Особливості вживання веньянізмів у фразеологічній системі сучасної китайської мови

Вступ

Сучасні умови розширення економічних, технічних, політичних, соціальних та культурних зв’язків України із зарубіжними країнами, зокрема інтенсивна співпраця в усіх сферах діяльності з Китаєм, вихід українських комерційних компаній на міжнародний ринок зумовлюють соціальне замовлення суспільства на підготовку кваліфікованих фахівців у галузі сучасної синології, які б практично володіли навичками та вміннями іншомовного професійного спілкування як в усній, так і письмовій формах китайської мови і були б здатними залучатися до співпраці. У зв’язку з цим все більшого значення набувають проблеми освоєння лексики китайської мови в усіх сферах: науковій, технічній і соціально-побутовій.

Китайська мова має багатовікову історію та цілком унікальну тенденцію розвитку. Протягом віків китайська мова зазнавала змін, й тому цілком природно, що в її складі залишилися відбитки кожного періоду історії розвитку китайської мови, а саме елементи класичної китайської мови веньянь. Веньянь активно використовувався в якості літературної мови аж до початку ХХ ст. і був головним засобом загальнокитайского спілкування, так як слугував сполучною ланкою між різними китайськими діалектами. Отже, на Сході веньянь був мовою культури. Національні модифікації цієї мови відомі в Японії, Кореї, В'єтнамі, де він також функціонував як мова канонічних книг, красного письменства. Людина, що володіла веньянь, могла читати твори, написані на ньому, в будь-якій з цих країн.

І в наш час широко використовується веньянь, зокрема в галузі Фразеології. Фразеологічні одиниці, прислів'я та приказки на веньянь продовжують своє існування і в сучасній китайській мові. Дослідженням особливостей китайської мови, зокрема дослідженням в сфері фразеології, займалися багато зарубіжних та вітчизняних лінгвістів, зокрема Солнцев В. М. та Солнцева Н. В., Сепір Е., Курдюмов В. А., Зограф І.Т, Тань Аошуан та багато інших, але в Україні вивченню питання вживання веньянізмів у складі сучасної китайської мови не було приділено достатньо уваги. Саме тому дослідження елементів веньянь у складі сучасної китайської мови набуває особливої актуальності.

Метою дослідження є визначення особливостей вживання веньянізмів у фразеологічній системі сучасної китайської мови.

Для досягнення мети дослідження нами були визначені наступні завдання:

— розглянути етапи історичного розвитку китайської мови;

— визначити місце класичної китайської мови веньянь та байхуа в історії розвитку китайської мови;

— узагальнити причини та наслідки процесу модернізації китайської мови;

— дослідити спільні та відмінні риси класичної китайської мови веньянь та сучасної китайської мови;

— визначити основні особливості вживання веньянізмів в сучасній китайській мові на прикладі фразеологізмів;

Об'єктом нашого дослідження є класична китайська мова.

Предмет дослідження: особливості вживання веньянізмів у складі сучасної китайської мови.

Методи дослідження. Під час написання нашої роботи нами були використані такі методи, як описовий, історичний, зіставний та структурний.

Наукова новизна. Наукова новизна нашої роботи полягає у поглибленні знань з питання ролі елементів класичної китайської мови веньянь у складі сучасної китайської мови на прикладі вживання фразеологічних одиниць, побудованих за лексико-граматичними нормами веньянь.

Практичне значення. Матеріали дослідження можуть бути використані як допоміжний теоретичний матеріал для студентів-філологів у вищих навчальних закладах на заняттях з дисциплін «Історія китайської мови», «Лексикологія китайської мови», «Теорія та практика перекладу з китайської мови», тощо.

Розділ І. Класична китайська мова Веньянь як історичний етап розвитку китайської мови

1.1 Історичні етапи розвитку китайської мови

На початку I тисячоліття до н.е. імперія Чжоу поєднала багато царств, населених народами, що розмовляли на декількох мовах. З усіх цих мов в якійсь мірі відома лише мова написів на бронзових посудинах та дзвонах. Про інші мови ми взагалі не знаємо нічого. Можна лише припускати, що в долині Хуанхе мешкали народи, що говорили на мовах-попередниках сучасним сино-тибетським, алтайським, аустроазіатським.

Як завжди буває в таких ситуаціях, спільною виявляється мова найбільш чисельного народу, що зумів розвинути найбільш високу матеріальну та духовну культуру. Спільна мова в таких ситуаціях часто витісняє мови малих народів, що мешкають в зоні тривалого спілкування. Витіснення мов не завжди означає витіснення народів, що говорять цими мовами. Частіш за все такі народи залишаються на своєму місці, але переходять до нової культури разом з переходом до нової мови. Однак в засвоєній мові часто зберігаються фонетичні, граматичні, лексичні особливості первинної. Тому засвоєна мова ніколи не буває такою самою, як та, що використовується в галузях її споконвічного використання. Галузь засвоєної мови набуває деяких загальних ознак, що відрізняють її від галузей, де ця мова була споконвічною. Так виглядає один із шляхів формування діалектів спільної мови в галузі тривалого спілкування. [23; 57−68].

На теперішній час неможливо реконструювати весь комплекс факторів, які сприяли культурній консолідації народів долини Хуанхе. До нашого часу дійшли знання про фольклорні твори, що виконувались професійними співцями-сказителями по всьому культурному регіону. За своїм змістом ці твори являли собою історичні перекази та старовинні народні пісні. Як і в усіх країнах світу історичні перекази і народний епос швидко сакралізуються. Разом із сакралізацією з`являється потреба в єдиному «правильному» тексті фольклорних творів і єдиному тлумаченні цього тексту. Можна припускати, що ранні записи давньокитайського фольклору були зроблені в середині I тисячоліття до н.е. Книга історичних переказів мала назву Шуцзін «Книга» чи Шаншу «Висока книга», книга народних пісень називалась Шицзін «Вірші».

З лінгвістичної точки зору Шицзін і Шуцзін являють собою найдревніші писемні пам`ятки китайської мови. Їх склад визначив основи китайської традиційної культури, а їхня мова стала зразком для писемної літературної мови, якою користувалися в Китаї до середини нинішнього століття. З їхнього створення починається історія китайської літературної мови [42; 51−57].

Давньокитайська мова. Історія китайської мови поділяється на декілька вочевидь помітних періодів. Самий ранній період її історії засвідчений в написах на ворожильних кістках. Згідно датування самих кісток, він починається в середині II тисячоліття до н.е. і закінчується на початку I тисячоліття. Наступний період засвідчений в написах на бронзових посудинах. Згідно датування написів він продовжувався з початку I тис. до його середини, коли з`являються перші писемні пам`ятки китайської літератури.

Китайська мова з Vст. по III ст. до н.е. називається ранньою давньокитайською мовою. Фонетичний вигляд складової морфеми давньокитайської мови суттєво відрізнявся від сучасного. На початку складу могли знаходитися як окремі приголосні, так і їх збіг як kl-, pl- і т.і. Початкові приголосні могли бути глухими, дзвінкими, придиховими, не придиховими. На кінці складів могли знаходитися глухі шумні приголосні -p, —t, —k, —h, —s та сонанти -m, -n, -ng, -r. Складова морфема давньокитайської мови вимовлялася під одним з двох тонів — рівним чи висхідним. За своїм фонемним складом вона була стабільною. Приголоснийs, що зустрічається на кінці як відкритих, так і закритих складових морфем, можна вважати суфіксом, тому в морфологічних змінах давньокитайської морфеми можна знайти сліди як суфіксації, так і чергування голосних. Однак очевидних залежностей між фонетичними змінами та значенням морфем до цього часу виявити не вдається [17; 32−39].

Граматичні відношення між словами давньокитайської мови в реченні створюються за допомогою порядку повнозначних слів та службових морфем. Службові морфеми давньокитайської мови, як і сучасної, можуть бути позначені цілим складом, але не його частиною. Граматичні форми можуть бути лексикалізовані: частина службових морфем безпосередньо походить від повнозначних. Однак більшість службових морфем в давньокитайській мові з повнозначними не пов`язані.

В кількісному відношенні слово давньокитайської мови складалося з однієї складової морфеми. В текстах того часу можна зустріти багатоскладові слова як Уж· т yufu «рибалка» та МмПВ tianxia «всесвіт», побудовані за правилами синтаксису. Морфологічні слова двоскладні слова могли утворюватися за допомогою напівповторювання. Двоскладні слова, збудовані за правилом чергування елементів складової морфеми чи взагалі за невідомими словотворчими моделями, мають місце як в писемних пам`ятках, так і в діалектах давньокитайскої мови. Такі двоскладові слова зустрічаються в словнику діалектної лексики того часу Фан`янь [43; 201−204].

В давньокитайській мові слово не має граматичних ознак, за допомогою яких його можна віднести до відповідної частини мови. Тому формальне виокремлення граматичних класів слів викликає труднощі. Серед повнозначних слів найбільш чітко може бути проведена межа імен і предикативів. Ще точніше може бути проведена межа між повнозначними словами та словами-заступниками. При цьому варте уваги те, що всередині класу слів-заступників також відрізняються займенники і місцепредикативи, що замінюють повнозначні імена й повнозначні предикативи. Синтаксичні функції імен та предикативів різні. Всередині кожної з цих граматичних категорій є семантичні класи, кожен з яких має власну модель семантичної деривації. В принципі будь-який предикатив може бути як ім`я і будь-яке ім`я — як предикатив, однак реалізація цієї властивості суттєво залежить від того семантичного класу, до якого належить відповідне слово. [34; 20−27].

Для граматичної характеристики повнозначної морфеми давньокитайської мови дуже суттєвим є явище, яке в дослідженнях із синтаксису називається конверсією з однієї лексико-граматичної категорії в іншу. Вона також представлена в сучасній китайській мові, де її діапазон більш обмежений, ніж в давньокитайській. Існує певна залежність семантичного класу слова й типу його конверсії. З точки зору лінгвістичної семантики створення слова іншої граматичної категорії є семантичною деривацією, а слова нових граматичних категорій — семантичними дериватами, що створюються за певними правилами. Ці правила не сформульовані достатньо докладно, проте на даний час можна говорити про наступні найзагальніші закономірності семантичної деривації. Так іменники, які означають той чи інший вид людської діяльності, можуть означати також й особу, що займається цією діяльністю: Е (c) nong «землеробство» і «хлібороб». Іменники із значенням знаряддя діяльності можуть також означати дію, що робиться цим знаряддям: ±Ю bian «батіг» — «шмагати батогом», Аз li «плуг» — «орати». Іменники, що вказують на сторони світу, також можуть мати предикативне значення: ±± bei «північ» — «прямувати на північ». В свою чергу дієслова можуть виступати в іменному значенні. Семантичні зв`язки між дієсловом і віддієслівним іменником можуть бути різними. Частіше за все віддієслівний іменник означає результат дії первинного дієслова: Йў san «розсипатися» — «порошок» і т. і. [45; 201−207].

Найсуттєвішою характеристикою предикативної морфеми є здатність утворювати заставні деривати: Ф¶ yuan «далекий», «віддалятися», «віддаляти» та дієслівні: об`єктивний — «бути далеким», суб`єктивним — «вважати далеким». Такий широкий діапазон значень, що може бути виражений однією морфемою, позначеною ієрогліфом, наводить на думку, що відносини між писемним знаком та лінгвістичною одиницею, що їм позначається, могли бути складніше, ніж це прийнято думати. Якщо семантична деривація, описана вище, формально передавалася за допомогою чергування голосних чи суфіксації, то можна допускати, що знак протоки тайської писемності передавав не один незмінюваний склад, а цілу сім`ю складів, які являли собою споріднені граматичні форми, що розрізняються якістю ініціалі, голосного або суфіксом.

Іменна морфема давньокитайської мови означає не одиничний предмет, а усі предмети з даною назвою. В тих випадках, коли буває потрібно спеціально виразити множинність предметів, використовується займенник Цо zhu «усі», чи описові конструкції з числівником як °ЩІЭ baicao «трави» (букв. «сто трав»), °Щ№Щ baiguan «чиновники» (букв. «сто чиновників») і т.п. Дієслівна морфема давньокитайської мови без граматичного оформлення могла відноситися до будь-якого часу, виду, стану, способу в залежності від контекстного оточення [49; 79−95].

Характерна особливість особових займенників давньокитайської мови полягає в тому, що для кожної особи є кілька різних займенників. В ранній давньокитайській мові ці займенники відрізнялися між собою за граматичною функцією. В давньокитайських текстах функціональні відмінності між ними збереглися лише частково. Займенник 1 особи Об wu («я», «мій») частіше використовується в синтаксичній функції підмета й рідше буває додатком, а його синонім ОТ wo, навпаки, частіш буває додатком, ніж підметом. Займенники 2 особи ДЛ nai і ¶ш er («твій», «ваш») виступають в функції означення, а Ик ru і Иф ruo («ти», «твій») у цій функції не виступають. Система особових займенників двочленна: вона передбачає позначення лише членів діалогу — мовця та його співрозмовника. Спеціального позначення для інших членів ситуації, в якій відбувається акт комунікації, не передбачається. Для їх позначення використовується вказівний займенник ±Л bi («той»).

Дієслова давньокитайської мови можуть бути перехідними і неперехідними. Ця відмінність витримується достатньо послідовно, однак в окремих випадках неперехідні дієслова можуть використовуватися у функції перехідних і навпаки. Час дієслова виражається за допомогою префігуруючих службових слів, що стоять перед повнозначною дієслівною морфемою. Давноминулий час утворюється за допомогою службової морфеми іў chang. В текстах після III ст. до н.е. з цією метою почали використовувати морфему Фш ceng. Минулий завершений час створюється за допомогою морфеми ji. В текстах після III ст. до н.е. поряд з нею почала використовуватися морфема ТС yi. Майбутній час китайського дієслова утворюється за допомогою службового модального дієслова Ѕ" jiang.

В давньокитайській мові є пасивна конструкція, що утворюється за допомогою службового дієслова јы jian «побачити»: јы· Ґ jianfa «зазнавати нападу» (букв. «побачити напад») і т.ін. Значення пасиву могло бути виражено також синтаксичною конструкцією, створеною зі зв`язки ОЄ wei та віддієслівного імені з префіксом Лщ suo [46; 18−26].

Зворотний стан давньокитайської мови створюється за допомогою префігуруючої службової морфеми ЧФ zi, взаємний стан — за допомогою префігуруючої службової морфеми Па xiang. Вище позначалося, що спонукальне значення дієслова могло утворюватися за допомогою чергування голосного. Однак в текстах відмічена описова форма спонукального стану, що утворюється за допомогою повнозначного дієслова ЩВ bi «спонукати, примушувати». В текстах після III ст. н.е. ця форма утворюється за допомогою дієслова К№ shi або Бо ling із тим самим значенням.

Віддієслівне ім`я утворюється за допомогою службової морфеми Лщ suo. Будь-яке дієслово у сполученні з цією морфемою функціонує в реченні як іменник. Проте ця морфема не є префіксом віддієслівних імен. Вона субстантивує не тільки окремі дієслівні морфеми, але також словосполучення і речення.

Як уже згадувалося, граматичні відносини всередині звичайного речення давньокитайської мови виражаються порядком повнозначних слів та службовими морфемами. Канонічна послідовність членів простого речення відкривається підметом, за яким іде присудок. За присудком іде прямий додаток чи обставина в залежності від того, перехідним чи неперехідним є дієслово простого речення. Перед кожним з цих головних членів речення може знаходитися означення. На початку речення може знаходитися обставина, яка відноситься до речення в цілому, перед іменними членами речення — означення, виражене іменником чи прикметником, перед дієсловами — означення, виражене прислівником чи прикметником у функції прислівника [28; 40−95].

Для давньокитайської мови характерний розвинутий синтаксис, що використовує для зв`язку простих речень як сполучники, так і безсполучникові конструкції. Такий синтаксис, який забезпечує адекватне вираження будь-якої думки, сприяв тому, що давньокитайська мова у трохи видозміненому вигляді можна було легко використовувати в якості мови писемної комунікації до самої середини теперішнього століття.

Сутність тих змін, які відбулися в давньокитайській мові до III ст. до н.е., полягає в тому, що китайська мова втратила притаманні протокитайській способи утворення граматичних форм за допомогою чергування голосних або приголосних елементів складової морфеми і почав користуватися описовими конструкціями, де граматичне значення виражалося не зміною морфеми, а сполученням службового слова із повнозначним. Серед службових слів збільшилася кількість таких, які походять безпосередньо від повнозначних. Таким чином, в китайській мові остаточно отримали перевагу аналітичні способи вираження граматичних значень.

Мова епохи династії Хань з III ст. до н.е. до III ст. н.е. називається пізньою давньокитайською мовою. Фонетика мови епохи Хань зберігає усі основні давньокитайські риси, однак в ній відбуваються важливі процеси, які поступово призвели до повного перебудування усієї системи в цілому. Відкриті склади пізньої давньокитайської мови могли вимовлятися під одним з двох тонів — рівним або висхідним. Закриті склади, вочевидь, особливого тону не мали, але їх коротка вимова сприймалася в мові як особлива просодична одиниця. Таким чином, двотонова система ранньої давньокитайської мови в пізній давньокитайській змінилася чотиритоновою. Ця система складалася з рівного, висхідного, вхідного тонів та тону, що нисходить [27; 206−211].

Китайська розмовна мова епохи династії Хань являла собою сукупність діалектів — територіальних варіантів мови. Є два основних джерела знань про діалекти того часу. Один з них — це словник Фан`янь «Діалекти», написаний ханським поетом і філософом Ян Сюном.

Найбільш достовірні та систематичні знання про фонетику діалектів китайської мови на межі нової ери приносить аналіз рим поетичних творів того часу. Династія Хань була часом розквіту китайської поезії. Поети того часу ще не мали в розпорядженні словників рим, які з`явилися у V-VI ст. Вони, на відміну від поетів наступних часів, не побоювалися у потрібних випадках римувати згідно вимови слів у своєму рідному діалекті. Особливості вокалізму діалектів, що проявляються у римах поетів, які походять з різних місць Китаю, підтверджує цей розподіл. При дослідженні рим ханських віршів поряд з цією традиційною лінією розподілу діалектів китайської мови на західну і східну явно проглядається зародження нової лінії їх розподілу на північну і південну групи. Північна група характеризується наявністю значної кількості нових рис у фонетичному вигляді своїх слів, між тим як південна зберігає архаїчні риси, притаманні мові Шицзіна — найдревнішої пам`ятки китайської поезії [46; 18−26].

Середньокитайська мова. Еволюція китайської мови призвела до IV ст. до суттєвого спрощення складової морфеми китайської мови. До цього часу скупчення приголосних на початку складу спростилися та зробилися простими приголосними. Суфіксs відпав, а у складах із цим суфіксом почав розвиватися новий тон (ИҐ). З книги поета і теоретика вірша Шень Юе «ЛДЙщЖЧ» («Виклад чотирьох тонів»), написаної у V ст., відомо, що назви тонів ЖЅ ping «рівний», ЙП shang «висхідний»,ИҐ qu «тон, що нисходить», Ил ru «вхідний» свідчать про те, що всі вони за винятком «вхідного» були тонами контурними. «Вхідний» тон, вочевидь, контурної характеристики не мав. Коротка вимова складів з кінцевими приголосними вважалася окремим тоном.

Чотири тони ділилися на два нерівних класи: рівний тон і інші нерівні тони. Нерівні тони іноді називаються непрямими (посередніми) ШЖЙщ zesheng. Суть такого розподілу полягав у наступному. В китайському віршуванні окрім рими була потрібна просодична структура рядка, що складалася з почережних складів рівного та непрямих (посередніх) тонів. При цьому суттєво відмітити, що на місці складу у непрямому (посередньому) тоні міг стояти будь-який з трьох непрямих (посередніх) тонів. Непрямі тони, звичайно, розрізнялися в мовленні, проте ця відмінність не була суттєво для віршування. Найбільш імовірним уявляється протиставлення рівного тону непрямим за ознакою довгості.

Протиставлення рівного тону непрямим (посереднім) продовжує спостерігатися і в сучасній просодії китайської мови. Довгість складу залишається суттєвою ознакою просодії речення, де довгість постає у декількох функціях, серед яких найсуттєвішою є функція суміжного сигналу між частинами речення. Експериментальні дослідження припустимої довгості складів різних тонів показують, що сучасні склади першого й другого тонів припускають суттєве збільшення довгості, між тим як склади третього й четвертого тонів цього не припускають [41; 20−27]. Причина цього зрозуміла: перший і другий тон національної мови путунхуа являють собою різні регістри рівного тону, між тим як третій і четвертий тони беруть початок з непрямих (посередніх) тонів.

Важливі зміни відбулися й у структурі китайського слова. Як уже згадувалося раніше, в давньокитайській мові двоскладні слова зустрічаються доволі рідко. Дослідники середньокитайської мови IV-VI ст. наводять у своїх дослідженнях сотні двоскладних слів, що зустрічаються у текстах цього часу [19; 14−21].

Суттєвих змін зазнала система особових займенників. Замість складної системи особових займенників давньокитайської мови, яка передбачала дві займенникові морфеми для кожної особи, у ранній середньокитайській простежується простіша система з однією морфемою для кожної особи, що використовується в усіх функціях [31; 29−30].

В середньокитайській мові саме морфема як і раніше означала не одиничний предмет, а сукупність предметів з однаковою назвою. Синтаксичною ознакою іменника є його сполучуваність із числівником. На відміну від давньокитайської мови, де припускалося пряме сполучення іменника з числівником в означальній формі перед іменником і у предикативній формі - після нього, в середньокитайській мові числівник знаходиться перед іменником в означальній формі і у сполученні з чисельним словом. Існувало кілька чисельних слів, спеціалізованих за предметними класами іменників. Так для тварин використовувалося чисельне слово Н· tou «голова», для будівель — јд jian «простінок» і т. і. В письмових текстах чисельні слова зустрічалися доволі рідко в силу особливостей письмової мови, однак, слід уважати, що в розмовній мові того часу вони були значно частішим явищем.

Предикативна морфема середньокитайської мови означала дію, що відноситься до будь-якого часу, будь-якого стану і способу, або якість будь-якої ступені інтенсивності. Діапазон конверсії предикативних морфем звузився до іменника — назви дії. Наскільки можна судити за письмовими текстами, видо-часові форми середньо китайського дієслова утворювалися так само, як в давньокитайській мові за допомогою префігуруючих службових морфем. Однак важливою новою ознакою категорій виду і часу слід вважати появлення в текстах суфіксальних способів їх утворення. Є підстави підозрювати, що в розмовній мові тієї епохи суфіксальний спосіб утворення видо-часових категорій дієслова був більш розповсюдженим, ніж це відбито в письмових текстах. Тексти, де суфіксальний спосіб утворення вказаних форм знаходиться у розвинутому вигляді, відносяться до VII ст. Природно припускати, що початок утворення суфіксальних форм припадає на період ранньої середньокитайської мови IV-VI ст. [46; 18−26]

Перехід від префіксації до суфіксації при утворення дієслівних форм означає суттєве змінення в типологічній характеристиці китайської мови при переході від давньокитайського до середньокитайського періоду її історії. Інша суттєва різниця цих двох періодів полягає в тому, що давньокитайські службові морфеми, не пов`язані явним чином із повнозначними морфемами, змінилися повнозначними морфемами у службовій функції. Морфеми ТС yi та °Х ba, що виступають у службовій функції суфікса доконаного виду, безпосередньо беруть початок у відповідних повнозначних дієслів «закінчувати», «завершувати». Такі явища в граматиці як поява нових ознак в типологічній характеристиці китайської мови означають швидку перебудову граматичної структури китайської мови, яка могла відбутися за історично настільки короткий час лише в результаті активних етнічних та лінгвістичних контактів на всій територій Китаю. Це спостереження цілком узгоджується з даними етнічної історії китайців IV-VI ст. [22; 34−45].

Важливим ідеологічним фактором, що вплинув на китайську мову перших століть нашої ери, був буддизм. Це велике віровчення Азії сформувалося у наслідок індійської культури. Проповідь буддійського учення за межами Індії, звичайно, потребувала його пристосування до нових умов, та все ж не могла обійтися без згадування індійських власних назв, географічних назв та різних реалій. В нових умовах існували два шляхи їхнього запозичення. Одним з них було запозичення в їх початковій індійській формі, іншим — переклад на мову народу, що приймав буддизм. Для Китаю подібна ситуація виникла вперше за всю його історію. Китай являв собою особливий центр східноазіатської цивілізації, який сам для себе створював духовну й матеріальну культуру. Не вдаючись в опис процесів взаємодії китайської культури з культурами сусідніх народів, скажемо, що китайська культура в період свого формування не вагаючись запозичувала досягнення культури сусідніх народів, але при цьому завжди так пристосовувала їх до власних потреб, що запозичені елементи набували нового оформлення та нового сенсу у складі китайської культури. Сказане зовсім не означає, що в китайській мові не було запозичених слів. Вони, безумовно, були присутні в побутовій і технічній лексиці, але їх напевно не було серед термінів китайської традиційної культури.

З цього опису випливає, що слова культури, які разом з іноземними реаліями входять в мову народу, що запозичує, не були характерними для китайської мови. Більш типове запозичення слів китайської культури в мовах сусідніх народів. З поширенням буддизму в Китаї ситуація змінилася: китайська мова почала потребувати створення процедури для сприйняття багатьох термінів культури, серед яких знаходилася філософська й релігійна термінологія, індійські власні й географічні назви. Зусиллями трьох поколінь індійських перекладачів та китайських вчених, які допомагали їм в їхніх трудах, ця процедура була створена. Основні її риси можна передати наступним чином.

При передачі буддійської філософської термінології частіш за все використовувалися терміни китайської традиційної філософії. Так, dharma — основне поняття буддійської філософії - було перекладено буквально китайським словом · Ё fa «закон». Терміни padam і marga були перекладені як µАdao «шлях». Термін karma «доля» був перекладений якТµ ye «професійне заняття». Термін paramita «спасіння» — як ¶Й du «переправа» у значенні переправи через океан нашого тлінного життя. Власні назви частіш за все запозичувалися в доволі перекрученому вигляді через відмінність в складовій структурі санскриту і китайської мови. При цьому в силу потреб ритму китайського мовлення багатоскладові запозичені слова увійшли в китайську мову, як правило, в усіченій формі. Ім`я власне Будда запозичене як · рНФ fotuo, однак у розмовній мові воно присутні в усіченому вигляді як · р fo, Й®Щ¤ sengjia «монах» і т. і. Триі чотирискладні власні назви усікалися до двоскладних слів: Ананда — Анань, Манджушрі - Веньшу, і т.і. Географічні назви й космологічні поняття часто передавалися комбінованим способом: частина назви сприймалася в початковій формі, частина перекладалася на китайську. Так, saha — світ, де мешкають живі істоти, отримав в китайській транскрипції назву шапо, jambudvipa — материк, де знаходяться країни, що сповідують буддизм, передається транскрипцією власне географічної назви jambu та перекладом слова dipa «материк» китайською відповідністю чжоу [16; 51−69].

В тих випадках, коли для перекладу санскритського терміну неможливо підшукати гарну китайську відповідність, створювалися двоскладні китайські слова: луньхуей Samsara, буквально: «обертання», чжаньшень «перевтілення», цзето «звільнення», даоши «керівник» і т.п. Так в китайській мові з`явилася безліч багатоскладних слів, які міцно увійшли в китайську мову і залишаються там до теперішнього часу. Спосіб передачі іноземних термінів методом перекладу на китайську мову, розроблений при контактах з іноземною культурою, згодом був використаний при контактах із західною європейською культурою, коли виникла потреба у великій кількості нових термінів для перекладу європейської термінології. При цьому частина буддійських термінів в новий час була секуляризована та перетворена у терміни сучасної цивілізації. [12; 201−207].

В середі діячів китайського буддизму існувало два підходи до проблеми передачі термінів буддійської філософії на китайську мову. Як відомо, китайською філософською термінологією для передачі буддійських понять користувалися сповідачі буддизму, задача яких поставала в тому, щоб зробити вчення Будди як можливо зрозумілішим для своїх китайських учнів. Деяка неадекватність складу термінів китайської і буддійської філософії не бентежила ні їх самих, ні їхню китайську паству. Більш пізні китайські дослідники буддизму — Сюань Цзан, І Цзин та інші - в своїх нових перекладах безпосередньо з санскритських оригіналів задля уникнення небажаних змістових асоціацій намагалися не користуватися термінами китайської філософії. Тому вони намагалися передавати буддистку філософську термінологію не в перекладі, а в китайській транскрипції. Однак у повсякденній буддійській релігійній практиці їх транскрипції не змогли замістити стару термінологію, розроблену першими проповідниками буддизму. Транскрипції Сюань Цзана та інших китайських перекладачів буддійських текстів з санскриту стали надбанням перекладів трудів з буддійської філософії та коментаріїв до них, призначених для спеціалістів.

З XI ст. починається період середньокитайської мови, який продовжується до початку XIX ст. Від цього періоду історії китайської мови залишилися численні письмові пам`ятки, що дають можливість скласти уявленні про фонетику, граматику та загальні риси діалектів того часу.

Північний Китай знаходився у постійних контактах з народами Центральної Азії. Найбільш чисельні народи Центральної Азії створювали свої держави, будували власну національну культуру, створювали власні писемності. Писемності центральноазіатських держав були алфавітними за винятком тангутської, що була ієрогліфічною. Одним із свідоцтв культурних контактів Китаю та Центральної Азії були численні транскрипції китайських текстів засобами центральноазіатських алфавітних писемностей.

Регістри рівного тону, які в минулому розрізнялися при вимові складів з глухими та дзвінкими початковими приголосними, не зникли з оглушенням дзвінких приголосних, а перетворилися на самостійні тони: верхній рівний іньпін та нижній рівний янпін. У південних діалектах на самостійні тони перетворилися регістрові варіанти й інших тонів. Таким чином, вже до XIV ст. сформувалися основні типи тональних систем китайських діалектів. [42; 118−126]

На півдні переважним типом тональних систем стають системи з більшою кількості тонів — від п`яти до десяти. Такі великі системи створюються тому, що на півдні зберігаються усі чотири традиційні тони. В більшості південних діалектів початкові дзвінкі приголосні перейшли в глухі, однак на відміну від північних діалектів їх регістрові варіанти зробилися самостійними тонами не тільки в рівному, але також і в інших традиційних тонах.

Граматика китайської мови, відбита у писемних пам`ятках XI-XIV ст., відома у двох варіантах. Один з них — це граматика текстів юаньської драми, інший — так звана монголізована китайська граматика монгольських документів китайською мовою. Основні правила граматики цих текстів не відрізняються від граматики попереднього періоду: порядок слів і основні службові слова залишаються тими ж самими, однак поряд з цим в ній з`являються нові службові слова і нова лексика. Для лексики характерні запозичення з монгольської мови таких слів як °Ъ bai «розставляти», Хѕ zhan «стояти», «станція» [14; 29−33]. Ці слова збереглися в китайській мові до наших днів. Окрім цього в юаньській драмі зустрічаються слова типу улачі «ямщик», «вершник», дарасун «вино» і т.п., які в сучасній мові не збереглися.

В галузі іменного словотворення широке поширення отримали іменні суфікси іменника ЧУ zi та ¶щ er. Іменники із значенням осіб у деяких випадках — головним чином в монголізованих документах — почали оформлюватися суфіксом множини Гї mei. [14; 34−38].

В дієслівних категоріях виду й часу відбулася подальша еволюція, що наблизила їх до сучасних. Категорії виду і часу в текстах XI-XIV ст. утворювалася за допомогою службової морфеми Фш zeng, що відноситься до попереднього періоду історії китайської мови, і новими службовими морфемами БЛ liao/le та ЧЕ zhao/zhe для позначення відповідно завершеності та незавершеності дії. У XIII-XIV ст. формується система вираження категорій виду й часу за допомогою комплексного використання видо-часових суфіксів і модальних часток, що стоять у кінці речення. Частка БЁ li вказує на те, що дія дієслова простого речення завершується в момент мовлення. Частка Аґ lai означає, що дія завершилася у минулому. Частка БЛ le вказує на становлення дії чи стану на даний момент.

Для китайської мови XI-XIV ст. характерні наказові речення. Формальною ознакою наказової модальності речення є односкладна службова морфема чже та двоскладна Фтёц zege [44;22]. За змістом функції чже і цзеге нагадують дієслівні суфікси імперативу алтайських мов. Ці частки зникли з письмових текстів розмовною мовою після XIV ст. та поступилися місцем часткам °Й ba і аЈ bo, які й до теперішнього часу використовуються в національній мові.

Вперше в історії китайської мови в мові юаньської драми в явному вигляді засвідчена нова система особових займенників, що складається з нейтрального займенника першої особиОТ wo, інклюзивногоФЫ za та ексклюзивного °і an. Появу інклюзивного та ексклюзивного займенників, як уявляється, викликано контактами з алтайськими мовами, де різниця між цими двома видами займенників першої особи проводиться послідовно.

За традицією в древньому та середньовічному Китаї спільно державним засобом спілкування була письмова мова веньянь, основана на давньокитайській мові. Ще у VI ст. ця письмова мова мала усну форму з доволі далекими від реальної мови читаннями ієрогліфів, однак в подальшому нею тільки писали, та не говорили. Усне міждіалектне спілкування в середньовічному Китаї здійснювалося за допомогою регіональних усних мов, що формувалися на основі діалектів столиці, головних міст провінцій чи крупних економічних центрів країни. Письмова літературна мова, сформована у XII-XIII ст. на основі північних діалектів розмовної мови того часу, стала новим явищем лінгвістичної ситуації середньовічного Китаю. [15; 26−33].

Формування основ нової літературної мови почалося всередині усної фольклорної традиції. Сучасна практика усного сказу та історичні свідоцтва допомагають виявити деякі риси цього процесу. Основною вимогою до мови фольклорних творів, що виконувалися усно, є їхня повна зрозумілість для усіх слухачів. Щоб задовольнити цю потребу, в Китаї у будь-який час користувалися усіма засобами сценічної виразності: мовою оповідання, жестом, мімікою, грою з предметами.

Перші твори мовою близькою до розмовної з`явилися ще в епоху династії Тан, коли столиця знаходилася на півночі країни, в Чан`ані. Традиція літературної мови, основаної на розмовному мовленні, не перервалася і в епоху династії Сун, коли столиця була перенесена на південь: спочатку у Кайфен, а потім в Ханьчжоу. Діалекти цих столиць були різними, однак мова творів, написаних у північних та південних столицях, розрізнялася лише деталями. Це означає, що з перших століть свого існування література розмовною мовою створювалася на тому діалекті китайської мови, на якому ця літературна традиція формувалася. Зусиллями оповідачів фольклорних творів, авторів прози розмовною мовою епохи Сун та драматургів епохи династії Юань була створена літературна мова байхуа.

Сунська та юаньська література на байхуа дійшла до нас в тому вигляді, якого вона набула у XIV-XVII ст. Дві літературні мови веньянь і байхуа активно взаємодіяли. Результатом цієї взаємодії було створення двох стилів мови байхуа, які відповідали двом різновидам усного сказу. Оповідальний стиль характеризується перевагою розмовної мови над елементами письмової мови веньянь. Історичний стиль відрізняється зворотним співвідношенням байхуа та веньяня. [18; 21−33]

Стилі байхуа чітко помічаються у відомих романах XIV-XVII ст., що послужили зразками для багатьох поколінь письменників цією мовою. Мова історичного роману «Трицарство» та міфологічного роману «Подорож на Захід» насичена елементами веньяня. Роман пригод «Річкові заводі» та побутовий роман «Квіти сливи в золотій вазі» написані у розмовному стилі з невеликою домішкою веньяня. На початку XVIII ст. Цао Сюецинь написав роман «Сон у червоному теремі», який і в наш час за своєю популярністю конкурує з творами сучасної літератури. Його популярність сприяла розповсюдженню байхуа як мови художньої літератури.

У XIX та на початку XX ст. в Китаї вже існувала велика література на байхуа. Рух «4 травня» 1919 року призвів до реформи китайської мови. Письмова мова веньянь була повністю витіснена з художньої літератури. Через кілька десятиліть вона була витіснена з решти галузей свого вживання та замінена мовою байхуа, якій був присвоєний статус національної мови.

[19; 4−8]

1.2 Місце класичної китайської мови веньянь та мови байхуа у розвитку китайської мови

З того часу, як письмова мова остаточно відірвалася від мови розмовної (це відбулося в середині I ст.), взаємовідносини письма й мовлення стали важливою проблемою китайського суспільства і культури. По мірі поширення кола освічених людей вона набувала все більшої гостроти. На протязі усієї епохи Середньовіччя класичні літературні твори створювалися на мертвій книжковій мові - веньяні [13; 19−21]. Веньянь (ОДСФ wenyan «письмова мова», «мова культури», «мова цивілізації») — це нормативна письмова мова, що існує майже стільки, скільки існує китайська цивілізація [23; 14−17]. Нею написані найдревніші канонічні тексти IX-VII ст. до н.е.

Веньянь був доступним лише освіченій частині населення Китаю. До VII-IX ст. н.е. з`являються літературні твори мовою, орієнтованою на усне мовлення. У XI ст. з`являється жанр новел розмовною мовою, так званих хуабень. Основою для нової літератури став тодішній діалект Північного Китаю. Чималу роль у зближенні літератури й усного мовлення зіграло театральне мистецтво, що підживлювалося одночасно класичною словесністю й фольклором [13; 24]. З XIII ст. з`являється сам термін «розмовна мова» — байхуа (°Ч"° baihua — тобто «зрозуміла мова»; термін «бай» був запозичений з театрального лексикону, де означав прозаїчні ремарки акторів) [10; 78−80]. Звісно, він включав в себе безліч елементів традиційної письмової мови.

На протязі останніх кількох сотень років веньянь та байхуа співіснували одне з одним, однак офіційною письмовою мовою, якій навчали у школах та якою проводилися державні іспити, залишався веньянь. Тільки після скинення останньої, маньчжурської династії на початку 20-х років XX ст. байхуа було зведено до рангу офіційної форми навчання у школах. Цією мовою почали видаватися газети; вона стала мовою усієї художньої літератури. Та веньянь викладався у школах в межах вивчення класичної літератури.

Веньянь та байхуа, по суті, два обличчя однієї й тієї ж мови. Веньянь відрізняється від байхуа набагато менше, ніж латинь від літературної італійської мови. Сучасна мова сповнена службових слів і граматичних конструкцій веньяня. Сучасна письмова мова, також як і веньянь, має тенденцію до використання односкладних слів. Крім того, численні фразеологізми, побудовані за моделями веньяня, активно використовуються не тільки у сучасній письмовій мові, але й у розмовній мові освічених китайців [46; 53−57]. Таким чином, веньянь виконує в сучасному Китаї роль, подібну тій, яку в Європі грають латинь та грецька.

Порівнюючи із середньокитайською мовою, з огляду на те, що рання середньокитайська мова III-VI ст. та веньянь користувалися одним і тим самим набором службових елементів, проведення чіткої лінії розмежування веньяня та ранньої середньокитайської мови на даний час неможливе.

Найдревнішими пам`ятками середньокитайської розмовної мови є юйлу — записи бесід патріархів буддійської секти Дхьяна, які відносяться до VII-IX ст. У текстах цих пам`яток виділяються вступ на веньяні та діалоги, записані розмовною мовою. Запис розмовною мовою служила не тільки цілям текстуального відтворення мови патріарха і питання, направленого йому, але й також пропагандистським цілям: зміст тексту розмовною мовою був доступнішим, ніж зміст тексту на веньяні [44; 89−104].

Іншим важливим жанром буддійської літератури розмовною мовою, що з`явився приблизно в один час із юйлу, є бяньвень. Бяньвень являє собою запис буддійської проповіді, основаній на одній з буддійських канонічних книг. ЇЇ текст складався з почережних прозаїчних та віршованих частин [45; 12−16].

Світським аналогом літератури бяньвень є жанр пінхуа, що являв собою запис текстів вуличних розповідачів. В основі їхніх розповідей лежали якісь літературні письмові твори. Особливості усної розповіді вимагали спеціальних прийомів для оволодіння увагою слухача — чергування прозаїчних та поетичних відрізків тексту, розподіл розповіді на відрізки, що обриваються на найнапруженішому місці, і т.і. [34; 67−70].

Наступною сходинкою розвитку літератури розмовною мовою є драма, що з`явилася у період династії Юань. В мові китайської драми поєднані веньянь та розмовна мова. Веньянь — це мова монологів головних героїв. Розмовною мовою вимовляють монологи персонажі невисокого статусу, а також ведуть діалоги усі інші діючі особи п`єси. Від термінології китайської класичної драми йде назва байхуа. В класичній драмі репліка кожної діючої особи починалася із вказування імені, за яким слідувало слово «сказав», яке існувало у двох варіантах: перед репліками на веньяні воно вимовлялося згідно з вимогами веньяня як юе, а перед репліками розмовною мовою — як бай «білий», «простий», тобто «сказав простою мовою». Власне, й мова цих реплік розмовною мовою називалася байхуа «прості, білі слова».

Приблизно у XIV ст. в Китаї з`являється новий жанр літератури розмовною мовою байхуа — розповідна проза сяошо. До складу цього жанру входили і невеликі розповіді, і романи, які складалися зі ста й більше розділів. Вони зберігали композиційні зв`язки з пінхуа: вкраплення віршованих частин у прозаїчну оповідь, хоча й у значно меншому об`ємі, ніж у пінхуа, розподіл на розділи в найгостріших місцях сюжету, розповідне обрамлення початку і кінця кожного розділу. веньянь китайський мова фразеологічний Розповідна література на байхуа користувалася величезною популярністю в усіх колах китайського суспільства. Фактично, усі найбільш значні твори розповідної літератури XIV-XVIII ст. написані на байхуа.

Введення нової літературної мови потребувало створення нової письмової традиції. Як відомо, китайська ієрогліфічна писемність була створена для давньокитайської мови. Вона отримала знаки, що служили для позначення повнозначних слів та службових елементів саме цієї мови. Граматика середньокитайської мови зберігала достатньо відчутні зв`язки з давньокитайською. Проте ці зв`язки стали значно менш явними при переході до новокитайської мови у VIII-X ст.

Тому перед тими, хто в цей час почав записувати розмовну мову засобами ієрогліфічної писемності, постала нелегка проблема позначення на письмі слів сучасної їм китайської мови за допомогою ієрогліфів, створених для мови, існуючої на тисячу років раніше. Проблема позначення повнозначних слів розмовної мови вирішувалася порівняно просто. У величезних словниках завжди можна було підібрати знак, який за читанням та значенням відповідав потрібному слову. Трохи складніше була проблема позначення службових елементів розмовної мови. Службові елементи нового байхуа в більшості беруть початок від службових елементів давньокитайської, однак їх фонетичний вигляд настільки віддалився від читання ієрогліфів, якими вони позначені, що зв`язки між ними вже не були зрозумілими для мовців. Тому для позначення службових морфем за старою китайською традицією використовувалися запозичені знаки, використані чисто фонетично. Так, знаком ±г bian «зручний» почав записуватися службовий прислівник «потім», знаком Я@ zhe «закривати» — вказівний займенник «це», знаком µД di «мета» — означальний суфікс і т. і. Вочевидь, існувало декілька центрів розробки орфографії для байхуа, тому що відомо кілька графічних варіантів для окремих службових слів. [50; 81−96]

Варте уваги те, що від кількох графічних варіантів, які зустрічаються у ранніх юйлу, доволі швидко відбувся перехід до єдиної орфографії. Причина її уніфікації була в тому, що розповідна література на байхуа стала загально китайською літературою, яка повинна бути зрозумілою в усіх куточках багатодіалектного Китаю. Ця уніфікація була реалізована, напевно, в результаті редагування рукописів перед виданням. В подальшому письменники, які писали на байхуа, сприймали вироблену таким чином орфографічну традицію та послідовно дотримувалися її [18; 16−22].

Як вже відмічалося раніше, діалектною основою байхуа були північнокитайські діалекти в широкому сенсі цього слова, тому що службові морфеми, прийняті у байхуа, були властиві північнокитайським діалектам. Така діалектна основа зрозуміла, тому що в момент зародження літературної та орфографічної традиції розмовною мовою північ Китаю була безперечним культурним центром, звідки походила більшість письменників, створювавших свої твори на байхуа. Проте це зовсім не означає, що література на байхуа не мала ніяких діалектних варіантів. Дослідники мови романів на байхуа відмічають, що існувало кілька діалектних варіантів, що розрізнялися між собою лексично та деякими службовими словами, однак основа орфографії - начертання основних службових морфем, займенників, службових прислівників — залишалася однаковою всюди. [21; 45−67].

Мовою байхуа користувалися автори, що походили як з півночі, так і з півдня Китаю. Для мешканців півночі ця мова містить більш чи менш явні зв`язки з їх рідними діалектами, а для мешканців півдня це була звичайна письмова мова, дуже мало пов`язана з їх повсякденним мовленням.

Окрім загальнодержавної літературної традиції на байхуа існувало ще кілька регіональних літературних традицій, основаних на діалектах інших частин країни. Однак твори регіональної літератури — головним чином, фольклорні, поетичні, драматичні - не виходили за межі своїх діалектних районів.

Веньянь і байхуа у своєму чистому вигляді являють собою протилежні за своїми загальними принципами літературні мови середньовічного Китаю. Їхній суспільний престиж також був дуже різним. Література на веньяні — це література елітарна, між тим як література на байхуа завжди розглядалася як негідна уваги освіченої людини, призначена для дітей та простого народу. Через це зневажання найбільш ранні пам` ятки літератури на байхуа виявилися безповоротно втраченими.

Настільки невисокий суспільний престиж літератури на байхуа спонукав авторів вдаватися до різних прийомів, за допомогою яких ознаки байхуа були не такими явними. Один з них був чисто стилістичним: у твір на байхуа вводилися більш чи менш значущі частини на веньяні. Таким чином, роль байхуа у цих творах була в тому, щоб оживляти текст на веньяні. Інший прийом можна назвати лінгвістичним: для надання тексту більш літературного вигляду деякі службові слова байхуа замінювалися відповідними службовими словами веньяня [18; 16−22].

Цими двома шляхами створювалися численні змішані тексти. Найближчою аналогією цьому є російська літературна мова XVIII ст. В той час роль старослов`янської - мови літератури й культури — цілком відповідала ролі китайського веньяня. З появою світської літератури, зокрема літератури розповідного жанру, старослов’янська зовсім не вийшла з використання автоматично. Так само і в китайській літературній практиці XIV-XIX ст. чітко виділяються кілька стилів письмової мови. У цей час існувала розповідна література на чистому веньяні, на веньяні із включенням окремих елементів байхуа, література на байхуа із включенням окремих елементів веньяня та література на чистому байхуа.