: по-перше, ідентифікаційну, оскільки смердоті покликані точно позначити соціальну ситуацію, забезпечити її фіксацію в правовому регулюванні. У цій якості юридичні факти виступають у ролі «індексів», що свідчать про наявність соціальне юридичної ситуації. По-друге, розмежувальну, котра полягає до того, що юридичні факти окреслюють рамки ситуації, дозволяють обмежити її від подібних випадків, зробити її унікальною.

Головне заподіяння, що виконується юридичними фактами в правовому регулюванні, — забезпечення виникнення, зміни й припинення правовідносин. Кожен юридичний факт викликає чи правоутворюючі, чи правозмінюючі, чи правоприпиняючі наслідки.

Юридичні факти мають відповідати не лише «соціологічним», а і деяким «спеціально юридичним» вимогам, оскільки смердоті являють собою елемент юридичної форми суспільних відносин, один з засобів правового регулювання.

Однією із найважливіших вимог до юридичних фактів є їхнього юридична надійність. Це така характеристика факту, що відображає, із одного боці, сталість його зв «язку з соціальною ситуацією, а із іншого — стабільність його соціального змісту. Юридичні факти, особливо їхні «законодавчий вигляд», мають поєднувати динамізм та стабільність.

Юридичний факт винен матір адаптивність, здатність певною мірою «пристосовуватися» до мінливих умів. Юридичні факти, що закріплюються в статтях законодавства, повинні одержувати адекватне понятійне вираження і чітке термінологічне визначення. Якнайчіткіше вираження покликане зберегти закони від різночитань.

Чітке, формальне, документальне засвідчення юридичне значимих дій в повсякденному житті сприяє підвищенню правової культури особистості, зміцнює правопорядок та значно полегшує захист інтересів громадян у разі їхнього порушення.

Висновок.

У дійсній роботі був представлена класична, науково стала теорія правовідносин, розроблена у своїх засадах ще римськими юристами й із тихий пір не перетерпіла скільки-небудь істотних змін. Вона базується головним чином на цивільно-правових, майнових, договірних відносинах із чітко вираженими сторонами й жорстко взаємозалежними вол «язаннями.

Ще Енгельс відзначав, що вся континентальна Західна Європа взяла еталон «всесвітнє право суспільства товаровиробників, тобто римське право, із його неперевершеної по точності відносин товаровласників». 1] Це відносини типу боржник-кредитор, продавець-покупець, замовник-підрядчик, позивач-відповідач й т.д.

Вони виникають з приводу конкретних фактів, випадків, суперечок, домагань, чому й називаються конкретними. Їхня завдання — обслуговувати повсякденні нестатки, запити, інтереси людей: цивільний оборот, ринок, побут, праця, батьківщину, виробництво. Подібні правовідносини безупинно виникають, припиняються, змінюються, знову виникають. Деякі із них швидкоплинні (купивши, продавши, обміняв, уклав угоду, скористався тією чи іншою послугою, виглядом транспорту). Вони наочні, очевидні, суворо індивідуалізовані, добро всім відомі із власного досвіду.

Природно, що найбільший внесок у розвиток навчання про правовідносини внесла цивілістична наука. На її висновках й положеннях значною мірою ґрунтується й загальна теорія держави й права. Однак, коли остання починає із цими готовими мірками вторгатися в інші соціальні сфери і аналізувати механізм правового опосередкування суспільних відносин более загального й более високого рівня, у неї виникають утруднення.

Юридичний інструментарій, успішно застосовуваний у своїй області, не завжди без усяких застережень може бути використаний в іншій. Звідси потреба якось доповнити цей механізм, розширити, зробити более гнучким — у тому щоб із його допомогою можна було б упорядковувати, регулювати і інші відносини. Які ж?

Наприклад, відносини типу держава-держава, держава-громадянин, президент-парламент, депутат-виборець. Або, скажемо, відносини, зв «язані із дотриманням членами суспільства законів, правопорядку, карних, адміністративних й інших заборон, конституційних норм, прав людини.

Усі ці відносини виступають як правові, оскільки регулюються правом, виникають на основі відповідних юридичних установлень. Алі це особливі, незвичайні правовідносини, перед тим не підходить чи не зовсім підходить модель цивільно-правового взаємозв «язку суб «єктів («повинний — віддай», «виконай у термін», «плати неустойки»). Але вони своя специфіка. І подібні правові відносини вимагають такої ж пильної уваги і осмислення, як й традиційні, якщо не більшого. Адже смердоті недостатньо вивчені.

Так виникла ідея загальних, чи загальнорегулятивних правовідносин. Вона був висунута потребами життя, практики. Наука лише узагальнила ті, що існувало і існує в реальності. Важко тому погоджуватися із думками, що нібито дана конструкція не працює.

Пряма дія української Конституції, закріплення в ній природних прав людини, зміну кореляційні взаємозв «язки особистості й держави, інші реалії й пріоритети наших днів по-новому висвітлюють значення обговорюваного різновиду правових відносин.

Зміни, що відбуваються в стране, не лише не коливають суті зазначеної концепції, а навпроти, додають їй нові важливі грані, риси, аргументи. Вона як бі знаходить ще велику легітимність, правомірність. Розширюються границі й можливості її осмислення.

І якщо раніш були якісь сумніви на цей рахунок, то тепер, цілком відпали, бо занадто очевидними стали наукові й законодавчі передумови для висування й відстоювання названих ідей.

Заперечення загальнорегулятивних правовідносин рівносильне запереченню дії конституційних норм, їхня ефективність. Звідси — нагальна потреба розробки даного напрямі в дослідженні багатоаспектної проблеми правовідносин, особливо в політичній області.

Іншими словами, маємо типове правовідношення загального характеру, оскільки в ньому все-таки, не конкретизовані необхідні деталі взаємних вол «язань його учасників. Алі це саме правовідношення опосередковуване правом, законом.

Конституційні норми при їхній прямій дії можуть породжувати як загальні, то й конкретні правовідносини. Перші виникають із моменту вступу з зазначених норм й існують постійно, другі ситуації між громадянином й Основним Законом країни, офіційною владою.

У літературі був висловлена думка, що виділення в правовій дійсності як особливий вид загальнорегулятивних правовідносин є безсумнівним досягненням нашої юридичної науки, що дозволяє «перебороти вузький обрій цивільного права в теорії правовідносин». 2].

Р.О. Халфіна, що ґрунтовно займалася проблемою правовідносин, прийшла до висновку, що створення теорії правовідносини вимагає глибокого вивчення цого складного явища із более широких позицій, чим тих, які традиційно прийнято в правовій науці. 3].

Така ж позиція А.В. Міцкевича: «У найширшому змісті до правових відносин можуть бути віднесені усі відносини, так чи інакше позв’язані із дією права в суспільстві». 4].

Загальнорегулятивні правовідносини зайвий раз підкреслюють зв «язаність влади правом, показують, що сама держава знаходитися у межах правовідносин й в якості їхнього учасника несе перед своїм контрагентами (суспільством, громадянином) відповідні обов «язки й відповідальність.

Підводячи підсумок, варто помітити, що обсяг дійсної роботи не дозволив зупинитися на багатьох важливих аспектах проблем правовідносин.

Визначені такі поняття, як суспільні відносини, структура, суб'єкти (учасники) правовідносин, юридичний факт, а також їхній взаємозв'язок й взаємозалежність, взаємозумовленість. Бо саме юридичні факти я є підставою, передумовою, виникнення, зміни чи припинення правовідносин.

Незважаючи на статок наукової літератури, даний область правових знань вимагає рішення багатьох проблем, що ставити появу нових видів правовідносин, їхня зміну, викликана змінами в житті суспільства, виявляють нові проблеми в процесі правовикористовуючої діяльності. Подальший розвиток української державності, визнання пріоритету прав людини, становлення ринкових відносин, цивільного правового суспільства, зміни в суспільній свідомості переоцінка колишніх цінностей — усє це має потребу в науковому осмисленні, вільному від упередженості, закостенілих догм. Повинні бути також вироблені чіткі представлення про шляхи й частку здійснюваних у Україні реформ при формуванні правової держави.

І тоді відбудеться точне встановлення життєвих обставин — фактів, тоді може бути правильно застосований закон, восторжествує законність, справедливість, правопорядок.

Використана література:

1. Державне управління в Україні. (Навчальний посібник). За загальною редакцією доктора юридичних наук, професора В. Б. Авер «янова.

2. Журнал «Право України «2003 рік, № 7.

3. Щербина У. З. Господарське право України. Навч. посібник-К.: Атіка,.

1999,-336с.

4. Ківалов З. У., Біла Л. P. Адміністративне право України: Навчальнометодичний посібник.

5. Тихомиров Ю. О. Адміністративне право та інформаційний процес: повний курс.

6. Журнал «Право: Теорія і Практика «(№ 1−8 за 2003 г.).

7. Опришко У. Державно-правова реформа в Україні: основні напрями Ц

Право України. — 1998. — № 1. — З. 27−32.

8. Котюк В. О. Теорія права. — До., 1996. — З. 74.

9. Комаров С. А. Загальна теорія держави й права. — М., 1998. — З. 281. 10. Маркс До., Енгельс Ф. Тв. Т. 21. З. 311. 11. Ковачка Д. А. Функція, завдання, компетенція і нравстенность державних устроїв // Правознавство. 1985. № 4. С. 41. 12. Халфина Р. О. Загальне вчення про правоотношении. М., 1974. З. 8. 13. Міцкевич А.В. Правові відносини у суспільстві// Загальна теорія радянського права. М., 1966 З. 277.

———————————- [1] Маркс До., Енгельс Ф. Тв. Т. 21. З. 311. [2] Див.: Ковачкв Д. А. Функція, завдання, компетенція і нравстенность державних устроїв // Правознавство. 1985. № 4. С. 41. [3] Халфина Р. О. Загальне вчення про правоотношении. М., 1974. З. 8. [4] Міцкевич А.В. Правові відносини у суспільстві// Загальна теорія радянського права. М., 1966 З. 277.