Особливості монологічного мовлення

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»

кафедра прикладної лінгвістики

Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій РЕФЕРАТ НА ТЕМУ

Особливості монологічного мовлення

Summary

The question in this paper is about peculiarities of monologic speech.

A monologue (or monologic form of intercourse) is form of speech, created as a result of active speech activity of addresser expected on its passive, mediate perception of addressee or audience. A monologue is an organized kind of verbal speech immediately directed to interlocutor or audience that involves dictum of one person. The most important indications of monologue which are given by Batsevych:

— certain duration (to a great extent bigger than duration of cue in dialogue);

— expansibility, as far as possibility of support on immediate situation of intercourse is absent;

— insufficiency or total absence of paralingual means (in written monologue);

— preparedness and controllability of speech dictums, their planning (report, lecture etc);

— one-sided nature of dictum that not expect immediate cue of interlocutor;

— presence of fragments of considerable size, which consist of connected messages, that have peculiar composite structure comparative sense completeness.

From the beginning, monologue has impression of author’s personality; a monologue can also contain imitation of possible questions, contradictions, cue of interlocutor or audience (e.g. `Do you want to ask me why it has happened? I will tell you right now'). Such method calls hidden dialogue. Completion of speech functions of monologue differs it from other types of speech. Depending on communicative function and logical syntactical relations between sentences there are such fundamental types of monologue: description, narration and contemplation. Functional-sense types of monologic dictums are rarely met in a pure form. Succession and logicality, completeness and connectedness of lay out are the most important qualities of monologue.

Мовлення — конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. Мовлення — це процес (або результат процесу) вираження думки засобами мови. Ф. де Соссюр характеризував мовлення як «комбінації, за допомогою яких суб'єкт, що говорить, користується мовним кодексом з метою вираження своєї особистої думки». Разом з тим, визначаючи відношення мовлення до мови, він бачив у ньому реалізацію мовної потенції, свого роду «виконання» мови.

На думку антропологів та істориків мови, людському спілкуванню з використанням мови кілька сотень тисяч, а може й мільйонів років. За цей час люди, які обмінювались інформацією, висловлювали свої почуття та емоції, впливали один на одного тощо, сформували певні типи, різновиди міжособистісного спілкування.

Кожен акт людського спілкування з точки зору участі в ньому особистостей, які обговорюють найрізноманітніші проблеми, є неповторним, але з точки зору найзагальнішої організації відбувається у межах відпрацьованих форм.

Форми мовного спілкування — типи інтеракції, виділені залежно від немовних складників комунікації: форми втілення засобів мовного коду, способу взаємодії між учасниками, специфіки каналів, функцій та змісту повідомлень, сфери спілкування тощо. За способом взаємодії між комунікантами виділяють мовлення монологічне, діалогічне і полілогічне.

Метою цього реферату є дослідження особливостей монологічного мовлення, його ознак і функцій.

Монолог (монологічна форма спілкування) — форма мовлення, витворена внаслідок активної мовленнєвої діяльності адресанта, розрахованої на пасивне опосередковане її сприйняття адресатом (аудиторією). Монолог — це безпосередньо спрямований до співрозмовника чи аудиторію організований вид усного мовлення, який передбачає висловлювання однієї особи.

Монологічне мовлення володіє певними лінгвістичними і психологічними характеристиками. Воно постає організованою системою втілених в словесній формі думок, характеризується навмисним впливом на оточуючих і тому суттєво відрізняється від діалогу, перш за все особливостями логіко-психологічного порядку, тому що являє собою, за визначенням В. В. Виноградова, продукт індивідуальної побудови мови.

Найважливішими ознаками монологу (які подає Ф.С. Бацевич) є:

— певна тривалість у часі (значно більша за тривалість репліки у діалозі);

— розгорнутість, оскільки відсутня можливість активного опертя на безпосередню ситуацію спілкування;

— обмеженість або повна відсутність паралінгвістичних засобів (писемний монолог);

— підготовленість і керованість мовленнєвими висловлюваннями, їх спланованість (доповідь, лекція тощо);

— однобічний характер висловлювання, не розрахований на негайну репліку співбесідника;

— наявність значних за розміром уривків, які складаються з пов’язаних між собою повідомлень, що мають індивідуальну композиційну побудову і відносну смислову завершеність.

Особливості монологічного мовлення, пов’язані з різними умовами спілкування, дуже точно охарактеризовані Л. П. Якубинським. По-перше, монологічне мовлення — це відносно розгорнутий вид мовлення; в ньому порівняно мало використовується невербальна інформація, отримана співбесідником із ситуації розмови. Замість того, щоб вказати на предмет, в монологічному мовленні необхідно, як мінімум, згадати про нього, назвати його, а якщо слухачу предмет невідомий, то і описати його. Монологічне мовлення неперервне, формування думок тут, хоча і відбувається одночасно з процесом говоріння, відрізняється попереднім обдумуванням.

По-друге, монологічне мовлення в значній мірі довільне, менше залежить від співбесідника: той, хто говорить має намір висловити якусь інформацію і повинен підібрати для цього адекватну мовленнєву форму, побудувати висловлювання чи послідовність висловлювань. В той час як для діалогу характерні «порівняно швидкий обмін мовленням, коли кожний компонент обміну є реплікою і одна репліка в повній мірі обслуговує іншу; обмін відбувається без якого-небудь попереднього обдумування, компоненти особливо не вибирають заздалегідь, в побудові реплік нема якої-небудь умисної зв’язності, і вони надзвичайно короткі».

По-третє, монолог — це вельми організований вид мовлення. В типовому випадку адресант планує і програмує не тільки кожне окреме висловлювання, але і все своє мовлення, весь монолог як ціле. Інколи такий план монологу зберігається в думці, а інколи набуває виду мовної форми і записується у вигляді плану чи конспекту майбутнього висловлювання.

Ще однією особливістю монологу на відміну від діалогу є характер взаємодії адресата і адресанта. Під час взаємодії адресата і адресанта в процесі діалогічного спілкування виникає зворотній зв’язок, який передбачає зміну і пристосування комунікативних планів, стратегій і тактик учасників спілкування. В монолозі наявність зворотного зв’язку носить факультативний, необов’язковий характер.

Монолог за своєю вербальною формою не може бути занадто коротким, це промова, побудована як вислів власної позиції або обстоювання якихось ідей. Монологічну форму мають політична промова, виступ адвоката або прокурора, релігійна проповідь, наукова лекція, побутова розповідь тощо.

Монолог від початку несе в собі відбиток авторської особистості; у монолозі також може міститися імітація можливих питань, заперечень, реплік співбесідника чи аудиторії («Ви хочете мене запитати чому таке стало можливим? Зараз я вам скажу, чому»). Такий прийом називається прихованим діалогом.

Будучи особливим видом мовленнєвої діяльності, монологічне мовлення відрізняється специфікою виконання мовленнєвих функцій. В ньому використовуються такі компоненти мови, як лексика, способи вираження граматичних відношень, формоі словотворчі та синтаксичні засоби.

Монологічне мовлення виконує такі комунікативні функції:

1) інформативну — повідомлення інформації про предмети чи події навколишнього середовища, опис явищ, дій, стану;

2) впливову — спонукання до дії чи попередження небажаної дії, переконання щодо справедливості чи несправедливості тих чи інших поглядів, думок, дій, переконань;

3) експресивну (емоційно-виразну) — використання мовленнєвого спілкування для опису стану, в якому знаходиться той, хто говорить для зняття емоційної напруженості;

4) розважальну — виступ людини на сцені чи серед друзів для розваги слухачів (наприклад, художнє читання, розповідь у неофіційній бесіді);

5) ритуально-культову — висловлювання під час будь-якого ритуального обряду (наприклад, виступ на ювілеї).

Кожна з цих функцій має свої особливі мовні засоби вираження думки, відповідні психологічні стимули та мету висловлювання (наприклад, нейтральне в стилістичному плані повідомлення, прагнення переконати слухача або якимось іншим чином вплинути на нього).

Монологічне мовлення класифікують за:

— формою втілення (внутрішнє, зовнішнє);

— способом організації (приватне, публічне);

— сферами вжитку (дружнє, офіційне);

— жанровою належністю (художній монолог, ораторське мовлення, побутова розповідь тощо);

— функціонально-комунікативною належністю (розповідь, міркування, доповідь, переконування тощо);

— ситуативними особливостями комунікації (безпосередньо-контактне, опосередковано-контактне — радіо-, телевізійне);

— генетичними ознаками (імпровізоване, підготовлене);

— тематичним критерієм (наукове, публіцистичне, художнє тощо).

Залежно від комунікативної функції та характеру логіко-синтаксичних зв’язків між реченнями розрізняють такі основні типи монологічних висловлювань: опис, розповідь і роздум (міркування).

Монолог-опис є констатуючим типом монологічного висловлювання, в якому стверджується наявність чи відсутність будь-яких ознак в об'єкті, описується людина, природа, погода, оточуючі предмети тощо, вказується просторове розміщення предметів, перераховуються їх якості та ознаки.

Монолог-розповідь є динамічним типом монологічного висловлювання, в якому розповідається про розвиток подій, пригод, дій чи станів. Дійсність сприймається у процесі її розвитку та зміни в хронологічній (часовій) послідовності.

Різновидами монологу-розповіді є монолог-оповідь і монолог-повідомлення. Якщо в розповіді йдеться про об'єктивні факти з життя суспільства в цілому, то в оповіді — про факти з життя самого розповідача, що надає подіям, які описуються, суб'єктивно-особистісного характеру. Монолог-повідомлення є відносно коротким викладом фактів чи подій реальної дійсності у стислій, інформативній формі.

Монолог-міркування спирається на умовиводи як процес мислення, в ході якого на основі вихідної тези/судження чи декількох тез/суджень робиться висновок. Оскільки у процесі роздуму завжди вирішується якась проблема, то вона і є об'єктом роздуму. Для роздуму характерний причинно-наслідковий зв’язок між реченнями. Різновидом монологу-міркування є монолог-переконання. Його мета—переконати слухача/слухачів, сформувати у нього/ в них конкретні мотиви, погляди, спонукати його/їх до певних дій.

Функціонально-смислові типи монологічних висловлювань рідко зустрічаються в чистому вигляді. В описі, наприклад, може бути роздум, у розповіді — опис тощо.

Монологічне мовлення розуміють як зв’язне мовлення однієї особи, комунікативна мета якої - повідомлення про які-небудь факти, явища дійсності. Монолог є найскладнішою формою мовлення, яка служить для цілеспрямованої передачі інформації. До основних властивостей монологічного мовлення відносяться: односторонній і неперервний характер висловлювання, довільність, розгорнутість, логічна послідовність викладу, обумовленість змісту орієнтацією на слухача, обмежене використання невербальних засобів передачі інформації. Однією з основних особливостей цієї форми мовного спілкування є те, що її зміст, як правило, заздалегідь планується.

Реалізація зв’зного, розгорнутого висловлювання передбачає утримування в пам’яті складеної програми на вест період мовленнєвого повідомлення, залучення всіх видів контролю за мовленнєвою діяльністю з опертям як на слухове, так і на зорове сприйняття.

Послідовність і логічність, повнота і зв’язність викладу, композиційне оформлення є найважливішими якостями, які виходять з його контекстного і неперервного характеру.

мовлення монолог адресант аудиторія

Використана література

1. Баранник Д. Х. Усний монолог. — Дніпропетровськ, 1969.

2. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. — К: Видавничий центр «Академія», 2004. — 68−75.

3. Веретенко Т. Мовленнєва комунікація викладача як складова його професійної компетентності// Ucrainica III. Souиasnб Ukrajinistika. Problйmy jazyka, literatury a cultury. — 2008. — С. 755−763.

4. Горох Г. В., Капалюк В. С. Комунікативна лінгвістика, Кам’янець-Подільський, 2009. — С. 43−48.

5. Загнітко А.П., Домрачева І.Р. Основи мовленнєвої діяльності: Навчальний посібник. — Донецьк: Видавництво Донецького Національного університету, 2001. — С. 54−57.

6. Падучева Е. В. В. В. Виноградов и наука о языке художественной прозы// Известие РАН. Серия литературы і языка, 1995.

7. Чухлебова И. Особенности монологической речи (обучение иностранных военнослужащих). — Интернет журнал СахГУ «Наука, образование, общество». — 2007. — [Cited 2010, 26 January]. — Available from: http://journal.sakhgu.ru/work.php?id=80.