Полковник Війська Запорозького та його влада

Історична дефініція «полковник Війська Запорозького» може нести у собі декілька смислових навантажень: як означення військового командира полку козацького війська (реєстрового, нереєстрового, запорозького або низового) другої половини XVI — першої половини XVII ст.; як вищий козацький урядник на теренах полку — адміністративно-територіальної й військової одиниці Гетьманщини другої половини XVII — першої половини XVIII ст.; як військовий командир на Січі та козацький адміністратор на Землях Вольностей Війська Запорозького Низового другої половини XVI—XVШ ст.

У цій статті увага акцентуватиметься на інституті полковника Війська Запорозького як вищого урядника гетьманської держави у хронологічних межах середини XVII — першої половини XVIII ст., тобто від становлення козацького ладу в Наддніпрянській Україні до реставрації гетьманської форми правління в 1750-х рр.

Статус полковника та його місце у владній ієрархії Війська Запорозького

Отож нижче йтиметься про полковників Війська Запорозького як вищих козацьких адміністраторів, причому у часи, коли представники полковницької корпорації, входячи до складу вищої старшини (разом із гетьманом і ґенеральними старшинами) посідали у службовій ієрархії гетьманату особливо чільні місця — якщо не відразу після реґіментаря, то десь на рівні ґенеральних обозного, судді та писаря.

За гетьманування Кирила Розумовського ситуація зазнала принципових змін. Так, як можна зауважити, аналізуючи «Ведомости о малороссійской генеральной старшине, полковниках, бунчуковых товарищах, полковой и сотенной старшине и других чинах и рядовых, с показаним, который чин за каким следует по малороссійскому обьїкновенію, учинена 1756 году» Малороссийские чины и должности и оклад их содержания // Киевская старина. — 1883. — Т.6. — № 6. — С.381—385., у ті роки «полковники малороссийские» в неофіційному українському доповненні до загальноімперського «Табелю про ранґи» розміщувалися перед полковниками охотницьких полків і бунчуковими товаришами, але після всіх чинів ґенеральної старшини, навіть таких маловпливових у службовому розумінні як ґенеральні хорунжий чи бунчужний Ведомости о малороссійской генеральной старшине, полковниках, бунчуковых товарищах, полковой и сотенной старшине и других чинах и рядовых, с показаним, который чин за каким следует по малороссійскому обыкновешю, учинена 1756 году// Там же. — С.382—383. Подібна ієрархія позначалась і на матеріальному заохоченні до виконання покладених на старшин обов’язків. У «новоучененном Уложению, во 2-й части, в главе 41, в 24-м пункте» йшлося, що «состоящим в Малой России, кои против находячихся в нашей регулярной, придворной и статской службах рангов не имеют, нижеписанного званія по нижеписанному расположенію» ґенеральному обозному належало платити 600 руб. у рік, ґенеральним судді й підскарбію — по 500 руб., решті ґенеральних старшин — по 400 руб., а «полковникам городовим» — лише по 250 руб. Выписка // Там же. — С.384—385.

Та й загалом за часів К. Розумовського відбулося уточнення номенклатури старшинських урядів і вже в першій рік свого гетьманування, реагуючи на клопотання представників Війська Запорозького Низового, котрі протестували проти використання «городовими» полковниками означення «полковник Війська Запорозького», заборонив використовувати таку форму титулування. Універсал гетьмана від 9 вересня 1751 р. з цього приводу декларував:

«Представлял нам доношениіе Войска Запорожского Низового атаман кошовій Яким Ігнатович, что многіе малороссійских полков полковники называют себя и в письмах разних подписываются Войска Запорожского и малороссійского полковниками, что де Войску Запорожскому в противность и обиду следует затем, что де они, малороссійскіе полковники, к воску Запорожскому не приключены и в прежние, давние времена того не было и полковники де малороссійскіе Запорожского Войска не писались. И просил он, атаман кошовій, в том оним малороссійскім полковникам запрещенія. Чего ради ежели поденно так есть, то повелеваем всем господам полковникам малороссійскіх полков… впредь Войска Запорожского низового полковниками не подписывался» Лазаревский А. Запоздалая ревность Запорожья к своему имени // Там же. — 1889. — Т.24. — № 3. — С.740—741.

У середині ж XVII — першій половині XVIII ст. з погляду технології функціонування влади полковник виступав очільником військової й адміністративної структури полку та водночас виконавцем доручень гетьмана на його території, а також, формально, ґенеральних і старшинських рад. Чому формально? Хоча б тому, що в багатьох випадках саме полковники, а не ґенеральні старшини (особливо, якщо йдеться про ґенеральних обозного, суддю чи писаря) мали більший владний вплив у Гетьманщині. Зважаючи на відносно високий рівень децентралізації влади за гетьманату, роль і місце інституту в політичній системі автономії була досить поважною. Особливо зростало значення полковницького уряду за послаблення гетьманського проводу (як іманентного, так і зумовленого ззовні).

Вельми цікаву інформацію щодо структури та співвідношення владних впливів у Гетьманщині дає розмова київського полковника Василя Дворецького з царським ясельничим Іваном Желябужським під час його перебування у складі посольства гетьмана Івана Брюховецького в Москві восени 1665 р. Тоді В. Дворецький, котрий від самого початку місії поставив себе на місце такого собі «експерта», дорадника московського уряду на переговорах з українським гетьманом, переконував І.Желябужського, що теперішнього реґіментаря обрано начебто не всім Військом Запорозьким, а «ими полковниками», і влада його тримається саме на членах цієї впливової корпорації («держитца от них, а козаки де его не сама любят»). Тож київський полковник рекомендував своєму візаві: у тому разі, коли «великий государ» задумає вершити якісь «дела в их местех», спершу запитати думки в них, полковників, а вже після цього ставити до відома гетьмана, «а не говоря б с ними не указал ничего зачинать» Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией. — Т.5. — Санкт-Петербург, 1867. — С.16.

Передане В. Дворецьким через І.Желябужського цареві прохання вельми цікаве з погляду бачення козацькою старшиною моделі розвитку владної надбудови гетьманату, трансформування його в олігархічний владний режим, де пріоритетні ролі відіграватиме корпорація вищої козацької старшини. Відсутність у заяві київського полковника згадок про ґенеральних старшин як тих суб'єктів, які «обрали» гетьмана та від яких він нині «держиться», вочевидь також не випадкова. Останні, імовірніше за все, у сприйнятті В. Дворецького все ж асоціювалися передовсім з особистим оточенням реґіментаря. Були, так би мовити, його похідною, його продовженням і предикатом, а не відігравали окремої самостійної ролі, не втілювали собою волю козацького товариства, владу над ним — як це було у випадку з козацькими полковниками.

В ієрархії Війська Запорозького від початків становлення гетьманату й до середини XVIII ст. формально вище за полковників, крім гетьмана, стояла хіба що група так званої «вищої» ґенеральної старшини, до складу якої дослідники зараховують ґенеральних обозного, писаря, суддю, а в пізніших часах і підскарбія. Історикам відомо не так уже й багато випадків, коли хто-небудь із цих старшин посідав полковницькі уряди. Один із найбільш авторитетних дослідників історії ґенеральної старшини, Л. Окиншевич, узагалі заперечував можливість подібних стратегій службового просування Див.: ОкиншевичЛ. Генеральна старшина на Лівобережній Україні ХУП—ХУШ ст. // Праці Комісії для виучування історії західноруського та українського права. — Вип.2. — К., 1926. — С.140. Однак мої особисті спостереження Див.: Горобець В. Влада та соціум Гетьманату… — С.78−115., зокрема щодо посідання Михайлом Суличем і Михайлом Миклашевським полкового уряду після обіймання посади ґенерального судді, або очолювання полків колишніми ґенеральними обозними Яковом Корицьким і Федором Коробкою, чи колишнім ґенеральним писарем Лукашем Бузкевичем, не кажучи вже про випадки обіймання нижчих посад полкової та сотенної старшини, переконливо спростовують думку авторитетного фахівця, принаймні стосовно практик другої половини XVII — початку XVIII ст.

Призначення ж на полковницькі уряди з середовища, умовно кажучи, «нижчих» ґенеральних старшин — осавулів, хорунжих і бунчужних, в адміністративних практиках Гетьманщини було досить поширеним явищем. Саме такий шлях до пернача пройшли, наприклад, ґенеральні осавули Матвій Гвинтовка, Іван Лисенко, Григорій Витязенко, Леонтій Черняк, Михайло Миклашевський, Леонтій Полуботок, Іван Скоропадський та ін. Лазаревский А. Полтавщина в XVII в. // Киевская старина. — 1891. — Т.34. — № 9. — Отд.1. — С.357—374; Окиншевич Л. Генеральна старшина… — С.140; Gajecky G. The Cossack Administration оf the Hetmanate. — Vol.1—2. — Cambridge, Mass., 1978; Горобець В. Влада та соціум Гетьманату… — К., 2009. Аналогічна картина спостерігається й щодо інших категорій корпорації ґенеральної старшини (про це див. нижче).

Щодо надзвичайної важливості владних та соціальних позицій саме полковницької службової корпорації переконують і стратегії подальшого службового зростання представників цієї категорії козацьких урядників. Так, наприклад, лише у другій половині XVII ст. полковницький уряд став для Якима Сомка, Михайла Ханенка й Демка Ігнатовича останнім щаблем перед гетьманством. Передовсім як полковники зарекомендували себе й майбутні гетьмани Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Іван Самойлович і, очевидно, Степан Опара (як наказний полковник). Із-поміж п’яти гетьманів першої половини ХУИІ ст. троє перед обранням/призначенням на найвищий адміністративний уряд також були полковниками, а саме Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол. Лише Пилип Орлик у цей час прийшов на гетьманство з посади ґенерального писаря. Але, як пам’ятаємо, сталося це за доволі специфічних обставин еміґрації Війська Запорозького. А, скажімо, попередник П. Орлика, гетьман Іван Мазепа, готував собі в наступники не когось із ґенеральних старшин, а власного небожа Івана Обидовського, і якраз через виконання ним обов’язків ніжинського полковника Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью-Йорк; К.; Л.; Париж; Торонто, 2001. Натомість К. Розумовський, як уже зауважувалося раніше, загалом символізував собою зовсім іншу якість політичного життя Гетьманщини, коли козацькі традиції поволі відходили в минуле, дедалі більше поступаючись місцем або імперським, або ж гетьманським новаціям (особливо, коли йшлося про вищий владний щабель автономії).

Значна частина полковників Війська Запорозького «класичної доби», тобто у широких часових рамках другої половини XVЬ — середини XVIII ст., після виконання своїх обов’язків із керівництва полком увійшли до складу ґенеральних старшин, причому до вищого їх ешелону як обозні, судді, рідше писарі та осавули. Зокрема, саме з полковництва на уряд ґенеральних обозних прийшли такі відомі козацькі старшини, як Тимофій Носач, Костянтин Виговський, Семен Половець, Федір Коробка, Василь Дунін-Борковський, Іван Демиденко та Іван Волевач; ґенеральних суддів — Федір Лобода, Антон Жданович, Григорій Лесницький, Іван Креховецький, Прокіп Бережецький, Михайло Миклашевський, Михайло Гамалія тощо; ґенерального писаря — Павло Тетеря та ґенеральних осавулів — Петро Дорошенко, Іван Богун, Григорій Гамалія, Костянтин Солонина та ін.

Доволі показово у сенсі соціального престижу полковницького уряду виглядає практика призначення на полковництво діючих ґенеральних старшин Війська Запорозького. Зокрема, саме таким чином відбулося заміщення вакансії полковника ґенеральними обозними Яковом Корицьким і Федором Коробкою, ґенеральним писарем Лукашем Бузкевичем, ґенеральними суддями Михайлом Суличичем і Дмитром Чернявським, ґенеральними осавулами Павлом Яненком-Хмельницьким, Іваном Скоробагатьком, Яковом Лизогубом, Яремою Петрановським та ін.

Отож, наприклад, коли 1683 р. гетьман І.Самойлович, заарештувавши переяславського полковника Войцу Сербина, звів на його місце свого близького родича — ґенерального осавула Леонтія Полуботка Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. — Vol.1. — Р.295., це було нічим іншим, як відвертою демонстрацією гетьманської протекції над ним. Аналогічно й наступник І.Самойловича, гетьман І.Мазепа, призначаючи в 1690 р. на уряд стародубського полковника ґенерального осавула Михайла Миклашевського Павленко С. Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники. — К., 2004. — С.29., також виразно продемонстрував цим свою приязнь до нього. І навпаки, ухваливши в 1703 р. рішення про усунення М. Миклашевського — чи то через його нібито таємні контакти з можновладцями Речі Посполитої, чи то через те, що він, будучи «простим и неписьменним», після того, як здобув Бихов, «зело ныне возгордился» Оглоблин О. До історії української політичної думки на початку XVIII в. // Записки історично-філологічного відділу УАН. — Кн. ХІХ. — К., 1928. — С.232., І.Мазепа, переводячи його на уряд ґенерального судді, чинить це не інакше, як своєрідне покарання для «свавільця». І, відповідно, вже за рік І.Мазепа, порозумівшись з опальним старшиною, повернув М. Миклашевському пернач стародубського полковника, тим самим підвищивши його службовий статус у Війську Запорозькому.

Аналогічні приклади можна навести й з часів гетьманування І.Скоропадського. Скажімо, коли в 1714 р. Івана Чарниша було переміщено з гадяцького полковництва на уряд ґенерального судді, аби звільнити полковий уряд у Гадячі для ставленика царя Петра I серба Михайла Милорадовича Модзалевский В. Генеральный судья Иван Чарныш и его род // Киевская старина. — 1904. — Т.84. — № 3. — Отд.1. — С.315−347, Т.85. — № 4. — Отд.1. — С.1−35; № 5. — Отд.1. — С.193−230. Або того ж року другим ґенеральним суддею було призначено прилуцького полковника Івана Носа, аби вивільнити полковницький уряд для ще одного «доброхота царя» — Гната Ґалаґана Лазаревский А. Люди старой Малороссии: Носенки — Белецкие // Киевская старина. — 1888. — Т.23. — № 11. — Отд.1. — С.370. Тому-то, скажімо, тривалий час І.Чарниш не міг подарувати М. Милорадовичу свого фактичного службового «пониження» до уряду ґенерального старшини (!) та, як свідчив у поданій на ім'я Петра І чолобитній ковалівський сотник Афанасій Кіцеш, тримав на «полковника гадяцького злобу для того, что оной полковник іноземець, а по имянному вашего царского величества указу пожалован на ево, Чарнишово, место в Гадяцкой полк» МодзалевскийВ. Генеральный судья Иван Чарныш и его род // Там же. — 1904. — Т.85. — № 4. — Отд.1. — С.3.

Прискіпливо вчитуючись в історичні джерела, що стосувалися періоду правління гетьмана Данила Апостола, Б. Крупницький дійшов висновку, що й після першої реставрації гетьманської форми правління в 1727 р. козацька старшина не надто й прагнула ввійти до складу ґенеральної. Щоправда, причину такого становища дослідник убачав передовсім у тому, що на той час доволі непевним було відповідне матеріальне заохочення, адже старі маєтки, належні до ранґів ґенеральної старшини, розійшлися по руках і для новопоставлених членів цієї групи старшинської корпорації треба було здобувати нові ранґові маєтності та ще й «клопотатися» про згоду на це імперської влади Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — К., 2004. — С.112. Як промовисту ілюстрацію такого стану відомий історик наводив той факт, що за гетьманування Д. Апостола полковники (та й то здебільшого відставні) у списках кандидатів на ґенеральну старшину фіґурували лише зрідка. Причому висував їх гетьман майже винятково на найвищу ґенеральну посаду — ґенерального обозного Там само. — С.113. Більше того, як підмітив Б. Крупницький, у цих висуваннях не складно помітити тонкий політичний розрахунок реґіментаря, адже у списку кандидатів, запропонованому гетьманом 7 листопада 1727 р. урядові імператора Петра ІІ, претендентами на ґенерального обозного було записано таких полковників: київського — Антона Танського, прилуцького — Гната Ґалаґана, колишнього корсунського — Андрія Кандибу. Не беручи до уваги останнього, котрий ніякої загрози авторитетові гетьманської владі не становив, і першого, і другого було призначено на полковництво указами колишнього царя Петра І та, перебуваючи на високих адміністративних урядах, вони всіляко демонстрували свою зневагу до «антицесора» Д. Апостола на гетьманстві - І.Скоропадського Див.: С-ко Н. [Стороженко Н.]. Три документа к истории экономических отношений в Малороссии ХУШ в. (Ордер прилуцкого полковника Григория Галагана о нескупле козачьих грунтов малороссийской старшиной…) // Киевская старина. — 1884. — Т.8. — № 1. — С.143—148; Лазаревский А. Антон Танский, полковник киевский (1712—1734) // Там же. — 1894. — Т.45. — № 4. — С.146—151. Відтак забираючи їх із Київського та Прилуцького полків, гетьман тим самим не підвищував їхній соціальний статус і владні можливості, а навпаки — намагався ці можливості суттєво применшити Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — С.113.

Ще більш переконливо виглядає ілюстрація розуміння тогочасною козацькою елітою ієрархії старшинських урядів, зафіксована в листі гетьмана Д. Апостола до Колегії закордонних справ від 18 квітня 1733 р., де реґіментар скаржився на ніжинського полковника Івана Хрущова, котрий «почитает себе за обиду» йти в похід під командою ґенерального обозного Якова Лизогуба. Д. Апостол натомість доводив:

«По силе прежних примеров и давних порядков войска малороссийского старшина генеральная перед полковниками всегда ранг свой имела и между гетьманством главное правление в Малой России содержали, а в военных походах при моей памяти генеральне обозные, как всеми полковниками, так и протчею старшиною командировали» Окиншевич Л. Звідомлення про відрядження до Москви (травень — липень 1926 р.) // Праці Комісії для виучування історії західноруського та українського права. — Вип.3. — К., 1927. — С.233.

Отож, як бачимо, гетьман апелював до «прежних примеров и давних порядков», а І.Хрущов, котрий на полковництво в Гетьманщині прийшов із волі царської влади лише 1727 р., цілком можливо, не надто добре розумівся на козацьких традиціях, утім реальний стан справ оцінити вже, мабуть, устиг. І в його «обидах», скоріш за все, було відображено погляд полковницької корпорації на службову субординацію Війська Запорозького, так би мовити, із середини, такий, яким він був у зазначений час насправді.

Докорінних змін ситуація зазнала, мабуть, уже в роки гетьманування К. Розумовського, коли роль ґенеральної старшини в управлінні автономією суттєво посилилася. Хоч передумови такої трансформації поступово визрівали в 1730—1740-х рр., у часи, коли після смерті Д. Апостола (1734 р.) офіційний Петербурґ не дозволяв проведення нових гетьманських виборів, делеґувавши при цьому частину владних повноважень ґенеральним старшинам, що ввійшли до складу правління гетьманського уряду (решту повноважень перебрали російські чиновники). Після другої реставрації гетьманства на початку 1750-х рр. тенденція збереглася. На мій погляд, значною мірою це було зумовлено тим впливом, який справляли на К. Розумовського російські порядки, адже тенденція до централізації влади була звичним явищем. Крім того, гетьман мав звичку надовго відлучатися з України до Петербурґа, і через це, природно, роль ґенеральної старшини в оперативному управлінні автономією істотно посилювалася.

Промовистою ілюстрацією такої трансформації й слугувала вже згадана вище «Ведомость о малороссійской генеральной старшине …» 1756 р., згідно з котрою, в українському аналогу загальноімперського «Табелю про ранґи» полковники розташовувалися на восьмій позиції, тобто після всіх членів гетьманського уряду [Лазаревский А.]. Малороссийские чины и должности и оклад на их содержание. 1756 г. // Киевская старина. — 1883. — Т.6. — № 6. — С.381−385.