Політична система Грузії від розпаду СРСР до наших днів

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Теоретичні засади вивчення політичної системи і політичного режиму Грузії
• 1.1 Стан наукового вивчення політичної системи Республіки Грузія
• 1.2 Дефініції, структура та фундаментальні моделі дослідження політичних систем
• 1.3 Підходи до вивчення політичного режиму держави
• Розділ 2. Специфіка політичної системи Грузинської Республіки
• 2.1 Правові основи функціонування політичної системи Грузії на рівні вищих органів державної влади
• 2.2 Правові основи функціонування політичної системи Грузії на рівні вищих органів державної влади
• 2.3 Особливості недержавних елементів політичної системи
• Розділ 3. Трансформація та становлення демократичного режиму Грузії як постсоціалістичної держави
• 3.1 Характерні риси формування грузинської демократії
• 3.2 Особливості сучасного політичного режиму Республіки Грузія
• Висновки
• Список використаних джерел
• Додаток
• Вступ
• Процес перебудови в Радянському Союзі почався із здійснення принципу гласності. Здійснення принципу гласності привело до формування політичних груп і організацій, що мали різні політичні цілі та напрямки.
• Однією із перших політичних організацій в Грузії радянського періоду було «Товариство Іллі Чавчавадзе», засноване в 1987 році. Товариство ставило за мету боротьбу за звільнення Грузії, за демократію і створення капіталістичної економіки. Багато діячів «Суспільства Іллі Чавчавадзе» надалі стали лідерами політичних партій.
• У 1988;1989 роках на політичну арену вийшли: Партія національної рівноправності, партія Національної незалежності Грузії, Народний фронт Грузії, Товариство Іллі Праведного, Товариство Шота Руставелі, Товариство зелених Грузії та ін. Політичні партії отримали можливість легальної діяльності.
• Разом з Звіадом Гамсахурдіа і Мерабом Костава на чолі національного руху стояли: Іраклій Шенгелая, Тамар Чхеїдзе, Георгій Чантурія, Іраклій Церетелі, Іраклій Батіашвілі та інші. Головну силу національного руху являло студентство Тбіліського державного університету. Студенти заснували прес-клуб, роботою якого керували: Дато Турашвілі, Пікрія Чихрадзе, Тедо Ісакадзе, Ніколоз Ніколозішвілі, Георгій Маісурадзе та інші. Піднесення національного руху відбувалося і в інших містах Грузії: Кутаїсі, Батумі, Сухумі і т. д.
• Разом із демократичними перетвореннями в країні, в доповненнях до Конституції містилися цілком неприйнятні пункти, що мали на меті не допустити розвал Радянської імперії. Обговорення доповнень до Конституції набрало загальний характер. Значна частина суспільства вимагала заміни формулювання зазначених пунктів та відновлення права вільного виходу республік зі Радянського Союзу. У формуванні громадської думки в Грузії велику роль зіграв відомий громадський діяч Акакій Бакрадзе.
• З 4 квітня 1989 року в Тбілісі мітинги протесту перед Будинком Уряду прийняли постійний характер. Мітингувальники вимагали скасування автономії Абхазії. Це була природна реакція на антигрузинські дії абхазьких сепаратистів. У рух протесту включилися різні політичні партії та організації. Однак вимога скасування автономії Абхазії відступила на другий план, так як мітингувальники висунули вимогу відновлення державної незалежності Грузії. Група молоді перед Будинком Уряду оголосила голодування.
• Радикалізація політичних вимог розпалила обстановку в країні до межі і призвела до різкого загострення протистояння між національним рухом і пануючою владою. Національний рух Грузії став загрозою самому головному досягненню Радянської імперії - її територіальної цілісності. Політичне керівництво Радянського Союзу вирішило вжити рішучих заходів по припиненню національного руху.
• На світанку 9 квітня 1989 року карателі з усіх боків оточили мітингувальників. Озброєні палицями, відточеними саперними лопатами і отруйним газом, солдати увірвалися на площу перед Будинком Уряду і влаштували нещадну бійню голодуючих мітингувальників, більшість з яких були знесилені від голоду. Жорстокість карателів перевершила всі очікування. За кілька хвилин атакуючі солдати очистили площу від мітингувальників і на ній залишилися лише трупи вбитих, серед них — 16 жінок. Багато поранених врятувалися втечею. Більше 2000 чоловік отримали отруєння газом. Після кривавої розправи в Тбілісі було введено надзвичайний стан.
• Кривава трагедія 9 квітня всьому світу показала справжнє обличчя радянської системи. Трагічні події 9 квітня 1989 мали переломне значення в політичному житті країни. Вони викликали радикалізацію грузинського суспільства і остаточне падіння авторитету комуністичного керівництва в Грузії.
• Опозиційні політичні партії утворили Комітет Національного Порятунку, до якого увійшли: Гельсінський Союз (Голова Звіад Гамсахурдіа), Націонал-Демократична партія (Георгій Чантурія), Союз Національного рівноправності (Іраклій Шенгелаіа) і Партія Національної незалежності (Іраклій Церетелі). Найважливішими завданнями Комітету Національного Порятунку були вихід Грузії зі складу Радянського Союзу і відновлення її незалежності, що повинно було здійснитися поетапно.
• Поетапна боротьба передбачала поступове скасування структур радянської влади засобами мирних демонстрацій протесту (голодування, мітинги, страйки).
• У березні 1990 року в Тбілісі відбулася Надзвичайна конференція різноманітних політичних партій та організацій Грузії. На конференції був створений Національний Форум, призначений для керівництва національним рухом. В силу різних причин Форум незабаром розпався. Прихильники Звіада Гамсахурдіа утворили нове політичне об'єднання (надалі - блок «Круглий стіл — Вільна Грузія»).
• В об'єднання увійшли: Гельсінський Союз Грузії, Товариство Іллі Праведного, Товариство Мераба Костава, Союз традиціоналістів, Національний Фронт — Радикальний Союз, Національно-Ліберальний Союз. Політичні партії та організації, що залишилися в Національному Форумі в травні 1990 року під керівництвом Георгія Чантурія та Іраклія Церетелі скликали Національний З'їзд Грузії і прийняли рішення про проведення виборів Національного Конгресу. Вибори відбулися в тому ж, 1990 році. Національний Конгрес висунув вимоги про виведення з Грузії російських окупаційних військ, скасування органів радянської влади і відновлення незалежності Грузії.

Актуальність теми: дослідження політичної системи Грузії від розпаду СРСР до наших днів, як країни, що має багато схожих історичних та політичних моментів із Україною.

Об'єкт дослідження — політична система Грузії.

Основна мета дослідження курсової роботи полягає у комплексному дослідженні політичної системи Грузії.

Структура роботи: курсова робота складається з вступу, трьох розділів, висновку, списку використаних джерел та додатків.

грузія політична система

Розділ 1. Теоретичні засади вивчення політичної системи і політичного режиму Грузії

1.1 Стан наукового вивчення політичної системи Республіки Грузія

Проблема вивчення політичних та суспільних трансформацій має важливе теоретичне та практичне значення для суспільств, що перебувають в процесі змін. Поняття «трансформація» досить часто вживається для позначення тих процесів, що сьогодні відбуваються в колишніх соціалістичних країнах. Цим терміном, як і терміном «модернізація», прагнуть підкреслити неідеологічний характер змін, що відбуваються, але в реальності ці поняття несуть у собі різну базу ідеології. Якщо для одних трансформація — це позитивний процес, який варто всіляко підтримувати, у результаті якого вчорашні країни соціалізму повинні повернутися до числа нормальних, демократичних цивільних суспільств, що ефективно розвиваються. То для інших трансформація — це процес негативний, руйнівний, нав’язаний ззовні, що привів до невідповідності економіки, суспільного порядку і духовних основ цих суспільств.

Минуло чимало часу після розпаду самої радянської системи. Отже, тепер можна спробувати зробити деякі висновки з низки намагань створення на руїнах посткомуністичних країн політично спроможних і економічно розвинутих демократичних держав. До таких належить Грузія.

Процес трансформації політичної системи Грузії відбувався нерівномірно в зв’язку з тим, що тривалий час при владі знаходилися представники комуністичної номенклатури, крім того, ця держава була в складі Радянського Союзу. В останні роки свого існування московська комуністична верхівка заохочувала сепаратистські настрої в автономіях союзних республік, і підтримувала оформлення квазі-державних установ за прямої участі російських військових і спецслужбових кадрів, що протистояли республіканському центру. Саме тому після розпаду СРСР Грузія успадкувала проблеми з внутрішніми автономіями. У 1992;1993 рр. напруга переросла в збройне протистояння. За участі російських найманців і російської зброї в протистоянні Грузія втратила контроль над більшою частиною Абхазії та Південної Осетії, грузинські державні установи на цих територіях були згорнуті, а сепаратистські режими заохочували прийняття громадянами російського громадянства. В свою чергу, така нестабільність не могла не позначитися на ефективності функціонування політичних інститутів в державі.

Протягом періоду незалежності Грузії, в політичній системі країни чітко зафіксувалася президентська форма правління. Це сприяло значному впливу президента на інші гілки влади, що не могло не позначитися на процесі трансформації. Як наслідок, трансформація в Грузія набула гібридних ознак.

Найбільш важливі особливості партійного розвитку в Грузії з моменту здобуття незалежності, які відрізняють його від партійного розвитку в більшості країн Східної та Центральної Європи є вкрай нестабільні партії та напівавторитарний фон, на якому багатопартійна політична система еволюціонує. Наслідком цього є те, що поняття, які використовуються для вивчення діяльності політичних партій у Центральній та Східній Європи і в сталих демократіях, часто не можуть бути відтворені при вивченні політичних партій Грузії. Початкові пояснення слабкості партійного розвитку в Грузії можна знайти в ряді соціологічних та інституціональних факторів, таких, як спадщина радянського комунізму, підвладність грузинському президенту, і виборча система [4, 147].

Домінування партії влади виражається не тільки за допомогою контролю над законодавчими органами та через більшість місць в парламенті, але і під час виборчих кампаній. Існування партії влади, яка підконтрольна президенту є однією з характерних рис режимів із авторитарними нахилами, і це особлива відмінна риса політики в багатьох колишніх радянських республік.

Розглядаючи трансформації в Грузії, варто зазначити, що політичні трансформації починаються першими, але в жодному випадку не можуть розвиватися поза іншими сферами суспільного життя. Жоден із процесів суспільного розвитку не проходить в ізоляції, а відбувається у комплексі з іншими. Залежно від кінцевого результату, до якого призводить трансформація, і визначається її тип. Згідно цього підходу для Грузії характерним буде авторитарний тип трансформації, за яким відбувалась трансформація від тоталітарного політичного режиму до авторитарного до 2003 року, а після 2003 р. (коли відбулася «Революція троянд») — гібридний. Незважаючи на конституційні гарантії громадянських і політичних прав, Грузія продовжує бути гібридною системою, де парламент, лояльний президентові, не стримує авторитарні тенденції, що проявляються виконавчою владою.

Важливо підкреслити, що в перехідний період, з властивими йому нестабільністю і необов’язковістю дотримання нових правил і норм, при створенні інститутів правової держави в Грузії часто вкладався недемократичний і не правовий зміст. У країні успішно функціонували неформальні інститути (клієнтелізм, корупція, клани, важливі політичні рішення приймались поза межами формальних інститутів, з недотриманням і в обхід закону). А принесені з Заходу принципи і процедури належним чином не працювали.

Згодом з’явилась деяка стабільність, формальні і неформальні інститути функціонували одночасно, а певні соціальні групи виявились не зацікавленими в зміцненні демократії і верховенстві закону. Частина неформальних інститутів перетворилась з тимчасових у постійні. Зазвичай процес системної трансформації «йшов зверху». Без активної участі широких мас населення, без опори на них, демократичні механізми працювали мляво. Часто результативнішими у використанні політики державних структур у своїх інтересах виявлялись представники породжених ринком егоїстичних групових інтересів. Крім того, в Грузії виконавча влада традиційно схильна до концентрації повноважень у своїх руках, до контролю за іншими гілками влади, до втручання в їх справи. Зловживання владою обмежує розподіл влади, наявність стримувань і противаг. Тож, розбудова демократичної держави грузинам вдалася лише зі значними викривленнями.

Для переконливішої аргументації і виявлення рівня демократизації та розвитку правової держави в Грузією, наведу дані американської організації «Фрідом Хаус» станом на 2010 р. Рейтинги розміщуються за шкалою від 1 до 7, де 1 — найбільший рівень демократичного прогресу, а 7 — найменший. Показник Грузії - 4.93.

Варто зазначити, що за роки трансформації Грузії не вдалося домогтися відчутних результатів по відновленню демократичної правової держави і, загалом демократичної політичної системи. Причиною цього є те, що комуністичні елементи минулого надто укорінилися в політичні інститути і свідомість Грузинської держави. Крім того, постійні етнічні конфлікти завадили в достатній мірі зберегти стабільність політичної системи.

1.2 Дефініції, структура та фундаментальні моделі дослідження політичних систем

Рівень розвиненості суспільства будь-якої країни визначається розвитком її політичної системи, чіткістю структури та функціонування. Різноманітні політичні явища нерозривно взаємопов'язані між собою та утворюють певну цілісність, соціальний організм, який виділяється з більш широкої системи «суспільства». Така властивість і відображає поняття політичної системи. Сучасна політична система суспільства — це складне утворення. Вона є уособленням упорядкованості в єдину цілісність не лише однопорядкових (що властиве простим системам), а й різнопорядкових елементів. Необхідність осмислення систематизації життєвих процесів викликала у світовій науці інтерес до теорії систем [16, 227].

Термін «політична система» суспільства належить до відносно нових понять, що стали широко використовуватися в суспільних науках уже в наш час. Необхідність виділення в науці про політику категорії «політична система суспільства» зумовлена значним розширенням у ХХ ст. сфери політичних дій державних інститутів, політичних партій, суспільно-політичних організацій, рухів, що зв’язані з боротьбою за політичну владу та її здійснення [1, 265].

Політична система суспільства — це система відносин і установ, що включають, по-перше, державу і владні інститути та структури; по-друге, соціально-класову структуру суспільства, тобто сукупність соціальних спільностей і верств суб'єктів політичної діяльності; по-третє, політичні відносини всіх соціальних спільностей, класів, верств і груп — рухомої, динамічної структури політичної системи; по-четверте, виростаюча з політичних відносин політична організація суспільства, що охоплює всі стабільніші політичні установи суспільства, управлінська частина політичної системи [14, 317].

Політична система виникла на певному етапі розвитку суспільства внаслідок його поділу на класи та появи держави. У процесі еволюції державно-організованого суспільства політична система стає більш складною та розгалуженою. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлений рівнем економічного соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками [5, 71−72].

Основними ознаками політичної системи є:

1. Органічний взаємозв'язок всередині групи елементів;

2. Утворення цими елементами певної цілісності;

3. Внутрішня взаємодія всіх елементів;

4. Прагнення до самозбереження, стабільності та водночас динамізму;

5. Здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами і утворювати мета-систему.

6. Ієрархічність (субординація) елементів політичної системи означає, що певні підсистеми, окрім держави, можуть набувати особливого значення, наприклад політичний рух «Солідарність» у Польщі 80-х років XX століття.

7. Закритість чи відкритість до інкорпорації нових елементів: так політична система Кампучії часів правління Пол Пота та Іенг Сарі була повністю закрита не тільки, для зовнішнього впливу, але і аналізу, до сих пір невідома кількість жертв політичних репресій та наслідки її функціонування для сучасних суспільних відносин держави [21, 82−83].

Політична система складається з підсистем, які взаємопов'язані одна з одною і забезпечують функціонування публічної влади. До них слід віднести такі підсистеми:

1. Інституціональну (держава, партії, групи тиску, засоби масової інформації, церква тощо).

2. Нормативну (політичні, правові, моральні норми, звичаї, традиції, символи). Через них політична система здійснює регулятивний вплив на діяльність інститутів, поведінку громадян.

3. Комунікативну (форми впливу влади, суспільства й індивіда як усередині системи, так і з політичними системами інших держав).

4. Культурну (система цінностей, релігія, ментальність).

5. Функціональну (засоби і способи реалізації влади, до яких належать злагода, примус, насильство, авторитет тощо). Вона складає основу політичного режиму, діяльність якого спрямована на забезпечення функціонування, перетворення і захист механізму здійснення влади в суспільстві [8, 187].

У політичній науці існує багато теорій політичних систем: системного аналізу (Д. Істон, Г. Алмонд); кібернетичний підхід (К. Дойч); соціальна (Т. Парсонс); зовнішньополітична (Г. Пауелл, М. Каплан) [24, 154].

Поява цієї категорії нерозривно пов’язана з розвиток системного аналізу суспільства Т. Парсонса. Фундамент в розробку теорій політичних систем та системного аналізу був закладений Д. Істоном в 50 — 60-х рр. Системний підхід до аналізу політики вперше застосував американсько-канадський політолог Девід Істон. У своїх працях «Політична система» (1953), «Концептуальна структура для політичного аналізу» (1965), «Системний аналіз політичного життя» (1965) він доводить можливість і необхідність існування загальної теорії в політології як теорії політичної системи, розробляє концептуальну структуру цієї теорії, визначає її основні поняття та пропонує методи і способи практичної реалізації теоретичних положень [23, 189].

Відповідно до цієї моделі механізм функціонування політичної системи включає чотири фази. По-перше, це «вхід (input)», вплив зовнішнього середовища (соціального і несоціального, природного) на політичну систему в формі вимог і підтримки. Наприклад, це може бути вимога населення знизити прибутковий податок при одночасній легітимною підтримці діяльності уряду в цілому. По-друге, «конверсія» (або перетворення) соціальних вимог в підготовку альтернативних рішень, що є певним реагуванням уряду. По-третє, це «вихід (output)», прийняття рішень та їх реалізація в формі практичних акцій. І нарешті, по-четверте, результати діяльності уряду впливають на зовнішнє середовище через «петлю зворотного зв’язку» (feedback loop) [дегтярев]. Політична система є «відкритою системою», яка одержує постійні імпульси від навколишнього середовища. Її основною метою є виживання і збереження стійкості системи за допомогою адаптації та пристосування до середовища. В основі цього механізму лежить принцип «гомеостатичного рівноваги», згідно з яким політична система для підтримки внутрішньої стабільності повинна постійно реагувати на порушення її балансу із зовнішнім середовищем [3, 55−56] [Див. Дод 1].

Згодом ці теорії розпочав розвивати в своїх працях Г. Алмонд. Він вважав, що здатність політичної системи здійснювати перетворення в суспільстві й одночасно підтримувати стабільність, залежить від спеціалізації ролей і функцій політичних інститутів, що виступають як сукупність взаємозалежних елементів. Кожен елемент цілісності (держава, партії, еліти, право) виконує життєво важливу для всієї системи функцію. Отже, система може розглядатися не тільки в термінах «збереження», «зміни» і «адаптація», але і як «взаємодія» структур, здійснюючих певні функції. Усі разом вони забезпечують задоволення основних потреб системи.

Виходячи з цього, він визначив політичну систему як сукупність ролей і їхню взаємодію між собою, здійснюваних не тільки урядовими інститутами, але і всіма структурами суспільства з політичних питань.

Г. Алмонд і Д. Пауелл встановили, що політична система повинна ефективно здійснювати три групи функцій:

— функції взаємодії із зовнішнім середовищем,

— функції взаємозв'язку всередині політичної сфери,

— функції, що забезпечують збереження й адаптацію системи [22, 188].

Карл Дойч запропонував надзвичайно сміливу систему кібернетичного аналізу політичного процесу. В ньому політика і уряд бачаться переважно як процес керування і координації зусиль людей із досягнення поставленої мети, водночас політична система ототожнюється з пристроєм, який наводить снаряд на ціль.

Політична система подібна (аналогічна) до кібернетичної системи, що здатна сама настроюватися. Керування полягає в пілотуванні, що залежить від інформації про перебування цілі, про те, яку віддаль залишилось подолати, і про результати попередніх дій. Дойч подає аналіз від розуміння зворотного зв’язку, під оглядом керування діями на підставі досвіду попередніх помилок.

Політична система не ізольована від зовнішнього середовища. Навпаки, у своєму функціонуванні вона залежить як від постійного потоку інформації, що надходить із середовища, так і від постійного потоку інформації про свій власний рух.

Під оглядом класичних уявлень система не перебуває в «рівновазі». Вона бере участь у динамічних процесах. Фактично вона перебуває в постійному пошукові, уточненні мети, реалізація якої залежить від взаємовідношень між чотирма кількісними факторами:

1. Інформаційне навантаження на систему.

2. Запізнення (відставання) в реакції системи.

3. Приріст, тобто сума змін тих чи інших параметрів функціонування внаслідок коригувальних операцій.

4. Випередження — відстань між правильно передбаченим перебуванням рухомої цілі та її реальним перебуванням у даний момент відповідно до щойно одержаних сигналів.

За допомогою запропонованих Дойчем параметрів можна без ідеологічного упередження і аксіологічних суджень оцінити дієвість різних політичних систем залежно від їхньої здатності функціонувати як більш-менш ефективний «рульовий механізм». Мова має йти про те, щоб оцінити запізнення реакції уряду на нові чи складні ситуації, його інтенсивність та здатність на випередження [4, 175].

Отже, політична система суспільства — це інтегрована сукупність політичної влади, суб'єктів, відносин, політичної організації і політичної культури суспільства, яка забезпечує його соціальну стабільність, соціальний порядок і яка має певну соціально-політичну орієнтацію [5, 11]. Вона має характерні ознаки, структуру, виконує чітко визначені функції.

Д. Істон і Г. Алмонд заклали основи різних варіантів концепції політичної системи й дали поштовх до розвитку теорії політичної системи суспільства в цілому. Кожний із варіантів досліджує різні сторони політичної системи суспільства.

1.3 Підходи до вивчення політичного режиму держави

Функціональний і динамічний аспекти політичної системи розкриваються в політичному режимі. Політичний режим — це спосіб функціонування політичної системи суспільства, який визначає характер політичного життя в країні, відображає рівень політичної свободи і ставлення органів влади до правових основ їх діяльності [3, 175].

Поняття «політичний режим» є одним із загальноприйнятих у сучасній політології. Ця наукова категорія, що характеризує способи, форми, засоби й методи реалізації політичної влади, сприяючи адекватному оцінюванню сутності держави, оскільки в межах однієї форми правління на різних етапах її розвитку політичне життя може суттєво видозмінюватись і за характером, і за змістом. Суспільство і держава можуть бути відкритими, закритими, проміжними; демократичними, тоталітарними й авторитарними; воєнізованими, громадянськими і змішаними тощо. Усе це детермінує суттєві відмінності у взаєминах між особистістю, суспільством і державою в різних країнах, що, зрештою, позначається на своєрідності політичного режиму. Отже, політичний режим тісніше й безпосередньо пов’язаний із сутністю держави, ніж інші її форми.

Дослідження політичного режиму дають змогу скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу. Дослідник приділяє увагу еволюції політичного режиму у радянську епоху — йдеться, зокрема, про політичний режим кінця 80-х pоків (так звану епоху застою, що асоціюється з іменем Л. Брежнєва) і передусім режим, що встановлений в 30-х pp. ХХ ст. Підхід до трактувань політичного режиму:

1. Інституціональний (політико-правовий) підхід ототожнює політичний режим з формами правління і державного устрою, він акцентує увагу на формально-юридичних характеристиках, а саме на особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур. Простежується тенденція ототожнення політичного режиму з формою правління. Однобокість підходу полягає в тому, що реальна практика реалізації влади може виявляти суперечності із закріпленими у конституціях нормами, а сам політичний режим виражати ширше явище, ніж форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії розглядаються як класичні прояви ліберальної демократії.

2. Соціологічний підхід робить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов’язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами норм політичної поведінки. У межах цього підходу звертається увага на соціальні обґрунтування влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу [24, 176].

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі суто політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компонентів, що дає змогу відрізняти одні типи політичних режимів від інших.

Найчастіше до структурних елементів політичного режиму включають:

— політичні структури державної влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

— методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага — прямим чи непрямим, насильницьким чи методам переконання;

— реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;

— методи вироблення політичних рішень;

— способи врегулювання конфліктів;

— плюралізм, зокрема наявність чи відсутність легальної (нелегальної) опозиції;

— конфігурацію партійної системи: однопартійні чи багатопартійні системи;

— ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;

— форми ставлення населення до політичної участі (політична пасивність, мобілізована або автономна участь);

— тип легітимності: харизматична, традиційна, раціонально-легальна, ідеологічна тощо;

— структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртованості, відкритість і закритість, канали рекрутування;

— ступінь розвитку інститутів громадянського суспільства, основні форми взаємодії держави та громадянського суспільства;

— характер політичного лідерства (відкритість, закритість, авторитарний, ліберальний стилі управління);

— ступінь свободи ЗМІ (наявність незалежних ЗМІ, вільний доступ до інформації);

— розподіл повноважень між основними гілками влади (злиття всіх гілок влади, домінування виконавчої влади тощо);

— роль виборів у політичному житті суспільства [кирилюк].

Загальними показниками будь-якого політичного режиму є:

— ступінь захищеності і забезпеченості гарантіями прав і свобод громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної свободи) та ступінь врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі меншин) тощо;

— способи легітимації державної влади;

— співвідношення правових і не правових способів здійснення владних функцій;

— методи, інтенсивність і правова обґрунтованість, використання силових структур, інших ресурсів влади;

— механізм ідеологічного тиску [7, 173].

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи панівного класу перебувають при владі, на підтримку яких соціальних верств опирається влада.

Вище перелічені ознаки служать критеріями для виділення різних типів політичних режимів. Сучасні політичні режими поділяються на два великих типи: демократичні та антидемократичні. При аналізі політичних режимів ряд політологів (Борис Курашвілі, Андронік Мігранян) використовують якісну шкалу, що включає шість об'єктивно можливих режимів: тоталітарний (надмірно, сфальсифіковано авторитарний, звичайно терористичний, тиранічний) режим; жорстко авторитарний; авторитарно-демократичний; демократично-авторитарний; розгорнуто-демократичний; анархо-демократичний (надмірно, сфальсифіковано демократичний, що веде до дезорганізації суспільного життя), переростає в тоталітарний або просто жорстко авторитарний режим. Недемократичні режими сучасного світу, за пропозицією іспанського політолога Хуана Ліндса, поділяються на два типи: тоталітарні та авторитарні [6, 176].

Політичні pежими можна pозpізнити за двома головними кpитеpіями: джеpелом влади та межами цієї влади. За джеpелом (підгpунтям) деpжавної влади політичні pежими можна pозподілити на демокpатичні та автоpитаpні. За ознакою меж політичної влади політичні pежими pозподіляються на лібеpальні та тоталітарні [8, 112].

Спектр політичних режимів сучасного світу розкривається в таких поняттях, як демократія, авторитаризм і тоталітаризм. При визначенні сутності режиму акцент ставиться на протиставленні держави, з одного боку, і громадянського суспільства — з іншого. Характер взаємовідносин визначається силою або слабкістю громадянського суспільства. В умовах демократії суспільство має важелі впливу на владу включно до заміни на чергових виборах. У недемократичних режимах держава контролює і регламентує громадянське суспільство повністю (тоталітаризм) або частково (авторитаризм). Більшість дослідників трактують тоталітаризм як злиття держави з громадянським суспільством, що практично ставить під сумнів саму можливість існування останнього [7, 115].

Підсумовуючи вищезазначене варто зазначити, що політичний режим інтегрує в собі владні структури, які контролюють та задають етапи функціонування політичної системи суспільства. Політичний режим не можна ототожнювати з формою правління, він є упорядкованою динамікою.

Розділ 2. Специфіка політичної системи Грузинської Республіки

2.1 Правові основи функціонування політичної системи Грузії на рівні вищих органів державної влади

Офіційна назва держави: Республіка Грузія. Самі грузини називають свою країну Сакартвелло, а назва Грузії походить від імені її покровителя — Святого Георгія. Країна відома на весь світ своїми винами, мінеральними водами та неабиякою привітністю та харизмою її жителів. Столиця: Тбілісі. Площа: 69,7 тис. км2 [2, 5].

Країна знаходиться в центральній та західній частинах Закавказзя. Західна частина Грузії має широкий вихід до Чорного моря. Безпосередньо межує з чотирма країнами. На півночі та північному сході це Росія, сході та південному сході - Азербайджан, півдні - Вірменія та Туреччина. Сучасне географічне положення Грузії не дуже сприятливе. Вона оточена кризовими країнами та окремими їх територіями, де майже безперервно продовжується війна. Особливо екстремальним є кордон Грузії з Північним Кавказом Російської Федерації [11, 187].

Приморська, центральна й південна частини Грузії лежать у субтропічному кліматичному поясі, північна — в помірному. На Колхідській низовині панує вологий субтропічний клімат із теплою зимою (температура січня +3, +6 °С) і великою кількістю опадів (1200—2000 мм.). Далі на схід континентальність клімату зростає. Для гірських районів є характерною висотна поясність. Південно-грузинське нагір'я характеризується континентальністю, посушливістю та суворою зимою [11, 209].

Національні символи Грузії пов’язані з давніми історичними традиціями. Державний герб Республіки Грузія являє собою орнаментовану семипроменеву зірку, золотавий орнамент зірки оточений чорною облямівкою. Простір поміж краями — кизилового кольору. У центрі зірки розташований круглий грузинський щит із полем кизилового кольору, на якому зображений Тетрі Ґіорґі на білому коні із золотими копитами. Державним прапором Грузії є прапор «п'яти хрестів», який являє собою біле полотнище з п’ятьма червоними хрестами — один великий в центрі, який ділить прапор на чотири поля, в центрі кожного поля маленький хрест [6, 185].

Кількість населення: 4,6 млн. осіб (2010). Густота населення: 66 осіб/км2. Етнічний склад населення: грузини — 83,7%, азербайджанці - 6,5%, вірмени — 5,7%, росіяни — 1,5%, осетини — 0,9%, курди і єзіди — 0,5%, греки — 0,3%, чеченці - 0,2%, українці - 0,2%. Домінуюча релігія: православ’я. Релігійний склад населення: православні - 83,9%, мусульмани — 9,9%, вірмено-грегоріанці - 3,9%, католики — 0,8%, інші - 0,8%, атеїсти — 0,7%. Офіційна мова: грузинська [11, 195]. Вона належить до картвельської групи іберійсько-кавказьких мов, має власний алфавіт, що використовується з найдавніших часів. Понад 98% етнічних грузинів вважають грузинську мову рідною. Вона широко використовується в економічному, політичному і культурному житті країни. Абхазька мова є офіційною на території Абхазії.

Державний устрій: унітарний. Форма державного правління: президентсько-парламентська республіка. Главою держави є обраний всенародним прямим голосуванням президент, якому надано законодавчі, виконавчі і розпорядчі прерогативи. Вищий законодавчий орган — парламент. Парламент однопалатний, складається зі 150 депутатів. З них 75 обираються на засадах пропорційної виборчої системи, а інші 75 — в одномандатних виборчих округах за мажоритарною виборчою системою. Усі депутати парламенту обираються на 4-річний термін. Парламент очолює Голова, підписує прийняті парламентом рішення. Вищий виконавчий орган — Кабінет міністрів [5, 112]. Уряд очолює прем'єр-міністр, якого призначає президент країни.

У Грузії діють більш як 40 політичних організацій і рухів. Основні з них: Демократичний союз Грузії, Партія монархістів, Народний фронт Грузії, Християнсько-демократичний союз, Республіканська партія, Національно-демократична партія, Партія «зелених», Демократична партія, «Хартія-91», Союз грузинських традиціоналістів, Партія національної незалежності, Соціалістична партія трудящих, Союз громадян Грузії.

Адміністративно-територіально Грузія поділяється на 10 районів, 2 автономні республіки та 1 автономну область [11, 234]. Адміністративно-територіальний устрій: 9 країв (Самегрело, Рача-Лечхумі — Нижня Сванетія, Гурія, Імереті, Самцхе-Джавахеті, Шида Картлі, Квемо Картлі, Мцхета-Мтіанеті, Кахеті), 2 міста республіканського підпорядкування (Тбілісі та Поті) та 2 автономні республіки (Абхазія та Аджарія). Столиця: Тбілісі (1,15 млн. осіб, 2010). Рівень урбанізації: 53%. Найбільші міста: Кутаїсі (188,6 тис. осіб), Руставі (180,3 тис. осіб), Батумі (122 тис. осіб), Зугдіді (76 тис. осіб), Поті (70 тис. осіб), Горі (50 тис. осіб), Сухумі (43,7 тис. осіб), Цхінвалі (42,3 тис. осіб).

Грузія — промислово-аграрна країна, що розвивається. Основні галузі промисловості: сталеплавильна, авіаційна, машинобудівна, електромоторна, текстильна, хімічна, винна. Завдяки географічному положенню між Європейською Росією і Азією територія Грузії має важливе транзитне значення, особливо для виходу сусідніх Азербайджану і Вірменії до Чорного моря. Майже все промислове виробництво Грузії сконцентроване у рівнинних районах країни. Більше ніж половина підприємств розташовані в містах Тбілісі, Руставі (на південний схід від Тбілісі) і Кутаїсі (у Західній Грузії). Найвищий рівень економічного розвитку в східно-центральному регіоні (Тбілісі-Руставі), за ним ідуть західно-центральний регіон (Кутаїсі - Зестафоні), Абхазія, Південна Осетія і південні райони.

Грошова одиниця: ларі. ВВП (2009): офіційний: 11,1 млрд. дол. США — за паритетом купівельної спроможності (ПКС): 20,3 млрд. дол. США.

ВВП на душу населення (за ПКС): 4400 дол. США. Місце в світі за Індексом розвитку людського потенціалу (ІРЛП): 75 (2011). Грузія активно працює з багатьма міжнародними організаціями. У 1999 р. стала повноправним членом Ради Європи і СОТ. Грузія була ініціатором розширення ГУУАМ (за рахунок Узбекистану). Вона тісно співпрацює з ООН та ОБСЄ, активно розвиває стосунки з НАТО, СОТ, ГУАМ, ОЧЕС, ЄБРР, МВФ [11, 176].

2.2 Правові основи функціонування політичної системи Грузії на рівні вищих органів державної влади

Конституція Грузії є основним писаним законом, який має вищу юридичну силу, пряму дію і верховенство на всій території Грузії. Це політико-правовий акт, за допомогою якого народ заснував основні принципи устрою суспільства і держави, визначив суб'єкти державної влади, механізм її здійснення, закріпив охоронювані державою права, свободи та обов’язки людини і громадянина.

Грузинська конституція була прийнята 24 серпня 1995 року і переглянута 15 жовтня 2010. До неї в республіці діяли конституції 1921, 1922, 1927, 1937 і 1978 рр. Нова Конституція Грузії складається з преамбули, 9 основних глав, 109 статей в кожній з яких від 2 до 4 пунктів [8, 217].

За порядком зміни, внесення поправок і доповнень Конституція Грузії є «м'якою», тому що зміни до конституції вносяться в тому ж порядку, що і в звичайні закони, або по досить простій процедурі. Поправки приймаються парламентом 2/3 голосів. У період з 1999 по 2006 рік поправки вносилися 12 разів. Так, в 2004 році, після «революції троянд», було розширено повноваження президента і введена посада прем'єр-міністра. У 2006 році прийняті поправки, що передбачають одночасне проведення президентських і парламентських виборів у 2008 році. За способом прийняття основний закон Республіки Грузія є народним: конституція прийнята представницьким органом, за формою правління, яка закріплюється в конституції - республіканською, а за формою державного устрою, що встановлюється — унітарною.

Джерелом державної влади в Грузії є народ, який делегує свої повноваження вищим органам державної влади та здійснює свою владу за допомогою референдуму, інших форм безпосередньої демократії.

Президент Грузії є главою грузинської держави і главою виконавчої влади. Президент Грузії направляє й здійснює внутрішню і зовнішню політику держави. Він забезпечує єдність і цілісність країни, а також діяльність державних органів відповідно до Конституцією. Президент Грузії є вищим представником Грузії у зовнішніх зносинах.

Президент Грузії обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на п’ять років. Одна і та ж особа може бути обрана Президентом тільки двічі поспіль. Президентом може бути обраний володіє виборчим правом громадянин Грузії за народженням, який досяг 35 років, прожив у Грузії не менше 15 років і до дня призначення виборів проживає у Грузії.

Право висування кандидатури Президента мають політичне об'єднання або ініціативна група. Висунення кандидатури повинно бути підтверджено підписами не менше п’ятдесяти тисяч виборців.

Президент Грузії:

а) укладає міжнародні договори та угоди, веде переговори з іноземними державами; за згодою Парламенту призначає та звільняє з посади послів та інших дипломатичних представників Грузії;

б) призначає за згодою Парламенту членів уряду-міністрів;

в) правомочний звільняти з посади міністрів;

г) приймає відставку міністрів та інших визначених законом посадових осіб, правомочний доручити міністрам виконання службових обов’язків до формування нового уряду;

д) представляє Парламенту проект Державного бюджету Грузії після узгодження його основних даних і напрямків з парламентськими комітетами;

е) представляє Парламенту, призначає та звільняє з посади посадових осіб у випадках і порядку, визначених Конституцією або законом;

ж) у разі збройного нападу на Грузію оголошує військовий стан, при наявності відповідних умов укладає мир і не пізніше 48 годин вносить це рішення на затвердження Парламенту;

з) під час війни або масових безладів, при зазіханні на територіальну цілісність країни, у разі військового перевороту або озброєного повстання, екологічної катастрофи і епідемій, або в інших випадках, коли органи державної влади позбавлені можливості нормально здійснювати свої конституційні повноваження, оголошує надзвичайний стан на всій території країни або в якій-небудь її частини.

і) вправі за згодою Парламенту припинити діяльність або розпустити представницькі органи самоврядування або територіальних одиниць, якщо їх дії створюють загрозу для суверенітету, територіальної цілісності країни, для здійснення державними органами своїх конституційних повноважень;

к) на основі Конституції і закону видає укази і розпорядження;

л) підписує і оприлюднює закони в порядку, визначеному Конституцією;

м) вирішує питання громадянства, а також надання притулку;

н) присуджує державні нагороди, присвоює вищі військові, спеціальні і почесні звання, а також вищі дипломатичні ранги;

о) здійснює помилування засуджених.

У встановленому законом порядку Президент призначає вибори Парламенту та інших представницьких органів. За пропозицією президента Грузії парламент затверджує структуру і порядок діяльності виконавчої влади. Президент вправі скасувати акти підзвітних йому органів виконавчої влади.

Президент Грузії є Верховним Головнокомандувачем Збройними Силами Грузії. Він призначає членів Ради Національної Безпеки, головує на його засіданнях, призначає та звільняє з посади воєначальників.

Президент раз на рік представляє парламенту доповідь з найважливіших питань становища країни.

Парламент Грузії є вищим представницьким органом країни, який здійснює законодавчу владу, визначає основні напрями зовнішньої і внутрішньої політики країни, у встановлених Конституцією межах контролює діяльність уряду та здійснює інші повноваження.

Парламент обирається на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на чотири роки. Парламент складається з 150 членів, обраних за пропорційною системою, і 85 — обраних за мажоритарною системою. Членом Парламенту може бути обраний громадянин Грузії, який досяг двадцятип’ятирічного віку, має право обирати.

Внутрішня структура та порядок роботи Парламенту визначаються Регламентом Парламенту. Прохідний бар'єр складає 5%. Перше засідання новообраного Парламенту має відбутися протягом 20 днів з дня закінчення виборів. Дату проведення першого засідання призначає Президент Грузії. Парламент приступає до роботи в разі визнання повноважень не менше двох третин його членів.

Парламент Грузії на строк своїх повноважень у встановленому Регламентом порядку таємним голосуванням обирає Голову парламенту Грузії та заступників Голови, в тому числі - по одному заступнику з числа і за поданням членів Парламенту, обраних від Абхазії та Аджарії.

Голова Парламенту керує роботою парламенту, забезпечує вільне висловлення думок, підписує прийняті парламентом акти, здійснює інші передбачені Регламентом повноваження. Голова парламенту у встановленому Регламентом порядку здійснює у будинку парламенту всі адміністративні функції.

Для організації роботи парламенту створюється Бюро парламенту, до складу якого входять Голова парламенту Грузії, заступники Голови, голови парламентських комітетів і фракцій.

Члени парламенту можуть об'єднуватися в парламентські фракції. Число членів фракції має бути не менше десяти.

Парламент Грузії більшістю повного складу ратифікує, денонсує та скасовує міжнародні договори і угоди. Законопроект чи постанова вважаються прийнятими парламентом, якщо вони підтримані більшістю присутніх, але не менш як однією третиною повного складу парламенту, якщо Конституцією не визначено інший порядок прийняття законопроекту або постанови. Проект органічного закону вважається прийнятим, якщо він підтриманий більш як половиною облікового складу парламенту.

Законопроект, прийнятий Парламентом, у п’ятиденний строк передається Президенту Грузії. Президент протягом 10 днів підписує і оприлюднює закон, або з мотивованими зауваженнями повертає до парламенту.

Уряд відповідно до законодавства Грузії забезпечує здійснення виконавчої влади, внутрішньої і зовнішньої політики країни. Уряд відповідальний перед президентом і парламентом Грузії. Уряд складається з прем'єр-міністра і міністрів. У складі уряду може бути державний міністр (державні міністри). Прем'єр-міністр покладає на одного з членів уряду виконання обов’язків віце-прем'єра. Уряд і члени уряду складають повноваження перед президентом Грузії.

Главою уряду є прем'єр-міністр, який призначає на посаду та звільняє з посади інших членів уряду, у тому числі і силових міністрів. Відставка або припинення повноважень прем'єр-міністра автоматично викликає припинення повноважень інших членів уряду. Повноваження уряду припиняються відразу за визнанням повноважень новообраного парламенту.

Партія, що вийшла на перше місце в новому парламенті представляє кандидатуру прем'єр-міністра, якого формально висуне президент. Кандидат у прем'єр-міністри сам вибирає міністрів і разом з програмою уряду представить парламенту на затвердження. Для того, щоб заручитися довірою парламенту, необхідна підтримка з боку більшості складу членів парламенту за списком. Якщо повноваження уряду припиняються з іншої причини (не через обрання нового парламенту), президент подасть на затвердження ту кандидатуру на посаду прем'єр-міністра, яку йому запропонує парламентська більшість, або в разі відсутності такого, найбільша фракція за кількістю її членів.

Якщо парламент із двох спроб не зможе затвердити уряд більшістю свого складу за списком, тоді президент представляє законодавчому органу кандидатуру в прем'єр-міністри, яку йому запропонує 2/5 частини депутатів, і розпускає парламент і призначає позачергові парламентські вибори лише після того, як і з третьої спроби не вдасться висловити довіру уряду.

До прав виконавчої влади входить:

— виключне право представляти проект державного бюджету парламенту;

— звернення до парламенту з пропозицією ратифікації, денонсації або скасування міжнародних договорів і угод;

— звернення до президента з проханням скликання позачергової сесії або засідання парламенту;

— звернення до президента з вимогою призначення референдуму;

— призначати на посаду або звільняти з посади губернаторів регіонів.

У контрасигнації прем'єр-міністра перебувають правові акти президента, крім видаваних у воєнний час актів. Тут же визначено ті напрямки, в тому числі і розпуск Парламенту, призначення виборів, підписання закону, оголошення воєнного стану та його скасування, надання та припинення громадянства, призначення суддів, коли прем'єр-міністр не має право на контрасигнацію.

Судова влада незалежна і здійснюється тільки судами. Конституційний Суд Грузії є судовим органом конституційного контролю. Конституційний Суд Грузії складається з дев’яти суддів — членів Конституційного Суду. Трьох членів суду призначає Президент Грузії, трьох членів обирає Парламент більшістю не менше трьох п’ятих облікового складу, трьох членів призначає Верховний Суд. Строк повноважень членів Конституційного Суду — 10 років. Конституційний Суд зі свого складу строком на 5 років обирає Голову Конституційного Суду. Не допускається обрання Голови одного і того ж особи більше одного разу.

Конституційний Суд Грузії на підставі позову чи подання Президента Грузії, не менше однієї п’ятої членів Парламенту, суду, вищих представницьких органів Абхазії та Аджарії, Народного Захисника та громадян у встановленому органічним законом порядку:

— приймає рішення про відповідність Конституції законів, нормативних актів Президента, вищих органів влади Абхазії та Аджарії;

— розглядає спори щодо розмежування компетенції між державними органами;

— розглядає питання конституційності створення і діяльності політичних об'єднань громадян;

— розглядає спори, пов’язані з конституційністю референдумів та виборів;

— розглядає питання конституційності міжнародних договорів і угод;

— на підставі позову громадян розглядає конституційність нормативних актів, що регулюють питання, передбачені главою 2 Конституції Грузії;

— здійснює інші повноваження, визначені Конституцією Грузії і органічним законом. Рішення Конституційного Суду остаточно.

Правосуддя здійснюється загальними судами. Верховний Суд Грузії у встановленій процесуальній формі здійснює нагляд за судочинством у загальних судах Грузії, в якості суду першої інстанції розглядає визначені законом справи. Голови Верховного Суду Грузії та суддів Верховного Суду за поданням Президента Грузії, більшістю спискового складу строком не менше ніж на 10 років обирає Парламент.

2.3 Особливості недержавних елементів політичної системи

Формування незалежних ЗМІ в умовах низького рівня виборчої демократії, місцевого самоуправління та недосконалість політичних партій — одне з головних досягнень багаторічної трансформації політичної системи країни. За темпами розвитку засоби масової інформації республіки випереджають інші громадянські інститути. Однак тут спостерігається одне «але» — преса перетворилася на головну зброю не тільки формування громадської думки, але і політичної боротьби. Підтвердженням тому служить так звана «революція троянд», що відбулася в листопаді 2003 року. Вона актуалізувала значення ЗМІ, особливо телебачення, і виявила деякі недоліки в їх роботі [22, 181].

Після «Революції Троянд» в країні вельми агресивно насаджується нова політична культура. Серед інших, вона, швидше за все, має на меті повне заміщення національних традицій і властивих грузинської нації цінностей новими ціннісними альтернативами. Як стверджують апологети нової політичної культури, нові цінності повинні «модернізувати грузинське суспільство» відповідно до вимог епохи глобалізації та інтеграції країни в європейський сімейство. Поборники нової політичної культури розглядають релігійність і віру одними із головних чинників гальмують «модернізацію» грузинського суспільства.

Швидше за все, тому однією з головних мішеней для цих сил стала грузинська православна церква і православ’я в країні. Після приходу до влади Михайла Саакашвілі і його партії «Єдиний національний рух» в 2003 році почалася цілеспрямована кампанія з дискредитації та розколу грузинської православної церкви та її керівництва. Влада дала ясно зрозуміти, що налаштована рішуче. У березні 2004 року спецпідрозділи в присутності керівників силових відомств фактично розгромили православну церкву на околиці Тбілісі. Операція по розгрому церкви і розправи над її прихожанами передавалася в прямий ефір.