Бінарна опозиція концептів життя та смерть у паремійному фонді

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Таврійський національний університет імені В.І. Вернадського Факультет української філології

Кафедра українського мовознавства Курсова робота з української мови Бінарна опозиція концептів життя та смерть у паремійному фонді

студентки

Євсєєнкової Анастасії Андріївни

Зміст Вступ Розділ 1. Наукові основи дослідження понять життя/смерть у пареміях

1.1 Поняття паремії

1.2 Основні принципи класифікації паремій

1.3 Лінгвістичні основи дослідження концептів життя/смерть Розділ 2. Семантична реалізація концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ в українських пареміях

2.1 Життя та смерть у мовній культурі світу українців

2.2 Особливості розгортання простору й часу концептів ЖИТТЯ/СМЕРТЬ

2.3 Концепти ЖИТТЯ/СМЕРТЬ в українському паремійному фонді як захист від негативної інформації

2.4 Символи води, землі, вогню у пареміях — репрезентанти концептів ЖИТТЯ/СМЕРТЬ

2.5 Перетинання кордонів між життям і смертю в паремійному фонді

Розділ 3. Структурний аспект пареміологічних одиниць української мови на позначення бінарної опозиції концептів життя/смерть Висновки Список використаної літератури

Вступ Сучасний етап у розвитку лінгвістики характеризується поворотом до розгляду мовних явищ із лінгвокультурологічних позицій, а саме пізнання етносу через дослідження мови, мовленнєвої діяльності.

Семіотичним результатом концептуальної репрезентації дійсності, взаємодії колективної мовної свідомості, реального світу й мови в етнічній свідомості людини є мовна картина світу. Інтерпретувати мовну картину світу можна через дослідження концептуальної системи етносу: реконструювати мовну етнічну свідомість, виявити культурно-мовні національні стереотипи.

концепти як одиниці лінгвокультурологічної інформації відбивають світ національного світосприйняття предметів, явищ, у концентрованому вигляді виражають особливості менталітету певного етносу, виступають фундаментальними поняттями тієї чи іншої культури.

Через те, що світ змінюється, виникає проблема відносності концепту як явища культури. Діахронічно ця властивість виявляється у зміні концептуального змісту в різні історичні часи, синхронічно — у його взаємозв'язку з іншими поняттями. Концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ становлять бінарну опозицію, мають взаємне тяжіння, тому їх доцільно вивчати разом.

Паремійний фонд будь-якої мови — це потужне джерело для лінгвістичних досліджень, оскільки в ньому зафіксовано досвід народу, що передається від покоління до покоління, його традиції, звичаї, культуру, моральні й естетичні цінності, у синтезованій формі відображено всі універсальні та специфічні категорії і риси життєвої філософії етносу, національно-мовну картину світу. Мовознавці справедливо зауважують, що прислів'я є засобом освоєння емпірично пізнаваної дійсності та її оцінки, що репрезентована в образах-еталонах, які мають безпосередній стосунок до умов життя носіїв певної мови, до їхньої культури.

До паремій — культурно маркованих вербальних одиниць — належать прислів'я, приказки, примовки, загадки, замовляння, прикмети і т. ін. Звернення до такого об'єкта дозволяє дослідити взаємодію мови й культури, колективної мовної свідомості й мови в етнічній свідомості людини, розглянути особливості віддзеркалення культури в мові, (див. праці М.Ф. Алефіренко, М. В. Гамзюк, І.С. Гулідова, В. А. Маслова, В.М. Мокієнко).

Типовість образів, що формують концептуальну структуру паремійних одиниць, функціонування в їхньому складі символів, еталонів світогляду — результат колективного внутрішньо-рефлексивного досвіду етносу. Віддзеркалюючи характерні риси етнічного світогляду, образний зміст прислів'я може слугувати ключем для культурно-національної інтерпретації.

Пареміологія — малодосліджений розділ лінгвістики, який не так давно потрапив у поле зору мовознавчої науки.

Нині можемо констатувати активізацію як теоретичного, так і практичного інтересу до вивчення паремійного фонду мови. Зокрема, досить продуктивно проводяться дослідження прислів'їв у соціокультурному, лінгвокультурному й історичному аспектах (Д.О. Добровольський, О.О. Селіванова, В.М. Телія та ін.), зростає зацікавлення мовознавців зіставним аналізом паремій (З.Г. Коцюба, В.М. Мокієнко та ін.), в останнє десятиріччя з’явилася низка праць, присвячених прагмалінгвістичному аналізові тектотворчих засобів прислів'їв (В.М. Мокієнко, Т.М. Ніколаєва, О.І. Селіверстова, З. К. Тарлаков, В. Д. Ужченко та ін.). Водночас активно аналізуються ключові концепти, представлені в паремійному фонді мови (А.М. Архангельська, С. Г. Воркачов, В.І. Кононенко, О. Б. Савенкова, Л. В. Ставицька та ін.). Але, на жаль, у лінгвоукраїністиці недостатньо повно описано специфіку репрезентації концептів ЖИТТЯ/СМЕРТЬ у пареміях.

Актуальність роботи визначається загальною спрямованістю сучасних мовознавчих студій на дослідження специфічних рис у мовній системі з урахуванням впливу психологічних механізмів, що відбиває особливості етнічної свідомості, риси національного характеру, менталітет народу. Маніфестація концептів ЖИТТЯ і смерть у пареміях відбувається переважно через використання евфемізмів і метафор, що створюються та функціонують завдяки дії психологічного захисту: заперечення, переоцінки, усунення, відчуження, заміщення (З. Фрейд, Е. Фромм, К. Г. Юнг, М. Вебер, Г. Зіммель, І.Я. Березна, Р. М. Грановська, О. Т. Москаленко, В. Ф. Сержантов та ін.). Дослідження зазначених концептів у паремійному фонді української мови є важливим для розуміння національно-культурної ідентичності кожного народу.

Метою курсового дослідження є виявлення особливостей мовної реалізації концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ у паремійному фонді українського народу.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

1) висвітлити лінгвістичні основи дослідження пареміології, а саме: розглянути поняття паремії та її значення, принципи класифікації паремій;

2) виявити особливості семантичної реалізації концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ носіями української мови в пареміях;

3) описати символіку в структурі паремій;

4) проаналізувати структурні особливості досліджуваної групи паремій.

Об'єктом дослідження є корпус української мови.

Предметом роботи є способи й засоби та лінгвокультурологічні особливості вербалізації концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ у пареміях української мови.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань роботи характеристика матеріалу здійснюється на основі лінгвістичного опису з використанням прийомів класифікації й систематизації, компонентного, а також кількісного аналізу.

Матеріал дослідження — картотека загальною кількістю 155 мовних одиниць, укладена шляхом суцільної вибірки із пареміологічних збірок.

Практичне значення. Матеріал може бути використаний на уроках української мови в загальноосвітніх школах, гімназіях, ліцеях під час вивчення курсу «Фразеологія»; на уроках української літератури при вивченні особливостей мови художніх творів; при доборі матеріалів для народознавчих гуртків, у викладанні навчальних дисциплін культурологічного циклу; у вищій школі при викладанні дисциплін відповідного циклу. Практичне значення роботи посилюється тим, що опрацьований фактичний матеріал може стати основою для лінгвокультурологічого паремілогічного словника, який поєднає два компоненти — мову та культуру.

паремій життя смерть український

Розділ 1. Наукові основи дослідження понять життя/смерть у пареміях

1.1 Поняття паремії

Протягом усієї історії людства прислів'я та приказки відіграють важливу роль у духовному житті різних народів як комунікативний, ідеологічний та естетичний елемент їхньої культури. Тому науковий і практичний інтерес до них постійно зростав. Дослідженням та вивченням прислів'їв і приказок протягом кількох століть займалося багато вчених. Над цією проблемою водночас працювали й працюють фольклористи, лінгвісти, літературознавці, історики, філософи, психологи та ін. Це — дуже складний і тривалий процес. Навіть у наші часи чимало питань з цієї проблеми не з’ясовано до кінця. Причиною цього є насамперед складність і багатопроблемність самого жанру прислів'їв та приказок, які завжди перебувають у розвитку, вбирають у себе матеріал з інших жанрів фольклору, художньої літератури, публіцистики, творяться в живому народному мовленні.

У мовознавстві прислів'я та приказки отримали визначення «паремії». Проблема походження та класифікації паремій — одна з найскладніших і малодосліджених. Саме поняття «паремії» викликає багато питань. Цей термін не має серед учених остаточного визначення.

Слово «паремія» походить від грецького «прислів'я, приказка». В Енциклопедії української мови запропоновано таку дефініцію паремій: це «народні вислови, виражені реченням, а також короткими ланцюжками речень, якими передаються елементарна сценка чи найпростіший діалог» [Українська мова 2000: 424]. Цей термін використовується дуже рідко й при укладанні енциклопедій, словників, довідників для пояснення окремо не виноситься. Мабуть, це пояснюється тим, що немає єдиної думки щодо того, що саме можна віднести до терміна «паремії».

Енциклопедія української мови подає таке визначення: «до класу паремій належать: прислів'я і приказки (вони становлять основну масу — до трьох чвертей — усього паремійного фонду), примовки, загадки, прикмети, „ділові“ вислови, повір'я, „віщі“ сни, ворожби, задачі, головоломки, скоромовки, пустомовки, замовляння, небилиці, нісенітниці, одномоментні анекдоти, казкові формули тощо» [Українська мова 2000: 424].

М.М. Пазяк зазначає, що «термін „паремія“ здебільшого вживається для визначення родового поняття жанру поряд з терміном „прислів'я та приказки“, а видові поняття позначаються термінами „прислів'я“, „приказка“, „побажання“, „вітання“, „каламбур“, „велеризм“, „загадка“ та ін., хоча нерідко обидва терміни змішуються і вживаються як синоніми» [Пазяк 2004: 3].

О.В. Дуденко до класу паремій відносить тільки прислів'я, відокремлюючи від них приказки [Дуденко 2002: 3].

У «Лексиконі загального та порівняльного літературознавства» так зафіксоване значення терміна паремія: «Паремія (грец. pareimia — прислів'я) або провербіум (лат. приказка, прислів'я): 1. Читання притчі зі святого письма на вечірній службі Божій напередодні релігійних свят. Звідси — назва книги притч — пареміоніки; 2. Видове позначення фольклорних малих жанрів афористичного спрямування (прислів'я, приказки). Часом пареміями звуть також інші малі жанри фольклорної прози: загадки, заклики, зичення, прикмети, примовки, прокляття, скоромовки» [Лексикон 2014: 398].

У літературознавчому словнику-довіднику подані такі визначення приказки і прислів'я: «Приказка — стислий крилатий народний вислів, близький до прислів'я, іноді це ж укорочене прислів'я, але без властивого йому повчального значення. Коли прислів'я — здебільшого двочленне речення („В чужому оці і порошинку побачить, а в своєму сучка недобачає“), то приказка — одночленна („В своєму оці й сучка недобачає“). Але чітку межу між прислів'ями і приказками провести дуже важко. Їх здебільшого розглядають як твори одного жанру народної творчості» [Літ. словник 1997: 296−297]. «Прислів'я — короткий, часто віршований крилатий народний вислів, в якому у високохудожній формі виражено повчальний життєвий досвід і мудрість мас. Це насичене глибоким змістом художнє узагальнення, в якому об'єднано за якоюсь характерною ознакою багато різних явищ і яке сформульоване у легкій для запам’ятовування формі. Прислів'я, як правило, короткі, їх будова відзначається симетричністю, поділом на частини, що римуються між собою. Часто прислів'я будуються з використанням чи синтаксичного паралелізму, чи протиставлення. Найчастіше прислів'я використовують метафору, а також гіперболу, іронію, порівняння, епітети та інші тропи» [Літературознавчий словник 1997: 297].

У спеціальних лінгвістичних словниках терміном паремія недиференційовано позначаються сталі, відтворювані одиниці, які в структурно-семантичному відношенні прирівнюються до закінченого речення, тобто прислів'я і приказки. Отже, термін паремія не однозначний.

О.В. Кунін та Н. Н. Амосова відносять прислів'я і приказки до фразеології, визначаючи їх як самостійні речення, які мають образний чи додатковий дидактичний або оцінний зміст [Амосова 1963: 9]. Прислів'я і приказки предикативної структури подібні до фразеологічних одиниць за багатьма рисами. По-перше, їхній компонентний склад є постійним; по-друге, їхній зміст є традиційним і у більшості випадків має фігуральний (переносний) характер; по-третє, багато із них є демотивованими або мають нечітке мотивування, переважно, в силу умовності їхнього змісту; по-четверте, лексичні значення їх компонентів послаблені; по-п'яте, вони не утворюються у процесі мовлення, а відтворюються у готовому вигляді [Амосова 1963: 143]. Але за змістом та функцією прислів'я і приказки не відповідають ознакам фразеологічної одиниці. Від предикативних фразеологізмів вони відрізняються тим, що є автономними, самовичерпними і за структурою, і за змістом реченнями. Їх не можна віднести і до афективних, вигукових мовних одиниць. Їхня функція як одиниць комунікації, що виражають повчання чи оцінку факту, не витісняє, а прямо відповідає їхньому предметно-логічному змісту. А цей зміст має не цілісне лексичне значення, а традиційний реальний, образний чи додатковий зміст — висновок, узагальнення чи констатацію, виражені у формі повідомлення [Амосова 1963: 144].

Г. Г. Молчанова розглядає прислів'я як художній мікротекст/дискурс і водночас мовний знак іконічного типу. Функціонально прислів'я співвідноситься із певним фактом буття, піддає його поширеній образній інтерпретації, дає експресивну оцінку і відображає культурно-національну самобутність народу. В основі гіпотези Г. Г. Молчанової про іконічність тексту прислів'я лежить поняття, розроблене в семіотичній культурології московсько-тартуської школи про вторинну іконізацію художнього тексту, під яким розуміють «одне велике слово зі спільним єдиним значенням, тобто риторично відзначене» [Молчанова 2004: 86]. З цього погляду прислів'я можна визначити як вторинний мовний знак з елементами іконізму, що вживається для позначення типових ситуацій або відношень між предметами чи явищами семіосфери, або семіотичного простору, що, по суті, дорівнює культурі, у якій цей знак є необхідною передумовою мовної комунікації. І.О. Голубовська вважає, що прислів'я та приказки становлять головну частину афористичних суджень, які містять у лаконічній мовно-образній формі національно зумовлені ціннісно орієнтовані узагальнення об'єктивної дійсності, крізь які проглядають певні константи складу народного мислення [Голубовська 2004: 66].

На думку І.І. Чернишової, прислів'я і приказки, які являють собою «притчі-мініатюри», у систему мови не входять, оскільки вони є самостійними одиницями комунікації, хоч і зафіксованими в певному традиційному оформленні. Вони не можуть бути визнаними ні «лексичними одиницями», ні «еквівалентами» лексичних одиниць. Якщо вважати, що «лексична одиниця» — це будь-яке мовне утворення, яке відрізняється стійкістю і метафоричним або хоч би традиційним смислом (адже не всі прислів'я базуються на метафорі), то це поняття взагалі доведеться розширити до різноманітних творів таких «малих форм» фольклору, як загадки, примовки тощо [Чернышева 1969].

Українські паремії зберегли комунікативний досвід народу, створили ментальні комунікативні стереотипи, що дають уявлення про ціннісні системи українців, соціальну ієрархію, засади міжособистісного спілкування тощо. Національно-культурний стереотип «відкладається у свідомості носія певної національної лінгвокультурної спільноти у вигляді соціально маркованих одиниць, які реалізуються в спілкуванні як нормативно-локальна асоціація до стандартної у межах певної культури, ситуації спілкування» [Бацевич 2014: 166].

Відомий фольклорист М. М. Пазяк підкреслив, що «прислів'я та приказки — один з найдавніших жанрів усної народної творчості. Протягом багатьох століть вони виявляли здатність народу відбирати й осмислювати найхарактерніші, найтиповіші сторони явищ природи, праці, побуту, родинного й суспільного життя і в результаті ставали конденсатором багатовікового життєвого досвіду, взаємин людей між собою, між людиною та навколишньою дійсністю» [Пазяк 1989: 9]. Дослідник підкреслив, що «прислів'я та приказки є енциклопедією народного життя. Немає такої ділянки побуту, взаємостосунків між людьми, які б не знайшли відображення в народній мудрості … у прислів'ях народ знаходив відповідь на всі випадки буття» [Пазяк 1989: 21].

Прислів'я — стійкий вислів, що має форму самостійного судження, інтонаційно і граматично оформленого як речення, у якому зафіксовано практичний досвід народу: кілько не роби, то все одно босим поховають.

Приказка — стійкий вислів, оформлений як частина судження, що образно розкриває певне явище через його емоційно-експресивну оцінку: блідий, як смерть; смерть — неминущая дорога; проста до Христа у світі дорога; поможе, як мерлому кадило; яке життя, така й смерть; глибока вода — видима смерть.

Крилаті вислови — сталі словесні формули, які виникли внаслідок частого повторення в писемному й усному мовленні висловлювань видатних осіб, цитат із літературних творів, що набули узагальненого змісту; назв історичних та міфологічних подій, які набули переносного значення; власних назв історичних, міфологічних та літературних героїв, що набули символічного значення [Шкуратяна 2000: 73].

Від слова «паремія» утворилися терміни «пареміологія» — прислів'єзнавство, дисципліна, яка досліджує паремії, і «пареміографія» — записування, збирання паремій. Польський учений Ю. Кжижановський зазначає, що завданням пареміографів є нагромадження матеріалу, пареміологів — їх пояснення, дослідження. Проте часто обидва терміни вживаються паралельно й означають одне поняття — науку про прислів'я.

Отже, у мовознавстві й до цього часу немає остаточної думки щодо поняття паремії. Деякі мовознавці вважають прислів'я, приказки і крилаті вислови фразеологічними одиницями. Однак, не зважаючи на відсутність семантичної нерозкладності, їх можна кваліфікувати як одиниці, що перебувають на периферії фразеологічної системи і пов’язані із синтаксичним рівнем мови.

1.2 Основні принципи класифікації паремій На сьогодні ще остаточно не розв’язане питання наукової класифікації паремій.

З огляду на багатогранність фольклорного матеріалу та багато-аспектність дослідження постає нелегка проблема його впорядкування та класифікації. Традиційно у вітчизняній фольклористиці утвердилось кілька принципів класифікації паремій.

1. Алфавітний, найдавніший і бере початок від найперших збірок. Він для упорядкування матеріалу найпростіший, але його недолік в тому, що руйнується цілісність тематичних макроі мікрополів; упорядник вимушений близькі за змістом тексти розміщати у різні частини книги (Наприклад, «Щоб тебе грім побив» і «Бодай тебе Перун тріснув»). Зараз цей принцип використовується переважно у лінгвістичних дослідженнях, при створенні словників фразеологізмів.

2. Тематичний, вперше застосований М. Номисом у книзі «Українські приказки, прислів'я і таке інше. Збірники О. В. Марковича і других. СПб., 1864». Усі прислів'я групуються за темами (напр., віра, війна, братство, сімґя, страх). Переваги тематичного групування в тому, що воно дає можливість скласти уявлення, як те чи інше явище життя знайшло своє відображення у цьому фольклорному жанрі. Недоліки такого підходу пов’язані з тим, що прислів'я групуються за якоюсь одною ознакою, хоча багатозначність ряду вимагає розгляд одного і того ж прислів'я в кількох тематичних аспектах. Крім того є паремії, які тематично не вписуються в жодну з визначених груп, і укладачі вимушені подавати їх окремо у розділі «Різні». Чим більше матеріалу систематизується, тим більше паремій, які можна помістити в кілька груп, як і тих, які виходять за тематичні рамки всіх груп. Це ускладнює користування книгою і вказує на недосконалість такої класифікації.

3. Опорно-гасловий (опорно-стрижневий), за яким упорядкована праця І. Франка «Галицько-руські народні приповідки» (Львів, 1901—1910). За цією системою формуються паремійні гнізда — усі варіанти одного стрижневого слова чи висловлювання. Наприклад:

За вовка промовка, а вовк іде;… а вовк і тут;… а вовк у хату; За вовка промовка, а то лис кобилу стис; На вовка промовка, а вовк спідтишка; Про вовка промовка, а чорт пана несе; Про вовка промовка, а ведмідь назустріч; Про вовка річ, а вовк навстріч та ін.

Така система класифікації науково обґрунтована і практично зручна, одержала підтримку сучасних пареміологів.

4. Історико-тематичний, характерний для більшості видань радянського часу, де поділ на теми здійснений не за суто історичним, а суспільно-ідеологічним принципом (наприклад, про панщину, атеїстичні і т. п.).

5. Структурний, на основі якого виникли спроби міжнародних класифікацій паремій — за відповідними моделями-формулами. Наприклад:

Прямі стверджувальні з формулою А=Б: «Час — гроші», «Розум — скарб людини»;

Заперечні — А не= Б: «Одна ластівка не робить весни», «Гордість не прикрашає людини»;

Причинно-наслідкові — де є А, там і Б: «Де голка, там нитка»;

Подібності — яке А, таке й Б: «Яка хата, такий тин, який батько, такий син»; «Яка прядка, така й нитка».

Частина, А впливає на все Б: «Паршива вівця все стадо псує»;

З одного, А різні Б: «З одного дерева хрест і лопата» та ін.

Цей принцип виник у мовознавстві на основі синтаксичної побудови паремій. Окрім перелічених є й інші принципи класифікації, але вони не набули поширення.

У сучасному найповнішому тритомному виданні «Прислівґя та приказки», упорядкованому М. Пазяком, поєднуються опорно-стрижневий та тематичний принципи.

Отже, питання класифікації паремій і досі перебуває у стадії з’ясування.

1.3 Лінгвістичні основи дослідження концептів ЖИТТЯ/СМЕРТЬ Сам термін «концепт» з’явився у науковій літературі лише в середині XX століття. Існує безліч різноманітних трактувань терміна «концепт», що призводить до суперечок серед дослідників. У сучасній лінгвістиці можна виділити три основні напрями, або підходу, до розуміння концепту: лінгвістичне, когнітивне, культурологічне.

Лінгвістичний підхід представлений точкою зору В.М. Телії. Вона вважає, що концепт — це «все те, що ми знаємо про об'єкт в усій екстенсіі цього знання». Він являє собою семантичну категорію найбільш високого ступеня абстракції, що включає в себе окремі значення конкретизації загальної семантики. [Телія 1997: 97]

Прихильники когнітивного підходу до розуміння сутності концепту відносять його до явищ ментального характеру. Автори «Короткого словника когнітивних термінів» розглядають концепти як ідеальні абстрактні одиниці, смисли, якими оперує людина у процесах мислення, і яка відображає зміст досвіду і знання, зміст результатів всієї діяльності людини і процесів пізнання їм навколишнього світу у вигляді певних одиниць, «квантів знання». [КСКТ 1996: 90]

Представники третього підходу при розгляді концепту велику увагу приділяють культурологічному аспекту. Концепт трактується ними як основний осередок культури в ментальному світі людини. Ю. С. Степанов вважає концептом мікромодель культури, він породжує її і породжується нею. [Степанов 1997: 40]

Маслова В.А. перераховує наступні інваріантні ознаки концепту:

— це мінімальна одиниця людського досвіду в його ідеальному уявленні, вербалізуються за допомогою слова і має польову структуру;

— це основні одиниці обробки, зберігання та передачі знань;

— концепт має рухливі межі і конкретні функції;

— концепт соціальний, його асоціативне поле обумовлює його прагматику;

— це основний осередок культури. [Маслова 2004: 46−47]

Речі, які людина конструює з власних відчуттів, розташовані у просторі. Усе, що ми уявляємо, десь розміщено. Усе сприймається нами на певній відстані та певним чином орієнтованим. Тому простір є апріорною формою, якій підкоряється наш розум. Іншою апріорною формою є час. Усі наші сприйняття та дії пов’язані відношенням «до — після». Простір і час утворюють рамку для уявлення.

Абстрактні концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ також пов’язані з простором і часом. Часом вимірюється життя, у просторі воно протікає. Час і простір є основною формою існування матерії. Реальність не існує поза часом і поза простором. Простір виражає порядок розташування одночасно співіснуючих об'єктів. Час є вираженням послідовності існування явищ, що змінюють одне одного [СЗФ 1991: 69].

До складників концептуальної картини світу на вербальному рівні, безумовно, належать стереотипи, які визначають поняття «життя» і «смерть». О. Близнюк визначає важливий аспект дослідження вербальних маніфестацій уявлень про життя і смерть: «Смерть неминуча й універсальна, вона однаково чекає багатія й бідняка, короля й раба, людину й тварину, як кажуть, — перед смертю всі рівні. … Ставлення людини до смерті й життя певним чином відбиває специфіку її національного способу мислення» [Близнюк2014:42]. А отже, дослідження номінацій життя і смерті допомагає виокремити ті специфічно східнослов'янські, у тому числі й українські риси, що притаманні концептуальній картини світу народу.

ЖИТТЯ і СМЕРТЬ є неподільним об'єктом для розгляду в мистецтві, філософських студіях, науці, релігіях, а отже, є й культурним феноменом мови, здатним корелювати в межах тематичного поля. Тобто Життя і Смерть маніфестовані як поняття мовні, а також культурні й ментальні. Буття й функціонування їх представлене у двох площинах: культурному наївному мисленні та мовній реалізації цього мислення. Стереотипи з інваріантними семами «життя/смерть» належать до базових у системі світоглядних феноменів мовної картини світу кожного етносу. Вони — результат багаторівневої релігійно-міфологічної еволюції традиційної культури, яка безпосередньо впливає на закономірності процесів пареміотворення в мові, у тому числі й на формування парадигм у складі пареміологічного поля «життя/смерть».

Екзистенційна та міфологічна неподільність життя й смерті ґрунтується на діалектичній подвійності понять «життя» і «смерть», саме це є чинником появи міфологічно-культурних та соціально-релігійних тлумачень цих природних явищ. Взаємовплив таких базових структурних понять значно розширює систему складових елементів у моделюванні мовної картини світу. Саме тому життя як одне з базових понять у народному світогляді має розвинену значеннєву й образну структуру. Широке коло міфологем і стереотипів, еталонів і символів, використаних на позначення самого поняття життя, пов’язане насамперед з його міфологізацією. Тоді як смерть — матеріально-культурний феномен — є завершальним етапом земного життя й саме на межі між станом життя і смерть (не-життя) народжуються кореляції: усвідомлення особистістю свого буття будує взаємозв'язок між цими поняттями на всіх рівнях людської діяльності й мислення.

У Тлумачному словнику української мови виділені ті значення лексеми «життя», що становлять предмет нашого дослідження, тобто формують ідею існування як переходу від одного стану людини до іншого: «1.Стан живого організму в стадії розвитку, зростання; 2. Період існування кого-небудь, вік; 3. Спосіб існування кого-небудь» [ТСУМ 1971: 535].

По-перше, спираючись на лексико-семантичне значення безпосередньо лексеми «життя», передбачаємо з’ясувати межову територію, на якій можлива кореляція між стереотипними уявленнями про життя і смерть. По-друге, відібрати з низки лексико-семантичних значень цього слова такі, що формують екзистенційні, біологічні, соціальні та сакральні стереотипи життя в межах фразеосемантичного поля «життя/смерть».

У дослідженні стереотипізацію поняття «життя» розглянуто як граничну межу, де можливо здійснити перехід: від небуття до народження (хрестини, родини), від народження до зрілості (ініціація), від зрілості до смерті (поховання). Наприклад, символ дороги, кордону в українській міфології, з одного боку, може моделювати стереотипи життя через уявлення про народження, з другого, — виражати перехід до світу предків.

Опис й аналіз стереотипів, сформованих образами, символами та міфологемами української пареміології, можна здійснити через виділення певних тематичних класів щодо поняття «життя»:

1. Соціально-побутовий клас. Людина представлена в системі соціально-побутових реалій, що відбиваються на якості її життя в цілому. Це семіотичні опозиції здоровий — хворий, багатий — бідний, щасливий — нещасливий.

2. Темпоральний клас. Життя людини розглядається з позицій вікових та фізіологічних змін у часі через низку космогонічних симолів, рослинні й тваринні образи, а також семіотичні опозиції дитинство — старість, молодість — зрілість, новонароджений — старий, свій — чужий і т. п. визначають цей бік формування стереотипних уявлень.

3. Екзистенційний клас. Структура його формується через семіотичні опозиції добрий — поганий, життя — не-життя, щасливий — нещасливий, а також міфологемою Життя, антропоморфними істотами (Долею, Бідою, Лихом, Щастям), образами дороги, зірок, сонця тощо.

Онтологічна природа стереотипних уявлень про смерть зумовлена закритістю для об'єктивного пізнання сутності цього біологічного та психологічного явища. Т. Гамкрелідзе та В. Топоров зазначають: «Смерть» розглядається як «визначене раніш нещастя», що спіткало людину. Саме «Смерть» у такому розумінні - це і є «доля, або рок», про що можна зробити висновки завдяки семантиці загальноіндоєвропейських слів для «смерті», які віддзеркалені в окремих історичних індоєвропейських діалектах" [Гамкрелидзе 1984: 822].

Відсутність можливого пізнання не через власний досвід, а шляхом отримання об'єктивної інформації про те, що буде після смерті, веде до створення складної моделі базового для кожної людської мови концепту Смерть. Т. Топорова зазначає: «Невичерпний інтерес дослідників до теми смерті викликаний її неосяжністю, глибиною та універсальністю, бо саме вивчення природи смерті, втіленої у внутрішній формі ключових її визначень, дає відповідь на кардинальне питання про кінець, а відповідно, і про початок, і про витоки усього сущого» [ТСУМ 1971: 340].

Дійсно, одним із базових світоглядних концептів у кожній культурі є Смерть. На мовному рівні низка стереотипних уявлень про Смерть детермінує уявлення мовців про провідні, базові семіотичні світоглядні константи, впливає на формування лексичного та семантичного наповнення структурної організації мови.

У зв’язку з цим Ю. Апресян [Апресин 2002] підкреслював, що наївне пізнання світу пояснює причини й умови потойбічного життя набагато різноманітніше, повніше й глибше, ніж це робить наукове пізнання. Тобто структурна організація стереотипів на позначення смерті, зафіксована мовними одиницями (де архаїчні мотиви переплетені з міфологічними уявленнями, які, у свою чергу, зазнали модифікації християнством), є результатом багаторічної еволюції культурно-мовної картини світу у свідомості пересічного мовця. З цього приводу Т. Топорова пише: «Підбиваючи підсумки вивчення семантичних мотивувань смерті в давньогерманських мовах, неможливо не зачепити питання про співвідношення даних мови та міфології. Взаємодія мови й міфу в обраній сфері виявляється, з одного боку, у тому, що мовні дані відтворюють міфологічні мотиви або окремі міфологеми, і, з другого, у тому, що міф апелює до змістів, утілених у певних лексемах» [Топорова 2002: 376].

Культурно-мовна природа стереотипів на позначення поняття «смерть» виявляється в повсякденній мовній практиці, формує ментальну специфіку й конотації лінгвокультурної спільноти, і, навпаки, культурна й мовна свідомість носіїв мови керує формуванням та комунікативними умовами існування цього специфічного мовно-культурного феномену.

У Тлумачному словнику української мови в 11-ти томах слово «смерть» має такі значення: «1. Припинення життєдіяльності організму і загибель його, припинення біологічного обміну речовин в організмі або його частині; 2. Припинення існування людини, тварини, протилежне життя; кончина, скін» [ТСУМ 1971: 400−401].

Значеннєві й типологічні розбіжності між структурним та образним лексико-семантичним наповненням стереотипних моделей, що відбивають уявлення про життя і смерть, можна пояснити різницею філософської значущості й сутності таких понять, їхнім міфологічним та магічним навантаженням. Це насамперед пов’язане не тільки з діалектикою одночасної абстрагованості й реальності таких стереотипів, їх кореляціями на певних мовних і знакових рівнях, але й із тим, що життя можна позбавитись і воно, у принципі, можливе для пізнання; смерть — це фатальна неминучість із повною відсутністю об'єктивної інформації про потойбічне існування. Таким чином, смерть є багатим джерелом для створення міфів, магії, обрядово-релігійних дій та філософій, а отже, і для творення стереотипів, які згодом складають пареміологію української мови.

Українська пареміологія використовує широкий спектр міфологічних, релігійних мотивів, що формують культурно-мовні стереотипи на позначення причин смерті через образи антропоморфної або зооморфної істоти. Ця структура завдяки своїй генетичній давності, що поєднана з філософським розумінням фатальної неминучості смерті, є складним та неоднорідним утворенням. Таким чином, міфологема Смерть в українській пареміології складається з багатьох різнорідних та різнорівневих складників.

Отже, багатогранність та глибинність розуміння понять «життя» і «смерть» в національній мовно-культурній традиції українців свідчать про естетичну домінантність та глибоку філософську обумовленість традиційних уявлень українців про життя і смерть.

Розділ 2. Семантична реалізація концептів ЖИТТЯ І СМЕРТЬ в українських пареміях

2.1 Життя та смерть у мовній картині світу українців Спостереження за узусом одиниць зі значенням життя, смерть, що їх виявлено в паремійних контекстах, на нашу думку, здатні узагальнити певні особливості відбиття наївних есхатологічних характеристик в українській та італійській мовній свідомості, лінгвальну релевантність наївних уявлень, що ґрунтуються на архетипних образах. Вважаємо доцільним поєднати конкретний лінгвістичний аналіз одиниць обраної семантики з залученням певних загальних питань, що пов’язані з розумінням життя й смерті.

Тема смерті є однією з основних тем філософії, феномен, що являє собою контраст зі станом життя. З концептами ЖИТТЯ, СМЕРТЬ пов’язані такі категорії, як час, обмеженість, дієвість, тілесність [Философский словарь 1975: 279]. Ці категорії складають концептосферу ЖИТТЯ. Для Ф. Ніцше, засновника «філософії життя», смерть є більш значущим моментом, ніж життя [Ницше 1990]. Сенс буття, існування, життя людина розуміє лише в усвідомленні своєї тлінності, «перед обличчям смерті», підкреслює Гайдеггер. Слід зазначити, що сприйняття смерті в різні часи, різними культурами відрізняється. Проте, існує постійна ознака, що притаманна історії цивілізації: психологічне витіснення смерті.

У протиставленні життя/смерть життя виступає немаркованим компонентом. Саме тому в мовній свідомості характеристики смерті як опозиції життю мають більш детальні й варіативні характеристики [Грабарова 2005: 271]. Це свідчить, що сприйняття світу й себе в цьому світі визначається ставленням людини до смерті.

Сприйняття смерті має чуттєво-інтуїтивну ірраціональну природу. Ніхто не може розповісти про смерть, виходячи зі свого власного досвіду. Ментальною обробкою концепту є встановлення перцептивної межі між спостерігачем та учасником події.

В українській паремії увагу акцентовано на візуальному аспекті цього явища: Легше яму копати, як у неї лягати [УНППД 1963:221]; Танцюй, Мар’яно, поки не викопалась яма [СБУВ 1998: 469]. Обидва контексти поєднані, по-перше, наявністю опозиції живі ~ мертві, по-друге, обробкою дійсності за допомогою перцептивних каналів. Як видно з наведених прикладів, концепт СМЕРТЬ відрізняється способами актуалізації: українська мовна свідомість надає перевагу евфемістичним замінам (копати яму, лягати в яму). Це вмотивовано сакральністю згаданого моменту в українському світогляді: живі виконують ритуальне дійство, ховаючи померлого.

Зазначення можливих майбутніх подій шляхом випереджального віддзеркалення містить евфемістичний вираз Уже я поправлюсь, мабуть, попові в калитку [УНПП 1955: 150]. Вислів попові в калитку розгортає можливий сценарій: учасник ситуації помирає від тяжкої хвороби, священик відправить необхідні релігійні обряди, за що отримає певні гроші, які потраплять до калитки (торбини для грошей, гаманця).

Вираз містить удаване логічне заперечення: поправлятися (зміцнити здоров’я, видужувати) суперечить подальшому уточненню (куди?) попові в калитку. Індивідуальний досвід мовця отримує модальність впевненості: `я принесу прибуток священику, тобто помру'. Ситуативний контекст пояснює, мотивує необхідність заміщення поняття. Пряма номінація є неприпустимою в ситуації хвороби, що згадується.

Отже, у психологічному світі очікуване майбутнє може впливати на минуле, його сприйняття, оцінку, розуміння. Такий вплив здійснюється шляхом деформації системи мотивів і настанов, тобто картини світу.

Будь-який стан особистості зорієнтовано у напрямку до майбутніх можливостей. Отже, зрозуміло, що межа між минулим і майбутнім є рухомою: Сталося — минулося [ЗВ 1983 212]; Минулося — забулося [СБУВ 1998: 451]; Все на світі до пори, до часу; Все стоїть до пори, чекає до часу; Всі оглядаються на час, тільки час ні на кого не чекає [СБУВ 1998: 435]. Минуле не підлягає змінам, майбутнє, навпаки, має варіанти реалізації: Згадала стара, як молодою була [УНППД 1963:206]; Згадала баба, як дівкою була [УНПП 1955: 296].

Концентрування на минулому або на майбутньому провокує відхід від теперішнього.

2.2 Особливості розгортання простору й часу концептів життя і смерті

Розглянемо шляхи й засоби, що уможливлюють вербальну реалізацію абстрактних концептів. Лексичні одиниці, що становлять семантичне поле архілексем жити, помирати, є віддзеркаленням взаємозв'язку людини з часом і простором. Важливо враховувати, що при концептуалізації абстрактних понять і сутностей немає чіткості в мовній репрезентації. Цей факт пояснює використання просторових і часових моделей при вербалізації абстрактного концепту.

1. Просторова характеристика концептів ЖИТТЯ/СМЕРТЬ.

Так, суб'єктивність вербалізації концепту СМЕРТІ українцями передається шляхом вибору природної точки відліку, напр., за спиною, за плечима; за горами; перед очима. Лінія має стійку орієнтацію на перспективу. Певна людина в певну мить сприймає цю перспективу крізь власне тіло.

Показово, що життя-час розгортається у візуальній площині: те, що перед очима — майбутнє; позаду, поза очима — минуле. Отже, у наївному світогляді положення в просторі має прямий зв’язок зі змінами в часі. В українській мовній свідомості домінує горизонтальна модель абстрактних уявлень про смерть: Не шукай другому смерті, як твоя за спиною ходить [УНППД 1963:220; ЗВ 1983 198]; Вечеря на столі, а смерть за плечима [ЗВ 1983: 211; УНППД 1963:219]; Гадка за горами, а смерть за плечами [УНПП 1955: 151]. Соматичні маркери за спиною, за плечима пов’язані з фактором тілесності й акцентують такі ознаки концепту СМЕРТЬ як 1) невидимість; 2) близькість місцезнаходження.

Функціонування соматичних маркерів пов’язується в український мовній свідомості не лише з простором, але й картує ідею часу: Думка за горами, а смерть за плечами; Смерть за плечима, а голод перед очима [ЗВ 1983: 211]; Смерть старому перед очима, а молодому за плечима [УНППД 1963:220]. Соматичний маркер за плечима описує фрагмент ситуації майбутнього, його ще не можна побачити, але цей фрагмент знаходиться у психологічному просторі мовця. Значно ближче, в ЕГО просторі, є інший маркер — перед очима. У свою чергу, синтагма за горами додатково вказує на дихотомію тіло ~ думка (душа). Думка, позбавлена плоті, може йти попереду тіла, здатна перетинати кордони (бути за горами). Очевидним є наголошення на емоційному стані - небажання знати власне реальне майбутнє (смерть за плечами).

Внутрішній психологічний простір життя-смерть є організованим і репрезентованим також у вертикальному розгортанні: Вже мені в долину йде, а тобі вгору [УНПП 1955: 147]. Базова просторова опозиція верх ~ низ кодує ідею життя й смерті, з верхом співвідноситься життя, з низом — смерть. Пояснити таку універсальну структуру ментального простору можна, виходячи з обрядової поховальної реальності. У перцептивний простір мовця включеною є інша особа. Підмурком цього включення стає спільна для обох когнітивна обробка і репрезентація досвіду у вигляді метафори ЖИТТЯ — ЦЕ ШЛЯХ.

2. Часова характеристика концептів ЖИТТЯ/СМЕРТЬ.

Аналізуючи узус показників моделі часу, спостерігаємо неоднорідність зображення часу при його проекції на життєпис. Семантика лінії трансформується на ментальному рівні в життєвий шлях, що також складається з фрагментів (дитинство, юність, зрілість, старість). Проте, маркованими є маргінальні позначення, що співвідносяться зі флангами шкали: Молодість не бачить так далеко, щоби оминула старість [УНППД 1963:207]. Лексеми молодість і старість можна назвати віковими класифікаторами. Як бачимо, середній член шкали не представлений. Це можна пояснити, по-перше, інтерпретуванням зазначених позначень як початку й кінця, значущими в наївній картині світу, по-друге, молодість і старість є фіксованими показниками відбиття часу, втіленням плину часу на вікових змінах людини з часом: Як була я молода, то була і врода, а тепер на виду — то й в дзеркалі не найду [УНППД 1963:208]. Характерною ознакою психологічного зору мовця є незбіг цього погляду з теперішнім часом: той, хто починає життя, дивиться на те, чого ще немає, наприкінці життєвого шляху — озирається на те, що вже було.

Відзначимо, що лексеми часових параметрів позначають життя з близької відстані внутрішнім зором. Лексема вік позначає життя цілісно, ретроспективно, ззовні. Це є оглядом минулих подій, підсумком: Вік прожити — не дощову годину перестояти; Живі надвоє: і до віку і до вечора; На віку, як на довгій ниві; Вижив свій вік, а ще жити хоче [ЗУПП 2004: 107]. У цих виразах активується ідея цілісності життя як сукупності всього пережитого, зосередження не на частині, а на цілому.

Час як абстракція іноді унаочнюється в мові через іншу абстракцію — простір. За аналогією до простору, час життя вимірюється кроками, поділяється на частини, як ділянка землі: Від життя до смерті лише один крок [УНППД 1963:219]; Йому лиш три чверті до смерті [УНППД 1963:220]. Відомо, що в мовній картині світу час — умістище подій, ними вимірюється життя.

Суттєвою ознакою життя з часової точки зору є його швидкоплинність, миттєвість переходу до смерті. Смерть виштовхує людину з безперервності часу. Українська мовна свідомість класифікує життя як простір, простягнений у часі, а смерть — як мить: Жив довго, а помер скоро; Жив, жив та раптом помер; Година за годиною — та й так вік зійде [УНППД 1963:204, 206]. При цьому людина може пройти цей простір із різною швидкістю: Жив помалу, а помер нараз [УНППД 1963:206]. Економне витрачання життєвого ресурсу не рятує від стрімкості смерті.

Одним із засобів вираження сприйняття часу є просторова перспектива: візуально об'єкти, що знаходяться поблизу, здаються більшими за розмірами, ніж ті, що ми бачимо на відстані. Лексема день позбавлена такої перспективи на відміну від лексеми вік: День довгий, а вік короткий [УНППД 1963:204]; День за день, ніч за ніч — і к смерті ближче [УНПП 1955: 156]. Певна семантична інформація лексеми день виступає як маніфестант одночасності, теперішності, близькості. Абсолютна оцінка часової перспективи дана через характеристику абсолютних просторових відношень із семантикою далеко — близько.

Мовний матеріал свідчить, що ментальний простір часу характеризується суб'єктивністю, перцептивною відносністю, превалюванням психологічного чинника. З віком час сприймається людиною неоднаково: у похилому віці час, за наївними уявленнями, розтягується: Для старого більша година, як для молодого ціла днина; Три дні до смерті, та ніяк не доживеш [УНППД 1963:208, 211]. Юність більш орієнтована в майбутнє, ніж старість, часові перспективи в картині світу молодої людини є більш значущими, акцентованими. Орієнтація на минуле, теперішнє, майбутнє залежить від особливостей цілеспрямованості. При зменшенні життєвого ресурсу посилюється орієнтація на минуле [Близнюк 2014: 114].

Особисті цінності, за своєю природою, є соціальними утвореннями. Залучаючи кожного до людського роду, цінності дозволяють долати тимчасовість буття, існування окремої людини. Якість життя, те, чим воно наповнене, також впливає на те, як його сприймають у часі: Життя закоротке для щастя, а задовге для терпіння; Життя закоротке для розкоші, а задовге на горе; Життя коротке, а горе довговічне [УНППД 1963:205].

Те, що є позитивним, має тенденцію до непостійності, короткочасності. Приклади переконують, що в наївній психології українського етносу негативні емоції (терпіння, горе) домінують у часі над позитивними (у часовій площині). Життя може вимірюватися не лише прожитими роками, а семантично складнішими лексичними одиницями, що означають внутрішній стан людини.

Нами виявлено, що концепт СМЕРТЬ тлумачиться як об'єкт, що не рухається: День за день, ніч за ніч — і к смерті ближче; День за днем та все ближче до смерті [УННП, c. 153].

Існує поняття норми щодо віку. При цьому українська наївна психологія має гендерну диференціацію: Як по шістдесят літ віку, то вже й по мужик; Як сорок літ стане — жінка в’яне [УНППД 1963:205]. Серед паремій можна знайти ті, що містять конкретні поради, як продовжити життя, збільшити норму: Де просто, там живуть років зо сто [ЗУПП 2004: 107]; Живи просто, проживеш років зо сто, а будеш лукавить, так чорт тебе задавить [УНППД 1963:205].

За наївними архаїчними уявленнями людина має прожити вік, частину, долю, що їй призначена: Ніхто чужої ями не залежить [УНППД 1963:221]. Той, хто перевищує норму або зменшує її, порушує встановлений лад: Він уже чужий вік живе [УНППД 1963:204]; Хто не доживе, той долежати мусить [УНППД 1963:205]. Якщо життєва сила не вичерпана, щось має відновити лад. Проте, люди мають неоднакову долю, вік, боротися з долею марно: Кому короткий вік, тому не поможе й лік [УНППД 1963:204].

Аксіологічне маркування характеру смерті зафіксоване в українському мовному матеріалі в дихотомії архаїчного характеру своя смерть ~ не своя смерть. Розуміння контексту Він своєю смертю не вмре [УНППД 1963:217] викликає необхідні знання семантичних зв’язків лексеми своя з лексемою смерть. Смерть визначається як об'єкт, що належить людині, через наявність у семантичній структурі слова релятивної семантики — своя з чіткою позитивною конотацією. Того, хто помер своєю смертю, шанували як предків, решту — уникали, вважали за нечисті істоти.

Отже, українська мовна культура зберігає міцний зв’язок із язичницькими віруваннями. Християнська філософія, обрядовість протистоять язичницькому світу слов’ян, що відображено в українських пареміях.

2.3 Концепти ЖІТТИ/СМЕРТЬ в українському паремійному фонді як захист від негативної інформації

На етапах проходження негативної інформації від систем сприйняття до реагування працюють такі типи психологічного захисту, що мають вихід у мові: заперечення, переоцінка, витіснення, відчуження, заміщення [Близнюк 2014: 64]. За нашими спостереженнями, у мовній картині світу відбито ці типи психологічного захисту.

Факт неминучості кінця переоцінює страх перед смертю, блокуючи негативну інформацію. На цьому етапі захисту відбувається трансформація страху на впевненість, що те, що відбувається в світі, навіть смерть, має свій сенс: Як не мудруй, а вмерти треба; Смерті не відперти: як народився, а треба умерти [УНППД 1963:217]; Що не родиться, не вмирає; Скільки не живи, а помирати треба; Хоч круть, хоч верть, а все найдеш у черепочку смерть; Або верть-круть, або круть-верть, а неминуча смерть [УНППД 1963:218, 219; УНПП 1955: 314].

Велика кількість паремій присвячена неможливості відвернути смерть, боротися з нею як із хворобою. Таке пояснення продиктовано дією здорового глузду, практичною мудрістю: Нема в світі ліку для довгого віку; Як умреш, небоже, то ніякий лік не поможе [УНППД 1963:215, 218]; Є зілля на всяку слабкість, лише на смерть нема [УНППД 1963:219]; Від старості і смерті нема ліків на світі [УННП, с. 236).

Смерть сприймають як єдиний шлях повернення до стану існування в небутті, до-бутті. Помирання в наївній картині світу означає переміщення в просторі. Інакше кажучи, небуття — це буття в іншому, протиставленому нашому, просторі.

Іншим механізмом, за допомогою якого трактується смерть і все, що з нею пов’язано, є витіснення. У цьому випадку операція, що здійснюється, є мовною стерилізацією, усуненням експліцитних, занадто евокативних термінів або дією апотропеїчного механізму (за яким відбувається звільнення від негативу шляхом спрямування його в інше місце). У системі цінностей провадиться корекція, вносяться зміни в картину світу без зміни реальної ситуації: Молодість і мудрість не сідають на однім стільці [УНППД 1963:207].

Відчуження ізолює у свідомості чинники, що травмують. Для нього характерна втрата емоційного зв’язку між подіями й власними переживаннями з цього приводу з усвідомленням реальності подій. Розглянемо такий компонент, як «жартівливе» ставлення до смерті, що часто виконує роль відчуження: Коли б не помер, то довго б жив; Не буду мати часу і вмерти [УНППД 1963:218]; Все одно: умри ти сьогодні, а я завтра; Хто умер тепер, то не вмре в четвер [УНППД 1963:217].

За принципом відчуження реалізується схема `дожити до смерті': До смерті доживемо усі; Аби до смерті не вмерти[УНППД 1963:219]. Семантично розділеними є поняття «вмирати» і «смерть». Ментальний погляд із відстані імпліцитно використовує час для опису зменшення емоційної напруги: Коли б був помер торік, то був би вже рік [УНППД 1963:218]. Позалінгвальна інформація свідчить про встановлений термін жалоби — рік.

Оскільки однозначного визначення життя і смерті в наївній картині світу не існує, заперечення підкреслює конфліктність ситуації, відсутність певних зв’язків між компонентами описуваної ситуації, неможливість її реального існування: Старий, а вмирати не хоче; Старий лягає з Богом, а встає з людьми [ЗВ 1983: 212]; Старість — не радість, а вмирать не хочеться [УНПП 1955: 149].

Інтерпретація висловлень, що містять заперечення, має враховувати імпліцитно представлене суб'єктивне ставлення до факту, що встановлюється при можливій трансформації. Ця частина в тексті підкреслюється: я вважаю, що (кажуть) Життя прожити — не поле перейти (або: я не вважаю, що Життя прожити — поле перейти); я вважаю, що (кажуть) Вік звікувати — не в гостях побувати (або: я не вважаю, що вік звікувати — в гостях побувати); я вважаю, що (кажуть) вік провікувати — не пальцем перекивати (або: я не вважаю, що вік провікувати — пальцем перекивати); я вважаю, що (кажуть) вік прожити — не дощову годину перестояти (або: я не вважаю, що вік прожити — дощову годину перестояти); я вважаю, що (кажуть) вік прожить — не цигарку спалить; (або: я не вважаю, що вік прожить — цигарку спалить); я вважаю, що (кажуть) смерть на лестощі не зважає (або: я не вважаю, що смерть на лестощі зважає); я вважаю, що (кажуть) смерть — не весілля (або: я не вважаю, що смерть — весілля); я вважаю, що (кажуть) смерть не перебирає, всіх забирає (або: я не вважаю, що смерть перебирає, вона всіх забирає); я вважаю, що (кажуть) смерть не питає, кого хоче, забирає (або: я не вважаю, що смерть питає, вона кого хоче, забирає); я вважаю, що (кажуть) смерть не повість, де чоловіка з'їсть (або: я не вважаю, що смерть повість, де чоловіка з'їсть); я вважаю, що (кажуть) мені два віка не жити (або: я не вважаю, що мені два віка жити); я вважаю, що (кажуть) вік один, другого не буде (або: я не вважаю, що вік не один, другий буде) [УНППД 1963:204]; я вважаю, що (кажуть) рік — не вік (або: я не вважаю, що рік — вік); я вважаю, що (кажуть) хто живому не дав, той хай і мертвому не дає; я вважаю, що (кажуть) життя прожити — не лапті сплести (або: я не вважаю, що життя прожити — лапті сплести); я вважаю, що (кажуть) життя прожити — не люльку викурити (або: я не вважаю, що життя прожити — люльку викурити) [УНППД 1963:204].

Смерть у персоніфікованому вигляді є жорстокою істотою, яка має свої плани щодо нас і не зважає на почуття людини: Смерть як іде, то не питає, чи боїшся ти її, чи ні [УНПП 1955: 150]; Смерть витягне хоч кого [УНППД 1963:219]; Лікар підіймає, а смерть не пускає [УНППД 1963:215]. Вона приходить без попередження: Смерть звістки не посилає [УНППД 1963:220].

Про її непохитність, віроломство свідчать ще й такі приклади: Від смерті ані відкупитися, ані відмолитися; Від смерті в печі не замажешся [УНППД 1963:219]; Жалістю не допомогти, коли смерть прийшла [УНППД 1963:219]; Ніхто не знає, де його смерть чекає; Смерть не повість, де чоловіка з'їсть [УНПП 1955: 143]. Страх аксіологізується можливим болем, стражданням, що передує смерті, потенційно тривалим негативом: Не смерть страшна, а недуга [УНППД 1963:220].

Людина сприймає абстрактну ідею часу, ототожнюючи його з реальністю. Модель часу втілюється в мові в об'єктивну реальність: час — це низка поколінь людей, людина — це ланка: Жили люди до нас, будуть жити й після нас [УНППД 1963:206]; Умер Іван, — умирать і нам [ЗУПП 2004: 109].

Заспокійливий, примиренський характер надають філософські міркування, особливо притаманні українській етнічній свідомості: Мруть люди, і нам те буде [УНППД 1963:218; ЗУПП 2004: 109]; Крути не верти, а вмирати треба; Хто на світ родився, тому смерті не минути; Скільки не жив, а вмирати треба; Нехай мруть та нам дорогу труть, а ми сухарів насушим та й за ними рушим [УНППД 1963:218]. Протилежне сприйняття бачимо в такому прикладі: Смерть боїться того, хто з нею бореться [УНПП 1955: 150].

Позитивні конотації смерті, помирання містять такі паремії: Дай, боже, умерти, а не просити смерті; Дай, боже, умерти, та не під чужим плотом [УНППД 1963:218]; Смерті не треба шукати, сама прийде; Не шукай смерті, вона тебе сама знайде; Просимо смерті, а не хочемо вмерти [УНППД 1963:219]. Типова ситуація просити смерті, шукати смерті відштовхується від іншої ситуації, коли життя гірше за смерть.

Норми християнського спрямування вказують на залежність смерті від життя людини, тобто смерть є логічним завершенням земного життя: Яке життя, така й смерть [УНППД 1963:220]. Якісна оцінка детермінує: хороше життя — хороша смерть, погане життя — погана смерть.

2.4 Символи води, землі, вогню у пареміях — репрезентанти концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ В антонімічній парі життя ~ смерть (за віруванням давніх слов’ян) обидва члени семантично пов’язані з водою. Нескінченний рух, плин води зверху вниз є додатковою ознакою життя. Час — життя вимірюється водою, що тече: Літа пливуть, як вода; Біжить мій вік, як вода по камінню; Пройшли роки, як гірська вода; Літа наші все минають, як дощова хмара [УНППД 1963:204].

Вода у фольклорному контексті виконує дві важливі функції: катарктичну (очищувальну) й животворну. Життя семантично представлене в архетипі води: Прожите, як пролите, — не повернеш; Що прожите, майже пролите (життя — це рідина); Так жить, як набіжить: не так, як хочеться, а так, як можеться [УНППД 1963:206].

Метафора ЖИТТЯ — ВОДА перетинається з іншою — ЖИТТЯ — ЗМІНА. У давнину море завжди викликало страх, жах, що було пов’язане з властивостями самого моря, яке несло небезпеку, смерть: Смерть не горе, а велике страшне море, Солдат умре в полі, а матрос у морі; Їздить морем — воювати з горем; Хто на морі не бував, той лиха не бачив [ЗУПП, c. 187]; Рибальська смерть — вода [ЗУПП, c. 47]; Водою пливши — удовою живши; У вдови — плакана доля [ЗУПП, c. 77].

Виключна культова, ритуальна значущість вогню не могла не відбитися в паремійному фонді. Так, за принципом аналогії людину порівнюють зі свічкою: Догоріла свічка до полички [УНППД 1963:221].

Порівняння ЖИТТЯ — СВІТОЧ реконструюється з виразу: Голова без ума, що лiхтар без свічки [ЗУПП 2004: 109]; Жиє, як без лою каганець [УНППД 1963:206]. Мотивовані асоціації, які пов’язують людину й світильник, каганець. Однак, порожній він не виконує своєї функції. В контексті марковано ідею наповненості як позитивної якості, порожності як негативу. Наповненість несе семантичну ознаку потенційності в плані виконування функцій.

Архетип ЗЕМЛІ є універсальним репрезентантом смерті: Добра була голова, та слава Богу, що земля її прибрала [ЗУПП 2004: 89]; Журба та горе з ніг звалять, а біда землею привалить; Родила мама, що не приймає й яма [УНПП 1955: 169]. Земля заспокоює людину, повертає її до коріння.

Отже, вода є семіотично наповненим природним елементом, пов’язаним як з життям, так і зі смертю. Вогонь, як і вода, має очищувальну та цілющу властивість. Він пов’язується з домашнім вогнищем, сонцем, денним світлом, літом, духовним началом людини. В землі відбувалася семантична матеріалізація протиставлення початку ~ кінця, поєднання в єдиний ланцюг циклу народження ~ смерть ~ відродження.

2.5 Перетинання кордонів між життям і смертю в паремійному фонді

Представляється важливим виокремити стереотипи, структура яких фіксує процес перетину кордону між життям і смертю, оскільки модель життя розглядається як певний процес, рух, несталість. Окремі елементи цілого в його розвитку можна вважати самостійними й розглядати їх як різні аспекти цілого.

Життя інтерпретується як «швидкоплинний, скороминучий, непомітний для зору рух у просторі»: Пішли мої літа, як вітер круг світа; Рік зійшов, якби з вітром пішов [УНППД 1963:204]; Життя біжить — як музика дзвенить; Лишай живе та доганяй мертве [УНППД 1963:205]. В останньому прикладі словосполучення доганяй мертве містить сему `примусового руху до того, що рухається попереду'.

Універсальна метафора ЖИТТЯ — ШЛЯХ ДО СМЕРТІ набуває додаткових характеристик: Нехай мруть та нам дорогу труть, а ми сухарів насушим та й за ними рушим [УНППД 1963:219]. Інтерпретуванню когнітивної структури допомагає значення предиката терти, що включає семи `м'яти', `піддавати механічній дії', `докладати зусиль'. Дієслово фізичної циклічної дії, агентивний каузатив терти містить ідею напруження, зусиль, тип впливу на об'єкт (дорогу). В семантичній площині дієслово терти функціонує як динамічне, межове [Мещанинов 1975: 201]. Тертя є важливою характеристикою життя в наївній картині світу: Не живе, тільки дні тре [УНППД 1963:206]. Рух по життю має певну мету: Живе собі - ні втік, ні піймав [УНППД 1963:206].

Відстань, що її може сприймати людина зором, у мовному матеріалі має часову проекцію: видима відстань є теперішнім часом, невидима — майбутнім. Етнічна свідомість не схвалює тенденцію заглядати вперед, порушувати норму, передбачувати.

За допомогою візуального коду структурується модель світу, впорядковується модель світосприйняття: На віку, як на довгій ниві; Дивиться вдовж, а живе впоперек [ЗУПП 2004: 107].

У повсякденній мовній свідомості концепт ЖИТТЯ пов’язаний з концептом СМЕРТЬ. У фокусі уваги етнічної свідомості знаходиться саме те, що стає можливістю для порівняння й свободи людини щодо вибору: Яке життя, така й смерть [УНППД 1963:205].

Метафору СМЕРТЬ — СПОКІЙ, КІНЕЦЬ, КРАЙ розглянемо в типових контекстуальних ситуаціях, наявних у таких прикладах: Життя — казка, смерть — розв’язка; Доходились ніжки, доробились ручки [УНППД 1963:219, 222]. Про скінченність життя свідчать дієслова з межовим відтінком доходились і доробились. Життя — це рух і робота, припинення праці, руху, за наївною логікою, означає смерть: доходились ніжки, доробились ручки, тобто виконали свою функцію. Метафору СМЕРТЬ — МЕЖА виводимо з прислів'їв: Вмирає той, кому прийшов час; Всяк умре, як час прийде.

Життя-робота інтерпретується як фізичне навантаження. Тут діє механізм перенесення прототипної ситуації взаємодії людини з важкими предметами: «Життя — це важкий предмет; кожній людині призначено нести свій важкий предмет — власне життя; життя — вантаж, тягар; людина не в змозі підняти й нести додатковий вантаж». Гештальтну метафору ЖИТТЯ — НАВАНТАЖЕННЯ виявляємо в такому українському прикладі: Коби-м тото витримав, то ще би-м довго жив [УНППД 1963:206]. Життя сприймається як виконування важкої, неприємної роботи: Тягни лямку, поки не викопають ямку [ЗУПП 2004: 76]. Життя хоча й інтерпретують в термінах важкості, але з позитивною оцінкою: якщо хочеш довго жити, маєш витримувати вантаж, що його приготувало для тебе життя.

Метафора життя — шлях до смерті вербалізується, набуваючи трансформованих ознак: Не поможе вже рута й маруна, як голова обернулася до труни; Треба свічки та води, бо вже очі не туди [ЗВ 1983: 214; УНППД 1963: 221]. Евфемістичні заміщення голова обернулася до труни, очі не туди пом’якшують негативну інформацію про неминучу скору смерть. Маніфестується ситуація зорового сприйняття майбутнього, смерті. Вона вже настільки близько, що її можна побачити. Контексти маркують шлях, який веде до смерті, через рух.

У типовій для повсякденної мови сполучуваності лексем зі значенням життя, смерть розкриваються властивості його прототипу, отже, виявляється колективне підсвідоме.

Розділ 3. Структурний аспект пареміологічних одиниць української мови на позначення бінарної опозиції концептів ЖИТТЯ/СМЕРТЬ Традиційною стала кваліфікація частини паремій як узагальнено-особових речень на синтаксичному рівні. Проголошуючи такими лише односкладні речення з узагальненням дії - стану, характерних для будь-якої особи, мовознавці не були послідовними, ілюструючи даний тип реченнями різної будови. Якщо бути послідовними до кінця, то широке смислове узагальнення — це специфічна риса усіх паремій, незалежно від структури. Тому недоцільно виділяти окремий структурний тип односкладних узагальнено-особових речень. Типізовані моделі речень, властиві лише цій групі, відсутні. Як зазначав І.П. Распопов, момент узагальнення — це лише додатковий момент, який за певних умов може бути повідомлений реченням різних типів, без зміни їх конструктивного складу і будови. Проти виділення узагальнено-особових речень висловлювалися Н. Ю. Шведова, Є. Осипова та інші, маючи на те вагомі аргументи. Таким чином, речення з генералізативною семантикою варто кваліфікувати не як узагальнено-особові, а як речення з узагальненим значенням [Дуденко 2001: 184].

У пареміях відбуваються трансформації не лише на лексичному, а й на граматичному рівні - це наслідок єдиного процесу абстрагування й узагальнення. Втрачається безпосередній зв’язок з денотативною ситуацією, яку позначає синтаксичний прототип (речення). Лексичні і граматичні значення компонентів, що експонують дії, ознаки і відношення реальних предметів первинної номінації, утворюють новий сплав ідеального типу, що закріплюється у свідомості носіїв мови. Цей сплав набуває стійкого характеру, що зумовлює незмінність (інваріантність) лексемного складу і граматичних форм у пареміях. Як зауважують дослідники, «прислів'я — це живий організм зі структурними елементами-клітинами, які не можуть жити одна без одної» [Пазяк 1991: 289]. Отже, у пареміях маємо граматико-семантичний симбіоз форми і змісту в їх трансформованому вигляді.

Як наслідок — редукція синтаксичної парадигми пареміотвірного речення-прототипу, деактуалізація значень синтаксичного часу, способу і особи, які формували первинну предикативність. У результаті паремії мають позачасовий, «всеосібний» характер — стосуються не конкретної актуалізованої особи, а всіх і кожного за певних обставин, не мають часової парадигми: Сталося — минулося [ЗВ 1983 212]; Минулося — забулося [СБУВ 1998: 451], Вік прожити — не дощову годину перестояти; [ЗУПП 2004: 107], День за день, ніч за ніч — і к смерті ближче; День за днем та все ближче до смерті [УННП, c. 153]. Парадигма, можлива з формально-граматичного боку, є неможливою у паремійному значенні.

За композицією паремії дуже різноманітні - від простих узагальнюючих суджень (типу «Догоріла свічка до полички [УНППД 1963:221]), до складних з точки зору структури та змісту тверджень, розуміння яких ускладнюється різними чинниками (підтекстом, іронічним забарвленням). Як і в багатьох інших фольклорних жанрах, тут основну роль відіграє асоціативність та художня образність тексту.

У структурі паремій спостерігаються різні композиційні прийоми: зіставлення — одне явище чи поняття зіставляється з іншим на основі подібності, спорідненості: Умер Іван, — умирать і нам [ЗУПП 2004: 109]; контрасту — протиставлення явищ, якостей чи дій: «Не смерть страшна, а недуга [УНППД 1963:220]»; антитези, в основі якої суперечність між явищами дійсності, заперечення однієї думки іншою: Лікар підіймає, а смерть не пускає [УНППД 1963:215].

Багатьом пареміям властива симетрична структура за принципом паралелізму:

а) прямого: життя, така й смерть [УНППД 1963:205];

б) контрастного: Життя — казка, смерть — розв’язка [УНППД 1963:219, 222];

в) психологічного: Їздить морем — воювати з горем [ЗУПП, c. 187].

Поширена структура паремій у формі дилеми — двох взаємовиключних компонентів: День довгий, а вік короткий [УНППД 1963:204], Життя коротке, а горе довговічне [УНППД 1963:205], Гадка за горами, а смерть за плечами [УНПП 1955: 151].

До найпоширеніших відносяться також прислівґя, стрижнем композиції яких є причинно-наслідковий звґязок: Сталося — минулося [ЗВ 1983 212]; Минулося — забулося [СБУВ 1998: 451], Як по шістдесят літ віку, то вже й по мужик; Як сорок літ стане — жінка в’яне [УНППД 1963:205], Хто на світ родився, тому смерті не минути; Скільки не жив, а вмирати треба; Нехай мруть та нам дорогу труть, а ми сухарів насушим та й за ними рушим [УНППД 1963:218].

Значний шар у складі паремій на позначення опозиції ЖИТТЯ/СМЕРТЬ утворюють такі, що демонструють один з найдавніших видів інтелектуальної діяльності людини — компаративну організацію. Порівняння в пізнанні навколишнього світу (і відображенні його в мовній діяльності) відіграє важливу роль, оскільки все пізнається у порівнянні.

Хоча градаційна паремія відповідає мовній моделі порівняння і містить суб'єкт, об'єкт, основу порівняння та показник порівняльних відношень, вона має й певні особливості як структурної організації, так і значеннєвого наповнення, що пов’язані зі специфікою цього фольклорного жанру.

У порівняльних конструкціях з поширеними аргументами порівнюються не просто будь-які предмети, а лише два предмети у їхній ситуативній віднесеності: Літа пливуть, як вода; Біжить мій вік, як вода по камінню; Пройшли роки, як гірська вода; Літа наші все минають, як дощова хмара [УНППД 1963:204]. У цих пареміях ад'єктивні та неад'єктивні поширювачі й лімітативи превалюють у загальній оцінці всього образу. Уточнюючи (звужуючи) значення аргумента, вони передають йому свою оцінність.

На тлі виявленої закономірності побудови градаційних конструкцій розкриваються механізми зсуву норми, щодо якої в градаційних пареміях характеризуються порівнювані аргументи. І якщо для звичайної мови існування норми в градації припустиме, то в мові фольклору поширювачі й лімітативи переводять аргументи, що порівнюються, в інший простір, у якому з’являється й існує своя норма.

У пареміях, де порівнюються суб'єкт і об'єкт, парадоксальність виникає за рахунок зіставлення абстрактного поняття з конкретним. Найчастіше абстрактне поняття є суб'єктом: Голова без ума, що лiхтар без свічки [ЗУПП 2004: 109]. Аналіз принципів побудови поширених паремій показує, що поширювачі часто перебувають в антонімічних відношеннях, наділяючи сутності, які порівнюються, контрастними властивостями: Як не мудруй, а вмерти треба; Смерті не відперти: як народився, а треба умерти [УНППД 1963:217]; Що не родиться, не вмирає; Скільки не живи, а помирати треба; Хоч круть, хоч верть, а все найдеш у черепочку смерть; Або верть-круть, або круть-верть, а неминуча смерть [УНППД 1963:218, 219; УНПП 1955: 314].

Оскільки всі паремії будуються на співвіднесенні зовнішньої семантичної форми із внутрішньою, порівняння завжди пронизує їх. Тому звертання до градаційних паремій, в основі яких лежить порівняння — різновид співвіднесення — цікаве не лише для опису категорії компаративності, але й для розуміння семантичної специфіки всіх паремій.

Як за походженням, так і за характером функціонування паремії мають насамперед комунікативну спрямованість — використовуються у живому розмовному мовленні або як структурні компоненти зафіксованого на письмі тексту. Паремійні висловлення можна вважати автосемантичними текстами, оскільки відзначаються відносною самостійністю, висловлюють закінчене судження. Їм притаманні ознаки тексту: цілісність, зв’язність, структурна організація, завершеність, — а також текстові категорії: інформація, ретропроспекція тощо. Зауважимо, що всі ознаки і категорії мають специфічний вияв у пареміях.

Як висловлення паремії характеризуються певними особливостями інтонації, порядку слів та актуального членування. Щодо останнього, дозволимо собі не погодитись із А. Ф. Калініним, який членував прислів'я як звичайні речення [Калинин 1979: 20−21]. Вважаємо, що паремії не членуються на тему і рему. Оскільки експліцитно паремія не пов’язується з текстом, це говорить про відсутність експліцитно вираженої теми. Темою є контекст, що імпліцитно розгортає те, про що узагальнено говориться у рематизованій паремії. Сама паремія є ремою. Отже, ці висловлення належать до нерозчленованих.

Отже, паремії можуть будуватись за різними композиційними структурами (симетричними, асиметричними), в основі яких лежать різні смислові аспекти. Окрім названих вище, що є найпоширенішими, може бути велика кількість інших композиційних формул.

Висновки З’ясувавши значення термінів «паремія», «пареміологія» зауважимо, що паремія — це мовне явище, яке відбиває життя народу, риси характеру, вчинки, події, життєвий досвід, реалії оточуючого світу, релігійні уявлення.

Паремія — видове поняття, що вміщує в собі прислів'я, приказки, примовки, загадки, прикмети, повір'я, скоромовки, замовляння та ін. Її ознаки: постійний кількісний склад, цілісне лексичне значення, відтворюваність у процесі мовлення, граматичну організацію за моделлю словосполучення чи речення. Визначальні ознаки паремії: складається зі слів з вільним значенням, має буквальне та переносне значення, характеризується дидактизмом, повчальністю.

Лінгвокультурологічний підхід у дослідженні виражається в систематизації паремійних одиниць за концептами. Під поняттям лінгвокультурного концепту розуміється умовна ментальна одиниця, що експлікує елементи культури в мові або мовленні.

Концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ, здебільшого, пов’язані з просторовими коцептуальними опозиціями, що зумовлено будовою тіла та географічним аспектом. Характерною рисою виявлених просторових моделей опозиції життя й смерті, властивих українській мовній свідомості, є ієрархічність, структурність і впорядкованість. Локальне переміщення з одного сакрального простору, пов’язаного з життям, до іншого, що має безпосередній зв’язок зі смертю, викликає переміщення від життєвого простору до простору смерті.

Концепт СМЕРТЬ характеризується множинністю реалізації. Суб'єктивний простір конструюється на основі чинника тілесності. Межі простору суб'єкта рухомі через свою залежність від психологічних чинників. Соматичні маркери здатні репрезентувати фрагмент ситуації далекого майбутнього, його ще не можна побачити, але цей фрагмент знаходиться у психологічному просторі мовця.

У вербалізації концепту ЖИТТЯ суттєвим є чинник безпосереднього сприйняття часу. Час як абстракція іноді унаочнюється в мові через іншу абстракцію — простір. У процесі концептуалізації відбувається матеріалізація мовної одиниці як відбиття причиново-наслідкових зв’язків.

Характерною рисою виявлених просторових моделей ЖИТТЯ й СМЕРТІ, властивих українській мовній свідомості, є ієрархічність, структурність і впорядкованість простору життя і смерті. Українська мовна культура зберігає зв’язок із язичницькими віруваннями, що й відбито в мові.

Заперечення, переоцінка, витіснення, відчуження, заміщення є когнітивними операціями для вербалізації концепту СМЕРТЬ з метою психологічного захисту. У мовному матеріалі завдяки дії захисних механізмів відбувається трансформування негативного для сприйняття явища.

Концепт СМЕРТЬ має референційні значення, втілені в архетипних мотивах: занурення у воду, темряви, сну, спокою, порожнечі, розділення, розлуки. Трансформація архетипу води актуалізує концепт СМЕРТЬ. Диференційною ознакою, закладеною в цьому архетипі, є рух. Актуалізація концепту ЖИТТЯ відбувається за наявності цієї ознаки, концепту СМЕРТЬ — за її відсутності. Концепт СМЕРТЬ в когнітивному позасвідомому має деталізовані позначення з негативною конотацією відсутності світла, концепт ЖИТТЯ — вербалізований їхніми антонімами зі значенням наявності світла.

Українська лінгвокультура розглядає концепт життя крізь призму його бінарної опозиції - концепту смерть, концепт смерть, у свою чергу, репрезентований крізь концепт життя. Мовне втілення таких універсальних концептів, як життя, смерть, демонструє національно-культурні розбіжності їхнього сприйняття й вербалізації, особливості картини світу різних етносів.

Використання різноманітного мовного матеріалу, багатофункційність предметів і надбань культурно-історичної дійсності, багатство форм втілення аналізованих компонентів на образному та функціональному рівнях свідчать про високий рівень розвитку культурної традиції від індоєвропейської спільноти до національної своєрідності. Багатогранність та глибинність розуміння понять «життя» і «смерть» в національній мовно-культурній традиції українців свідчать про естетичну домінантність та глибоку філософську обумовленість традиційних уявлень українців про життя і смерть.

Список використаної літератури

1. Авксентьєв Л.Г. Українська фразеологія / Л.Г. Авксентьєв, В. Д. Ужченко. — Харків: Основа, 1990. — 197 с.

2. Апресян В Ю. Начало после конца: глаголы оживать и воскресать // Логический анализ языка: Семантика начала и конца. — М.: Индрик, 2002. — С. 19−26.

3. Бацевич Ф. С. Словник термінів міжкультурної комунікації. / Флорій Сергійович Бацевич. — К.: Довіра, 2014. — 205 с.

4. Близнюк О. О. Концепти життя і смерть: лінгвокультурологічний аспект (на матеріалі паремійного фонду української та італійської мов). Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. — Київ, 2014. — 214 с.

5. Близнюк О. О. Концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ крізь призму української та італійської ментальності // Науковий часопис НПУ ім. М. П. Драгоманова. — Серія № 9. Сучасні тенденції розвитку мов — К.: НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2014. — Вип. 1. — С. 183−187.

6. Гамкрелидзе Т. В. / Индоевропейский язык и индоевропейцы: Реконструкция и историко-типологический анализ праязыка и протокультуры: В 2 кн. Кн. 2// Иванов В. В., Гамкрелидзе Т. В. — Тбилиси: Изд-во Тбилисск. ун-та, 1984. — 428 с.

7. Голубовська І.О. Паремії як відбиття ціннісних пріоритетів етнічної спільності // Мовознавство. — 2004. — № 2−3. — С. 66−74.

8. Грабарова Э. В. Концепт «savoir vivre» — умение жить // Иная ментальность / Карасик В. И. и др. — М.: Гнозис, 2005. — С. 257−333.

9. Дуденко О. В. Номінативна та комунікативна природа українських паремій: автореф. дис. канд. філ. наук. К. нац. ун-т. — К., 2002. — 19 с.

10. Дуденко О. Українські паремії: функціонально-граматичний феномен // Наукові записки. Вип. 31. Серія: Філологічні науки (мовознавство). — Кіровоград: РВУ КДПУ ім. В. Винниченка, 2001. — С. 184−186.

11. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник / В. В. Жайворонок. — К.: Довіра, 2006. — 703 с.

12. Жуйкова М. Номінації смерті та архаїчне мислення // Thanatos. Студії з інтегральної культурології. — 1996. — Вип. 1. — С. 28−62.

13. ЗВ — Золота вежа: Українські народні казки, легенди, притчі, перекази, загадки та приповідки / Передм., упоряд., запис і підгот. текстів С. Г. Пушика. — Ужгород: Карпати, 1983. — 224 с.

14. ЗУПП — Багмет А., Дащенко М., Андрущенко К. Збірка українських приказок та прислів'їв. — К.: Техника, 2004. — 224 с.

15. Іванова І.Б. Універсальний соціокультурний концепт Життя в українській моделі світу // Філософські перипетії. Вісник Харківського національного університету. — Харків, 2005. — № 654. — С. 240−244.

16. Іванова І.Б. Універсальний культурний Концепт Життя в українській фразеології // Система і структура східнослов'янських мов: Сучасні тенденції розвитку слов’янських мов: Збірник наукових праць — К.: Т-во «Знання» України, 2003. — С. 163−166.

17. Іванова І.Б. Універсальний культурний Концепт Життя в українській фразеології // Система і структура східнослов'янських мов: Сучасні тенденції розвитку слов’янських мов: Збірник наукових праць — К.: Знання України, 2003. — С. 163−166.

18. Іванова І.Б. Фразеосемантичне поле «життя/смерть»: національні стереотипи та їх кореляції: автореферат дис. на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук / 10.02.01. — К., 2008. — 22 с.

19. Калинин А. Ф. Основные аспекты структурного типа обобщенно-личных предложений. — М.: АКД, 1979. — 23 с.

20. Кононенко В.І. Рідне слово. — К.: Богдана, 2001. — 303 с.

21. Коцюба З. Г. Паремійні фонди мов як контамінація різночасових міжкультурних світоглядних нашарувань / З. Г. Коцюба // Мовознавство. — 2008. — № 4/5. — С. 101 — 118.

22. Краснобаєва-Чорна Ж. В. Концепт Дорога у структурі концепту Життя (ідеографічний і когнітивний аспекти) // Учені записки Таврійського національного університету ім В.І. Вернадського. Серія «Філологія». Т. 20 (59). — 2014. — № 6. — С. 85−91.

23. КСКТ — Краткий словарь когнитивных терминов / Кубрякова Е. С., Демьянков В. З., Панкрац Ю. Г., Лузина Л. Г. — М., 1996.

24. Лексикон загального та порівняльного літературознавства / Під ред. А. Волкова. — Чернівці: Золоті литаври, 2001. — 636 с.

25. Літературознавчий словник-довідник / Під ред. Р.Т. Гром’яка, Ю.І. Коваліва та ін. — К.: Академія, 1997. — 752 с.

26. Маслова В. А.

Введение

в когнитивную лингвистику: Учебное пособие / В. А. Маслова. — М.: Флинта: Наука, 2004. 296 с.

27. Мещанинов И. И. Проблемы развития языка. — Л.: Наука, 1975. — 352 с.

28. Молчанова Г. Г. Антропонимическая паремия как иконический знак и культурологический признак // Вестник МГУ. Серия 19: Лингвистика и межкультурная коммуникация. — 2004. — № 4. — С. 87−96.

29. Ницше Ф. Антихристианин / Пер. с нем. А. В. Михайлова // Сумерки богов. — М.: Политиздат, 1990. — С. 17−93.

30. Пазяк М. М. Українські прислів'я та приказки: Проблеми пареміології та пареміографії. — К.: Наук. думка, 1984. — 203 с.

31. Прислів'я та приказки: Природа. Господарська діяльність людини / упоряд. М. М. Пазяк. — К.: Наук. думка, 1989. — 480 с.