Удосконалення державного регулювання зерновиробництва

Стаття присвячена вдосконаленню державного регулювання зерновиробництва у сільськогосподарських підприємствах Миколаївської області.

Ключові слова: сільське господарство, фінансова підтримка, ПДВ, бюджетна і податкова політика.

Постановка проблеми. Зерновий сектор України є стратегічною галуззю економіки держави, що визначає обсяги пропозиції та вартість основних видів продовольства для населення країни, зокрема продуктів переробки зерна і продукції тваринництва, формує істотну частку доходів сільськогосподарських виробників, визначає стан і тенденції розвитку сільських територій, формує валютні доходи держави за рахунок експорту. Зернова галузь є базою та джерелом сталого розвитку більшості галузей агропромислового комплексу та основою аграрного експорту.

Зернове господарство є важливим потужним джерелом відновлення природної родючості грунту. Разом із тим розвиток виробництва зерна в Україні має важливе соціальноекономічне значення як галузь, що забезпечує зайнятість сільського населення. Зернове виробництво відіграє в економіці країни істотну роль у формуванні експортних поставок і надходженні валютних коштів.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання державного регулювання виробництва та реалізації зерна, функціонування зернового ринку є об'єктом дослідження багатьох вітчизняних і зарубіжних вчених, а саме: Бойка В. І, Кобути І. В., Лобаса М. Г., Макаренка П. М., Маліка М. Й., Мармуль Л. О., Ніколаєвої З. П., Саблука П. Т., Сайка В. Ф., Ситника В. П., Худолій Л. М., Червена І. І., Шпичака О. М., Щура М. І. та інших. Проте дані питання на сьогодні потребують вдосконалення державного регулювання зерновиробництва.

Постановка завдання. Метою даної статті є обґрунтування напрямів вдосконалення державного регулювання зерновиробництва.

Виклад основного матеріалу досліджень. Причиною зниження прибутковості зернової галузі в останні роки є нерозвиненість аграрного ринку й інфраструктури збуту зерна, відсутність дієвого механізму державного регулювання ціноутворення на зернову продукцію в умовах як надвиробництва зерна, так і неврожаю, високий рівень кредитних ставок і недосконалість бюджетної підтримки галузі. Отже, державне регулювання ринку зерна в Україні в сучасних умовах не відіграє стимуляційної ролі щодо зерновиробництва і поки не здатне ефективно реагувати на виклики глобальної економіки. Тому на державному рівні доцільно сформувати та задіяти ефективні механізми регулювання ринку зерна.

Нормативно-правове поле державного регулювання ринку зерна в Україні зараз представлено Законом України «Про зерно та ринок зерна в Україні», який визначає державну політику щодо розвитку ринку зерна як пріоритетного сектору економіки агропромислового комплексу України, який спрямований на створення правових, економічних та організаційних умов конкурентоспроможного виробництва і формування ринку зерна для забезпечення внутрішніх потреб держави у продовольчому, насіннєвому та фуражному зерні, нарощування його експортного потенціалу. Політика державної підтримки нарощування зерновиробництва здійснюється Міністерством аграрної політики та продовольства України за такими основними напрямами: збільшення обсягів фінансування державних цільових програм; запровадження нових механізмів кредитування; посилення ролі Аграрного фонду у фінансуванні виробництва через механізми заготівлі майбутнього урожаю; стимулювання залучення коштів на вітчизняних та закордонних фондових ринках; стимулювання приватних інвестицій (акціонування); податкове стимулювання; розвиток агрострахування. Прийнято інші нормативно-правові акти з метою стимулювання розвитку ринку зерна. Так, з боку Уряду надається підтримка сільськогосподарським товаровиробникам на виплату часткової компенсації витрат із посіву озимих культур, ярої пшениці, закупівлі мінеральних добрив вітчизняного виробництва. державний регулювання зерно ринок Вище зазначений Закон визначає ринок зерна як систему товарно-грошових відносин, що виникають між його суб'єктами в процесі виробництва, зберігання, торгівлі та використання зерна на засадах вільної конкуренції, вільного вибору напрямів реалізації зерна та визначення цін, а також державного контролю за його якістю та зберіганням.

Суб'єктами ринку зерна є: суб'єкти виробництва та зберігання зерна; Аграрний фонд та інші суб'єкти державних заставних закупівель зерна та державної аграрної інтервенції, а також акредитовані біржі; Аграрний страховий пул створений відповідно до Закону України «Про особливості страхування сільськогосподарської продукції з державною підтримкою»; Гарантійний фонд; інші суб'єкти господарювання, які діють на ринку зерна.

Основні складові механізму державного регулювання зернового ринку, який доцільно розглядати як спосіб застосування заходів впливу суб'єктів регулювання щодо оптимальної дії ринкового механізму, для подолання наслідків «провалів» ринку та деформацій зернового ринку, і забезпечення необхідного рівня національної безпеки — економічної, продовольчої, екологічної, сировинної, енергетичної, виконання поставлених перед суспільством цілей та завдань.

Сучасній світовій економіці притаманні процеси глобалізації, а тому функціонування національних ринків, у тому числі зернового, відбувається в умовах лібералізації міжнародних зв’язків. Це вимагає прискореного формування повноцінного національного аграрного ринку, здатного забезпечити збалансування попиту та пропозиції, підвищити дохідність підприємств та платоспроможність споживачів, прискорити розвиток сільських територій. Процес формування національного аграрного ринку перебуває на стадії становлення, а тому лише частково забезпечує виконання покладених на нього функцій і завдань.

Вади ринку повинні нейтралізуватися заходами державної економічної й соціальної політики. В умовах глобальної фінансово-економічної кризи аграрний ринок потребує посилення регуляторного впливу держави.

До причин неефективності діючого ринкового механізму в Україні доцільно віднести концептуальну непідготовленість проведених реформ, їх невідповідність стратегічним інтересам держави, неврахування національних особливостей ринкової системи, домінування монетаристських підходів, ігнорування інших моделей державного регулювання, ефективно діючих у зарубіжних країнах.

До чинників, які обумовлюють необхідність державного регулювання аграрного сектора економіки, належать певні специфічні ефекти, які не можуть бути подолані ринком самостійно. Такі ефекти різноаспектні (соціальні, природні, інформаційні, цінові), однак пріоритетним є саме соціальний напрям, оскільки наслідки суттєвого зменшення споживання основних продуктів харчування протягом хоча б одного року можуть порушити соціальну рівновагу в суспільстві.

Сільське господарство має загальнонаціональну значимість, породжену його багатофункціональною природою. До цього слід додати загальновизнану практику оцінки рівня світової та національної продовольчої безпеки за показниками перехідних запасів зерна та середньодушового річного виробництва культур. Водночас ринки борошна та хліба є головними соціально значимими ринками країни з високим рівнем соціальних функцій, виконання яких забезпечується діючим механізмом державного цінового регулювання. Враховуючи вищевикладене, пріоритетним чинником є забезпечення високих рівнів продовольчої безпеки держави та її регіонів.

Другий специфічний чинник, що доводить необхідність втручання держави в ринкові процеси, пов’язаний із високою ризикованістю рослинництва, передусім, зерновиробництва, його залежністю від важкопрогнозованих природно-кліматичних умов. Специфічний чинник ризикованості зерновиробництва постає джерелом інших чинників, зокрема асиметричності інформації та цінових коливань. Проявом високого рівня невизначеності результатів господарської діяльності агровиробників є значна варіативність базових показників зернового господарства.

Дослідження сутності та першоджерел останнього специфічного чиннику — диспаритету міжсекторального обміну та засобів реагування на нього з боку держави — є різноаспектними та дискусійними. Загальновизнано, що феномен відставання цін на агропродукцію порівняно з цінами промислових товарів обумовлюється специфічною особливістю аграрних ринків: попит на сільгосппродукцію має тенденцію зростати відносно повільно, оскільки дохідна еластичність попиту, тобто відсоткова зміна попиту, зумовлена 1%-вим підвищенням доходу, є меншою за одиницю і нижчою, порівняно з еластичністю попиту на промислові товари («закон Енгеля»).

Відтак можемо констатувати, що недостатній рівень державного регулювання обумовлює посилення вад і протиріч ринкової системи, наслідком яких постають нераціональність розподілу доходів між суб'єктами господарювання; активізація деформацій відтворювальних процесів; неспроможність стратегічних товарних ринків забезпечити розширене відтворення ресурсів.

У цілому, на наш погляд, можливі кілька варіантів «поведінки» держави щодо регулювання зернового ринку, застосовуючи які теоретично можна досягти нарощування обсягів аграрного виробництва, підвищення рівня його рентабельності та збалансування співвідношення попиту та пропозиції на зернову продукцію, а саме:

• 1. Ліберальний підхід, який полягає в еволюційних змінах ринкового середовища й реалізується через суто ринкові фактори. За таких умов (з урахуванням поточної й перспективної ситуацій на світовому аграрному ринку) цілком можливе досягнення зростання національного агровиробництва, забезпечення високого рівня доходів сільгоспвиробників, збільшення інвестицій у галузь, підвищення її ефективності та реалізація аграрного потенціалу України. Проте при ліберальному підході до регулювання аграрного ринку можуть суттєво підвищитися ціни на сільськогосподарську сировину та продовольчі товари. Тому з огляду на те, що доходи широких верств населення України порівняно низькі, влада, щоб уникнути соціальних протестів, навряд чи зможе допустити повністю ліберальне функціонування зернового ринку. Частково ліберальний підхід може бути досягнутий тільки за умови ефективного компенсування населенню витрат, пов’язаних із можливим подорожчанням продовольства, проте повністю ліберальний аграрний ринок в сучасних умовах неможливий і є лише теоретичним припущенням.
• 2. Оперативне адміністративне втручання. За такого підходу органи державної влади здійснюють свої функції з регулювання ринку шляхом оперативного несистемного втручання в його діяльність. Тобто держава, виходячи з поточної ситуації на зерновому ринку, ухвалює рішення щодо застосування тих чи інших заходів, наприклад, приймає рішення про обмеження експорту або імпорту продукції на основі балансових показників попиту-пропозиції за формулою «перехідні запаси + виробництво — експорт + імпорт — внутрішнє споживання». Однак в умовах непристосованості передбачених законодавством ринкових механізмів державного впливу (наприклад, товарних і фінансових інтервенцій) для ефективного регулювання зернового ринку адміністративні заходи перетворюються з оперативних на системні (як це відбувається в сучасних умовах), що зменшує обсяги залучення інвестицій, у тому числі іноземних, скорочує кредитні можливості галузі та призводить до скорочення агровиробництва замість його нарощування.
• 3. Системний (ліберально-адміністративний) підхід. Альтернативний підхід до регулювання зернового ринку полягає в розробленні й виконанні системи заходів, спрямованих не на усунення проблем, що виникають, а на прогнозування таких проблем і запобігання їхньому виникненню. Цей варіант передбачає широку участь усіх учасників аграрного ринку, у тому числі державного, суспільного й приватного секторів, у розробленні найоптимальніших заходів щодо розвитку галузі з урахуванням її сильних і слабких сторін, а також можливостей і загроз навколишнього середовища, у тому числі кон’юнктури світового аграрного ринку. Системний підхід до регулювання зернового ринку, тобто визначення й прийняття тих чи інших регуляторних заходів для вирішення широкого кола проблем, які визначають ефективність роботи галузі, дозволяє захистити інтереси всіх учасників зернового ринку.

Пріоритетними щодо державної підтримки аграрного сектора повинні стати напрями, які класифікуються за правилами СОТ, як такі, що не підлягають скороченню (програми «зеленої скриньки»), а саме: підтримка доходів виробників сільськогосподарської продукції, що не пов’язана з виробництвом; фінансова участь держави у програмах страхування та гарантування доходів сільськогосподарських виробників; створення державних резервів для забезпечення продовольчої безпеки; інспектування і перевірка продукції для виявлення відповідності нормам охорони здоров’я, безпеки, рівня якості та стандартів; послуги маркетингу і просування товарів на ринок; поширення передового аграрного досвіду та консультаційні послуги; розвиток аграрної інфраструктури, а також інфраструктурні роботи, пов’язані з охороною навколишнього середовища; підтримка регіональних програм і розвиток сільських територій; внутрішня продовольча допомога незаможним верствам населення; фінансування науково-дослідних робіт аграрного спрямування; підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації спеціалістів і робітничих кадрів для виробничої та соціальної сфери села.

Розглядаючи структуру фінансової підтримки розвитку агропромислового комплексу на рівні держави вкажемо на переважання в абсолютному розмірі непрямої підтримки за допомогою спеціальних режимів і механізмів оподаткування над прямим бюджетним фінансуванням.

Механізм підтримки сільськогосподарських підприємств було розроблено з урахуванням браку коштів у державному бюджеті на бюджетне фінансування розвитку агровиробництва і його можна розглядати як непряму форму субсидування галузі за рахунок створення сприятливих податкових умов.

Підтримка сільськогосподарського виробництва шляхом непрямого фінансування через механізм ПДВ започаткована Указом Президента «Про підтримку сільськогосподарських товаровиробників» від 02.12.1998 року, згідно з яким сільськогосподарські підприємства звільняються від сплати до бюджету сум ПДВ щодо операцій із продажу продукції власного виробництва та продуктів її переробки, за винятком операцій із продажу переробним підприємствам молока, м’яса живою вагою, які оподатковуються за нульовою ставкою.

Характеризуючи механізм підтримки, зауважимо, що оцінка його запровадження є неоднозначною як серед практиків, так і серед науковців, особливо в перші роки його дії. Поряд з окремими позитивними моментами встановлений механізм підтримки має й істотні недоліки, головний з яких — неврахування самого ПДВ, зокрема позбавлення виробників можливості отримання бюджетного відшкодування.

Чинним порядком передбачено, що за визначеними операціями залишок податкового кредиту, або від'ємна різниця між сумою ПДВ, отриманою сільськогосподарськими товаровиробниками від покупців, та сумою ПДВ, сплаченою ними постачальникам, з бюджету не відшкодовується, а зараховується у зменшення податкових зобов’язань наступних звітних періодів.

Розглянемо динаміку державної підтримки сільськогосподарських підприємств Вознесенського району за рахунок податку на додану вартість (табл. 1).

Таблиця 1.

Державна підтримка сільськогосподарських підприємств Вознесенського району за рахунок податку на додану вартість, тис. грн

Аналіз державної підтримки сільськогосподарських підприємств Вознесенського району за рахунок податку на додану вартість свідчить, що у другому періоді розмір підтримки збільшився на 251%, найбільше зростання підтримки спостерігається в ТОВ «Дружба» — 309,8% та ТОВ НТЦ «Лан» -274,4%, що викликано збільшенням обсягів виробництва продукції.

Отож від запровадження такого механізму виробники більше втрачають, ніж виграють. Особливо проблеми з відволіканням коштів внаслідок недосконалості механізму підтримки виявляються при здійсненні оновлення виробничих засобів та при експорті власної продукції, в результаті чого необхідно шукати посередників для реалізації продукції на експорт.

І все ж, на нашу думку, механізм підтримки шляхом акумуляції сум ПДВ варто залишити на найближчу перспективу, незважаючи на те, що він потребує істотного вдосконалення в напрямку підвищення цільового використання сум, які підлягають перерахуванню на спецрахунки.

Також, на наш погляд, для підвищення ефективності державвної фінансової підтримки сільськогосподарського виробництва бюджетних коштів (у рамках програм «жовтої скриньки») основну частину бюджетних коштів доцільно сконцентрувати за трьома пріоритетними напрямами:

• 1. У формі дотацій за реалізовану продукцію для підтримки доходів сільськогосподарських виробників від господарської діяльності. Це дозволить забезпечити стабільність та прозорість виділення коштів суб'єктів господарювання, буде стимулювати зростання обсягів виробництва та реалізації продукції заготівельним і переробним організаціям, здешевити вартість продукції й підвищити її конкурентоспроможність, приведе до зосередження обмежених бюджетних коштів в ефективно працюючих господарствах (чим більше вироблено і реалізовано продукції, тим більший обсяг державної підтримки).
• 2. З метою збільшення обсягів залучення кредитних ресурсів на фінансування агропромислового комплексу необхідно передбачати в бюджеті значні кошти на відшкодування відсотків по кредитах, отриманих сільгоспвиробниками. Доцільно створити спеціальний фонд пільгового аграрного кредитування, за рахунок коштів якого здійснювати здешевлення кредитних ресурсів для галузі.
• 3. Удосконалення механізму фінансового лізингу сільськогосподарської техніки.

Для компенсації наслідків сучасного процесу підвищення цін на продовольство державою повинна проводитись активна соціальна політика за такими напрямами:

• — стимулювання випереджаючого зростання попиту, в першу чергу за рахунок підвищення доходів населення як основного споживача продукції;
• — утримання інфляції на рівні, що не звужує ємність продовольчого ринку через інфляційне зростання собівартості продовольства та ціновий диспаритет його виробництва і споживання;
• — розширення практики адресної продовольчої допомоги малозабезпеченим вествам населення за рахунок бюджетних видатків, а аткож компенсація зростання цін на соціально значимі види продовольства.

Висновки. Отже, економічно-фінансовий механізм державного регулювання ринку зерна має спрямовуватись на узгодження цінової, бюджетної, податкової, кредитної політики, розвиток страхування в АПК. Для стабілізації цін зернового ринку держава має здійснювати закупівельні (фінансові) і товарні інтервенції, координувати та узгоджувати цінову політику на загальнонаціональному та світовому ринках. При цьому доцільно враховувати досвід інших країн щодо застосування гарантованих, закупівельних, інтервенційних, заставних та інших видів цін. Тобто основною функцією держави в регулюванні ринку зерна повинно залишатися передбачення ринкової ситуації. Від своєчасного виявлення змін на ринку зерна залежить ефективне оперативне втручання держави в ринкові процеси щодо експорту та імпорту зерна, додержання цінового паритету при міжгалузевому обміні продукцією, забезпечення потреб у зерні та продуктах його переробки за оптимальними цінами. Має зрости роль державної підтримки зернового ринку, в тому числі за рахунок посилення ролі державних агентів (Аграрний фонд, Держрезерв, ДАК «Хліб України»). Крім того, необхідно вдосконалити систему кредитування за рахунок комерційних банків, створенню умов для полегшеного доступу до кредитних ресурсів, введенню системи складських свідоцтв, які можуть використовуватись для отримання кредитів під заставу.

Державна політика щодо створення умов для ефективного функціонування ринку зерна повинна реалізовуватись за такими напрямками: стимулювання пропозиції (інтенсифікація виробництва) та ринкового попиту на зерно (тваринництво, переробка, експорт); створення системи маркетингу зернового ринку (аналіз стану внутрішнього і зовнішніх ринків, пошук і просування зерна на зовнішні ринки, інформаційне й науково-технічне забезпечення функціонування зернового ринку); підготовка та вдосконалення законодавства, яке має визначати форми, методи і напрями державного регулювання ринку зерна; розвиток системи річкових і морських припортових елеваторів для стимулювання експорту зерна.

Також у сучасних умовах вимагає значних інвестиційних вкладень українська зернова інфраструктура. Для задоволення зростаючих потреб зернового ринку, в першу чергу експортної складової, інфраструктурні об'єкти потребують інтенсивного розвитку. При цьому слід зазначити, що значна частина інвестицій може бути забезпечена приватним бізнесом, наприклад, реконструкція і будівництво власних зерносховищ і терміналів, а також придбання вантажного автотранспорту. У той же час, без державної підтримки неможливий розвиток залізничної і річкової інфраструктури ринку зерна.

Література

• 1. Чмирь С. М. Розвиток зернопродуктового підкомплексу в Україні: [Монографія] / Чмирь С. М. — К.: Аграрна наука, 2007. 376 с.
• 2. Шебаніна О. В. Формування і ефективний розвиток продовольчого підкомплексу АПК: Монографія / Шебаніна О.В. К.: ННЦІАЕ, 2007. 378 с.