Принятие християнства на Русі та її історичне значение

Прийняття християнства на Русі та її історичне значение.

стр.

1. Русь язичницька … 2.

2. Хрещення Русі князем Володимиром … 7.

3. Історичний значення прийняття Руссю християнства … 16.

4. Список використаної літератури … 18.

1. Русь языческая.

До половини ІХ ст., т. е. до приходу варягів, на великому просторі нашої рівнини, від Новгорода До Києва Дніпром направо й наліво, усе було дико і порожньо, невідомо: тут жили люди, але не матимуть правління, подібно звірів і птахам, наполнявшим їх лісу. У цю велику пустелю, заселену бідними, розкидано котрі жили дикунами, слов’янами і фінами, простий громадянськості вперше занесені прибульцями зі Скандинавії, варягами, близько половини ІХ ст. Відома картина моралі східних слов’ян, як його намалював упорядник Повісті початок Російської землі, очевидно, виправдовувала цей погляд. Тут читаємо, що східні слов’яни до прийняття християнства жили «зверинским чином, скотски» у лісах, й усе звірі, вбивали одне одного, їли все нечиста, жили відокремленими, розкиданими і ворожими одне одному пологами: «живяху кождо з своїм родом на своїх местех, владеюще кождо родом своим».

Задовго перед нашим літочислення знаменитий грек, якого звуть «батьком історії», відвідав північні берега у Чорному морі; вірним поглядом подивився він у країну, на племена, у ній живуть, і записав у своєї безсмертної книзі, що племена ці ведуть спосіб життя, який зазначила їм природа країни. Минуло чимало століть, кілька разів племена змінювалися одне іншим, утворилося наймогутніше держава, але явище помічене Геродотом залишається у силі: перебіг подій постійно підпорядковується природним условиям.

Більше повне опис племен, які жили біля Київської Русі, можна знайти в М. М. Карамзіна. Він — пише: «Багато слов’яни, единоплеменные з лехами, які жили на берегах Вісли, оселилися на Дніпрі Київської губернії і називалися полянами від чистих полів своїх. Ім'я це зникло в древньої Росії, але зробилося загальним ім'ям лехов, засновників держави польського. Від цього ж племені слов’ян були двоє братів, Радим і Вятко, главами радимичів і вятичів: перший обрав собі житло на берегах Сожа в Могилевської губернії, а другий на Оке, в Калузької, Тульської чи Орловської. Древляни, як було названо від лісової землі своєї, жили у Волинській губернії; дуліби і бужане рікою Бугу, впадающему до Вісли; лутичи і тивирцы по Дністру впритул до моря, и Дунаю, Віра вже мала міста, у землі своєї; білі хорвати навколо гір карпатських; жителі півночі, соседы полян, на берегах Десни, семи і сули, у Чернігівській і Полтавській губернії; в Мінської і Вітебської, між Прип’яттю і Двиною западною, дреговичі; в Вітебської, Псковської, Тверській і Смоленської, в верхів'ях Двіни, Дніпра й Волги, кривичі; але в Двіні, де занурюється у неї ріка Полота, единоплеменные з ними полочане; на берегах ж озера Ільменю власне звані слов’яни, котрі після різдва Христового заснували Новгород».

Природа країни має важливого значення історія за тим впливом, яке надає на народний характер. Про це говорив З. М. Соловйов в своїх творах. Він вважає, що «Природа розкішна з лихвою вознаграждающая і свій слабкий працю людини, присипляє діяльність останнього, як тілесну, і розумову... Природа більш убога за свої дари... тримає людини завжди у порушену стані: його не рвучка, але стала; постійно працює він розумом, неухильно прагне вона до своєї мети; зрозуміло, що народонаселення з такою вдачею у вищій ступеня здатне покласти серед себе міцні основи державного побуту, підпорядкувати своєму впливу племена з характером суперечливим». З іншого боку, щедра природа розвиває у народі почуття краси, тут панує прагнення мистецтву, у тому народі жінка може бути виключено зі суспільства чоловіків. Але навіть серед природи щодо небагатої, почуття витонченого неспроможна розвиватися успішно; при такі обставини характер народу є суворим, схильним більш до корисного, ніж до приємному. Усе це призводить до виключенню жінки з акціонерного товариства чоловіків, що, зрозуміло, призводить до більшою суворість моралі. Усе додається певною мірою історичного розбіжності у характері південного і північного народонаселення Руси.

При зображенні традицій і звичаїв слов’ян, зазначалося, що родової побут обумовлював з-поміж них ворожнечу, потім вказує літописець: «як швидко, — говорить він про, племена почали володіти самі собою, то ми не залишилося в них правди, тобто безстороннього розв’язання суперечок, в них статуту, який би все погодилися виконувати, був влади, яка примусила б неслухняних до виконання прийнятого устава».

Про побут східних слов’янських племен літописець залишив що звістка: «Кожен жив своїм родом, окремо, у своїх місцях, кожен володів родом своїм». І ще: «Але вони недоступні житла у лісах, при річках, озерах, болота; у своїх вони влаштовують багато виходи, про всяк небезпечний випадок; необхідні речі приховують під землею, які мають нічого зайвого зовні, але живучи, як розбійники». Слов’яни жили, в дерев’яних хатах, що є на далекій відстані друг від одного й часто переміняли місце проживання. Така нетривкість і часта зміна жител були наслідками безперервної небезпеки, що погрожувало слов’янам і зажадав від своїх пологових усобиць, і південь від навали далеких народов.

Поганські вірування наших предків загалом слабо відомі. Як і арійці, російські слов’яни поклонялися силам видимої природи й шанували предков.

Племінні, поганські вірування були, зазвичай, засновані на нерозумінні на людини якихось малоприємних, невідомих сил. Уявлення про ці силах співвідносилися з родоплемінних побутом, з особливостями місцевості, зі специфічними заняттями населення, Тому серйозні зміни у побут ставили під різні елементи вірування, породжували релігійний криза (так, поклонялися парфумам гір племена було неможливо зберегти своїх поглядів на них, переселившись на рівнину). Тож не дивно, що найбільшу сприйнятливість до зміни релігії показувала найактивніша частину майна товариства: вояки та купці. Хрещення окремих впливових людей сприяло знайомству від населення з християнством. Часто спонуканням переходу до іншої релігію була перемога християнського народу над язычниками.

Не досягла великого розвитку та не що мало внутрішньої фортеці язичницьке світогляд наших предків мало легко поступатися стороннім релігійним впливам. Якщо слов’яни легко домішували до своїх забобонам забобони диких фінів і підпадали впливу фінських шаманів — «волхвів «і «чарівників » , — тим більш мала впливати християнська віра за тими слов’ян, які можуть її познать.

Язичники дивилися життя людини з суто матеріальної боку: при пануванні фізичної сили людина слабкий був істотою самим нещасним, і забрати життя в таку людину вважалося подвигом співчуття. Релігія східних слов’ян разюче подібна до початкової релігією арійських племен: вона полягало у поклонінні фізичним божествам, явищам природи й душам покійних, родовим домашнім гениям.

Освіта міжплемінних етнічних спільностей зазвичай супроводжувалося серйозними змінами у політичного життя людей, а й у життя духовної. Значним подією ранню історію більшості європейських народів почало їх долучення до христианству.

Наприкінці IX століття область Росії внаслідок природного впливу розділилася головним чином частини: племена, жили на південному сході, перебувають у підпорядкованості від азіатського племені, що стояв табором на Дону і Волзі; племена, жили на північному заході, мали підпорядковуватися знаменитим морським королям, ватажкам європейських дружин, які вийшли з берегів Скандинавії. Близько 862 року, як стверджує літописець, племена, платили данина варягам, вигнали останніх за море.

Що Перебуває із різних северогерманских, слов’янських і фінських елементів, давньоруська (східнослов'янська) спільність наприкінці І тис. стала перетворюватися на народ, згуртований як політично, а й духовно, т. е. релігійно. Повільне поширення християнства середовищі варязьких і слов’янських дружинників почалося IX столітті. Спочатку хрещення приймали деякі воїни, брали участь у набігах на Візантію, й у торгівлі з христианами-греками (професії воїна й купця тоді часто-густо совпадали).

Зміна віри дружинників була справою цілком природним: вони багато часу проводили в походах, в чужоземних краях у тому однині і в Візантії, де бачили прекрасні храми, урочисті служби, порівнювали свої культи з християнської верой.

У Х-ом столітті тривало поступове формування російської державності. З одного боку необхідно вирішувати питання, пов’язані з розширенням впливу київських князів «всередині «Русі, наводячи до покірності ще розрізнені слов’янські племена, з іншого боку перманентна зовнішня загроза вимагала великого напруги лише почав складатися молодого феодального государства.

У цьому вся стрімка діяльність Великого Князя Святослава (батька Володимира) стосовно Русі була неуважністю до її інтересів, чи неусвідомленим прагненням знехтувати нею (як не сказано в певних місцях літописі). Навпаки — усе було розраховано влади на рішення великих державних завдань. Найважливіша з них, перебувала у забезпеченні безпеки із боку Хазарського каганату, було вирішено досить успішно (він перестав існувати після волжско-хазарского походу). Друге завдання — створення мирного торгового плацдарму на західному узбережжі Російського (Чорного) моря (в співдружності із Болгарією) — виконано була, т. до. тут Русі протистояли дві значні сили: Візантія і печенеги.

Боротьба печенігами стала в Х в. нагальною потребою Русі. Уся родюча лісостеп, густо покрита російськими селами і містами, була адресована степах, було відкрито раптовим набігам кочівників, розташованих з російської рівнині на «місяць кінного шляху «від Дунаю до Жигулей.

Кожен набіг призводив би до спалення сіл, знищення полів, викрадання населення рабство. Тому оборона від печенігів були лише державним, а й загальнонародним справою, зрозумілим, і близьким усім верствам суспільства. І, природно, що князь, зумівши очолити цю оборону, повинен був стати народного героя, дії якого оспівувалися в билинах. Таким князем виявився побічний син Святослава — Владимир.

У р. Любечі, охранявшем підступи до землі із півночі, жив у середині Х в. якийсь Малко Любечанин. Дочка його Малуша була ключницей княгині Ольги (матері Святослава), а син Добриня, очевидно, служив князю. У всякому разі, в билинах збереглася пам’ять про те, що він був за княжому дворі «конюхом так приворотчиком », та став придворним — «стольничал-чашничал шість років » .

Малуша Любечанка одним з наложниць Святослава, й мала народився син Володимир (рік народження невідомий), якого довго потім картали його походженням, називаючи «робичичем «і «холопищем ». Вихователем за нього і став рідний дядько Добрыня.

Невідомо, як склалося б подальшу долю цих Володимира, але перед черговим і як потім виявиться трагічним походом 970 р., Святослав вирішив посадити своїх малолітніх дітей на князювання. Ярополку залишили Київ, а Олегу — Древлянская земля. У той самий час Новгородці, незадоволені, може бути, владою княжих намісників, надіслали сказати Святославу, що він дав їм сина свого в правители.

Ні Ярополк, ні Олег не погодилися княжити в Новгороді. Тоді Добриня запропонував Новгородцям просити в князі Володимира. Так юний «робичич «став князем-наместником в Новгороде.

У перші роки правління князя Володимира, який одержав язичницьке виховання в Новгороді, де його в восьмирічному віці направив княжити Святослав (в 970 року), проявив себе старанним язичником. «І почав Володимир княжити у Києві сам, — каже літопис, — і навіть поставив кумири на пагорбі за теремним двором: дерев’яного Перуна з серебренной головою золотими вусами, потім Хорса, Даждьбога, Стирбога, Сімаргла і Мокоша. І приносили їм жертви, іменуючи їхні богами... І осквернилася кров’ю земля Російська і пагорб той «(під 980 г.).

На знак вдячності богам на перемогу, здобуту над ятвягами (983 рік) було вирішено принести людську жертву. Жереб упав на юнака з християнської сім'ї. Його батько викрив нікчема поганських богів, і розлютована натовп язичників вбила їх обох. Та одне вірно сказано: кров мучеників — насіння християн. Загинули на Русі двоє християн — Феодор і Іоанн, а невдовзі звернулися до Христа разом із князем Володимиром тысячи.

Зрозуміти перевага християнства над язичництвом, та мріяв стати християнином князю Володимиру було підкріплено тим легше, що він, за словами Митрополита Іларіона, мав «добрим здоровим глуздом і гострим розумом «і можливість ознайомитися з християнством в себе у Києві, де які вже існували християнські храми і відбувалися богослужіння на слов’янському языке.

2. Хрещення Русі князем Владимиром.

Щодо питання час і місці Водохреща князю Володимиру є кілька. Відповідно до узвичаєної думки, князя Володимира прийняв водохрещення 998 року у Корсуни (грецький Херсонес «Крыму).

Ланцюг подій, безпосередньо попередніх прийняттю християнства на Русі і котрі супроводжували його, залишається нам нез’ясованої. Літописні легенди, записані значно пізніше, розповідають нам у тому, що князем Володимиром було зроблено з порівняльного аналізу запропонованих варіантів. «Перші посли були від волзьких Болгар. Опис Магометова раю й квітучих Гурій заполонило уяву сластолюбивого князя; але обрізання здавалося йому ненависним обрядом і заборона пити вино статутом безрозсудним. «Вино, сказав, є веселіє росіян, поспіль не можемо бути ж без нього». Посли німецьких католиків говорили йому про велич невидимого Вседержителя і нікчемності ідолів. Князь відповів їм: «Йдіть назад, батьки наші не приймали віри від Папи». Вислухавши іудеїв, він запитав, де з їхніми батьківщину? «У Єрусалимі, відповіли проповідники: але бог у гніві своєму розточив нас землями чужим ». «І, наказываемые богом, дерзаєте вчити інших?», — сказав Володимир: «Не хочемо, подібно вам, позбутися своєї батьківщини». Нарешті безіменний грецький Філософ, спростувавши в небагатьох словах інші віри, розповів Володимиру все зміст біблії... і на закінчення показав йому картину Страшного Судна, із зображенням праведних, що у рай, і грішних, засуджених на вічну борошно. Вражений Володимир зітхнув і додав: «Благо доброчесним й горі злим! ««Хрестись, — відповів Філософ — і будеш в раю з першими » .

Далі князя Володимира послав своїх послів різними країнами, що ті дізналися, як усе виглядає насправді. Посли, повернувшись, зі зневагою відгукнулися про релігіях, крім грецької. Про католицизм вони сказали, що релігія їх пихата, манірна. А про грецької віри говорили: «Не пам’ятали, куди ми перебували землі чи небе».

Вирішивши хреститься, Володимир запитував тільки в бояр, де прийняти хрещення, потім почув у відповідь: «Де тобі любо». Тоді князь, зібравши військо, зробив Херсонес. Випивши міські криниці, вона змусила здатися місто. Посівши його, Володимир послав послів до Василю і Костянтину з пропозицією віддати їх сестру, Ганну, то дружини, погрожуючи інакше підступити до Константинополю. Царі відповіли, що й князь хреститься, то Ганну для неї віддадуть. Володимир погодився. Царі, упросивши сестру дати згоду, послали її пускали разом зі священиками до російського царю. Саме тоді, за переказами, Володимир раптово осліп. Царівна сказала йому, коли він хреститься, то вилікується від його сліпоти. Херсонеський єпископ зробив обряд хрещення і зробив йому ім'я Василя. Після закінчення хрещення Володимир відразу ж вилікувався від слепоты.

Київському князю було приємно поріднитися з могутнім імператорським домом, але Володимир розумів, і державної ваги цього шлюбу. Якби вона розглядала його просто династичний союз, навряд він затіяв б такий складний справу, як хрещення Русі, якого ніхто не принуждал.

Принаймні, Володимир виконав свої зобов’язання і допоміг Василю II зберегти трон, проте імператор не поспішав віддавати сестру заміж за північного варваро. Володимир вирішив примусити до виконання угоди, і, захопивши у Криму грецький місто Херсонес, зробив одруження з Анною, багато знатні воїни, наслідуючи своєму князю, перейшли у христианство.

Через двох років після власного хрещення, Володимир (в хрещенні Василь) зважився розпочати хрещенню народу, «звернути всю Землю в християнство ». Великого князю Володимиру спонукало до всього лише релігійне наснагу. Він керувався, звісно, та державними міркуваннями, бо до російського народу християнізація означала долучення до високій контрацептивній культурі християнських народів та успішніше розвиток своєї культурної революції й державного життя. Перш ніж робити це, його вирішили ввійти в зносини з греками, оскільки для майбутньої російської церкви треба було ієрархія. Для цей мети потрібно було відправити посольство з проханням. Але він надійшов інакше: вирушив війною грецькою місто та лише як переможця зав’язав з греками зносини. Після повернення Київ Володимир розпочав хрещенню столичних жителів, та був та інших своїх подданных.

Кияни, серед яких неможливо було багато християн, сприймали звернення до християнство без явного опору. Володимир розглядав християнство як державну релігію; відмови від хрещення таких умов був рівнозначний прояву нелояльності, чого мають кияни був серйозних підстав. Так само спокійно сприйняли хрещенню мешканці південних та західних міст Русі, часто хто з іновірцями і які жили у багатомовної, многоплеменной среде.

Більшу опір надали жителі півночі та Сходу Русі. Новгородці збунтувалися проти надісланого місто єпископа Йоакима (991). Для підкорення новгородців знадобилася військова експедиція киян, очолена Добрыней і Путятой. Жителі Мурома відмовилися впускати до міста сина Володимира, князя Гліба, і висловилися про бажання зберегти релігію предків. Подібні конфлікти виникало і інших містах Новгородської і Ростовської земель. Причиною такого ворожого ставлення є відданість населення традиційним обрядам, саме цих містах склалися елементи релігійної язичницької організації (регулярні і стійкі ритуали, відособлена група жрецов-волхвы, чарівники). У південних, західних містах і сільській місцевості поганські вірування існували, скоріш, як забобони, як тільки оформившаяся религия.

Інший причиною опору ростовчан і новгородців було побоювання до розпорядженням, исходившим з міста Києва. Християнська релігія розглядали як загроза політичної автономії північних і східних земель, чиє підпорядкування волі князя грунтувалося на традиції, і було безмежним. Володимир, порушив ці традиції, хоч і виріс у Новгороді, але піддався чужим грецьким впливам, вважався у власних очах насильно звернених в християнство городян Півночі та Сходу відступником, поправшим споконвічні вольности.

У сільській місцевості опір християнству було настільки активним. Хлібороби, мисливці, поклонялися парфумам річок, лісів, полів, вогню, найчастіше поєднували віру у тих духів із елементами христианства.

Київська Русь мала давні зв’язки України із християнської Візантією, звідки вже проникало на Русь східне Православ’я. Певне з метою успішнішого своїх задумів сподіваючись отримати гроші з Візантії необхідну допомогу, особливо у справі організації церковного управління та розвитку духовної культури, князя Володимира входить у кревність із візантійськими імператорами (співправителями) Василем II (976−1025) і Костянтином (976- 1028) в Херсонесі (Корсуни) з їхньої сестрі Ганні. Повернувшись до Києва з супругой-гречанкой, грецьким духівництвом, привізши на свій стольний град різну церковне начиння і святині - хрести, ікони, мощі, князя Володимира розпочав офіційному запровадження християнства на Руси.

Язичництво був релігією в сучасному розумінні. Це було досить хаотична сукупність різних вірувань, культів, але з вчення. Це з'єднання релігійних обрядів, і цілого купи об'єктів релігійного вшанування. Тому об'єднання людей різних племен, у яких так потребували східні слов’яни в Х-ХII століттях, неможливо було здійснено язичництвом. Тим більше що прагнення вирватися з-під яка пригнічувала впливу самотності серед редконаселенных лісів, боліт і степів, страх грізних явищ природи змушували людей шукати объединения.

Вокняжевшись у Києві, Володимир справив свого роду поганську реформу, прагнучи, очевидно, підняти древні народні вірування рівня державну релігію. Але спроба перетворення язичництва на державну релігію на культ Перуна на чолі, судячи з усього, не задовольнила Володимира, хоча кияни охоче підтримували найкрайніші прояви кривавого культу войовничого бога.

Християнство, якщо можна висловитися, було таким після язичництва етапом розвитку релігії. Воно відрізнялася від язичництва й не так своєї релігійної сутністю, скільки тієї класової ідеологією, яка нашарувалася за тисячу років на примітивні вірування, що кореняться у таку ж первісність, як і вірування древніх слов’ян. Християнські місіонери не приносили з собою нічого нового; вони несли лише нові імена для старих богів, іншу обрядовість і більш відточену ідею божественного походження влади й необхідності покірності її представителям.

За переказами, першим проповідником християнства був Андрій Первозваний — одне із дванадцяти апостолів, брат апостола Петра, першим покликаний Ісусом Христом. Він проповідував християнство балканським і причерноморским народам і він розіп'ято з розпорядження римського магістрату на хресті, котрий мав форму літери «Х «(Андріївський хрест). Вже «Повісті временних літ «розказано, що Андрій Первозваний з Корсуни дійшов у своїй місіонерської діяльності до місць, де у майбутньому потрібно було виникнути Києву й Новгороду і благословив ці місця (до того ж мав можливість подивуватися російському звичаєм бити себе у лазні віниками). Згодом Київська Русь (і Росія подальшому) перетворила Андрія Первозваного в заступника російської государственности.

Двовір'я, існуючий в українських селах впродовж кількох десятиліть і навіть століть, лише поступово долали зусиллями багатьох поколінь священнослужителів. Елементи поганського свідомості мають великий сталістю (у різноманітних забобонів). Так багато розпорядження Володимира покликані зміцнити нову віру, були просякнуті поганським духом.

Володимир настільки увірував, що намагався втілити християнський ідеал: на початковому етапі відмовився від використання кримінальних покарань, прощаючи розбійників; роздавав харчування неимущим.

Прийняття християнства сприяло значному поширенню на Русі грамотності, насолоди освіти, появі багатою, перекладеної з грецької мови літератури, виникненню власної російської літератури, розвитку церковного зодчества і іконопису. Що З’явилися з часів Володимира Святого і Ярослав Мудрий зі школи і бібліотеки стали найважливішим засобом поширення освіти на Русі. Крім Софійській бібліотеки Ярослава Мудрого, у Києві й інших містах з’являються нові бібліотеки, зокрема монастирські і частные.

Великі бібліотеки мали князь Чернігівський Святослав Ярославович, який «різними дорогоцінними священними книжками наповнив свої клети », князь Ростовський Костянтин Всеволодович снабжавший «книжками церкви Божии »; «багатий був... книжками «єпископ Ростовський Кирило I (XIII століття). Рукописні книжки були дуже дорогі, набувати в велику кількість могли лише заможних людей (князі, єпископи) і монастыри.

Зміст російських книжок було переважно духовним. Це впливом перекладної літератури та живим інтересом новопросвещенного російського суспільства до питань християнської віри, моральності й тим, що російськими письменниками тоді були переважно особи духовные.

З Хрещенням Київської Русі ще більше розширилися і заглибилися її державні та культурні зв’язку лише з Візантією, але й Балканськими країнами й іншими державами в Європи. Вступивши Шлюб із грецької царівною Ганною, князя Володимира поріднився і із німецьким імператором Оттоном II, який раніше одружився (в 971 року) із сестрою Анни — Феофанії. Літописець зазначає (під 996 рік): святої Володимир «жив у світ із околишніми князями — з Болеславом Польським, і з Стефаном Угорським, і з Андрихом Чеським. І було з-поміж них світ образу і любов » .

Ще пожвавилися зв’язку Київської Русі з європейськими країнами при Ярославі Мудрого. У значною мірою їх зміцнювали династичні шлюби. Так, дочка Ярослав Мудрий Ганна була одружена з французьким королем Генріхом I, Анастасія — за угорським королем Андрієм I, Єлизавета — за Геральдом Норвезьким, та був за Свеном Датською; польський король Казимир був одружений зі Добронеге, сестрі Ярослав Мудрий. Російська церква, благословивши ці шлюби, широко простирала і свій вплив у мире.

У язичницьке час на Русі була одна громадське відмінність: люди ділилися на вільних і невільних, чи рабів. Вільні називалися мужами; раби носили назва «челядь «(в однині хлоп, роба). Становище рабів, дуже численних, було тяжко: вони розглядалися як робочий худобу у господарстві свого пана. Не могли мати власного майна, було неможливо бути свідками у суді, не відповідали за злочину перед законом. За них відповів пан, що мав право життя і смерть над своїм холопом і наказував його сам, як хотів. Вільні люди знаходили собі захист у своїх пологах і співтовариствах; хлоп знаходила собі захист тільки в свого пана; а коли пан його відпускав за грати чи проганяв, раб ставав ізгоєм і позбавлявся протегування і пристанища.

Отже, у язичницькому суспільстві княжа влада мала тієї сили і значення, яке має державна влада тепер. Суспільство поділялося на самостійні союзи, які лише самотужки охороняли і захищали своїх членів. Вийшовши зі свого союзу людина опинявся безправним і беззахисним ізгоєм. Сім'я, при звичаї багатоженства, умычки та купівлі наречених, мала грубий язичницький характер. Рабство було досить поширене. Груба сила панувала у суспільстві та людська особистість як така у ньому вони мали ніякого значения.

Під упливом християнства поганські порядки на Русі почали помітно смягчаться.

Християнська церква, джерело якої в Русі князем Володимиром, не могла погодитися з таким порядком. Разом з Христовим вченням про кохання та милості церква принесла на Русь і формального початку візантійської культури. Учачи язичників вірі, вона прагнула поліпшити їх життєві порядки. Під упливом християнства окремі особи з язичницької середовища змінювали на краще свої погляди й звичаї. Щодо самого князя Володимира переказ каже, що він пом’якшав під впливом нової віри, став милостивий і ласкавим. Серед дружини з земських людей з’явилося багато благочестивих християн, почитавших церква, любили тогочасні книги й іноді сягали від мирських спокус в монастирі й у пустельне житье. Через свою ієрархію і прикладом ревнителів нової віри церква діяла на вдачі та установи Русі. Проповіддю і церковною практикою вона показувала, як треба жити і продовжує діяти на ділі особистих і общественных.

Церква намагалася підвести значення княжої влади. Князів вона навчала, як вони мають управляти: «перешкодити злим і страчувати розбійників ». «Ти поставлений Божий на страту злим, а добрим на милованье » , — говорила духовенство князю Володимиру, вказуючи йому, що князь неспроможна залишитися байдужим до насильства і злу у своїй землі, що він має берегти у ній порядок. Такого погляду духовенство основывало на переконанні, що княжа влада, як і будь-яка земна влада, учинена Божий і має творити Божу волю. Та оскільки «всяка владу від Бога «й, оскільки князь «є Божий слуга », то їй слід коритися та її слід шанувати. Церква зажадала від підданих князя, що вони «мали приязнь «до князю, не мислили нею зла і дивилися нею, як у обранця Божого. Коли князі самі ронили своє гідність в грубих сварки і междоусобиях («которах «і «коромолах »), духовенство намагалося мирити їх й навчати, що вони «шанували найстаріших «і «не переступали чужого краю ». Так духовенство проводило у життя ідеї правильного державного порядку, маючи собі за приклад Візантії, де царська влада стояла дуже высоко.

Знайшовши на Русі ряд спілок, пологових і племінних, дружинных і Харківського міських, церква утворила собою особливий союз — церковне суспільство; у складі його ввійшло духовенство, потім люди, яких церква опікала і живила, і, нарешті, люди, які були церкві та від нього залежали. Церква опікала і живила тих, хто міг саму себе годувати: жебраків, хворих, убогих. Церква давала притулок і заступництво всім ізгоям, що загубили захист мирських товариств та спілок. Церква отримувала на свій володіння села, населені рабами. І ізгої, і раби ставали під захист церкві та робилися її працівниками. Усіх своїх людей однаково церква судила і вбирала зі свого закону (по Кормчей книзі) і з церковним звичаям; всі з підпорядкування князю і ставали підданими церкви. І хоч би як був слабкий чи мізерний церковний людина, церква дивилася нею по-християнському — як у вільної людини. У церкві немає рабство: раби, подаровані церкви, зверталися до людей особисто вільних; вони були лише прикріплено до церковної землі, жили у ньому і користь церкви. Отже, церква давала світському суспільству приклад нового, досконалішого і гуманного устрою, у якому знаходили собі захист і матеріальнотехнічна допомога все немічні і беззащитные.

Церква потім впливала на поліпшення сімейних стосунків і взагалі моральності у російському суспільстві. З грецького церковного закону, ухваленого й підтвердженого першими російськими князями у тому «церковних статутах », все провини та злочину проти ще віри і моральності підлягали суду не князівському, а церковному. Церковні судді, по-перше, судили за святотатство, еретичество, чарівництво, поганські моління. Церковні судді, по-друге, відали все сімейні справи, виникаючі між чоловіками дружинами, дітей. Церква намагалася викоренити поганські звичаї і чесноти у сімейному побуті: багатоженство, умикання і придбання дружин, вигнання дружини чоловіком, жорстокості над дружинами й дітьми тощо. п. Застосовуючи в своїх судах візантійські закони, розвиненіші, ніж грубі юридичні звичаї поганського суспільства, духовенство виховувало кращі звичаї на Русі, насаджувало кращі порядки.

Особливо повставало духовенство проти грубих форм рабства на Русі. У повчаннях і проповідях, у розмовах і розмовах представники духівництва діяльно вчили панів бути милосердними з рабами й будемо пам’ятати, що раб — така сама людина і християнин, як і його пан. У повчаннях заборонялося як вбивати, а й мучити раба. У деяких випадках церква прямо вимагала у панів відпустки рабів і рабинь волю. Одержуючи рабів у дарунок, церква давала їм права вільних покупців, безліч селила їх у своїх землях; за прикладом церкви іноді теж робили і світські землевласники. Хоча такі приклади були й рідкісні, хоча умовляння благочестивих повчань і викорінювали рабства, проте змінювався і зм’якшувався самий погляд на раба, погане поводження з рабами стало шануватися «гріхом ». Вона не каралося законом, але вже настав засуджувалося Церквою і ставало предосудительным.

Так широко було вплив церкви на цивільний побут поганського суспільства. Воно охоплювало усі сторони суспільного ладу і підкоряла собі однаково як політичну діяльність князів, і приватне життя будь-якої сім'ї. Це вплив було надто діяльно і дуже завдяки одному обставині. Тоді, як княжа влада на Русі була слабка і київські князі, якщо їх ставало багато, самі прагнули до поділу держави, — церква єдина і міська влада митрополита простиралася однаково протягом усього Російську землю. Справжнє єдиновладдя на Русі стало, передусім, у церкві, і це повідомляло церковному впливу внутрішнє єдність і силу.

Поруч із впливом церкви на цивільний побут Русі ми й просвітню діяльність церкви. Вона стала різноманітна. Насамперед, просвітнє значення мали ті практичні приклади нової християнської життя, яка давала російським людям окремі подвижники і цілі громади подвижників — монастирі. Потім просвітнє вплив надавала писемність, як перекладна грецька, і оригінальна російська. Нарешті, просвітнє значення мали ті предмети і пам’ятники мистецтва, які церква створила на Русі з допомогою грецьких художников.

Істинний творець величезної імперії Русі - князя Володимира I Святославович в 980 року робить першу спробу об'єднання язичництва на території від східних схилів Карпат до Оки і Волги, від Балтійського моря до Чорного. Після створення пантеону богів, у Києві він давно послав свого дядька Добрыню в Новгород, і той «постави кумира над Волхвом ». Проте країни звали Русь до релігії розвиненішою і більше вселенської. Остання має була служити своєрідним прилученням Русі до світової культурі. І недаремно цей вихід на світову сцену органічно поєднувався з приходом на Русі високоорганізованого літературної мови, яка це прилучення закріпив в текстах, передусім перекладних. Писемність давала можливість для спілкування лише з сучасними культурами, але й культурами минулими. Вона можливим написання власну історію, філософського узагальнення своєї національної досвіду, литературы.

Прийняття християнства з Візантії відірвало Русь від магометанської і язичницької Азії, зблизивши її з християнською Європою. Болгарська писемність відразу дозволила Русі не починати літературу, а продовжувати його і створювати в перший століття християнства твори, якими вправі пишатися. Сама собою культура стає не знає початковій дати. Але якщо говорити про умовної дати початку російської культури, то самої обгрунтованою 988 год.

У спочатку християнська писемність на Русі була широка. Книги, принесені на Русь разом із хрещенням, представляли собою болгарські переклади Біблії, богослужбових книжок, повчань, історичних книжок, Кормчей тогочасні книги й т. п. Під упливом цієї болгарської писемності склалася і власна російська писемність, у якій чільне місце займали літописі і житія святих, повчання і молитви. Ця писемність, за деякими винятками, не відрізнялася ні ученістю, ні літературним мистецтвом. Перші київські письменники були просто грамотними людьми, обладавшими деякою начитаністю. Вони наслідували перекладним зразкам так, як могли, без шкільної вченості і риторичного мистецтва. Проте, їх твори надавали помітне впливом геть духовне життя наших предків і сприяли пом’якшенню моралі на Руси.

Завдяки болгарської писемності християнство відразу виступило на Русі як високоорганізованої релігії із високим культурою. Та церковна писемність, котру передали нам Болгарією, — це є найважливіше, що дало Русі хрещення. Християнство загалом сприяло виникненню свідомості єдності человечества.

Нарешті, християнська віра на Русі зробила переворот у сфері пластичного мистецтва. Язичницька Русь вони мали храмів і задовольнялася статуями ідолів. Християнство повело до створення величезних кам’яних храмів в найголовніших містах. Київський храм Успіння Богоматері, який отримав назву Десятинній церкві оскільки Володимир приділив з його зміст «десятину «(тобто десяту частину) княжих доходів, був найдавнішим кам’яним храмом в Києві. Кам’яні храми у Києві, Новгороді та інших найголовніших містах Русі було створено за Десятинною церквою. Вони будувалися по візантійським зразкам і прикрашалися багатющими мозаїками і фресками. Архітектурне справа і живопис під впливом церковного будівництва сягнули Києві значного розвитку. А ними разом розвинулися інші мистецтва і художні ремесла, особливо ж ювелірне справу і виробництво емалі. Першими майстрами в усіх галузях художнього виробництва були, звісно, греки. Пізніше під сумнів їхню керівництвом з’явилися б і російські майстра. Розвинулося, в такий спосіб, національне мистецтво. Але він в Київської Русі відрізнялося різко вираженим візантійським характером і тому відомо у науці під назвою русско-византийского.

Річ про хрещенні Володимира зазвичай представляється отже, наважившись прийняти християнство і, хрестивши сам, він відразу ж розпочав хрещенню над народом. Насправді це може бути так. Змінити віру для народу не жарт. Ігор Смєшко й Ольга не наважилися цього. Хрестивши сам, Володимир міг знаходити розсудливою підготувати народ до зміні віри. Володимир не розпочав зносини з греками оскільки його власне хрещення було частным.

Прийнявши віру справжню, Володимир мав воодушевляться бажанням дати таку ж віру і своєму народу. Але цього рішенні брали участь і мотиви державні, вона як і великий государь.

Росіяни належали сімейства європейських народів, але опинялись у ньому, як кажуть, потворою. Всі інші європейських народів були вже християнськими і почали жити тою новою гражданскою життям, що одержали разом із християнством і який відокремлювала їхнього капіталу від народів поганських як особливий моральний світ. Аби ввійти у цей світ, і ми щось залишалося більш зробити, як наслідувати приклад других.

Володимир зрозумів настоявшую Росію необхідність стати страною христианскою, щоб зробитися страною цілком европейскою.

Хрестивши від тата, Володимир вступив в численний сонм котрі оточували його государів. Але він був би у ньому молодшим, став дуже обмеженим у своїй свободі його членом. Навпаки, хрестивши від греків, Володимир зберігав свободу, не піддавав себе небезпеки бути, у хлопчиків і на послугах у других.

3. Історичний значення прийняття Руссю христианства.

Час Володимира не вважається періодом гармонії влади й общества.

Історичний значення цієї часу полягала у следующем:

1) Залучення славяно-финского світу до цінностей христианства.

2) Створення умов повнокровного співробітництва племен По-східномуєвропейської рівнини коїться з іншими християнськими племенами і народностями.

3) Русь було визнано як християнське держава, що визначило вищого рівня відносин із європейськими країнами й народами.

Російська церква, котра розвивалася спільно з державою, стала силою об'єднуючою жителів різних в культурну і політичну общность.

Перенесення на російську грунт традицій монастирського життя додало своєрідність слов’янської колонізації північних і східних слов’ян Київського держави. Місіонерська діяльність землях, населених финоязычными і тюркськими племенами, як утягнула ці племена у орбіту християнської цивілізації, а й кілька зм’якшувала хворобливі процеси становлення багатонаціональної держави (це розвивалося з урахуванням не національної та релігійної ідеї. Він був й не так російським, скільки православним. Коли ж народ зневірився — держава развалилось).

Залучення до тисячолітньої християнської історії ставило перед російським суспільством нові культурні, духовні завдання й вказувало коштом їх рішення (освоєння багатовікового спадщини греко-римської цивілізації, розвиток самобутніх форм літератури, мистецтва, релігійному житті). Запозичення ставало підвалинами співробітництва, з освоюваних досягненні Візантії поступово виростали раніше невідомі слов’янам кам’яне зодчество, іконопис, фрескові розписи, житейная література і літописання, школа і листування книжок. Хрещення Русі, розуміється не як короткочасне дію, не як масовий обряд, бо як процес поступової християнізації східнослов'янських і соседствовавших із нею племен — хрещення Русі створило нових форм внутрішнє життя цих сближавшихся друг з одним етнічних груп, і нових форм їх взаємодії з навколишнім миром.

Для російського народу, порівняно пізно що вступив на шлях історичного поступу, прийняття християнства означало долучення до багатовікової і високій контрацептивній культурі Візантії, але потрібно чітко відокремлювати культуру (сформовану ще язичницький період) від релігійної ідеології. Візантія не тим перевершувала древніх слов’ян, що її християнської країною, а тим, що була спадкоємицею античної Греції, зберігаючи значну частину їх культурного багатства. У цьому сенсі християнство не можна протиставляти поганству, оскільки це тільки дві форми, два різних за зовнішності прояви одному й тому ж ідеології. Формально Русь стала християнської. Погасли похоронні вогнища, згасли вогні Перуна, котре вимагало собі жертв, але довго насипали поганські кургани, таємно молилися Перунові і огню-Сварожичу, справляли буйні свята рідний старовини. Автор початковій літописі змушений зізнатися, що лише «словом нарицающиеся християни », але в справі - «поганьске живуще », на ігрищах людей «багато безліч », а церкви під час служіння їх міститься мало. Наприкінці ХІ ст. київський митрополит Іоан скаржився, що церковний обряд вінчання дотримується лише боярами і князями, а простий люд укладають шлюби по колишньому звичаєм — «поимают дружини своя з плясанием і гудінням і плесканием «і деякі «без сорому «мають дві дружини. Не в силах досягти дійсного та швидкого перетворення новонавернених в християн, грецькі священики пішли шляхом поступки колишньої вірі: вони визнали реальність існування всіх слов’янських богів, прирівнявши їх до бісам, визнали святість традиційних місць і термінів старого культу, вибудовуючи храми на місцях колишніх кумирів і капищ і призначаючи християнські свята приблизно ті ж дні, яких пристосовувалися раніше поганські. Язичництво зливалося з христианством.

Нова російська церква стала нове і рясним джерелом доходів на її духовної матері - константинопольської церкві та новим знаряддям експлуатацію у руках верхів київського суспільства. За ці матеріальні вигоди можна було заплатити пристосуванням християнської ідеології до поганству славян.

Російська церква грала складну і багатогранну роль історії Русі. Незаперечна її користь організацію, що допомагала молодий російської державності за доби бурхливого розвитку феодалізму. Незаперечна та у розвитку російської культури, в прилученні до культурних багатств Візантії, у розповсюдженні присвяти й створенні великих літературно-художніх ценностей.

Героїчна епоха Володимира (княжив 980−1015 рр.) була оспівана і церковним літописцем і народом оскільки у головних своїх подіях вона зливала воєдино феодальне почав із народним, політика князя об'єктивно збігалася з загальнонародними интересами.

Список використаної литературы.

1. М. М. Карамзін «Перекази століть» (з) 1988 «Правда».

2. З. М. Соловйов Твори книга I, тому 1, 1988 «Мысль».