Арабо-мусульманський культурний регіон

Арабо-мусульманський культурний регіон.

Вступ

Народам Арабського Сходу належить важливе місце в історії культури людства. Не випадково середньовічні географи називали Арабський схід грудьми світу: тут протягом багатьох сторіч билoся серце світової цивілізації. Арабська середньовічна культура розвивалася в Аравії, Іраку, Сирії, Палестині, Єгипті й Північній Африці, а також на територї Південної Іспанії у період існування там Кордовського халіфату і арабських князівств. Середньовічна арабська культура у свій годину був великим кроком вперед у прогресивному розвитку людства. Велика заслуга народів Арабського Сходу полягала і у тім, що смердоті зберегли (особливо в області науки) й передали наступним поколінням багато коштовних досягнень античності.

Культура арабських народів

В історичній науці вірне представлення про арабську культуру було б вироблено не відразу. У минулому столітті, та ще і тепер, серед багатьох учених поширена помилкова думка, відповідно до якої у всіх країнах, що входили в VII-IX століттях в арабський халіфат й прийняли іслам, існувала єдина «арабська» культура. Таке розуміння арабської культури, некритично наступної середьновічної мусульманської традиції, Веде до заперечення самостійності розвитку культури іранців, азербайджанців, узбеків, таджиків й багатьох інших народів в епоху середньовіччя. Направду країни із неарабським населенням, що входили в халіфат, розвивалися, спираючись на древні традиції, місцеві культури, що, як й культура арабів, стали коштовним внеском у розвиток середьновічної цивілізації. Звичайно, між народами Ближнього й Середнього Сходу в умовах середньовіччя існувала складна і важлива для їхні культури взаємодія, що породжувала риси спільності.

Культура народів, що населяли Аравійський півострів, відома із глибокої стародавності. Античні географи називали південну, землеробську Аравію «щасливою». Тут з середини Першого тисячоріччя до н.е. існували багаті держави: Мінейська, а пізніше Сабейська. У першому тисячолітті до н.е. у північно-західній частині півострова (так називаної «кам «янистої Аравії») виникла держава набатеїв. Процвітання цих царств визначалося вигідним економічним становищем на переплетенні світових торгових шляхів й великою посередницькою торгівлею із Єгиптом, Передньою Азією і Індією.

Архітектура і мистецтво стародавніх південно-арабських держав вивчені ще далеко ще не досить, на кшталт входять у коло культур рабовласницьких суспільств Передньої Азії. Збереглися залишки могутніх фортечних споруджень, гребель й цистерн, а також здобутки скульптури й прикладного мистецтва. На кам «яних стелях, покритих письменами, зустрічаються зображення людей, тварин й орнаменти.

Основну масу населення Аравії із стародавніх часів складали кочівники, що займалися скотарством у степах й напівпустелях півострова. Глибокий й складний процес класового розшарування усередині арабського суспільства й політичний стан, зв «язаний із боротьбою між Іраном й Візантією, створили умови для виникнення середьновічної арабської держави. Політичне про «єднання арабів на початку VII століття відбувалося под егідою нової, що стала незабаром світовою релігією — ісламу. Первісним місцем перебування засновника ісламу і глави арабської держави — пророка Мухаммеда й його спадкоємців — халіфів (звідси назва держави — халіфат) були аравійські міста Медіна, а потім Мекка.

У VII столітті араби завоювали Палестину, Сирію, Месопотамію, Єгипет й Іран. У 661 році Муавія — арабський намісник у Сирії - захопив уладові й поклав вухо династії Омейядів. Столицею Омейядів ставши Дамаск. Наприкінці VII й початку VIII століття до халіфату був приєднана гігантська територія, що включала Піренейський півострів й всю Північну Африку на заході, Закавказзі й Середній Азії до кордонів Індії - на сході.

Арабський халіфат ставши великою ранньофеодальною Державою, хоча в деяких її областях довгий годину зберігалися рабовласництво й навіть первіснообщинні відносини. Арабська знати жорстоко експлуатувала селян й ремісників завойованих країн. Переможні військові походи і успіхи нової релігії було неможливо приховати ріст класових протиріч. Боротьба широких народних мас з феодальним гнітом виливалася в могутні повстання й часто йшла под гаслом звільнення від іноземного ярма. Вже в ІХ-Х століттях соціальні потрясіння, власне кажучи, викликали розпад халіфату на окремі держави.

Разом із тім пробуджені визвольною й класовою боротьбою творчі сили народів, що входили в арабський халіфат, привели до високого підйому середьновічної культури Ближнього й Середнього Сходу; її розквіт продовжувався й тоді, коли халіфату як єдиного цілого фактично уже не існувало.

В арабський халіфат увійшли країни, що стояли різному рівні суспільного розвитку, що володіли різними культурними і художніми традиціями. Однак подібність форм розвитку феодалізму на Ближньому і Середньому Сході породило риси спільності в ідеології і в інших надбудовних явищах. Ці глибокі соціально-економічні заподій, а чи не поширення релігії - ісламу — лежати в основі єдності, що має місце і у середньовічній культурі арабських країн.

Важливу роль у розвитку арабської культури грала її взаємодія із високою середньовічною культурою Ірану, Середньої Азії і Закавказзя. Арабська мова був не лише мовою священної книжки мусульман — Корану, але й їм, як латинню в Західній Європі, користалися багато вчених, письменники і поети у всіх частинах багатомовного халіфату. Яскраві приклади творчої взаємодії зберегла історія літератури народів Сходу. Художня творчість багатьох народів втілилося і у знаменитій поемі «Лейла й Маджнун». Романтичний образ умираючого від любові Маджнуна й його улюбленої Лейли — Ромео й Джульєтти Сходу, — народившись ще на зорі феодалізму в арабському середовищі, надихнув на створення чудових добутків кращих поетів середньовічного Азербайджану, Ірану й Середньої Азії.

Важливі, однак, не лише взаємодія й відома спільність, але й й високий у тому години рівень культури народів Ближнього і Середнього Сходу. У IX-XIII століттях арабські, а також іранські, азербайджанські й середньоазіатські міста були найбільшими центрами освіти, славилися своїми бібліотеками, школами, університетами і іншими просвітніми закладами. Характерні популярні вислови того години: «Найбільша прикраса людини — знання» чи «Чорнило вченого настільки ж гідні поваги, як притулок мученика». Бо сірійський письменник XII століття Усама Ібн Мункиз, автор «Книги повчання», оцінював успіхи сучасних франків, із якими йому довелося зіштовхуватися не лише на військовому поприщі, але й і у мирному житті, з позицій людини незмірно більшої культури.

Визначений вплив на розвиток середньовічного мистецтва арабів, як й інших народів, що сповідували іслам, зробила релігія. Поширення ісламу знаменувало відмовлення від старих, дофеодальних релігій, твердження монотеїзму — віри в єдиного бога. Мусульманське представлення про світло як про створене богом єдине ціле мало важливе значення для формування характерної у середньовічну епоху естетичної ідеї про деяку, хоча й відвернену гармонію всесвіту. разом з тім іслам, як й усі середньовічні релігії, ідеологічно виправдовував й закріплював феодальну експлуатацію. Догми Корану затемнювали свідомість людини, перешкоджали його розвитку. Однак подивися на світло людей середньовічного Сходу, у тому числі їхні художні подивися, не можна зводити до релігійних представлень. У світогляді людини середньовіччя суперечливо сполучалися ідеалістичні й матеріалістичні тенденції, схоластика і прагнення до пізнання реальної дійсності. Один із найвидатніших учених й філософів середньовічного Сходу, Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна), визнавав божественне походження всесвіту й разом з тім затверджував, що науково-філософське знання існує незалежно від релігійної віри. Ібн Сіна, Ібн Рушд (Аверроес), Фірдоусі, Навої й багато інших видатних мислителів середньовічного Сходу, у чиїх працях й поетичних здобутках особливо яскраво проявилися прогресивні риси епохи, затверджували силу людської волі і розуму, цінність й багатство реального світу, хоча, як правило, не виступали відкрито із атеїстичних позицій.

Коли мова йде про вплив ісламу на образотворче мистецтво, звичайно вказують на заборону зображувати живі істоти под страхом релігійної кари. Безсумнівно, що з самого виникнення навчання ісламу містило іконоборчу тенденцію, зв «язану із подоланням багатобожжя. У Корані кумири (швидше на, скульптурні зображення стародавніх племінних богів) названі «марою сатани». Релігійна традиція рішуче відкидала можливість зображення божества. У мечетях й інших культових будинках не дозволялося поміщати також зображення людей. Коран й інші богословські книжки прикрашалися лише орнаментом. Однак спочатку в ісламі не було б заборони зображувати живі істоти, сформульованої як релігійний закон. Тільки пізніше, ймовірно в ІХ-Х століттях, іконоборча тенденція ісламу був використана для заборони визначеної категорії зображень под страхом покарання в загробному світі. «Нещастя тому, — читаємо ми в коментарях до Корану, — хто якщо зображувати живу істоту! У день останнього суду обличчя, які художник представивши, зійдуть з картини й прийдуть до нього із вимогою дати їм душу. Тоді ця людина, що не може дати своїм створенням душі, якщо спалена у вічному полум «ї».

Історія показала, що ці обмеження, що наклали відбиток на розвиток окремих видів мистецтва, малі значення в всіх мусульманських країнах й суворо виконувалися лише в періоди особливого посилення ідеологічної реакції.

Однак пояснення основних особливостей середньовічного мистецтва арабських народів треба шукати над релігії, що впливала, але й не визначала його розвиток. Зміст художньої творчости народів Арабського Сходу, його шляхів і особливостей були визначені новими ідейно-естетичними завданнями, що висунув поступальний хід розвитку суспільства, що перейшло лише епоху феодалізму.

Специфіка середньовічного мистецтва країн Арабського, як й всього Ближнього і Середнього Сходу дуже складна. Воно відбивало живий зміст дійсності, але й, як й вся культура середньовіччя, глибоко перейнята релігійно-містичним світоглядом, робило це в умовній, часто символічній формі, виробивши для художніх творів свою особливу образну мову.

Новаторство арабської середьновічної літератури й разом з тім її життєву основу характеризує як звертання до духовного світу людини, створення моральних ідеалів, що малі загальнолюдське значення.

Великою образною силою перейняте і образотворче мистецтво Арабського Сходу. Однак як література користалася по перевазі умовною формою для утілення своїх образів, то й в образотворчому мистецтві життєвий зміст виражався особливою мовою декоративного мистецтва.

Умовність «мови» середньовічного образотворчого мистецтва в більшості народів був зв «язана із принципом декоративності, властивим не лише зовнішнім формам, але й й самій структурі, образному ладу художнього твору. Багатство декоративної фантазії й майстерне її перетворення в прикладному мистецтві, мініатюрі і архітектурі складають невід «ємну і коштовну якість чудових здобутків художників тієї епохи.

У мистецтві Арабського Сходу декоративність здобувала особливо яскраві й своєрідні риси, ставши основою образного ладу живопису й, породивши найбагатше мистецтво візерунка, що володіє складним орнаментальним ритмом й часто підвищеною колористичною звучністю. У тісних рамках середньовічного світогляду художники Арабського Сходу знайшли свій шлях втілення багатства їхнього життя. Ритмом візерунка, тонкою пластичністю орнаментальних форм, неповторною гармонією яскравих й чистих фарб смердоті виражали великий естетичний зміст.

Образ людини не був виключений із уваги художників, хоча звертання до нього було б обмеженим, особливо в період посилення релігійних заборон. Зображення людей заповнюють ілюстрації в рукописах й часто зустрічаються у візерунках на предметах прикладного мистецтва; відомі також пам «ятники монументального живопису із багатофігурними сценами й скульптурні образотворчі рельєфи. Однак й в здобутках людський образ підлеглий загальному декоративному рішенню. Навіть наділяючи багатьма життєвими рисами фігури людей, художники Арабського Сходу трактували їхні поверхнево, умовно. У прикладному мистецтві фігурки людей найчастіше включені в орнамент, смердоті втрачають значення самостійного зображення, стаючи невід «ємною частиною візерунка.

Орнамент — «музика для очей» — грає дуже важливу роль у середньовічному мистецтві народів Арабського Сходу. Він у певній мері компенсує образотворчу обмеженість деяких видів мистецтва й є одним з важливих засобів вираження художнього змісту. Висхідна у своїй основі до класичних античних мотивів арабеску, що здобула поширення в країнах середньовічного Сходу, стала новим типом орнаментальної композиції, що дозволила художникові заповнювати складним візерунком площини будь-якого обрису. Спочатку в арабесці переважали рослинні мотиви.

Пізніше здобувши поширення гіріх — лінійно-геометричний орнамент, побудований на зграбному сполученні багатокутників й багатопроменевих зірок. У розробці арабески, що застосовувалася для прикраси як великих архітектурних площин, то й різних побутових предметів, майстра Арабського Сходу досягли дивної віртуозності, створивши незліченну безліч композицій, у які завжди сполучаються два качани: логічно-строга математична побудова візерунка й велика сила, що одухотворяє, художньої фантазії.

До особливостей арабського середньовічного мистецтва відноситься також широке поширення епіграфічного орнаменту — тексту написів, органічно включених у декоративний візерунок. Відзначимо попутно, що релігія 113 всіх мистецтв особливо заохочувала каліграфію: переписати текст з Корану вважалось для мусульманина праведною справою.

Своєрідний декоративно-орнаментальний лад художньої творчости по-різному виражався в окремих видах мистецтва. Загальні для багатьох народів Ближнього й Середнього Сходу особливості архітектури були зв «язані з природнокліматичними умовами країн й можливостями будівельної техніки. У архітектурі жител здавна були вироблені прийоми планування будинків з внутрішніми дворами та із захищеними від спеки терасами. Будівельна техніка породила особливі конструкції із глини, цегли і каменю. Зодчі того години створили різноманітні форми арок — підковоподібних й особливо стрілчастих, винайшли свої системи склепінних перекриттів. Виняткової майстерності й художньої виразності досягли смердоті в кладці великих куполів, що спираються на тромпи (конструктивну систему, що виникла ще в дофеодальний період).

Середньовічні архітектори Арабського Сходу створили нові типи монументальних культових й світських будівель: тисячі таких, що вміщали тихий, хто молитися — мечеті; мінарети — вежі, із які закликали віруючих на молитву; медресе — будинку мусульманських духовних училищ; караван-сараї й криті ринки, що відповідали розмаху торгової діяльності міст; палаци правителів, укріплені цитаделі, фортечні стіни із воротами і вежами.

Арабські зодчі, автори багатьох шедеврів середньовічного мистецтва, велику увагу приділяли декоративним можливостям архітектури. Тому однієї із характерних рис синтезу мистецтв у монументальної зодчестві є важлива роль декоративних форм й особливе значення орнаменту, що монохромним мереживом, барвистим килимом покриває стіни і зводи будинків.

Широке застосування в архітектурі Арабського Сходу здобули сталактити (мукарни) — декоративне заповнення зводів, ніш й карнизів у виді призматичних фігурок з ниткоподібним вирізом, розташованих виступаючими один над іншим рядами. Виникли сталактити із конструктивного прийому — особливої кладки цегли для створення в кутах приміщень переходу від квадрату стін до кола купола.

Винятково важлива роль у художній культурі країн Арабського Сходу належала прикладному мистецтву. Економічною базою для цого служив інтенсивний розвиток ремесла. У художніх ремеслах знайшли яскраве вираження місцеві древні традиції мистецтва, тісно зв «язаного із народним побутом. Арабам — майстрам прикладного мистецтва — було б властиво високе естетичне «почуття речі», що дозволяло, не порушуючи практичних функцій предмета, додавати йому красиву форму й вміло розташовувати на його поверхні візерунок. У прикладному декоративному мистецтві Арабського Сходу особливо яскраво проявилося значення культури орнаменту, розкрилися його величезні художні можливості. Орнамент привносити естетичний зміст у вироблення східних тканин, килимів, розписної кераміки, виробів із бронзи і скла. Творам прикладного мистецтва Арабського Сходу властива ще одна важлива якість: смердоті звичайно складають дуже цілісний й виразний декоративний ансамбль із архітектурним інтер «єром.

Основним виглядом живопису, що отримали розвиток на Ближньому і Середньому Сході в епоху середньовіччя, було б ілюстрування світських по змісту рукописів. Арабські майстри широко користалися із цієї можливості, створивши поряд з багатими орнаментальними прикрасами рукописів чудові серії барвистих мініатюр, що дають поетично-образну розповідь про долі героїв літературного твору.

У XVI столітті більшість країн Арабського Сходу було б захоплено Османською Туреччиною, панування якої пізніше змінилося гнітом західноєвропейських колонізаторів, що гальмували розвиток національної культури і мистецтва. Однак й під час занепаду, коли іноземні загарбники насаджували в архітектурі і образотворчому мистецтві форми, далекі народам Арабського Сходу, то ми не призводило до загибелі національної художньої творчости. Вона жило здобутках арабських селян й ремісників, що, Незважаючи на бідність й тяжкі умови життя, прагнули у візерунках на одягах й предметах народного начиння втілити свої представлення про прекрасне.

Розглянемо более докладно культуру арабських країн на прикладі мистецтва середньовічного Єгипту.

Мистецтво середньовічного Єгипту.

Історія середньовічного мистецтва Єгипту починається коптським періодом. Мистецтво коптів — єгиптян, що сповідають християнство, — розвивалося в IV-VII століттях н.е., у період, коли Єгипет входив у склад Візантійської імперії. Від цого години збереглися волошки в Білому і Червоному монастирях на краю Лівійської пустелі й численні купольні гробниці.

З розвитком архітектури був зв «язаний розквіт скульптурного візерунка й настінних розписів, виконаних на релігійні сюжети. Великою своєрідністю відрізнялися твори прикладного мистецтва: різьблення по кісті і дереву і особливо тканини.

У мистецтві коптів знайшло вираження загальне для всіх областей Візантії прагнення підкорити пізні античні художні традиції вимогам нової середьновічної релігійної ідеології. З іншого боці, у ньому виявилися сильні й суто місцеві риси, що йшли своїми коренями в давньоєгипетську культуру. Боротьба цих тенденцій визначила своєрідність коптського мистецтва, що виробили свою специфічну художню мову й високий підйом підготував, що ґрунт для, й розквіту мистецтва Єгипту в епоху зрілого середньовіччя.

У середині VII століття Єгипет увійшов у склад арабського халіфату, але й уже в IX столітті він фактично був самостійною феодальною Державою. З середини Х століття, ставши центром могутньої держави Фатимідів, Єгипет почав грати особливу роль у середньовічній історії Близького Сходу. У XI-XII століттях він вів велику торгівлю із Візантією та Західною Європою; у руках єгиптян виявилася також транзитна торгівля Середземномор «я з країнами Індійського океану.

Пізніше, у XIII столітті, после руйнування Багдада монголами, головне місто Єгипту — Каїр — претендувало в ролі загальної мусульманської столиці. Однак ще важливіше було б ті, що Каїр ставши осередком культури, одним із найбільших центрів розвитку науки і мистецтва арабського світу.

Поряд з точними науками в Каїрі процвітало вивчення історії; у XIV столітті із Тунісу в Єгипет переїхав Ібн Халдун, якого називають першим у світі соціологом; у Каїрі писали свої роботи й великого історика середньовіччя Ахмед Макрізі. Середньовічний Єгипет давши світу чудові літературні твори: цикл арабських лицарських романів й остаточну редакцію народних казок «Тисяча і одна ніч».

Архітектура

Кращі пам «ятники середьновічної архітектури Єгипту збереглися в Каїрі. Місто прожило велику історію. У 641 році арабський полководець Амр Ібн Аль-Ас заснував Фустат, руїни якого знаходяться на південній окраїні сучасного Каїра. Відповідно до легенди, першою на місці Фустату був споруджена мечеть. Невелика будівля вже у 673 році був розширена збільшенням колонади і двору. Незважаючи на пізніші переробки і ремонти, мечеть Амра заслужено вважається однієї з самих старих арабських колонних мечетей, що зберегли велич й простоту, властиві ранньоарабській монументальній архітектурі. У великому залі мечеті более ста мармурових колон, увінчаних різьбленими коринфськими капітелями, що підтримують високі напівкруглі арки. Гарна перспектива колон, що йдуть вдалину, й арок змушує відчути грандіозність просторості зали.

Надзвичайно яскраво втілена велич раннього арабського зодчества в архітектурі. Чудово зберегла свій первісний вигляд велика мечеть Ібн Тулуна, побудована в 876−879 роках у резиденції цого Першого серед незалежних від Багдадського халіфату правителя середньовічного Єгипту. Величезний квадратний двір площею майже в гектар (92×92м), оточений стрілчастою аркатурою, що має, на відміну від мечеті Амра, як опори не круглі колони, а прямокутні стовпи-пілони з тричетвертними колонками на кутах. Широкі коли б між стовпами поєднують зал перед міхрабом й обходь з трьох інших сторін двору в єдине просторове ціле. У мечеті легко вміщуються тисячі мусульман, що моляться. У ритмі стовпів й арок, що охоплюють двір за периметром, виражена сувора тектоніка архітектури мечеті, який підлеглі й декоративні мотиви.

Архівольти великих й малих арок, капітелі стовпів й карнизи прикрашені різьбленими по стукоті стилізованим рослинним візерунком. Софіти великих арок мають более складні орнаментальні композиції, йдуть декоративні деталі, прикрашаючи й гармонійно виділяючи основні площини і лінії приміщення, своїм розміщенням підкреслюють тектоніку цілого. Таким чином, візерунок й архітектурні елементи, з які складається вигляд приміщення, перейняті єдиним орнаментальним ритмом. Цікаво відзначити, що стрілчастий профіль великих й малих арок мечеті як бі повторюється в загострених вигинах стебла, що утворить основу безупинного орнаменту, що йде по абрисі арок й по пілонах.

Зовні мечеть Ібн Кожуха має характерні для ранньосередньовічних монументальних споруджень Близької схід риси суворої фортечної архітектури. Традиції фортечного зодчества, а може бути, й реальна потреба у випадку нападу на місто перетворювати мечеть на опору захисту викликали своєрідний прийом оточення культового будинку зовнішньою стіною, що створювала навколо мечеті вільний, нічим не забудований широкий обхід. Усе-таки монументальна гладь зовнішніх стін мечеті Ібн Тулуна не позбавлена декоративної обробки: верхню частину стін розчленовує своєрідний фриз з стрілчастих вікон й арок, контрастно виділених світлотінню; крім того, ажурний парапет увінчує стіни. Близьке характером оформлення вікнами і арками було б зроблено в IX столітті й на фасадах мечеті Амра. Таким чином, як й в Самаррі, у ранніх каїрських будівлях помітна художня переробка найдавніших прийомів монументального фортечного зодчества.

В архітектурному вигляді мечеті важливу роль грає мінарет, що піднімається поруч з будинком, між подвійними стінами. Дослідники вважають, що спочатку він мав вид східчастої круглої вежі, зовні який спіраллю йшли сходи. Своїм розташуванням й формою мінарет сильно нагадує Мальвію великої мечеті в Самаррі. як й там, спрямоване нагору тіло Мінарету було б протиставлено горизонтально розтягнутій аркатурі двору. Про ті, що поряд з місцевими художніми традиціями при спорудженні мечеті відігравали відому роль й месопотамські будівельні прийоми, свідчить також застосування цегельної кладки, не властивої зодчеству Єгипту.

У 1926 році в центрі двору мечеті був споруджений купольний павільйон над басейном для обмивання й, очевидно, одночасно нижню частину мінарету уклали в кубічної форми вежу.

До середини IX століття відноситься найбільш ранній із пам «ятників цивільної архітектури, що дійшли до нашого години середньовічного Єгипту — Нілометр, побудований на острові Роду біля Фустату. Споруда представляє собою глибокий колодязь з високою колоною посередині, по якій вимірявся рівень води в Нілу. Стіни колодязя викладені каменем, прикрашені декоративними нішами й фризами із куфічними написами.

Образотворче мистецтво.

Дослідження, проведені за останні кілька десятиліть, свідчать про розвиток у середньовічному Єгипті монументального живопису, а також мініатюри, особливо в XI-XII сторіччях. У каїрському Музеї ісламського мистецтва зберігається знайдений при розкопках 1932 року чудовий стінний розпис з зображенням людських фігур великі стрілчастих обрамленнях. У одній із таких ніш розташована фігура сидячого чоловіка в строкатому халаті, з тюрбаном на голові й кубком у правій руці. Його округле обличчя не позбавлене живої виразності. Живопис виконаний у площинній манері, у світлих тонах; контури фігури позначені широкою вільною лінією.

Значне число мініатюр, що відносяться до фатимідської епохи, зібрано в Музеї ісламського мистецтва і у приватних зборах Каїра. Ці мініатюри мають яскраво виражену своєрідність, що дозволяє говорити про існування в Єгипті в цей період цілком самостійної школи мініатюр — однієї із найбільш ранніх в історії середньовічного мистецтва Близького Сходу.

Прикладне мистецтво Єгипту здавна відрізнялося високою художньою досконалістю і розмаїтістю видів. Особливо виділялися багато орнаментовані лляні й шовкові тканини, вироби із гірського кришталю, скла і металу.

Художнє ткацтво має в Єгипті древні традиції. Головні центри середньовічного текстильного виробництва — Олександрія, Даміетта, Тінніс — були знамениті своїми виробами ще в римський й візантійський годину. Художні традиції коптських тканин III-IV століть продовжують жити із деякими змінами в єгипетському текстилі аж до кінця фатимідського години. Це й не чудово: розкішні тканини в майстерних халіфів як й раніше вироблялися в значній частині руками майстрів-коптів.

Для тканин кінця VIII-IX століть характерний простий, суворий візерунок, що складається звичайно із нешироких смуг, заповнених куфічними написами, що містять благі побажання й нерідко ім «я правлячого халіфа чи вибачимо геометричним орнаментом. При цьому велика частина тла тканини залишалася вільною.

У тканинах фатимідського години (X-XII століття) відроджується все багатство технічних й художніх прийомів коптського ткацтва, переломлених, однак, у дусі вимог нової епохи: зникають настільки розповсюджені в коптському текстилі мальовничо виконані композиції і окремі фігури на міфологічні сюжети. Зображення різних птахів й тварин здобувають стилізовано-орнаментальний характер. Велику роль у художньому ладі декору грає поліхромія.

Уже в ранньофатимідських тканинах рубежу Х-ХI століть із повною ясністю виявляються характерні для цого періоду прийоми композиції декору і орнаментації. Так, на одній з шовкових тканин вузькі смуги із куфічними написами (чорно-білі букви на кармінно-червоному тлі) виділяють широку смугу, прикрашену овальними медальйонами зі стилізованими зображеннями орла в середині й чотирьох качок по сторони. Розцвічення деталей змінюється в кожному медальйоні: полі одного із них червоне із тонкою зеленою облямівкою, фігури птахів сині чи світло-блакитні на жовтому тлі; усередині фігури орла — обведений чорним контуром червоний щит з білим малюнком. У іншому медальйоні тло зелений із червоною облямівкою, качки червоні на білому тлі, орел жовтий на червоному тлі зі світло-блакитним внутрішнім малюнком на чорному щиті. Таке чергування кольорів при дрібномасштабному візерунку підсилює враження розмаїтості орнаменту й створює багату і тонку гру колірних плям. Для тканин цого години характерні також смуги із куфічними написами по краях й зображеннями звірів й птахів (зайців, собак, качок) у середній смузі.

У художньому текстилі более пізнього години (XII століття) спостерігаються відомі зміни: напису замість кутастої куфи виповнюються округлимо почерком насх, малюнок робиться более схематичним, улюбленим стає золоті тло. У цей годину дуже поширені широкі декоративні смуги, де між вузьких кайм з стилізованим буквеним орнаментом розташовані овальні чи ромбовидні медальйони, у які чергуються зображення тварин й птахів. У розцвіченні цих тканин домінує м «який жовто-золотий колір візерунка на кармінно-червоному тлі. Смуги із написами нерідко розділені тонкими ясно-синіми лініями. Орнаментальні смуги, значно более широкі, чим у виробах попереднього періоду, розташовуються близько друг до друга, залишаючи мало вільного тла.

Поряд із візерунковими лляними і шовковими тканинами в єгипетському текстилі були дуже поширені різні види вишивок. Прикрашались також дорогоцінними, затканими важкими золотими і срібними нитками тканини із дуже тонкою основою, на якій рельєфно виступали пишні візерунки. З XIII-XIV століть у єгипетському художньому текстилі переважають тканини, суцільно покриті вузькими різнобарвними смугами з дрібним геометричним візерунком, утвореним сполученнями різних зірок, трикутників й інших фігур.

У візерунку різьблення з дерева поряд з розвитком нових декоративних тенденцій досить міцно трималися старі місцеві традиції й технічні прийоми. Про це свідчить, зокрема, поширення фігурних зображень на багатьох різьблених панелях й дошках.

Одним із видатних зразків ранньофатимідського різьбленого дерева є іконостас церкви Варвари в Каїрі; хоча це, безсумнівно, робота коптського майстра, вон виявляє усі характерні для цого години риси і мотиви. Панелі іконостаса прикрашені арабесковими завитками, у котрі укомпоновані зображення птахів, тварин й чудово виконані мисливські й жанрові сцени. Усі ці сюжетні зображення трактовані суто декоративно, а фігури тварин й птахів часто поміщені в симетричній, геральдичній композиції.

Іншим цікавим прикладом є кілька панелей, що знаходяться в Музеї Вікторії і Альберта в Лондоні. Композиція їхнього візерунка у загальному однакова, складається із округлих переплетень квітучих стебел, трактованих у дусі арабески; міняються лише центральні зображення: у ряді випадків це стоячі друг перед іншому в геральдичній позі фігури птахів й тварин, на одній панелі зображений сидячий музикант. Завдяки значному поглибленню тла створюється дуже багата і контрастна гра світлотіні, що чітко виявляє малюнок. Подібними ж рисами відрізняються й панелі із зображеннями кінських голів (Музей ісламського мистецтва, Каїр; Музей Метрополітен, Нью-Йорк), де глибоко обране тло ще сильніше подчеркивает контури візерунка. На деяких панелях зустрічається різьблення в декілька планів.

Видатні зразки художнього різьблення з дерева, що прикрашали інколи Малий, Західний, палац, фатимідських халіфів (був закінчений між 1058 й 1065 роками), виявлені в комплексі марі-стану султана Калауна, де ці різьблені дошки були вдруге використані в XIII столітті. Спочатку смердоті складали фриз, прикрашений численними зображеннями мисливців, музикантів, танцівниць, торговців з верблюдами, звірів й птахів. Усі ці зображення розміщені на тлі рослинних утеч, даних более низьким рельєфом, чим фігури. Малюнок тут вільніший й живіший, чим у ранніх пам «ятниках, але й значно менш деталізований.

У різьбленому дереві XII століття фігурні зображення здобувають усє более узагальнене, силуетне трактування, що, порівняно рідко зустрічалося в здобутках Х-ХІ століть; саме виконання їхні стає менш ретельним. Зате удосконалюється і збагачується орнаментальне різьблення. Видатним пам «ятником цого години є міхраб мечеті Сайїди Нафіси, виконаний між 1138 й 1145 роками (Музей ісламського мистецтва, Каїр). Його візерунок складається з чудово виконаних арабесок й плетив виноградних лоз у сполученні із геометричними смугами, що утворюють багатокутники. Іншим прикладом служити дерев «яний різьблений надгробок аль Хусайні середини XII століття, уся поверхня якого покрита арабескою, що складається із геометричних полігональних візерунків й рослинних мотивів.

Серед єгипетських художніх виробів з бронзи Х-XII століть виділяються декоративні фігури і судини у виді різних тварин й птахів. Характерним прикладом є водолій у виді павича (X-XI століття, Лувр); його ручка закінчується стилізованою головою чи сокола кречета, що вчепився дзьобом у шию павича. Над округлимо тулубом птаха із про «ємно переданими крилами піднімається довга, добірно вигнута шия, що несе невелику голову із напіввідчиненим дзьобом. Оперення передане тонким карбованим орнаментом. У более пізньому пам «ятнику цого роду — великому крилатому грифоні (XI-XII століття, музей у Пізі) орнаментальний вухо домінує над пластичною формою — майже вся поверхня фігури покрита орнаментом, що імітує деталі оперення, смугами куфічних написів, клеймами з зображеннями сиринів й різних фантастичних тварин.

У XIII столітті, коли установилися тісні зв «язки Єгипту з Сирією і Іраком, у Єгипті із «явилася значна кількість художніх виробів прославлених іракських, особливо мосульських майстрів. Написи, вигравірувані на деяких предметах, зберегли нам імена мосульських майстрів, що працювали в Каїрі й малі вплив на творчість єгипетських ремісників. Цікавим прикладом художніх бронзових виробів цого години є датована 1271 фатальністю сферична прорізна курильниця із ім «ям еміра Бейсарі (Британський музей, Лондон). На поверхні курильниці між поясами написів розташовані круглі медальйони із ажурними зображеннями двоголових орлів; полі навколо медальйонів заповнено рослинною арабескою.

Прекрасний зразок художньої роботи 113 металу — шестигранний інкрустований столик султана Калауна, зроблений майстром Мухаммедом нон Сункуром 113 Багдада в 1327 році (Музей ісламського мистецтва в Каїрі). Його ажурні бічні стінки і дверцята, а також верхня площина прикрашені каліграфічними написами (укомпонованими в чи медальйони пояси), розетками і інкрустованими зображеннями зграйки птахів, що летять. Прорізні столики, курильниці, скриньки із металу й т.п. стають дуже розповсюдженими виробами в Єгипті, Сирії і Іракові в XIV — XV століттях.

Художня обробка металу використовувалася також в обробці монументальних будинків. Видатним прикладом цого роду є бронзові інкрустовані двері мечеті султана Хасану в Каїрі, прикрашені віртуозно виконаним багатоплановим геометричним орнаментом, ажурним різьбленням й поясами декоративних написів.

Мистецтво обробки гірського кришталю було б особливо розвите в Х-ХІ століттях. З великих кристалів мистецьки вирізували глечики, келихи, кубки, флакони, різні шахові і інші фігури, їхнього поверхня часто чи гранувалася чи покривалася гравіруванням. Історик Макрізі повідомляє, що в скарбниці фатимідських халіфів зберігалося біля двох тисяч дорогоцінних кришталевих судин. Вироби єгипетських гранувальників дуже високо цінувалися в середньовічній Європі. Серед прекрасних здобутків цого роду особливо виділяються два великих глечики, що знаходяться в Музеї Вікторії і Альберта в Лондоні. На одному із них рельєфним гравіруванням серед великих кучерявих стебел й напівпальмет зображені великі хижі птахи, що клюють повалену лань. Малюнок дещо схематичний й узагальнений, але й дуже упевнений й чудово укомпонований у відведений йому простір. Інший глечик позбавлений якого-небудь орнаментального декору; його головна перевага складається в разючій чіткості й пропорційності форми й бездоганній якості межі, що додавала йому в променях світла сяйво алмаза.

Художнє скло, що мало — в Єгипті давні традиції, досягло свого найбільшого розквіту в XIII-XIV століттях, коли до відомих раніше прийомів прикраси — грануванню, гравіруванню, рельєфу, кольоровому й крученому склу — приєднався розпис золотом й кольоровими емалями. Основними центрами виробництва художнього скла були Фустат, Олександрія, Фаюм. По своїх формах й загальному характері декору художнє скло Єгипту близько до сірійського, але й для нього типові великі написи із побажаннями, нерідко покриваючими широкими поясами майже всю поверхню судини.

Єгипетські художні керамічні вироби — розписані люстром й різними фарбами фаянсові й глиняні вази, чаші й страви — часто поряд із різними рослинними й геометричними мотивами прикрашені зображеннями тварин, риб, птахів й людських фігур. Особливо красиві великі зеленувато-жовті люстрові страви XI століття із великими фігурними зображеннями, виконаними у вільній мальовничій манері. Серед зображень зустрічаються фігури музиканта, людини, що наливає в кубок вино, вершника, двой трифігурні жанрові й батальні сцени, а також реальні і фантастичні тварини, мотиви боротьби звірів. По стилі розпис на кераміку XI століття дуже близький до згаданого вище фатимідського стінного живопису.

У ХІІІ-Х сторіччях мистецтво кераміки в Єгипті знову пережило підйом: виповнювалися судини із тонким багатобарвним розписом, що зображував тварин й птахів серед рослинних мотивів. Традиції розписної кераміки, як й інших видів прикладного мистецтва, продовжували жити в Єгипті протягом усієї епохи середньовіччя й тепер складають основу народних художніх ремесел.

Розвивалося протягом багатьох століть мистецтво середньовічного Єгипту представляє велику, самобутню школу в історії мистецтва арабських країн, що грала велику роль у процесі взаємодії художніх культур Близької Сходу й Західної Європи.

Життя і суспільно-політична діяльність пророка Мухаммеда (Магомета)

Ахмат Абд Аллах (близько 570−632) із роду Хашим родоплемінної групи Курайш — учредитель релігії ісламу й першої громади мусульман. По представленню мусульман — пророк Аллаха й його посланник, через котрого був переданий людям текст Корану.

Народився в Мецці в небагатій, але й близькій по спорідненню до мекканської знаті родині. Його батько вмер под годину торгової поїздки до народження Магомета, матір — через кілька років. Магомет виховувався в будинку свого діда Абд аль-мутталіба. З молодого років він був знайомий з караванною торгівлею, іноді бравши доля в торгових поїздках. Магомет найнявся вести торгові справ багатої мекканської вдови Хадіджі бінт Хувайліт, на якій одружився у віці 25 років. Поки Хадіджа був жива, Магомет не бравши собі інших дружин.

Магомет любити самітність й благочестиві міркування, часто віддалявся в сусідні із Меккою міські; був знайомий із основами іудаїзму й християнства, із поглядами аравійських монотеїстів-ханіфів. Колі Магомета було б близько 40 років, под годину одного із періодів самоти йому стали з’являтись бачення, а потім — вислови ззовні, пізніше записані по пам «яті із його слів й мусульман, що склали священну книжку — Коран.

Спочатку Магомет злякався «одкровень, що почалися», але й потім упевнився, що обрано божеством як посланника (расул) й пророка (набі), щоб нести людям слово Боже. Перші «одкровення», що Магомет намагався передати своїм родичам, проголошували велич єдиного й єдиного бога Аллаха, відкидали розповсюджене в Аравії багатобожжя, попереджали про прийдешнє відродження мертвих, дні суду й покарань у пеклі всіх, хто не вірує в Аллаха.

Проповідь Магомета був зустрінута в Мецці із глузуванням, однак поступово довкола нього зібралася група прихильників, частиною зі знатних пологів, частиною — із низів мекканського суспільства. Мекканська верхівка спочатку переслідувала й пригноблювала послідовників Магомета — мусульман. Сам Магомет перебував под захистом свого роду й його глави — Абу Таліба, багато хто ж із мусульман, рятуючись від гонінь, виїхали із Мекки в Ефіопію. Проповідь Магомета, що нібито передавала пряму мову Аллаха, у цей годину доводила всемогутність Аллаха, що часто іменувався Милостивим (Рахман), його велич, повну залежність від нього людини. При цьому Магомет відсилав слухачів до відомими їм історіями про пророків минулого й про загиблі древні народи. Коран як бі показував, що пророцтво Магомета — явище відоме й можливе й що неслухняність пророку завжди вело до покарання невіруючих.

У якийсь момент (близько 618−620 р.) виникла можливість компромісу із мекканцями. Магомет нібито погодився визнати особливе положення при Аллаху шанованих у Мецці богинь — аль-лат, аль-уззи й Манат, а мекканці - пророкую місію Магомета й перше місце Аллаха серед богів. Однак примирення, що порушувало головний принцип нового навчання — строге єдинобожжя, не відбулося, й боротьба загострилася. Тім годиною померла Хадіджа, помер Абу Таліб. Магомет позбавився значної частини моральної підтримки й захисту. Ставши главою роду, Абу Лахаб відмовив Магомета в заступництві.

Магомет ставши шукати прихильників поза Меккою. Він звертався із проповідями людям, що приїжджали в місто по торгових справах, зробив у безрезультатних пошуках притулку поїздку в Таїф. Нарешті, близько 620 року він вступивши у таємну угоду із групою жителів Ясріба — великого землевласницького оази приблизно в 400 км. до півночі від Мекки. Проживаючі там язичницькі і арабські племена, що прийняли іудаїзм, знаходилися в стані тривалих й заплутаних міжусобиць, із які смердоті, по аравійському звичаї, сподівалися вибратися за допомогою авторитетного й безстороннього третейського судье. як такого суддю смердоті й запросили Магомета, визнавши його пророкую місію як основу його авторитету.

Спочатку більшість мекканських мусульман, а потім й сам Магомет переселилися в Ясріб. Він прибув туди 24 чи 22 вересня 622 року. З Першого місяця (аль-мухаррам) цого року мусульмани стали відраховувати рокта нової ери по хиджрі, тобто по році переселення Магомета й Мекки в Ясріб, що ставши називатися Мажинат аннабі («місто Пророка») чи просто аль-мадина (Медина).

Магомет перетворився із простого проповідника в політичного лідера громади, що включала спочатку не лише мусульман. Поступово встановлюється його єдиновладдя в Медині. Головною опорою Магомета були мусульмани, що прийшли із ним із Мекки — мухаджири й мединські мусульмани — ансари. Магомет сподівався також знайти релігійну й політичну підтримку в іудеїв Ясриба, він навіть підкреслено обрав киблою Єрусалим. Однак смердоті відмовилися визнати в Магометі месію із не іудеїв, более того висміювали пророка Аллаха й навіть вступив у контакти із ворогами Магомета — мекканцями. До них приєдналися й частина інших ясрибців із язичників, іудеїв й християн, що спочатку охоче прийняли іслам, але й потім виступили проти Магомета. Ця внутрішня мединська опозиція неодноразово засуджується в Корані под ім «ям «лицемірів» (мунафікун).

Внутрішнє розмежування допомогло розвитку представлення про іслам як про окрему релігію, посиленню її аравійських рис. Магомет все ясніше говорити про особливу роль ісламу, про собі як про останнього пророка — «печатки пророків», іудеї й християни показані як погані віруючі, іслам є виправлення допущених ними перекручувань волі Аллаха. У противагу суботі встановлюється особливий мусульманський день загальної молитви — п «ятниця.

У Медині будується перша мечеть, будинок Магомета, встановлюються основи мусульманського ритуалу — правила молитви, обмивання, посади, заклику до молитви, зборів на благочестиві нестатки й т.д. У проповідях Магомета стали фіксуватися правила життя громади — принципи спадкування, роздягнула майна, одруження. З «є заборони на вино, свинину і азартні ігри.

Починає особливо виділятися положення Магомета як посланника Аллаха. У «одкровеннях» із «є вимоги особливої поваги до Магомета, на нього «посилаються» виключення із деяких заборон, обов «язкових для інших.

Таким чином, у Медині Магомет сформував основні принципи релігійного навчання, ритуалу і організації громади. Ці принципи були виражені в «одкровеннях» й частково — у висловленнях, рішеннях й вчинках самого Магомета.

Однієї із форм зімкнення громади й її розширень з самого початку мединського періоду стала боротьба із невіруючими мекканцями. У 623 році починаються напади мусульман на мекканські каравани, у 624 році при Бадрі мусульмани, очолювані Магометом, перемогли мекканський загін, й ця перемога був сприйнята й витлумачена як доказ того, що Аллах — на стороні мусульман. У 625 році мекканці пішли до Медини і зустрілися з мусульманським військом біля міські Ухуд. У бої Магомет був легко поранений у голову, мусульмани понесли великі втрати, однак мекканці не розвинули свій успіх й відійшли. У наступному році смердоті знову підійшли до Медини, але й були зупинені обороною мусульман у спеціально викопаному рові.

Тісні зв «язки внутрішньої мединської опозиції із мекканцями, її спроби замаху на життя Магомета й завзяте відмовлення від повного йому підпорядкування викликали різкі відповідні міри. Послідовно із Медини були вигнані іудейські племена бану кайнука й бану надир, значна частина бану курайза був перебита, були убиті й деякі найбільш активні супротивники й суперники Магомета. Потім були зібрані великі сили для рішучої боротьби із Меккою.

У 628 році велике військо, до якого приєдналися деякі кочові племена, руйнувало убік Мекки й зупинилося в містечку аль-худайбія, на самому кордоні священної територї Мекки.

Переговори між мекканцями й мусульманами завершилися перемир «ям. Рівно через рік Магомет й його сподвижники зробили відповідно до договору мале паломництво (умра).

Тим годиною міцніла сила мединської громади. Були завойовані багаті оазиси Північної Аравії Хайбар й Фадак, союзниками Магомета ставали усі нові й нові племена. У цих умовах продовжувалися таємні переговори мекканців із Магометом, багато хто із мекканців приймали іслам відкрито чи таємно. У результаті всього цого мусульманське військо безперешкодне ввійшло в Мекку. Магомет зробив поклоніння аль-кабе, очистивши її від язичеських ідолів.

Магомет, однак, продовжував жити в Медині, лише одного разу (у 632 році) ще зробивши паломництво, називане прощальним (хиджжат аль-вада). Перемога над Меккою ще более зміцнила впевненість Магомета в собі й підняла його політичний й релігійний авторитет в Аравії. Він посилає різним царям й вождям Аравії й намісникам прикордонних із Аравією областей Візантії і Ірану послання із пропозицією прийняти іслам. Мекканські військові зажени захоплюють нові оазиси в Північній Аравії, із «є в Ємені. У Мекку приїжджають представники різних племен й областей півострова. Багато хто із тихий, що приїжджали, домовляються із Магометом про союз. У бої при Хунайне в 630 році мусульмани та їхні союзники відбили великий наступ на Мекку ворожих кочових племен.

В останні рокта життя Магомет визначає мітку — поширення влади ісламу на північ; він діяльно готує військову експедицію в Сирію. У червні/липні 632 року у віці 60−63 років Магомет зненацька для своїх сподвижників помер после нетривалої хвороби. Існує легенда, що він був отруєний. Поховано його у головній мечеті Медини (Мечеті Пророка).

Зі смертю Магомета припинився прямий «контакт» громади із Аллахом, нею стали керувати халіфи — заступники Пророка в справі проведення в життя законів й правил, заповіданих Магометом й викладених у Корані. Право висування на посаду халіфа свого представника суперничали різні групи мусульман. Першим халіфом ставши один із найближчих соратників Магомета — Абу Бакр.

Після смерти Хадіджі Магомет укладався велику кількість шлюбів. Право Пророка перевищити дозволене для мусульманина число дружин (чотири) було б спеціально обґрунтоване коранічним «одкровенням». Здебільшого ці шлюби носили політичний характер, зміцнюючи зв «язку Магомета із різними родоплемінними групами. Коханою дружиною Магомета переказ вважає Айшу, дочку Абу Бакра. Після смерти Пророка вон намагалася відігравати політичну роль як охоронця й тлумача його завітів. Особливою любов «ю Магомета також користалася коптська невільниця Марія, що народила йому сина Ібрахіма, що вмер у дитинстві й гірко оплаканий Пророком. Відповідно до переказу, у Магомета було б 11 офіційних дружин, дів «ять із які були живі в останній момент його смерті.

Магомет не залишив чоловічого потомства. Дочка Магомета Фатіма вийшла заміж за його двоюрідного брата й верховного друга Алі Таліба. Від нащадків їхніх синів — червон-хасану і аль-хусайна — існують усі досить численні в сьогоднішньому мусульманському світі нащадки «родини Пророка» — сайїди й шаріфи.

У сучасній науці існує загальна думка, що Магомет дійсно живий й діяв, вимовив значну частину слів, що складають Коран, обґрунтував громаду мусульман спочатку в Мецці, потім у Ясрибі. У життєписі Магомета (сиру), у переказах про його слова й вчинки (хадис), у коментарях до Корану (тафсір) й т.д. поряд із історично достовірними зведеннями міститься багато пізніх додавань, домислів й легенд. Усі разом смердоті й складають відому усім мусульманам біографію Пророка.

Іслам у принципі не наділяє Магомета ніякими надприродними рисами. У Корані неодноразово підкреслюється, що він така ж людина, як й усі. Проте навколо його фігури поступово виник цикл легенд про дива. Деякі із них розвивають натяки Корану, як, наприклад, легенда про ті, що ангели розсікли молодому Магомета грудях і омили його серце, чи легенда про його нічну подорож на чарівній тварині аль-бураці в Єрусалим й наступне піднесення на небеса. Склався ряд легенд про дива, створені Магометом, — у його присутності недійна вівця дає молоко, малої їжі вистачає на безліч людей й т.д. У цілому, однак, подібного матеріалу в переказах про Магомета порівняно мало.

У європейській культурі образ Магомета був спочатку про «єктом різних нападок й обвинувачень у підступництві, жорстокості, виникали й чарівні легенди, що притягали християнських завойовників, як наприклад, про висячій у повітрі труні Магомета. Вигадливим чином він ставав годиною про «єктом таємного поклоніння, наприклад у тамплієрів. Просвітителі вважали Магомета ошуканцем, що використовував релігію із метою власного благополуччя. Вчені й публіцисти Європи Бачили в Магомете й революціонера, й реформатора, й полум «яного політичного вождя, й натхненного пророка, й учня іудейських чи християнських ченців, й великого політика й т.д. Успіх ісламу як релігії й як соціальної системи був забезпечений й про «єктивними й суб «єктивними чинниками. У ряді останніх одне із ведучих місць займає особистість Магомета, натхненного оратора, проповідника, відданого своїй справі віровчителя, розумного й гнучкого політика, що вмів із «єднувати ідеал із реальностями життя, вірність традиції із рішучими нововведеннями, принциповість з гнучкістю, «демократизм» із єдиновладдям, м «якість з суворістю й рішучістю.

Реальні результати діяльності Магомета й тієї образ пророка й правителя, основу для які він створив своїм життям, визначають значення ролі і особистості Магомета в середньовічній історії Сходу й Заходу.

Висновок

Внесок арабських народів в історію світового мистецтва і архітектури важко переоцінити. Вони внесли великий внесок у скарбницю світової художньої культури, створили твори мистецтва, одуховлені своєрідним й тонким розумінням прекрасного. Однак при наявності загальних рис мистецтво кожної області арабського світу міцно зв «язано із місцевими художніми традиціями, пройшло свій шлях розвитку, має яскраво виражені особливості. Риси неповторної своєрідності відрізняють пам «ятки середньовічного мистецтва Сирії від пам «яток Іраку, Єгипту, Північної Африки й мавританської Іспанії.

Творчість середньовічних арабських художників зробило плодотворний вплив на мистецтво багатьох країн, у тому числі і на мистецтво Європи. Арабський чи, як його частіше називали в Європі, «мавританський» художній вплив особливо виділяється в тканинах, кераміці, прикрасах, зброї і інших галузях прикладного мистецтва, над пору розквіту середньовічних арабських держав, але й й багато сторіч после їхнього падіння.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.