Либерализм в России: основные етапи, ідеї, особливості і перспективы

МДТУ «СТАНКИН».

КАФЕДРА ГРОМАДСЬКИХ НАУК.

РЕФЕРАТ НА ТЕМУ:

Лібералізм в России: основные етапи, ідеї, особливості і перспективы.

Виконав: студент группы.

Перевірив: преподаватель.

МОСКВА 2003.

ВСТУПЛЕНИЕ.

Нездійсненність багатьох ліберальних реформ в постперестроечном російському суспільстві — особливо — по 1991 р. — знову пробудила громадський інтерес до ідей й історичним долям російського лібералізму, до тих періодів вітчизняному політичному історії, що він грав певну роль. Поворот, що трапився історіографії російського лібералізму (від замовчування його існування й різко негативної оцінки його «буржуазності» у радянський час до його захопленої оцінки й прагнення побачити у ньому єдино можливий зразок для наслідування на початку 1990;х років), цілком зрозуміла: суперечливість ліберальної моделі розвитку у тих історичної ретроспективи багато в чому співзвучна цієї ситуації, що сьогодні переживає наше общество.

Неоднозначний досвід соціальних перетворень останніх підтверджує неминущу цінність багатьох основних ідей принципів в розробці яких вітчизняний лібералізм зіграв величезну роль. У науковій і публіцистичної літературі існують різні думки про роль російського лібералізму у житті і культурно-історичному досвіді Росії, про причини ураження ліберального політичного руху на початку XX в., про нездатності ліберальних ідей глибоко проникати у російську грунт, перетворити ее.

Відомо, що ідеологія лібералізму — продукт західної цивілізації: його витоки сягають християнству, ренессанской і реформаторської традиціям, ньютоновской наукової революції" і Просвітництва, а стрижневі ідеї, й принципи класичної ліберальної парадигмы—признание невідчужуваних природжених правами людини життя, волю і власність — породжені буржуазним суспільством біля підніжжя його становлення. Ліберальні ідеї проникли у Росію XVIII в., не одразу після появи і теоретичного оформлення у Європі, й невірно відносити лібералізм тільки в західному запозичення, як вважає більшість зарубіжним дослідникам. Лібералізм є одним із інтелектуальних традицій російської суспільной думці, що з новими умовами розвитку Росії, саме — з її «входженням» у новий історичний цикл, появою паростків буржуазної цивілізації, отже, і із входженням на шлях загальноєвропейського розвитку, і підпорядковані обласним тим самим історичним законам, які визначають розвиток Європи. Ідеї лібералізму стали найадекватнішою формою висловлювання цього процесу, що відзначали як видатні російські мислителі, і деякі зарубіжні исследователи.1.

три хвилі РусскОГО либерализмА.

Російський лібералізм пройшов три хвилі, три етапи у своєму історичному розвитку. Усі вони мав свої особенности.

Перший етап — «урядовий» лібералізм, инициируемый «згори» — охоплював періоди правління Катерини II й Олександра I: за змістом був либерально-просветительским, сподівався на освічену обмежену монархію (конституційні проекти М. М. Сперанського), викликав опозиційне самодержавству рух декабристов.

Другий етап (хвиля) — лібералізм постреформового періоду, т. е. «охоронний», чи консервативний лібералізм, — своїми политикосоціологічними і філософськими теоріями (концептуальні засади — До. Д. Кавелін, систематична розробка — Б. М. Чічерін, П. Б. Струве). Він вплинув на світогляд З. Л. Франка, З. М. Булгакова у традиції ліберального консерватизму. Він викликав земське, і з початку 1990;х років — буржуазне ліберальне движение.

Третій етап — «новий» лібералізм початку століття (до Жовтня 1917 р.), т. е. соціальний лібералізм, проголосивши необхідність забезпечення кожному громадянинові «декларація про гідне існування». Він тільки дав толчёк новому осмисленню проблем правової держави й «правового соціалізму» в обстановці ідейній боротьби і з представниками консервативних, і ліворадикальних сил (М. І. Кареев, П. І. Новгородців, Б. А. Кистяковскнй, З. І. Гессен, М. М. Ковалевський, П. М. Мілюков, Л. А. Петражицкий, З. А. Муромцев та інших.), підготував, разом із другим напрямом, освіту Ліберальної партії кадетів, а згодом — її раскол.2 Умовно политико-социологическое і философско-правовое зміст ідей лібералізму першої хвилі можна охарактеризувати як офіційний варіант. Другий хвилі — як більше «правий» проти класичним лібералізмом (синтез ідей цінностей лібералізму і консерватизму), а третьої хвилі — як більше «лівий» варіант (синтез класичного лібералізму і спроби деяких соціалістичних і соціал-демократичних ідей) проти «чистим» економічним і політичною либерализмом.

І з трьох напрямів російського лібералізму мало свої особливості й того від західноєвропейського лібералізму, свою логіку розвитку, зумовлену політичної історією же Росії та вітчизняної политикоу філософській думці. Представники кожного етапу мали різні философскотеоретичні підстави своїх концепцій і свій бачення суспільного телебачення і політичного ідеалів, статусу особи і соціально-політичних інститутів, способів перетворення суспільства, що з тенденцією реформування та еволюційної соціальної методологією. Найвищу розвиток російського лібералізму в період 60—80-х років минулого і на початок XX в., т. е. охоплює другий і третій етапи, коли оформляються його власні концептуальні засади. Саме тоді найбільші представники ліберального консерватизму і «нового» лібералізму розробили найбільш цікаві, значимі і деякі оригінальні політико-правові ідеї, вписуються в загальне полотно класичного лібералізму і збагачуючих його основні идеи.

Ліберальний консерватизм як тип соціально-політичної орієнтації, як одне з соціологічних альтернатив у зв’язку з модернізацією країни висловлював тенденцію до реформування, як особливе напрям російської соціальнополітичної думки розвивався за умов пореформеній Росії після вбивства Олександра ІІ, що його «великі реформи» було здійснено лише частково. Його сутність — синтез основних ідей традиційного лібералізму (воля і права особистості, реформаторство) і консерватизму (порядок, сильна виконавча влада, стабільність, релігійно-моральні традиції «грунту», наступність) і визнання однаковою значимості як самоцінності свободи індивіда, і цінностей загальнонаціонального, загальнодержавного, колись всього — порядку й стабільності, забезпечуваних владою. Другий етап російського лібералізму за умов індустріального і охорони культурної відставання і «наздоганяючого» розвитку Росії був усвідомленням потреби корінних перетворень суспільства з урахуванням збереження національних політичних засад і нравственно-религиозных традиций.

Концепції ліберального консерватизму намагалися уникнути крайнощів як лібералізму, і консерватизму (радикалізму лівих лібералів, їх «верхоглядного проґресизму» і реакційності офіційної казенщини), пропонували створити противагу безгосударственному і безрелигиозному «отщепенству» (П. Б. Струве), «нігілістичному моралізму» (З. Л. Франк) і «самообожествляющемуся героїзму» (З. М. Булгаков) російської інтелігенції, не здатної звільнити народ ні до, ні під час першої російської революции.

Якщо До. Д. Кавелін намітив концептуального підходу до консервативному лібералізму, з аналізу соціальних традицій російської історії, заснованих на виключно «общинно-хоровом початку», його учень, соратник по Московському університету, неогегельянец, найбільший філософ права Б. М. Чічерін (1828—1904) вже систематично розробив концептуальні засади «охранительного» (консервативного лібералізму), розглянув, що є «охоронні початку» для Росії у контексті розвитку її монархічній державності, станового ладу, співвідношення права, законом і волі у російському обществе.

У статті «Різні види лібералізму» Б. М. Чічерін запропонував першу в історії вітчизняному політичному думки «класифікацію», типологію російського лібералізму, позначив «головні його напрями, які виражаються у громадській думці», виділивши три види і надавши їм соціальнополітичну характеристику, дуже актуальну і сегодня:

1) «вуличний», чи лібералізм натовпу, схильна до політичним скандалам, котрій характерно відсутність терпимості й шанування чужій думці і самозамилування власним «волнением».

— «перекручення, а чи не прояв свободы»;

2) «опозиційний» лібералізм, супутній будь-яким реформаторським починанням, систематично обличающий влада як і дійсних, і у мнимих помилках, «наслаждающийся самим блиском свого опозиційного становища», критик заради критики («скасувати, знищити — уся її система») і розуміючий свободу з «суто негативною стороны»;

3) «охоронний» лібералізм, що має позитивний зміст і орієнтований реформи з урахуванням інтересів усіх соціальних верств, їх взаємних поступок і компромісів у своїх інтересів, спираючись сильну влада, відповідно до природним ходом історичного развития;

«Сутність охранительного лібералізму полягає у примирення початку свободи з початком влади й закону. У політичній життя гасло його: ліберальні міри і сильна виконавча влада, — ліберальні заходи, … щоб забезпечити громадян…— сильна виконавча влада, блюстительница державного єдності.. яка охороняла порядок, суворо надзирающая над виконанням закону... розумна сила, яка зуміє відстояти інтереси суспільства проти напору анархічних стихій та запровадження проти криків реакційних партий». 3.

Вихідними для концепції консервативного лібералізму Б. М. Чічеріна є її аналіз співвідношення категорій свободи, влади й закону, пошук «гармонійного угоди духовних основ суспільства» — свободно-разумной особи і «громадських взаємодій» чотирьох основних спілок людського суспільства: сімейства, громадянського суспільства, церкві та держави. На думку Б. М. Чічеріна, особистість є що б початок всіх громадських відносин. Сутність людини— це її свобода. Двома сторонами свободи є моральність (внутрішня свобода, т. е. совість як саме «вільне, що є у світі») право (зовнішня свобода). Свобода волі немає без морального закона.

Закон і свободу, своєю чергою, протилежні: де немає свободи, там немає суб'єктивного права, чи немає закону, немає об'єктивного права. Особиста свобода, обмежена свободою інших, підпорядковується цивільному закону і підкоряється влади, тому «влада і свободу… також нероздільні, як нероздільні воля і моральний закон». Влада покликана охороняти і стримувати свободу, а право «є свобода, певна законом», правом визначається свобода зовнішня. Державу ж є вища форма гуртожитки — союз, панівний з усіх іншими спілками, бо всі елементи людського суспільства поєднуються у державі, як і союзе.4.

З позиції вищого щабля розвитку либерализма—"охранительного" чи консервативного — всякий громадянин, не схиляючись безумовно перед владою, в ім'я власної свободи зобов’язаний поважати істота самої структурі державної влади. Для філософії правничий та соціології «охранительного» лібералізму Б. М. Чічеріна, заснованих на виключно триєдності головних почав гуртожитки — свободи, влади й закону, їх гармонійне угоду передбачає громадське єдність. Найліпше це характеризується такий «змішаної» форми правління, як конституційна монархія— політичний ідеал Чічеріна, перевагу якому він віддавав тому, что:

1) монарх, будучи представником інтересів цілого (суспільства), стоїть вище «горизонтальних» і «вертикальних» поділів — станових і партійних; вона є «примиритель» протилежних елементів: народу і дворянства. Монарх представляє початок влади, аристократичне збори — початок закону, «почуття права, волі народів і людської гідності», а представники народу — початок свободы;

2) монархічна влада грала величезну роль Росії, и.

«протягом століть вона залишається вищим символом її єдності, прапором для народа». 5.

У «охранительном» лібералізмі Б. М. Чічеріна духовних основ (від імені свободно-разумной особистості) поєднано з аналітичними громадськими взаємодіями, регульовані правом. Б. М. Чічерін виявив сутність ліберального консерватизму: «.. .принцип особистої волі народів і правами людини в суспільстві може бути здійснений лише за умов обмеження „внутрішньо“ (духовно-нравственно і релігійно) і „зовні“ (правом, законом, сильної властью)». 6.

Інший видатний теоретик вітчизняного ліберального консерватизму — П. Б. Струве (1870—1944) — економіст, соціолог, одне із найбільш глибоких політичних мислителів, «філософ у політиці» пройшов складнішу еволюцію своїх філософських і ідейно-політичних поглядів: від ревізії ортодоксального марксизму «зсередини» з урахуванням «канто-марксизма», через розчарування позитивізмі — до метафізики, у політичних поглядах — від лібералізму до ліберальному консерватизму.

«Основний дуалізм» П. Б. Струве, зрозумілий їм, як його присутність серед історичному процесі одночасно двох рядів явищ — раціональних і ірраціональних, став теоретичним фундаментом формування основних принципів, і ідей його ідеології ліберального консерватизму, у традиції якого він аналізує багато поняття соціології і політології: держава, нація, влада, класи, особистість й суспільство, воля і право і ін. «Основний дуалізм» П. Б. Струве служить йому орієнтиром для аналізу двох «споконвічних» проблем державного устрою і культурного розвитку же Росії та російської суспільной думці: «1) проблеми звільнення обличчя і 2) упорядкування державного владарювання, уведення його до рамок правомірності і відповідності до потреб й бажаннями населення», «політичного охорони і політичною свободы». 10.

Важливим в методологічному відношенні для з’ясування сутності ліберального консерватизму, і навіть різної форми сучасного лібералізму, консерватизму в спектрі політичних партій на Росії сьогодні є розпочатий Струве аналіз поняття консерватизму, яке, на його думку, «є суто формальна поняття, що може вміщати у собі яке завгодно зміст»; головним його розуміння — «прикріплення» ідеї консервації (охорони) до якогось змісту. Наприклад, ліберальний консерватизм означає твердження непорушних прав особи, т. е. прикріплення ідеї консервації (константній идеи-содержания) прав особистості; демократичний консерватизм є приурочення цієї ідеї до початку народовластия.11 П. Б. Струве не сприймає офіційний консерватизм, «консервативну казенщину», але приймає консерватизм лише як культурно-романтический ідеал, «консервативну романтику"—миросозерцание, яке нього є «зведену в принцип «почвенность» і свідоме шанування батьків», висхідний творчості слов’янофілів, отже, до релігійним, моральним і культурним національних патріотичних традицій: «.. .консерватизм як повага до побуті, визнання традицій. на повагу до століттями сформованим ієрархічним формам». 12.

П. Б. Струве з'єднує ліберальне і «національне початку, чого й полягає «зближення і злиття», синтез «основних мотивів лібералізму» (волі народів і прав особистості, реформаторства) і консерватизму (сильної політичної влади, порядку, наступності, «грунту», держави, могутнього «зовні» і «внутрішньо»), чого й виражається його політичне кредо «національного ліберала»: «Я західник і тому— націоналіст. Я західник і тому — державник». Ця його «національного лібералізму» доповнюється «духом національного европеизма», що з завданнями національного будівництва «Великої Росії» на загальнолюдських засадах— над сенсі Російської Імперії, але в принципах затвердження свободи творчої особистості, здорової влади, обмеженою законом, приватної ініціативи, змагання всіх живих сил нации.

Відразу після Жовтневої революції 1917 р., що він сприйняв як національну катастрофу, П. Б. Струве підтверджує умови та вимоги «національного европеизма»: «соціологічне істота тієї дороги, по якому піде й неспроможна не піти Росія" — це «шлях творення загальнолюдської культури у буржуазних формах». 13 Велику роль будівництві «Великої Росії» на загальнолюдських засадах П. Б. Струве відводив «середньому елементу» — справжньому носію правничий та прав, волі народів і власності, земському руху, партії кадетів, біля якої стояв П. Б. Струве. Ця партія має була реалізувати політику національного злагоди і громадянського світу у створенні правового конституційного держави. Зміст ліберального консерватизму П. Б. Струве розкривається й у аналізі понять «держава» (як як політичної інституції, «організації порядку») і «нація» («духовне єдність»), «метифизическимистичных» за своєю суттю, мають сверхразумную (ірраціональну) і сверхличную, сверхиндивндуальную природу. У його єдності держава й нація утворюють «державність як всенародне єдність, чи соборну особистість народу», й у сенсі грунтуються на религиозно-мистическом почутті патриотизма.

П. Б. Струве розробив философско-методологические («основний іманентна дуалізм суспільно-історичного процесу»), культурнорелігійні (абсолютна самоцінність свободи творчої особистості і його прав, їх походження «від» — і «замикання „на“» релігійно-моральні цінності, триєдність особистості — нації — держави: «держава — особистість „соборна“», «державність — всенародне єдність, чи соборна особистість народу») і политико-социологические підстави ліберального консерватизму, витлумаченого їм, як зближення, злиття, синтез «економічного» чи «чистого», політичного лібералізму і ціннісного, духовно-культурного консерватизму, чи — інакше — класичного західноєвропейського лібералізму і ценностно-традиционалистского консерватизму «грунту» (сильної політичної влади і нравственно-культурных традицій Росії). Синтез «тверезого консерватизму» і «твердого лібералізму» — ліберальний консерватизм, відповідно до П. Б. Струве, врятує Росію від потрясінь та відродить се велич і свободу.

На думку З. Л. Франка, у житті необхідно йти до встановленню рівноваги між консерватизмом, «древніми культурноісторичними життєвими почуттями і навички» і творчої ініціативою, «живої силою духовної творчості», т. е. до синтезу позитивних цінностей консерватизму і лібералізму та крайнощів обох. Він прийнятні ті форми соціального буття, ті форми проекти влаштування соціуму і головних дійових у ньому і установ, які передбачають «сутнісне моральне вдосконалення себто внесення добра в людські душі, їх моральне виховання». Для З. Л. Франка аксіомою міцного буття є теза «Рівень суспільного ладу стоїть у функціональної залежність від морального рівня людей составляющих». 16 Франк ставився до подій всесвітньої й експорту російської політичної історії з позицій її загальнолюдських цінностей, бо до нього головною проблемою соціальної філософії була проблема людського життя взагалі, людського самосвідомості: «Що є людина і яке його справжнє призвание». 17.

З. Л. Франк аналізує отнологически-бытийственные, просторовотимчасові підстави ліберального консерватизму. Консерватизм, з його думці, — це присутність у життя минулого у цьому, а лібералізм (у Франка — «футуризм»)—это його присутність серед її нинішньому спрямованості до великих цілей і національним завданням. Справжнє ж тимчасово, минуще, і поза тимчасовим аспектом Справжнього у життя «таїться її вічний підмурок і джерело її сил, її сверхвременное єдність, первинне єдність її справжнього з се минулим і будущим». 18 Це сверхвременное, вічне єдність минулого, сьогодення й майбутнього у житті є соборність — живе духовне єдність суспільства, нерозривне єдність «я» і «ти» — в «ми» — такий рівень громадського буття, що у нерозривній поєднанні зі другим — зовнішнім, механічним рівнем — общественностью.

Визнаючи двоїстість «громадськості» і «соборності», двох різнорідних й напрацювання незалежних зусиль і їх співіснування, З. Л. Франк шукає можливість виправдання і суміщення цінностей як лібералізму, і консерватизму: антиномию, суперництво двох почав громадського буття — «соборності» і «громадськості» — він бачить у вирішенні «лише крізь утвержденность в третьому вищому — в служінні Богу, абсолютної правді — вони знаходять своє міцне узгодження і примирення. Отже, останній джерело громадської зв’язку лежать у моменті служіння, в затвердження громадського єдності в святыне». 19.

У гармонійному равнодействии консерватизму і творчої ініціативи життя — сутність ліберального консерватизму. Втілення його ідей у політиці, на думку З. Л. Франка, допоможе уникнути божевільного чергування протилежних полюсів влади — анархії і деспотизму, трагічної соціальної діалектики — насильницького соціалізму зверху і традиційного політичного консерватизму перейти до нормальному созидающему соціальному творчості. І тому слід також додаток принципів ліберального консерватизму до переосмислення заяложених і стали, сутнісно, беззмістовними багатьох політичних термінів, в частковості «правий» і «левый».

Для класифікації різноманіття політичних світоглядів та рухів З. Л. Франк пропонує чимало традиційний ознака їх дихотомічного поділу на «праві» і «ліві», а через три критерію, три низки різнорідних «духовних і розширення політичних мотивів»: 1. суто філософське різницю між традиціоналізмом і раціоналізмом, між прагненням жити за історичним і релігійною переказам, по логічно не перевіреній традиційній вірі (за вірою і звичаям батьків) і прагненням побудувати суспільний лад суто раціонально, зумисне планомірно; 2. суто політичне різницю між вимогою державної опіки над громадської життям і затвердженням початку особистої волі народів і громадського самоврядування (у сенсі «правий» — отже державник, этатист, є прихильником сильної влади, на противагу «лівому» — лібералові); 3. суто соціальний ознака — позиція, зайнята у боротьбі між вищими, привілейованими, багатими класами, які прагнуть позбутися підлеглості та зайняти однакову і навіть панування у суспільстві та державі. У цьому сенсі «правий" — отже прибічник аристократії чи буржуазії, „лівий“ — демократ чи социалист». 20 Така класифікація Франка, ним запропонована в 1931 р., дуже часі науково плідна і сьогодні для аналізу процесів, які у політичні партії рухах сучасного російського суспільства, і може бути теоретичним фундаментом для досвіду їх наукової классификации.

Історія лібералізму у Росії з прикладу однієї з варіантів його національних модифікацій — «охранительного» лібералізму Б. М. Чічеріна і ліберального консерватизму П. Б. Струве, З. Л. Франка та інших. — підтверджує закономірність: що більше лібералізм був із національним самовизначенням і внутрішньополітичними проблемами «наздоганяючого типу розвитку», з процесами модернізації, тим більше вона «просочувався» ідеями консерватизма.

Третя історична форма (напрям, хвиля) російського лібералізму було представлено «новим» лібералізмом, який ідейно сформувався в умовах кризи 90-х, ідейного розмежування земського ліберального руху, за умов різкій критики ідеї правової держави із боку як ліворадикальних, і реакционно-консервативных сил. Основними проблемами «нового» лібералізму були: обгрунтування потребі - і змогу Росії правової держави, захист його основних принципів, осмислення його особливостей і перспективи розвитку в умовах збереження громадянського світу, політичну стабільність і здійснення соціально-політичних реформ мирними средствами.

«Новий» лібералізм орієнтував вітчизняну политико-социологическую думку рубежу століть на синтез цінностей старого російського лібералізму з ідеями і соціальними програмами демократичного соціалізму, і на розмежування з марксистським ортодоксальним соціалізмом. Незгодний з ідеями офіційного лібералізму, орієнтованого реформування суспільства згори, «новий» лібералізм не заперечував ідеї ліберального консерватизму, хто був актуальні у нових історичних умовах, колись всього — ідеї «правничий та прав», волі народів і прав особистості, пов’язані з теорією правової держави. Представники «нового» лібералізму у концепціях, різних за своїм философско-теоретическим підставах (позитивізм і неопозитивізм М. І. Кареєва, П. М. Мілюкова, М. М. Ковалевського, психологічний позитивізм Л. І. Петражицкого, соціологічний позитивізм З. А. Муромцева, неокантіанство Б. А. Кистяковского та інших.), з’ясовували співвідношення між ідеями лібералізму і соціалізму, можливості їх зближення. У межах своїх соціально-філософських і политико-социологических теоріях вони намагалися обгрунтувати необхідний Росії «правової режим, конституційне народне представництво, відповідальне уряд, демократичні свободи — без домішки реакції і тиску революції. Його завдання зводилася до того, аби допомогти Росії знайти середній шлях політичного розвитку та вдало прослизнути між Сциллою реакції та Харибдою революции». 21.

Особливостями «нового» лібералізму було нетрадиційне розуміння основних принципів правової держави як, яка проводить ідею захисту особистої (зокрема економічної) волі народів і враховує природне нерівність і соціальні відмінності лише на рівні «життєвого старту», визнає законно гарантований декларація про прожиткового мінімуму і освіту. Державі відводилася роль посередника, що сприяє прилученню всіх соціальних груп до розробки компромісів перебування «рівнодіючої» їх різних інтересів (М. І. Кареев, П. І. Новгородців, З. І. Гессен). «Якщо класичного лібералізму діяльність держави обмежувалася функцією охорони права, то тут для „нового“ лібералізму змінюється зміст самої охоронної функції: захищаючи теза „усе, що не заборонено законом, то можливо“, він надавав заборонам сенс позитивних розпоряджень із позицій справедливості... Функції ж держави перебувають у підтримці, в гарантії солідарних інтересів людей, т. е. найціннішого з погляду загальнолюдських інтересів. Солідарність — ось громадський ідеал, проходження якому становлять зміст і зміст державної діяльності, тому що за своїм призначенням і з своїй — природі є сама всеосяжна форма солидарности». 23.

Зберігши наступність із ідеями класичного та російського лібералізму, «новий» лібералізм доповнив його нової аргументацією у трьох напрямах. По узагальнення З. І. Гессена, вони заключались:

1) у витлумаченні правами людини («права-притязания» стосовно государству);

2) у сенсі принципу рівності («рівність вихідного пункта»);

3) у ставленні до інституту власності (неприйняття монопольної собственности).24.

У інтерпретації правами людини «новий» лібералізм пов’язував правничий та добробут: ідея права доповнювалася ідеєю блага, гарантом якого виступає держава. Право кожного громадянина розглядалося як «праводомагання» на працю, освіту, на обслуговування, на пенсійне забезпечення, користування землею і знаряддями виробництва, на участь переважають у всіх потребує матеріальних та культурних благах.

Розуміння принципу рівності в «новому» лібералізмі трактувалося не формально-юридично — як рівність перед законом, яке гарантує ще фактичне соціальну рівність (але з «рівняння») «вихідних шансів», бо як соціальну рівність, рівень визначається проведеної державою соціальної политикой.

Власність «новий» лібералізм витлумачував як як приналежну індивіду річ, бо як основу господарської підприємницької роботи і культурного творчості людини. Розвиваючи нові театральні ідеї про правах, рівність, власності, про правову державу, представники російського «нового» лібералізму використовували ідею В. Соловйова про «праві кожної особи на гідне існування» в правову державу, що забезпечує людську полноправность, що він сформулював одним із перших у Європі, заклавши соціально-філософські основи «нового» лібералізму, намагаючись обгрунтувати в злагоді із загальним духом ліберальної системи цінностей. «Якщо „старий“ лібералізм наполягав на невтручання держави у справи громадянського суспільства, господарську діяльність, то „новий“ лібералізм стверджував „право-притязание“ кожного стосовно держави і відповідно держави за відношення до своїм гражданам», 27 що й має було б створити «право кожного на гідне людське существование».

Якщо до «охоронному» лібералізму Б. М. Чічеріна можна застосувати нормативно-методологический критерій історико-філософського аналізу різних типів лібералізму, що з уявлення про природі законів, і інститутів суспільства, поощряющего свободу приватного особи (чичеринский консервативний лібералізм слід гегелівській традиції метафізики права), то ліберальний консерватизм П. Б. Струве виявляється национал-либерализмом, котрий з однак зрозумілою «субстанціональності» зв’язків індивіда і держави. Натомість, «новий» лібералізм третьої хвилі є соціальне лібералізм, що передбачає різні версії розширення соціального реформізму держави за відношенню своїх громадян — «права-притязания» кожного на гідне людське існування. Обидві останні форми російського лібералізму — консервативний і «новий" — певною мірою підпорядковуються класифікації «складу сім'ї лібералізму» виходячи з критеріїв характеру, цілі й мери інтенсивності взаємодії індивідів і государства.28.

ЧЕТВЕРТА ВОЛНА.

Які ж перспективи якої і долі, який її зміст нових типів сьогоднішньої, четвертої, хвилі лібералізму у нашій сучасному постперестроечном суспільстві? Які шанси сучасного російського лібералізму? Це покаже тільки час, але ще теоретичні прогнози про можливості затвердження лібералізму у Росії різні. Під час проведення в 1994 р. колоквіуму «Сучасна соціальна концепція: ліберальне бачення» було представлено наступний спектр основних думок про можливості лібералізму у сучасній России:

1) відбувається «реанімація» передреволюційного лібералізму емігрантів, котрі виборювали ідеї класичного лібералізму грунті російської інтелектуальної традиції, саме — цінності духовних почав нації, держави, правничий та свободи индивида;

2) освоюється «гуманітарна ідеологічна помощь».

Запада—"внедрение" лібералізму у Росії суто через рынок;

3) винаходиться щось нове, підходяще до сучасних російських умов; зокрема, проблема лібералізму для Росії — проблема синтезу лібералізму і демократии.29.

Впровадження ідей цінностей західного лібералізму з Росією, очевидно, неможливо. У разі кризи цінностей, розколу ліберальнодемократичного руху, відсутності сильного поміркованого центру, реформированности середнього класу, зрілих політичних партій зі стійкою масової соціальної базою, цивілізованого ринку, відсутності вкоріненою традиції автономії особистості радикальний лібералізм обертається практикою впровадження «дикого ринку», «диких партій», що руйнують культури і моральність, що зумовлює різкій поляризації соціального розшарування общества.

Деякі російські й іноземні незалежні політологи пов’язують можливості і майбутнє лібералізму у Росії або з твердженням основних ідей російського ліберального консерватизму, поєднує цінності ліберальної демократії та національних державних підприємств і духовних традицій, або з засвоєнням цінностей «нового» лібералізму, синтезуючого принципи класичного лібералізму і соціал-демократії. Так, найбільший німецький політолог Р. Розмозер, категорично відкидаючи можливість і бажаність затвердження лібералізму у Росії лише крізь ринок, пов’язує його перспективи з консервативним лібералізмом: «Росія має з'єднати економічний лібералізм з духовно-культурним консерватизмом. Альтернативою цьому було б фашизм». «Якщо Росії в лібералізму взагалі є майбутнє, йому доведеться ужитися з освіченим консерватизмом», 30 — підкреслює Р. Розмозер.

Цей вывод-прогноз дуже співзвучний і навіть хіба що повторює висловлювання П. Б. Струве про ліберальному консерватизмі (залежно чи незалежно від Струве — відомо лише німецькому вченому). Відомий теоретик ліберальної Вільної партії Австрії (СПА) Р. Штикс також пропонує об'єднати національні устремління європейців з ідеями класичного лібералізму, називаючи такий синтез евролиберализмом, що, сутнісно, відповідає традиції концептуальних засад російського консерватизму. Р. Штикс за співробітництво лібералізму з націоналізмом і па прикладі історії лібералізму країнах Європи показує притягальну силу такого синтеза.31 Загальновизнаний вітчизняний історик лібералізму у Росії У. У. Леонтович в середині 1950;х років також пов’язував її майбутнє з «єдино справжнім лібералізмом для Росії — ліберальним консерватизмом».

Аналогічні прогнози сьогодні висловлюються фахівцями з історії політико-соціологічної думки російського либерализма—В. І. Шамшуриным, У. Ф. Шаповаловим і др.32.

Інші автори пов’язують перспективи російського лібералізму нової, четвертої хвилі з такою її формою, як «новий» лібералізм, або соціальне лібералізм, сближающий цінності вітчизняного лібералізму і соціалістичні ідеї. Так, одне із теоретиків «нового» лібералізму З. І. Гессен вважали його «продуктом соціалістичної критики либерализма». 33 Вочевидь, що «балачки про безпечному стані й перспективи лібералізму в сучасної Росії представляється вкрай малопродуктивним, коли він фокусується на звіряння які є в нас ліберальних формацій з західними зразками щодо з’ясування „дійсності“ перших, ступеня їх близькості до „істинному“ либерализму», 34 тим паче, що є потужна інтелектуальна традиція російського ліберального консерватизму і «нового» лібералізму. Їх багато ідей і релігійні цінності досі залишаються однією з найважливіших компонентів сучасної людської культури та теоретичним фундаментом для можливого у Росії лібералізму нової четвертої волны.

«Сила держави спирається взагалі своєрідне поєднання зовнішньої матеріальної мощі з морального фортецею. Потрібно вибрати й й інше, а й у нас поки немає цього іншого, оскільки державна життя коїться офіційної Россией», 35— писав П. Б. Струве ще 1910 р. … Як пророчо як і злободенно звучать його слова, у яких знову чується заклик до духовної відродженню Росії, до повернення її колишнього державного величі, заклик до досягнення справжньої свободи па принципах традиції російського ліберального консерватизма.

Сьогодні Росія знову перебуває перед вибором, і сподіватися, що цього разу, коли всі інші моделі і варіанти соціального упорядкування здаються утопічними чи «відпрацьованими», Росія опиниться готовою реалізації поміркованих, закономірних і — одночасно — вимушенонеобхідних проектів: або ліберально-консервативного, синтезуючого ідеї класичного лібералізму з віковими підвалинами і національними традиціями державності, й духовної культури, або «ново-либерального», що гарантує у своїй соціальній ідеалі усім своїм громадянам «декларація про гідне існування», коли ми, звісно, хочемо вільну, оновлену Державу Російську, а чи не вважаємо Росію «колосом на глиняних ногах». .

Кандидат філософських наук, доцент Санкт-Петербурзького державного технічного університету. 1 Кавелін До. Д. Наш розумовий лад. Статті з філософії російської історії держави та культури. М., 1989. З. 66; Леонтович У. У. Історія лібералізму у Росії. 1762—1914. М., 1995; Валицкий А. Моральність право в теоріях російських лібералів кінця XIX — початку ХХ століття // Питання філософії. 1991. № 8. 2 Новикова Л., Сиземская І. Ліберальні традиції в культурно-історичному досвіді Росії // Вільне мислення. 1993. № 15; Замалеев А. Ф., Осипов І. Д. Російська політологія: огляд основних напрямів. СПб., 1994. Гол. 5 Fischer G. Russian Liberalism from gentry to intelligentsia. Cambridge; Massachusetts, 1958. 3 Чічерін Б. М. Кілька сучасних питань. М., 1862. З. 189—197, 199—200. 6 Козловський У. У. Соціологічні альтернативи в дореволюційної Росії // Вести. Санкт-Петербург, ун-ту. 1993. Сер. 6. Вип. 4. З. 51, 7 Чічерін Б. Н.

1) Кілька сучасних питань. З. 135—138;

2) 2) Питання політики. 2-ге вид. М., 1905. З. 16, 28. 8 Чічерін Б. М. Кілька сучасних питань. З. 164—178. 9 Саме там. З. 159, 162. 10 Струве П. Б.

1) Про мері і межах ліберального консерватизму // Полис. 1994. № 3. С.

133;

2) Дух і Слово. Статті про російській та західноєвропейської літературі. Париж,.

1981. З. 219.