Роль Брацлавщини і Західного Поділля у виникненні, становленні та розвитку козацтва

РОЛЬ БРАЦЛАВЩИНИІ ЗАХІДНОГО ПОДІЛЛЯ У ВИНИКНЕННІ, СТАНОВЛЕННІ ТА РОЗВИТКУ КОЗАЦТВА

Розглядаючи генезис, еволюцію та організаційне формування українського козацтва, не можна обмежуватися лише з’ясуванням особливостей цих процесів на окремій, локальній території. Більш доцільним є вивчення внеску всіх регіонів правобережних порубіжних територій, що склалися впродовж віків на спільності історикогеографічних, геополітичних особливостей, соціально-економічних умов, у процеси забезпечення еволюції козацтва від побутового, стихійного прикордонного явища до соціально-визначеної верстви суспільства. Козацтво, як своєрідне суспільне явище, виникло не одномоментно за короткий проміжок часу. Воно пройшло тривалий період розвитку і становлення. Разом з тим, козацтво було характерним для всього південно-східного регіону, який займав території, що знаходилися на межі осілої і кочової цивілізацій.

Кожна з цих територій, безсумнівно, зробила певний внесок у формування козацтва, його становлення і розвиток. Не виключенням були і території Брацлавщини, які після Люблінської унії (1569 р.) увійшли до складу спільної Польсько-Литовської держави — Речі Посполитої, під назвою Брацлавського і Подільського воєводств. Частина територій Східного Поділля тривалий час знаходилася під владою татарських князів — васалів Золотої Орди. У 1362 р. ця територія була захоплена феодальною Литвою, хоч на цих землях було запроваджено литовське правління, вони тривалий час були предметом посягань не лише татарських ханів, але і сусідньої феодальної Польщі, яка намагалася колонізувати ці землі, щоб розширити свої володіння.

Боротьба за східні території була предметом тривалих домагань та суперництва Польщі і Литви [1, 198]. Кінець невизначеності статусу цих земель було покладено після смерті Вітовта. Польщі вдалось оволодіти Кам’янцем, який власне контролював територію Західного Поділля і приєднати її до своїх земель. Захопити всі подільські землі в той час Польщі не вдалося, оскільки на них претендувала Литва, колонізаційні плани якої були узгоджені із ординськими ханами, за умови збереження данницької залежності приєднаних до Литви земель від Сараю. Східне Поділля відійшло до Литви і було передане у володіння великокняжого намісника, князя М.Чорторийського. Після Люблінської унії на території Східного Поділля було створено Брацлавське воєводство. Воно включало Вінницький, Брацлавський та Хмільницький повіти, а також велику кількість різних поселень міст, містечок, сіл, хуторів, розміщених у басейні ріки Південний Буг та її притоків. Брацлавщина відносилася до так званих земель нового заселення і в цілому знаходилася під геополітичним впливом кількох суміжних територій, з якими вона безпосередньо межувала та мала постійні двосторонні контакти: це Середнє Подніпров'я, Полісся, Поділля та території Степу. Вищий рівень розвитку продуктивних сил та найбільша залюдненість була характерна для центральних та північно-західних регіонів Брацлавщини, інші території заселялися повільніше [2, т.2, ч.7, 10].

Польські феодали та шляхта розглядали Брацлавщину як свого роду буферну зону, захист від татарських нападів. Після Люблінської унії саме цей регіон одним з перших зіткнувся з колонізаційною хвилею польських феодалів. Тобто на Брацлавщині більшою мірою, ніж на території Середнього Подніпров'я був відчутним польський вплив. Східні регіони Брацлавщини межували з Київським воєводством, контакти з яким були досить плідними і корисними. Крім торгівельних контактів, важливими були і господарські відносини між цими територіями. Враховуючи постійну загрозу з боку південних сусідів, південні території, які безпосередньо межували зі Степом, були менш заселені, населення селилося під захистом міст-фортець та замків. Враховуючи небезпеку з боку Степу, важливим було організувати їх захист. Важлива роль у захисті територій від агресивних посягань кочівних орд та турецько-татарських завойовників належала пограничним містам, які охороняла військовослужива верства, що протягом кількох десятиліть отримувала земельні наділи в пристеповій смузі від р. Мурафи у Придністров'ї, до басейну р. Сули на Лівобережжі [3, т.7, 13].

Українське боярство складало опору Литовської держави на Брацлавському прикордонні, а володіння земею було платою за службу. Крім бояр існували також нижчі службові стани. Так, в люстраціях зафіксовано ординські, путні та замкові слуги: «…слуги ордынские повинны при послах и гончих господарских ездити до Орды, а живут у месте, а земли отчинные, данный, а входи свои на то особливе мають и при старосте предся на службу господарскую конно и збройно ехати повинны, з подводою и стациею» [4, т.1, ч.4, 41]. Путні слуги використовувалися для кур'єрської робота, нагляду за шляхтами, слуги замкові - «у во всех потребах где им розкажуть» [4, т.1, ч.7, 148].

Кінні, або панцирні слуги несли патрульну службу поблизу замків. В охороні південного порубіжжя важливе значення мали замки в Барі, Брацлаві, Бершаді. Замок на Берщаді, побудований осадчим князем Збаразьких, Босим стає гніздом пограничників, що вели звідси партизанську війну з татарами і турками. Замок було зруйновано турками у 1617 р_м однак території, що знаходилися в басейні р. Бершадь колонізувались і надалі. В цих процесах важлива роль належала козацтву, яке на південних рубежах вело змагання з войовничо налаштованими сусідами.

Постійна небезпека, порубіжний статус територій не сприяли заселенню південних регіонів Брацлавщини [2, т.2, ч.7, 10]. Тут не бажали оселятись і магнати та шляхта. Навіть старости міст-фортець часто залишали в них своїх намісників, а самі жили в маєтках на Київщині, Волині, в Галичині. Важливе значення в захисті південних порубіжних територій від нападу кочівників мав Брацлавський замок. Він неодноразово витримував натиски ординських завойовників, які намагалися зруйнувати цей форпост оборони краю. У 1551 році замок було спалено і зруйновано татарами, однак його досить швидко відбудували «за кошти литовського скарбу» [5, т. б, 122].

Брацлавський замок забезпечував захист населення, яке тут оселялося. За даними люстрацій 1545 р. в Брацлаві було «…33 домів боярських, 160 домів їх людей і 129 домів міщан господарських» [5, т.5, 125]. Про людність, що проживала за містом, про панських підданих по селах в люстраційних документах згадок немає. Враховуючи особливу небезпеку цих територій, населення не наважувалось оселятися поза межами замку. Існують задокументовані дані, що після зруйнування Брацлавського замку вся людність сидить і чекає «замку на том же месцн» [4, т.2, ч.7, 21]. Тобто, населення не залишало обжиті, хоч і небезпечні місця, а намагалося захищати ці території, незважаючи на постійні напади кочівників.

Лише у Вінницькому повіті, більш захищеному від нападів, окрім замкового острогу, зустрічаються в цей час поселення поза замком, які нараховували іноді до кількох десятків господарств. За даними люстрацій «…всіх людей господарських і панських в місті і повіті було 1113, з них у місті лише 112 домів» [4, т.2, ч.7, 20]. Найпершим обов’язком населення, що проживало в містах і поза ними була участь у захисті території від нападів кочівників. Коли татари нападали на волость, то проти них повинні були йти з старостою чи з його урядниками всі, хто мав коня. Тутешні земяни і міщани «ручниці мають і стреляти добре уміють» [4, т.1, ч.7, 602].

Посол С. Баторія М. Броневський, який відвідав Брацлав наприкінці XVI ст., писав про брацлавських міщан, що вони: «…прегарні стрільці, досвідчені вояки, вишколені в частих битвах з татарами, прекрасні знавці степу» [6, 336]. Описуючи м. Брацлав, М. Броневський підкреслював, що: «…розташований він на кордонах Поділля, має фортецю і понад 500 жителів прекрасних стрільців, які набули досвід і навички під час частих сутичок з татарами… Брацлавці постійно утримують загін війська для захисту від набігів перекопських, очаківських, білгородських татар і волохів» [6, 333].

Як правило, не лише військова верства, а й усе населення прикордонних міст добре володіло зброєю, мало бойові навички і могло брати участь у козакуванні. М. Грушевський підкреслював: «…на Кучманськім шляху, над Мурахвою відбувають сторожу шляхтичі з Барщини з своїми підданими і служебниками… на Брацлавських шляхах — на Саврані, Чечельнику, під Звенигородом, Кошеловцями» [З, т.7, 101]. Козацтву Брацлавщини належала важлива роль не лише у захисті південного Порубіжжя. Козаки, очолювані старостами, часто проводили військові операції на території ворога, влаштовували переслідування, засідки, відбивали полонених, повертали награбовані багатства. Про це свідчать скарги кримського хана і турецького султана, які вони надсилали Великому князю: «…з далеких замків — Черкас, Переяслава, Брацлава, Києва і багатьох інших, минулого року козаки, очолювані Претвичем, Сангушком і Пронським здобували приступом Очаківську фортецю» [7, т.8, 21].

З цієї скарги видно, що вже в той час українське козацтво в різних регіонах правобережних порубіжних територій виступало організованим військовим угрупуванням, яке під керівництвом старост виконувало важливу військово-захисну функцію. Залучення козаків до військових формувань та участь у рейдах на територію ворога сприяло процесам їх організаційного формування та виокремлення в станову групу суспільства. Стосовно ролі старост порубіжних міст в процесах організаційного формування козацтва існують різні точки зору. Позитивно оцінювали цю діяльність старост Г. Граб'янка, Д. Бантиш-Каменський. Разом з тим М. Грушевський вважав, що старости, крім Д. Вишневецького, лише використовували козаччину час від часу, принагідно не дбали про її постійну організацію і зовсім «не приймали на себе ролі формальних проводирів козаччини» [З, т.7, 79]. Неодноразово використовував козаків у боротьбі з татарами Барський староста Б.Претвич.

М.Бєльський так описував похід Б. Претвича на Очаків в 1541 р.: «…незадовго перед тим, татари впали були на Русь, починили великі шкоди коло Вінниці й по інших місцях, Бернат Претвич, гербу Вчеле, староста Барський, вартий всіх нас поляків, пустився за ними з невеликим числом козаків і черкасів, прийшов за ними аж під Очаків… з добичею вернув до дому і другого року то повторив» [8, т.2, 1085]. Така погранична війна з татарами велася постійно за участю козаків яких очолювали старости. Вже у 40-х роках XVI ст. на боротьбу з татарами організовували козаків вінницькі і брацлавські старости: С. Пронський, Ф. Сангушко, Б.Корецький. Вони: «…уживають козацьких сил до своєї боротьби з татарами, виступають на чолі козацьких ватаг. Всі визначні учасники пограничної боротьби робили се: уживали козацьких сил і козакували разом з козаками. Свою участю чи підмогою козацьким походам вони розколисували динамічну енергію козацтва і приспішили його організаційний процес» [3, т.7, с.99]. Велика кількість вільних, незаселених земель у південних регіонах Брацлавщини сприяла тому, що більшість козаків займалась ухідництвом та добитництвом, шукала «козацького хліба» в степах.

Працюючи постійно на одних і тих же уходах, що тяглися до татарських улусів, козаки освоювали Степ, засновували пасіки, хутори: «…иная пасека, — зазначав ревізор Брацлавського замку в 1545 р., — стоит больше трех селищ: при некоторых пасеках земли на целую милю, а самое малое на полмили, там у него (пасечника) пашни, спусные ставки, множество пчел, всякий зверь, огороды и всякие другие выгоды» [4, т. З, ч.7, 415]. На Брацлавщині козацтво змушене було поєднувати військову і господарську діяльність і існувало, спочатку, як побутове явище. Причиною його виникнення була незахищеність територій, постійна загроза нападу і винищення. Важливим організуючим фактором козацтва були військові походи очолювані старостами. У 50-х роках XVI ст. до владних структур Речі Посполитої надходило безліч скарг на брацлавських козаків від турецького уряду. Місцеві міщани і земяни: «…міркують над способами, як би стримати козаків, щоб вони на зачіпалися з турками. Вінницькі земяни у своїх жалях на старост, згадують про свої давні доходи від козаків і козацьких пасік покасовані старостами» [5, т.20, 144].

Разом з тим, в люстраціях за 1552 рік козаччини як певної суспільної категорії чи верстви на Брацлавщині ще не було. В люстраціях числилися лише земяни, міщани, піддані держави. Козацтво в цей час ще не складало окремої суспільної верстви і було способом життя населення, що проживало на цих небезпечних територіях. Сусідство зі Степом зумовлювало також те, що магнати і шляхта майже не оселялися у цих місцях. Вести господарство тут було небезпечно, а побори з уходницьких промислів населення великих прибутків не складали. Тому оселялася в цих краях людність, яка була витривала до труднощів та небезпеки: «…українське дозвілля, широка воля і свобода в відносинах — брак всього того утиску матеріального і морального, який давав себе чути в ліпше засиджених і захищених місцях… невичерпні багатства природи та свобода в користуванні з них — тягнули сюди й прив’язували людей до сеї землі, залитої кров’ю й посиланої попелом від татарських наїздів» [3, т.7, 50].

Незважаючи на постійні спустошливі напади кочівників, після яких залишалися знищені і спалені села, пустка та руїни, життя на цих територіях не припинялось. Через певний час відбудовувалися зруйновані та засновувалися нові поселення, освоювалися земельні угіддя, відновлювались уходницькі промисли. Причиною цього були не лише невичерпні багатства цих країв, що вабили до себе сміливих і мужніх людей, а й те, що внаслідок посилення феодальнокріпосницького гніту, починаючи з другої половини XVI ст., на ці землі ринув потік втікачів з Галичини, Волині та західного Поділля. Багато втікачів було також з Полісся [3, т.7,.257]. Всі, хто не хотів і не міг терпіти гніту та знущань феодалів, оселялись на півдні Брацлавщини, де не було не лише панів і шляхти, але і влади централізованих державних структур: близьке сусідство степу виключало можливість їх стабільного функціонування. Тому людність, що оселялася на цих територіях, не була обтяжена будь-якими правовими зобов’язаннями перед владою панів і держави: вона відчувала себе практично вільною.

Відстоюючи зі зброєю в руках право на життя, освоюючи нові землі, ці мужні люди називали себе козаками. Втікачі оселялися на південних малозаселених землях Брацлавщини, що безпосередньо межували з Степом, який ніс постійну загрозу нападу і винищення. Саме ця людність, різна за походженням, соціальним станом та національною належністю, об'єднана спільним бажанням самому розпорядитися власною долею подалі від будь-якої влади, яка не хотіла терпіти насильства і знущань, гноблення і утисків, склала згодом ту основу, з якої викристалізувалося самобутнє соціальне явище козацтво, яке активно колонізувало не лише південні степи, а і пониззя Дніпра, запорозькі простори. Мотивація втеч у всіх була різна, як різними були і безпосередні причини, що спонукали до них. Однак, спільним для всіх було непереборне прагнення до волі. Було серед цього люду багато таких, які рятувались від феодального гніту чи покарання за скоєні злочини, а також тих, хто був невдоволений своїм становищем і не пустив міцного коріння в своїх краях, хто шукав кращої долі чи заробітку.

Населення, що оселялося в цих небезпечних краях і зі зброєю в руках захищало землі від татарських нападів не бажало терпіти будь-якої влади і утисків не лише панської, але і старостинської. Тому при будь-яких намаганнях до утисків часто виникали бунти, що закінчувались збройними сутичками. Так в 1541 р. виник бунт міщан у Брацлаві та Вінниці [9, 15]. Міщани виступили проти самоуправства старости князя С. Пронського: «…врядника князя Пронского вон вьігнали и замок в свою моць взяли и самого князя Пронского у Веницьі облегли» [4, т.5, ч.8, 15]. Бунтівники змусили старосту видати їм лист, що він не буде на них скаржитися Великому князю, якщо про цей бунт стане відомо. Бунт міщан було жорстоко придушено, однак, щоб запобігти дальшим збройним виступам, уряд змушений був дещо обмежити сваволю місцевої адміністрації.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. населення східних порубіжних територій значно зростає. Згідно з люстраціями 1545- 1552 рр. у Київському і Брацлавському воєводстві нараховувалось 4400 димів, то в 1625 їх кількість сягає до 92 тис., тобто, зростає більше ніж у двадцять разів [4, т.6, ч.І, 32]. Такий інтенсивний ріст населення спостерігався саме в південно-східних регіонах порубіжних територій і майже не мав місце у північно-західних [3, т.6, 279]. Це було свідченням того, що зростання населення відбувалося за рахунок втікачів від феодально-кріпосницького гніту, який дедалі більше наростав в західних регіонах. Зростання населення сприяло збільшенню козацтва, оскільки саме в козацтві шукали порятунку втікачі: «…людність ішла, шукаючи свободу від панщинного гніту, що не давав уже й дихати в північних та західних краях, запрягли селянина, як худобу в панське ярмо. У просторах Східної України — сієї „нічієї“, „божої та господарської землі“, він хотів бути паном своєї праці, не чуючи нічого про пана й якусь залежність від нього» [З, т.7, 258].

Значне зростання кількості втікачів на територію Брацлавщини та інших південно-східних регіонів сприяло їх освоєнню. Населення, яке оселялося на цих землях, докладало чимало зусиль, щоб пристосувати їх до господарської діяльності. Поступово на ці освоєні землі починає переселятись українська шляхта з Волині, а пізніше — польська шляхта із Західного Поділля. Особливо цей процес посилився після Люблінської унії, яка відкрила шлях польській шляхті і в східні регіони України. Однак, не її заслуга була в господарському освоєнні цих територій, як намагались довести деякі польські історики, зокрема А.Яблоновський. Він вважав, що приплив польської шляхти після Люблінської унії зробив переворот в господарському освоєнні краю [5, т.22, 113]. М. Грушевський заперечує це, оскільки, на його думку, польські історики плутають причину і наслідки. Не приплив емігрантів став результатом освоєння цих земель, а саме еміграційний процес був зумовлений започаткованим їх господарським освоєнням. М. Грушевський аргументує це тим, що в перших рядах фундаторів східно-українських латифундій виступають волинські магнати, які мали доступ до цих земель і до 1569 р. Саме робоча еміграція, втікачі від феодально-кріпосницького гніту, підготували грунт для господарського освоєння цього краю. Наприкінці XVI — початку XVII ст. порубіжні території, де оселялась основна маса втікачів від феодально-кріпосницького гніту, захоплюють магнати і шляхта. При цьому поселенці, які освоювали землі і захищали їх від татарських нападів, потрапляють під владу нових панів.

Разом з тим, фільварково-панщинна система землеволодіння, яка існувала на Волині, Поліссі та Західному Поділлі на новоосвоєних територіях тривалий час не запроваджувалась, а спроби введення її викликали опір поселенців [3, т.5, 215]. Феодальні форми залежності населення Брацлавщини були дє^цо легші, ніж в інших регіонах, особливо на землях старого заселення, де панщина була обов’язковою, розміри її постійно збільшувались. Частина селян займалася промислами: млинарством, корчмарством, бортництвом.

Малоземельних і безземельних селян на Брацлавщині був незначний відсоток: тут на відміну від Волині та Галичини основна маса селянства була заможною і мала великі земельні наділи. Інколи у володінні заможних селян було кілька хуторів, сіножаті і ліси, велике господарство. Про особливості життєвого укладу селянства на Брацлавщині вказують, зокрема, брацлавські бояри люстраторам у 1545 році: «…мужик всегда тут бнл пишніший ніжлі пан» [10, 144].

Причиною відносної заможності та благополуччя населення Брацлавщини було те, що добробут його був гарантований в першу чергу невичерпними природними багатствами краю та заповзятливістю і працелюбністю колоністів. На Брацлавщині, як і на Середньому Подніпров'ї наприкінці XVI ст., панщини не було, селяни сиділи на слободах і сплачували землевласникам натуральну і грошову ренту. Крім того, селяни сплачували подимне (від житла), а також стацію — податок на утримання польського війська. Феодали ж були вільні від будь-яких податків. Постійні напади татар на ці території не сприяли запровадженню фільварків. За люстраційними документами 1622 року Житомирське староство було крайнім на південному сході, де запроваджувалася фільварково-панщинна система.

У вичікуванні сприятливих умов для розвитку землеробства, магнати і шляхта намагались уникати надмірних утисків попередніх поселенців і, навіть, давали їм «свободи» від сплати податків та виконання повинностей. Однак, такі свободи не давали гарантії повної незалежності поселенців від нових господарів, оскільки магнати і шляхта, які будували маєтки, млини, буди, намагалися використати їх працю і покріпачити. Це викликало бунти та втечі населення далі на схід подалі від «панської власті та претенсій» [3, т.7, 263]. Частою причиною бунтів та втеч було намагання підвищити податки.

Втечі у південно-східні регіони сприяли значному збільшенню населення та його покозаченню, оскільки саме в козацтві поневолений люд бачив свій порятунок: «…в сім змаганні східно-української еміграції розминутися з панською властю, несподівано для себе показало вихід польське правительство. Можливість утікати від панського права зміною суспільного принципу, приступленням до нової свобідної від панського права верстви — козацтва» [3, т.7, 264]. Покозаченню населення сприяли і наступні заходи, які здійснював уряд Речі Посполитої: залучення козаків до військової служби, звільнення від повинностей і податків, підпорядкування під юрисдикцію коронних гетьманів, що сприяло формуванню козацького імунітету та звільнення від будь-якої влади.

Звичайно, ці заходи польські можновладці проводили не заради інтересів козацтва, а щоб зменшити соціальну напругу в суспільстві, яка зростала внаслідок масового покозачення населення і збільшення кількості вільних «непослушних козаків», які не відбували повинностей і не визнавали влади панів і старост. На початку XVII ст. на Брацлавщині значно збільшується магнатське землеволодіння, внаслідок посилення колонізаційних та міграційних процесів. Оскільки місцева привілейована зем’янська верства на цих землях була не багаточисельна і економічно слабка, потік магнатів і шляхти на ці території після Люблінської унії був особливо відчутним.

Зважаючи на складні геополітичні та соціально-економічні умови на Брацлавщині, в цьому колонізаційному русі беруть участь волинські магнати і шляхта, яка проживала у пограничних околицях коронних земель та у волинських українських магнатів. З Поділля рухаються на Брацлавщину, випрошуючи у короля, скуповуючи, або виганяючи попередніх господарів, Сенявські, Замойські, Яблоновські. З Волині до Київщини — Харленські, Дзялинські. Крім магнатів переселялися також: «…ріжні достойники — гетьмани воєводи, старости, що господарюючи в тутешніх землях у ролі репрезентантів держави закладали згодом власні маєтності, спираючись на ті засоби і впливи, які надавала їм державна» [3, т. б, 279].

Цьому колонізаційному руху значну конкуренцію складають волинські магнати Острозькі, Збаразькі, Вишневецькі, які ще в першій половині XVI ст. мали можливість захоплювати земельні наділи на Брацлавщині. Землеволодіння Острозьких займали величезні території від Волині і до Київщини. На Брацлавщині землеволодіння у місцевих родів скуповують Збаразькі і Корецькі [4, т. З, ч.7, 20]. Значні землеволодіння одержували за службу коронні гетьмани. Так, Я. Оришковському за військоі заслуги перед Річчю Посполитою в 1557 р. С. Баторій надав земельні угіддя в урочищі Копистрин на р. Мурафа, поблизу Кучманського шляху, між Баром і Брацлавом [11, оп.1, спр.172, арк.7].

Наприкінці XVI — початку XVII ст. волинська (українська) і галицько-подольска (польська) аристократія колонізує Брацлавщину і Київщину аж до північних поліських районів. Лише в районі Овруча залишилися частково боярські роди, які отримали земельні наділи за військову службу. За переписом 1570 р. в боярських поселеннях, так званих Заушських селах, що знаходилися по обидва боки верхнього Уша і належали до Київського воєводства, нараховувалося 13 сіл, в яких було 96 боярських господарств [4, т. З, ч.7, 26]. На південь від цих боярських поселень за лінією поросько-дніпровських королівщин — старости, що займали правобережні подніпровські землі, знаходилися латифундії Тишковичів (Бердичівщина), Корецьких, Ружинських (у верхів'ях Роставиці), Збаразьких (на Росько-Бузькім вододілі), Струсівських (на р. Гірський Тікич), Калиновських (Уманщина) [4, т. З, ч.7, 28].

На Брацлавщині, за реєстром 1545 р. нараховувалося 26 земянських родів [5, т.5, 126]. До кінця XVI ст. з них залишились лише одиниці. Решта або ж не змогла документально підтвердити право на власність, або ж їх землеволодіння перейшли до латифундій галицько-подільських магнатів. Замойські захоплюють величезні земельні наділи над Мурахвою, де було утворено одну з найбільших латифундій на заході Брацлавщини. На сході Брацлавщини такі латифундії належали Калиновським [4, т. З, ч.7, 29].

Магнати постійно намагалися збільшити свої володіння за рахунок власності дрібної шляхти, бояр, козаків, селян та інших верств населення. Через підкупи, за борги та різні провини, вони захоплювали орні землі, сіножаті, пасовиська, ліси та урочища, привласнювали також «бортні землі» та пущі. Все це досить часто супроводжувалося грабежами, насильством, нещадною експлуатацією населення, пограбуванням та винищенням природних багатств Брацлавщини. Свідченням цього є вивіз із території Брацлавщини різних товарів та продуктів на західноєвропейські ринки. Вивозили мед, м’ясо, велику рогату худобу, пшеницю, жито, просо. Важливим джерелом збагачення польських магнатів було вивезення та продаж поташу, який одержували при випалюванні лісових масивів Брацлавщини [12, т.2, 6].

Особливим видом експлуатації населення та винищення природних багатств українських земель була оренда. Великі землевласники віддавали частину своїх володінь або промислів, що знаходились у їх власності, в оренду дрібній і середній шляхті. Досить часто орендувалися цілі села. Орендатори посилювали експлуатацію селян, збільшували повинності, вводили нові податки. Намагаючись одержати більші прибутки, щоб окупити оренду, вони нещадно відносилися до природних багатств, земельних угідь, культурного надбання народу [5, т.2, 324].

Засилля польських магнатів гальмувало процеси урбанізації та розвиток великих міст. Магдебурзьке право отримували лише ті міста, жителі та адміністрація яких лояльно відносилося до польської влади та католицького віросповідання [4, т.1, ч.5, 78]. Малі міста та містечка взагалі вважалися частиною власності феодалів. Це в свою чергу стримувало розвиток торгівлі і промислів. Захоплення більшості земель Брацлавщини польськими магнатами привело до того, що значна частина населення втратила земельні наділи. Крім того, згідно з польським правом, селяни та дрібна шляхта були позбавлені будьяких прав.

З кожним роком посилювалась експлуатація селян та намагання їх покріпачення. Посилення феодального гніту викликало незадоволення різних верств суспільства. Не бажаючи терпіти сваволю феодалів, населення досить часто залишало насиджені місця і відправлялось у пошуки вільних територій на Подніпровські землі та пониззя Дніпра і Запорожжя. Це була вже друга хвиля втікачів від польського соціального та національного гніту, яка значно відрізнялася від попередньої, бо втікали не просто декласовані елементи та правопорушники, а людність, яка тривалий час була господарями на власних землях, працелюбна і незалежна, якій було що втрачати і яка ладна була зі зброєю в руках стати на захист власних інтересів. Польські феодали посягнули на те, на що посягати було не слід — волю, власність, незалежність і це стало свого роду детонатором, який спричинив вибух порохової бочки, якою була Брацлавщина. Свідченням цього було антифеодальне повстання міського населення Брацлава проти польсько-шляхетського гніту у 1594−1595 рр. Подібні соціально-економічні та геополітичні умови склалися в XV — XVII ст. і також на частині територій Західного Поділля (лівобережний басейн Дністра), яка безпосередньо межувала з Брацлавщиною.

На відміну від південно-східних порубіжних територій, які були значно віддалені від державних владних структур і практично існували як автономні утворення, в яких тривалий час була відсутня міцна централізована влада державних формувань Литви та Польщі, ця територія знаходилась під більш вираженим впливом Речі Посполитої. Це значною мірою визначало як демографічний склад населення, так і соціально-економічні умови цього регіону. Характеризуючи державний лад тодішньої Польщі, можна зробити висновок, що це по суті була дворянська демократія, одна з найпримітивніших суспільних форм. Польща була однією з найбільших феодальних держав, якої практично не торкнулися зміни, що відбувались у соціальноекономічному та політичному житті більшості країн Західної Європи. На відміну від інших країн, у яких на основі розвитку продуктивних сил почали формуватися нові виробничі відносини, які в свою чергу спричинювали певні суспільні перетворення, в шляхетській Польщі ще тривалий час зберігалися реліктові форми середньовічного феодалізму.

Цей реліктовий, середньовічний феодалізм Польща принесла та стала активно впроваджувати в життя на землях, які вона захопила внаслідок Люблінської унії. Таким чином, феодально-кріпосницький лад Польщі почав активно поширюватись у першу чергу на Західне Поділля, де склалися сприятливі умови. Тут проживало багато польської шляхти, яка сприяла колонізаційним процесам. Слід відзначити, що шляхетство як окремий соціальний стан сформувалось у Польщі значно раніше, ніж у Литві. Причиною цього було те, що польські магнати, набираючи на службу заможних селян, звільняли їх від повинностей, практично перетворюючи їх у шляхту, яка поступово, завдяки привілеям, відмежовувалася від посполитих. Разом з тим, на території Західного Поділля була окрема служива верства, яка виконувала різні обов’язки в замках: охороняла їх, несла патрульну службу. Тому старости були зацікавлені в тому, щоб вона не була витіснена повноправними польськими шляхтичами, які діставали привілеї на земельні наділи і відбирали їх у державців «безправних» [4, т.2, ч.7, 155].

Подільська шляхта багато в чому була подібна до галицької, однак обставини їх виникнення різні. Якщо галицька шляхта мала глибоке коріння і вийшла із шляхетських родин, то на Західному Поділлі вона почала формуватися з другої половини XIV ст. на основі військово-служивої верстви. Ця верства переселялася з Волині, Галичини чи інших регіонів уже за часів Вітовта. Галицько-польські магнати мали значний вплив на Поділлі і фактично підготували інкорпорацію Поділля до Польщі. Великі землеволодіння на Поділлі мали Ходецькі, Бучацькі, Язловецькі, Сенявські, Пясецькі, Потоцькі [4, т. З_г.ч.7, 29]. брацлавщина козацтво замок кочівник Польський уряд опікувався зміцненням польської шляхти, яка була його опорою і запорукою польського володіння на цій спірній території, тому намагався зробити все для підтримки магнатів і шляхти. Польська шляхта отримувала кращі землі в залюднених і освоєних регіонах, тоді як особи української національності оселялися там, куди важко було звабити польського шляхтича: «в землях слабозалюднених, слабозабезпечених, виставлених на татарські напади…» [З, т. б, 256]. Після освоєння цих небезпечних пустинь, коли вони залюднювались і ставали придатними для життя, польська шляхта витісняла попередніх власників, випрошуючи привілеї на їх землі і маєтності у польських магнатів. У люстрації Хмільницького замку за 1560 р. виокремлюється стара українська шляхта — служебні шляхтичі, що позасідали на пустинях Хмельницьких і «панів та шляхтичів польських, що отримали привілеї в більш безпечних місцях» [4, т.2, ч.7, 155].

На Поділлі наприкінці XVI ст. майже не залишилось української шляхти. Частина її потрапила під польский вплив, частина втратила землі як «безправні державці», оскільки, не змогла документально підтвердити право на ці володіння і вони були передані іншим власникам, які зуміли отримати на них дарчі грамоти. Тому тут наприкінці XVI — на початку XVII ст. українська шляхта була досить нечисленна. Одна частина її спольщилась, інша, не в змозі документально підтвердити™ право на землеволодіння і переходила до нижчих суспільних станів. Частина української шляхти, яка не змогла довести права на землеволодіння за висловлюванням М. Грушевського: «…потонула серед польського загалу тої привілейованої шляхти… лише в великих гніздах служебної шляхти у сусідстві замку Хмільницького і особливо Барського, українська шляхта держиться довго» [13_г 200].

Інтереси служебної шляхти відстоювали місцеві владні адміністрації, які використовували її для охорони замків та інших службових обов’язків. У 70-х роках XVI ст. біля Хмільника на Побужжі з’являються поселення шляхти, яка несла службу у Хмільницькому замку і яку старости залучали до військових походів, охорони території [4, т.2, ч.7, 159]. Разом з тим, у структурі населення Західного Поділля переважало селянство, частина якого відбувала повинності на великокняжих землях, а частина — на землях польських магнатів. До введення волочної поміри умовно селян поділяли на похожих (вільних) та непохожих (прикріплених до наділу). Після введення волочної поміри та фільварково-панщинної системи практично все селянство було покріпачене і знаходилося під необмеженою владою феодалівкріпосників [14, 48].

Частина селян, що втратила свої земельні наділи із запровадженням волочної поміри, а також тих, що були незадоволені феодальним гнітом, змушена була йти з насиджених місць, освоюючи вільні території. Тобто, паралельно з утвердженням шляхетського стану та кріпосницького ладу на Західному Поділлі формувався прошарок населення, який не вкладався в жодну соціальну нішу. Це була принципово нова соціальна група, яка і склала згодом основу козацтва. Про наявність козаків як «людей неоселих» на Поділлі, свідчать люстрації 60-х років XVI ст. [4, т.1, ч.7, 89].

Подністровські землі зазнавали постійних нападів татарських орд, тому козацтву належала важлива роль у захисті їх від посягань завойовників. Як вказував М. Грушевський: «…не викликає сумніву, що на всім просторі від Києва і Черкас, до Бара і Хмільника протягом всієї першої половини XVI віку погранична війна з татарами… велася за участю козаків і елементам козацьким в дуже значних розмірах» [З, т.7, 98]. Це засвідчувало наявність на південному прикордонні окремої групи населення з певним видом занять і способом життя, що називало себе козаками. Всі процеси, що відбувались у соціальноекономічній сфері на подільських землях після колонізації їх польськими феодалами, як-от: масове покріпачення селян, посилення соціального, національного гноблення та релігійних утисків, зміна життєвого укладу, соціальне розшарування — викликали масові протести населення, змушували його шукати вихід із становища, що склалося, братися за зброю, відстоюючи свої інтереси, або ж вирушати в пошуках кращої долі.

До козаків йшли представники різних верств тогочасного суспільства, які мали різні причини і стимули до козакування. Для цієї маси людей козакування ставало не лише порятунком у скрутних умовах, але і основним видом занять, заповнюючи, разом з тим, своєрідну соціальну нішу. Ці специфічні соціально-економічні умови та геополітичні фактори, які були задіяні на Західному Поділлі, значною мірою визначали і особливості первинних стимулів до козакування. Якщо на землях нового заселення Брацлавщині, Подніпров'ї таким стимулом була переважно виробничо-військова діяльність, то на території Західного Поділля вирішальне значення належало реформуванню поземельних відносин та зміна правового статусу населення. Саме це стало причиною покозачення знедоленого люду. Людність, що поривала зв’язки з феодалами, владою та відправлялась на пошуки кращої долі і вільних територій, оселялася на малозаселених південно-східних територіях — Брацлавщини та Середнього Подніпров'я, поповнюючи козацькі поселення, що займали значну частину цих порубіжних територій. За свідченням люстрацій ряду подністровських старосте число «послушних» і «непослушних» дворів у них відносилось як 1 до 5 [4, т.1, ч.7, 284].

Поява козацтва на південно-східних територіях сприяла освоєнню багатих природних багатств цих земель. Козаки освоювали незаймані земельні масиви, започатковуючи тим самим розвиток землеробства, скотарства, промислів. Серед населення, що колонізувало ці території, було багато ремісників — ковалів, бондарів, кушнірів, лимарів. Все це сприяло не лише освоєнню нових територій, але і зміні на них життєвого укладу та розвитку нових соціальноекономічних відносин. Втечі селян викликали незадоволення феодалів, які зверталися до короля польського і Великого князя Литовського із скаргами та вимогами про заборону приймати селян-втікачів, де б то не було, і повертати їх попереднім господарям. Слід зазначити, що незадоволення селян та іншої людності зростаючим феодальним та національним гнітом виливалося не лише у втечі та стихійні бунти — підпали маєтків, вбивства шляхти, але і в організовані збройні виступи.

Колонізація малозаселених земель південно-східних територій вихідцями із західних регіонів, зокрема із Західного Поділля, до певного часу не змінювала правових основ землеволодіння: втікачі оселялись або ж на вільних землях, або ж ставали членами козацьких громад, які тут функціонували. Ситуація значно змінилася, коли в південно-східні регіони ринув потік польської шляхти. Магнати та польська шляхта одержували на цих землях великі земельні наділи, причому не лише на незаселених територіях і пустищах: досить часто на цих наділах знаходилися вільні козацькі поселення. Незважаючи на те, що польські магнати і шляхта намагалися знайти компроміс з козацьким населенням, надаючи йому тривалі строки відкупу, частина його не бажала знову потрапляти в феодальну залежність і переселялась далі в південні степи, колонізуючи таким чином райони пониззя Дніпра та Запорожжя, що сприяло започаткуванню вільного низового козацтва. Отже, якщо до Люблінської унії козацтво займало, як правило, нейтральне ставлення до місцевих владних структур і до центральної влади, досить часто виступало в ролі захисників не лише власних, але і державних інтересів, беручи участь у військових походах проти татарських завойовників, то в другій половині XVI століття козацтво опинилося в опозиції до них.

Причиною цього була експансія польських феодалів на правобережні порубіжні території, результатом якої стало намагання покріпачення населення, посилення соціального і національного гніту. Це змушувало населення братися за зброю, відстоюючи власні інтереси, або шукати вихід у козакуванні.

В люстраціях Черкаського, Богуславського, Корсунського та Переяславського староств за 1616 рік вказується, що ці староства приймають втікачів: «…ні магістрів, ні старост, ні гетьманів не слухають» [5, т.20, 78]. Ці староства були центрами напівавтономного краю, заселеного в переважній більшості вільним населенням — козаками. Слід підкреслити, ще один важливий аспект, який став реультатом колонізаційної хвилі населення західних регіонів: частина збіднілої, безпомісної шляхти, яка переселялася в південно-східні регіони з Поділля, Волині, Галичини, основним своїм заняття вважала військове ремесло. Ця шляхта поповнювала ряди козацтва і сприяла не лише його кількісному зростанню, але і значним якісним змінам. Вже за часів С. Баторія шляхта складала верхівку козацького реєстру та основну масу козацької старшини. Залучення в ряди козацтва представників привілейованої верстви сприяло зростанню престижу козацтва та зміні його світоглядних орієнтирів.

Таким чином:

• — Брацлавщині і Західному Поділлю належала важлива роль у виникненні, становленні та організаційному формуванні козацтва. Враховуючи порубіжний статус територій, постійну загрозу нападу та винищення, козацтво виникло на цих територіях як форма самозахисту населення від нападів кочівників. Для козацтва Брацлавщини і Поділля характерною була військово-промислова діяльність, оскільки це було основною запорукою виживання в умовах Порубіжжя. На початкових етапах виникнення козацтво існувало на побутовому рівні;
• — спонукаючим до організаційного формування козацтва була необхідність захисту територій від завойовників. Владні структури Речі Посполитої починають залучати козацтво до військової служби з наданням привілеїв, що було важливою передумовою його суспільного конституювання. Важлива роль у виникненні та організаційному формуванні козацтва належала зміні поземельних відносин та правових норм у суспільстві;
• — посилення феодально-кріпосницького гніту, змушувало козаків залишати насиджені місця і освоювати небезпечні але вільні південносхідні території, що сприяло кількісному зростанню козацтва та вдосконаленню його організаційних засад.

Література

• 1. Шабульдо Ф. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского в 20−90-х годах XIV в.: Дис… доктора исторических наук: 07.00.01. К., 1983. 398 с.
• 2. Владимирский-Буданов М. Ф. Население Юго-Западной России от второй половины XV в. до Люблинской унии (1569 г.) //Архив ЮЗР. Т.2. Ч.7. С. 1−210.
• 3. Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. К: Науковадумка, 1992. Т.2. 633 с;К., 1994. Т.5. 687 с.; К, 1995. Т.7. 627 с.
• 4. Архив Юго-Западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском генерал губернаторстве: В 35 т., 8 ч. К, 1861. Т.1. 4.2- 530с.; К, 1863. ТІ. Ч.З. 433 с.; К, 1865. Т.2. 4.2. 424с.; К, 1905. Т.З. 4.7. 596 с.
• 5. Zrodla dzieyowe. Warszawa, 1887. Т. 4. 928 s.; Т.5. 226 s.; Warszawa, 1881. Т.9.-221 s.; Warszawa, 1894. T.20. 185s.; T. 21. 654s.; Warszawa, 1897. T.22. 736s.
• 6. Описание Крыма Мартина Броневского // Записки Одесского общества истории и древностей. Одесса, 1867. С. 333−356.
• 7. Жерела до історії України-Руси: Матеріали до історії козаччини. Львів, 1908. Т.8. 407 с.
• 8. Кгопіка Polska Marcina Bielskiego. Sanok, 1856. Т. 2. S. 701−1222; Т.З.S. 1223−1790.
• 9. Гуслистий КГ. Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі в другій половині XVI-в першій половині X VII cm. (60-іроки XVI- 30-і X VII cm.) //Нариси з історії України. К: АН УРСР, 1941. Вип. 3. 188 с.
• 10. Гійом Левассер де Боплан. Опис України, кількох провінцій королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і веденням воєн. К: Наукова думка, 1990. 254 с.
• 11. ЦДІА України Ф. 1235. Опис 1, справа 142.
• 12. Volumina legym. Petersburg, 1859. Т.2. 482 s.; Т.З. 472 s.
• 13. Грушевський М. С. Барское староство. К: 1894. 402 с.
• 14. Законодательные акты Великого княжества Литовского XV—XVI вв.: Сборник материалов. Л., 1936. 320 с.