Виклад основного матеріалу

Професійна екологічна підготовка — багатоаспектний процес що включає в себе формування наукової системи знань у галузі взаємодії природи і суспільства, виховання гуманістичного світовідчуття особистості, формування екологічних переконань особистості і, в кінцевому рахунку, досягнення високого рівня сформованості екологічної компетентності, що визначає активну позицію особистості у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів. Таким чином, у зв’язку з важливістю проблеми формування екологічної компетентності майбутніх фахівців аграрної сфери, значної актуальності набуває питання вдосконалення професійної еколого-педагогічної підготовки науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів природничо-аграрного спрямування. екологічна компетентність свідомість педагогічний Лише компетентний викладач здатний підтримувати всебічний розвиток студента та підготувати його до функціонування в сучасному світі. Модернізація завдань і компетентностей викладача визначають напрями еколого-педагогічної підготовки, провідними з яких, є: індивідуалізація і персоналізація; перехід до дослідницько-пошукового стилю науково-педагогічної діяльності; відкритість до суспільних і освітніх перетворень, поглиблення екологічних та біоетичних знань; пізнання методології природничо-екологічних наук; знання дидактичних принципів практично-польових занять; слідкування за найновішими науковими дослідженнями та їх оцінка з точки зору значення для людини і навколишнього середовища; донесення студентам екологічних проблем та проведення дискусій на біотичну тематику.

Освітні тенденції ХХІ століття зумовлюють перегляд ролі педагога в системі «викладач-студент». Викладач — це не лише особа, що переказує студентам знання, але також навчає використовувати їх на практиці, розкриває різноманітні причиннонаслідкові взаємозв'язки. Саме тому науково-педагогічні працівники природничо-екологічних дисциплін у процесі підготовки майбутнього фахівця аграрної сфери повинні враховувати, серед іншого, морально-етичні компоненти змісту підготовки та суспільну потребу на певний вид науково-педагогічного спілкування. Метою діяльності викладача вищого навчального закладу природничо-аграрного спрямування є пробудження активності майбутніх фахівців аграрної сфери до спонтанної, творчої участі у формуванні суспільної екологічної культури.

Узагальнення науково-педагогічних праць дозволяє виділити три основні функції сучасного викладача:

• 1) лідера студентської групи, який здійснює керівництво навчальнодослідною роботою, а не нав’язує власні думки [5];
• 2) особи, що допомагає студенту у визначенні індивідуальної стратегії праці над собою в міру власних можливостей [6];
• 3) посередника і дорадника — організатора навчального процесу, основаного на діалозі [2].

Функція викладача природничо-аграрного навчального закладу повинна полягати у мотивуванні студентів до формулювання природоохоронних проблем, ознайомлення їх із різними джерелами екологічних знань, ходом та результатами їх природничо-дослідницької роботи, допомозі в інтегруванні екологічних відомостей.

Різні погляди щодо ролі викладача в ХХІ столітті схиляють до прийняття точки зору А. Стерніцкої (A. Stemicka), яка вважає, що функція викладача полягає у пошуку нових рішень екологічних проблем, розв’язання природоохоронних суперечностей і конфліктів, що, зрештою, є показником професійної позиції і відповідальності [8].

Відповідно до суспільної теорії конструктивізму, викладач визначається як посередник, роль якого у наданні допомоги при набуванні знань, а не в донесені готових. У педагогічній науці набуває популярності світова тенденція відходу від традиційної моделі взаємовідносин «викладач-студент», коли студенти в навчальному процесі займають пасивну позицію, і перехід до виконання викладачем ролі провідника, коли студент бере активну участь у набуванні знань. Така зміна вимагає від викладача-" посередника" набуття цілком нових професійних умінь (таб. 1).

Таблиця 1. Порівняння функцій викладача згідно з традиційною та сучасною навчальними моделями.

Джерело: опрацювання автора на підставі Brownstein (2001) [1]; Rhodes i Bellamy (1999) [7].

Належним чином здійснювана екологічна освіта у вищих навчальних закладах здатна сформувати спеціаліста, який використовуватиме принципи екорозвитку у процесі фахової діяльності. Підготовка молоді до реалізації ідеї сталого розвитку вимагає від викладача переоцінки набутих знань і умінь. Він повинен усвідомлювати, що є аніматором, який надихає студентів до максимального розвитку індивідуальності, власних сил і можливостей, а не лише переказує теоретичні знання.

Викладач, прагнучі сформувати у студентів екологічну життєву позицію, не може обмежуватися функцією інформатора, який доносить певні природничо-екологічні знання. Педагог повинен стати, перед усім, організатором природоохоронної діяльності студентів, яка шляхом вироблення системи цінностей, сприяє формуванню екологічних поглядів, мислення та свідомості.

Особливо важливим є твердження, що орієнтація на аксіологічні аспекти опанування людиною природи, спонукає викладача до активної реалізації культурної функції освіти. Суть її, на відміну від нормативно-переконуючих функцій, полягає не на догматичному нав’язуванні норм поведінки в навколишньому природному середовищі, а на створенні умов для набуття досвіду суспільного співіснування з природою.

Система знань і умінь формується шляхом сприйняття студентами особистості викладача. Саме тому важливим завданням є особисте переконання педагога в необхідності реалізації принципів сталого розвитку, лише таким шляхом ідея передається і унаслідується студентами.

У недалекому минулому основна функція викладача полягала у трансформуванні суспільного досвіду у вигляді знань і способів пізнання, у той час як у сучасній вищій школі педагог зобов’язаний перед усім прагнути до індивідуального особистісного та фахового розвитку кожного студента. У зв’язку з цим першочергове завдання викладача полягає у виробленні індивідуальних навчальних стратегій, здійсненні навчально-педагогічної діагностики, проведені індивідуальних консультацій тощо.

Важливим аспектом ролі науково-педагогічного працівника в реформуванні освіти є його професійна підготовка у запровадженні планових змін до змісту навчальних планів і програм, встановлення нових відносин між викладачем і студентом, трактування студента як основного суб'єкта навчального процесу, а також формування нового стилю діяльності всього навчального закладу.

У наукових працях, присвячених проблемам сучасної вищої освіти, вчені наголошують, що навчальний процес у вищому навчальному закладі характеризується вираженою специфікою, пов’язаною з відбором змісту, форм і методів навчання, поєднанням теоретичної і практичної підготовки, віковими особливостями учнів, або студентів [9]. Тому особливого значення набуває психолого-педагогічна підготовка викладача, а також удосконалення його науковометодичних компетентностей. Зазначена проблема є типовою для вищих навчальних закладах, а її ускладнення пов’язане з тим, що до реалізації завдань екологічної освіти мають бути залучені викладачі усіх навчальних дисциплін із певної програми підготовки.

Сучасні світові стандарти ставлять перед екологічною освітою потужні вимоги. Викладач повинен мислити в категоріях глобальних цивілізаційних проблем, а також мати здібності перенести такий спосіб мислення до навчального закладу й оточуючого соціального середовища. У деяких європейських державах, зокрема у Великій Британії, ось уже впродовж кількох років до навчальних планів і програм підготовки на всіх освітніх рівнях запроваджено окремий навчальний модуль «Освіта для сталого розвитку». Його метою є підготовка членів суспільства до прийняття екологічних рішень (індивідуальних, або колективних, професійних, або громадських) на місцевому, регіональному, або глобальному рівні щодо здійснення діяльності, яка сприяє зростанню якості життя населення без загрози для навколишнього природного середовища [4].

Екологічна освіта на рівні вищих навчальних закладів охоплює професійне навчання, підготовку фахівців до природоохоронної діяльності, що передбачає ознайомлення майбутніх спеціалістів із природоохоронною проблематикою, та післядипломну підготовку, підвищення фахових компетентностей, що має на меті вдосконалення екологічних знань і вмінь. У вищих навчальних закладах екологічною освітою охоплена також підготовка аспірантів, дисертаційні роботи яких, не залежно від тематики, містять екологічний розділ. Надзвичайно поширеною формою екологічної освіти є також студентські наукові гуртки [3].

У контексті вирішення завдань екологічної освіти особливого значення набуває готовність викладачів до їх реалізації, що є показником еколого-професійної підготовки педагога. Загалом, готовність до професійної діяльності можна досліджувати на декількох рівнях: особистісному, що передбачає характеристику готовності як прояву індивідуальних рис, зумовлених передбачуваним характером діяльності; функціональному, який окреслює готовність як тимчасове явище, здатність до праці, початкову активізацію психічних функцій, уміння мобілізувати необхідні фізичні і психічні ресурси з метою реалізації професійної діяльності та практично-виконавському, який характеризує готовність як цілісний прояв усіх рис особистості, що дозволяє ефективно виконувати покладені функції.