Побудова моделі дослідження структури кредитно-депозитного портфелю комерційного банку

[Введите текст]

ВСТУП

У розвинутих країнах існують переважно товарно-кредитні відносини. Вони поширилися на всю систему суспільного відтворення — виробництво, розподіл, обмін, споживання, перетворившись із дуже важливої складової у загальну форму організації сучасної економіки.

Усуспільнення виробництва, капіталу і праці - глобальна закономірність, визначальна і для розвитку кредитних відносин. На основі швидкого зростання позичкового капіталу утворюються великі банки, примножується їхня частка у сукупних активах розвинутих країн. Зрештою, могутність банківської системи держави визначає не кількість, а потенціал її провідних банків. Усуспільнення капіталу зумовило появу фінансового капіталу (зрощування промислового й банківського). Це визначило нову роль банків, швидке розширення сфери кредитних відносин. Протягом кількох десятиріч вона охопила всю систему функціонування суспільного капіталу, систему фінансів, міжнародні економічні відносини. Товарні й грошові відносини все більше набувають характеру грошово-кредитних і товарно-кредитних.

Проникнення кредитних відносин в усі сфери економічного та суспільного життя привело до того, що в розвинутих країнах обсяг кредитних зобов’язань майже вчетверо перевищив обсяг сукупного суспільного продукту. Кредитними відносинами нині пронизані всі стадії процесу відтворення — від інвестування та міжгалузевого переливання капіталів до реалізації товару, розподілу і перерозподілу доходів.

Розвиток кредиту вносить істотні зміни в організацію і функціонування підприємств та фірм. Наявність позичкового капіталу і кредиту дає змогу фінансувати капіталовкладення за рахунок не лише власних, а й позичених капіталів і використати їх для самозростання капіталу. Відтак розвиток кредиту, зростання обсягів позичкового капіталу та поліпшення умов його надання служить розвиткові виробничого капіталу, розширенню виробництва, зростанню його відтворювальної ролі.

Практика господарювання німецьких і особливо японських фірм великою мірою пов’язана з використанням кредитних форм, що й забезпечило високі результати. Очевидно, кредитні кошти спираються на весь потенціал суспільного капіталу і тому більше, ніж інші його форми, відповідають сучасній природі та характеру продуктивних сил.

Кредити можуть видаватися банком як на довгостроковий термін так і на короткостроковий, як в іноземній так і в національній валюті. Крім того кредити можуть бути класифіковані по ступеню сумнівності. Все це обумовлює структуру кредитно-депозитного портфелю Таким чином, формування кредитно-депозитного портфелю, його оптимізація та моделювання є однією з найголовніших задач банку.

Метою дипломної роботи є побудова моделей для визначення обсягів різних видів кредиту і моделювання структури кредитно-депозитного портфелю.

Для досягнення цієї мети було вирішено низка задач:

проаналізовано ресурси комерційного банку;

визначено сутність кредитно-депозитного портфелю та його зміст;

проведено аналіз загальної характеристики Промінвестбанку та структури його кредитно-депозитного портфелю;

проаналізовано моделі, що використовуються в банківський діяльності;

побудовано економетричні моделі прогнозування обсягів кредитно-депозитного портфелю;

здійснено моделювання структури кредитно-депозитного портфелю за допомогою побудованих моделей Об'єктом дослідження в дипломній роботі виступають процеси формування кредитно-депозитного портфелю комерційного банку.

Предметом дослідження є комплекс економіко-математичних моделей прогнозування обсягів кредиту та структури кредитно-депозитного портфелю.

1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ БАНКІВСЬКОГО КРЕДИТУВАННЯ

1.1 Ресурсне забезпечення банку

Кредитно-депозитний портфель — це сукупність усіх позичок, наданих банком або банками з метою отримання прибутку. При цьому банк може видавати кредити, безпосередньо укладаючи угоду з позичальником, або купувати позику чи частину позики, яка була видана іншим кредитором, шляхом укладання угоди з позичальником. Кредит може надаватися у формі позик, простих векселів, підтверджених авансів, векселів, строк сплати яких уже настав, рахунків факторингу, овердрафтів, короткострокових комерційних векселів, банківських акцептів та інших подібних зобов’язань. Кредитно-депозитний портфель включає агреговану балансову вартість усіх кредитів, у т.ч. і прострочених, пролонгованих та сумнівних до повернення. Кредитно-депозитний портфель не включає в себе відсотки нараховані, але ще не сплачені, не профінансовані, зобов’язання видати кредит, кредитні лінії, ще не списані, гарантії та акредитиви, депозити в інших банках.

Таким чином, кредитно-депозитний портфель можна розглядати з двох точок зору [10]:

— по-перше, кредитно-депозитний портфель комерційного банку. При моделюванні цього кредитно-депозитного портфелю необхідно вирішувати задачі, пов’язані з ефективним розподілом власних засобів між різними складовими кредитно-депозитного портфелю.

— по-друге, кредитно-депозитний портфель в макроекономіці. В цьому випадку основною задачею стає прогнозування обсягів кредитно-депозитного портфелю за різними складовими в залежності від обсягів депозитів та під впливом різноманітних факторів.

Одним з головних питань при моделюванні кредитно-депозитного портфелю є формування ресурсів банку, зокрема кредитних.

Кредитні портфелі мають наступну класифікацію [14]:

1) за видом кредиту:

— короткострокові;

— довгострокові;

2) за видом валюти:

— в національній валюті;

— в іноземній валюті;

3) за ступенем ризику:

— стандартні;

— під контролем;

— субстандартні;

— сумнівні

Основою кредитно-депозитного портфелю є грошові ресурси банку.

Грошові ресурси — фінансова основа всіх видів активних операцій, продажу продуктів, послуг, що надаються або проводяться комерційними банками. Це сукупність коштів, які є власністю банку або тимчасово перебувають у його розпорядженні і протягом певного часу використовуються на власний розсуд.

Саме наявність або відсутність права власності на деякі складові банківських ресурсів є підставою для їх структурного розмежування на власні і чужі, тобто такі, що не належать банку, але на відповідних умовах можуть бути задіяні в кредитно-інвестиційних операціях.

Ресурси кожного комерційного банку мають конкретну структуру, тобто співвідношення між власними та залученими й запозиченими коштами. Ця структура складається насамперед під впливом конкретних умов: універсалізації чи спеціалізації банку, його кредитної тактики і стратегії, позицій на грошово-кредитному ринку, обсягу продуктів і послуг, які пропонуються клієнтам, тощо.

Очевидно, під впливом змін у регулюванні банківської діяльності, зрушень у макрой мікроекономічній динаміці, ситуації на грошово-кредитному ринку, структурних коливань у доходах юридичних та фізичних осіб тощо можливості формування ресурсної бази комерційного банку не залишаються стабільними. Враховуючи це, актуальним є моделювання кожним комерційним банком шляхів і джерел ресурсного забезпечення його діяльності.

Розробляючи модель ресурсного забезпечення діяльності комерційного банку, важливо застосувати відповідну концептуальну основу, головним принципом якої має стати оптимізація структури пасивів, оскільки саме вони і є першоджерелом ресурсів. Цього можна досягнути, узгодивши структуру пасивів та активів банку.

На практиці функції управління пасивами й активами безпосередньо пов’язані між собою. Однак вони по різному впливають на прибутковість (рентабельність) комерційного банку. Якщо управління пасивами спрямоване на залучення й запозичення найдешевших (у даних умовах) невласних ресурсів банку і тим сприяє зниженню валових витрат на проведення банківських операцій (тобто підвищенню прибутковості), то управління активами передбачає вибір варіантів (якщо це можливо) такого розміщення ресурсів, яке б забезпечувало найвищий валовий дохід. Визначення обсягів, строків, ціни мобілізованих засобів зачіпає весь спектр відносин у сфері управління активними операціями. Очевидно, при цьому структура джерел фінансування діяльності банку має бути адекватною структурі його активів. Інакше кажучи, певні види зобов’язань (пасиви) за розмірами та строками залучення і запозичення повинні відповідати певним елементам активів (також за обсягами й строками). Вирішення даного питання є досить важливим, оскільки від цього значною мірою залежить фінансова стійкість банку.

Зокрема, якщо береться міжбанківський кредит (один із найдорожчих ресурсів для банку) на короткий строк, то він повинен мати цільовий характер, спрямовувати лише під уже визначену (насамперед щодо строків, періоду погашення, процентної ставки, умов нарахування процентів) програму кредитування чи інвестицій. Якщо ж міжбанківські кредити використовуються для поповнення ресурсів за рахунок кореспондентських рахунків, аби виконати зобов’язання перед клієнтами, то подібне їх застосування не можна вважати виправданим, бо в такому разі збільшуються витрати банку, що не може негативно не вплинути на його фінансовий стан.

Коли короткострокові кошти клієнтів надходять на кореспондентський рахунок, доцільно кредитувати ті кредитно-інвестиційні програми, які можуть забезпечити повернення коштів у оптимальні строки. Деякі вітчизняні банки збільшували свій прибуток якраз шляхом надання короткострокових і низькоризикових міжбанківських кредитів. Однак цей спосіб підвищення дохідності можна вважати обгрунтованим лише за умови стабільної тенденції до зростання залишків коштів на розрахункових та інших рахунках клієнтів банку. Зазначене підтверджує взаємозв'язок між узгодженням принципів дотримання ліквідності банку і максимізацією його дохідності.

Щоб забезпечити збалансування структури джерел фінансування, на наш погляд, їх доцільно формувати залежно від кон’юнктури ринку, об'єктів кредитування, прибутковості активів та їх оборотності.

Інший напрямок оптимізації структури пасивів балансу банку пов’язаний з якісним удосконаленням уже існуючих видів і пошуком можливих варіантів модифікацій продуктів і послуг не лише для задоволення потреб наявних клієнтів, а й для освоєння нових сегментів ринку банківського обслуговування.

Практичне значення має спрямованість менеджменту на підтримання структури пасивів, за якої забезпечується таке співвідношення власного, залученого та запозиченого капіталів, яке дає змогу збільшувати прибуток банку і підвищувати його фінансову стійкість. Мобілізація на грошово-кредитному ринку залучених і запозичених ресурсів у контексті фінансових результатів діяльності банку вигідна й раціональна лише тоді, коли ціна цих коштів у вигляді процентної ставки менша від поточної норми прибутку. Ігнорування цього важливого правила здебільше зумовлює збільшення затрат на покриття боргів за рахунок власного капіталу, погіршує фінансові результати діяльності банку, що врешті може призвести до банкрутства.

Звернемо увагу на деякі обставини. З одного боку, управління активами обмежено вимогами щодо ліквідності і кредитно-депозитного ризику, з другого — ціновою конкуренцією з боку інших банків, що сковує свободу банку у виборі ціни кредиту. В свою чергу, управління зобов’язаннями ускладнене обмеженим вибором і розміром боргових інструментів (позики і т.п.), які банк може успішно розмістити серед своїх вкладників та інших кредиторів у будь-який час, тобто обмежено доступність коштів, необхідних для видачі кредиту. Таке ускладнення зумовлене і ціновою конкуренцією з боку інших банків та небанківських фінансово-кредитних інститутів, які теж зацікавлені у наявних коштах.

Важливе завдання комерційного банку — підтримання постійного балансу між потребами в ресурсах і можливостями їх придбання на умовах, що забезпечують фінансову стійкість і задоволення інтересів партнерів та клієнтів. При цьому необхідним принципом є дотримання банком вимоги достатності ресурсів: обсяг мобілізованих на грошово-кредитному ринку коштів повинен бути не меншим, але й не більшим, ніж це потрібно для розміщення коштів у найприбутковіших операціях. Тому для кожного комерційного банку актуальною є розробка програми регулювання і розміщення ресурсів, визначення сфери найдохідніших вкладень коштів у кредитні й інвестиційні проекти на певний період, аналіз виконання програм. При оцінці банківських операцій доцільно застосовувати комплексний підхід, що враховує всю сукупність питань, які пов’язані з конкретною угодою і водночас відображають загальний стан ресурсного забезпечення банку.

У зв’язку із цим важливого значення набуває вирішення ще однієї банківської проблеми — достатності капіталу.

Оцінка достатності капіталу передбачає розрахунок суми фактично наявного капіталу і визначення обсягу капіталу, мінімально необхідного для адекватного покриття ризиків, узятих на себе банком. При цьому рівень необхідного покриття визначається регулятивними нормами, порівнянням фактичного й необхідного обсягу капіталу, в результаті чого складається висновок про його достатність чи дефіцит.

Згідно з Інструкцією «Про порядок регулювання та аналіз діяльності комерційних банків» встановлено норматив достатності капіталу (Н4). Його суть полягає у співвідношенні капіталу і загальних активів банку, зменшених на суму створених відповідних резервів. Зазначений норматив визначає достатність капіталу на підставі загальних показників діяльності незалежно від розміру різноманітних ризиків, його нормативне значення повинно перевищувати 4%.

Як правило, визначаючи достатність капіталу, беруть до уваги найважливіший (хоча це не єдиний) ризик у банківській діяльності - кредитно-депозитний. Удосконалення методу розрахунку достатності капіталу полягає, на наш погляд, у переході до агрегування всіх ризиків (кредитно-депозитного, процентного, валютного, ринкового). Такий підхід дає змогу точніше оцінювати достатність капіталу і відповідно ступінь покриття ризиків, які бере на себе банк.

Тож пропонується схема побудови моделі ресурсного забезпечення комерційного банку, що містить три блоки, які відповідають найважливішим елементам, операціям та умовам формування джерел банківських ресурсів.

Три блоки, які необхідно вводити у модель ресурсного забезпечення діяльності комерційного банку, — це ресурсне регулювання, формування ресурсів, оптимізація ресурсної бази (рис. 1.1).

Рисунок 1.1 — Модель ресурсного забезпечення банку Ресурсне регулювання стосується внутрішніх і зовнішніх факторів, які зумовлюють найістотніший вплив на формування системи ресурсного забезпечення комерційного банку.

До внутрішніх факторів належать [30]:

тактика й стратегія банку на грошово-кредитному ринку (спеціалізація чи універсалізація, вид кредитної політики, оптимізація депозитної політики, спрямованість на пропозицію переважно нових чи традиційних банківських продуктів і послуг);

оцінка і рівень забезпечення ризиків власним капіталом;

тенденції фінансової результативності.

Серед зовнішніх факторів [30]:

регулювання діяльності комерційних банків із боку НБУ шляхом встановлення обов’язкових економічних нормативів;

державне регулювання грошово-кредитно-депозитного ринку (встановлення облікової ставки, норми обов’язкових резервів, обсягу випуску внутрішніх державних запозичень та їх дохідності, грошової емісії тощо);

правове і нормативне середовище (податкове, валютне, антимонопольне законодавство);

стан макрота мікроекономічної динаміки;

кон’юнктура і тенденції зміни національного та міжнародного фінансових ринків;

рівень конкуренції на грошово-кредитному ринку.

Другий блок відображає шляхи формування обсягу ресурсної бази, достатньої для забезпечення ефективної банківської діяльності. Цей блок моделі складається з таких елементів:

управління власним капіталом (сумою основного та додаткового капіталу за мінусом відрахувань);

нарощування акціонерного капіталу, реалізація ефективної дивідендної політики;

створення і зміцнення бази залучення та запозичення ресурсів;

удосконалення механізму мобілізації ресурсів клієнтів шляхом освоєння нових видів операцій, банківських технологій і ринків для зростання ресурсної бази;

забезпечення прибутковості кредитно-інвестиційних операцій.

Третій блок — оптимізація ресурсної бази. Її суть полягає у раціоналізації залучення й запозичення ресурсів та їх розміщення у найприбутковіших варіантах. Складовими цього блоку є [30]:

підтримання найраціонального співвідношення між власним і залученим та запозиченим капіталом;

забезпечення оптимальної структури залучених і запозичених коштів та їх відповідності за обсягами, строками й умовами мобілізації структури активів;

реалізація ефективного податкового менеджменту;

узгодження оцінки кредитних ризиків та оптимального (необхідного і достатнього) розміру резерву для покриття збитків за кредитами;

аналіз дохідності кредитно-інвестиційних операцій та банківських продуктів (послуг), оцінка рентабельності всієї діяльності банку у площині виявлення резервів скорочення витрат і збільшення прибутку. Запропоновані підходи до розробки моделі ресурсного забезпечення мають цільову спрямованість: комплексне охоплення всіх елементів, які формують або можуть впливати на побудову й використання ресурсної бази комерційного банку. Практична цінність запропонованої моделі полягає у можливості розробки на її базі конкретних схем (варіантів) діяльності комерційного банку у відповідних макрой мікроекономічних умовах. Механізм дії моделі полягає ось у чому. Кожну нову схему (варіант), яка застосовується з метою поповнення й оптимізації ресурсної бази, необхідно перевірити і проаналізувати на базі моделі ресурсного забезпечення діяльності банку. Зміст кожної нової схеми (варіанта) повинен вкладатися в рамки всіх трьох блоків моделі та відповідати окремим її складовим.

1.2 Ціноутворення на кредитні ресурси комерційного банку

Значна амплітуда коливань рівня облікової ставки спонукає уважніше розглянути методологію та основні чинники її формування.

Ставка рефінансування — процентне вираження ціни кредитних ресурсів, які розміщує центральний банк серед комерційних банків.

Облікова ставка (у класичному розумінні цього терміна) — процентна ставка, за якою обліковуються векселі.

Ломбардна ставка — ставка, за якою центральний банк надає кредити комерційним банкам під забезпечення високоліквідних активів (державних цінних паперів).

Що ж до терміна «облікова ставка», то в умовах, коли вексельний обіг перебуває в зародковому стані, а центральний банк практично відмовився від кредитних аукціонів і навіть залучає кредитні ресурси комерційних банків на строкові депозитні вклади, ця категорія дещо втратила своє практичне значення для банківського сектора економіки.

Кілька років тому комерційні банки були зобов’язані змінювати ставки за діючими кредитними і депозитними угодами синхронно зі зміною облікової ставки. Нині таке жорстке регулювання кредитно-грошового ринку стало анахронізмом. Сьогодні ніхто не забороняє комерційним банкам (якщо, звичайно, знайдуться охочі контрагенти) залучати депозити під 5% річних, а видавати кредити під 200%, не змінюючи умов діючих угод у зв’язку зі зміною облікової ставки.

Отже, нині облікова ставка НБУ має для комерційних банків не директивний, а швидше індикативний та рекомендаційний характер. Серед суттєвих наслідків впливу облікової ставки на діяльність банківського сектора слід виділити такі:

облікова ставка жорстко регламентує ставку відсотка за кредитними і депозитними угодами інсайдерів (споріднених осіб);

комерційні банки, що обслуговують державний бюджет, сплачують 50% від облікової ставки за середньоденні залишки коштів на відповідних бюджетних рахунках;

облікова ставка є базою для обчислення сум деяких штрафних санкцій (наприклад, штрафу за недотримання комерційними банками нормативу обов’язкових резервів);

облікова ставка є традиційним і більш-менш сталим орієнтиром для комерційних банків, які кредитують стратегічно важливі для держави програми (сільське господарство, вугільну галузь тощо).

Методика визначення облікової ставки НБУ базується на п’яти основних принципах [18]:

Забезпечення позитивного реального рівня ставки відносно інфляції.

Встановлення у межах коридору ринкових процентних ставок комерційних банків за кредитами та депозитами.

Наближення до рівня міжбанківських процентних ставок у стабільній ситуації на грошово-кредитному ринку.

Урахування інших факторів (обмінний курс, ліквідність банківських установ, попит на кредит у кінцевих споживачів тощо).

Відповідність поточній політиці НБУ щодо регулювання грошово-кредитно-депозитного ринку.

Безперечно, завдяки адміністративному підвищенню облікової ставки в короткостроковому часовому інтервалі можна мінімізувати негативні наслідки фінансової кризи, підвищити ціну національної грошової одиниці для комерційних банків, а отже, послабити спекулятивний тиск на неї. Проте високий рівень облікової ставки в довгостроковому часовому інтервалі зумовлює значне подорожчання кредиту для кінцевих його споживачів, що вкрай негативно впливає на ділову активність, обсяги виробництва, на стан економіки в цілому.

Таким чином, за різних макроекономічних умов держава в особі центрального банку може провадити (залежно від обраних цілей) або політику кредитної рестрикції (подорожчання кредиту за рахунок обмеження кредитної емісії), або політику поступового зниження облікової ставки заради пожвавлення процесу кредитування виробництва.

Слід зауважити, що грошово-кредитно-депозитний ринок — це специфічний вид ринку, на якому купуються чи продаються кредитні ресурси. Тому незважаючи на значну роль держави у процесі формування ціни кредиту головними ціноутворюючими чинниками на цьому ринку все ж є попит і пропозиція грошей.

Процес ціноутворення будь-якого товару некоректно розглядати безвідносно до ринку, в межах якого формується ціна. Фахівці розрізняють чотири види ринків:

чиста (вільна) конкуренція;

чиста монополія;

монополістична конкуренція;

олігополія (олігополістична конкуренція).

У деяких наукових працях замість термін «вид» вживається поняття «модель», однак практично всі вітчизняні фахівці рекомендують саме наведену вище класифікацію ринків.

Для ринку чистої конкуренції характерна велика кількість економічних суб'єктів, які діють незалежно один від одного. Конкуруючі суб'єкти виробляють стандартизовану або однорідну продукцію, тому для покупців не так важливо, у кого саме її купувати за даною ціною. Оскільки кількість суб'єктів значна, кожен із них як продавець практично не може вплинути на ціну товару шляхом збільшення чи зменшення своєї пропозиції цього товару. Отже, для ринку чистої конкуренції характерні ціни, рівень яких не залежить від бажань окремих продавців чи покупців.

За станом 09.06.2002 р. електронний довідник комерційних банків (включаючи обласні дирекції, відділення, філії), що мають власний код із восьми цифр (МФО) і є суб'єктами системи електронних платежів, налічував 2420 одиниць, не враховуючи виносні робочі місця, філії, відділення, які працюють лише з готівкою (наприклад, ощадні каси, як правило, не мають потреби у власному коррахунку і не є суб'єктами системи електронних платежів). Така кількість банків в Україні обумовлює високий ступінь конкуренції у цій сфері, зокрема цінової. Часто-густо банки залучають клієнтуру за допомогою нижчих, ніж у конкурентів, тарифів на розрахунково-касове обслуговування, пропонують дешевий кредит або зручніші умови його надання (кредитна лінія в межах певного ліміту), пропонують вищу ставку за депозитами. Тому ціна на банківський кредит і банківські послуги формується переважно під впливом попиту на вільні грошові ресурси (або послуги) та відповідної пропозиції грошей (або специфічних послуг). Отже є підстави характеризувати грошово-кредитно-депозитний ринок в Україні як ринок вільної конкуренції.

Слід наголосити: стан рівноваги на такому ринку може порушуватися. При скороченні обсягу залучених коштів (а відповідно й обсягу активних операцій) із певних причин (наприклад, унаслідок переходу на обслуговування до іншого банку кількох підприємств із великими залишками на розрахункових рахунках) паралельно зі зменшенням витрат на залучені кошти зменшаться і доходи від активних операцій. Водночас, залишаться без змін витрати на утримання апарату, плата за оренду тощо (так звані постійні витрати). Відтак їх питома вага у валових витратах зросте, і банк або зазнає збитків, або буде змушений звільняти своїх працівників чи збільшувати тарифи на послуги і підвищувати ставку відсотка за кредитами. Всі ці шляхи вкрай небезпечні як для банку, так і для його клієнтів, працівників, суспільства в цілому.

Тимчасове порушення рівноваги у банківській сфері інколи призводять до ліквідації окремих установ, які проводили власну кредитну політику недостатньо диверсифіковано.

Ліквідація, як правило, супроводжується частковою або повною втратою грошових коштів підприємств-клієнтів, звільненням працівників як банку, так і підприємств, що загострює економічне й соціальне становище в країні.

1.3 Управління кредитним ризиком в банківській діяльності

Особливе місце в банківському бізнесі посідає кредитно-депозитний ризик. Ідеться про невпевненість банку в тому, що позичальник буде спроможним і збереже намір виконати свої зобов’язання згідно з умовами угоди, інакше кажучи — про імовірність збитків у результаті кредитної діяльності.

Кредитні операції належать до базових операцій, якими банки, власне, і відрізняються від небанківських фінансових установ і які створюють первинну сферу банківської діяльності. Як свідчить світовий досвід, саме кредитування приносить фінансово-кредитним установам значну частину прибутків. Та водночас воно пов’язане з кредитним ризиком і ризиком втрати ліквідності та платоспроможності банку, а в підсумку — з ризиком банкрутства.

Управління кредитним ризиком — важлива складова стратегії і тактики розвитку будь-якої фінансово-кредитної установи. Для українських банків ця діяльність набуває особливого значення, оскільки їхні кредитні портфелі почасти характеризуються високим рівнем простроченої, пролонгованої і безнадійної заборгованості, надмірною концентрацією кредитно-депозитного ризику.

В ефективному управлінні кредитним ризиком зацікавлені як самі банки, так і держава в особі спеціальних органів (передусім — центрального банку), уповноважених регулювати діяльність банків і наглядати за ними.

Вітчизняний банківський сектор реформується в умовах трансформації економіки. Однією з найважливіших складових цього процесу є створення ефективної системи банківського регулювання та нагляду. Для України вона має особливе значення з огляду на такі фактори:

нестабільний характер економіки перехідного періоду і кризовий стан державних фінансів;

незавершеність процесу ринкової трансформації банківського сектора та недостатній досвід комерційної діяльності банків;

ризикову практику банківської діяльності і недостатній рівень банківського капіталу та резервів для покриття ризиків.

У більшості економічно розвинутих країн світу спочатку (як правило, десятиріччями) формувалася банківська система, а вже потім — система банківського регулювання і нагляду. У нас ці процеси відбуваються паралельно, що, безумовно, ускладнює справу. Та водночас Україна має деякі переваги. Вона може (і повинна) скористатися накопиченим світовим досвідом у сфері банківського регулювання і нагляду. Крім того, згідно із Законом «Про банки і банківську діяльність» функцію банківського регулювання та нагляду в нашій країні покладено на НБУ.

У регулятивній діяльності Національного банку, зокрема стосовно кредитних ризиків, можна виділити кілька основних напрямів.

Перший із напрямів у регулятивній діяльності НБУ — обмеження доступу на кредитно-депозитний ринок шляхом надання банкам ліцензій на здійснення кредитної діяльності. Згідно з Положенням про порядок видачі банкам ліцензії на здійснення банківських операцій Національний банк висунув певні вимоги до фінансово-кредитних установ. Вони стосуються передусім мінімального розміру капіталу. Зазначене положення передбачає наявність у банку окремого підрозділу, який виконує кредитні операції, підрозділу внутрішнього аудиту, відповідних внутрішніх документів, що регламентують проведення кредитних операцій та внутрішнього аудиту, необхідного технічного забезпечення. Вимоги стосуються також професійного рівня і репутації керівників кредитних підрозділів.

Другий напрям у регулятивній діяльності НБУ — створення методологічної бази для здійснення банками кредитної діяльності. Регулятивно-наглядові органи, як правило визначають [18]:

принципи банківського кредитування;

основи надання, моніторингу і стягнення кредиту;

порядок регулювання взаємовідносин між суб'єктами (кредитором і позичальником, кредитором і гарантом тощо) у процесі кредитування;

інструменти (засоби) управління кредитним ризиком та ін.

Основні документи, розроблені Національним банком України у сфері регулювання кредитно-депозитного ризику, — Положення про кредитування і Рекомендації щодо визначення фінансового стану позичальників.

На часі - визначення загальних підходів (розробка методик, схем) до вирішення комерційними банками таких проблем:

формування і реалізація оптимальної кредитної політики;

організаційна структура кредитних підрозділів;

створення інформаційної бази для аналізу. Диверсифікації та оптимізації кредитно-депозитного портфеля;

розробка внутрішніх банківських документів у сфері кредитування.

Із досвіду зарубіжних банків варто зауважити положення, яке отримало назву «Керівництво з кредитних процедур». Цим документом визначається структура процесу кредитування, а також стандартні форми накопичення інформації, необхідної банку на всіх етапах процесу кредитування. Більшість іноземних банків виділяє у процесі кредитування три рівні. Відповідно вибудовується організаційна структура кредитних підрозділів.

Спеціалісти першого рівня вступають у початковий контакт із клієнтом. Їх повноваження полягають у зборі інформації про нього, попередній оцінці потенційного позичальника і кредитно-депозитного проекту (угоди) з точки зору їх відповідності положенню банку про кредитну політику.

Спеціалісти другого рівня займаються кредитним аналізом. Вони з’ясовують кредитоспроможність потенційного позичальника, якість забезпечення, аналізують кредитно-депозитний проект, оцінюють ризики, пов’язані з його реалізацією, приймають рішення щодо надання кредиту або відхиляють пропозицію.

Спеціалісти третього рівня виконують адміністративну роботу. Вони оформляють надання кредиту, проводять моніторинг його використання, вирішують питання, пов’язані з проблемними кредитами, стягненням заборгованості. Трирівнева організація кредитної роботи дає змогу підвищити її якість. Завдяки такій системі функцію продажу банківських продуктів відокремлено від функції оцінки ризиків, усунуто можливий вплив клієнта на спеціалістів другого рівня, які проводять аналіз кредитної пропозиції і приймають рішення щодо її реалізації.

Третій напрям у регулятивній діяльності НБУ — це встановлення для банків економічних нормативів із метою обмеження кредитно-депозитного ризику. Нормативи спонукають банки уникати концентрації кредитно-депозитного ризику, диверсифікувати й оптимізувати кредитно-депозитний портфель, проводити сек’юритизацію кредитів. Нормативи кредитно-депозитного ризику встановлюються, як правило, у процентному відношенні до капіталу банку.

Норматив, що обмежує максимальний розмір ризику на одного позичальника. Свого часу Національний банк знизив максимально допустиме значення цього показника з 40 до 25%, що відповідає рекомендаціям Базельського комітету з питань банківського нагляду.

Норматив, що обмежує великі кредитні ризики. Базельський комітет рекомендує обмежувати великі кредити. У деяких країнах встановлено також обмеження на сукупний розмір таких кредитів. Що ж до України, то Національний банк обмежує відносно великі кредити на рівні 8-кратного розміру капіталу банку (до речі, такий же норматив встановлено і Федеральним відомством із питань банківського нагляду Німеччини).

Нормативи, що регламентують ризик міжбанківських кредитів. Тісні зв’язки між фінансово-кредитними установами можуть привести і до негативних наслідків, оскільки неспроможність одного банку повернути отримані міжбанківські кредити може спричинитися до неплатоспроможності банків-контрагентів. Крім того, деякі банки значною мірою залежать від інших фінансово-кредитних установ як від джерел ресурсів. Якщо банки-контрагенти внаслідок неплатоспроможності припиняють постачати ресурси, то і в залежних від них банків можуть виникнути проблеми з платоспроможністю.

Нормативи, що регламентують видачу кредитів інсайдерам. Як свідчить світова банківська практика, з оцінкою ризику інсайдерських кредитів можуть виникати труднощі через суб'єктивізм підходів до визначення кредитоспроможності позичальників, унаслідок чого виникають проблеми з погашенням цих кредитів. Зважаючи на це, Базельський комітет рекомендує регулятивно-наглядовим органам вимагати, щоб кредити інсайдерам надавалися виключно на загальних, однакових для усіх клієнтів банку умовах, а погашення — пильно вистежувалося.

Регламентація кредитно-депозитного ризику потребує від банків створення адекватної інформаційної системи, яка б давала змогу їх керівництву і регулятивно-наглядовим органам виявляти споріднених щодо комерційного банку позичальників, а також групи пов’язаних один із одним позичальників (наприклад, таких, що мають спільних засновників, акціонерів тощо).

Наведені нормативи регламентують ризики кредитної діяльності. Окрім них, Національний банк установив для комерційних банків низку інших нормативів, у яких кредитні операції враховуються разом з іншими операціями. Це — норматив платоспроможності, норматив достатності капіталу, норматив загальної ліквідності, норматив співвідношення високоліквідних активів і робочих активів.

Четвертий напрям регулятивно-наглядової діяльності пов’язаний із вимогами щодо створення банками обов’язкового резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями. Законопроектом «Про Національний банк України», прийнятим Верховною радою у першому читанні, передбачається, що саме центральний банк визначає розмір і порядок формування та використання резерву. Вперше у банківській практиці України Національний банк розробив Положення про порядок формування і розміри страхового фонду комерційних банків. Враховуючи міжнародні вимоги щодо формування резервів, а також ситуацію на внутрішньому кредитному ринку, НБУ постійно вносить у механізм формування і використання зазначеного резерву зміни, які стосуються джерел фінансування, методики класифікації, кредитів, оцінки кредитно-депозитного ризику, застави, механізму списання безнадійної заборгованості тощо.

Згідно з відповідним положенням НБУ нині комерційні банки повинні формувати резерв на покриття стандартної заборгованості за кредитами і резерв на покриття нестандартної заборгованості. Рівень відрахувань у резерв на покриття стандартної заборгованості становить 2%, що фактично і є ставкою ризику будь-якої кредитної операції, навіть найнадійнішої. Рівень відрахувань у резерв на покриття нестандартної заборгованості коливається від 5 до 100% і визначається ступенем ризику тієї чи іншої групи кредитів (кредити під контролем, субстандартні, сумнівні, безнадійні).

У цілому політику Національного банку України щодо формування резерву на відшкодування можливих втрат від кредитної діяльності можна охарактеризувати як послідовну, спрямовану на гнучке управління кредитним ризиком та підвищення стабільності банківської системи. Водночас слід зазначити, що фактично сформовані українськими банками резерви є значно меншими від розрахункової суми. Тому центральний банк протягом 1998 року жорсткіше контролював це питання, вживаючи відповідних заходів щодо фінансово-кредитних установ, які не сформували необхідних резервів.

П’ятий напрям — це відстеження ефективності управління кредитним ризиком шляхом нагляду за діяльністю банків. Національний банк України традиційно здійснює його двома методами: безвиїзного нагляду і виїзного інспектування банків.

Безвиїзний нагляд — це дистанційний моніторинг діяльності окремих банків і банківської системи в цілому, який проводиться з метою мінімізації можливих негативних наслідків, зокрема кредитно-депозитного ризику. Безвиїзний нагляд дає змогу наглядовим органам до загострення ситуації або до проведення інспекційної перевірки на місці приймати рішення про застосування до банків певних заходів коригування. Він грунтується на аналізі фінансової звітності, яку комерційні банки регулярно подають НБУ. Це дає змогу постійно контролювати їх фінансовий стан, стежити за дотриманням ними економічних нормативів.

Національний банк України має значний досвід і досконалі технології збору, обробки й аналізу банківської інформації. Варто було б спрямувати ці можливості на захист комерційних банків від кредитно-депозитного ризику, зокрема від непорядних позичальників. Ідеться про створення в НБУ спеціальної картотеки.

У деяких країнах банки отримують достовірну інформацію про клієнтів, користуючись послугами спеціальних фірм (кредитних бюро, агентств), які володіють даними про кредитоспроможність юридичних і фізичних осіб — отримувачів кредитів. Особливо цінними є відомості про потенційного позичальника, одержані від тих, хто раніше мав із ним ділові контакти. Передача і використання банками інформації про кредитоспроможність клієнтів передбачає встановлення на законодавчому рівні певних норм, правил і принципів обміну інформацією.

Для повноцінного функціонування картотеки непорядних позичальників необхідно, щоб комерційні банки подавали Національному банку звіти про таких клієнтів. Безумовно, банки повинні мати право вільного доступу до цієї бази даних. Слід також урегулювати питання стосовно відповідальності за надану інформацію, а також за її приховування.

Ще більші можливості щодо визначення реальної якості банківських кредитів, ефективності управління кредитним ризиком, реального фінансового стану банку в цілому відкривають перед наглядовими органами, зокрема перед Національним банком, інспекційні перевірки. НБУ надано право рішуче реагувати на проблеми й недоліки, виявлені в кредитній діяльності банків, застосовуючи відповідні заходи, у тому числі примусового характеру. Оптимальним є варіант координації зусиль безвиїзного нагляду та інспектування банків.

Державне регулювання кредитно-депозитного ризику — невід'ємна складова розвинутої економіки. Досягнути його головної мети, тобто фінансової стабільності банківського сектора лише за допомогою ринкових механізмів неможливо — це засвідчує світовий досвід. Однак державне регулювання кредитно-депозитного ризику не виключає саморегуляції банківського сектора за допомогою ринкових механізмів. Ці дві форми регулювання повинні органічно доповнювати одна одну.

1.4 Міжбанківський ринок кредитних ресурсів

Після того, як Національний банк заборонив банківським установам, які не є юридичними особами, одержувати та надавати міжбанківські позички, ринок кредитних ресурсів розділився фактично на два: внутрібанківський та міжбанківський.

У цій ситуації великі та середні банки, кількість філій яких коливається від кількох десятків до кількох сотень, стали створювати внутрібанківські ринки з метою оптимального використання власних кредитних ресурсів. В одних банках такі ринки виникли напівстихійно, і їхню діяльність значною мірою регулюють ринкові механізми — вартість ресурсів визначають попит та пропозиція. А в інших внутрібанківський ринок знаходиться під жорстким контролем головного банку, який не лише встановлює фіксовану процентну ставку на ресурси, а й дає дозвіл філіям на здійснення кожної операції купівлі чи продажу.

Очевидно, говорити про повноцінний ринок кредитних ресурсів можна тільки в контексті єдиного багаторівневого електронного ринку міжбанківського кредиту. Причому максимально ефективно він функціонуватиме лише тоді, коли всі банки використовуватимуть одну й ту ж систему як для організації своїх внутрібанківських ринків, так і для роботи на міжбанківському ринку.

На сьогодні існує лише одна дилінгова система — Dealing 2000/1, за допомогою якої можна організувати електронний ринок кредитних ресурсів. Однак з огляду на високу вартість впровадження та експлуатації організовувати внутрібанківські ринки на базі цієї системи було б надто дорогою справою. Як правило, систему Dealing 2000/1 використовують для здійснення операцій купівлі та продажу валюти з іноземними банками, які знаходяться за межами України.

Але оскільки цю систему експлуатує не більше третини вітчизняних банків, говорити про повноцінний ринок міжбанківського кредиту, м’яко кажучи, передчасно. Більшість банків працює за принципом «телефонного дилінгу». Тобто при потребі продати або купити ресурси кредитно-депозитний працівник телефонує іншим банкам, доки, врешті-решт, не буде досягнуто домовленості.

Якщо ж міжбанківським кредитом хоче скористатися філія-покупець, то їй необхідно вести переговори не лише з філією-продавцем, а й зі своїм головним банком, який має право укласти угоду на купівлю ресурсів із головним банком філії-продавця; потому доведеться чекати, поки ресурси пройдуть за маршрутом: філія-продавець головний банк-продавець головний банк-покупець філія-покупець. Відтак стає зрозумілим, чому проблема купівлі та продажу ресурсів часто перетворюється в організаційно-технічну.

Для її вирішення можливо запропонувати одну з моделей організації багаторівневого ринку кредитних ресурсів на основі автоматизованої системи «Міжбанківська електронна біржа кредитних ресурсів України». Ця система забезпечить оперативний пошук партнерів та укладення угод між ними, а також дасть головним банкам можливість оперативно управляти діяльністю своїх філій як на внутрібанківському, так і на міжбанківському ринку кредитних ресурсів. Головна перевага вітчизняної розробки над дилінговою системою Dealing 2000/1 полягає передусім у тому, що її впровадження та експлуатація обійдуться значно дешевше. За попередніми підрахунками, навіть якщо для організації розподіленої мережі використовуватиметься Internet, витрати будуть меншими майже в 10 разів.

Модель багаторівневого ринку кредитних ресурсів, описана нижче, є логічним розвитком моделі внутрібанківського ринку кредитних ресурсів Промінвестбанку України.

Універсальність моделі міжбанківського ринку кредитних ресурсів полягає передусім у тому, що в ній враховано дві найхарактерніші відмінності комерційних банків [6]:

перша: в організаційній структурі та чисельності філій — головних характеристик величини банку;

друга: у моделі обслуговування кореспондентського рахунку.

За величиною та організаційною структурою всі комерційні банки України можна умовно поділити на три групи:

1) великі банки з трьохрівневою структурою (головний банк — регіональні управління (РУ) або обласні дирекції (ОД — філії);

2) середні банки з дворівневою структурою (головний банк — філії);

3) малі банки, які не мають балансових філій.

Модель обслуговування кореспондентського рахунку визначає можливості головного банку в оперативному управлінні діяльністю філій шляхом автоматичного аналізу їх балансу та контролю проводок.

Чотирьохрівнева деревоподібна структура міжбанківського ринку кредитних ресурсів є універсальною, оскільки усуває зазначені відмінності комерційних банків, крім того, дає змогу великим та середнім банкам створювати власні внутрібанківські ринки як складові частини міжбанківського ринку.

Учасниками ринку кредитних ресурсів є головні банки, регіональні управління (обласні дирекції) та філії.

Нижній рівень (IV) — це малі банки, які здійснюють міжбанківські операції купівлі та продажу кредитних ресурсів, та філії великих і середніх банків, що проводять міжфілійні (тобто з філіями свого банку) операції купівлі та продажу кредитних ресурсів, а також підготовку міжбанківських угод щодо продажу чи купівлі ресурсів.

До наступних двох рівнів (III та II) належать регіональні управління (обласні дирекції) та головні банки, які організовують функціонування внутрібанківських ринків кредитних ресурсів та керують діяльністю своїх філій на міжбанківському ринку кредитних ресурсів, фіксуючи угоди, які укладають філії, або самостійно виконують усі операції купівлі та продажу, розподіляючи придбані ресурси та отримані прибутки між філіями.

Верхнім рівнем (I) є електронна біржа кредитних ресурсів, яку, зважаючи на цілий ряд факторів, доцільно було б розмістити у Центральній розрахунковій палаті Національного банку України, а не, скажімо, в одному з банків-учасників.

Учасники ринку міжбанківського кредиту утворюють базові та об'єднані сегменти. Базовими сегментами ринку є РУ (ОД) великих банків, середні та малі банки. Базовий сегмент середніх банків становить фактично внутрібанківський ринок, доступ до якого мають лише філії відповідного банку. А внутрібанківський ринок великих банків утворюють об'єднані сегменти його регіональних управлінь (обласних дирекцій).

Нові сегменти створюються на рівні електронної біржі шляхом логічного об'єднання базових та або раніше створених об'єднаних сегментів. При цьому доступ до нового сегмента надається всім філіям, на основі яких його створено.

При підключенні нового банку до електронної біржі всі його філії отримують необмежені права доступу до свого базового сегмента та до всього ринку. Перед початком реальної роботи банку на міжбанківському ринку ці умови коригуються відповідними РУ (ОД) та головними банками, до складу яких входять філії.

Можливі два варіанти роботи великих та середніх банків на міжбанківському ринку [17]:

головний банк забороняє своїм філіям доступ на міжбанківський ринок;

усім або частині філій дозволяється виходити на міжбанківський ринок від імені головного банку.

У першому випадку операції купівлі та продажу ресурсів на міжбанківському ринку веде головний банк, а філіям дозволено працювати лише на внутрішньому ринку. Якщо пропозиція на внутрішньому ринку перевищує попит, то головний банк «скуповує» вільні ресурси у філій для подальшого розміщення на міжбанківському ринку. А за нестачі ресурсів головний банк купує їх на міжбанківському ринку та «перепродує» своїм філіям. При цьому застосування автоматизованої системи для організації внутрібанківського електронного ринку не лише підвищує ефективність використання кредитних ресурсів банку шляхом їх стихійного перерозподілу між філіями через операції купівлі та продажу, а й дає змогу головному банку здійснювати функції кредитно-депозитного регулювання, прогнозуючи розвиток ситуації на внутрішньому ринку завдяки моніторингу стану внутрішнього та міжбанківського ринків.

У другому випадку головний банк надає право своїм філіям виходити на міжбанківський ринок від його імені з метою проведення підготовчої роботи для укладення угод на купівлю чи продаж ресурсів. Угода, укладена філією, вступає у дію лише після її фіксації (підтвердження) головними банками філій-партнерів. Таким чином, угода фактично укладається не між філіями, а між головними банками цих філій, але ресурси можуть бути відправлені безпосередньо від філії-продавця до філії-покупця. Враховуючи механізм регулювання діяльності філій на міжбанківському ринку, надані у розпорядження головного банку електронною біржею, можна впевнено гарантувати, що головні банки фіксуватимуть переважну більшість угод.

На електронну біржу покладаються такі функції:

обробка заявок на купівлю та продаж ресурсів, а також на зміну процентної ставки та пролонгацію угод, які надходять від банків;

пошук партнерів для укладення угод на купівлю та продаж ресурсів;

укладення міжбанківських і міжфілійних кредитних угод;

укладення додатків на зміну процентної ставки та пролонгацію раніше укладених угод;

інформаційне забезпечення головних банків, РУ (ОД) і філій щодо поточного стану їхнього внутрібанківського і міжбанківського ринків кредитних ресурсів та результатів роботи біржі.

Кредитні угоди укладаються електронною біржею на підставі заявок на купівлю та продаж ресурсів або автоматично, або ж за участю продавця ресурсів, якому надається можливість самостійно вибрати покупця і в разі потреби змінити параметри своєї заявки згідно з вимогами, виставленими у відповідній заявці на купівлю. За такого підходу неможливе лобіювання заявок будь-яких банків та філій на рівні електронної біржі.

Додаткові угоди на зміну процентної ставки або на пролонгацію укладаються електронною біржею автоматично згідно з отриманими від банків-партнерів відповідними заявками на зміну процентної ставки або на пролонгацію.

Після укладення угоди або додатка до угоди банкам-партнерам відправляються стандартні повідомлення, які містять умови надання кредиту (реквізити заявок, номер і дату угоди, назви і МФО філій, суму, процентну ставку, дату повернення, згенеровані біржею номери рахунків для перерахування ресурсів і т.п.).

Якщо угода укладається між філіями, то проект цього документа направляється до їхніх головних банків для фіксації. Лише по тому, як на біржу надійдуть підтвердження від обох головних банків, угода набере чинності й буде розіслана філіям-партнерам для виконання.

Зрозуміло, автоматичне укладення угод здійсниме лише у разі повноти множини параметрів заявок, що дає змогу створити «інтелектуальні» алгоритми прийняття рішення при аналізі можливих варіантів. При цьому, якщо стосовно певного параметра в заявках вказано діапазон допустимих значень (наприклад, дата повернення ресурсів, процентна ставка тощо), то система вибирає оптимальні значення (з точки зору отримання продавцем максимального прибутку з операції), які влаштовують покупця ресурсів.

Для вирішення проблеми мінімізації кредитних ризиків, пов’язаних із вибором банку-партнера, в заявки на купівлю та продаж ресурсів обов’язково входить список довірених учасників ринку, тобто тих, із ким автор заявки згоден укласти угоду. До списку можуть увійти як окремі філії, так і цілі банки. В останньому разі заявка буде доступною всім філіям зазначених банків.

Електронна біржа надає можливість головним банкам та РУ (ОД) не лише контролювати діяльність своїх філій на внутрібанківському та міжбанківському ринках кредитних ресурсів, а й керувати нею у режимі реального часу.

Із цією метою для моніторингу результатів діяльності філій на ринку головні банки та РУ (ОД) отримують дублі всіх заявок, надісланих їхніми філіями на біржу, а також повідомлення про результати обробки заявок та укладені за ними угоди, які надсилаються з біржі у філії. Всі файли електронної біржі на рівні головних банків та РУ (ОД) автоматично обробляються відповідним програмним забезпеченням, яке формує цілісну картину діяльності філій на електронному ринку кредитних ресурсів.