Крушение режиму Першої Республіки на Італії

Крушение режиму Першої Республіки на Италии.

По конституції, країни було встановлено парламентарна республіка. Італійський парламент і двох палат: палати депутатів і сенату. Причому у Конституції підкреслюється абсолютне рівність палат під час здійснення повноважень як і законодавчої області, і при реалізації парламентського контролю за урядом. Спочатку було встановлено різний термін повноважень палат парламенту: для палати депутатів — 5 років, а сенату — 6. Вже у лютому 1963 р. Конституційний закон, збільшивши число депутатів із 596 до 630, а сенаторів — з 248 до 315, одночасно ввів для обох палат однаковий термін повноважень — 4 року. При виробленні конституції антифашистських силах вдалося наполягти на демократичному порядку формування обох палат парламенту шляхом їх обрання з урахуванням загального рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Це став значним кроком вперед, оскільки за усіх колишніх режимах італійські жінки, які становлять понад половина від населення, були позбавлені виборчих прав. Тільки 30 січня 1945 р. італійське уряд під тиском комітетів національного звільнення поширило виборче декларація про жіночу половину італійського суспільства. При виборів у палату депутатів франшиза було надано громадянам, коли вони 21 року (з 1957 р. вікової ценз упав до 18 років), а під час виборів до сенату — тим, кому вже виповнилося 25.

Конституция 1947 р. встановила також, що декларація про голосування може бути обмежена інакше, як і силу громадянської неправоспособности, остаточного кримінального вироку чи разі скоєння недостойних вчинків, вказаних у законі. У частковості, в Основний Закон було внесено стаття, яка позбавляла відповідальних функціонерів фашистського режиму активного і пасивного виборчого права на 5 років після набрання чинності республіканської конституції. Не включалися в число виборців члени уряду й нащадки правлячої об'єднаної Італією з 1870 по 1946 р. Савойской династії, яким довелося залишити країну. Конституція заборонила прямим нащадкам короля коли-небудь повертатися на італійську землю.

Все громадяни, внесені до виборчі списки, напередодні виборів отримують виборчі свідоцтва, без яких не може бути допущений до голосування. У цьому вся свідоцтві вказується прізвище виборця та інші відомості про неї. Свідчення рожевого кольору — тим, хто проти неї вибирати до палати депутатів й у сенат, а білого кольору — тим, хто обирає лише у палату депутатів. Виборчі свідоцтва, призначені тоді, заповнюються зеленими, а чоловіків — чорними чорнилом: Італії виборчі списки складаються окремо чоловікам і жінок. Італієць може голосувати лише з тому виборчу дільницю, де зараз його поданий до виборчий список (винятку робляться для хворих, військових і моряків, що є на кораблі). Одночасно закон надає пільги для проїзду виборцям, котрі живуть поза комуни, до списків якому вони включені. Здійснення свого виборчого права без матеріальних збитків особливо важливо італійцям, працюючим по закордонах: спеціальні виборчі свідоцтва надають їм декларація про запроваджено безплатний проїзд доречно голосування та назад.

Следует особливо підкреслити, що у конституції 1947 р. нічого ані слова про порядок виборів у палату депутатів і сенат. Це дозволяло, не змінюючи її статей, переглядати ті чи інші становища виборчої системи. У цілому нині вибори у країні до 1993 р. здійснювалися з урахуванням принципу пропорційного представництва. Вибори до палати депутатів проводилися з 32-му виборчим округах (у кожний входило від однієї до п’яти провінцій). Кількість депутатських мандатів розподілялося між виборчими округами пропорційно чисельності їх населення.

В відповідність до закону, правом обраним до палати депутатів користуються все італійці, яким на день виборів виповнилося 25 років. Але це право не поширюється на депутатів і радників обласних органів влади, на голів провінційних джунт (урядів), мерів комун з населенням понад двадцять тисяч людина. Не можуть бути обрані до палати депутатів начальники та їх заступники начальників поліції, генеральні інспектори і громадської безпеки, префекти і вице-префекты, судді, вищі офіцери Збройних Сил в тих округах, де їх служать.

Голосование в округах проходило не було за той чи інший особистість, а лише з партійних списків. Місця в палаті депутатів розподілялися між партіями суворо пропорційно поданої них кількості голосів. Забезпечуючи справедливий представництво у парламенті як всіх великих, і навіть дрібних політичних угруповань, одержували іноді 0,2−0,3 відсотка всіх голосів, пропорційну систему сприяла з того що в палаті депутатів, зазвичай, виявлялися представленими щонайменше десятки різних політичних партій. У результаті жодна їх не отримувала більшості місць й у формування уряду утворювалися коаліції, що, своєю чергою, породжувало політичну нестійкість. З цієї причини всередині коаліцій уряду змушені були часто піти у відставку (за післявоєнний період країни змінилося понад п’ятдесят урядів; середня тривалість існування одного кабінету міністрів становить близько 10 місяців).

Что стосується виборів у сенат, всі вони проходять з урахуванням областей. Розподіл сенатських мандатів між областями вироблялося пропорційно до чисельності населення кожної сфери. Щоправда, президент республіки проти неї призначати довічно сенаторами п’ятьох громадян, що прославили країну видатними заслугами в соціальної, наукової, мистецького середовища і літературної сферах. З іншого боку, все колишні президенти є сенаторами за власним бажанням права й довічно, а то й відмовляться від послуг цього. Виставляти свої кандидатури до сенату може бути лише особи старше 40 років. На відміну від палати депутатів, вибори у сенат проводилися з мажоритарної системи кваліфікованої більшості, т. е. від кожної округу потрібно було вибрати одного сенатора і виставлялися не партійними списками, а конкретні кандидати, кожен із котрі мав набрати щонайменше 65 відсотків поданих голосів. Проте, оскільки це були під силу тільки дуже небагатьом політикам, фактично під час виборів в італійський сенат застосовувався той ж принцип пропорційного представництва.

Хотя після 1993 р. місце у парламенті не гарантує депутату недоторканності, в матеріальному плані воно приносить певні вигоди. У 1990;х років платню парламентарія становить близько 7 мільйонів лір на місяць, що приблизно чотири рази перевищувало середню зарплату країною. З іншого боку, парламентарям є декларація про довічну пенсію у разі, якщо вони прозаседают у парламенті щонайменше п’ять років. Проте вдається це зовсім завжди, оскільки нерідко парламент розпускається досрочно. Согласно конституції, кожен представляє націю і виконує своїх функцій без імперативного мандата, т. е. без наказів виборців. Італійська виборча система має не знає ще й права відкликання члена парламенту своїми виборцями. У той час статути всіх великих політичних партій Італії встановлюють для своїх членів, обраних до парламенту, обов’язок суворо підпорядковуватися рішенням партії і його керівних органів. Отже, казати про повну незалежність депутатів годі й говорити. До сформування парламентської групи необхідно щонайменше 20 депутатів чи 10 сенаторів. Проте можливе створення групи й у меншому складі за умови, що цю групу, як стверджує парламентський регламент, представляє .

Палата депутатів обирає зі складу голови палати їхніх заступників, сенат — голови сенату та його заступників. Аналіз регламенту італійського парламенту і практики його застосування виявляє тенденцію до значного обмеження прав окремого депутата, до поглинання його партійними фракціями і іншими парламентськими структурами. Регламентується як час (45 хвилин у спільній дискусії 20 — під час обговорення поправок), а й тема виступи депутатів. Це дозволяє легко контролювати хід дебатів, позбавляє депутата можливості відхилитися від обговорюваної теми. Голова палати депутатів наділений беззастережним правом після двох попереджень позбавляти слова оратора, отклоняющегося від обговорюваного питання. З іншого боку, не може, беручи участь у дискусії, висловитися понад один раз. Депутат парламенту може бути тільки тоді, як і записався до участі в дебатах і майже отримав дозвіл виступити. У той самий час урядовці так і не знають ніяких обмежень у цій галузі. Вона має право брати участь у засіданнях палат і комісій, навіть, а то й входить у парламент.

Хотя кожен парламентарій має право законодавчу ініціативу й у обговоренні будь-яких питань, діяльність рядових членів парламенту має обмежений характер. Особливо урізане право законодавчої ініціативи членів парламенту, у сфері фінансових питань, оскільки більшість законоположень цього були пов’язане зі значними асигнуваннями: конституція вказує, що всякий нового закону, тягне у себе нові витрати чи збільшення колишніх, мусить мати вказівку коштом їхнього покриття.

В разі, якщо під час проходження законопроекту між палатою депутатів і сенатом виникають розбіжності, представники обох палат утворюють змішані комісії, що й виробляють компромісний варіант.

Парламенту належить право своє рішення важливих зовнішньополітичних питань. По конституції, лише палата депутатів і сенат можуть оголосити стан війни" та втілити уряд яка потрібна на цього владою. Парламент у законодавчому порядку ратифікує міжнародні договори політичного характеру, і навіть договори, що передбачають арбітраж чи судовий врегулювання, після якої робляться територіальні зміни, фінансові зобов’язання чи зміну законів.

Хотя декларація про законодавчу ініціативу мають значення і парламент, і уряд, для повоєнного періоду була й залишається характерною тенденція переважання законодавчої ініціативи уряду: з ініціативи парламенту приймається звичайно більш 25−30 відсотків усіх законів. З іншого боку, Італії існує практика урядових декретів, мають силу закону. Вони регулювати обмежене коло питань, потребують екстрених, не терплять зволікання рішень, проте практика значно ширшим. До до того ж зростає практика з так званого делегованого законодавства, особливо у з наданням уряду права на видання постанов у сфері економічного регулювання. Єдиним умовою ухвалення є те що уряд має ставити парламент популярність про вже запроваджених заходи.

Решающую роль законодавчу діяльність грають постійні парламентські комісії, що займають особливу увагу у системі парламентських органів Італії. Ці комісії, як та інших країнах, формуються з урахуванням пропорційного принципу, відбиває співвідношення політичних сил є у парламенті. Різнить італійські парламентські комісії те, що конституція наділяє їх правом, не лише обговорювати, а й стверджувати внесені законопроекти, т. е. правом виступати у ролі законодавчого органу. Про роль парламентських комісій у законодавстві свідчить те обставина, що протягом кожної легіслатури (т. е. загалом 3−5 років) вони приймали зазвичай від 1000 до 1800 законів. По думці більшості італійських юристів, діяльність постійних комісій у ролі законодавчих органів є, безсумнівно, позитивне явище. По-перше, цим значно розвантажується робота палати депутатів і сенату; по-друге, спрощена процедура діяльності комісій набагато прискорює проходження справ України та, по-третє, значно підвищується технічний рівень законодавства, оскільки, який був голосними, дебати проводяться більш серйозно, з участю фахівців, добре котрі знаються на обговорюваних питаннях. Конституція України та закону про референдумах 1970 р. передбачають можливість проведення як у загальнонаціональному, і на обласному рівнях. На загальне голосування можуть бути: конституційний закон, схвалений парламентом, але з що у кожної з палат більшість у дві третини голосів; із єдиною метою часткової чи повної скасування — будь-який закон республіки, за винятком податкових й розтринькування бюджетних, про амністію і помилування, про санкціонуванні ратифікації за міжнародні договори; із єдиною метою консультації з зацікавленим населенням — пропозиціями щодо поділі і про зміну їх кордонів. Винесене на референдум пропозицію вважається прийнятим, тоді як голосуванні брало участь більшість мають цього право громадян, і якщо пропозицію схвалено більшістю голосів, визнаних дійсними. Загальнонаціональне референдум призначається, якщо цього зажадають 5 обласних рад або якщо під вимогою про їх проведення зберуть 500 тисяч підписів виборців.

Подобно референдуму, інститутом безпосередньої демократії служить передбачене конституцією право внесення законопроекту самими виборцями (щонайменше 50 тисяч). Щоправда, жодна з таких народних ініціатив не 5ыла схвалена законодавчим органом.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.