Тоталітарна модель регульованого капіталізму в країнах Європи у міжвоєнний період

Тоталітарна модель регульованого капіталізму в країнах Європи у міжвоєнний період

Післявоєнна економіка Німеччини. За роки Першої світової війни серед провідних країн Європи найбільш етатизованим виявилося народне господарство Німеччини. Основною причиною цього було крайнє напруження всіх ресурсів країни, якого потребувала тривала агресивна з боку Німеччини війна. Німеччина зазнала величезних людських (1800 тис. — загинуло на фронтах, 900 тис. загинули від епідемій і голоду, 1500 тис. — було поранено) і матеріальних (війна поглинула 150 млрд марок) втрат. Втрата територій позбавила Німеччину 75% річного видобутку залізної руди, 25% видобутку кам’яного вугілля, 35% виплавки сталі. До цього додалися важкі умови Версальського мирного договору (сплата за репараціями 132 млрд золотих марок, втрата колоній і повернення Франції Ельзасу та Лотарингії, передача Франції на 15 років права експлуатувати ресурси Саарської області). Разом з крахом політичної системи зазначені втрати для Німеччини стали основними чинниками затяжної кризи з наступною стагнацією економіки країни.

Післявоєнна економічна криза тривала аж до 1924 р. У 1923 р. загальний збір основних сільськогосподарських культур становив 70% довоєнного рівня. На 38% скоротився імпорт і на 33% — експорт. Економічні труднощі різко посилили інфляцію. Якщо в 1913 р. за 1 дол. давали 4 марки, то в 1920 р.— 65, у 1922 р. — 191, у січні 1923 р.— 4300, а в листопаді того самого року — 8 млрд марок. Реальна заробітна плата скоротилася порівняно з довоєнним рівнем на 25%. І лише в середині 20-х років намітилася тенденція до оздоровлення економіки.

Реформування економіки Німеччини. Ситуація в Німеччині ставала критичною. Відродження економіки країни і необхідність виконання важких умов Версальського договору потребували проведення господарських реформ. Однією із перших стала грошова реформа 1923—1924 pp., мета якої полягала в стабілізації валюти й подоланні інфляції. Відповідно до проекту, який підтримали аграрники й промисловці, у жовтні 1923 р. було створено Рентний банк. Його капітал (3,2 млрд марок) складався не із золота, а з боргових зобов’язань засновників — власників сільськогосподарських земель, банків, промисловців, торговців. Боргові зобов’язання вираховувались у золотих марках, але забезпечувалися заставними листами та облігаціями на 4% вартості їхніх підприємств.

Рентну марку банк почав випускати вже з листопада 1923 р. Вона визнавалася законним забезпеченням нарівні з золотом, дорівнюючи трильйону паперових марок. Стабілізація грошової одиниці сприяла бездефіцитності бюджету в 1924 p., його дохідна частина стала перевищувати витратну. У серпні 1924 p., після виконання своєї ролі, рентні марки було вилучено з обігу, а функції Рентного банку передали реорганізованому Рейхсбанку. Він випустив нові банкноти, які були забезпечені золотом та золотими девізами на 40% і підлягали обміну на золото. Реорганізований Рейхсбанк виходив з-під контролю уряду і ставав незалежним.

Для того щоб не допустити повторення російського досвіду (у 1919 р. на території Баварії виникла Радянська республіка, весною 1923 р. було створено робітничі уряди в Саксонії та Тюрінгії, у жовтні відбулося повстання в Гамбурзі), країни-переможиці вирішили піти на поступки. Головною з них став новий репараційний план. Його назвали за іменем керівника Міжнародної експертної ради, американського банкіра Ч. Дауеса, тісно пов’язаного з банківською групою Моргана, — планом Дауеса (1924—1929). План передбачав значні полегшення репараційних виплат, які становили щороку 1—1,75 млрд марок (у 1928 р. вони піднялися до 2,5 млрд марок), у 1932 р. їх скасували зовсім. План Дауеса, схвалений Локарнською угодою 1925 p., передбачав також жорсткий зарубіжний контроль за чітко визначеними джерелами репараційних платежів. До них належали:

• а) надходження за рахунок мит і непрямих податків, насамперед на предмети широкого вжитку;
• б) доходи від залізниць;
• в) податки від промисловості.

Поряд із цим план передбачав призупинення окупації Францією Рурського вугільного басейну, надання Німеччині кредитів. Формально кредити надавалися для забезпечення репараційних виплат, фактично вони спрямовувались на відновлення воєнно-промислового потенціалу Німеччини. У 1924—1929 pp. іноземні інвестиції становили майже 21 млрд золотих марок, тоді як репараційні виплати — лише 10,2 млрд. Більшу частину коштів — близько 70% — надали американські кредитори. План Дауеса виявився достатньо ефективним. Від цього «золотого дощу» почалося відновлення й зростання німецької промисловості.

До кінця 20-х років обсяг промислового виробництва перевищив довоєнний рівень на 13%, більше ніж на 1/3 зріс видобуток кам’яного вугілля, на 43% зросла виплавка чавуну, на 30% — виплавка сталі. Розширення виробництва здійснювалося на новій технічній основі: у виробництві активно йшов процес електрифікації. Значний крок зробило машинобудування, було освоєно виробництво синтетичного бензину, штучного шовку. Промислові товари Німеччини стали повертатися на світовий ринок. Німецький експорт у 1929 р. перевищив рівень довоєнного на 3 млрд марок, а позитивне сальдо торгового балансу становило 34 млрд марок.

Разом з тим виробництво стримувалося вузькістю внутрішнього ринку, розширення якого, в свою чергу, наштовхувалося на недовантаження виробничих потужностей. У країні налічувалося 4 млн безробітних.

Промислове піднесення посилило концентрацію й централізацію капіталу. Провідну роль стали відігравати концерни і трести. Наприклад, у 1926 р. було створено «Стальний трест», який став «державою у державі». До нього входили шахти, електростанції, металургійні, машинота суднобудівні заводи — усього майже 300 підприємств, на яких працювало 200 тис. робітників. «Стальний трест» контролював 43% випуску чавуну і 40% виробництва сталі та заліза.

Наприкінці 20 — на початку 30-х років у зв’язку з початком світової економічної кризи західні країни призупинили інвестиції в німецьку економіку, передбачені планом Дауеса. Уряд Німеччини звернувся до країн-переможниць із проханням полегшити тягар репарацій.

У серпні 1929 р. і в січні 1930 р. було проведено репараційні конференції, на яких, враховуючи несприятливу економічну ситуацію в Німеччині, фінансові експерти країн-кредиторів ухвалили рішення про зміну системи німецьких репараційних виплат. План Дауеса замінили планом, який став носити прізвище нового голови Міжнародної ради експертів, президента електротехнічного тресту Моргана фінансиста Юнга. План Юнга передбачав дострокове призупинення окупації Рейнської області, скорочення загальної суми репарацій до 113,9 млрд марок, обмеження числа джерел їхнього надходження бюджетом і прибутком від залізниць, скасування відрахувань у репараційний фонд від прибутків промисловості, що вивільняло додаткові внутрішні засоби для її подальшого розвитку. Водночас скасували фінансовий контроль за економікою Німеччини. Розмір щорічних виплат з 1929 р. на найближчі 37 років обмежувався 2 млрд марок. Усього Німеччина до Другої світової війни виплатила близько 20 млрд марок, більша частина яких припала на перші післявоєнні роки.

Економіка в період кризи 1929—1933 pp. Світова криза глибоко уразила економіку Німеччини, що пояснюється насамперед її залежністю від іноземного капіталу. Найважчим був 1932 р. Промислове виробництво, найбільше уражене кризою, скоротилося на 40% порівняно з 1929 p., 68 тис. підприємств зазнали краху. У 1932 р. потужності машинобудівної промисловості були завантажені трохи більше ніж на ¼, автомобільної — на ¼, будівельної — на 1/5. Кількість безробітних становила 8 млн осіб. До промислової кризи додалася аграрна. На 60% скоротився обіг зовнішньої торгівлі, розладналася кредитно-грошова система. Припинення допомоги з боку країн, що також були уражені кризою, погіршувало становище Німеччини.

Відсутність ефективної антикризової програми і неспроможність режиму Веймарської республіки ефективно протистояти економічній кризі, загострення соціальних суперечностей, прагнення монополій до відновлення втрачених позицій на світовому ринку, зростаюча ностальгія достатньо широких суспільних кіл за минулою величчю Німецької імперії в умовах різкого падіння життєвого рівня, байдужості до внутрішніх проблем Німеччини з боку урядів інших країн стали основними чинниками встановлення фашистського режиму в країні в 1933 р. Президент Німеччини Гінденбург у січні 1933 р. на пряму вимогу фінансових магнатів, які відкрито підтримували нацистів (Рейнсько-Вестфальський вугільний синдикат ухвалив рішення відраховувати в касу нацистської партії по 5 пфенігів із кожної проданої тонни вугілля), призначив А. Гітлера рейхсканцлером, передавши йому реальну владу.

Економічна політика фашизму мала яскраво виражений етатистський характер і була спрямована на загальну мілітаризацію Німеччини та підготовку до Другої світової війни. Нацистський уряд віддав перевагу відновленню важливих у військовому відношенні галузей важкої й паливної промисловості, створенню підприємств, які випускають військову техніку. Це потребувало зосередження величезних засобів і коштів у руках держави. Тому нацисти створили складний апарат управління господарством. У червні 1933 р. при міністерстві економіки утворили Генеральну раду господарства і поклали на неї розробку та спрямування економічної політики держави. Генеральній раді передали господарські групи, які очолювали промисловість, торгівлю, фінанси, а тим, у свою чергу, галузеві групи, що охоплювали хімічну, авіаційну та інші галузі промисловості. До Ради входило 16 осіб, дев’ять із яких представляли великий капітал (Г. Крупп, Ф. Тіссен, Г. Феглер, Ф. Флік та ін.), чотири — великі банки (Шредер та ін.) і дві — великих аграріїв. Вирішальне слово у ній належало Круппу і Сіменсу.

Німеччина не проводила націоналізації, засоби виробництва залишалися переважно в приватній власності. Проте підприємці мали надто обмежені можливості розпоряджатися своїми засобами виробництва. Промислові ресурси розподіляли і надавали тільки для виконання завдань централізованого плану. Питання обсягів виробництва, його асортименту, цін на виготовлену продукцію вирішували централізовано.

Фашистський режим встановив жорсткий контроль за валютними розрахунками, зовнішньою торгівлею. Широко застосовувалися методи податкового регулювання, надання субсидій, кредитів. Проте основним методом став прямий адміністративний диктат.

Відмінною особливістю державного регулювання був так званий фюрер-принцип, закріплений Законом про органічну побудову німецького господарства (1934). Згідно із законом усі підприємницькі спілки переходили в підпорядкування міністерства економіки, їх очолював фюрер німецького господарства, який міг створювати або розпускати господарські об'єднання, призначати їхніх керівників. Ним призначили Ф. Кеслера — голову електропромисловців. Усе господарство було поділено на сім головних імперських груп: промисловості, енергетики, ремесел, торгівлі, банківської та страхової справи і транспорту. Через ці групи проводили державні рішення в галузі економіки.

Поряд із галузевою було створено регіональну структуру управління. Країну поділили на 18 господарських областей, у кожній з яких утворювалася господарська палата, що виконувала функції місцевого органу економічної влади. Діяльністю територіальних палат керувала імперська економічна палата, яка підпорядковувалася міністерству економіки. Загальна чисельність чиновників і службовців зросла в 1939 р. порівняно з 1933 р. на 869,5 тис. осіб.

У 1933 р. ухвалили також Закон про примусове синдикування, згідно з яким підприємства зобов’язані були входити до складу діючих картелів і синдикатів. Насамперед закон впровадили в металургійній промисловості. Внаслідок примусового синдикування шість банків і 70 великих компаній захопили контроль над 2/3 промислового потенціалу країни, що полегшувало державне регулювання.

У січні 1934 р. ухвалили закон «Про організацію національної праці», що закріплював систему примусової праці. Згідно із законом заборонялися страйки і перехід робітників з підприємства на підприємство. Робітники перетворювалися на «солдатів праці». У травні 1933 р. вперше було встановлено трудову повинність для студентів і поширено на решту молоді законом про добровільну (1934) й обов’язкову (1935) трудову повинність. Уся молодь віком 18—25 років була зобов’язана відбувати її у спеціалізованих військових таборах. 22 червня 1938 р. ввели загальну примусову трудову повинність. Робочий день перед війною становив 10—14 год.

У фашистській Німеччині здійснювалося державно-монополістичне регулювання сільського господарства. З цією метою було створено «Імперський стан з продовольства», в якому об'єднали сільськогосподарських робітників, селян, юнкерів, торгівців сільськогосподарськими товарами, власників харчової промисловості. Це була громіздка бюрократична машина, яка мала 10 центральних і 4 господарських управління, 20 союзів. Кожний підрозділ очолював фюрер більшого або меншого рангу. Уся політика в сільському господарстві була спрямована на створення продовольчих резервів. У 1933 р. ухвалили закон «Про спадковість дворів», за яким селянські господарства від 7,5 до 125 га землі стали невідчужуваними. Їх звільняли від поземельного податку, податку на спадок. За цим законом вводився середньовічний принцип майорату — спадковість землі від батька до старшого із синів. Молодші сини мали служити державі і завойовувати собі «життєвий простір» .

Значне місце в економіці Німеччини посідав державний сектор, частка якого зростала. Він розширювався за рахунок конфіскованого майна осіб неарійського походження («аріїзація» підприємств), репресованих із різних причин осіб, за рахунок захоплення власності демократичних організацій (лише в Робітничому банку було конфісковано 5 млрд марок), пізніше — за рахунок підприємств на окупованих територіях. Якщо в 1932 р. державний акціонерний капітал становив 13,2 млрд, то в 1939 р. він зріс до 17 млрд рейхсмарок.

Отже, до 1938 р. в Німеччині склалася тоталітарна централізована система управління, в якій ринок перестав слугувати регулятором економіки. Основну структуру такого управління створили на базі діючих синдикатів, які без будь-яких змін було перетворено в органи централізованого управління, а їхній апарат наділено суспільно-правовими функціями. В умовах фашистської диктатури через брак необхідних інвестицій на широкомасштабні воєнні заходи, без допомоги інших країн, при самоізоляції економіки (автаркії) країни методи державного регулювання від початку набули яскраво виражених прямих адміністративних форм.

Такий варіант втручання держави в господарське життя виявився ефективним і дав змогу фашистському режимові протягом 1934 р. покінчити з кризою, насамперед у важкій промисловості, і на цій основі забезпечити швидкі темпи зростання, хоч і не ліквідувавши народногосподарських диспропорцій. У 1932—1936 pp. збільшене у 25 разів асигнування на військове будівництво набагато перевищувало державні асигнування в транспорт (за цей період вони зросли в 4 рази), житлове будівництво (в 1,7 раза) тощо. Мілітаризація економіки не розв’язала проблем відновлення оптимальних господарських пропорцій, розширення внутрішнього й зовнішнього ринків, оздоровлення фінансової системи та багато інших, до чого і не прагнув нацистський уряд.

Отже, сприяла формуванню тотолітарної моделі регульваного капіталізму і була зорієнтована на економічну політику фашизму — на підготовку до нової світової війни. Фашистську модель використала велика група країн, рівень економічного розвитку яких досяг, як правило, середньої позначки, а часто був нижчим (відомі країни — сателіти Німеччини). Винятком виявилися високорозвинуті країни — союзниці Німеччини — Італія і Японія. Їх зближували агресивні наміри до нового переділу світу, незважаючи на те, що ці країни, на відміну від Німеччини, належали до табору переможців у Першій світовій війні.

Італія. Подібно до Німеччини, Італію, економіка якої дуже постраждала в роки Першої світової війни, на початку 20-х років охопила глибока економічна й політична криза, завдяки якій до влади прийшли фашисти. В жовтні 1922 р. в країні було встановлено фашистську диктатуру Б. Муссоліні (1883—1945). Створення тоталітарної системи державного регулювання економіки проходило за корпоративним варіантом, який мало чим за формою і сутністю відрізнявся від нацистського в Німеччині. Ставилися однакові завдання: централізація управління, концентрація всіх ресурсів країни для її мілітаризації. Тому не дивно, що схожість двох варіантів однієї і тієї самої етатистської системи дала змогу відразу ж після приходу Гітлера до влади в Німеччині укласти воєнно-політичний союз із диктаторським режимом Муссоліні. економічний тоталітарний фашистський Особливості економічного розвитку Японії. Протягом Першої світової війни, на відміну від Італії і Німеччини, Японія зробила значний крок на шляху зростання своєї індустрії. Від воєнного економічного буму виграли промисловці, насамперед такі великі монополістичні об'єднання, як «Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Ясуда» та ін. Проте післявоєнна економічна криза 1920—1921 pp. охопила також Японію. Важке становище ще більше поглибив землетрус 1 вересня 1923 р.

Уряд Японії надавав суттєву допомогу потерпілим. Було відстрочено всі види платежів і виплачено компенсації за збитки підприємцям, що сприяло швидкому відновленню економічного потенціалу країни. За період з 1924 по 1926 р. великих успіхів було досягнуто в металургійній, машинобудівній та хімічній промисловості. Проте провідною, як і раніше, залишалася бавовняна галузь, яка давала 40% усього промислового виробництва.

У післявоєнний період у розвитку економіки Японії посилився процес концентрації виробництва та капіталу, що призвело до завершення процесу формування монополістичних об'єднань у формі сімейних концернів — дзайбацу. До їх складу входили десятки різних підприємств, однак контролювала їх головна сімейна компанія. Держава сприяла цьому процесу, надаючи особливі торгово-промислові привілеї сімейним кланам. Характерною рисою їх була універсальність (наприклад, Міцубісі — 120 компаній із загальним капіталом 8900 млн єн — охоплювали залізничну, електротехнічну компанії, а також підприємства металургійної, гірничої, суднобудівної і бавовняної промисловості).

Розвиток державного підприємництва в 20-х роках також вирізняв Японію з-поміж її союзників. Державні підприємства відрізнялись високим технічним рівнем. Близько 2/3 усіх інвестицій в економіку забезпечувала держава, надаючи капітали здебільшого дзайбацу. Отже, уряд намагався впливати на економічну ситуацію, використовуючи як заходи силового тиску на підприємців, так і засоби заохочення та допомоги їм. Проте світова криза охопила і Японію: за 1929—1931 pp. валова вартість продукції фабрично-заводської промисловості країни скоротилася на 32%, вартість продукції сільського господарства за цей період зменшилася майже на 60%, число безробітних збільшилося до 3 млн осіб.

Для подолання економічної кризи уряд Японії розробив курс на розгортання воєнно-інфляційної кон’юнктури. Було введено ембарго на вивіз золота і відмову від золотого стандарту єн, проведено емісію паперових грошей, не забезпечених ні золотом, ні товарним еквівалентом, випущено державні боргові зобов’язання. Ці додаткові асигнування уряд Японії використав для розвитку військового виробництва, що принесло великі прибутки.

Ухвалений у 1939 р. закон «Про загальну мобілізацію нації» надавав уряду необмежені повноваження для концентрації у воєнних інтересах матеріальних і людських ресурсів, право контролю виробництва всіх галузей економіки, регулювання цін, прибутку, заробітної плати, розмірів і напрямів капіталовкладень. Відповідні «контрольні асоціації» утворювались у галузях народного господарства з правом регулювання виробництва, розподілу і споживання всіх компаній у межах тієї чи іншої галузі. Заборонялися страйки, у 1940 р. було ліквідовано профспілки й політичні партії.

Результатом створення надетатизованої системи втручання в господарські відносини стало подолання за короткий строк кризових явищ в економіці. З 1931—1938 pp. обсяг промислової продукції зріс у 1,6 раза, випуск продукції металургії збільшився у 10 разів, машинобудування — у 6,7, хімічної промисловості — у 3,2, газової та електротехнічної — у 2,1 раза. Виробництво зброї та військових матеріалів до 1939 р. зросло в 5 разів порівняно з 1925 р.

Така своєрідність розвитку Японії і її незадоволення своїм становищем у Тихоокеанському басейні — великому регіоні Південно-Східної Азії — були основними чинниками, які зближували японський варіант формування системи державного регулювання економіки з німецьким та італійським. Подібно до них у Японії виділилася войовничо-радикальна соціальна група («молоді офіцери»), яка справляла зростаючий вплив на політику країни в міжвоєнний період, зробивши ставку на силу й агресію, культ винятковості та вседозволеності, війну і знищення. Сприяли цьому також дзайбацу, що, на доповнення до економічної могутності (конгломерати), були пов’язані сімейними узами з панівним імператорським домом і центральним апаратом управління. Ще однією характерною рисою господарських відносин у Японії, яка зближувала японську систему державного регулювання з варіантом італійського корпоративізму, стало прагнення підприємців до гармонізації відносин із робітниками, свідоме культивування в країні патерналістських традицій. Зазначені особливості формування етатизму в Японії, з нашого погляду, сприяли швидкому розвитку її економіки в міжвоєнний період, передусім на основі мілітаризації. Однак досвід країн із мілітаристською економікою продемонстрував безперспективність, згубність цього варіанта розвитку системи державного регулювання економіки.