Оборона Києва 1941р. 
Трагедія армії Південно-Західного фронту. 
Генерал-полковник М. П. Кирпонос

НПУ ім. Драгоманова.

Реферат на тему:

Оборону Києва 1941р. Трагедія армії Південно-Західного фронту. Генералполковник М. П. Кирпонос.

Студента IV курсу заочного відділення історичного факультету.

Петракова Олександра.

Київ-2002.

Період із июля по вересень 1941 р. в Україні був неймовірно важким для Червоної армії, Яка в нерівних кровопролитних боях робила відчайдушні спроби затримати просування фашистських полчищ. Багато її підрозділів й частин потрапляли в оточення, втрачали зв «язки із вищим командуванням, сусідніми частинами, далеко ще не усім вдавалося із боями вирватися із оточення. Більшість гинула чи потрапляла у ворожий сповнений. Намагання Ставки опанувати обстановку на місцях не давало належного ефекту. Інколи накази «зверху» лише свідчили про нерозуміння справжнього стану, у якому опинилася діюча армія. Такою, наприклад, був директива військам: при відступі бойову техніку закопувати в землю.

Вирішальні бої на територї України розгорнулися на житомирськокиївському, уманському та одеському напрямках. Німецьке командування планувало швидко розгромити дислоковані тут великі угруповання Червоної армії, захопити територію України, а потім здійснити прорив на Кавказ й в Закавказзя.

У перших боях відчулася гостра нестача озброєння, боєприпасів й пального. Відчувалася розгубленість, навіть безпорадність у військах перед шаленим тиском броньованих полчищ ворога, котрі, прикриті із повітря літаками, рвалися вперед.

Ставка Верховного Головнокомандування, Генеральний штаб, командування напрямами і фронтами вживали всіх можливих заходів для переформування та зміцнення боєздатності частин й із «єднань. Проте, Незважаючи на контрудари радянських військ, ворог продовжував, хоч й дещо повільнішими темпами, ніж у червні, просуватися в глиб територї СРСР.

З початку июля депресія від невдач Червоної Армії, що охопила було б Сталіна, змінилася гарячковою, імпульсивною, волюнтаристською діяльністю. Вона проявлялася у некомпетентному втручанні у складні воєнні проблеми, у які тоді він мало що тямив. Цим Сталін завдав великої шкоди керівництву бойовими діями безпосередньо на фронтах.

Ведучи оборонні бої, частини Червоної Армії завдавали ворогові значних втрат, гальмуючи його просування. Головною воєнно-політичною подією літньоосінньої кампанії 1941 р. на територї України був оборона Києва. Німці кинули на цю ділянку великі сили, передусім танки, авіацію. 11 июля німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Новоград-Волинського укріпрайону й вийти на підступи до Києва. Почалася оборона столиці України. Стійкий опір військ Київського укріпрайону зірвав спроби ворога захопити місто із ходу. Під годину цих боїв ворожу танкову атаку поблизу села Ставищі на Житомирському шосе відбив загін воїнів 144-го стрілецького полку 28-ї гірсько-стрілецької дивізії под командуванням молодшого лейтенанта Д. І. Шепеленка. Відбиваючи безперервні атаки, бійці гранатами й пляшками із запалювальною сумішшю підпалили 26 танків. Більшість воїнів загинула. титану, що залишилися живими, були поранені, але й продовжували битися. Загинув й Д. І. Шепеленко, який із останньою в`язкою гранат кинувся под ворожий танк.

30 июля німецькі війська ноновили наступ, але й в середині серпня, наштовхнувшись на сильний опір захисників Києва, припинили штурм оборонних рубежів. Отже, київська оборона, відволікаючи великі сили противника, сприяла стабілізації стану на московському напрямку.

Та наприкінці серпня 1941 р. воєнна обстановка в Україні ускладнилася. Ворожко командування повернуло із центрального напрямі на південь сильне танкове угрупування, форсувавши Дніпро. Захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Штаб Південно-Західного фронту і особисто командуючий, генерал М. П. Кирпонос (див. додаток), звернулися до Ставки Верховного Головнокомандування за дозволом негайно відвести війська із напівоточеного Києва. Алі Сталін, виходячи із принципу «триматися до кінця», категорично заборонив залишати Київ. І певні підстави у нього для цого були. Адже ще на початку серпня 1941 р. він прямо звернувся до М. П. Кирпоноса й Першого секретаря ЦККП (б)У М. З. Хрущова з запитанням, чи є можливість не допустити, щоб німці форсували Дніпро й оточили Київ. Обидва співрозмовники Сталіна категорично цого запевнили, що ані не дадуть противнику як «перейти на лівий берег Дніпра, то й взяти Київ».

Тім годиною становище дедалі загострювалося. Німецьке командування ретельно й холоднокровне готувало для радянських військ величезний «казан». У наказі № 29 по 17-ї німецькій армії від 10 вересня говорилося: «Беручи до уваги різні ознаки, слід зробити висновок, що противник кинувши на оборону рубежу Дніпро—Десна свої останні сили. Тактичні бойові дії він також переважно Веде при відсутності резервів. Боєздатність багатьох бойових із «єднань противника є низькою. Це становище необхідно використати шляхом граничної концентрації сил із тим, щоб відвернути вихід основних сил противника із оточення». 11 вересня начальник штабу Південно-Західного фронту (у недалекому минулому військовий аташе в Німеччині) генерал Тупиков, характеризуючи обстановку, котра склалася, відверто писавши начальнику Генерального штабу Шапошникову: «Початок зрозумілої вам катастрофи — справа двох днів». Відповідь на ім «я командуючого військами ПівденноЗахідного фронту Кирпоноса продиктував особисто Сталін: «Генерал-майор Тупиков подавши у Генштаб панічне донесення. Обстановка, навпаки, вимагає збереження холоднокровності і витримки командирів всіх ступенів. Необхідно не піддаватися паніці, вжити заходів доти, щоб зберегти становище, що створилося, та особливо міцно утримувати фланги. Треба прищепити всьому складу фронту необхідність уперто битися, не оглядаючись тому. Необхідно неухильно виконувати вказівки товариша Сталіна, дані Вам 11 вересня. Б. Шапошников. 14.ІХ.1941 р. 5 р. 00 хв.». Вказівка пішла за межі не Сталіна — автора цого тексту, а начальника Генштабу.

Головне командування групи армій «Південь» гідно оцінило цей прорахунок. «Побоювання того, що червоне командування відмовиться від серйозної оборони Дніпра й відтягне свої сили на схід, не виправдалися, — зазначалося в одному із його документів від 12 вересня 1941 р.— Більше того, росіяни, здається, ще раз хочуть податі німецькому командуванню послугу, утримуючи фронт, якому загрожує оточення із двох боків, й піддаючи свої сили небезпеці знищення».

16 вересня 1941 р. до штабу Південно-Західного фронту прибув начальник оперативного управління штабу Південно-Західного напрямі Баграмян із наказом Тимошенка облишити Київ й виводити війська із оточення. Два дні вагався командуючий фронтом генерал Кирпонос, побоюючись приймати рішення про відхід, яку суперечило вказівці Сталіна. І його нерішучість можна зрозуміти: адже незадовго доти був розстріляний за звинуваченням у зраді його колега — командуючий Західним фронтом Павлов. Тільки 17 вересня Ставка дозволила облишити Київ. Та було б пізно: ворожко кільце замкнулося. У київському оточенні загинуло чотири армії-сотні тисяч воїнів. Це був найбільша воєнна катастрофа із відомих раніше на історії. Стільки ж армій загинуло і на Південному фронті (под Уманню у серпні й в районі Мелітополя у жовтні 1941 р). 20 вересня под Лохвицею на Полтавщині загинув й сам командуючий Південно-Західним фронтом М. П. Кирпонос. Довгі рокта обставини його смерти були невідомі (були версії, що він закінчив життя самогубством). Алі Єдиний залишившийся у живих свідок його смерти У. З. Жадовський (він тоді був старшим політруком) розповів, що Кирпонос загинув від розриву міни.

А німецькі стратеги із огляду на жахливе становище Червоної армії уже розробляли нові грандіозні плани. 21 вересня 1941 р. оперативний відділ штабу групи армій «Південь» планував: «Мета дальшої операції полягатиме в окупації промислового району Донбасу і Кріму за короткий проміжок години, й, якщо дозволяти погодні умови осені, у створенні засідок для проникнення частиною наснаги в реалізації район Кавказу (району нафтових промислів)».

Стратегічний задум гітлерівського керівництва був зірваний воїнами Південно-Західного та Південний фронтів. Проте дуже високу ціну довелося заплатити за це Червоній армії. І справа полягала в нерівності сил на фронті, айв упертому небажанні Сталіна рахуватися із реальною обстановкою. Його патетична вимога «стояти до кінця» в надзвичайно невигідних умовах прирікала радянські війська на величезні і не завжди виправдані жертви. У цитованому вище документі головного командування групи армій «Південь» від 12 вересня 1941 р. є і такі рядки: «З військ надходять донесення про зниження бойового духу червоної піхоти й є підстави сподіватися на його далі падіння». Трагічними наслідками обернулася для військ некомпетентність командування, що спиралося на волюнтаристські сталінські директиви: майже 1,5 млн. червоноармійців та командирів, зле озброєних й навчених, потрапили 1941 р. в оточення на територї України, сталі у «язнями нацистських таборів смерті.

Про ті, що катастрофа под Києвом — результат недалекоглядності та самовпевненості передусім стратегічного керівництва, можна судити із того, що лише в кінці серпня 1941 р. ДКО, схаменувшись, що із падінням Києва німцям якщо відкрито шлях на Лівобережну Україну, прийняв постанову «Про заходь по забезпеченню будівництва оборонних споруд Південно-Західного та Південний фронтів». Згідно із постановою обкоми партії та облвиконкоми дів «яті лівобережних областей малі мобілізувати понад 1 млн. працездатного населення, необхідні матеріально-транспортні засоби для термінового спорудження оборонної лінії. Однак на виконання цого заподіяння уже не вистачало години. На 1 вересня робочої сили було б мобілізовано усього 10%, а підвід 9,6 тис. замість 70 тис. Німецькі війська дістали можливість майже безперешкодно просуватися аж до Харкова.

Однак, припустившись згубних помилок та прорахунків у керівництві військами, Сталін не було за собою ніякої провини перед армією й народом. Він звично уже перекладав усю відповідальність на виконавців. Після того як у середині июля 1941 р. було б розстріляно командуючого Західним фронтом Павлова із групою генералів, у серпні—жовтні 1941 р. такі ж звинувачення було б інкриміновано і ряду воєначальників Південний фронту — командуючому 12-ту армією Понедєліну, командуючому 28-ю армією Качалову, командирові 13-го стрілецького корпусу Кирилову, командирам 30-ї та 52-ї Перекопcької дивізій Галактіонову й Цирульникову та іншим.

Про обстановку в діючій армії у цей годину можна судити з свідчення командуючого 27-му стрілецьким корпусом Південно-Західного фронту генерала Артеменка, слова якого, співробітникам особливого відділення «було б доручено на місці розстрілювати офіцерів, якщо із їхнього боці малі місце наміри здачі у сповнений чи дезертирства, Незважаючи на звання».

Значення героїчної оборони Києва й особливо її трагічний фінал, пов`язаний, із звинувачуй Сталіна, із непомірно великими людськими втратами, довгий годину замовчувалось. Щоб не акцентувати увагу на помилках Сталіна, за його часів Києву не надавався серед інших міст статус Міста-героя.

Додаток. Михайло Петрович Кирпонос народився 9 (21) января 1892 року у місті Вертіївка (тепер Вертеєвка), Ніжинського повіту, Чернигівської губернії. У 1915 році М. П. Кирпонос був покликань рядовим солдатом у 126-ї запасний пехотний полк. Закінчивши у 1916 році інструкторські курси по користуванню іноземними гвинтівками, а 1917 році - воєнно-фельдшерську школу, він був напрямів на румунський фронт в якості ротного фельдшера 285-го Ольгопольського піхотного полку. Тут його обрали спочатку головою солдатського комітету, потім головою полкового комітету, товаришем голови Ревкому 5-ої пехотної дивізії, а й у листопаді 1917 року — головою Заради 26-го корпусу. У лютому 1918 року М. П. Кирпонос демобилизувався та повернувся у рідне село й в одного ж року вступивши у члени РСДРП (б). У рідних краях він почав формування загонів повстанців, котрі вели боротьбу із німецькими окупантами. У вересні 1918 року М. П. Кирпонос із одним з загонів влився у склад 1-ої Украинської повстанської дивізії. Після цого він був призначений комендантом міста Стародуб і формував 22-ї Український Украинський полк, який потім ставши 2-му Богунським полком 44-ої стрілкової дивізії. У липні 1919 року М. П. Кирпонос був призначений помічником голови дивізионної школи Червоних командирів. За организацію і активну доля в партизанскій боротьбі й у боях на Украинському фронті він був нагороджений Реввоєнрадою СРСР грамотою і іменним маузером за № 355 205. У 1927 році, закінчивши Академію імени М. В. Фрунзе, він до 1934 року був головою штабу 41-ої Перекопськой стрілецької дивізии, а із 1934 по 1939 рік — головою Казанського піхотного училища імені Верховної Заради Татарськой АРСР. М. П. Кирпонос приймав доля в фінській кампанії у посаді командира 70- ої стрілецької дивізии. Указом Президіума Верховної Заради СРСР від 21 березня 1940 року ця дивізия був нагороджена орденом леніна, а М. П. Кирпоносу присвоєно звання Героя Радянського Союзу. З червня 1940 року до лютого 1941 року він командував військами Ленінградського воєнного округу, а із лютого 1941 року — військами Київського Особливого воєнного округу. З початку Великої Вітчизняної війни М. П. Кирпонос ставши командуючим військами Південно-Західного фронту. Наступні події його життя, і смерть описуються вище у рефераті.

Список літератури. 1. М. У. Коваль, З. У. Кульчицький, Ю. Про. Курносов. Історія України. — К.,.

«Райдуга», 1992. 2. У. Крушинський, Ю. Левенець. Історія України: Події. Факти. Дати. — К.

1992. 3. М. Котляр, З. Кульчицький. Шляхами віків: Довідник із історії України.

-До. 1993. 4. Коляда І. А., Сушка Про. Про. Історія України. 1995.