Характеристика природних кормових угідь та особливості їх використання

На території України залежно від природних умов луки об'єднують у такі групи: суходільні, заплавні, низинні, степові, гірські та луки на болотах. Такий поділ дає змогу глибше зрозуміти і вивчити їхні особливості.

Суходільні луки займають підвищені місця рельєфу — вершини і круті схили вододільних масивів. Багато з них утворилися на місці колишніх лісів, знищених вирубкою, пожежами тощо. Характерною особливістю суходільних лук є нерівномірний водний режим, нестача вологи, бо грунтові води залягають на значній глибині (понад 2—3 м) і не можуть впливати на розвиток трав’яної рослинності. Дощові і снігові води внаслідок швидкого стікання використовуються рослинами неповністю. Грунти тут переважають підзолисті, піщані та супіщані, порівняно з низинними луками бідні на поживні речовини. Особливо відчувається нестача органічних речовин, що пояснюється інтенсивним вилуговуванням грунту атмосферними опадами. Внаслідок цього на луках збирають низькі врожаї сіна — 6—12 ц/га. Доцільніше використовувати їх під польові культури, висіваючи в сівозмінах багаторічні бобові і злакові трави на сіно, а також для випасання тварин, зокрема овець.

Найкращі суходільні луки розміщені у північно-західних районах поліської зони (Волинська, Рівненська і Житомирська області) та у північних районах Київської області. У південно-східних районах поліської зони (Сумська, Чернігівська, Київська та Житомирська області), де грунтові умови більш сприятливі для землеробства, під суходільними луками невеликі площі.

Рослинний покрив суходільних лук залежно від екологічних умов і способу використання дуже різноманітний. Під впливом систематичного скошування і інтенсивного випасання злаково-різнотравні угрупування змінюються різнотравно-злаковими, а також злаковими.

У поліській зоні на бідних дерново-підзослистих грунтах під впливом дернового ґрунтотворного процесу, який прискорюється при випасанні худоби, справжні суходільні луки переходять у пустинні. У травостої з’являється біловус, який повільно витісняє мезофільні рослини. На біловусових пустинних луках збирають лише 3—5 ц/га низькоякісного сіна. Вони підлягають докорінному поліпшенню.

Суходільні луки в більшості районів лісостепової і поліської зон межують з лісами і розміщені невеликими ділянками серед лісів та на узліссях. Без відповідного догляду такі луки швидко погіршуються. Основними заходами поліпшення їх є своєчасне скошування, поверхневе і докорінне поліпшення, підсівання трав.

Суходільні луки поділяють на абсолютні суходоли, нормальні і суходоли надмірного зволоження.

Абсолютні суходоли займають горби і верхні частини схилів. Дощові води тут не затримуються, грунти сухі, бідні на поживні речовини, як правило, кислі, опідзолені. У травостої переважають біловус, костриця овеча, різні види мітлиць, різнотрав'я. Влітку трави часто вигоряють. Після випасання і скошування погано відростають. Такі низькопродуктивні кормові угіддя краще перетворювати на орні землі.

Нормальні суходоли розташовані на підвищених площах і незначних схилах. Грунти тут переважно середньовологі, оскільки краще вбирають опади. На дерново-суглинкових грунтах у травостої зустрічаються цінні злаки — тимофіївка лучна, грястиця збірна, тонконіг лучний, костриця лучна, костриця червона, гребінник звичайний, з бобових — конюшина лучна, конюшина біла, ляд-венець рогатий, чина лучна, з різнотрав'я — волошка лучна, деревій та жовтеці. Травостій цих угідь використовується як сіножаті та на випас. Середня врожайність сіна становить 12—20 ц/га.

У Передкарпатті суходільні луки поширені на підзолистих грунтах різного механічного складу (від важких глинистих до супіщаних), а також на кам’янистих щебенистих породах — пісковиках і сланцях.

Тут є досить значні площі нормальних суходолів, розташованих переважно на рівнинах, а також на крутих схилах ярів та берегів заплав, що не заливаються. Грунти рівнинних суходолів-містять більше поживних речовин, ніж на крутих схилах.

На схилах грунти переважно змиті, з неглибоким гумусним горизонтом. Схили, як правило, використовують під пасовища рано навесні, коли трави добре відростають, та восени після дощів. Влітку травостій вигоряє від нестачі вологи. Урожайність сіна з угідь на схилах низька — 5—10 ц/га.

На задернілих схилах з різнотрав'я ростуть полин, шавлія, горицвіт, дзвінець, кульбаба, щавель кислий; з бобових — лядвенець рогатий, буркун, люцерна жовта, астрагал; із злакових — переважно пирій повзучий, тонконіг вузьколистий, стоколос, костриця овеча, мітлиця, біловус, щучник дернистий. Без належного догляду склад рослинності на таких схилах погіршується. Перелогові та збиті незначні схили треба поліпшувати докорінним способом, розорюючи їх та висіваючи сумішки багаторічних бобових і злакових трав — еспарцету піщаного, люцерни жовтої, конюшини білої, лядвенцю рогатого, стоколосу безостого, житняка, костриці червоної тощо.

Суходільні луки надмірного зволоження утворилися на незначних пониженнях вододільних масивів з тимчасовим надмірним зволоженням, особливо навесні і восени. Грунти тут дернові, переважно підзолисті, місцями заболочені. На цих луках ростуть щучник дернистий, тонконіг звичайний і лучний, мітлиця біла, осоки, конюшина біла, жовтецеці та гірчак. Урожайність сіна середньої якості становить 10—20 ц/га.

Занедбані луки на помірно вологих бідних грунтах часто заростають малоцінними травами — щучником дернистим, медовою травою, їх можна поліпшити корінним способом.

Продуктивність природих лук на схилах дуже низька — 20— 25 ц/га зеленої маси, або 5—6 ц/га сіна. Створення на еродованих землях сіяних сіножатей і пасовищ прискореним залуженням має велике ґрунтозахисне значення.

Природна трав’яна рослинність схилів балок різної експозиції неоднакова. Південні схили вкриті найбільш посухостійкими рослинами, на північних схилах ростуть трави, пристосовані до вологого клімату, а на східних і західних — рослини помірного клімату.

На схилах Правобережжя лісостепової зони до складу травостою входять мітлиця звичайна і біла, костриця лучна і червона; на південних схилах — келерія струнка, костриця овеча, конюшина біла і лучна, лядвенець рогатий. Насхилах Лівобережжя лісостепової зони у травостої переважають тонконіг вузьколистий і лучний, келерія струнка, люцерна жовта і хмелевидна, кульбаба, подорожники, гусячі лапки, шавлії, цикорій звичайний. У западинах нижніх частин схилів зустрічаються грястиця збірна, лисохвіст лучний. На південних схилах поширені різнотравно-типчакові та полиново-типчакові угруповання.

Від надмірного і безсистемного випасання якість травостою на цих угіддях погіршується, врожай знижується. Щоб поліпшити їх, слід проводити своєчасне скошування, удобрення, підсівання грястиці збірної, костриці лучної, стоколосу безостого, лядвенцю рогатого, еспарцету піщаного.

На опідзолених і чорноземних грунтах із злаків поширений типчак, стоколос безостий, пирій повзучий; з різнотрав'я — полин, деревій; з бобових — у невеликій кількості зустрічаються люцерна жовта, лядвенець рогатий, конюшина червона і біла та буркун жовтий.

Урожайність сіна на південних схилах становить 5—6, а на північних — 8—12 ц/га.

Без належного догляду травостій таких лук і пасовищ швидко погіршується. Важливим заходом поліпшення є залуження та застосування загінної системи випасання.

Заплавні луки розташовані у долинах річок (заплавах) і щороку затоплюються навесні, а іноді і влітку водою. Повеневі води залишають на поверхні землі мул, який містить багато поживних речовин. Чим кращі землі навколо заплавних лук, тим більше-поживних речовин наносить вода під час великих злив та повені. Якщо лука має достатній схил, вода швидко стікає. У травостої з’являється багато цінних злакових трав (лисохвіст лучний, костриця лучна, тонконіг лучний, тимофіївка лучна) з домішкою конюшини лучної та рожевої, а також різнотрав'я. З таких лук збирають два укоси. Урожайність сіна становить 20—40 ц/га, а іноді й більше.

Заплавні луки за своїм складом рослинних угруповань різноманітні, що пояснюється властивостями грунтів, зволоженням, якістю намулу і господарською діяльністю людини.

Не всі трави витримують тривале затоплення на заплавних луках, яке негативно позначається на складі травостою. Замість цінних злакових і бобових трав з’являються вологолюбні (осоки з домішкою очеретянки звичайної, лепешняка плавучого, бекманії звичайної, тонконога болотного). З бобових трав на заливних луках у невеликій кількості зустрічаються конюшина рожева та лядвенець болотний.

Грунти на заплавних луках переважно алювіального походження (мулувато-болотні, дерново-глейові та торфові). За механічним складом вони бувають глинисті, суглинкові, супіщані, піщані залежно від того, який мул наносить вода. Заплавні луки тим кращі, чим більше на них осідає середніх і дрібних частинок мулу. Грунти з великою кількістю нанесеного піску менш родючі і влітку дуже пересихають.

Залежно від того, на якій відстані розташовані окремі частини долини від русла річки, частинки грунту, мулу і розчинених у воді мінеральних солей відкладаються по-різному. На заплавні луки, що утворилися за участю річок, на родючих чорноземах лісостепових і степових районів вода несе з вододілів у розчиненому вигляді багато поживних речовин, а також частинок грунту, збагачених органічною речовиною. Розрізняють прируслову, центральну (середню) і приматерикову (притерасну) частини заплави і дають їм відповідну характеристику.

Прируслова частина заплави займає вузьку смугу вздовж русла річки, де сильна течія води. Тому тут осідають найбільші піскуваті частинки, часто змішані з дрібними частинками мулу. Ця частина заплави розташована вище від інших. Грунти її бідні на поживні речовини. Тут зустрічаються стоколос безостий, тонконіг лучний, очеретянка звичайна та інші трави.

Центральна, або середня, частина заплави займає найбільшу площу. На ній під час повені в результаті повільної течії води *осідають дрібні піщано-глинисті частинки мулу. Рельєф цієї частини заплави вирівняний, і на ній утворюються цінні природні .луки з найкращими злаковими і бобовими травами. Грунти дерново-глейові, в південних посушливих районах солонцюваті.

Приматерикова (притерасна) частина заплави щодо рельєфу найнижча, а тому найбільш заболочена. Вона часто затоплюється ґрунтовими водами. Грунти її мулувато-болотні, торфово-болотні, з поганою аерацією. Поживні речовини малодоступні для рослин. У південних районах часто відбувається засолення притерасної заплави. Луки заплав залежно від висоти їх розташування над руслом річки поділяють на сухі (високого рівня), вологі (середнього рівня) і заболочені (низького рівня).

Сухі заплавні луки заливаються водою на короткий період і не щороку. Вони розміщені досить високо, грунтові води залягають тут на глибині близько 2 м. Влітку ці луки пересихають від нестачі вологи. На сухих луках переважають дернові та опідзолені грунти супіщаною і піщаного механічного складу. Трапляються луки і на суглинкових грунтах.

Найбільш поширені сухі заплавні луки в північних областях Української РСР, зокрема у Житомирській, Ровенській і Волинській, на понижених місцях заплав. На них ростуть тонконіг лучний, різні види мітлиць, костриця червона, пахуча трава та багато видів різнотрав'я з домішкою конюшини. Урожайність цих лук становить 8—15 ц/га сіна. Господарська цінність сухих заплавних лук невисока. Вони часто розмиваються водою, заносяться піском, тому їх треба обсаджувати вздовж берегів річок кущовими та деревними породами. Щоб поліпшити сухі заплавні луки, слід проводити зрошення, вносити органічні й мінеральні добрива та підсівати трави.

Вологі заплавні луки в роки з нормальним розливом річок затоплюються і збагачуються мулом. Грунти тут переважно дернові, *супіщані та суглинкові. Із злакових на них переважають тонконіг лучний, мітлиця біла, лисохвіст лучний, зустрічається щучник дернистий, костриця червона; з бобових — конюшина біла; з різнотрав'я— щавель кислий, жовтеці тощо. У роки з тривалою повінню часто з’являються тонконіг болотний і ситники. Грунтові води у літній період залягають на глибині 0,5—1,5 м. На таких луках збирають два укоси. Урожайність сіна становить 20— 30 ц/га. Щоб поліпшити вологі заплавні луки, слід раціонально використовувати їх і вносити добрива.

Заболочені заплавні луки щороку на тривалий період заливаються весняними водами, а тому надмірно зволожені. Навесні і в першій половині літа на поверхні їх стоїть вода, рівень якої наприкінці літа знижується до 50—70 см. Такі луки поширені в поліській зоні і в Прикарпатті, набагато менше їх у лісостеповій зоні. На них ростуть переважно осоки і очерет, а інколи більш цінні трави — тонконіг болотний, очеретянка звичайна, лепешняк плавучий. Дуже поширене шкідливе різнотрав'я. На заболочених луках збирають низькі врожаї сіна — до 20 ц/га. їх слід осушувати і поліпшувати корінним способом.

Заплавні луки є в усіх зонах України, але найбільше їх у поліській і лісостеповій, де багато річок. У степовій зоні вони поширені менше. Ці луки більш врожайні порівняно з іншими. Сіно і пасовищний корм із заплавних лук мають вищу кормову цінність, ніж із звичайних.

Значна частина заплавних лук належить до найбільш цінних сінокісних і пасовищних угідь. Проте часто через нераціональне використання продуктивність їх знижується.

Більшість заплавних лук поліської зони заболочена. На них часто можна зустріти чагарникові верби та вільхи. Заплави річок лісостепової і степової зон затоплюються водами на менш тривалий період, ніж поліської, а тому в сухе жарке літо врожай їх знижується, а трави на заплавах малих річок часто вигоряють. Ось чому зрошення цих лук набуває великого значення.