Співправління з великим князем Всеволодом Ярославовичем (1078-1093 рр.)

Володимир Мономах зумів відразу ж «впокоїти» тих, хто міг продовжити боротьбу проти його батька. З одного боку це були Святославичі, з іншого — Всеслав Полоцький. Роман і Олег Святославичі, що з’явилися на Русі з половецькою підтримкою, були розбиті. Роман загинув, а Олег втік у візантійські межі, потім закріпився в Тмутаракані. Володимир Мономах тим часом вже йшов на Всеслава, що тримав в облозі Смоленськ. Дізнавшись про наближення Мономаха, полоцький князь підпалив Смоленськ і відступив без бою у свою землю. Володимир переслідував його і там, спустошуючи володіння супротивника. У 1079 р. він повторив вторгнення в Полоцьке князівство і взяв Мінськ. Все це відбило бажання у Всеслава відвойовувати у великого князя Київського Всеволода «його» території. У 1080−1092 рр. Володимир Мономах воював з торками. У результаті цей степовий народ, що жив в південному прикордонні Русі, став союзником Києва. Разом із залишками печенігів і берендеїв торки склали союз Чорних клобуков, своєрідну автономну по відношенню до Києва кочову прикордонну варту Русі.

В ході усіх цих звершень головною резиденцією Мономаха в 1078—1094 рр. був Чернігів. Звідси Володимир йшов в «великі шляхи» (військові походи), сюди він повертався. У Чернігові за наказом Володимира Всеволодовича був побудований розкішний на ті часи кам’яний князівський терем, а в іншому місті Чернігівської землі Любечі Мономах заклав потужний замок.

Пізніше у своєму «Повчанні дітям» Володимир Мономах часто звертався до чернігівського періоду свого життя: «Те, що міг би зробити мій дружинник, я робив завжди сам і на війні і на полюванні, не давав собі відпочинку ні вночі, ні вдень, незважаючи на спеку або холоднечу. Я не покладався на посадників і биричів, але сам стежив за усім порядком у своєму господарстві. Я піклувався і про облаштування полювання, і про коней, і навіть про ловецьких птахів, про соколів і яструбів» [29].

Полювання князя з дружиною в ті часи було не менш важливою і престижною справою, ніж війна або бенкет-рада з дружиною. Ідеальний, в сприйнятті русичів того часу, князь повинен був в усіх цих справах виявлятися першим. Тому Володимир не без гордості згадував свої мисливські подвиги під Черніговом: «Ось коли я жив в Чернігові, я своїми руками стриножив в лісових пущах три десятки диких коней, та ще коли доводилося їздити по степу, то теж власноручно ловив їх. Двічі тури піднімали мене з конем на роги. Олень бив мене рогами, лось ногами топтав, а інший бив; дикий вепр зірвав у мене зі стегна меч, ведмідь укусив мені коліно, а рись одного дня, стрибнувши мені на стегна, повалила разом з конем» [29]. На одному з полювань упустив князь золотий амулет-змійовик, який був виявлений лише в 1821 р.

Сидячи в Чернігові, Володимир постійно знаходиться біля батька, являючись, по суті, його співправителем. «З Чернігова я сотні разів скакав до батька в Київ за один день, до вечірні» [29], — можна прочитати в «Повчанні» Мономаха. Як і батько, Володимир боровся за максимальне зосередження руських земель під рукою київського князя, вважаючи, що тільки так можна добитися зміцнення центральної влади над усією Руссю, припинити усобиці, які при Ярославичах стали звичною рисою внутрішнього життя країни. Родове старшинство заради цього мало бралось до уваги. Старший в порівнянні з Володимиром Святополк Ізяславович сидів в маленькому Турові, тоді як його молодший зведений брат Ростислав, що не досяг і 10 років, управляв третім за старшинством столом в Переяславі.

Політика стягування земель під руку сім'ї Всеволода і успішні військові рейди Володимира Мономаха проти «неслухів» давали свої результати. Русь, що стояла на порозі політичної роздробленості, зберігала єдність.

Проте головну загрозу єдності Русі і центральної влади великого князя складали тоді не Ізяславичі, що сиділи на малих волостях, і не поріділі нащадки Святослава. Раніше усіх відокремилася і прагнула до незалежності велика західна частина Русі - Полоцька земля. Там з часів Володимира I сиділи нащадки його сина Рогволода. Вже в 1067 р. Ярославичі воювали з полоцьким князем Всеславом, який намагався збільшити свої володіння, віднявши у Ярославичів Новгород. Війна йшла з граничною жорстокістю з обох боків. За великого князювання Всеволода Володимиру Мономаху довелося не раз стикатися в бою зі Всеславом і його полочанами.

Кінець князювання Всеволода був невдалим. Неврожаї протягом декількох років викликали голод, хвороби і мор. Половці нападали невпинно, і навіть Володимир Мономах — кращий руський полководець тих років — не міг зупинити їх натиск.

В ті часи населення Русі усі успіхи і невдачі пов’язувало зі своїми князями. Померлий в 1093 р. Всеволод залишив в цьому сенсі незавидний спадок. По смерті великого князя кияни не захотіли бачити на престолі його фактичного співправителя Володимира. Вони покликали в Київ спадкоємця «по черзі» — Святополка Ізяславовича Турівського. Сидячи в невеликому Турові, Святополк мав дружину в 800 чоловік. Ця сила ні в яке порівняння не йшла з військовими можливостями Володимира Мономаха, що контролював Чернігів, Переяславль, Новгород і землю Ростово-Суздальську. Але Мономах не став воювати з двоюрідним братом. Володимир пішов княжити у Чернігів, не бажаючи починати нові усобиці.

Отже, будучи сином великого київського князя Всеволода, Володимир мав значний вплив на державні справи, брав участь у вирішенні всіх найважливіших питань. Однак, в силу традицій престолонаслідування, порядку старшинства, і не бажаючи вести братовбивчі війни, Мономах уступив київський стіл після смерті батька своєму двоюрідному братові.