Організація медичної допомоги. 
Структура жіночої консультації

Реферат з гігієни

На тему:

Організація медичної допомоги. Структура жіночої консультації

Організація медичної допомоги. Структура жіночої консультації

Як правило, до складу жіночої консультації входять: реєстра­тура, кабінети акушерїв-гінекологів, маніпуляційний кабінет, кабі­нет психопрофілактичної підготовки до пологів, кабінети головного лікаря, старшої медичної сестри, лабораторія, кабінет УЗД, фізіоте­рапевтичний кабінет, кабінети лікарів: терапевта, стоматолога, соці-ально-правовий кабінет, денний стаціонар, господарча частина.

Основним принципом диспансеризації вагітних є постійний нагляд за їх станом здоров’я, перебігом вагітності, внутрішньоутробним розвит­ком плода, своєчасне виявлення так званих груп ризику перинаталь-ної патології і визначення тактики стосовно збереження вагітності.

Первинна медико-санітарна допомога не обмежується дільнич­ною службою. Вона включає також І службу швидкої медичної допо­моги. Швидка медична допомога надається станціями швидкої допо­моги та аналогічними відділеннями центральних районних лікарень у сільській місцевості, лікарнями швидкої медичної допомоги. Існува­ли і продовжують існувати суттєві відмінності у забезпеченні цією допомогою міського та сільського населення. У містах забезпеченість бригадами швидкої допомоги вдвічі вища, ніж у сільських районах, хоча, враховуючи стан здоров’я, доступність медичної допомоги, стан комунікацій і засобів зв’язку тощо, потрібно було б зробити навпаки.

Служба швидкої медичної допомоги, на відміну від дільничної, працює цілодобово.

Завданням станцій швидкої допомоги є надання цілодобової невідкладної допомоги при нещасних випадках, травмах, отруєн­нях, раптових захворюваннях та станах, шо загрожують життю, а також перевезення хворих у стаціонари згідно із заявками лікарів.

Виклик бригади швидкої допомоги здійснюють за єдиним номе­ром — «03». Бригади швидкої допомоги бувають загальнолінійні, спеціалізовані й бригади для перевезення хворих. Спеціалізовані бригади створюються за такими профілями: кардіореанімаційні, неврологічні, педіатричні, психіатричні, акушерські тощо. Серед спеціалізованих бригад виділяються бригади інтенсивної терапії (БІТ), які надають екстрену медичну допомогу при гострих захворюван­нях, травмах та отруєннях. До складу загальнолінійної бригади вхо­дять лікар, фельдшер, санітарка, спеціалізованої - лікар певного фаху, 2 середніх медичних працівники і санітар.

Станції швидкої допомоги оснащені спеціальним санітарним транспортом, який обладнаний лікувально-діагностичною апарату­рою для термінової діагностики і лікування станів, небезпечних для життя, проведення штучного дихання, переливання крові, електро­кардіографії, дефібриляції й електростимуляції діяльності серця.

Для наближення швидкої допомоги і надання її в найкоротші строки у містах організовуються підстанції швидкої допомоги, які розміщені у певних масивах міст.

У великих містах станція швидкої допомоги об'єднана з лікарнею швидкої допомоги з метою створення цілісного лікувально-про­філактичного закладу для надання догоспітальної і госпітальної швид­кої допомоги.

За визначенням ВООЗ, цей рівень медичної допомоги потребує обслуговування особливого характеру, вторинна медична допомога більш витончена і складна, ніж допомога, яку надає лікар загальної практики, вона включає допомогу, що надається спеціалізованими службами за направленням первинних ланок медичної служби.

Вторинну медичну допомогу надають у містах багатопрофільні міські об'єднані лікарні та медико-санітарні частини, у селах — центральні районні та районні лікарні, інколи на цьому рівні трапляються деякі спеціалізовані диспансерипротитуберкульозний, онкологічний тощо. Первинна та вторинна медична допомога у нас, на відміну від більшості розвинутих країн, не має чіткого адміністративного розмежування. Вторинна медична допомога включає первинну як свій компонент.

Місткість міських та районних лікарень коливається у вели­ких межах, що залежить від кількості мешканців, яких обслугову­ють ці лікарні, та потужності стаціонарів. Однак усі вони мають спільні структурні та функціональні характеристики.

Кожну лікарню очолює головний лікар, який має заступників: з лікувальної роботи, поліклінічної роботи, питань лікарсько-трудо­вої експертизи і з адміністративно-господарської роботи, у ЦРЛ є ще заступник з медичного обслуговування населення.

У багатопрофільній міській об'єднаній лікарні виділяють такі структурні підрозділи: амбулаторно-поліклінічний, стаціонар, ліку­вально-допоміжний та господарча служба.

Амбулаторно-поліклінічний підрозділ вважають провідним у системі вторинної медичної допомоги. Сюди щорічно звертається більшість мешканців території, яку обслуговує той чи інший зак­лад. До 75% відвідувачів цього підрозділу проходять тут повністю діагностику, лікування та реабілітацію, четверту частину відвіду­вань направляють для дообстеження та лікування в стаціонар.

У поліклініках міських та центральних районних лікарень ве­деться прийом за 15−20 спеціальностями. Прийом пацієнтів відбу­вається двома шляхами: за безпосереднім зверненням жителів в амбулаторії та поліклініки та шляхом профілактичних оглядів.

У роботі амбулаторій та поліклінік перевагу надають диспансе­ризації або активному обслуговуванню пацієнтів. Суть її полягає в тому, що пацієнта обстежують не лише згідно з його скаргами, а й відповідно до певної програми, яка включає скринінгові обстежен­ня, огляди лікарів певних фахів, а далі - активне спостереження й оздоровлення виявлених хворих.

Стаціонар складається з приймального відділення та спеціа­лізованих лікувальних відділень. Пересічна потужність стаціонарів міських лікарень в Україні за 1999 р. склала 190 ліжок, а централь­них районних лікарень — 230 ліжок.

Лікують хворих у стаціонарі лікарі-ординатори. За нині діючими нормативами, на 1 посаду лікаря припадає пересічно 20−30 ліжок. Кожне спеціалізоване відділення очолює його завідувач. Основна функція завідувача відділення полягає в керівництві й контролі за лікувально-діагностичною роботою, а також систематичний аналіз її ефективності.

Основним помічником завідувача відділення є старша медич­на сестра, яку вибирають із найбільш досвідчених і кваліфікованих медичних сестер. Вона контролює роботу медичних сестер і молодшого медичного персоналу, складає графіки їх роботи, наглядає за санітарним станом відділення і хворих, веде облік медикаментів та перев’язувальних матеріалів, слідкує за організацією харчування хворих. У хірургічних відділеннях введено посади старших опера­ційних медичних сестер.

Безпосереднім помічником головного лікаряі його заступника з лікувальної роботи є головна медична сестра лікарні. Вона органі­зовує, координує і контролює роботу середнього та молодшого ме­дичного персоналу, слідкує за систематичним підвищенням їх кваліфікації. Головна медична сестра очолює раду медичних сестер лікарні.

Результати лікування хворих у стаціонарі значною мірою зале­жать від якості догляду за ними. Безпосередній догляд здійснюєть­ся підготовленими медичними сестрами, які працюють у відділен­нях за змінним графіком (денні й нічні чергування). У середньому для обслуговування 25−30 хворих (один пост) потрібно 5 медичних сестер. Щоденно, спілкуючись з лікарями, медичні сестри знають стан хворих, отримують вказівки лікарів у випадках, що потребу­ють індивідуального догляду.

Медичні сестри виконують призначення лікарів: роблять усі необхідні маніпуляції, ін'єкції, роздають ліки хворим, супроводжу­ють їх на процедури і додаткові обстеження тощо.

Медичні сестри під час чергування знаходяться у коридорі відділення. Тут організовують сестринський пост. У відділеннях інтенсивної терапії І реанімації виділяють окрему сестру для чергу­вання безпосередньо у палаті.

Допоміжні лікувально-діагностичні підрозділи, як правило, спільні для поліклініки і стаціонару. Вони містять у своєму складі рентгенологічне відділення, лабораторії, відділення функціональної діагностики, фізіотерапевтичне відділення, кабінет лікувальної фізкультури, патологоанатомічне відділення.

У кожній лікарні є кабінет медичної статистики у складі лікарів-статистиків, лікарів-методистів, медичних статистиків із середньою спеціальною освітою, працівників обчислювальної техніки, які відігра­ють основну роль у інформаційному забезпеченні управління зак­ладом (збір, обробка та аналіз статистичної інформації). Крім цього, до додаткових підрозділів відносять: бухгалтерію, бібліотеку, інже­нерну службу, юридичну службу.

Господарча служба лікарні забезпечує постачання твердого та м’якого інвентаря, продуктів харчування, опалення, освітлення, га­рячу воду, проведення ремонтних робіт, прання білизни, транспор­тне обслуговування, службу зв’язку.

Загалом первинна та вторинна медична допомога зосереджує у нас 90% обсягу амбулаторно-поліклінічної та 80% обсягу стаціо­нарної допомоги.

Третинна медична допомога За визначеннням ВООЗ, третинна медична допомога — це до­помога, що потребує висококваліфікованого обслуговування, яка, як правило, може бути надана лише в спеціально обладнаних з цією метою центрах та лікарнях, що пройшли відповідну спеціаліза­цію. До центрів третинної медичної допомоги в Україні тепер нале­жать обласні медичні заклади: багатопрофільні та спеціалізовані лікарні, спеціалізовані диспансери та спеціалізовані центри медич­ної допомоги державного рівня. Цим закладам властиві відносно краще матеріально-технічне забезпечення, складність структури та функцій. Дві функції цих закладів вважаються основними: надання хворим висококваліфікованої та вузькоспеціалізованої медичної'до-помоги й організаційно-методичне керівництво вторинним рівнем.

Структура обласної багатопрофільної лікарні деякою мірою подібна до структури об'єднаної міської та центральної районної лікарень. Але існують і відмінності. Ось головні з них.

Поліклінічні заклади третинної медико-санітарної ланки надають консультативну допомогу. Вони приймають пацієнтів за направлен­нями лікарів вторинного та, рідше, первинного рівнів медичної допо­моги. Спеціалізація консультативної поліклінічної допомоги поглиб­лена, порівняно з міськими і центральними районними лікарнями.

У стаціонарах обласних лікарень та диспансерів спеціалізація відділень також глибша, порівняно з вторинним рівнем, зокрема відкрито такі відділення: судинної хірургії, урологічне, гематологічне, проктологічне, торакальне, ендокринологічне, гастроентерологічне тощо (вони відсутні на вторинному рівні). Пересічна потужність обласної лікарні в Україні за 1999 р. становила 837 ліжок. На базі закладів третинного рівня розгорнуто клініки медичних вузів. Але вершинні досягнення медичної науки як пересадка органів та сис­тем, операції на серці, лікування лейкозів тощо, досі, за поодиноки­ми випадками, залишаються для нашого третинного рівня недо­ступними.

Особливістю третинного рівня є наявність у складі обласної багатопрофільної лікарні єдиного для регіону відділення планової та екстреної консультативної допомоги (так звана санітарна авіа­ція). Зараз це відділення у деяких областях виведено із структури обласної лікарні, воно набуло статусу центру, який безпосередньо підпорядкований обласному управлінню охорони здоров’я. Відділення (центр) екстреної та планово-консультативної допомоги покликане забезпечити надання висококваліфікованої та вузькоспеціалізова-ної допомоги жителям сільських районів та міст регіону в екстре­них випадках. Цю допомогу надають кращі фахівці обласних ліка­рень та диспансерів, а також клінік медичних вузів.

Третинний рівень (обласна лікарня) вирізняється ще наявні­стю організаційно-методичного відділення, до складу якого входить кабінет медичної статистики. Основне завдання цього структурно­го підрозділу полягає в організаційно-методичному керівництві вто­ринним рівнем, а також в інформаційній роботі (збір, обробка, збе­рігання медичної інформації та її аналізів). Очолює відділення зас­тупник головного лікаря з організаційно-методичної роботи (ця посада відсутня на вторинному рівні). У відділенні працюють лікарі-стати-стики, лікарі-методисги, Інженери-програмісти, оператори.

У деяких регіонах ці відділення трансформовані в обласні інфор­маційно-аналітичні центри (або обласні центри медичної статисти­ки), які підпорядковані безпосередньо обласним управлінням охо­рони здоров’я.

У сучасних умовах організаційно-методична функція обласних лікувальних установ значною мірою вичерпала себе.

Третинний рівень медичної допомоги забезпечує приблизно 10% амбулаторно-поліклінічної та 20% стаціонарної допомоги. Цей обсяг значно перевищує ті завдання, які стоять перед ним. Це зумовлено тим, що медичні заклади третинного рівня часто виконують функції вторинного І навіть первинного для мешканців облас­ного центру та найближчих населених пунктів.

Диспансери, третинного рівня за спеціалізацією бувають про­титуберкульозні, онкологічні, психоневрологічні, наркологічні, кар­діологічні, ендокринологічні, лікарсько-фізкультурні, шкірно-вене­рологічні.

Диспансер містить поліклініку і стаціонар. Основні завдання диспансерів: виявлення хворих у ранніх стадіях захворюваньоб­стеження і лікування виявлених хворихактивне динамічне спосте­реження та профілактика захворюваньпроведення оздоровчих за­ходіввивчення захворюваності, причин і умов виникнення захво­рюваньорганізаційно-методична та санітарно-освітня роботарозробка заходів для оздоровлення умов праці й побуту.

ЛІТЕРАТУРА.

1. Беляков В. Д., Жук Е. Г. Воєнная гигиена й зпидемиология. — М.: Меди­цина, 1988. — 320 с.

2. Вода питна, гігієнічні вимоги до якості води централізованого госпо­дарсько-питного водопостачання. ДСанПіН. Затв. МОЗ України 23.12.1996р. № 383.

3. Габович Р. Д., Познанский С. С., Шахбазян Г. Х. Гигиена. — К.: Вища школа, 1983. — 320с.

4. Гигиена детей й подростков / Под ред. Г. Н. Сердкжовской. — М.: Медицина, 1989. — 320с.

5. Гігієна харчування з основами нутриціології / В.І.Ципріян та ін. Навч. посібник — К: Здоров’я, 1999. — 568 с.

6. Голяченко О. М., Сердюк А. М., Приходський О. О. Соціальна медицина, організація та економіка охорони здоров’я. — Тернопіль-Київ-Вінниця: Лілея, 1997. — 328 с.

7. Даценко І.І., Габович Р. Д. Профілактична медицина. Загальна гігієна з основами екологіїНавчальний посібник. — К.: Здоров’я, 1999. — 694 с.

8. Загальна гігієна: Посібник до практичних занять / За ред. 1.1. Дацен­ко. — Львів: Світ, 2001. — 471 с.

9. Катернога М. Т. Українська криниця. — К.: Техніка, 1996. — П2 с.

10. Никберг Й. Й. Гигиена больниц. — К.: Здоров’я, 1993. — 260 с.

11. Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населен­ня // Закон України № 4004-ХІІ від 24.02.94.